Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

УДК 341.171

ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У СФЕРІ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ТА БЕЗПЕКИ

Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

МИКІЄВИЧ Михайло Миколайович

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі європейського права Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий консультант - доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України, Заслужений діяч науки і техніки України ДЕНИСОВ Володимир Наумович, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, завідувач відділу міжнародного права та порівняльного правознавства.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор МУРАВЙОВ Віктор Іванович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри порівняльного та європейського права;

доктор юридичних наук, професор БАЙМУРАТОВ Михайло Олександрович, Маріупольський державний гуманітарний університет, завідувач кафедри правознавства;

доктор юридичних наук, доцент ШЕМЯКІН Олександр Миколайович, Одеська національна морська академія, декан факультету морського права. європейський союз договір безпека

Провідна установа - Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, кафедра міжнародного права та державного права зарубіжних країн

Захист відбудеться 27 квітня 2007 року о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці інституту.

Автореферат розіслано 23 березня 2007 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Т.І. Тарахонич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Створення у 1992 р. Європейського Союзу призвело до іституціоналізації політичного співробітництва держав-членів, яке стало здійснюватися на основі його нової структури - Спільної зовнішньої політики та політики безпеки (СЗППБ). Дана структура була введена в дію Договором про Європейський Союз 1992 р. (ДЄС), відомим також як Маастрихтський договір. Політичне співробітництво виникло як необхідне доповнення економічної інтеграції європейських держав, що успішно розвивалася з утворенням в 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), а в 1957 р. - Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), офіційно перейменованого згодом на Європейське Співтовариство (ЄС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом).

Згідно з ДЄС Європейський Союз “засновується на базі Європейських Співтовариств” (ч. ІІІ ст. 1), тобто останні продовжують бути основою для його функціонування. В той же час Договір створив нову структуру об'єднання, побудовану на так званих трьох “опорах” (pillars): першу опору складають Європейські Співтовариства разом з положеннями про створення Економічного і Монетарного Союзу як вищої ступені економічної інтеграції; другу - спільна зовнішня політика та політика безпеки; і третю - співробітництво у сферах внутрішніх справ та правосуддя.

Якщо в межах першої та третьої опор взаємозв'язки держав-членів Союзу, що набули в Договорі нормативного зміцнення і прискорення, здійснюються вже на традиційних для об'єднання засадах, а саме засадах наднаціональності, то друга опора, хоча й має досить тривалу передісторію, є новою формою співробітництва цих держав в тому розумінні, що таке співробітництво набуло високого рівня формалізації в інституційному значенні як структури Союзу, але, на відміну від інших опор, функціонує в ній на основі поєднання міждержавних та інституціоналізованих зв'язків. І останні не можуть, як це було до створення Союзу, розглядатися як такі, що здійснюються виключно на основі міжнародного права, тобто на міждержавній основі. Тим самим СЗППБ виступає в міжнародному праві своєрідним феноменом співробітництва держав-членів, обумовленим специфікою правових норм, що складають цей правовий порядок. Відповідно кожна з названих опор представляє власну політичну сферу співробітництва держав-членів Європейського Союзу з різними системами прийняття та виконання рішень. ДЄС став “початком нового етапу в процесі створення більш тісного Союзу народів Європи, чиї рішення прийматимуться якомога відкритіше і будуть доходити до кожного громадянина” (ч. ІІ ст. 1). А завдання Союзу в цьому процесі “полягає в налагодженні - за допомогою послідовних та узгоджувальних методів - відносин між державами-членами та їх народами” (ч. ІІІ ст. 1).

Виникнення СЗППБ було зумовлене необхідністю поширення діяльності Європейського Союзу на політичну сферу, яка мала вивести об'єднання на глобальний рівень розвитку, а саме ввести його у сферу міжнародних відносин. Це об'єктивний процес, пов'язаний з підвищенням ролі Союзу у світі та перетворенням його в одного з найпотужніших акторів міжнародних відносин.

СЗППБ є інституціоналізованим механізмом, визначеним в Договорі про Європейський Союз, який розвивається в процесі вироблення державами-членами спільних позицій шляхом удосконалення узгоджувальних принципів та процедур. Водночас правовий статус СЗППБ в правовому порядку Союзу відображає подвійну природу об'єднання, зумовлену тим, що воно створене і функціонує на засадах міжнародного договору. Європейському Союзу, з одного боку, властиві ознаки міжнародної організації, що діє в рамках міжнародного права, хоча й з відповідною специфікою, а з іншого, він функціонує переважно як наднаціональна структура держав-членів, в якій його інституції певною мірою діють незалежно від національних органів цих держав.

Така складна і своєрідна природа Європейського Союзу визначила специфіку принципів та процедур ухвалення в його рамках рішень. При цьому, якщо в економічній сфері створені наднаціональні механізми, що діють у межах так званої першої опори Союзу, то СЗППБ функціонує переважно на засадах поєднання міждержавного та інституціоналізованого співробітництва держав-членів, яка відноситься до його другої опори. Водночас інституційна структура Європейського Союзу розвивається в напрямі подальшого посилення її наднаціональних функцій, що не може не впливати й на СЗППБ, і тому межі дії другої опори, так само як першої і третьої опор, залишаються певною мірою розмитими, особливо стосовно Європейського Співтовариства. Крім того, хоча процедури кожної із зазначених опор мають відмінності, встановлення єдиної структури ухвалення рішень (через Комітет постійних представників, Раду Союзу та Європейську Раду) є щораз важливішим чинником забезпечення певної послідовності зовнішніх політик держав-членів, незважаючи на те, що не завжди в рамках СЗППБ вдається досягти необхідної ефективності.

СЗППБ значною мірою розвивається як необхідність адекватного реагування Європейського Союзу на кризові ситуації, що мали місце на європейському континенті та в інших регіонах світу після закінчення холодної війни та розпаду СРСР. На розвиток цього процесу особливо вплинули події в Перській затоці та Іраку, колишній Югославії, включаючи Косово та Боснію, терористичний напад 11 вересня 2001 р. на США і направлення у зв'язку з цим в Афганістан коаліційних збройних сил для ліквідації там терористичного режиму талібів тощо.

Сфера співробітництва держав-членів Європейського Союзу, що здійснюється в межах правового порядку СЗППБ, становить новий напрям у розвитку науки міжнародного права, а саме є важливою частиною міжнародного інституційного права, виникнення якого пов'язано з процесами глобалізації міжнародних відносин та їх впливом на правовий статус, структуру та функції міжнародних організацій. Це невпинно призводить до зміни сутності традиційних понять та категорій міжнародного права, які раніше належали до виключної юрисдикції держав, що й зумовлює актуальність даного дисертаційного дослідження, присвяченого інституційно-правовим засадам організації та діяльності Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та політики безпеки.

Для вітчизняної науки міжнародного права проблематика СЗППБ є фактично новою сферою для дослідження, яка може сприяти з'ясуванню правової природи та змісту інтеграційних процесів Європейського Союзу у політичній сфері, що має практичне значення для підвищення ефективності співпраці України з об'єднанням, а також з точки зору перспектив поглиблення її зв'язків з ним на засадах сусідства і можливого членства.

У вітчизняній науці міжнародного права практично відсутні системні дослідження з проблематики СЗППБ. Окремих аспектів цієї сфери інституційного права Європейського Союзу, а також здійснення його зовнішньої політики та політики безпеки торкались такі українські автори, як В. Андрейцев, В. Барановський, С. Білоцький, В. Бондар, О. Делінський, Ф. Карпенко, Є. Кіш, В. Копійка, В. Коваль, Т. Левицький, М. Мальський, К. Савчук, Я. Малик, Я. Соболєв, Ф. Смолянюк, С. Пирожков, І. Піляєв, В. Посельський, С. Федуняк, Т. Шинкаренко, Г. Яворська та ін. Серед російських вчених в плані інтеграційних процесів цими питаннями займалися Ю. Борко, В. Данилов, В. Журкін, Т. Зонова, Ю. Ільїн, М. Костенко, С. Калінін, П. Калініченко, Н. Лавренова, П. Луканін, А. Розанов, В. Шемятенков, О. Четвериков, Ю. Юмашев та ін.

Ряд міжнародно-правових аспектів теорії та практики світової інтеграції, включаючи інтеграційні процеси в Європі, досліджувалися в працях таких українських та російських представників науки міжнародного права, як М. Баймуратов, Н. Барабашова, М. Башковський, І. Березовська, М. Бірюков, В. Бліщенко, М. Буроменський, М. Гнатовський, Н. Гнидюк, І. Грицяк, В. Денисов, О. Делінський, А. Дмитрієв, О. Задорожній, Л. Ентін, Г. Ігнатенко, А. Капустін, Б. Клименко, Е. Кривчикова, В. Корецький, Л. Луць, І. Левін, Ю. Малєєв, В. Муравйов, Р. Мюллерсон, Т. Нешатаєва, Н. Оніщенко, В. Опришко, А. Омельченко, В. Ріяка, П. Саваськов, Р. Хорольський, Л. Фалалєєва, А. Фастовець, Б. Топорнін, Ю. Шемшученко, Є. Шибаєва, М. Ушаков, С. Чередніченко, М. Яновський та ін.

Останнім часом політико-інтеграційна та правова думка Європи все частіше звертається до проблем структурування СЗППБ в інституціоналізованому правовому порядку Європейського Союзу. Ті чи інші аспекти цієї проблематики досліджувалися в працях таких представників західної науки, як К. Атерасінх, Р. Арнольд, М. Арах, С. Архер, А. Блейр, Х. Бругман, Дж. де Бурка, Дж. Бурхард, О. Вайнберг, Д. Генрі, С. Гоці, А. Данте, К. Дейвіс, А. Дешвуд, Н. Дуайт, У. Єверлінг, М. Зайлег, Н. Каталано, А. Котті, П. Крейг, Р. Куденхове-Калергі, В. Кернз, Я. Клебберс, С. Лемассон, Д. МакГолдрік, І. Маклеод, М. Матіополос, Д. Норман, Н. Ньюхол, Нгуен Куок Дінь, Я. Обердорф, Я. Ольновський, А. Пелле, Е. Саадіа, Ф. Сейерстед, Д. Сиджанскі, С. Спенсер, Ж. Субрен, А. Татам, Ф. Тоді, У. Форстер, М. Холленд, Т. Хартлі, С. Хайет, Ф. Хелісбург, Г. Хефнер, Р. Хіггінс, П. ван Хем, М. Хіршлер, Дж. Штейн та ін.

Необхідно виділити й праці зарубіжних та вітчизняних представників юридичної науки, які слугують теоретичним підґрунтям для визначення специфіки норм правового порядку СЗППБ як інституційних правових норм, що відрізняються від інших категорій правових норм. Це праці Дж. Бенгутзі, Я. Броунлі, Я. Врублевського, Р. Дворкіна, Г. Кельзена, І. Клаберна, М. Кремони, Н. МакКорміка, К. Мослера, С. Онуфа, Дж. Остіна, М. Рама-Монтальдо, Д. Раца, Д. Рюйтера, Дж. Серля, Р. Уессела, Р. Циппеліуса, Х. Харта, Г. Фінніса, Л. Фуллера, М. Шоу та ін., а також В. Буткевича, Г. Даниленка, Г. Курдюкова, І. Лукашука, О. Мережка, П. Рабіновича, Л. Тимченка, Н. Ульянової та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках планового наукового дослідження кафедри європейського права Львівського національного університету імені Івана Франка “Міжнародно-правові проблеми входження України до світового та європейського співтовариства” (номер державної реєстрації 0102U0035723).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розкриття природи внутрішніх та зовнішніх аспектів правового порядку СЗППБ, що діє в межах Європейського Союзу, та механізмів його здійснення у відповідних сферах співробітництва держав-членів.

З точки зору міжнародного права, правовий порядок Союзу є новою структурою в міжнародній системі, в якій віддзеркалюються об'єктивні процеси глобалізації найважливіших сфер міжнародних відносин, що призводить до сутнісних змін в структурі міжнародного правопорядку, побудованого все ще переважно на суверенному імунітеті держав.

Для досягнення поставленої мети основна увага в дисертації приділяється вирішенню таких основних завдань:

дати характеристику Європейського Союзу як новій формі міжнародного об'єднання держав;

дослідити статус Європейського Союзу з позиції його внутрішнього права;

визначити статус Європейського Союзу з точки зору міжнародного права, а саме його міжнародну персональність;

визначити особливості юридичної природи установчих договорів Європейського Союзу, в яких встановлюються відповідні правові порядки, в тому числі стосовно СЗППБ;

висвітлити цілі та функції СЗППБ як інституційних категорій права;

розкрити компетенцію акторів Європейського Союзу у сфері СЗППБ (держав-членів та інституційних органів);

охарактеризувати правову природу рішень СЗППБ як рішень Європейського Союзу;

дати характеристику правових зв'язків Європейського Союзу у сфері СЗППБ з іншими правовими порядками, у першу чергу із Західноєвропейським Союзом, НАТО, ОБСЄ;

розкрити характер співвідношення суверенітету держав-членів із зовнішньополітичною функцією Європейського Союзу;

провести розмежування між СЗППБ і національними політиками держав-членів Європейського Союзу;

дати характеристику специфіки правових норм СЗППБ, як нової категорії правових норм;

показати новели в правовому порядку Європейського Союзу у сфері СЗППБ, що містяться в проекті Договору про запровадження Конституції для Європи;

визначити особливості правової природи Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами;

висвітлити необхідність подальшої формалізації зв'язків України з Європейським Союзом у сфері СЗППБ в новій посиленій Угоді між ними, підготовка якої вже розпочалася.

Об'єктом дослідження є міжнародно-правові та організаційно-правові відносини, що функціонують у сфері зовнішньої політики та безпеки Європейського Союзу.

Предметом дослідження є правовий порядок СЗППБ як складової правового порядку Європейського Союзу, який, у свою чергу, становить частину міжнародного правового порядку.

Методи дослідження. Для одержання достовірних наукових результатів в дисертації застосовувалася система філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів для визначення особливостей правової природи та змісту зовнішньополітичних характеристик, притаманних Європейському Союзу як міжнародній організації suі generis та його структурі СЗППБ, що складається з інституціоналізованих правових норм, які не мають аналогів в міжнародному праві і становлять в ньому нову категорію правових норм. Саме цим, перш за все, обумовлено застосування відповідних методів дослідження, що можуть сприяти розкриттю правової специфіки зовнішньої функції Європейського Союзу та його структури СЗППБ.

Функціональний метод, який широко застосовується в міжнародному праві при визначенні правової природи міжнародних організацій та притаманних їм компетенцій, використано в процесі дослідження міжнародної правосуб'єктності Європейського Союзу. При розгляді цієї проблеми, що має принципове значення, функціональний метод доповнено об'єктивним підходом (об'єктивною теорією), який застосовується на противагу суб'єктивному підходу (суб'єктивні теорії), що є вираженням формалізованого, емпіричного розуміння в даному випадку нормативного методу визнання юридичної персональності міжнародних організацій, включаючи Європейський Союз. Тому в дисертації функціональний метод, з точки зору об'єктивного підходу до визнання міжнародної правосуб'єктності Союзу, поєднується з нормативним методом.

Метод юридичного позитивізму, доповнений сучасним інституційним підходом, застосовується до визначення характеру правових норм, що складають правовий порядок СЗППБ. Їх визначення пов'язано також із застосуванням зазначеного функціонального методу стосовно СЗППБ як структури Європейського Союзу.

Системний метод застосовується для здійснення класифікації правових норм СЗППБ, одні з яких походять від установчого Договору Союзу, а інші - від “юридичних фактів”, що виникають як результат функціонування цієї структури. Системний метод базується в роботі на понятті “систематичної дійсності”, яке становить основу сучасного розуміння юридичного позитивізму.

Метод природного права в поєднанні з нормативним методом використовувався в процесі дослідження суверенітету держав-членів Європейського Союзу у зв'язку з передачею ними на користь об'єднання суверенних прав в певних сферах та обмеження їх суверенних прав на користь СЗППБ.

І, нарешті, використання історико-правового методу дозволило здійснити дослідження етапів становлення та розвитку політичного співробітництва держав-членів, а саме від ЄПС до СЗППБ.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим у вітчизняній юридичній літературі комплексним спеціальним дослідженням правових засад організації та діяльності Європейського Союзу у сфері СЗППБ. Наукову новизну основних положень дисертації та особистий внесок автора у дослідження проблеми становлять наступні висновки та положення:

обґрунтовано висновок, що СЗППБ є формою правового співробітництва держав-членів Європейського Союзу, побудованої на систематичних зв'язках, що формалізують їх значення як системи дієвих правових норм, що походять від установчих договорів, укладених згідно із загальним міжнародним правом;

доведено, що установчі договори Європейського Союзу є міжнародними договорами нового інтеграційного типу, цілі, функції та норми яких за своєю правовою природою відрізняються від традиційних міжнародних договорів, а створені ними структури, включаючи СЗППБ, значною мірою регулюються правом Союзу, а у відповідних відносинах їх діяльність пов'язана із здійсненням норм міжнародного права;

зроблено висновок, що теорія волі, яка виходить з формально-суб'єктивного фактору до визнання юридичної персональності міжнародних організацій може ускладнювати здійснення їх цілей та функцій, особливо в сучасний період глобальної інституціоналізації міжнародних відносин, що є процесом інтеграції держав в межах створених ними правових порядків, і в цих умовах новим реальностям більшою мірою відповідає об'єктивна теорія юридичної персональності, що виходить, перш за все, з компетенції міжнародних організацій, що розуміється;

доведено, що зовнішній сфері функціонування Європейського Союзу притаманний комплекс таких міжнародних юридичних властивостей, які характеризують його як особу, що об'єктивно володіє юридичною персональністю (міжнародною правосуб'єктністю), хоча формально така персональність належить Європейським Співтовариствам. Юридична персональність Союзу, будучи об'єктивною реальністю, є самодостатньою і як складова міжнародного правопорядку може, на законних підставах, взаємодіяти з ним на різних рівнях;

зроблено висновок, що створення Європейського Союзу є якісно новим рівнем інтеграції держав-членів, в якій СЗППБ характеризується як фактор, що значною мірою вплинув на виникнення цього об'єднання саме у формі “Союзу”, і є офіційним визнанням інституційного зв'язку між економічними та політичними сферами, необхідними в умовах глобалізації міжнародних відносин;

доведено, що згідно з Договором про Європейський Союз СЗППБ може бути визначена як правовий порядок, що складається з системи інституційних юридичних фактів, які функціонально його структурують. Ці юридичні факти відображають відповідні соціальні реальності, і в цьому сенсі вони є правовими нормами, що мають дійсний, а не формальний характер, оскільки реально спрямовані на досягнення соціального результату, для якого створені;

встановлено, що сформульовані в Договорі про Європейський Союз цілі СЗППБ мають нормативне значення, тобто вони є юридично зобов'язуючими для всіх акторів, залучених до їх виконання. При цьому існує безпосередній зв'язок між цілями та функціями СЗППБ, який забезпечується компетенціями та зобов'язаннями цих акторів, якими є держави-члени, Європейські Співтовариства та Європейський Союз, як і їх інституційні органи;

обґрунтовано, що правовий порядок СЗППБ включає права і обов'язки акторів цього порядку, що взаємодіють між собою. Їх компетенції складаються з юридичних фактів, які виступають у вигляді спеціальних норм, спрямованих на створення нових юридичних фактів (в міжнародному інституційному праві на них посилаються як на “правові засади”), і містять процедури прийняття рішень. Таким чином, правові норми СЗППБ спрямовані на досягнення результату шляхом прийняття нових юридичних фактів (рішень), що приймаються відповідно до компетенції її інституційних органів;

доведено, що обов'язковість рішень у сфері СЗППБ пов'язана з компетенціями її акторів, а також контролем за дотриманням процедур їх прийняття та виконання. Критерій такої обов'язковості може бути знайдений в юридичному позитивізмі, який в поєднанні з інституційним підходом є сучасною теорією тлумачення інституційних норм права, яка виходить з внутрішньої структури правового порядку, а не з традиційних уявлень команди суверена, адресованої його суб'єктам, що виключає з цієї структури більш складні відносини, якими є інституційні відносини СЗППБ;

встановлено, що критерієм юридичної обов'язковості норм СЗППБ, яка виходить з теорії юридичного позитивізму, є систематичні зв'язки між різними правовими порядками, які виражають їх інституційну сутність відповідно до поставлених цими порядками цілей, і уособлюються в понятті “систематичної дійсності” (systematic validity), на відміну від зв'язків між правовими нормами та моральними зобов'язаннями, як це має місце в традиційних поняттях природного права та його сучасних концепціях та проявах;

доведено, що з точки зору міжнародного договірного права норми СЗППБ повинні визнаватися нормами міжнародного права, оскільки Договір про заснування Європейського Союзу, що є міжнародним договором, санкціонує їх в якості таких. Норма, яка засновується на Договорі прямо або посередньо, є дійсною на тій підставі, що вона належить до даного правового порядку, і це знаходить підтвердження в практиці здійснення Європейським Союзом в рамках СЗППБ “Спільних дій” (Join actions), які дорівнюються “директивам” (Directives), та “обов'язковим постановам” (Regulations), що діють згідно з правом Співтовариства (Community Law);

встановлено, що правовий порядок СЗППБ, будучи структурою Європейського Союзу як міжнародної організації sui generis, спрямованої на інституціоналізацію зовнішніх політик держав-членів, що характеризує відносини між ними як такі, що виходять за межі традиційних міждержавних дипломатичних відносин, в рамках яких прийняті рішення розглядаються як угоди між урядами, та є рішеннями Союзу, в яких поєднуються обидва методи правового регулювання - інституційний та міжнародно-правовий;

дістали подальшого розвитку критерії розмежування різних видів міжнародних договорів, що укладаються Співтовариствами та Європейським Союзом, які виходять з процедур установчих договорів та їх тлумачення Європейським Судом Справедливості;

визначено специфіку правових зв'язків Європейського Союзу з ОБСЄ, ЗЄС, НАТО в напрямі створення єдиної системи європейської безпеки;

встановлено, що згідно з правом Європейського Союзу Угода про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами належить до категорії “змішаних угод”. Такі угоди вважаються двосторонніми угодами та інкорпоруються в правові системи держав-членів і правовий порядок Європейського Союзу;

запропоновано перспективні шляхи розвитку договірно-правових механізмів співпраці України з Європейським Союзом у сфері зовнішньої політики і безпеки в умовах реалізації нової концепції сусідства або посиленої співпраці.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній науці міжнародного права дана оцінка СЗППБ не тільки з точки зору політичних та інтеграційних характеристик цієї нової структури, що діє в рамках Європейського Союзу, але й в міжнародній системі, в якій віддзеркалюються об'єктивні процеси глобалізації найважливіших сфер міжнародних відносин з юридичної точки зору як окремого правового порядку, що взаємодіє з правовими порядками індивідуальних членів, правовим порядком Європейського Союзу та міжнародним правопорядком в цілому.

Положення та висновки щодо правових засад організації та діяльності Європейського Союзу в сфері СЗППБ становлять певний внесок у розвиток теорії міжнародного права і можуть бути використані в процесі подальших наукових досліджень тематики.

Отримані результати також можуть бути використані в процесі вироблення та здійснення договірних зобов'язань України з Європейським Союзом, уточнення зовнішньополітичного курсу країни, пов'язаного з її інтеграцію в європейський політичний та економічний простір, удосконалення участі в практичних акціях Союзу через структуру СЗППБ.

Матеріали, положення та висновки дисертаційного дослідження можуть сприяти більш глибокому розумінню особливостей правового порядку Європейського Союзу та його структури СЗППБ. Будучи новою формою співробітництва держав в міжнародній системі, ця структура внесла чимало нового в розвиток теорії та практики міжнародних організацій нового інтеграційного типу, особливо в їх правову природу, цілі, функції, компетенцію інституційних органів та механізми здійснення.

Матеріали дисертації можуть бути використані в процесі підготовки і перепідготовки фахівців, що займаються питаннями співпраці з Європейським Союзом, а також для підготовки відповідних курсів і спецкурсів, а також для написання підручників і навчальних посібників з міжнародного права і права Європейського Союзу.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане здобувачем особисто, всі результати даної роботи, сформульовані в ній висновки, положення і рекомендації обґрунтовано на основі особистих досліджень автора. Для аргументації окремих положень роботи використовувались праці інших вчених, на які зроблено посилання. У співавторстві опубліковано: статтю (“Охорона прав іноземних інвесторів в умовах міжнародної інтеграції” // Громадянське суспільство і правова держава. Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. - Львів, 1996. - Вип.4 - С.138-145). Не менше половини її обсягу є науковим доробком Микієвича М.М. Його внесок полягає у визначенні правових механізмів охорони прав іноземних інвесторів в контексті удосконалення договірно-правової бази співробітництва України з Європейським Союзом;

статтю (“Правові основи руху товарів між Україною та ЄС” // Вісник Львівського університету. Серія: міжнародні відносини. - Львів, 2004. - Вип. 14. - С.135-148). Не менше половини її обсягу є науковим доробком Микієвича М.М. Його внесок полягає у визначенні правових форм і механізмів регулювання руху товарів між Україною та Європейським Союзом, та у внесенні пропозицій щодо удосконалення правового регулювання цієї сфери співпраці з ЄС;

статтю (“Спільна зовнішня політика та політика безпеки як основні передумови сталого розвитку Європейського Союзу” // Вісник Львівського університету. Серія: міжнародні відносини. - Львів, 2001. - Вип. 6. - С.129-135.) Не менше половини її обсягу є науковим доробком Микієвича М.М. Його внесок полягає у правовому аналізі реалізації спільної зовнішньої політики та політики безпеки Європейського Союзу як основної передумови сталого розвитку його країн-членів;

розділ в монографії (Правове регулювання торговельних відносин між Україною та Європейським Союзом // Взаємодія міжнародного права з внутрішнім правом України / За ред. В.Н.Денисова. - К., Юстиніан, 2006. - С.569-590.) Не менше половини його обсягу є науковим доробком Микієвича М.М. Його внесок полягає в аналізі реалізації Україною відповідних положень, що стосуються торговельної сфери, Угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом в контексті виконання обов'язкових вимог, щодо вступу нашої держави в СОТ.

У співавторстві опубліковано навчальний посібник (Європейське право навколишнього середовища. - Львів, 2004. - 256 с.) Внесок Микієвича М.М. полягає в аналізі джерел та принципів європейського права навколишнього середовища.

За науковою редакцією Микієвича М.М. у співавторстві опубліковано навчальний посібник (Європейський Союз: політика, економіка, право. - Львів, 2005. - 532с.) Внесок автора полягає у науковому редагуванні тексту посібника і висвітленні основних засад функціонування правової системи Європейського Союзу.

У співавторстві з канадськими вченими опубліковано навчальний посібник (Комерційна дипломатія: торговельна політика і право. - Львів, 2005. - 520 с.) і його друге, доповнене і перероблене видання (Комерційна дипломатія: торговельна політика і право. - Львів, 2006. - 704 с.) Внесок Микієвича М.М. полягає в аналізі принципів міжнародного торговельного права, механізмів урегулювання суперечок в рамках СОТ і дослідженні Європейського Союзу, як міжнародної інституції регіональної економічної інтеграції.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі європейського права Львівського національного університету імені Івана Франка.

Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на таких науково-практичних конференціях: Міжнародній конференції “Україна і Центральна Європа: проблеми і перспективи інтеграції” (м. Львів, 22-24 квітня 1999 р., тези опубліковано); Міжнародній науково-практичній конференції “Стратегія українсько-польського соціально-економічного партнерства” (м. Львів, 3-8 грудня 2002 р., тези опубліковано); Х Регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів,5-6 лютого 2004 р., тези опубліковано); Міжнародній-науково-практичній конференції “Актуальні проблеми реформування державного управління в Україні” (м. Львів-Брюховичі, 20 січня 2006 р., тези опубліковано); Науково-практичній конференції “Зовнішньоекономічна діяльність регіонів в контексті європейської інтеграції України” (м. Львів, 15 жовтня 1999 р.); Міжнародній науково-практичній конференції під патронатом МЗС України “Український зовнішньополітичний інтерес (політичні, економічні, правові механізми реалізації)” (м. Львів, 10-11 жовтня 2002 р.); Міжнародній науковій конференції “Проблеми державотворення та захист прав людини в Україні” (м. Острог, 20 квітня 2002 р.); Міжнародному круглому столі “Відносини Україна-НАТО та їх міжрегіональний вимір” (м. Львів, 10 липня 2002 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Глобалізаційні та інтеграційні процеси в сучасному світі: виклики та шанси для України” (м. Львів, 15 травня 2003 р.); Міжнародній науково-практичній конференції під патронатом МЗС України “Вступ країн з перехідною економікою в СОТ: політичні, економічні та правові аспекти” (м. Львів, 3 червня 2003 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Україна у пост-біполярній системі міжнародних відносин” (м. Київ, 18-19 листопада 2004 р.), серії міжнародних науково-практичних конференцій “Європейське право сьогодні: наука, освіта, практика” (м. Львів, 21 березня 2003 р., 6-7 листопада 2003 р., 11 березня 2005 р.); Засіданні Правничої Комісії П'ятнадцятої наукової сесії Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка (м. Львів, 22-23 березня 2004 р.); Міжнародній науковій конференції “Транскордонне співробітництво в умовах розширеного ЄС: уроки, можливості, перспективи” (м. Львів, м. Красіцин (Польща), 11-14 червня 2005 р.); Міжнародному круглому столі “Пріоритетні напрямки та перспективи діяльності науково-навчального центру з питань євроатлантичної інтеграції України” (м. Львів-Брюховичі, 9 лютого 2005 р.), Міжнародній науковій конференції “Ширша Європа” (м. Варшава, 30 червня - 2 липня 2005 р.); Міжнародній науковій конференції “Європа спільних цінностей” (м. Львів, 13 травня 2005 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Україна і Європейський Союз: шляхи та напрями зближення і співпраці” (м. Львів-Брюховичі, 14-15 вересня 2006 р.).

Основні положення дисертації викладались автором під час наукових стажувань в університетах м. Регенсбурга (Німеччина, 2003 р., 2004 р.), м. Зальцбурга (Австрія, 2004 р.), м. Оттави (Канада, 2000 р.), м. Варшави (Польща, 2000 р.), м. Мюнхена (Німеччина, 2003 р., 2004 р.), штаб-квартирі НАТО (м. Брюссель, Бельгія, 1998 р.).

Результати дослідження використовувалися здобувачем в навчальній роботі в процесі викладання курсів з “Міжнародного права”, “Права Європейського Союзу”, “Права зовнішніх зносин ЄС” у Львівському національному університеті імені Івана Франка.

Основні положення дисертації увійшли у написані здобувачем відповідні розділи до таких підручників та навчальних посібників: “Європейський Союз: політика, економіка, право” (Львів, 2005), “Європейське право навколишнього середовища” (Львів, 2004), “Комерційна дипломатія: торговельна політика і право” (Львів, 2005), “Комерційна дипломатія: торговельна політика і право” (Друге видання, доповнене і перероблене. - Львів, 2006).

Публікації. Основні теоретичні положення дисертації викладено у публікаціях здобувача, серед яких індивідуальна монографія “Інституційне право Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики та безпеки” (Львів, 2005. - 416 с.), розділи і параграфи у колективних монографіях і навчальних посібниках та у 23 статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження і складається з вступу, семи розділів, поділених на 25 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 411 сторінок, з них 42 сторінки - список використаних джерел з 568 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, характеризується загальний стан її дослідження в юридичній літературі, показується зв'язок з науковими програмами, планами і темами, визначаються мета і основні завдання дослідження, охарактеризовано використані в роботі методи, сформульовано наукову новизну одержаних результатів та їх теоретичне і практичне значення і подано відомості щодо апробації основних положень дослідження, й структуру та обсяг.

У першому розділі “Правовий статус Європейського Союзу та його еволюція у сфері зовнішньої політики та безпеки” висвітлюються етапи політичного співробітництва держав-членів Європейських Співтовариств та Європейського Союзу як міжнародної організації sui generis (1.1), розкриваються особливості правового порядку Союзу (1.2), визначається статус Союзу відповідно до його внутрішньоправової організації (1.3) та характеризується міжнародна персональність Союзу (1.4).

У процесі розвитку Європейського Союзу, починаючи зі створення Європейських Співтовариств, сформувалися дві ключові складові європейського інтеграційного процесу-економічна та політична, які визначили головні напрями співробітництва його держав-членів. Економічна складова, що була головною в процесі створення та розвитку Європейських Співтовариств - попередників Європейського Союзу, продовжує бути найважливішим напрямком функціонування його організаційно-правової структури. Поряд з цим, принципово важливим для подальшого об'єднання Європи стало політичне співробітництво держав-членів, яке вперше було формалізовано в рамках Європейського Співтовариства в результаті підписання у 1986 р. Єдиного Європейського Акта (ЄЄА), хоча спроби політично об'єднати країни Європи робилися раніше. Відбувся складний процес виникнення і трансформації політичної співпраці держав-членів Союзу в одну з трьох його інтеграційних опор, а саме у другу опору - Спільну зовнішню політику та політику безпеки.

Після Другої світової війни великий внесок у європейський інтеграційний процес зробив міністр закордонних справ Франції Р.Шуман, за ініціативи якого була проголошена Декларація про Європейське об'єднання вугілля та сталі, яке й було створено у 1951р. в м. Парижі (Франція), а у 1957 р. за ініціативою країн цього об'єднання були підписані Договір про створення Європейського економічного співтовариства та Договір про створення Європейського Співтовариства з атомної енергії. В цей же час також було запропоновано створити інтеграційні об'єднання, подібні в цьому плані до ЄОВС та Євратому, - Європейське Оборонне Співтовариство та Європейське Політичне Співтовариство, діяльність яких планувалося спрямувати відповідно на розбудову європейських збройних сил та здійснення спільних дій у сфері безпеки та зовнішньої політики. Однак деякі держави, перш за все Франція, виявилися не готовими підтримати ці зміни, які торкалися чутливих сегментів їх суверенних прав.

Важливою віхою європейської інтеграції у сфері оборони стало виникнення у 1954 р. Західноєвропейського Союзу (ЗЄС), принципи діяльності якого були відтворені із Західного Союзу, що був першою військово-політичною організацією ряду західноєвропейських країн, створеною відповідно до Брюссельського договору 1948 р.

Наступним кроком у цій сфері стало створення у 1949 р. Організації Північноатлантичного Договору (НАТО) як відповідь на холодну війну, що розпочалася у цей період в Європі та світі. Це було принципово новим баченням європейської безпеки, оскільки ця військово-політична організація створювалася західноєвропейськими країнами разом з Сполученими Штатами Америки та Канадою і в цьому Альянсі США належала провідна роль.

Наприкінці 60-х років ХХ ст. держави-члени Європейських Співтовариств висловилися на користь більш тісного зв'язку у сфері зовнішньої політики, а саме за політичну інтеграцію між ними як нову форму їх співпраці (міжурядові саміти та саміти міністрів закордонних справ - Гаагський 1969 р., Люксембургський 1970 р., Копенгагенський 1970 р., Лондонські 1981 та 1983 рр.). Відповідно в рамках згаданого вже ЄЄА 1986 р. була створена окрема структура - Європейське політичне співробітництво (ЄПС) з механізмом імплементації рішень, що приймалися в її рамках (Розділ III). Це була перша інституційна реформа, що спрямовувалася на узгодження в рамках Європейських Співтовариств зовнішніх політик держав-членів. Вона містила елементи інституційного характеру, які в процесі узгодження рішень взаємодіяли з державами-членами, що виходили з міждержавних зв'язків. Інституціями ЄПС визначалися такі органи Співтовариства, як Рада Міністрів, Комісія, Європейський Парламент, а також Головуюча держава, що несли відповідальність за узгодження та здійснення її рішень.

Таким чином, в ЄЄА інституційний підхід, що базувався на принципі узгодження спільної зовнішньої політики та політики безпеки, був структурований в рамках Європейського Співтовариства, ставши водночас конкретною програмою її розвитку й на майбутнє.

На виконання цієї програми в Договорі про Європейський Союз 1992 р. держави-члени зобов'язалися “проводити спільну зовнішню політику та політику безпеки, в тому числі й поступово створити правові можливості для здійснення спільної оборонної політики, яка могла б сприяти спільній обороні…, посилюючи тим самим європейську ідентичність та незалежність з метою підтримки миру, безпеки і прогресу в Європі та в цілому у світі”. Відповідно в Розділі V Договору було проголошено про “застосування спільної зовнішньої політики та політики безпеки” як правового порядку, створеного відповідно до цілей та функцій Європейського Союзу.

У доктрині міжнародного права та на практиці широко визнається, що цілі складають суттєвий елемент кожного правового порядку і вони безпосередньо пов'язуються з функцією співробітництва, яка притаманна кожній міжнародній організації і визначається в її установчому договорі. Цілі та функції міжнародних організацій, поряд з їх компетенціями, порядком прийняття рішень тощо, за своїм характером є структурними елементами нормативного значення, тобто особисто обов'язковими для держав-членів. Це підтвердив у свій час й Міжнародний Суд ООН, який по справі Reparаtion (1949) визнав правовий зв'язок між правами та обов'язками міжнародної організації та її цілями і функціями. Відповідно положення Преамбули та статті 11 Розділу V ДЕС, що визначають цілі СЗППБ, мають тлумачитися як обов'язкові для виконання державами-членами Європейського Союзу. Зміст цих положень свідчить також, що як Союз, так і “держави-члени” несуть відповідальність за здійснення цілей СЗППБ без визначення між ними відмінності. Крім того, інституційний зв'язок держав-членів, що діють в рамках цілей СЗППБ, визначається посиланнями на держави-члени, “тоді як стосовно ЄПС, він виражався посиланням на “високі сторони, що домовляються”. Це також є аргументом на користь висновку про те, що Європейський Союз, встановивши інститут членства, є новою міжнародною організацією, яка поширила свій правопорядок й на сферу СЗППБ. В той же час інші положення Розділу V ДЕС підтверджують той факт, що в них існують посилання на Союз як актора, що несе відповідальність за визначення та здійснення цілей СЗППБ, а держави-члени повинні “підтримувати” цю форму співробітництва (ст.11)”. Про Союз як окремого актора свідчать й інші положення даного Розділу, а саме що Союз повинен діяти згідно з його цілями (ст.12) і Союз має зовнішню політику та політику безпеки (п. 1 ст.-11 та п. 1.ст.17); Союз може бути корисним для іншої організації (п. 3 ст. 17); Союз може мати позицію (п. 2 ст. 18); та Союз може вживати дії ( п. 3 ст. 13).

Створення організаційно-правових засад СЗППБ безпосередньо пов'язано з становленням та розвитком правового порядку Європейського Союзу sui generis, що відрізняє Союз від традиційних міжнародних організацій, і ця обставина впливає на всі сфери його функціонування, включаючи міжнародну діяльність. Відповідно інституційна теорія та практика, визнаючи цей факт, характеризує правову природу Європейського Союзу як таку, що поєднує інституційну форму співробітництва держав, встановлену в установчих договорах, з формами міжнародного співробітництва, які виходять з міжнародного права. При цьому простежується тенденція до “комунітарізації” цих правовідносин, яка полягає у поступовому підвищенні значення співробітництва держав на інституційних засадах. Існуюча інституційна структура Європейського Союзу покликана забезпечити узгодженість та послідовність діяльності держав-членів, яка покладається перш за все на Європейську Раду, Раду Міністрів, Комісію та Європейський Парламент, що діють в межах їх повноважень, які можуть бути визначені як зобов'язання.

СЗППБ не є лише правовим порядком, який регулює відносини держав-членів Європейського Союзу в їх внутрішніх правових порядках, оскільки спрямований також на зовнішню сферу його відносин, тобто він має діяти також у співвідношенні з міжнародними правовими порядками, маючи таким чином юридичну персональність.

В доктрині міжнародного права існують два основних підходи до встановлення юридичної персональності. Один з них базується на теорії волі, згідно з якою критерії юридичної персональності виводяться із змісту установчих договорів міжнародних організацій, а саме наміру її визнати. Другий підхід, на противагу першому, заперечує існування юридичної персональності в залежності від суб'єктивної волі держав-членів міжнародної організації. Згідно з цим поглядом міжнародні організації є ipso facto міжнародними особами, тобто юридична персональність не може мати місця лише внаслідок рішення держав-членів, а випливає з міжнародного права (об'єктивний підхід).

Таким чином, сучасна теорія визнання міжнародної правосуб'єктності базується на здійсненні міжнародною організацією всіх повноважень (прав та обов'язків), в тому числі тих, що розуміються. Будь-яка міжнародна організація не може виконувати свої функції, встановлені в договірному порядку держав-членів, не будучи юридично спроможною діяти в міжнародно-правовому просторі, або, іншими словами, не маючи юридичної персональності.

Виходячи з об'єктивної теорії та аналізу цілей, функцій та міжнародних юридичних властивостей Європейського Союзу (серед них право укладати відповідні міжнародні договори), включаючи ті, що розуміються, а також розвиток їх практикою, зроблено висновок, що з позиції міжнародного права Союз володіє необхідною юридичною персональністю, хоча формально така персональність належить лише Європейським Співтовариствам. Юридична персональність Союзу, будучи об'єктивною реальністю, є самодостатньою і, як складова міжнародного правопорядку, взаємодіє з ним на різних рівнях. Спроможність Союзу укладати певні міжнародні договори та відповідати за їх виконання цілком підпадає під дію Віденської конвенції про право міжнародних договорів, принципи та норми якої належать до загального міжнародного права.

У другому розділі - “Становлення зовнішньополітичної функції Європейського Союзу” розглядаються питання, що стосуються суверенітету держав-членів в світлі реалізації Європейським Союзом зовнішньополітичної функції (2.1), характеризуються правові засади формування та здійснення зовнішньої політики Європейського Союзу в рамках СЗППБ (2.2), висвітлюється інституційний механізм зовнішньої політики Союзу та його складові (2.3) і подальший розвиток правових засад і механізмів СЗППБ в проекті Договору про запровадження Конституції для Європи (2.4).

Зовнішньополітична функція Європейського Союзу, подібно до економічної функції, хоча й в менших масштабах, будується на передачі Союзу елементів окремих суверенних прав держав-членів, і це є процесом будівництва в Європі єдиної політичної спільності як однієї з ключових цілей європейської інтеграції. Незважаючи на певні труднощі на цьому шляху, пов'язані, головним чином, з обережністю, з якою держави-члени передають свої суверенні права інституціям Союзу у політичній сфері, важливою тенденцією, що все більше набирає силу, стало те, що єдина політична спільність, що створюється в рамках Європи, розвивається як територіально сконцентрована група населення, зв'язана між собою їхнім визнанням спільного способу ведення своїх колективних справ, включаючи сукупність інституцій та цінностей, які вони поділяють.

Стосовно зовнішньої політики Європейського Союзу, структурованої в СЗППБ, то вона також спрямована на гармонізацію політичної ідентичності держав-членів, виходячи з спільних для них європейських цінностей та інтересів. Договір про Європейський Союз, яким створено СЗППБ, встановив, що саме Союз визначає та здійснює спільну зовнішню політику, поряд із політикою безпеки, керуючись такими цілями, як: захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності та цілісності Союзу відповідно до статутних принципів Організації Об'єднаних Націй; сприяння міжнародному співробітництву; розвитку і консолідації демократії та законності; визнання основних прав і свобод тощо.

Положення Розділу V ДEC, що виходять з цілей, встановлених в Преамбулі цього Договору, свідчать, що як Союз, так і держави-члени несуть відповідальність за здійснення СЗППБ без визначення між ними відмінності. Крім того, зв'язок держав в рамках СЗППБ визначається посиланнями на “держави-члени”, тоді як стосовно ЄПС, він виражався посиланнями на “високі сторони, що домовляються”. Цим самим остання форма співробітництва держав не була складовою Європейського Співтовариства, тобто в рамках ЄПС вона не розглядалася як “членство”, базуючись переважно на загальних засадах міжнародного права. Це також є аргументом на користь того, що Європейський Союз, встановивши інститут членства, є новою міжнародною організацією, яка в цілому поширила свій правопорядок і на сферу СЗППБ. Інші положення цього Розділу підтверджують факт посилання на Союз як на актора, що несе відповідальність за визначення та здійснення СЗППБ, а держави-члени повинні “підтримувати” цю форму співробітництва.

В рамках “єдиної інституційної структури” Союзу, яка “забезпечує сталість та безперервність здійснюваної діяльності.” (ст.3 ДЄС), рішення СЗППБ приймаються одними й тими ж інституціями, що мають також функції в інших областях. Виходячи з цього, зроблено висновок, що інституції Співтовариства необхідно розглядати як інституції Союзу. Свідченням цього, зокрема, є зміст статті 5 ДЄС, в якій міститься перелік інституційних органів, незалежно від їх функцій та обов'язків, а також зміст статті 28 цього Договору, в якій встановлено, що відповідна низка положень Договору про заснування Європейського Співтовариства (положення статей 189, 190, 196- 199, 203 -204, 206-209, 213-219, 255 та 290) поширюються також на СЗППБ.

Єдину інституційну структуру Союзу складають: Європейська Рада, що займає в ній не формальне, але виключне за значенням місце; Рада Європейського Союзу (до 1993 р. мала назву Ради Міністрів Співтовариства) на чолі з Генеральним секретарем, який водночас є Постійним представником у справах СЗППБ, і в цьому складі Рада діє разом з її допоміжними органами - Комітетом постійних представників держав-членів (COREPER) та робочими групами; Комісія Європейських Співтовариств, на яку часто посилаються як на “Європейську Комісію”; та Європейський Парламент.

Європейська Рада, яку створили у 1974 р. дев'ять держав-членів на Паризькому саміті глав-держав, хоча й не міститься в переліку інституцій Європейського Співтовариства, зазначених в статті 7 Договору про його заснування, відіграє провідну роль в прийнятті рішень Союзу. Згідно з статтею 4 ДЄС вона “забезпечує Союз необхідним імпульсом для його розвитку та визначає політичні орієнтири, що випливають з цього”. Європейська Рада, яка складається з глав держав або глав урядів держав-членів та Голови Комісії і яким допомагають міністри закордонних справ та один з членів Комісії, в своїй діяльності намагається дотримуватися балансу між бажаннями держав-членів зберігати свій національний суверенітет та зростанням їх взаємозалежності в рамках Співтовариства, а нині Європейського Союзу, так само як і з зовнішнім світом. У сфері СЗППБ Європейській Раді належать повноваження, які формалізовані в ДЄС і полягають у визначенні напрямків спільної зовнішньої політики та політики безпеки, включаючи питання захисту. Вона також вирішує питання спільної стратегії в регіонах, де держави-члени мають важливі спільні інтереси (п.п. 1-2 статті 13). Отже, компетенція Європейської Ради в процесі імплементації СЗППБ є посередньою, тобто такою, що сприяє виробленню та прийняттю рішень іншими органами.