Кримінально-правова політика України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни

«Актуальні проблеми кримінального права»

на тему: «Кримінально-правова політика України»



Зміст

Вступ

1. Кримінально-правова політика, як частина кримінально правової політики

2. Поняття, мета, завдання та зміст кримінально правової політики

3. Принципи кримінально правової політики

4. Кримінально правова політика та реформування кримінального законодавства

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Боротьба зі злочинністю в Україні, як і в кожній державі, - це одне з основних завдань її органів. Вирішення його неможливе без єдиного підходу до розуміння суспільно-небезпечного діяння, його регламентації у чинному законодавстві. Однак, визначенню підлягають також поняття та порядок застосування покарання, його міра, ступінь тяжкості за той чи інший злочин, ступінь його суспільної небезпеки з відповідальністю, передбаченою за його вчинення. кримінальний політика право депеналізація

З розвитком правових інститутів у нашій державі в останні десятиріччя вимагають особливої уваги такі аспекти боротьби зі злочинністю, як протидія та профілактика організованої злочинності, корупції, зловживанню службовим становищем. Покарання за їх вчинення повинно бути якомога суворішим. Водночас, окремі діяння через їх незначну суспільну небезпеку втрачають ознаки злочинних, а тому підлягають виключенню та декриміналізації норм кримінального законодавства. У зв'язку з цим держава в особі її законодавчого органу повинна виробити єдину позицію щодо кожного з цих діянь зокрема, та їх сукупності загалом та дотримуватись її у процесі законотворчої та правозастосовчої діяльності.

На сьогодні в Україні відсутній єдиний підхід до способів, методів, засобів та принципів охорони найважливіших суспільних відносин. Тому актуальними є проблеми, пов'язані з кримінально-правовою політикою, про що у своїх працях вказують такі науковці, як Л.В. Багрий Шахматов, В.І. Борисов, О.М. Джужа, П.Л. Фріс та ін.



1. Кримінально-правова політика як частина кримінально правової політики

У даній роботі на основі наукових праць вітчизняних та зарубіжних вчених намагатимусь розкрити поняття та завдання кримінально-правової політики в Україні на сучасному етапі її розвитку, здійснити аналіз основних сфер її застосування.

Поняття кримінально-правової політики України на сучасному етапі її розвитку

Бурхливі політичні процеси кінця 80-х років викликали внесення змін до кримінального законодавства в частині посилення відповідальності за державні злочини, посягання на нормальну діяльність транспортних систем.

Однак все, що робилось було спробою пристосування старого кримінального законодавства до нових соціально-політичних умов. Потрібно було нове кримінальне законодавство, побудоване на нових принципах кримінально-правової політики.

2 липня 1991 р. були прийняті Основи кримінального законодавства Союзу РСР і республік, які повинні були набрати чинності 1 липня 1992 р. Їх науковою базою послужила розроблена в 1987 р. під егідою Інституту держави і права АН СРСР теоретична модель Загальної частини КК, що містила в собі 9 розділів, які поділялись на 22 глави і містили 115 статей: розд. I «Задачі і принципи Кримінального кодексу»; розд. II «Межі дії Кримінального кодексу»; розд. III «Підстави кримінальної відповідальності»; розд. IV «Обставини, що виключають злочинність діяння»; розд. V «Покарання»; розд. VI «Звільнення від кримінальної відповідальності і покарання»; розд. VII «Судимість»; розд. VIII «Примусові заходи медичного характеру»; розд. IX «Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх».

Завдяки використовуванню досягнень радянської кримінально-правової науки, Основи 1991 р. отримали модернізовану структуру, що включала вісім розділів (71 статтю): розд. I «Кримінальний закон» (ст. 1-6), розд. II «Злочин» (ст. 7-23), розд

III «Обставини, що виключають злочинність діяння» (ст. 24-27), розд. IV «Покарання» (ст. 28-40), розд. V «Призначення покарання» (ст. 41-47), розд. VI «Звільнення від кримінальної відповідальності і покарання» (ст. 48-54), розд. VII «Примусові заходи медичного характеру» (ст. 55-59) і розд. VIII «Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх» (ст. 60-71).

У зв'язку з розпадом СРСР Основи 1991 р. так і не набули чинності.

Здобуття незалежності висунуло перед Україною мету "не просто "косметичного" оновлення, а фундаментальної перебудови всіх суспільних структур на нових гуманно-демократичних засадах" [6, с. 53]. При цьому низка завдань знаходилось у сфері законотворчості. Це абсолютно зрозуміло - не можна було будувати незалежну суверену державу на законодавчому фундаменті іншої антагоністичної їй за принципами побудови й існування країни.

Зрозуміло, що потребувало докорінній зміні вся система права і в тому числі кримінальне законодавство.

Однак із зрозумілих причин процес створення нової законодавчої бази тривалий і потребує великих зусиль.

Саме виходячи з цього до прийняття нового кримінального законодавства протягом практично 10 років у нашій країні діяло кримінальне законодавство колишньої Української РСР пристосоване до нових реалій буття.

Кримінально-правова політика в цей період переслідувала мету охорони незалежності молодої Української держави її соціально політичної та економічної основ, особи як основної цінності, системи господарювання всіх найважливіших суспільних відносин, благ та інтересів.

Необхідність розробки нового кримінального законодавства стала очевидною для українських науковців одразу після проголошення незалежності України. Слід зауважити, що, у принципі, ця потреба відчувалась вже давно, про що свідчать спроби розробки модельних кодексів, проектів Основ, які здійснювались у 80-х роках різними науковими колективами. Одним із доказів цього є і прийняття Основ 1991 р.

Фактично перший проект Кримінального кодексу незалежної України народився у Київській Вищій школі МВС України і його автором був відомий український вчений-криміналіст професор В. М. Смітієнко. Проект вмістив у собі всі прогресивні погляди на Кримінальне право - його структуру, зміст основних інститутів та норм, які існували у кримінально-правовій науці на початок 90-х років. Однак він залишався авторським проектом, і хоча був опублікований для широкого обговорення і представлений у ВР України в якості альтернативного проекту, прийнятий був, у кінцевому, проект розроблений офіційною комісією.

Робота по створенню нового Кримінального кодексу була розпочата У 1992 р. Кабінетом Міністрів України була створена робоча група з провідних вчених та практиків для розробки Кримінального кодексу України. У процесі роботи нею було опрацьовано значний обсяг джерел:

“1) наукові публікації з кримінального права (курси, підручники, коментарі, монографії, статті в збірниках і періодичній пресі, тези та інші матеріали науково-практичних конференцій) з метою вивчення пропозицій, що пов'язані з удосконаленням кримінального законодавства;

2) автореферати докторських і кандидатських дисертацій з кримінального права;

3) чинний Кримінальний кодекс , особливо ті його положення, якими КК був доповнений за 1992-2000 роки;

4) слідчо-судова і прокурорська практика застосування кримінального законодавства в Україні за весь час дії Кримінального кодексу 1960 р. і особливо та, яка склалась за останні роки;

5) законопроектні роботи, що велись раніше з підготовки проектів КК, зокрема проект КК України, підготовлений робочою групою Президій Верховної Ради України ;

6) кримінальне законодавство зарубіжних країн, доступне для вивчення;

7) власний досвід наукової і практичної діяльності членів робочої групи, особливо їх участь в законопроектних роботах” [13, c. 89].

За майже 9 років роботи проект неодноразово був предметом обговорення на наукових конференціях різного рівня, в пресі та ін.

Однак практика, повсякденне життя вимагало паралельно проведення робіт по приведенню КК 1960 року у відповідність із новими соціально-політичними та економічними умовами існування України.

17 червня 1992 р. було прийнято Закон України, яким були внесені зміни до Особливої частини КК. Редакція була здійснена у зв'язку з розпадом СРСР і створенням незалежної Української держави внаслідок чого диспозиції кримінально-правових норм відобразили в якості об'єкту злочинного посягання була визначені державна безпека України (зовнішня - суверенітет, територіальна недоторканість та обороноздатність та внутрішня - інтереси у суспільно-політичній та економічній сферах), відображення змін у суспільно-політичній спрямованості країни в цілому.

За період 1991-2001 рр. з Кримінального кодексу було виключено та змінено 33 статті (здійснена декриміналізація), які не відповідали новим соціально-політичним і економічним орієнтирам розвитку України, а торкались кримінально-правової охорони суспільних відносин, які лежали в основі існування колишньої соціалістичної Української РСР. Була виключена норма ст. 61 КК - Шкідництво, яка своїм корінням сягала часів культу особи Сталіна, 621 КК - Заклики до вчинення злочинів проти держави, 64 КК - Організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації та ряд інших злочинів проти держави.

У групі злочинів проти особи була здійснена декриміналізація мужолозтва.

Суттєва декриміналізація була здійснена в питаннях кримінально-правової охорони господарських відносин у зв'язку з кардинальною зміною державних підходів до системи господарювання. Були декриміналізовані приватнопідприємницька діяльність - ст. 150 КК, комерційне посередництво -151 КК, незаконна переуступка жилого приміщення та стягнення квартирної плати більше встановленого розміру - ст. 152 КК та ряд інших видів поведінки, які в умовах побудови ринкової економіки не могли визнаватись суспільно небезпечними.

Одночасно за цей же час до Кримінального кодексу було введено 57 нових статей (здійснено криміналізацію), які встановили кримінальну відповідальність за нові, раніше невідомі законодавству, склади злочинів.

Загальна частина КК України була піддана більш термінологічній ніж змістовній ревізії.

Зі змістовних змін слід зазначити скасування смертної кари, яке відбулось на підставі рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. і введення в якості самостійного виду покарання довічного позбавлення волі.

Процеси криміналізації визначались основними напрямками кримінально-правової політики

Як наочно видно, основні зміни в Особливій частині КК торкнулись питань охорони державної незалежності та суверенітету України, виборчої системи, системи господарювання, порядку управління, громадської безпеки, громадського порядку та здоров'я населення, необхідністю забезпечення розвитку демократичних процесів, які відбувались в Україні. У зв'язку з цим була встановлена кримінальна відповідальність за вчинення дій, які спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, контрабанду наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів, незаконне переправлення осіб через державний кордон України, приховування валютної виручки та ряд інших.

Якщо аналізувати пріоритети кримінально-правової політики в напрямку криміналізації у цей період, то можна стверджувати, що в основному вони знаходились в основному у двох сферах - захисту громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров'я (здійснено криміналізацію 18 діянь), захисту господарських відносин (здійснено криміналізацію 17 діянь), захисту державної безпеки України (здійснено криміналізацію 10 діянь), захисту суспільних відносин у сфері управління (здійснено криміналізацію 6 діянь).

Пік законодавчої активності у сфері реалізації кримінально-правової політики припадає на першу п'ятирічку незалежності - 1991-1995 рр. За цей час була проведена найактивніша криміналізація, внесено абсолютну більшість доповнень до КК - 49 статей.

Другий пік активності в питаннях криміналізації, як це не дивно, припадає на період безпосередньо перед прийняттям нового Кримінального закону - на 1999-2000 рр. За цей час було до КК було введено 11 нових складів злочинів [12, c. 147].

Нові умови викликали необхідність зміни конструкцій більшості раніше відомих кримінально-правових норм. За період 1992-2001 років до статей Кримінального кодексу було внесено за нашими підрахунками 668 змін (240 до Загальної та 428 до Особливої частини). При цьому до багатьох статей зміни вносились по декілька разів.

В перші роки незалежності України кримінально-правова політика крім внесення змін до Кримінального кодексу здійснювалась також шляхом видання Кабінетом Міністрів України нормативних декретів. Ця практика продовжувалась недовго і на її місце прийшов загальноприйнятий порядок внесення поправок та змін до КК вищим законодавчим органом - Верховною Радою України.

Однак зрозуміло, що така косметична редакція старого КК не могла задовольнити вимоги кримінально-правової політики. Прийняття Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. нового кримінального кодексу стало визначною подією в сучасній історії кримінального законодавства оскільки поклало відлік новому етапу дійсно національного кримінального права.

Кримінальний кодекс України побудований на нових ідеях та принципах кримінально-правової політики. В ньому закладені передові ідеї здійснення кримінально-правової охорони найважливіших суспільних цінностей, гуманізму та соціальної справедливості.

Як зазначають В. Тацій та В. Сташис це дало можливість “сформулювати базові концептуальні положення Кримінального кодексу:

закріплення в кодексі принципу особистої та винної відповідальності фізичних осіб;

поширення в КК положень, спрямованих на посилення боротьби з організованою злочинністю;

розширення системи покарань, альтернативних позбавленню волі, формування санкцій Особливої частини від менш суворих покарань до більш суворих;

остаточна відмова від смертної кари як виключної міри покарання, встановлення довічного позбавлення волі лише за злочини, що пов'язані з умисним вбивством людини за обтяжуючих обставин;

зниження покарання у вигляді позбавлення волі за необережні злочини;

введення у Кодекс низки нових норм, що забезпечують можливість звільнення від кримінальної відповідальності та покарання;

введення до Особливої частини низки заохочувальних норм, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку винного;

декриміналізація діянь, суспільна небезпечність яких не є великою і боротьба з якими вважається достатньою шляхом застосування заходів адміністративно-правового, дисциплінарного, цивільно-правового або іншого впливу” [10, c. 7-8].

Реалізація кримінально-правової політики привела до збільшення майже в 2 рази кількості статей Кримінального кодексу порівняно з КК 1960 р.. Це збільшення відбулось внаслідок розвитку теоретичної думки в галузі кримінального права та напрацювань судово-слідчої практики за рахунок:

по перше, подальшої конкретизації ряду нормативних положень, зворотної дії закону про кримінальну відповідальність в часі, чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів вчинених на територій України, кримінальної відповідальності за незакінчений злочин, виділення за родовою ознакою в самостійні розділи груп злочинів що передбачають кримінальну відповідальність за посягання на життя та здоров'я особи, проти честі та гідності особи, проти статевої свободи та статевої недоторканості особи.

по друге, нормативного закріплення нових кримінально-правових інститутів, інституту множинності злочинів, інституту злочинів проти довкілля, інституту злочинів у сфері використання електронно-обчислюваних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж та ін. );

по третє, введення нових норм, суб'єкт злочину, осудність, вина, фізичний або психічний примус, діяння, пов'язане з ризиком, експлуатація дітей та ін.

Серед безсумнівних досягнень Кримінального кодексу 2001 р. є:

суттєва структурна перебудова КК, яка відобразила, з одного боку, новий історичний етап розвитку країни в цілому, а з другого, стала наслідком відповідних досягнень теоретичної думки в галузі кримінального права;

побудова його, на відміну від попереднього законодавства, за принципами «від позитива до негатива», «від легшого до більш тяжкого», визначення спочатку поняття осудності, а вже в подальшому - неосудності;

більш чітке визначення принципів та умов дії кримінального закону за територіальною ознакою, в часі та по колу осіб;

широке використання в текстах багатьох норм, інституту кримінального права - інституту складу злочину із здійсненням нормативного закріплення змісту ряду його елементів;

чітке закріплення змісту стадій злочинної діяльності;

спроба визначення організованої злочинної діяльності та її диференціація;

нормативне закріплення форм множинності злочинів; нових обставин, що виключають злочинність діяння;

демократичні зміни в інститутах звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання;

глибинна перебудова системи покарання, та інституту його призначення;

диференціація за родовими об'єктами злочинів та структурна перебудова на базі цьому фундаменті всієї Особливої частини КК.

2. Поняття, мета, завдання та зміст кримінально правової політики

Політика у сфері боротьби зі злочинністю в Україні покликана, в кінцевому підсумку, досягнути мету, яка в найбільш загальному вигляді може бути сформульована як зниження рівня злочинності в державі. Сьогодні наша країна й суспільство не ставить перед собою утопічної мети - викорінення злочинності, яка протягом десятиріч проголошувалась радянською ідеологією в якості основної мети в системі державного контролю над злочинністю.

Існування злочинності в суспільстві є так само об'єктивним, як є об'єктивним існування самого суспільства. Діалектична єдність всього у всесвіті дає підстави для проведення паралелі між злочинністю, як хворобою суспільства, й онкологічними захворюваннями в живому організмі. Однак, якщо останні з часом, завдяки розвитку сучасних технологій, і можуть стати виліковними, то злочинність, існування якої обумовлюється комплексом криміногенних факторів, є явищем іманентно притаманним будь-якому суспільству. Навіть у найбільш розвинутому суспільстві буде існувати ревнивець-чоловік, який з ревнощів уб'є дружину. Ніяка ідеологія, ніяке виховання, ніяка економіка не спроможні повністю викоренити ревнощі. Завдяки застосуванню методів корекції особи можна більш-менш суттєво зменшити ризик їх прояву, однак ніяким чином не можна їх позбутись повністю. Саме тому плани повністю знищити злочинність завжди сприймались фахівцями скептично .

Політика у сфері боротьби зі злочинністю є одним із найвпливовіших інструментів, які здатні реально змінити рівень злочинності. Однак, як справедливо зауважує О. М. Литвак, «теорія кримінальної політики, навіть якщо й звільнити її від ідеологічних нашарувань, має внутрішні логічні протиріччя. Адже всяка політика, як мистецтво управлінні державними справами, стосується масових явищ, в даному разі сотень тисяч людей, які потрапили до тенет кримінальної юстиції» [8, c. 56].

В Україні, де криміногенна ситуація є надзвичайно загостреною, визначення напрямів і завдань кримінально-правової політики набуває особливого значення. Однак, як справедливо зауважив В. І. Шакун, «недосконалість системи вирішення складних соціально-економічних питань має чисельні свідчення. Проте важливішим виглядає те, що влада так і не спромоглася виробити, а наука залишилась осторонь, ефективну кримінальну політику. На жаль, сучасна кримінальна політика в цілому, і кримінально-правова політика зокрема, виглядає непослідовною, суперечливою, нещирою, а нерідко відверто слабкою. З одного боку, проголошується пріоритет захисту особи та її невід'ємних прав і свобод, оголошується низка заходів щодо протидії злочинності, а з другого - організована злочинність ще ніколи не відчувала себе настільки вільно, зухвало нехтуючи законом та експлуатуючи широкі верстви населення» [14, c.52];

При цьому кожному з елементів (складових) політики у сфері боротьби зі злочинністю притаманна відповідна роль, яка сприяє досягненню поставленої мети.

Визначення загальних засад кримінальної відповідальності та покарання

Перед кримінально-правовою політикою стоять завдання чіткого визначення підстав та меж кримінальної відповідальності, системи та порядку призначення покарання, оскільки від цього залежить визначення основних параметрів політики у сфері боротьби зі злочинністю в цілому. В ході розробки та прийняття Кримінального кодексу України 2001 р. в цьому напрямі зроблено чимало. Так, більш чітко визначено насамперед саме поняття кримінальної відповідальності; межі дії закону про кримінальну відповідальність в часі, просторі за національним та універсальним принципами; саме поняття злочину та його види, стадії розвитку умисного злочину; суб'єкт злочину, інститути осудності, обмеженої осудності; суттєво поглиблено нормативне визначення інституту співучасті у злочині; вперше закріплено інститут множинності злочинів; розширено перелік обставин, що виключають злочинність діяння; уперше виділено в окремий розділ інститут звільнення від кримінальної відповідальності; суттєво реформовано систему кримінальних покарань, порядок їх призначення та звільнення від покарання та його відбування; вперше в окремих розділах КК закріплені інститути судимості, примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, а також особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх.

І хоча не все, що зроблено, заслуговує безумовної підтримки, в цілому новий КК України - фіксує значний крок уперед у розвитку кримінально-правової політики.

При визначенні загальних засад кримінальної відповідальності та покарання надзвичайно гостро постає питання про співвідношення законності і доцільності, пов'язаної як із установленням, так і з реалізацією кримінальної відповідальності та покарання.

У кримінально-правовій політиці слід виходити із загальних положень про неприпустимість зіставлення законності й доцільності, оскільки закон, що виражає волю народу, завжди одночасно є і виразом вищої доцільності. Це означає, що, приймаючи кримінальний закон, законодавець враховує найрозумніші, найефективніші, відповідні об'єктивним закономірностям розвитку суспільства методи, засоби й заходи, відповідно до цілей і завдань боротьби зі злочинністю.

З цього виходить, зокрема, що, володіючи прерогативою вирішувати питання про доцільність або недоцільність кримінального закону законодавець сам зв'язаний певними умовами. І як тільки закон перестає задовольняти цим умовам, він повинен бути скасований.

Міркуваннями доцільності керуються також відповідні державні органи й посадовці в процесі застосування кримінальних законів. Проте доцільність тут може враховуватися лише в рамках і межах, встановлюваних самими законами, оскільки закони надають таку можливість суб'єктам правої діяльності [12, c. 27-28].

Кримінальний закон містить можливість, а також виходить із необхідності його доцільного застосування в конкретних умовах суспільного розвитку. В рамках закону і на його основі необхідно забезпечити таку його реалізацію, яка є доцільною, повністю відповідає принципу законності й одночасно враховує вимоги життя. Так, закон передбачає можливість використання в боротьбі зі злочинністю різних видів кримінального покарання. Покарання призначається в рамках санкції відповідної кримінально-правової норми, з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного і обставин справи, а також обставин пом'якшуючих та обтяжуючих покарання. Водночас у конкретних соціальних умовах здійснюється певна загальна лінія в застосуванні тих або інших покарань, у співвідношенні кримінальних покарань.

2.2. Визначення кола діянь, віднесених до категорії злочинних (криміналізація й декриміналізація)

Актуальним завданням у вказаному напрямі є визначення критеріїв віднесення певних груп правопорушень до категорії злочинних і кримінально-караних або виключення відповідних діянь з цього кола.

Головне тут полягає у визначенні характеру і ступеня суспільної небезпеки, властивої тому або іншому виду правопорушення. Дійсно, тільки те, що, на думку законодавця, представляє небезпеку для інтересів суспільства, забороняється кримінальним законом і стає кримінально протиправним. Але кримінальна протиправність, хоча і фіксує суспільну небезпеку діяння, має характер самостійної категорії.

На відміну від кримінально-правових досліджень чинних норм і конкретних аспектів їх практичного застосування, наукові дослідження в галузі кримінально-правової політики покликані вивчати і розробляти загальні питання діяльності держави по створенню і реалізації норм кримінального права, обумовленість і передумови відповідних змін і тенденцій кримінально-правової політики як частини політики у сфері боротьби із злочинністю.

У рамках вивчення соціальної обумовленості кримінально-правової заборони (криміналізації) актуальним є соціальне і морально-політичне обґрунтування відповідальності; розробка критеріїв віднесення суспільно небезпечних діянь до кола злочинних (у тому числі проблема доцільності обмеження або, в окремих випадках, його розширення); класифікація суспільно небезпечних посягань (включаючи вирішення проблеми віднесення деяких злочинних діянь до числа провин, визначення правових наслідків вчинення посягань різних видів) тощо.

У процесі вивчення соціальної обумовленості кримінально-правової заборони і соціальної обумовленості покарання принципового значення набуває співвідношення кримінально-правової політики і кримінального законодавства. Оскільки саме кримінальний закон передбачає підстави і межі відповідальності, необхідно визначити роль кримінально-правової політики як правоформуючого і правозастосовного чинника, з урахуванням неухильного здійснення принципу законності.

Історія вітчизняного кримінального законодавства свідчить про те, що деякі дії, що об'єктивно характеризуються достатньо високим ступенем суспільної небезпеки, можуть, проте, не бути віднесеними через різні причини до категорії кримінально-протиправних або взагалі, або в певний проміжок часу.

Здійснення кримінально-правової політики в такому важливому питанні, як визначення критеріїв, за якими те або інше діяння повинно бути віднесене до кола кримінально-протиправних, вимагає врахування багатьох чинників економічного і соціального характеру.

Серйозне значення має розробка критеріїв, що забезпечують достатню стабільність кримінально-правових норм.

При підготовці законодавчою акта повинні бути забезпечені відповідність нової правової норми системі існуючих норм, чітке визначення її місця в цій системі, визначеність формулювань, зрозумілість і дохідливість мови закону, гарантії того, що ніякі випадкові чинники не можуть вплинути на з'ясування змісту закону.

Окремі норми чинного кримінального законодавства в деяких випадках не задовольняють всім цим вимогам.

Кримінально-правова політика Української держави в перспективі повинна, як видається, виходити із завдань поступового збагачення шляхом врахування відповідних положень кримінального законодавства зарубіжних країн в частині, яка відповідає національним інтересам (у сферах боротьби із тероризмом, наркобізнесом, торгівлею людьми, зброєю, творами мистецтва) [12, c. 29-30].

Неможливість здійснення боротьби з низкою достатньо небезпечних антигромадських проявів виключно шляхом визнання їх у кримінальному законодавстві злочинними і караними випливає з об'єктивних властивостей закону, наявності у нього своїх «допусків», перевищення яких здатне «розірвати матеріал». В певних соціальних умовах виникає необхідність ухвалення політичного рішення про доцільні форми боротьби з антигромадськими проявами, зокрема рішення про використання арсеналу кримінально-правових засобів. Яка ж сукупність даних, що визначають обґрунтованість використання саме кримінально-правових засобів?

Перш за все необхідно підкреслити, що вибір певних засобів для боротьби з тими чи іншими суспільно небезпечними проявами має величезне значення.

Застосування невиправданих форм і методів є чревате не тільки тим, що вони виявляться неефективними, але і тим, що це здатне викликати негативні соціальні наслідки.

Юридична наука в даний час не має у своєму розпорядженні рекомендацій, які б вичерпно розкривали оптимальні критерії для ухвалення кримінальних законів. Розробка згаданих критеріїв є надзвичайно складною науковою проблемою. Можна стверджувати, що її складність перевершує труднощі вирішення багатьох актуальних природничо-наукових проблем сучасності, оскільки форми прямого і зворотного зв'язку закону з багатоманітними явищами соціального життя, об'єктивними і суб'єктивними чинниками надзвичайно складні. За допомогою лише юридичного аналізу, без використовування досягнень інших наук - в першу чергу математики, соціології, соціальної психології - оптимальне прогнозування ефективності кримінального закону неможливе. Проте такий прогноз, природно, необхідний. «Кримінально-правова політика, - справедливо наголошує на Г. А. Аванесов, - не може ефективно розвиватися без урахування соціально-політичних прогнозів» [4, c. 304].

Одним з найважливіших засобів для вирішення проблем криміналізації та декриміналізації є соціологічні дослідження, в ході яких збираються і використовуються кількісні показники. На їх основі робиться висновок про якісну, змістовну сторону явищ. Задача при цьому зводиться насамперед до того, щоб здійснити обґрунтований вибір тих соціальних процесів, фактів, норм і відносин, які можна санкціонувати юридичним законом. Якщо спробувати в найзагальнішій формі виразити ті положення, які пов'язані зі встановленням на основі соціологічного аналізу передумов і чинників для ухвалення рішення про введення кримінальної відповідальності, то, гадаємо, необхідно вирішити комплекс задач. До нього входить: а) вивчення поширеності конкретних діянь і оцінка типовості їх як форми прояву антигромадської поведінки; б) встановлення динаміки здійснення вказаних діянь з урахуванням причин і умов, їх що породжують; в) визначення заподіюваного такими діяннями матеріального і морального збитку; г) визначення ступеня ефективності заходів боротьби, що застосовувалися, з вказаними діяннями як за допомогою права, так і за допомогою інших форм; ґ) встановлення найтиповіших і небезпечних об'єктивних і суб'єктивних ознак діянь; д) оцінка можливості правового визначення ознак того або іншого діяння як елементів складу злочину; е) встановлення загальних особових ознак суб'єктів діянь; ж)визначення соціально-психологічних установок народу в питаннях оцінки діяння; з)виявлення громадської думки різних соціальних груп; і) визначення можливостей системи кримінальної юстиції в боротьбі з певними діяннями.

А. А. Герцензон справедливо відзначає, що моделювання повинно ґрунтуватися на узагальненні фактів, одержаних з реальної дійсності, спиратися на ті або інші досліджені дані [5, c. 191]. Таким чином, для встановлення або скасування кримінальної відповідальності необхідний відбір типових об'єктивних і суб'єктивних ознак, властивостей, які свідчать про наявність або відсутність суспільної небезпеки певних діянь. Цей аналіз повинен здійснюватись на основі репрезентативного вивчення реальних життєвих явищ.

Кажучи про ознаки складу злочинів, їх відбір, не можна не підкреслити значення визначеності правових понять, оцінки можливості використання їх в практичній діяльності при доведенні і кваліфікації злочинів. При цьому слід пам'ятати, що при конструюванні як норм Загальної частини кримінального законодавства, так і при формулюванні диспозицій норм Особливої частини КК, неможливо абстрагуватися від практичних можливостей доведення елементів складу злочину, який міститься у конкретному діянні. Це викликає потребу максимальної змістовності і визначеності понять, що описують ці елементи.

Важливе значення має надаватися вивченню особистісних властивостей суб'єктів відповідних діянь. Для вирішення питання про межі покарання треба знати, до якого контингенту осіб воно реально застосовуватиметься.

Ефективність покарання неабиякою мірою залежить від того, якою мірою встановлені законом види і терміни покарання здатні діяти не на абстрактних «суб'єктів злочину», а на конкретних осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності.

Вище вже наголошувалось, що існує зв'язок між соціальними елементами «неформального порядку», поведінкою і відповідальністю. Тому кримінально-правова політика не може абстрагуватися від уявлень людей, ціннісних орієнтації і т. п., які виявляються на основі аналізу соціально-правової психології народу, відповідних соціальних груп. При цьому істотне значення має аналіз оцінок як самих осіб, що скоюють певні діяння, так і членів соціальних груп до яких вони належать.

Визначення оптимальних заходів впливу на винного (пеналізація і депеналізація)

У сфері визначення оптимальних заходів впливу на винного (пеналізація і депеналізація). Якщо комплекс питань, пов'язаних із криміналізацією та декриміналізацією відповідних видів людської поведінки, повністю перебуває в компетенції законодавця, то сфера пеналізації (депеналізації) - більш широка.

Пеналізація являє собою синтетичний процес, який складається з нормативного визначення характеру караності діянь та практики призначення покарання за конкретний злочин.

Депеналізація - це процес незастосування покарання за діяння, яке передбачене чинним КК, як злочин, застосування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, а також застосування до конкретної особи, визнаної винною у вчиненні злочину, більш м'якого покарання, ніж передбачено законом.

Пеналізація (депеналізація) - кількісні показники, що визначають криміналізацію (декриміналізацію) і, в кінцевому, об'єктивізують оцінку ступеня суспільної небезпеки діяння та особи винного. Практична пеналізація реалізується в діяльності судів з призначення покарання за конкретний злочин.

Покарання, яке, за нашим глибоким переконанням, не є ознакою злочину, а його наслідком, найтіснішим чином пов'язано з останнім, У зв'язку із цим визнання діяння злочинним (криміналізація) одночасно означає визнання його кримінально караним із обов'язковим встановленням виду та розміру покарання, яке може бути призначено судом за його вчинення. Пеналізація - процес вторинний від криміналізації. Незважаючи на те, що пеналізація - самостійна категорія, вона найтіснішим чином пов'язана із криміналізацією. Про самостійний характер пеналізації (депеналізації) свідчать і чисельні факти проведення законодавцем змін у санкціях конкретних кримінально-правових норм (їх посилення або пом'якшення) без змін диспозицій цих норм. Особливо яскраво це проявилось при прийнятті КК 2001 р. Не аналізуючи цього питання в комплексі, зазначимо лише, що під час створення КК паралельно здійснювалась як пеналізація, так і депеналізація. Одним із прикладів може стати стаття 185 чинного КК України - «Крадіжка». Так, у чинному КК санкція за вчинення основного складу цього злочину залишена без змін. За ч. 2 (кваліфікуючі обставини - повторність, попередня змова групи осіб, спричинення потерпілому значної шкоди) - здійснена депеналізація. Норма ст. 81 ч. КК (в редакції 1960 р.) передбачала покарання у виді позбавлення волі на строк до шести років, а ст. ч. 2 КК - до семи років. Стаття 185 ч. 2 визначає вищу межу покарання у виді позбавлення волі до п'яти років. Так само депеналізована і ст. 185 КК ч. 3, яка передбачає в якості кваліфікуючих обставин вчинення крадіжки з проникненням або такої, що завдала значної шкоди потерпілому, яка передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк до шести років (у КК 1960 р. ст. 81 ч. 3 передбачала можливість застосування покарання у виді позбавлення волі на строк до восьми років, а ст. 140 ч. 3 - на строк до десяти років). Так само депеналізовані і частини четверта та п'ята цієї статті [3].

Однак інші кримінально-правові норми було пеналізовано.

Наприклад, ст. 119 ч. 1 чинного КК, яка передбачає відповідальність за вбивство через необережність, визначила можливість застосування до винного покарання у виді позбавлення волі на строк до п'яти років. Стаття 98 КК (в редакції 1960 р.) передбачала покарання у виді позбавлення волі, на строк до трьох років.

Більш широкою сферою депеналізації, порівняно із законодавчою, виступає сфера судової практики із застосування кримінального покарання. Аналіз судової практики наочно свідчить, що реальна караність діянь, яка застосовується судами України, суттєво різниться порівняно із законодавчою.

Судова практика дозволяє суттєво корегувати каральну політику залежно від змін соціальної дійсності, оперативної обстановки в конкретному регіоні, динаміки та коефіцієнту злочинності. У багатьох на пам'яті ситуація, в якій опинилась практика боротьби з розкраданнями державного та колективного майна у середині 90-х років, коли внаслідок високого рівня інфляції розкраданням в особливо великих розмірах (ст. 861 КК у редакції 1960 р.) визнавалось розкрадання на суму еквівалентну 100 дол. США (16 млн. купоно-карбованців). Звичайно, застосування покарання у виді позбавлення волі на строк до 15 років, як це було визначено санкцією цієї статті, не могло визнаватись за доцільне при засудженні осіб, які вчинили розкрадання на суму еквівалентну 100-1000 дол. США. Це викликало практику застосування судами України депеналізації таких діянь, яка проявилась у широкому застосуванні ст. 44 КК (в редакції КК 1960 р.- призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом).

Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», зокрема, звертає увагу судів на те, що «…вони при призначенні покарання в кожному конкретному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержуватись вимог ст. 65 КК стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують покарання» [7, c. ].

Зіставлення судової й законодавчої депеналізації виступає надійним індикатором оцінки останньої. Так, якщо судова депеналізація фіксує суттєве зниження розміру та виду покарань порівняно з нормативною, це повинно бути оцінено як сигнал («червона картка») необхідності корегування закону в бік пом'якшення покарання.

Кримінально-процесуальні новели 2001 р. суттєво розширили можливості судової депеналізації.

Так, по-перше, будь-яке звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання та його відбування тепер застосовується виключно органами правосуддя. По-друге, КК 2001 р. підняв ці інститути на якісно вищий рівень - виділивши в окремі розділи, розширивши кількість їх видів, здійснивши суттєве пом'якшення умов їх застосування. Це, звичайно, не могло не вплинути на підвищення загальних можливостей суду в проведенні депеналізації конкретних діянь, що суттєво впливає на реалізацію кримінально-правової політики в цілому.

Запобігання злочинам є одним з найважливіших завдань, що стоять перед кримінально-правовою політикою, яка перспективно спрямована на зменшення рівня злочинності в суспільстві. До прийняття КК 2001 р. профілактична функція кримінального закону визначалась виключно на теоретичному рівні. Сьогодні - це завдання кримінально-правової політики одержало нормативне закріплення у ст. 1 КК, яка прямо зафіксувала: «Кримінальний кодекс України має своїм завданням … запобігання злочинам».

Завдання загальної та спеціальної превенції для кримінально-правової політики випливає з джерел останньої. Так, Комплексна програма профілактики злочинності на 2001-2005 роки, яка затверджена Указом Президента України від 25 грудня 2000 р.

№ 1376/2000 [], включає в себе спеціальний розділ - «Правове забезпечення профілактики злочинності», який передбачає, у тому числі, комплекс заходів кримінально-правового характеру.

Теоретичні розробки питання впливу кримінально-правової політики на злочинність дозволили сформулювати вихідний постулат, який полягає у тому, що загальнопо-переджувальний потенціал кримінального права полягає не у суворості покарання, а пов'язаний з його невідворотністю, з існуванням загрози його застосування.

Кримінально-правова політика спрямована на встановлення позитивної (перспективної) відповідальності, яка являє собою усвідомлення відповідальності перед суспільством, переконливості у необхідності суворого дотримання законів, в недопустимості вчинення злочинів та реалізації поведінки, яка заснована на цій установці.

Встановлюючи коло злочинних діянь, кримінально-правова політика впливає на свідомість громадян, виховує в них негативне ставлення до злочину як соціального явища, до особи, яка його вчинила.

Кримінально-правова політика регламентує види заохочувальної кримінально значущої поведінки (необхідна оборона, крайня необхідність, виконання наказу та ін.).

На усвідомлення громадянами обов'язку перед суспільством, недопустимість вчинення злочинів націлені і норми кримінального права, які встановлюють відповідальність за злочинну бездіяльність, яка спричинила істотну шкоду об'єкту кримінально-правової охорони.

Суттєве значення для запобігання злочинам мають і стимулюючі норми кримінального права, які покликані викликати у особи, яка вже стала на шлях скоєння злочинів і перебуває в пост злочинному стані, намір відмовитися від подальшої злочинної поведінки, встати на шлях виправлення. КК 2001 р. підняв рівень нормативної оцінки позитивної пост злочинної поведінки (ст.ст. 45-46 КК).

Важливого значення у вирішенні завдань попередження злочинності методами кримінально-правової політики набуває ув'язка кримінально-правових норм у межах самого Кримінального закону. Це може бути визначено як підтримуюча функція кримінально-правових норм. Так, велике значення для кримінально-правової профілактики злочинів мають норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за «організацію», «втягування», «схиляння» та т. ін.

Взаємодія з іншими елементами (складовими) кримінальної політики

Досягнення очікуваних наслідків у боротьби зі злочинністю можливе лише за умови чіткої взаємодії між всіма елементами політики у сфері боротьби зі злочинністю. Завдяки провідному місцю та ролі, яку відіграє кримінально-правова політика, вона в основному визначає «обличчя» політики у сфері боротьби зі злочинністю в цілому. Це в жодному випадку не принижує значення та роль інших елементів (складових). Однак, як у кожній системі (а політика у сфері боротьби зі злочинністю є відповідною системою, яка характеризується всіма ознаками системи), щось має бути головним, визначальним, так би мовити, рушійною силою. У цій системі цю функцію перейняла на себе кримінально-правова політика. Саме виходячи з цього завдання, налагодження взаємозв'язку кримінально-правової політики з іншими елементами (складовими) політики у сфері боротьби зі злочинністю набуває особливого значення [12, c. 35-36].

Кримінально-правова політика встановлює межі дії системи. Вона обумовлює норми матеріального кримінального права. Кримінально-процесуальна політика визначає форму, процедуру реалізації норм кримінального права, а звідси - і кримінальної політики. Кримінально-виконавча політика - на основі норм кримінального права - визначає порядок реалізації кримінального закону. Це основи, які визначають напрями взаємодії елементів політики у сфері боротьби зі злочинністю.

Реформа у сфері кримінального законодавства (прийняття КК, КВК, кардинальних змін до КПК) привела до відповідних змін у розподілі функцій між елементами системи. Так, КК позбувся нормативного регламентування порядку призначення покарання у виді позбавлення волі, що мало місце у КК 1960 р.

Звичайно, кримінально-правовій політиці не притаманно визначення порядку відбування покарання - це функція кримінально-виконавчої політики. Але, якщо, наприклад, кримінально-правова політика «відмовиться» від такого виду покарання, як обмеження волі, то і кримінально-виконавчій політиці, так би мовити, не буде чого регулювати. При проведенні декриміналізації відповідних діянь одночасно відпадає потреба у профілактиці цих видів поведінки.

3. Принципи сучасної кримінально-правової політики

Всі елементи політики у сфері боротьби зі злочинністю будуються на базі спільних для них всіх конституційних принципів, що визначає їх єдність.

Принципи-це основні засади, які визначають зміст законодавства, і практику його застосування.

Значення принципів:

- напрям і форму законодавства

- в певних межах спадковість та підпис

- дух кримінальної правової політики

Як зазначають М. Панов і Л. Герасіна, «з урахуванням нових реалій, пов'язаних із розбудовою суверенних держав, які прямують до демократичної політичної системи, вбачається , що загальні принципи сучасної кримінальної політики можна вважати:

принцип законності як ідею, згідно з якою злочинні дії, їх кваліфікуючі ознаки, покарання та інші наслідки вчиненого злочину визначаються тільки законом;

принцип рівності громадян перед законом - утворює фундамент правового статусу громадянина правової держави та демократичного суспільства. Він передбачає, що особи, які вчинили злочин, відповідно до закону підлягають кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового й посадового становища, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, належності до громадських об'єднань та інших обставин;

принцип демократизму визначає широкі можливості участі громадян у реалізації завдань кримінальної політики, завдяки максимально можливій відкритості цієї діяльності, за допомогою гласності, суспільного контролю та врахування громадської думки;

принцип справедливості встановлює, що покарання та інші заходи кримінально-правового характеру, які застосовуються до особи, котра вчинила злочин, повинні відповідати характеру й суспільній небезпечності кримінального делікту, обставинам його вчинення та характеристикам особи злочинця;

принцип гуманізму проголошує, що кримінальне законодавство забезпечує, насамперед, безпеку людини й суспільства, а покарання осіб, які скоїли злочин, не мають на меті заподіяння фізичних страждань чи приниження людської гідності;

принцип невідворотності відповідальності означає, що будь-яка особа, котра вчинила злочин, повинна нести за нього відповідальність. Реалізація даного принципу вимагає ефективної діяльності органів кримінальної юстиції з розкриття чи розслідування злочинів;

принцип науковості кримінальної політики полягає в тому, що при розробленні стратегії й тактики боротьби зі злочинністю слід виходити з об'єктивних закономірностей та фактичного стану справи, тобто з реальних можливостей, які забезпечують досягнення максимально можливих результатів» [9, c. 39].

Зрозуміло, що наявність єдиних основних принципів для всіх елементів політики у сфері боротьби зі злочинністю служить їх координації, узгодженню напрямів та методів реалізації.

Спеціальні принципи:

1. Принцип відповідності кримінально правової політики іншим елементам правової політики у сфері протидії злочинності.

2. Принцип врахування соціальної правової психології

3. Принцип економії кримінальних репресій.

4. Принцип доцільності.

5. Принцип невідворотності відповідальності.

6. Принцип диференціації індивідуалізації відповідальності покарань.

4. Кримінально правова політика та реформування кримінального законодавства

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 311/2008

Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого 2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів»

реформування кримінальної юстиції України

Докорінні зміни в соціально-політичних та інших умовах життя суспільства і держави на нинішньому етапі розвитку України та прийняття Конституції України створили передумови для реформування системи кримінальної юстиції у напрямі дальшої демократизації, гуманізації, посилення захисту прав і свобод людини відповідно до вимог міжнародних правових актів і зобов'язань нашої держави перед європейським та світовим співтовариством.

У Кримінальному кодексі України, прийнятому в 2001 році, зроблено суттєвий крок у напрямі захисту прав і свобод людини. А ті зміни та доповнення, що були внесені до Кодексу останніми роками, наприклад, стосовно встановлення відповідальності за торгівлю людьми, легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, тощо, були необхідними та актуальними.

Кримінально-процесуальне законодавство в останні роки зазнало змін, що були спрямовані на реалізацію вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, це стосується забезпечення прав учасників кримінального судочинства, розширення змагальності сторін, прав потерпілого, усунення обвинувального ухилу в діяльності суду, розширення судового контролю за обмеженням конституційних прав і свобод людини на етапі досудового провадження у кримінальних справах і оскарження до суду рішень органу дізнання, слідчого та прокурора.

Зазнав певної гуманізації і Кримінально-виконавчий кодекс України, прийнятий 11 липня 2003 року.

Разом із тим необхідно визнати, що існуюча система кримінальної юстиції не повною мірою відповідає новим суспільним відносинам, що склалися в Україні, і не забезпечує належного стану правопорядку, ефективного захисту осіб, суспільства та держави від небезпечних посягань на соціальні цінності, права і законні інтереси.

Система кримінальної юстиції є дещо громіздкою, внутрішньо суперечливою, не завжди науково обгрунтованою і надмірно ускладненою. Діяльність її суб'єктів характеризується дублюванням повноважень, відсутністю чіткого визначення та розмежування їхньої компетенції, наданням пріоритету завданням, що насправді є другорядними, застосуванням невиправдано ускладнених формальних процедур. Органи кримінальної юстиції мають недосконалу функціональну спроможність, що не дає змоги забезпечити додержання принципу верховенства права в їх діяльності.

Чинний Кримінальний кодекс України, незважаючи на поділ злочинів залежно від ступеня їх тяжкості, передбачає для осіб, які визнаються винними в їх вчиненні, однаковий юридичний наслідок: судимість.

До того ж певні діяння, що передбачені Кримінальним кодексом України, не мають такого ступеня суспільної небезпеки, щоб внаслідок їх вчинення суттєво обмежувати права і свободи людини і громадянина. Водночас законодавство України містить норми про адміністративні правопорушення, що мають судову юрисдикцію та за які передбачено стягнення кримінально-правового змісту (короткостроковий арешт, конфіскація майна, позбавлення спеціального права тощо). Особи, які притягуються до відповідальності за такі правопорушення, не отримують належних процесуальних гарантій, зокрема щодо права на правову допомогу, права на оскарження судових рішень тощо, передбачених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, в сучасних умовах реформування соціально-політичної системи України питання юридичної відповідальності за діяння, що не становлять значної суспільної небезпеки, потребують іншого підходу.