Поняття судових витрат у кримінальному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття судових витрат у кримінальному процесі

2. Класифікація судових витрат

3. Суб'єкти на яких покладають судові витрати

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Актуальність теми дослідження. Проголошення в Конституції України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки вищою соціальною цінністю, потребує від держави впровадження у життя задекларованих принципів.

Проте виконання цих завдань неможливе без усунення такого негативного явища суспільного життя, притаманного усім без винятку країнам, як злочинність. Вона у всіх своїх проявах відчутно перешкоджає суб'єктам правовідносин реалізовувати свої права та обов'язки, захищати демократичні цінності, інтереси кожної окремої особистості і суспільства в цілому. Відтак особливої уваги набуває потреба вдосконалення чинного законодавства, приведення його до світових стандартів та належної реалізації. Відповідно до Концепції судово-правової реформи України, Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, а також Державно-правової програми боротьби із злочинністю розроблено і впроваджено у життя комплекс заходів, спрямованих на подолання цього явища.

Все це потребує величезних фінансових та інших витрат на створення й утримання правоохоронних органів і судів, підготовку та перепідготовку їхніх кадрів; оснащення установ і органів правоохоронної системи сучасними технічними засобами виявлення, попередження і припинення злочинів та інших правопорушень.

Значні кошти держава виділяє і на кримінальне судочинство. До них належать витрати на оплату праці посадових осіб, які ведуть процес; витрати на утримання приміщень і експлуатацію техніки; відшкодування витрат, пов'язаних з явкою і виплатою винагороди особам, які залучаються у кримінальний процес; витрати на проведення судових експертиз та ін. Матеріальних затрат на кримінальне судочинство зазнає не тільки держава, а й зацікавлені в результатах провадження учасники процесу. З особистих коштів таких осіб оплачується, наприклад, праця адвокатів, які беруть участь у процесі за угодою з клієнтом.

Частина цих та деякі інші витрати на кримінальне судочинство іменуються судовими витратами, які можуть бути стягнуті з засудженого, на розслідування справи якого були затрачені.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у з'ясуванні суті і природи судових витрат у комплексі кримінально-процесуальних відносин. Відповідно до мети дослідження визначені такі його завдання: розкрити суть і сформулювати поняття судових витрат у кримінальному процесі України; проаналізувати структуру судових витрат; провести класифікацію судових витрат за різними критеріями.

Об'єкт дослідження. Об'єктом моєї курсової роботи виступає інститут судових витрат у кримінальному судочинстві України.

Предметом дослідження є норми діючого кримінально-процесуального законодавства України, які регламентують інститут судових витрат у кримінальному процесі; теоретичні положення, висловлені науковцями щодо цього інституту; пам'ятки джерел права, які діяли на території України і торкалися судових витрат; норми зарубіжного кримінально-процесуального законодавства про судові витрати.

Методи дослідження. У процесі написання роботи, в основному, використовувалися загальнонаукові методи пізнання: аналіз, синтез, спостереження, порівняння, опис, системно-структурний метод.

Курсова робота складається з вступу, трьох, висновків та списку використаних джерел ( 29 найменувань). Загальний обсяг курсової роботи 37 сторінок.



1. Поняття судових витрат у кримінальному процесі

Починаючи аналіз поняття судових витрат, зазначимо, що чинне кримінально-процесуальне законодавство його не визначає. Стаття 91 КПК

України закріплює лише склад судових витрат.

Теорія кримінального процесу також поки що не досягла великих успіхів у розкритті цієї проблеми. Не останню роль щодо такого становища відіграв державницький підхід у колишньому Радянському Союзі щодо названої проблеми, що, зрозуміло, мало негативний вплив на погляди науковців. Для підтвердження цього звернемось до положення «Про народний суд Української РСР», прийнятого у 1920 р. у Харкові. У ньому, у ст. 82, наголошувалось, що ніяке мито і збори у цивільних і кримінальних справах не стягуються, але судам надається право накладати на сторону штраф за недобросовісний позов або спір, а також присуджувати на користь

виправданої сторони понесені нею збитки і витрати [12, с. 272]. З цього й виходила кримінально-процесуальна наука. За словами М. А. Чельцова-Бебутова: «Провадження у кожній кримінальній справі пов'язане із значними витратами. Однак, у той час як у цивільному процесі всі вони підлягають відшкодуванню сторонами, кримінальне провадження в принципі є безкоштовним» [13, с. 198].

Разом з тим, у кримінально-процесуальній літературі намітилось кілька підходів до визначення поняття судових витрат. Так, Л.Л. Кругліков розглядає судові витрати як реально понесені витрати фізичних і юридичних осіб, а також винагороду за відрив від звичайних занять. При цьому обидва види витрат об'єднує єдине джерело компенсації затрат і виплати винагороди - кошти місцевого бюджету. Автор також вважає, що до судових витрат можуть бути віднесені лише ті витрати у кримінальній справі, які є винагородою або компенсацією витрат, що зазнали особи, котрі залучалися органами досудового слідства чи судом для подання допомоги в процесі збирання, дослідження та оцінки доказів. Далі ж він зазначає, що виплата винагороди і компенсація витрат, пов'язаних з явкою осіб, проводиться з коштів органів дізнання, досудового слідства чи суду [14, с. 8]. Навряд чи можна погодитись з таким підходом до визначення поняття судових витрат. Адже цим визначенням не охоплюються всі судові витрати, передбачені у чинному КПК, зокрема, суми, витрачені на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів та інші витрати, понесені органами дізнання, досудового слідства і судом у зв'язку з провадженням у справі (пункти 2, 3 ст. 91 КПК України).

Цікавий підхід щодо розглядуваного поняття запропонували В. Т. Томін і В. А. Дунін. Ці автори вважають, що судові витрати - це перелічені в законі матеріальні витрати, яких зазнали органи дізнання, досудового слідства та суд, і які можуть бути стягнуті із засудженого [15, с. 37]. Такий підхід, як видається, точніше відображає суть судових витрат. Проте і щодо цього визначення є певні застереження. Адже, крім органів дізнання, досудового слідства та суду, таких витрат зазнають й інші органи. Якщо, наприклад, до судових витрат відносити витрати, пов'язані з оплатою праці адвоката, який брав участь у справі за призначенням без укладення угоди з обвинуваченим, то таким органом буде відповідний орган юстиції. Крім того, з цього визначення не видно, у зв'язку з чим виникають такі витрати, хоч у ньому є вказівка на те, що ці витрати стягуються із засуджених. І. О. Барсуков вважає, що всі судові витрати, виплачені з державних коштів, за законом повинні бути відшкодовані державі за рахунок осіб, визнаних винними у вчиненні злочину. Винятки з цього правила можуть бути лише у випадках, коли суд, враховуючи обставини і матеріальне становище сторін, мотивованою постановою віднесе ці витрати на рахунок держави. Більше того, до коштів, які входять до складу судових витрат за законом, він відносить ще й суми, виплачені юридичною консультацією за участь адвоката в процесі у випадках, передбачених у законодавстві [16, с. 79].

Деякі дослідники цього питання, визначаючи поняття судових витрат, основну увагу акцентували на складі судових витрат, передбаченому у кримінально-процесуальному законодавстві та розгорнутому переліку елементів, що входять до нього. Так, на думку А. М. Рекункова, для визначення поняття судових витрат велике значення має з'ясування суті «Інших витрат» як складової частини судових витрат [17,с. 18]. Аналогічну думку висловлював у своїй статті і голова Верховного Суду РРФСР В. В. Шубін.

Цю позицію у визначенні поняття судових витрат на свій лад розвинув помічник прокурора одного з районів міста Харкова Л. Шоха. На його думку, судові витрати - це всі витрати, яких зазнали органи дізнання, досудового слідства і суд у зв'язку з провадженням у тій чи іншій кримінальній справі, і вони повинні, відповідно до ст. 93 КПК України, стягуватись із засуджених осіб. Зрозуміло, що таке визначення занадто широке. Його можна використовувати хіба що для охоплення усіх матеріальних затрат на кримінальне судочинство.

Особливої уваги у визначенні поняття судових витрат, як видається, заслуговують думки Н. О. Сидорової. Автор вважає, що для осмислення природи судових витрат необхідно звернутися до диференціації усіх можливих витрат у кримінальному процесі, які, на її думку, поділяються на: 1) витрати, що виникли внаслідок діяльності учасників кримінального провадження, які несуть вони самі;

2) витрати суб'єктів компенсаційних відносин, де одна сторона (фізичні і юридичні особи, котрі беруть чи не беруть участь у кримінальному судочинстві) компенсує витрати іншої (учасника кримінального судочинства), що утворились внаслідок діяльності останньої.

До числа судових відноситься власне другий вид витрат. Отож, на її погляд, судові витрати - це витрати суб'єктів врегульованого нормами кримінально-процесуального права відношення з приводу компенсації понесених витрат і нестриманого доходу учасників кримінально-процесуальної діяльності [18, с. 74-75].

Однак, як видається, і це визначення не є повністю вдалим, оскільки з нього не випливає, що ж спричиняє такі витрати, і, крім того, воно не вказує, що ці витрати стягуються з особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Якщо проаналізувати запропоновані автором компенсаційні відносини, то з'ясується, що вони можуть мати кілька розгалужень, чого не видно із визначення. Для прикладу розглянемо таку ситуацію: свідок для дачі показань у справі прибуває до прокуратури з іншої області, у зв'язку з чим йому відшкодували витрати на проїзд, найм житла і добові із спеціально передбачених коштів, що виділяють прокуратурі. Коли справа завершується обвинувальним вироком, ці витрати, за рішенням суду, стягуються із засудженого у примусовому порядку на користь держави. Часто зазначені витрати свідкам на досудовому слідстві не відшкодовують, а питання про це ставиться лише у суді під час розгляду і вирішення кримінальної справи. Крім того, запропонований підхід до визначення поняття судових витрат, з одного боку, не охоплює усіх витрат, передбачених у ст. 91 КПК України (аналогічна ст. 105 колишнього КПК РРФСР)1, а з іншого - навпаки, дозволяє включити у судові витрати усі матеріальні витрати, пов'язані з провадженням у кримінальному процесі. На перший погляд це визначення охоплює лише витрати, пов'язані з явкою і виплатою винагороди, оскільки лише вони компенсуються учасникам кримінального процесу у відповідності з п. 1 ст. 91 КПК України органами дізнання, досудового слідства і суду. Але, якщо виходити з того, що держава, фінансуючи діяльність органів розслідування і суду в цілому, певною мірою компенсує всі понесені ними витрати, то напрошується висновок, що компенсаційні відносини можуть охоплювати і відносини, пов'язані з виплатою заробітної плати працівникам відповідних правоохоронних органів і судів, їхнім матеріальним забезпеченням та ін. Тому запропоноване Н.О. Сидоровою визначення, як на нас, є занадто абстрактним, а в дечому і неточним, оскільки воно не відображає усіх розгалужень (видів) запропонованих нею відносин, а також не вказує на те, що ці виграти пов'язані із провадженням у справі. Отож воно, як видається, також не розкриває суті означуваного поняття.

Останнім часом у зв'язку з реформуванням кримінально-процесуального законодавства, яке охопило практично всі пострадянські республіки, дедалі більше вчених почали приділяти окрему увагу інституту судових витрат у кримінальному процесі та його поняттю. Так, Р. X. Якупов у своєму підручнику з кримінального процесу судовим витратам присвячує окремий параграф, у якому подає їхнє визначення. На його погляд, судові (процесуальні) витрати - це передбачені кримінально-процесуальним законом грошові витрати органів дізнання, досудового слідства і суду, понесені у зв'язку з провадженням у конкретній справі, у зв'язку з компенсацією витрат визначених законом учасників процесу та інших осіб.

Тому він зазначає, що термін «судові витрати» може дезорієнтувати, оскільки у власному етимологічному значенні він означає витрати тільки судів. Запропоноване визначення певною мірою співзвучне з визначенням Н. О.Сидорової, оскільки теж передбачає компенсацію витрат визначених учасників кримінального процесу, але воно, як видається, є більш досконалим. У ньому вже відзначається, що судові витрати передбачені кримінально-процесуальним законом, і вони пов'язані, власне, із здійсненням провадження у конкретній кримінальній справі. Проте і воно, як на нас, не є довершеним. З наведеного визначення незрозуміле, яким передбаченим законом учасникам процесу та іншим особам компенсуються витрати, пов'язані з процесом. Невідомо також чи охоплюються ними юридичні особи, які залучаються до процесу. А такими можуть бути спеціалізовані організації, що здійснюють зберігання коштовностей (банки), організації, які надали транспортні засоби, використані під час відтворення обстановки і обставин події тощо. У ньому також не вказується на те, що судові витрати мають стягуватися за загальним правилом з особи, визнаної винною у вчиненні злочину.

У 1999 р. відомі російські вчені-процесуалісти В. М. Са-вицький і А. М.

Ларін видали словник-довідник з кримінального процесу. У ньому судові витрати визначаються як грошові витрати, понесені державою у зв'язку з розслідуванням і судовим розглядом кримінальної справи [19, с. 173]. Зрозуміло, що це визначення є занадто розширеним і не розкриває природи судових витрат. Його можна використовувати хіба що для означення судових витрат у широкому розумінні.

Автори підручника з кримінального процесу, написаного за загальною редакцією російського процесуаліста В. П. Бож'єва, під судовими витратами розуміють витрати органів, які здійснюють кримінальне провадження, понесені ними під час розслідування і судового розгляду конкретної кримінальної справи, що підлягають відшкодуванню. Однак і це визначення не позбавлене недоліків. З нього не випливає, які саме витрати маються на увазі, хто має їх відшкодовувати.

Білоруський вчений С. В. Борико визначає судові витрати як передбачені законом витрати, понесені під час провадження у кримінальній справі [20, с. 143]. З нього також не зрозуміло чи підлягають судові витрати відшкодуванню, чи зараховуються вони на рахунок держави, хоч далі автор аналізує порядок їх стягнення із засуджених.

Занадто загальне визначення судових витрат дає український процесуаліст В. М. Тертишник. Судові витрати, на його думку,- це витрати на кримінально-процесуальне провадження, відшкодування яких покладається на певних учасників процесу [21, с. 22]. Поміж інших недоліків цього визначення особливого застереження потребує формулювання «відшкодування яких покладається на певних учасників процесу». Про кого йдеться під «певними учасниками процесу» автор не пояснює, а це може призвести до розширеного тлумачення поняття судових витрат, а отже, й до спотворення його сутності.

Цікавим є визначення, запропоноване Н. А. Власовою. На її думку, судові витрати - це суми затрат, понесених під час провадження у кримінальній справі, які підлягають стягненню із засуджених або особи, винної у їхньому виникненні, чи приймаються на рахунок держави [22, с. 29]. З цього визначення випливає, що судові витрати можуть бути стягнуті не тільки із засуджених, а й з осіб, винних у їх виникненні. Подібну пропозицію свого часу висловлював Є. Терешонков. Йому видається, що цілком правильним буде покладати судові витрати на осіб, з вини яких вони виникли (йдеться про витрати, що утворилися в результаті неявки свідків). Прийняття такої норми, як заходу, спрямованого на забезпечення дисципліни громадян у кримінальному судочинстві, нерозривно пов'язано з вирішенням іншого дуже важливого питання -- економією державних, коштів. На підтвердження своїх міркувань він наводить такі аргументи. Витрати, які охоплюються поняттям «судові витрати» і підлягають стягненню в дохід держави, становлять лише незначну частину від загальної суми реально заподіяних державі злочином збитків. Судові витрати включають у себе виплати з бюджету держави вартості проїзду, добових і квартирних (затрат на найм житлового приміщення) особам, які з'явились за викликом. Основна сума збитків, що завдається державі у зв'язку з неявкою свідка або потерпілого, не відшкодовується. Ці збитки утворюються за рахунок того, що в разі неявки свідка або потерпілого в судове засідання чи до органів досудового слідства для проведення слідчої дії з участю декількох осіб, за особами, котрі з'явилися, зберігається середня заробітна плата за місцем їхньої роботи, їм виплачуються витрати, пов'язані з явкою. Однак з вини осіб, які І (е з'явилися, судове засідання чи проведення слідчої дії підкладається. У зв'язку з цим громадяни повторно, а інколи по кілька разів, викликаються до правоохоронних органів, що породжує додаткові судові витрати.

У реальному житті все це дійсно спостерігається, але ні українське, ні російське чинне кримінально-процесуальне законодавство такої можливості не передбачає. І навряд чи є у цьому необхідність. Запровадивши таку процедуру, ми створимо додаткові труднощі для стягнення судових витрат у цілому. Вона також приведе до перетворення інституту судових витрат у інститут процесуальної відповідальності порушників дисципліни у кримінальному провадженні, що знівелює сутність досліджуваного інституту. Як на нас, краще вже залишити існуючу процедуру, за якої на осіб, котрі не з'являються за викликом без поважних причин, може бути накладено грошове стягнення.

Відмінно від українського КПК визначення поняття судових витрат подається у зарубіжному кримінально-процесуальному законодавстві. Так, відповідно до ч. 1 ст. 131 КПК РФ, прийнятого 21 листопада 2001 р. і введеного в дію з 1 липня 2002 p., процесуальними витратами є пов'язані з провадженням у кримінальній справі витрати, які відшкодовуються за рахунок коштів федерального бюджету або коштів учасників кримінального судочинства [23, с. 344]. Стаття 243 КПК Угорської Народної Республіки передбачала, що витратами, пов'язаними з кримінальним провадженням, є всі витрати, проведені державою у справі, починаючи з порушення справи до закінчення виконання вироку, витрати приватного обвинувача та підсудного, витрати І винагорода представників приватного обвинувача й захисника.

Проаналізувавши різноманітні підходи до визначення поняття судових витрат і приклади зарубіжного законодавства, можна виділити кілька ознак, які були ключовими для його виведення вищезгаданими науковцями.

До таких, зокрема, належали:

- вказівка на те, що судові витрати пов'язані із здійсненням провадження у кримінальній справі;

- що ці витрати стягуються із засудженого;

- вказівка на кошти, виплачені безпосередньо органами дізнання, досудового слідства і судом;

- розгорнутий перелік сум, що становлять судові витрати;

- вказівка на компенсаційні відносини з приводу відшкодування витрат одних учасників кримінального процесу іншими.

Зауважимо також, що проаналізовані підходи і визначення поняття судових витрат розвивалися в інших умовах, аніж у тих, що маємо нині. Вони, безумовно, містять чимало корисного, що варте уваги, проте сьогодні є дещо неактуальними. Науковим визначенням, на наш погляд, може бути така логічна операція над поняттями, яка розкриває зміст цих понять шляхом вказівки на основні істотні ознаки досліджуваного явища чи поняття, що відрізняють його і виділяють з числа інших явищ чи понять. Автори ж, аналізуючи це питання, намагаються дати визначення або через простий перелік складових судових витрат, або через виділення суб'єктів, які несуть такі витрати. При цьому не враховується така вимога, що ставиться до логічного визначення, як сутнісне охоплення різних сторін означуваного явища. Тому з них варто прийняти те, що відповідає умовам сьогодення і дати нове визначення. Як видається, визначаючи поняття судових витрат доцільно враховувати такі ознаки:

- ці витрати пов'язані із здійсненням провадження у кримінальній справі;

- вони відшкодовуються державою тим суб'єктам кримінального процесу, які залучаються до нього або мають власний чи представлений інтерес;

- склад (елементи судових витрат), визначений у законодавстві;

- суб'єкта, з якого ці витрати стягуються або на якого покладаються в кінцевому результаті [24, с. 548-554].

Щодо витрат, пов'язаних із кримінальним провадженням, то жодних заперечень ця ознака не викликає - адже судові витрати виникають у зв'язку з провадженням у певній кримінальній справі, на розслідування та судовий розгляд якої вони були понесені. Лише на основі аналізу й узагальнення конкретних кримінальних справ можна говорити про суму судових витрат з певної їх категорії, у певному регіоні чи країні в цілому. Ця ознака судових витрат також дає можливість розкрити соціальну сутність судових витрат як одного із наслідків злочинності. Зупинимося детальніше на цьому питанні, оскільки воно має важливе значення для з'ясування природи судових витрат, а відтак і для визначення його поняття.

Будь-яке діяння людини тягне за собою зміни в оточуючій його дійсності. Прояв антисоціальних властивостей злочинних діянь виражається у настанні негативних наслідків. Наслідки злочинів можуть бути різноманітними. Значну їх частину складає заподіяна державі, суспільству, колективним формуванням і окремим громадянам матеріальна шкода. Цілком очевидна і суспільна небезпечність цих наслідків. Соціальна природа нематеріальних наслідків полягає також і в порушенні нормального ходу суспільних відносин. Тривалий час у літературі проблема соціальних наслідків злочинів розглядалася виключно у рамках кримінально-правових понять. Правові наслідки злочину зводились до наслідків, які є елементами об'єктивної сторони складу злочину, а правові наслідки злочинності - до суми кримінально-правових наслідків злочинів.

Отже, матеріальні затрати суспільства на кримінальне судочинство, і зокрема ті з них, які передбачені у ст. 91 КПК України, є нічим іншим, як частина загальних соціальних наслідків злочинності. До аналогічного висновку дійшов А. М. Сахаров, який також виділяє, як самостійний вид соціальних наслідків злочинності, матеріальні наслідки боротьби зі злочинністю, куди входять витрати на законодавчу діяльність, утримання правоохоронних органів, провадження процесуальних дій (оплата свідкам, експертам, перекладачам), утримання виправно-трудових установ [25, с. 20].

Необхідність самого кримінального судочинства і, відповідно, неминучість виникнення в його результаті соціальних затрат визначається існуванням злочинності та її соціальних причин. У такому сенсі усі витрати суспільства на кримінальне судочинство є витратами на боротьбу зі злочинністю.

Таким чином, можна говорити про судові витрати, у широкому розумінні слова, як про сукупність усіх затрат суспільства, пов'язаних з боротьбою зі злочинністю, з організацією кримінального судочинства; і у вузькому розумінні, як про витрати суспільства, пов'язані із здійсненням кримінального судочинства, які передбачені у ст. 91 КПК України. Принагідне зазначимо, що В. М. Демидов, котрий окремо досліджував матеріальні затрати на кримінальне судочинство, стверджує, що судові витрати становлять певну частку матеріальних затрат, яких зазнають правоохоронні органи і суд в процесі своєї діяльності. Правове регулювання усіх інших витрат суспільства на кримінальне судочинство здійснюється за допомогою норм інших галузей права: трудового (регулювання умов праці робітників правоохоронних органів і суду); фінансового (виділення коштів на утримання правоохоронних органів)

Викладене хоча й розкриває, до певної міри, соціальну природу судових витрат, однак само по собі ще не обґрунтовує необхідність регулювати цей інститут за допомогою норм кримінально-процесуального права. Сам термін «витрати» означає «витрачену на щось суму», а «соціальний» - «суспільний, що відноситься до суспільства. Отже, соціальні витрати - це суспільні витрати. Стосовно кримінального судочинства соціальні витрати на кримінальне судочинство можна визначити як матеріальну і нематеріальну шкоду (дійсна шкода і неотриманий дохід), яку несуть фізичні і юридичні особи (як ті, що беруть так і ті, що не беруть у ньому участь).

З урахуванням усього викладеного пропонуємо поняття судових витрат визначити так: судові (кримінально-процесуальні) витрати - це передбачені кримінально-процесуальним законом затрати, пов'язані із здійсненням провадження у кримінальній справі, які відшкодовуються державою певним суб'єктам кримінального процесу і підлягають стягненню з осіб, визнаних винними у вчиненні злочину чи, в окремих випадках, відносяться на рахунок держави.

Сформульоване визначення є найзагальнішим і водночас точним. З нього видно, що такі витрати мають бути чітко визначені у законодавстві, що вони пов'язані із здійсненням провадження у справі і, що найважливіше, воно відображає ту обставину, що такі витрати стягуються з особи, визнаної винною у вчиненні злочину, на користь держави. Запропоноване визначення усуває суперечки з приводу того, що саме відносити до складу судових витрат, оскільки він має бути чітко передбачений у законодавстві, разом з тим залишаючи законодавцеві можливість змінювати його залежно від конкретних умов.

2. Класифікація судових витрат

У будь-якій науці дослідження певного інституту чи явища, як правило, не обходиться без вивчення його структури та класифікації її елементів за певними ознаками (так званими класифікаційними ознаками), оскільки класифікація є одним із методів наукового пізнання. Вона сприяє встановленню властивостей окремих об'єктів, явищ чи інститутів, а також закономірностей їх розвитку. З урахуванням цієї обставини доцільно було б класифікувати кримінально-процесуальні витрати, а за необхідності й окремі їх елементи на певні види. Такий підхід, у свою чергу, сприятиме кращому розумінню суті цих витрат у цілому та ефективнішій реалізації норм про кримінально-процесуальні витрати у практичній діяльності органів, що ведуть кримінальний процес.

У теорії кримінального процесу на сьогодні питання класифікації кримінально-процесуальних витрат залишається відкритим. Тому, починаючи його розгляд, варто насамперед зупинитися на загальних умовах класифікації. Відповідно до правил логіки, для класифікації потрібно спочатку знайти критерій поділу об'єктів на певні групи. Таким критерієм може бути кількісна або якісна ознака - загальна для об'єктів, що підлягають розподілу на види та групи. У зв'язку з цим необхідно виділяти для об'єктів, що підлягають класифікації, саме таку їх ознаку, яка мала б видову відміну (кількісну або якісну). Ця ознака (властивість) повинна бути найсуттєвішою, забезпечувати стійкість класифікації в цілому і кожної її ланки у загальній системі розподіленої множини об'єктів [26, с. 183].

Як зазначає Р. С. Бєлкін, процедура класифікації - це, передусім, інструмент вичленовування із сукупності матеріальних утворень, явищ і понять окремих якісно визначених об'єктів. Це також засіб відокремлення від цих об'єктів деяких характеризуючих їх ознак або властивостей чи цілих сукупностей таких властивостей.

У загальному розрізняють предметну і логічну класифікацію. Предметна

класифікація означає розсортування або відокремлення фізичних предметів однієї групи від предметів іншої групи: наприклад, розкласти документи, які відносяться до різних справ, у різні папки чи ящички. Логічна класифікація полягає у розумовій підготовці до такого групування - це уявний розподіл об'єктів на ряд видів або груп. Предметна класифікація пов'язана з логікою, оскільки вона можлива за умови, що ланки класифікації мають матеріальну основу, якою є суттєві ознаки об'єктів, що підлягають класифікації. Отже, під

класифікацією потрібно розуміти специфічний ряд поділу деякої множини об'єктів або явищ на класи, види чи групи, при якому кожний об'єкт за певними ознаками відноситься до відповідної групи, що може називатись «родом», «класом», «видом» та ін. [27, с. 54-55].

За загальним правилом класифікація повинна бути вичерпною і виключною. Виключність її полягає в тому, що кожен об'єкт повинен входити лише в одну ланку класифікаційної системи, тобто відноситись до одного виду, підвиду або групи. Третьою вимогою класифікації є особлива її суворість до операції поділу, яка досягається дотриманням логічних правил, що відносяться до цієї операції .

З'ясувавши теоретичну базу вимог, які ставляться до класифікації в цілому, можна безпосередньо переходити до класифікації кримінально-процесуальних витрат. Як уже зазначалося, в теорії кримінального процесу України і навіть колишнього СРСР фактично відсутні наукові дослідження стосовно класифікації кримінально-процесуальних витрат. Однак деякі автори, не проводячи класифікації кримінально-процесуальних витрат, говорять про їх види. Але вони не виділяють жодної характерної риси чи класифікаційної ознаки, за якими вони їх поділяють, а спираються лише на позицію законодавця, який дає перелік кримінально-процесуальних витрат. Так, В. Т. Томін і В. А. Дунін зазначають, що закон розрізняє три види кримінально-процесуальних витрат.[15, с. 37]. Проте кримінально-процесуальний закон про види кримінально-процесуальних витрат нічого не говорить. Для прикладу наведемо ст. 91 КПК України (зміст її фактично збігається зі ст. 105 колишнього КПК РРФСР), у якій, зокрема, зазначається: «Судові витрати складаються:

1) із сум, що видані і мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам, спеціалістам, перекладачам і понятим;

2) із сум, витрачених на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів;

3) з інших витрат, що їх зробили органи дізнання, досудового слідства і суди провадженні у даній справі». Ця стаття визначає лише перелік грошових сум, котрі складають кримінально-процесуальні витрати, хоча вони відповідним чином і згруповані.

Отже, за цією класифікацією фактично один об'єкт (винагорода експерта, спеціаліста чи перекладача) входить у дві ланки класифікаційної системи: п, 1 і п. 2 ст. 91 КПК. Тому запропонований законодавцем перелік кримінально-процесуальних витрат, який містить три пункти, важко назвати класифікацією.

Глибший аналіз ст. 91 КПК дає змогу все ж таки виділити у ній певні ознаки класифікації. Як видається, класифікаційним критерієм поділу кримінально-процесуальних витрат на види тут можна взяти мету їхнього використання. За цією ознакою витрати, передбачені у ст. 91 КПК, можна поділити на такі види:

1) витрати, пов'язані з явкою і виплатою винагороди, які відповідають, хоч і неповністю, витратам, передбаченим п. 1 ст. 91;

2) витрати, пов'язані з обслуговуванням доказів та інших предметів (п. 2 ст. 91);

3) витрати на проведення слідчих та інших процесуальних дій (п. З ст. 91).

У зв'язку з цим у перший вид витрат фактично входять дві групи витрат, зокрема:

1) у зв'язку з явкою; 2) у зв'язку з виплатою винагороди. Але, якщо брати до уваги те, що винагорода виплачується передбаченим у п. 1 ст. 91 особам з метою заохочення їхньої явки до правоохоронних органів і суду, то можна їх розглядати в одній групі.

Зупинимося детальніше на передбачених даною класифікацією видах кримінально-процесуальних витрат. Що являють собою витрати у зв'язку з явкою і виплатою винагороди? Для відповіді на це запитання потрібно звернутися до ст. 92 КПК України та Інструкції № 710. Відповідно до них цей вид кримінально-процесуальних витрат охоплює грошові суми, що були виплачені свідкам, потерпілим, законним представникам потерпілих, а також експертам, спеціалістам, перекладачам І понятим на відшкодування понесених ними витрат у зв'язку з явкою до органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури, суду (вартість проїзду до місця виклику і назад, витрати, пов'язані з найманням житлового приміщення, добові), та винагороду, яка виплачується переліченим особам, якщо вони ніде не працюють, за відрив від звичайних занять (за винятком експертів, спеціалістів і перекладачів, які отримують винагороду за виконану роботу). Як бачимо, витрати, пов'язані з явкою і виплатою винагороди, включають у себе ще кілька груп витрат, які теж можна поділити. Це, власне, і зробив Л. Л. Кругліков, який витрати, передбачені у п. 1 ст.105 нині вже не чинного КПК РРФСР (відповідає п. 1 ст. 91 КПК України - авт.), поділив на:

1) витрати, понесені у зв'язку з викликом у судові і слідчі органи (вартість проїзду до місця виклику і назад, витрати по найму житлового приміщення, добові);

2) винагороду за відволікання від звичайних занять, якщо викликані не є робітниками або службовцями (у тому числі пенсіонерам, домогосподаркам);

3) оплату праці позаштатного експерта, спеціаліста чи перекладача. [7, с. 9].

Проте, якщо дотримуватись правил класифікації, то запропонований Л. Л. Кругліковим третій підвид витрат, пов'язаних з явкою та виплатою винагороди, випадає за межі розглядуваної класифікації, про що вже йшлося.

Перейдемо до другого виду витрат за запропонованою класифікацією - до витрат, пов'язаних із обслуговуванням доказів та інших предметів. Відповідно до п. 2 ст. 91 КПК України до нього належать витрати на зберігання, пересилання чи дослідження речових доказів. Але, як уже зазначалося, було б краще, якби законодавець вживав термін «докази та інші предмети», оскільки не лише речові докази потребують зберігання, пересилання чи дослідження. Інколи окремого зберігання потребують документи, і навіть об'єкти, які взагалі не можна вважати доказами - це зразки для проведення різного роду досліджень (волосся, сперма, кров).

Щодо витрат на зберігання і пересилання доказів та інших предметів, то вони додаткового пояснення не потребують. Певного застереження потребують витрати на дослідження доказів та інших предметів. У законодавстві фактично немає жодних роз'яснень стосовно цього підвиду кримінально-процесуальних витрат. Щодо думок вчених з цього приводу, то В. Т. Томін і В. А. Дунін лише зазначають, що до них «в тому числі відносяться витрати експертних установ», заперечуючи при цьому самим собі, оскільки винагороду, що виплачується експерту за виконану ним роботу, вони відносять до першого виду кримінально-процесуальних витрат - витрат, пов'язаних з явкою та виплатою винагороди [15, с. 39,41].

Як видається, витрати за проведення експертизи, а вони відповідно до Інструкції № 710 включають і заробітну плату (винагороду) експерта, повинні відноситися саме до витрат на дослідження речових доказів, а не до першого виду витрат. Сюди ж треба включати і витрати на виплату винагороди спеціалістам (наприклад, за роз'яснення механізму виготовлення об'єкта, що став речовим доказом чи механізму утворення ним сліду) та перекладачам (за дослідження автентичності перекладу). Щодо перекладача, то в даній ситуації він виконуватиме не просто перекладацькі функції, а виступатиме як спеціаліст у певній галузі діяльності, зокрема перекладу. Отже, до витрат на проведення досліджень доказів та інших предметів відносять витрати на проведення експертизи та інших досліджень, виконаних експертами та іншими спеціалістами, у тому числі перекладачами.

Перейдемо до останнього виду кримінально-процесуальних витрат за цією класифікацією - витрат на проведення слідчих та інших процесуальних дій. Якщо виходити з переліку витрат, котрі належать до кримінально-процесуальних за чинним законодавством, то до них відносяться витрати, передбачені п. З ст. 91 КПК України: інші витрати, що їх зробили органи дізнання, досудового розслідування й суд у зв'язку з провадженням у кримінальній справі. Ці витрати також охоплюються терміном «витрати на проведення слідчих та інших процесуальних дій», оскільки більшість з них виникає у зв'язку з проведенням слідчих дій, а такі, як витрати на оплату повідомлень у пресі,- у зв'язку із вчиненням процесуальних дій. На наш погляд, до цього виду витрат, крім того, потрібно віднести ще й витрати на оплату послуг перекладача (за виконані переклади) та спеціаліста (за допомогу при проведенні слідчих дій), але не за проведені ними дослідження, оскільки вони беруть участь у процесі саме під час проведення слідчих дій, а також витрати на оплату повідомлень у пресі, радіо і телебаченню, оскільки останні робляться у зв'язку з вчиненням слідчих (судових) або процесуальних дій.

Ведучи мову про класифікацію кримінально-процесуальних витрат залежно від мети їх використання, слід ще раз наголосити, що вона проведена на основі чинного законодавства з метою збереження певної відповідності зі ст. 91 КПК. Усі витрати, які розподілені за різними видами чи підвидами кримінально-процесуальних витрат, за винятком хіба що тих, які віднесені до витрат на проведення слідчих та Інших процесуальних дій, передбачені у законі. Але це вже недолік законодавчої техніки, оскільки закон не дає вичерпного переліку кримінально-процесуальних витрат, надаючи можливість науковцям та й органам, що ведуть кримінальний процес, доповнювати його. Запропонована класифікація є найбільш загальною і в цілому дає можливість збагнути природу кримінально-процесуальних витрат.

Однак, якщо відносити до кримінально-процесуальних витрати на оплату праці адвоката, який брав участь у справі за призначенням (про це вже йшлося у попередньому піді), то вони не будуть охоплюватися цією класифікацією. У зв'язку з цим, щоб ця класифікація була вичерпною, її

необхідно доповнити ще одним видом кримінально-процесуальних витрат: витратами, пов'язаними з оплатою праці адвоката, який брав участь у справі за призначенням.

Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, можна ствердити, що кримінально-процесуальні витрати, залежно від мети їх використання, поділяються на чотири види:

- витрати, пов'язані з явкою і виплатою винагороди;

- витрати, пов'язані з обслуговуванням доказів та інших предметів;

- витрати на проведення слідчих та інших процесуальних дій;

- витрати, пов'язані з оплатою праці захисника, який брав участь у справі за призначенням.

Класифікація кримінально-процесуальних витрат, залежно від мети їх використання, є найбільш загальною. Але це не єдина підстава (ознака), за якою можна класифікувати кримінально-процесуальні витрати. Глибший аналіз їхньої юридичної природи дає змогу відшукати ще й інші підстави (ознаки) для класифікації кримінально-процесуальних витрат.

Н. О. Сидорова поділяє кримінально-процесуальні витрати на види залежно від можливості їх перерозподілу (компенсації). За цією ознакою усі витрати нею поділяються на дев'ять груп:

1. витрати, пов'язані з явкою свідка, потерпілого, понятого, які компенсуються органами дізнання, досудового слідства та судом і які, у свою чергу, можуть бути компенсовані засудженим;

2. витрати засудженого, якщо він брав участь у справі як свідок до пред'явлення йому обвинувачення (компенсуються органами дізнання, досудового розслідування і судом);

3. витрати перекладача (компенсуються органами дізнання, досудового розслідування та судом);

4. витрати учасників кримінально-процесуальної діяльності на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів (можуть бути компенсовані засудженим або прийняті на рахунок держави);

5. нестриманий дохід свідків, потерпілих, понятих у вигляді середньої заробітної плати (компенсується підприємствами, установами, організаціями);

6. нестриманий дохід свідка, потерпілого, понятого, який не є робітником чи службовцем (відшкодовується органами дізнання, досудового розслідування і судом, який також може бути покладений на засудженого);

7. витрати свідків, потерпілих, понятих, експертів, спеціалістів військовослужбовців (компенсуються військовими частинами, а за наявності вимоги останніх ці витрати можуть бути відшкодовані органами дізнання, досудового слідства та судом, який вправі покласти їх на засудженого);

8. витрати експерта, спеціаліста, пов'язані з їх участю у справі в порядку службового завдання (покладаються на експертну установу, у штаті якої вони знаходяться);

9. витрати експерта і спеціаліста, пов'язані з їх участю у справі, а також винагорода за роботу, виконану не в порядку службового завдання (оплачують органи дізнання, досудового слідства та суд, який може покласти їх на засудженого) [28, с. 75].

Така класифікація звичайно становить певну цінність для науки і практики кримінального процесу. Але, якщо враховувати умови сьогодення, вона є не зовсім вдалою. За нею не всі витрати стягуються з особи, визнаної винною у вчиненні злочину, що є однією з ознак кримінально-процесуальних витрат, і відповідно вони не можуть належати до кримінально-процесуальних (це, зокрема, пункти 5, 8). Винятком таким можуть бути витрати перекладача, які прямо передбачені у законі. Тому використовувати її треба, враховуючи зазначені зауваження. На наш погляд, кримінально-процесуальні витрати можна класифікувати ще й за стадією процесу, на якій вони виникли. Відповідно кримінально-процесуальні витрати можна поділяти на ті, що були понесені:

- на стадії порушення кримінальної справи;

- на досудовому слідстві;

- на стадії попереднього розгляду справи суддею;

- під час судового розгляду;

- під час розгляду справи в апеляційному порядку;

- під час розгляду справи у касаційному порядку;

- під час виконання вироку, ухвали і постанови;

- під час розгляду справи в порядку виключного провадження.

У зв'язку з цим потрібно зауважити, що певні стадії кримінального процесу характеризуються лише окремими видами витрат, передбаченими у ст. 91 КПК України засіданні, зокрема, в підготовчій частині, на початку судового слідства місце усі витрати, передбачені у ст. 91 КПК, та витрати на оплату послуг захисника, який брав участь у справі за призначенням:

- стадія досудового слідства;

- стадія судового розгляду справи;

- стадія розгляду справи в апеляційному порядку;

- стадія виключного провадження.

Щодо стадії порушення кримінальної справи, оскільки вона характеризується специфічними завданнями І змістом, то на цій стадії можуть мати місце лише окремі витрати, а саме: витрати, пов'язані з явкою і виплатою винагороди понятим і спеціалістам, витрати на проведення різних досліджень - ревізій і перевірок.

Класифікація кримінально-процесуальних витрат за стадіями кримінального процесу може мати як наукове, так і прикладне значення. Використовуючи її, можна визначити розмір кримінально-процесуальних витрат кожної із стадій кримінального процесу. З іншого боку, така класифікація дає змогу переконатися в тому, що кримінально-процесуальні витрати дійсно пов'язані із здійсненням провадження у кримінальній справі.

Для того, щоб краще збагнути механізм утворення кримінально-процесуальних витрат, їх доцільно класифікувати ще за такою ознакою, як вид процесуальної діяльності, у зв'язку з якою вони виникли. Якщо у загальному проаналізувати хід кримінального процесу по конкретній справі, то ми побачимо, що у більшій своїй частині він складається із слідчих дій. Інша ж частина процесу так чи інакше пов'язана із створенням умов для проведення слідчих дій або ж полягає у вчиненні інших процесуальних дій. Тому стає зрозуміло, що більшість кримінально-процесуальних витрат виникає у зв'язку з проведенням слідчих дій. Таким чином, за цією ознакою кримінально-процесуальні витрати можна поділити на такі види:

- витрати, що утворилися у зв'язку з проведеннямслідчих дій;

- інші витрати, що утворилися під час провадження у кримінальній справі (проведення інших процесуальних дій).

Відповідно до кримінально-процесуального закону (ст. 127) під час проведення слідчих дій виникають такі витрати,як: обшук, виїмка, пред'явлення осіб і предметів для впізнання, огляд, відтворення обстановки і обставин події, опис майна проводяться за присутності не менше як двох понятих. До участі у проведенні розслідування поняті можуть бути залучені у разі, якщо слідчий визнає це за необхідне. Тому у зв'язку з проведенням цих слідчих дій утворюються витрати, пов'язані з явкою і виплатою винагороди понятим.

Під час проведення допитів свідків, потерпілих, експертів, очних ставок зазначені особи затрачають час і кошти на явку до органів розслідування і суду, крім того, орган, що викликав їх, виплачує їм винагороду. Ці особи за розсудом слідчого можуть залучатись і для проведення інших слідчих дій.

Для проведення таких слідчих дій, як огляд та ексгумація трупа, судово-медичне розслідування в обов'язковому порядку, а під час проведення інших слідчих дій (відтворення обстановки і обставин події) на розсуд слідчого залучаються відповідні спеціалісти (лікар, судово-медичний експерт та ін.). їм також відшкодовуються витрати, пов'язані з явкою, і виплачується винагорода.

Однією з процесуальних умов пред'явлення для впізнання є така вимога:

кількість осіб, серед яких особа пред'являється для впізнання, має бути не менше трьох. Особи ці (по іншому - статисти) теж мають право на відповідну винагороду.

У кримінальному процесі нерідко проводяться різного роду експертизи, часом в одній кримінальній справі їх може проводитися кілька. Оскільки сьогодні фактично всі експертизи платні, органи, які ведуть розслідування, та суд несуть значні витрати на покриття вартості проведених експертиз.

З метою проведення відтворення обстановки і обставин події слідчий для забезпечення найбільшої їх достовірності залучає різну техніку, спеціальне обладнання. Іноді трапляється так, що техніка ця псується або взагалі знищується. А як відомо, суми, витрачені на відшкодування вартості речей, зіпсованих або знищених під час відтворення обстановки і обставин події, включаються до кримінально-процесуальних витрат.

Якщо підозрюваний, обвинувачений чи підсудний не володіють мовою, якою ведеться судочинство, то в слідчих діях, що проводяться за їх участю, бере участь перекладач. Йому, відповідно, відшкодовуються витрати, пов'язані з явкою, та виплачується винагорода за проведену роботу під час цих слідчих дій.

У зв'язку з проведенням слідчих дій утворюються також витрати, пов'язані з оплатою праці адвоката, який брав участь у справі за призначенням. Це, зокрема, можуть бути слідчі дії, у яких брав участь захисник, що проводяться за участю підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного (допити, очні ставки, обшуки, виїмки, відтворення обстановки і обставин події та ін.), чи інші слідчі дії, що проводяться у справі навіть без їх участі. За виконану роботу під час цих слідчих дій захисник-адвокат отримує плату, яку виплачує йому відповідне управління юстиції.

Ці витрати виникають у зв'язку з проведенням слідчих дій. Оскільки ж слідчі дії займають значну (більшу) частину провадження у кримінальній справі, то зрозуміло, що кримінально-процесуальні витрати, які виникли у зв'язку з їх проведенням, становлять левову частку всіх можливих кримінально-процесуальних витрат у справі.

Аналіз елементів кримінально-процесуальних витрат та кримінально-процесуальної діяльності дає змогу виділити такі інші витрати під час провадження у кримінальній справі.

До цієї групи витрат можна віднести витрати на оплату послуг перекладача за виконаний ним переклад процесуальних документів. Так, відповідно до ч. З ст, 19 КПК України, слідчі і судові документи, відповідно до встановленого КПК порядку, вручаються обвинуваченому в перекладі на його рідну мову або іншу мову, якою він володіє. Йдеться насамперед про такі документи, які йому вручаються: копія постанови про притягнення як обвинуваченого, обвинувального висновку, зміни до нього, внесені постановою судді; позовної заяви, вироку. Перекладач здійснює письмовий переклад цих документів. Якщо ж такі документи не вручаються обвинуваченому чи підсудному, наприклад, постанови про призначення експертизи, висновок експерта тощо, перекладач їх перекладає усно. Робота ця оплачується в порядку і розмірах, передбачених у законодавстві. Перекладач може здійснювати усний переклад у судовому засіданні, зокрема, в підготовчій частині, на початку судового слідства під час судових дебатів, проголошення вироку. Ці послуги теж оплачуються.

Іншими витратами, що утворюються під час провадження у кримінальній справі, є також витрати на зберігання та пересилання речових доказів.

Сюди належать і витрати на оплату послуг адвоката за захист інтересів клієнта не під час слідчих (судових) дій: бесіди віч-на-віч з підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним у камері попереднього ув'язнення, слідчому ізоляторі; ознайомлення з матеріалами кримінальної справи; складання та подача скарг і клопотань; участь у розгляді справи в апеляційному та касаційному порядку.

Якщо відносити до кримінально-процесуальних витрати на оголошення у пресі, радіо і по телебаченню, то вони теж належатимуть до інших витрат, не пов'язаних із проведенням слідчих дій, оскільки це не слідчі, а швидше оперативно-розшукові дії.

Так виглядає класифікація кримінально-процесуальних витрат залежно від механізму їх утворення чи виду процесуальної діяльності, у зв'язку з якою вони виникли. Хоча такий поділ назвати класифікацією можна з певною долею умовності, однак він, як видається, має важливе значення для з'ясування суті кримінально-процесуальних витрат та їх ролі у кримінальному процесі.

Під час класифікації кримінально-процесуальних витрат, а також з'ясування їх суті і природи певного значення набирає питання класифікації суб'єктів, які з'являються з виникненням кримінально-процесуальних витрат у справі і вступають у так звані компенсаційні відносини з приводу цих витрат[28, с. 74]. Суб'єктів цих компенсаційних відносин можна класифікувати, залежно від ролі, яку вони відіграють у механізмі названих відносин.

Першу групу за цією ознакою становлять суб'єкти, які зазнають (несуть) кримінально-процесуальні витрати: свідки, потерпілі, їх представники, експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті, установи, які зберігають і пересилають докази та інші предмети, адвокати, які беруть участь у справі за призначенням. Свідки, потерпілі, їх представники, поняті у зв'язку з участю у кримінальному процесі несуть витрати, пов'язані з явкою; експерти, спеціалісти й перекладачі виконують ще й відповідну роботу.

До другої групи відносяться суб'єкти, які відшкодовують кримінально-процесуальні витрати суб'єктам першої групи. Ними виступають фінансові піди органів дізнання, досудового слідства, суду, управління юстиції, колегії адвокатів.

У третю групу входять суб'єкти, з яких стягуються кримінально-процесуальні витрати. На перший погляд здається, що такими суб'єктами можуть бути тільки особи, визнані винними у вчиненні злочину. Однак, у випадку, коли злочин вчинений особою, яка не досягла 18 років, кримінально-процесуальні витрати можуть стягуватися з осіб, котрі несуть матеріальну відповідальність за осіб, визнаних винними у вчиненні злочину: батьків, опікунів чи піклувальників [29, с. 146].