Поняття і система кримінального права

Науці кримінального права відомі випадки, коли реальна сукупність злочинів, повторність та рецидив науковці об'єднували в одне поняття «повторність», яку потім ділили на повторність, реальну сукупність та рецидив[1, с.10; 2, с.8]. Цей факт свідчить про наявність низки спільних ознак у всіх трьох поняттях, що об'єднувались науковцями в одне.

Незважаючи на те, що реальна сукупність злочинів, повторність злочинів та рецидив злочинів об'єднували в одне поняття, їх слід розрізняти, перш за все у зв'язку з тим, що кожне з них тягне за собою різні правові наслідки для винного. Так, у випадку реальної сукупності злочинів діяння особи кваліфікують як кожен окремий злочин, за який особа притягується до кримінальної відповідальності. Вчинення злочину повторно, як правило, кваліфікується за однією частиною статті КК, що передбачає таку кваліфікуючу ознаку, і покарання винному призначається одночасно за всі вчинені злочини у межах санкції відповідної частини статті (згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України). Рецидив злочинів може змінити кваліфікацію вчиненого, якщо у відповідній частині статті КК передбачено кваліфікуючу ознаку, котра вказує на наявність судимості в особи, яка вчинила злочин, а за відсутності такої кваліфікуючої ознаки виступає як обставина, що обтяжує покарання.

Саме тому для правильного застосування цих проявів множинності злочинів слід чітко визначити ці поняття і провести їх розмежування.

Однією з цих проблем є відмежування реальної сукупності злочинів від повторності злочинів. Це питання частково вирішив законодавець, коли у ст. 32 КК України визначив, що повторністю злочинів слід вважати вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК. Незважаючи на законодавче визначення повторності злочинів, вона містить ряд ознак, що є притаманними і реальній сукупності злочинів, тому порівняння доцільно почати з визначення ознак повторності.

В теорії кримінального права виділяють такі ознаки поняття повторності злочинів:

-повторність утворюють два і більше злочинів;

-злочини, що утворюють повторність, є тотожними (передбачені тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК України) або однорідними (передбачені різними статтями КК України, якщо в Особливій частині КК України міститься на це безпосередня вказівка);

-ці злочини розірвані в часі;

-особу не було засуджено.

Співставивши ознаки повторності злочинів з ознаками реальної сукупності злочинів, можна зробити висновок, що спільними ознаками для цих двох понять є вчинення особою двох або більше злочинів та те, що особу не було засуджено за вчинені злочини.

Щодо ознаки, яка характеризує злочини, котрі утворюють повторність або реальну сукупність, то запропонований в науці варіант поділу злочинів на тотожні, однорідні і різнорідні не вирішує питання про розмежування цих понять. Зокрема, у визначенні повторності злочинів науковці дотримуються єдиного підходу, тобто повторність можуть утворювати тотожні та однорідні злочини. Щодо реальної сукупності, то в науці передбачено декілька підходів: перший передбачає, що реальну сукупність утворюють тільки різнорідні злочини [3, с.618; 4, с.15], другий називає реальною сукупністю випадки, коли вчинено різнорідні або однорідні злочини [5, с.5-6], третій, крім різнорідних і однорідних злочинів, вказує на можливість утворення реальної сукупності і тотожними злочинами [6, с.116], що взагалі унеможливлює за цими ознаками відмежування реальної сукупності від повторності злочинів. У науці неодноразово наводились аргументи проти використання цих понять для визначення реальної сукупності злочинів [6, с.36]. Проте інші варіанти визначення злочинів, що утворюють реальну сукупність і повторність злочинів, запропоновані окремими науковцями [7, с.224], також недосконало вирішують питання розмежування реальної сукупності і повторності за характеристикою злочинів, що їх утворюють.

Саме поняття повторності злочинів частково накладається на поняття сукупності злочинів, це видно з положень статей 32 та 33 КК України. В ч.1 ст.32 КК України повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК України. В ч.3 ст.32 КК України зазначено особливі випадки утворення повторності злочинів, учинення двох або більше злочинів, передбачених різними статтями КК України, якщо в Особливій частині КК України міститься на це безпосередня вказівка. Таким чином, повторність злочинів утворюють два або більше злочини, що передбачені тією самою статтею або частиною статті, а в окремих, спеціально передбачених випадках, - різними статтями Особливої частини КК України.

В ч.1 ст.33 КК України під сукупністю злочинів розуміється вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК України.

Отже, якщо співставити положення цих двох статей, то в них обох йдеться про вчинення двох або більше злочинів, які передбачені різними статтями.

Але різні злочини, що утворюють повторність, мають певне обмеження, вони передбачені в кримінальному законі як однорідні злочини, натомість реальна сукупність не вимагає такого обмеження для злочинів, що її утворюють. Тому і повторність злочинів, і реальну сукупність злочинів можуть утворювати однорідні злочини.

Таким чином, повторність однорідних злочинів є складовою реальної сукупності злочинів, тобто повинна кваліфікуватись за тими ж правилами, що і злочини, вчинені в реальній сукупності.

Що стосується тотожних злочинів, то законодавець не дає визначення такого поняття. Однак у науці кримінального права під тотожними злочинами розуміють злочини, передбачені однією і тією ж статтею (частиною статті) КК.

Повторність тотожних злочинів, відповідно до запропонованого законодавцем визначення, можуть утворювати лише випадки вчинення особою злочину, передбаченого однією і тією ж статтею, або однією і тією ж частиною статті КК. Така позиція законодавця не завжди відповідає практиці застосування норми. Наприклад, якщо особа вчинила злочин, передбачений ч.1 ст.321 КК України, а через певний час вчинила діяння, передбачене ч. 2 ст. 321 КК України. Відповідно до положень ст. 32 КК України такі діяння не утворюють повторності злочинів, адже вони передбачені різними частинами однієї статті, проте відповідають положенням ст.33 КК України, тобто утворюють сукупність злочинів. У ч. 3 ст. 321 КК України міститься ознака «повторне вчинення діянь, передбачених частиною першою або другою», оскільки сполучник «або» виключає можливість одночасного застосування обох частин ст.321 КК України, що відповідає положенням ст. 32 КК України, то повторними можуть бути тільки два і більше злочинів, передбачених частиною першою, або два і більше злочинів, передбачених частиною другою статті 321 КК України.

Таким чином, кваліфікуюча ознака «вчинено повторно» - це передбачений законодавцем варіант поведінки: вчинення особою такого ж діяння, яке було вчинено нею раніше, або іншого діяння, що обумовлено в законі, і саме це поняття, на нашу думку, повинно роз'яснюватись у ст. 32 КК.

Визначений законодавцем варіант злочинної поведінки покликаний не тільки прогнозувати можливість утворення повторності злочинів, а насамперед правильно оцінити суспільну небезпечність діянь.

Вищевикладене дає підстави вважати, що реальну сукупність злочинів можуть утворювати різнорідні, однорідні і навіть тотожні злочини. Отже, реальну сукупність утворюють будь-які злочини, між якими є розрив у часі, а повторність злочинів слід розглядати як частину реальної сукупності злочинів.

11. Обставини, які обтяжують кримінальну відповідальність, або покарання

У ст. 67 КК названо 13 обставин, які обтяжують покарання. Перелік цих обставин є вичерпним, і розширеному тлумаченню не підлягає. Обставинами, які обтяжують покарання, визнаються:

1. Вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів. Зазначена обставина, як правило, свідчить про більшу суспільну небезпечність винного порівняно з особою, яка вчинила відповідний злочин вперше. Ця обставина має місце незалежно від того, чи був раніше вчинений тотожній або різнорідний злочин, що відображається у формулі кваліфікації, чи була така особа засуджена за раніше вчинений злочин, чи не була. Сам факт вчинення нового злочину є обставиною, що обтяжує покарання.

При цьому повторністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, виписаних в одній або різних статтях Особливої частини Кодексу, за жоден з яких вона не була засуджена. Рецидивом же злочинів визнається вчинення нового будь-якого умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Водночас якщо за вчинення попереднього злочину особа була у встановленому законом порядку звільнена від кримінальної відповідальності або судимість за такий злочин вже знята чи погашена, факт вчинення такого злочину не може вважатися обставиною, що обтяжує покарання.

2. Вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, організованою групою чи злочинною організацією. Це дуже небезпечні форми співучасті у злочині. Вони різняться між собою переважно ступенем зорганізованості (стійкості), пов'язаної зі спільним вчиненням злочину (злочинів). Ці форми співучасті у злочині різняться і кількісною ознакою. Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його було виконано двома або більшою кількістю осіб.

Про співучасть у формі вчинення злочину організованою групою та злочинною організацією можна говорити, якщо у вчиненні злочину (злочинів) брали участь як мінімум три або п'ять осіб відповідно. При призначенні покарання учасникам злочинного угруповання суд має індивідуалізувати вид і розмір покарання кожному з таких учасників з урахуванням його участі в досягненні мети злочинного угруповання та ступеня небезпеки його конкретних дій.

При цьому організатор (керівник) організованої групи та злочинної організації підлягають відповідальності за всі злочини, вчинені таким угрупованням, якщо вони охоплювалися його умислом. Інші учасники організованої групи підлягають відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.

3. Вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату. Такі злочини дуже небезпечні, оскільки вони пов'язані з ворожим ставленням до особи (кількох осіб), нації чи раси в цілому або до іновірців, а також з розладом, міжусобицями між окремими націями або іновірцями. Таким злочинам часто властива дика ненависть, нелюдська жорстокість і лютість до потерпілого (потерпілих) як представників певної нації, раси, релігії. Така властивість виявляється в убивстві, насильстві, погромах тощо. Все це обтяжує відповідальність і має бути враховано судом при призначенні покарання за вчинення таких злочинів. Зазначимо, що порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії виписано в законі і як окремий склад злочину (ст. 161 КК).

4. Вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку. Під виконанням службового обов'язку розуміють діяльність посадової або службової особи зі здійснення покладених на неї повноважень. Цим поняттям охоплюється і діяльність рядових службовців (інженера, доктора, вчителя, майстра, торговця, підприємця тощо по виконанню ними своїх професійних обов'язків).

Виконання громадського обов'язку - це здійснення покладених на особу колективом або певною правомірною групою громадян постійних або тимчасових обов'язків охороняти їхні інтереси в державних органах чи виробничих колективах (член профсоюзу, черговий на час проведення колективного відпочинку, контролер тощо). Цим поняттям охоплюється і виконання особою взятих на себе обов'язків, прийнятих в громадському суспільстві, про допомогу людині, яка перебуває в небезпечному для неї положенні або ситуації (захист від подальшого нанесення побоїв, насильства, повідомлення про готування або вчинення злочину тощо). Злочин, про який йдеться, вчиняється з метою перешкоди потерпілому здійснити (здійснювати) покладені на нього посадові, службові або громадські обов'язки чи з метою помститися за уже здійснені потерпілим правомірні повноваження.

5. Заподіяння злочином тяжких наслідків. Такі наслідки найчастіше пов'язані з вчиненням тяжких або особливо тяжких злочинів. До цих наслідків належать: смерть однієї чи кількох людей, каліцтво або інша тяжка шкода здоров'ю людей, знищення, пошкодження або втрата цінного або в особливо великих розмірах майна, вантажу, видобутого газу чи нафти, виловленої риби тощо.

Суд, визначаючи покарання за злочин, яким було завдано тяжких наслідків, має враховувати не лише ті з них, які настали безпосередньо від діяння злочинця, а й всі так звані похідні наслідки, які він міг передбачити. Наприклад, якщо винний при вчиненні злочину використав руйнівну силу вогню, води або енергії, то він мусить відповідати за всі наслідки, які сталися від дії таких сил, якщо він передбачав або міг їх передбачити.

Нагадаємо, що тут мова йде про тяжкі наслідки, які не входять як обов'язкова ознака до конкретного складу злочину. Якщо тяжкі наслідки входять до складу злочину, виписаному у будь-якій статті Особливої частини КК, то вони уже враховані у санкції такої статті, і суд не може ще раз враховувати їх при призначенні покарання як такі, що його обтяжують.

6. Вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, яка перебуває в безпорадному стані. Вчинення злочину щодо малолітнього (особи віком до 14 років), до безпомічного або беззахисного чи до іншої людини, яка перебуває в безпорадному стані (хворий, людина з фізичними вадами або психічним розладом свідомості тощо) є свідченням того, що той, хто вчинив такий злочин, є дуже аморальною і жорстокою людиною, яка становить підвищену небезпеку.

7. Вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності. Вчинення такого злочину створює загрозу здоров'ю вагітній жінці та небезпеку для ненародженого ще немовля. Використаний же у законі термін "завідомо" означає, що винний знав про вагітність потерпілої або свідомо припускав це, тобто діяв обізнано щодо вагітності жінки.

8. Вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного. Підвищена небезпека такого злочину полягає в тому, що винний використовує своє посадове, службове або інше (громадське, професійне, сімейне тощо) положення для вчинення злочину щодо підлеглих або залежних від нього осіб. Така залежність може бути по службі, роботі, матеріальною (неповнолітні та непрацездатні діти від батьків, старенькі і хворі батьки від дітей тощо). Це може бути і залежність не правового характеру. Наприклад, жінка, яка завагітніла від чоловіка, з яким не перебуває у шлюбі, залежна від останнього.

9. Вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством. Малолітньою вважається людина, яка не досягала 14 років. Це така людина, яка за фізіологічними та психологічними законами ще не має тих розумових сил і здатності, на яких ґрунтуються відносини людини і суспільства. Малолітні дуже слабо розуміють життєві ситуації і суспільні відносини, вони швидко довіряють стороннім (дорослим) людям, піддаються спокусам і вмовлянню, що зухвало використовує злочинець.

Дії дорослого учасника злочину, який використав або втягнув в нього малолітнього, мають кваліфікуватися як дії виконавця конкретного злочину і як втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність за ст. 304 КК, за правилами про сукупність злочинів.

Обставиною, що обтяжує покарання, вважається також й вчинення злочину з використанням опосередкованого виконавця злочину - неосудної особи, яка неспроможна під час вчинення нею суспільно небезпечної дії усвідомлювати свою поведінку або керувати нею внаслідок психічного захворювання чи тимчасового розладу психічної діяльності. Опосередкованим виконавцем злочину може бути й особа, яка страждає недоумством, тобто особа з нерозвиненістю розумових здібностей щодо усвідомлення нею суспільної поведінки і небезпеки дій, які вона вчиняє. У цьому випадку виконавцем конкретного злочину буде особа, яка для вчинення злочину використала людину, що страждає недоумством.

10. Вчинення злочину з особливою жорстокістю. Особлива жорстокість - це властивість особистості злочинця, яка виявляється у певному способі вчинення злочину та використаних при цьому знаряддях, якими потерпілому спричиняються особливі страждання шляхом глу-мління, тортур, мордування, наприклад, спалювання живої людини на вогні, відрізання злочинцем у своєї жертви частини тіла, застосування до потерпілого нестерпно діючої отрути, позбавлення протягом довгого часу їжі і води, застосування електроструму, низької чи високої температури, заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які завдають потерпілому особливих страждань.

Поняттям "особлива жорстокість" охоплюється також дії винного, пов'язані з мученням, наругою, знущанням над потерпілим у присутності близьких потерпілому осіб. Особлива жорстокість, виявлена особою під час вчинення нею злочину, значно підвищує суспільну небезпеку такої особи, що й обтяжує її покарання.

11. Вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій. Ця обставина пов'язана з конкретними умовами, в яких було вчинено злочин, а саме: 1) воєнний стан; 2) надзвичайний стан; 3) інша надзвичайна подія.

Воєнний стан, а також надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводяться за рішенням Президента України (пп. 20-21 ст. 106 Конституції України). Воєнний стан - це період загрози зовнішнього нападу, загроза небезпеки державної незалежності України або фактичне ведення воєнних дій на території України.

Надзвичайний стан - це певний відтинок часу або період певних днів чи місяців, пов'язаних з небезпекою для невизначеного кола людей, важливих об'єктів та спокійного суспільного життя (землетрус, повінь, руйнівна пожежа, ураганний вітер, тяжке епідемічне захворювання людей тощо).

Надзвичайні події можуть виникати при внутрішніх конфліктах між національними, етнічними або релігійними групами чи об'єднаннями, при масових заворушеннях, які викликають суспільне напруження або паніку серед населення. Використання злочинцем вищезазначених умов для вчинення злочину є свідченням його особливої небезпеки і обтяжує його покарання.

12. Вчинення злочину загальнонебезпечним способом. Це випадки використання злочинцем такого прийому чи методу (підпал, вибух, затоплення, отруєння водоймища, продуктів харчування, розповсюдження епідемії, отруйних речовин чи газів тощо), наслідком яких є людські жертви, знищення чи пошкодження важливих об'єктів або створюється загроза настання таких наслідків.

Загальнонебезпечний спосіб вчинення злочину в багатьох випадках надає злочинові кваліфікаційного виду, впливає на визначення ступеня суспільної небезпечності вчиненого посягання та враховується судом при призначенні покарання винному в такому злочині. Якщо закон визначає загальнонебезпечний спосіб вчинення злочину як обов'язкову ознаку конкретного складу злочину (ст. 113, ч. 2 ст. 194, ч. 2 ст. 292 КК тощо), то суд не може ще раз врахувати його як обставину, що обтяжує покарання.

13. Вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп 'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів. Мова йде про фізіологічне сп'яніння (патологічне сп'яніння - це стан хворобливий (неосудний), що є наслідком вживання людиною до моменту вчинення злочину алкогольних напоїв, наркотичних засобів, психотропних речовин чи інших одурманюючих засобів. Сп'яніння у багатьох людей викликає піднесений настрій, ейфорію. Нерідко стан сп'яніння спричиняє також зовнішнє збудження та ослаблює як наслідок стримуючий вплив гальмівних процесів, властивих фізіології людини.

У деяких людей стан ейфорії досягає своєрідного виявлення. Людина стає подразливою, прискіпливою, часто нахабною, схильною до агресії, негідного вчинку, нападу або бійки. До стану сп'яніння людина доводить себе сама. При цьому вона усвідомлює, що в такому стані у неї зменшується почуття реальної небезпеки своїх вчинків. Така людина нерідко вчиняє тяжкий злочин і стає небезпечною. Все це має враховувати суд при призначенні винному покарання за вчинення ним злочину у стані сп'яніння.

Суд має право, зазначається у ч. 2 ст. 67 КК, залежно від характеру вчиненого злочину не визнати будь-яку із зазначених у ч. 1 цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пп 2, 6, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

12. Амністія, та її правова характеристика

Закон України "Про застосування амністії в Україні" від 1 жовтня 1996 р

Відповідно до ст. 92 КУ, Закону України "Про застосування амністії в Україні" від 1 жовтня 1996 р. зі змінами, що конкретизують певні положення кожного року, амністія оголошується спеціальним законом про амністію, котрий приймає ВР України.

Амністія - це:

o повне звільнення від кримінальної відповідальності;

o повне звільнення від призначеного судом покарання;

o часткове звільнення від призначеного судом покарання.

Застосування кожного з цих заходів зумовлено певними критеріями, залежно від: характеру (тяжкості) вчиненого злочину; соціально-демографічних особливостей осіб, які вчинили злочини; стадії притягнення винного до кримінальної відповідальності (досудове розслідування справи, розгляд її в суді, відбування покарання); частки відбутого покарання.

Отож, чинність закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що ще не були предметом судового розгляду. Акт амністії може полягати у звільненні від покарання (основного та додаткового), скороченні строку покарання, звільненні від додаткового покарання.

Види амністії: повна, часткова й умовна.

Так, згідно із Законом України "Про амністію" від 12 грудня 2008 року, повністю звільняються від відбування призначеного судом покарання (позбавлення волі й інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі) особи, засуджені:

за умисні злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більший за п'ять років;

за необережні злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більший від десяти років.

Однак цей вид амністії поширюється не на всіх засуджених за такі злочини, а лише на визначені у ст. 1 цього Закону вісім категорій осіб:

1) осіб, які на момент вчинення злочину були неповнолітніми;

2) осіб, не позбавлених батьківських прав, які на день набрання чинності цим Законом мають дітей, яким не виповнилося 18 років, або дітей-інвалідів незалежно від їх віку;

3) жінок, вагітних на день набрання чинності цим Законом;

4) жінок віком понад 55 років і чоловіків віком понад 60 років;

5) жінок і чоловіків, які мають батьків віком понад 70 років, а також батьків-інвалідів І групи, котрі потребують стороннього догляду, за умови, що в цих батьків немає інших працездатних дітей;

6) ветеранів війни (учасники бойових дій, інваліди війни та учасники війни, які підпадають під дію Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту");

7) осіб, яких на день набрання чинності цим Законом в установленому порядку визнано хворими на туберкульоз (диспансерні категорії 1, 2, 3, 4), онкологічні захворювання (III, IV стадії за міжнародною класифікацією TNM), СНІД (III, IV клінічні стадії за класифікацією ВООЗ) та інші тяжкі хвороби, що перешкоджають відбуванню покарання та підпадають під визначення Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затвердженого наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України № 3/6 від 18 січня 2000 року;

8) учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи - осіб, які підпадають під дію Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" та аналогічних законів інших держав - республік колишнього СРСР.

Крім того, повне звільнення від відбування покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні було застосовано до військовослужбовців, засуджених до такого виду покарання вперше за злочини невеликої та середньої тяжкості.

Зазначені особи підлягали звільненню від покарання незалежно від того, яку частину призначеного судом покарання вони відбули на момент набуття чинності цим законом.

Закон передбачав можливість звільнення від подальшого відбування покарання осіб, які вчинили й більш тяжкі злочини. Однак таке звільнення залежало від фактичного відбування ними певної частини (половини чи третини) призначеного судом покарання та тяжкості злочину (у будь-якому разі злочин не може бути особливо тяжким).

Часткове звільнення від призначеного судом покарання (скорочення на половину невідбутої частини покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі на певний строк) поширюється на осіб, які не підпадають під повне звільнення від покарання та які були засуджені (ст. 4, 5):

а) вперше за умисні злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше восьми років, якщо на день набрання чинності цим Законом вони відбули не менше половини призначеного строку основного покарання;

б) за умисні злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше шести років, якщо на день набрання чинності цим Законом вони відбули не менше двох третин призначеного строку основного покарання;

в) жінки за умисні злочини, за які законом передбачено покарання менш суворе, ніж позбавлення волі на строк не більше десяти років, якщо вони на день набрання чинності цим Законом відбули не менше половини призначеного строку основного покарання;

г) за злочини, вчинені з необережності, за які законом передбачено покарання менш суворе, ніж позбавлення волі на строк не більше дванадцяти років, якщо на день набрання чинності цим Законом вони відбули не менше половини призначеного строку основного покарання.

Повністю звільняються від кримінальної відповідальності особи, що підпадають під дію ст. 1 Закону (підлягають повному звільненню від покарання), та справи яких на момент набрання чинності цим Законом перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи не розглянуті судами.

Закон (ст. 7) визначив коло осіб, до яких амністію застосовано бути не може на підставах: призначеного покарання (довічного позбавлення волі); тяжкості вчиненого злочину (існує перелік таких злочинів); попередньої неодноразової судимості за умисні злочини; попереднього застосовування до особи певних кримінально-правових пільг (умовного засудження, відстрочки вироку) чи застосування до неї протягом 1998-2008 рр. амністії та вчинення нею нового злочину. Традиційно закон передбачає положення, відповідно до якого амністію навіть за наявності підстав для цього не може бути застосовано до осіб, які злісно порушують режим у період відбування покарання.

Особи, які згідно із цим Законом звільняються від покарання, звільняються як від основного, так і від додаткових видів покарань. Усі інші засуджені, які підпадають під дію цього Закону, від додаткових видів покарання не звільняються.

Застосування амністії є винятковою прерогативою суду. Дія вказаного закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним чинності включно.

13. Помилування, та її правова характеристика

Виходячи із принципу гуманізації суспільних відносин, КУ (п. 27 ст. 106), а за нею ст. 87 КК зазначають, що Президент України здійснює помилування стосовно індивідуально визначеної особи.

Помилування - акт глави держави, за яким певна особа повністю або частково звільняється від покарання чи повністю від кримінальної відповідальності, чи до неї застосовується більш м'яке покарання. Порядок здійснення помилування встановлений Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. в Положенні про порядок здійснення помилування.

У положенні помилування розглядається лише як вид звільнення від покарання, а в КК до того ж і як вид звільнення від кримінальної відповідальності. Це пояснюється тим, що КК прийнято у 2001 р., а положення - у 2000 р. Тож вважаємо, що КК має перевагу та слід привести у відповідність з ним інші нормативні акти.

Відповідно до цього помилування відбувається стосовно індивідуально визначеної особи, зазначеної в акті про помилування.

Помилування засуджених здійснюється як:

* заміна довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менший за двадцять п'ять років (ч. 2 ст. 87);

* повне або часткове звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарань;

* заміна покарання чи його невідбутої частини більш м'яким покаранням.

Згідно зі ст. 44 КК в результаті помилування особа може бути також звільнена від кримінальної відповідальності.

Помилування не залежить ні від ступеня суспільної небезпечності особи засудженого, ні від тяжкості вчиненого ним злочину.

Згідно з п. 3 Положення, право на клопотання про помилування має особа:

* котра засуджена судом України та відбуває покарання в Україні;

* засуджена судом іноземної держави та передана для відбування покарання в Україну без умови про незастосування помилування;

* засуджена в Україні та передана для відбування покарання іноземній державі, якщо відповідна установа цієї держави погодилася визнати й виконати прийняте в Україні рішення про помилування;

* яка відбула покарання в Україні.

Із клопотаннями про помилування можуть звертатися також захисник, батьки, дружина, чоловік, діти, законний представник, громадські організації тощо. Клопотання про помилування може бути подано після набрання вироком законної сили.

У разі засудження особи до довічного позбавлення волі клопотання про помилування її може бути подано після відбування нею не менш як двадцяти років призначеного покарання.

Підготовку матеріалів для розгляду клопотань про помилування та з'ясування ставлення засудженого до помилування здійснює Управління з питань помилування Адміністрації Президента України.

Клопотання про помилування, що подає засуджений через установу виконання покарань або інший орган, який відає виконанням вироку, надсилається до Адміністрації Президента України разом із копіями вироку, ухвалами та постановами судів, докладною характеристикою про роботу й поведінку засудженого із зазначенням думки керівника цієї установи чи органу і, зазвичай, думки спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх за суттю клопотання й іншими документами та даними, що мають значення для розгляду питання про застосування помилування.

Згідно з п.12. Положення, під час розгляду клопотань про помилування береться до уваги: характер і ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа засудженого, його поведінка, ставлення до праці, участь у громадському житті в місцях відбування покарання, строк відбутого покарання й інші обставини; думка керівника установи виконання покарань або іншого органу, який відає виконанням вироку, спостережної комісії, служби у справах неповнолітніх, громадських організацій і трудових колективів, а в необхідних випадках також думка місцевого органу виконавчої влади й органу місцевого самоврядування.

Особа, котру раніше було неодноразово (два та більше разів) засуджено за вчинення умисних злочинів або до якої раніше було застосовано амністію, помилування, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, звільнення від відбування покарання з випробуванням, якщо вона до погашення чи зняття судимості знову вчинила умисний злочин, може бути помилувано лише у виняткових випадках.

Клопотання про помилування засуджених, які не стали на шлях ви-правлення, відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, а також клопотання осіб, засуджених за особливо тяжкі злочини, виносяться на розгляд Комісії лише за наявності надзвичайних обставин.

У разі відхилення клопотання про помилування повторне клопотання особи, засудженої за особливо тяжкий злочин, за відсутності нових обставин, які заслуговують на увагу, може бути внесено на розгляд Комісії, зазвичай, не раніш як через рік, а особи, засудженої за інший злочин, - не раніш як через шість місяців із часу відхилення попереднього клопотання. Повторне клопотання, що надійшло до закінчення цих строків, повертається заявникові з відповідним роз'ясненням.

На відміну від амністії, акт помилування не розрахований на невизначену кількість випадків використання та є персоніфікованим актом одноразового застосування права стосовно конкретної особи чи групи індивідуально зазначених в указі Президента України осіб.

Амністія оголошується законом України стосовно певних категорій осіб, зазвичай, не частіше від одного разу протягом календарного року. Тож відмінність полягає в суб'єкті юрисдикції, характері нормативного акта, який регламентує амністію та помилування, в періодичності їх прийняття та кількості осіб, на яких поширюється їхня дія.

14. Примусові закони медичного характеру

Стаття 503. Підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, здійснюється за наявності достатніх підстав вважати, що:

1) особа вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності;

2) особа вчинила кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку.

2. Якщо під час досудового розслідування будуть встановлені підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру, слідчий, прокурор виносить постанову про зміну порядку досудового розслідування і продовжує його згідно з правилами, передбаченими цією главою.

3. Кримінально-правова оцінка суспільно небезпечного діяння, вчиненого у стані неосудності, повинна ґрунтуватися лише на відомостях, які характеризують суспільну небезпеку вчинених дій. При цьому не враховуються попередня судимість, факт вчинення раніше кримінального правопорушення, за який особу звільнено від відповідальності або покарання, факт застосування до неї примусових заходів медичного характеру.

4. Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними.

Стаття 504. Порядок здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру та щодо обмежено осудних осіб

1. Досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється слідчим згідно із загальними правилами, передбаченими цим Кодексом, з урахуванням положень цієї глави.

2. Досудове розслідування щодо осіб, які підозрюються у вчиненні кримінального правопорушення у стані обмеженої осудності, здійснюється слідчим згідно із загальними правилами, передбаченими цим Кодексом. Суд, ухвалюючи вирок, може врахувати стан обмеженої осудності як підставу для застосування примусових заходів медичного характеру.

Стаття 505. Обставини, що підлягають встановленню під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру встановлюються:

1) час, місце, спосіб та інші обставини вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення;

2) вчинення цього суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення цією особою;

3) наявність у цієї особи розладу психічної діяльності в минулому, ступінь і характер розладу психічної діяльності чи психічної хвороби на час вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення чи на час досудового розслідування;

4) поведінка особи до вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення і після нього;

5) небезпечність особи внаслідок її психічного стану для самої себе та інших осіб, а також можливість спричинення іншої істотної шкоди такою особою;

6) характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням або кримінальним правопорушенням.

Стаття 506. Права особи, яка бере участь у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, користується правами підозрюваного та обвинуваченого в обсязі, який визначається характером розладу психічної діяльності чи психічного захворювання відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи, та здійснює їх через законного представника, захисника.

2. Якщо характер розладу психічної діяльності чи психічного захворювання особи перешкоджає проведенню процесуальних дій за її участю або участі у судовому засіданні, прокурор, суд мають право прийняти рішення про проведення відповідних процесуальних дій без участі такої особи.

Стаття 507. Участь захисника

1. У кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру участь захисника є обов'язковою.

Стаття 508. Запобіжні заходи

1. До особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, можуть бути застосовані судом такі запобіжні заходи:

1) передання на піклування опікунам, близьким родичам чи членам сім'ї з обов'язковим лікарським наглядом;

2) поміщення до психіатричного закладу в умовах, що виключають її небезпечну поведінку.

2. Передбачені частиною першою цієї статті запобіжні заходи застосовуються судом до особи з моменту встановлення факту розладу психічної діяльності чи психічної хвороби.

3. Застосування передбачених запобіжних заходів здійснюється згідно із загальними правилами, передбаченими цим Кодексом.

Стаття 509. Психіатрична експертиза

1. Слідчий, прокурор зобов'язані залучити експерта (експертів) для проведення психіатричної експертизи у разі, якщо під час кримінального провадження будуть встановлені обставини, які дають підстави вважати, що особа під час вчинення суспільно небезпечного діяння була в неосудному або обмежено осудному стані або вчинила кримінальне правопорушення в осудному стані, але після його вчинення захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Такими обставинами, зокрема, є:

1) наявність згідно з медичним документом у особи розладу психічної діяльності або психічного захворювання;

2) поведінка особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння або після нього була або є неадекватною (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам'яті тощо).

2. У разі необхідності здійснення тривалого спостереження та дослідження особи може бути проведена стаціонарна психіатрична експертиза, для чого така особа направляється до відповідного медичного закладу на строк не більше двох місяців. Питання про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи вирішується під час досудового розслідування - ухвалою слідчого судді за клопотанням сторони кримінального провадження в порядку, передбаченому для подання та розгляду клопотань щодо обрання запобіжного заходу, а під час судового провадження - ухвалою суду.

3. Ухвала слідчого судді про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи або відмова у такому направленні може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Стаття 510. Об'єднання і виділення кримінальних проваджень

1. Кримінальне провадження, яке здійснюється у загальному порядку, передбаченому цим Кодексом, і кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру можуть бути об'єднані в одне або виділені в окремі кримінальні провадження за наявності підстав, передбачених цим Кодексом.

Стаття 511. Закінчення досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру закінчується закриттям кримінального провадження або складенням клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру.

2. Про закриття кримінального провадження прокурор приймає постанову, яка може бути оскаржена в порядку, передбаченому цим Кодексом. Постанова про закриття кримінального провадження надсилається до місцевих органів охорони здоров'я.

3. Прокурор затверджує складене слідчим або самостійно складає клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру і надсилає його суду в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Стаття 512. Судовий розгляд

1. Судовий розгляд здійснюється одноособово суддею в судовому засіданні за участю прокурора, законного представника, захисника згідно із загальними правилами цього Кодексу. Участь особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного характеру, не є обов'язковою і може мати місце, якщо цьому не перешкоджає характер розладу психічної діяльності чи її психічного захворювання.

2. Судовий розгляд завершується постановленням ухвали про застосування примусових заходів медичного характеру або про відмову в їх застосуванні.

3. У разі об'єднання в одне провадження кримінального провадження, яке здійснюється у загальному порядку, передбаченому цим Кодексом, та кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру вони розглядаються в судовому засіданні в одному кримінальному провадженні з додержанням вимог цього Кодексу. Після закінчення судового розгляду суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення вироку щодо обвинуваченого та ухвали щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

Стаття 513. Ухвала суду у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру

1. Під час постановлення ухвали про застосування примусових заходів медичного характеру суд з'ясовує такі питання:

1) чи мало місце суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення;

2) чи вчинено це суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення особою;

3) чи вчинила ця особа суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення у стані неосудності;

4) чи не захворіла ця особа після вчинення кримінального правопорушення на психічну хворобу, яка виключає застосування покарання;

5) чи слід застосовувати до цієї особи примусові заходи медичного характеру і якщо слід, то які.

2. Визнавши доведеним, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу, яка виключає можливість застосування покарання, суд постановляє ухвалу про застосування примусових заходів медичного характеру.

3. Встановивши, що суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення не було вчинено або вчинено іншою особою, а також якщо не доведено, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння, кримінальне правопорушення, суд постановляє ухвалу про відмову в застосуванні примусових заходів медичного характеру та закриває кримінальне провадження.

4. Якщо буде встановлено, що суспільно небезпечне діяння особа вчинила у стані неосудності, а на момент судового розгляду видужала або внаслідок змін у стані її здоров'я відпала потреба в застосуванні примусових заходів медичного характеру, суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

5. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру може бути закрито судом, якщо неосудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння не була встановлена, а так само в разі видужання особи, яка після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу. У такому разі після закриття судом кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру прокурор повинен розпочати кримінальне провадження в загальному порядку.

Стаття 514. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру

1. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється на підставі ухвали суду, в межах територіальної юрисдикції якого застосовується цей захід чи відбувається лікування.

2. Зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється, якщо особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності, видужала або якщо внаслідок змін у стані її здоров'я відпала потреба в раніше застосовуваних заходах медичного характеру.

3. Розгляд питання про продовження, зміну чи припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється за поданням представника медичного закладу (лікаря-психіатра), де тримається дана особа, у передбаченому статтею 95 Кримінального кодексу України та статтею 512 цього Кодексу порядку. До подання додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

4. Питання про продовження застосування примусових заходів медичного характеру, призначених судовим рішенням суду іноземної держави стосовно особи, переданої в Україну в порядку, передбаченому статтями 605-611 цього Кодексу та міжнародними договорами України, вирішується за результатами судового розгляду.

Стаття 515. Відновлення кримінального провадження

1. У разі видужання особи, яка після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу або в неї настав тимчасовий розлад психічної діяльності чи інший хворобливий стан психіки, які позбавляли її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, суд на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів своєю ухвалою припиняє застосування примусових заходів медичного характеру.

2. Постановлення ухвали суду про припинення застосування примусових заходів медичного характеру є підставою для проведення досудового розслідування чи судового провадження.

3. У разі засудження цієї особи до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців чи позбавлення волі час її перебування в медичній установі зараховується у строк відбування покарання.

4. Якщо на час розгляду питання про відновлення кримінального провадження закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або прийнято закон, який усуває кримінальну відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, кримінальне провадження підлягає закриттю, якщо особа, щодо якої розглядається питання, не заперечує проти цього.

Стаття 516. Оскарження ухвали суду

1. Ухвала суду про застосування чи відмову в застосуванні примусових заходів медичного характеру, продовження, зміну, припинення застосування примусових заходів медичного характеру або відмова у цьому може бути оскаржена в порядку, передбаченому цим Кодексом.

На ухвалу суду про закриття кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру у такому разі можуть бути внесені заперечення, які викладаються в апеляційній скарзі, що подається за наслідками судового розгляду в загальному порядку, передбаченому цим Кодексом.

15. Погашення та зняття судимості з неповнолітніх

Погашення і зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, відбувається на підставі статей 88-91, але з урахуванням особливостей, передбачених у ст. 108.

Особливість застосування інституту судимості до неповнолітніх, передбачена у ч.2 ст. 108, в якій сформульовані пільгові положення (порівняно з положеннями ст. 89, що стосуються повнолітніх осіб) про те, які особи визнаються такими, що не мають судимості. Вони полягають в скорочених строках погашення судимості - 1, 3 і 5 років (п. п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 108) (на відміну від положень п. п. 6-9 ст. 89, які передбачають 3, 6 та 8 років, коли йдеться про покарання у виді позбавлення волі); в положенні п.1 ч.2 ст. 108 йдеться про те, що не вважаються судимими особи, засуджені до будь-якого покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, після виконання цього покарання (на відміну від нього положення п. п. 3, 4 ст. 89 передбачають лише частину таких видів покарань).

Так, відповідно до ч.2 ст. 108 такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні:

1. Засуджені до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, після виконання цього покарання;

2. Засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

3. Засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;

4. Засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.

Дострокове зняття судимості допускається відповідно до ч. 3 ст.108 лише щодо особи, яка відбула покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин (тоді як відповідно до положень ч. 1 ст.91 - після відбуття покарання у виді обмеження, а також позбавлення волі - за злочин будь-якої категорії тяжкості). Ця специфіка обумовлена тим, що обмеження волі до неповнолітніх не застосовується, відповідно до п.1 ч. 2 ст.108 з виконанням будь-якого покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, особа вважається такою, що не має судимості, при відбутті ж покарання особою, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти років, у виді позбавлення волі за нетяжкий та середньої тяжкості злочин строк погашення судимості становить всього 1 рік.

Однаковими є положення статей 108 та 91 про те, що питання про дострокове зняття судимості з особи, яка відбула покарання у виді позбавлення волі, може бути вирішене, коли вона зразковою поведінкою та сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення і лише після закінчення не менш як половини строку погашення судимості.