Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Організація і розвиток сучасної судової системи України

Куйбіда Роман Олексійович

УДК 347.97/.99 (477)

Спеціальність: 12.00.10 - судоустрій; прокуратура та адвокатура

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі правосуддя юридичного факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник - кандидат юридичних наук, доцент

Кіреєва Наталія Олександрівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри правосуддя,

заступник декана юридичного факультету

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Косюта Михайло Васильович,

прокурор Чернівецької області, Заслужений юрист України

кандидат юридичних наук, доцент

Штогун Сергій Григорович,

Національний університет “Острозька академія”,

доцент кафедри правосуддя та кримінально-правових дисциплін,

голова Острозького районного суду Рівненської області

Провідна установа:

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України (м. Харків)

Захист відбудеться 6 лютого 2007 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.122.01 в Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 27.

Автореферат розісланий “2” січня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук, доцент Кучинська Оксана Петрівна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається необхідністю комплексного вдосконалення судової системи в Україні з метою утвердження справедливого суду та недостатністю концептуальних наукових розробок, що могли б стати основою для такого вдосконалення.

Концепція судово-правової реформи, затверджена Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року, після прийняття у 1996 році Конституції України переважно втратила значення програмного документа для судової реформи, оскільки чимало її положень перестало узгоджуватися із вимогами Основного Закону. Крім того, в ході судової реформи виникло чимало нових проблем, які потребують концептуального вирішення. До таких проблем можна віднести: неповне врахування конституційних принципів в організації системи судів загальної юрисдикції, перевантаженість судів, залежність суддів від голів судів та виконавчої влади, невисокий рівень кваліфікації і безвідповідальність багатьох суддів, недостатнє фінансування судової влади тощо. У зв'язку з процесом євроінтеграції актуальним є питання щодо виконання Україною міжнародних зобов'язань стосовно досягнення ефективності і стабільності інституцій, які забезпечують верховенство права. Провідне місце серед цих інституцій займає судова гілка влади.

Відсутність концептуального бачення реформування призвела до непослідовності і невиправданої повільності у його проведенні. Стратегічну роль може відіграти Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, яку було затверджено Указом Президента України від 10 травня 2006 року. Але досягнення якісних результатів судової реформи неможливе без цілеспрямованої та узгодженої роботи науковців над усіма аспектами судової реформи з метою вироблення цілісної доктрини судової реформи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене на виконання теми Центру дослідження прав людини юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Формування механізму реалізації та захисту прав і свобод громадян України” №01 БФ 042-01 за третім науковим підрозділом “Спеціально-правові способи захисту прав і свобод громадян України”.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є з`ясування проблем в організації сучасної судової системи України, пошук оптимальних шляхів вирішення, визначення тенденцій розвитку судової системи, розробка теоретичних положень, наукових пропозицій та рекомендацій, спрямованих на вдосконалення судової системи України.

Для досягнення поставленої мети вирішувалися такі завдання:

1) дослідження розвитку судової системи в Україні за останні два десятиліття для з`ясування сучасного її стану та причин виникнення основних проблем;

2) аналіз сучасної системи судів в Україні відповідно до конституційних принципів її організації та вироблення пропозицій щодо напрямів її розвитку;

3) виявлення основних проблем статусу професійних суддів, народних засідателів, присяжних та вироблення рекомендацій щодо його вдосконалення;

4) визначення інституцій, що повинні забезпечувати належний рівень кваліфікації суддів та дисциплінарне провадження щодо них;

5) визначення напрямів організаційного забезпечення судів та вироблення пропозицій щодо удосконалення механізму такого забезпечення.

Об'єкт та предмет дослідження. Об'єктом дослідження є сучасна організація судової влади і правосуддя в Україні.

Предметом дослідження є сучасна судова система України, яку складають судовий устрій (система судів і система органів та установ, що забезпечують їхню діяльність) та статус суддів.

Методи дослідження. При підготовці дисертаційного дослідження застосовувалися такі методи пізнання як: історико-правовий (у процесі аналізу літератури та динаміки розвитку законодавства встановлена ґенеза основних сучасних проблем в організації судової системи), порівняльно-правовий (застосовувався, коли необхідно було з`ясувати зарубіжні підходи до вирішення певних питань організації судової системи та можливість їх застосування в Україні), системно-структурний (використовувався при дослідженні побудови судової системи, її складових та при встановленні внутрішніх зв'язків між ними); логіко-граматичний (застосовувався при тлумаченні певних положень законодавства), аналітичний (використано при доведенні або спростуванні тих чи інших теоретичних положень), статистичний (застосовувався при дослідженні динаміки кількісних змін у системі судів загальної юрисдикції та суддівському корпусі).

Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали праці українських вчених і фахівців, зокрема, В.Бойка, В.Бринцева, Т.Варфоломеєвої, Л.Виноградової, І.Войтюк, В.Городовенка, Ю.Грошевого, В.Євдокимова, І.Ємельянової, В.Карабаня, С.Ківалова, М.Козюбри, І.Коліушка, В.Костицького, О.Костюченко, В.Кривенка, В.Маляренка, І.Марочкіна, М.Мельника, М.Михеєнка, В.Мілованова, В.Молдована, Л.Москвич, Г.Омельяненко, М.Оніщука, В.Онопенка, А.Осетинського, В.Палій, О.Пасенюка, П.Пилипчука, С.Подкопаєва, С.Прилуцького, Д.Притики, М.Руденка, І.Русанової, А.Селіванова, В.Сердюка, Н.Сизої, Н.Сібільової, М.Сірого, В.Стефанюка, В.Шишкіна, С.Штогуна, О.Якименка. Досліджувалися також праці дореволюційних вчених, зокрема, - В.Васьковського, С.Корфа, І.Фойницького, радянських вчених - М.Полянського, В.Савицького, М.Строговича, Д.Чечота, а також зарубіжних, у тому числі російських, авторів, - Ж.Бержеля, В.Лєбедєва, Т.Морщакової, Дж.Оберто, Ф.Решетникова, В.Ржевського, І.Чепурнової, А.Трунка, В.Хайде, Ш.Хюльсхьорстера.

Як емпіричну базу у дисертаційному дослідженні використано рішення Європейського суду з прав людини, а також рішення національних судів України, які стосуються окремих аспектів функціонування судової системи, статистичні дані Академії суддів України, аналітичні довідки Державної судової адміністрації України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дана дисертація є першим в Україні комплексним науковим дослідженням організації судової системи України та її складових елементів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у висновках і пропозиціях, найважливішими з яких є такі:

- вперше запропоновано:

1) відповідно до принципу спеціалізації систему судів організовувати за видами судової юрисдикції, що відповідають основним галузям матеріального права та видам судового процесу; такими видами судової юрисдикції названо конституційну, цивільну (господарську як різновид цивільної), адміністративну та кримінальну юрисдикції;

2) принципом побудови системи судів загальної юрисдикції, поряд із конституційними принципами спеціалізації і територіальності, визнати й інстанційність, яку визначено як вимогу забезпечити через організацію системи судів можливості щодо оскарження і перегляду судових рішень у судах вищого рівня; при цьому суд однієї ланки не повинен виконувати функції більш як однієї інстанції;

3) визнати загальні суди спеціалізованими з розгляду справ цивільної та кримінальної юрисдикцій та створити для них відповідні вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції у таких справах. У більш віддаленій перспективі загальні суди запропоновано розділити на цивільні та кримінальні з одночасним уведенням господарських судів до системи цивільних судів;

4) не обмежувати коло осіб, які мають право звернутися із заявою щодо відкриття дисциплінарного провадження щодо судді, але одночасно врегулювати процедуру відкриття такого провадження органом, що уповноважений притягувати суддю до дисциплінарної відповідальності, у такий спосіб, щоб можна було уникнути розгляду необґрунтованих заяв;

5) законом, а не підзаконними актами вичерпно визначити систему гідного матеріального та соціального забезпечення суддів, зокрема розміри та механізм оплати праці суддів, які б гарантували високий статус судді у професійній ієрархії фахівців у галузі права, а також ліквідувати особливості статусу військових суддів;

- удосконалено визначення конституційних принципів побудови системи судів:

1) визначено, що принцип спеціалізації в судовій системі України є вимогою про розподіл судової юрисдикції між різними судами за єдиним критерієм, який поєднує галузь матеріального права і вид судочинства; відтак виділено наявність конституційної, кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикцій;

2) визначено, що принцип територіальності є вимогою, що спрямована на забезпечення наближеності судів загальної юрисдикції до населення і не зводиться до адміністративно-територіального устрою;

дістали подальший розвиток:

1) пропозиція запровадити дворівневу структуру місцевих судів - за зразком тієї моделі, що втілена в адміністративній юрисдикції; запропоновано віднести до першого рівня найбільш наближені до населення міські, районні, районні у містах, міськрайонні суди, а до другого рівня - окружні спеціалізовані суди;

2) пропозиція про ліквідацію військових судів, яку обґрунтовано вимогами до організації системи судів та забезпечення незалежності суддів, що визначені Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, а також пропозиція вилучити із Закону України “Про судоустрій України” положення про Апеляційний суд України, який фактично поки що не створений;

3) положення про необхідність вилучення з повноважень Верховного Суду України функцій касаційної інстанції у цивільних та кримінальних справах. Верховний Суд України як суд найвищої інстанції повинен забезпечувати однакове застосування права судами однієї чи різних спеціалізованих юрисдикцій через перегляд судових рішень вищих судів за винятковими обставинами;

4) пропозиція вичерпно врегулювати у Законі України “Про статус суддів” процедуру добору суддів на конкурсних засадах із застосуванням анонімного тестування. Конкурсна процедура повинна застосовуватися й при доборі суддів у суди вищого рівня. Одночасно потрібно вилучити положення щодо добору суддів із Закону України “Про судоустрій України” і визнати таким, що втратив чинність Закон України “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України”;

5) пропозиція передати значну частину повноважень голів судів та їхніх заступників зборам суддів (вирішення питань, пов`язаних із запровадженням спеціалізації суддів; затвердження порядку розподілу судових справ між суддями; затвердження порядку утворення колегій суддів і призначення головуючих тощо) з метою позбавлення голів судів та їхніх заступників важелів, які можуть використовуватися для незаконного впливу на суддів;

6) положення про необхідність підпорядкувати апарати судів не голові суду, а державній судовій адміністрації. Голова суду повинен мати лише контрольні повноваження щодо апарату (погоджувати призначення і звільнення працівників апарату, ініціювати питання про їх заохочення чи дисциплінарну відповідальність, у тому числі звільнення);

7) пропозиція створити Дисциплінарну комісію суддів України для здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів місцевих та апеляційних судів, яка б формувалася з'їздом суддів України і діяла на постійній основі, а також запровадити інститут судових інспекторів для забезпечення належної перевірки даних про вчинення дисциплінарних проступків. Судові інспектори мають обиратися з'їздом суддів України з авторитетних представників юридичної професії. Це гарантувало б незалежність та неупередженість розслідування обставин вчинення дисциплінарного проступку;

8) положення про необхідність запровадити централізовану підготовку суддівського корпусу та підвищити роль Академії суддів України у цьому процесі. Запропоновано вивести Академію суддів України із системи державної судової адміністрації, виходячи з того, що їхні функції не збігаються, а також з недопустимості впливу виконавчої влади на процес формування суддівського корпусу.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що дослідження містить комплексний аналіз особливостей сучасної організації судової системи в Україні, який дав можливість виявити тенденції її розвитку та напрями вдосконалення законодавства у цій сфері.

Практичне значення полягає у тому, що результати дослідження, зроблені дисертантом висновки і пропозиції можуть сприяти розвитку сучасної судової системи у напрямку підвищення її ефективності та імплементації європейських стандартів в Україні. Їх може бути використано у:

1) нормотворчій діяльності - при підготовці проектів нормативно-правових актів, що стосуються судоустрою і статусу суддів;

2) навчальному процесі - при підготовці курсів лекцій з судоустрою, проведенні практичних занять, підготовці навчальних посібників і розробці спецкурсів;

3) науковій діяльності - при подальшому досліджені цієї теми або суміжних тем.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною роботою. Особистий внесок автора у праці, написані у співавторстві, окреслюється не лише темою дисертаційного дослідження, а в багатьох випадках виходить за її межі і становить не менше 50 відсотків.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки даного дослідження були оприлюднені на науково-практичних конференціях: “Адміністративне право в контексті європейського вибору України” (6-7 лютого 2004 року м. Київ); “Формування російської правової культури в період становлення ринкової економіки” (2-3 квітня 2004 року, м. Москва, Росія); “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (8-9 квітня 2004 року, м. Київ); “Треті осінні юридичні читання” (5-6 листопада 2004 року, м. Хмельницький); “Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи реформування” (20-22 травня 2005 року, м. Ялта); “Четверті осінні юридичні читання” (21-22 жовтня 2005 року, м. Хмельницький); “Роль юридичних клінік в адміністративному судочинстві” (24-25 листопада 2005 року, м. Київ); “Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (круглий стіл “Судова система України: стан та перспективи розвитку”, 2-3 березня 2006 року, м. Київ); Міжнародній конференції з питань запровадження, організації і функціонування адміністративної юстиції (20-21 вересня 2005 року, м. Бєлград, Сербія); Конференції з нагоди запровадження адміністративного судочинства в Україні (30 вересня 2005 року, м. Київ).

Положення дисертації були використані при підготовці Центром політико-правових реформ проекту Концепції розвитку системи правосуддя на 2004-2014 роки, що було покладено в основу Концепції удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затвердженої Президентом України 10 травня 2006 року.

Публікації. Основні положення та висновки дослідження викладені в монографії, 5 наукових статтях у фахових виданнях, 13 наукових публікаціях в інших виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, які включають 12 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатку.

Повний обсяг дисертації становить 215 сторінок, з них - 190 сторінок основного тексту. Список використаних джерел налічує 189 найменувань і займає 22 сторінки. Додаток займає 3 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

суд україна кваліфікація

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається об'єкт і предмет дослідження, мета і завдання, ступінь її наукової розробки, методологічна, теоретична та емпірична основи роботи, сформульовані основні положення, висновки та пропозиції, які характеризують її новизну, висвітлюється практичне значення, наводяться відомості про апробацію результатів дослідження, зазначаються публікації за темою дослідження.

Розділ 1 “Становлення сучасної судової системи в Україні” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню передумов реформування і процесу розвитку судової системи в Україні, починаючи з другої половини 80-х років ХХ століття.

У підрозділі 1.1. “Передумови судової реформи” проаналізовано стан судової системи в Україні напередодні здобуття нею незалежності. Визначено, що основними передумовами для судової реформи були такі негативні явища у сфері правосуддя: залежність судів від партійних органів і органів державного управління; спотворене завдання судів у галузі кримінального правосуддя - здійснювати боротьбу зі злочинністю; суттєва обмеженість предмету судової юрисдикції, що обумовило приниження ролі суду при вирішенні правових спорів і захисті прав людини; недемократична система оскарження судових рішень, залежність права на перегляд судових рішень від розсуду керівників прокуратури і судів; залежний статус суддів.

У підрозділі 1.2. “Становлення судової системи у незалежній Україні” досліджено хід реформування судової системи в Україні після проголошення Декларації про державний суверенітет України. Аналіз дозволив побачити непослідовність законодавця у проведенні такого реформування, яка особливо очевидно проявилася у 2001-2002 роках, коли схвалення у парламенті отримали абсолютно протилежні ідеї, зокрема щодо втілення принципів спеціалізації і територіальності у системі судів загальної юрисдикції. Головну причину цієї непослідовності автор вбачає у відсутності чіткої й узгодженої стратегії перетворень у судовій системі.

Розділ 2 “Система судів в Україні: сучасний стан і перспективи реформування” складається з чотирьох підрозділів, у яких розкриваються засади організації судів, стан і перспективи їх втілення у системі судів в Україні, насамперед у системі судів загальної юрисдикції.

У підрозділі 2.1. “Принципи організації системи судів” проаналізовано зміст і значення таких принципів як спеціалізація, територіальність, інстанційність, єдність системи судів, недопустимість існування надзвичайних і особливих судів. На основі дослідження сучасного стану реалізації цих принципів у системі судів в Україні визначено, що для подальшого розвитку цієї системи найбільш актуальне значення мають насамперед принципи спеціалізації, територіальності та інстанційності. Інші принципи переважно вичерпали своє методологічне значення і перейшли у категорію властивостей, рис, які характеризують сучасну систему судів.

Аналіз конституційних принципів побудови системи судів дозволив автору удосконалити визначення цих принципів. Так, принцип спеціалізації запропоновано розглядати як вимогу про розподіл судової юрисдикції між різними судами за єдиним критерієм, який поєднує галузь матеріального права і вид судочинства. Таке розуміння дає можливість виділити наявність щонайменше конституційної, кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикцій.

Значення принципу територіальності автор бачить у забезпеченні наближеності судів до людей. Необхідність посилення гарантій незалежності суддів обумовлює недоцільність зведення цієї засади до адміністративно-територіального устрою держав, як це зроблено у Законі України “Про судоустрій України”.

Поряд із зазначеними принципами, автор запропонував розглядати і принцип інстанційності, який хоч безпосередньо не закріплений у Конституції України, але випливає з її норм. Принцип інстанційності визначено як вимогу забезпечити розумні можливості щодо послідовного оскарження і перегляду судових рішень у судах вищого рівня. При цьому суд однієї ланки не повинен виконувати функції більш як однієї інстанції.

У підрозділі 2.2. “Побудова системи судів за спеціалізацією” автор досліджує специфіку втілення цього принципу у системі судів загальної юрисдикції - загальних судах, господарських та адміністративних судах.

Зроблено висновок, що сучасна система судів загальної юрисдикції побудована без належного врахування принципу спеціалізації. Загальні суди здійснюють усі спеціалізовані юрисдикції - цивільну, кримінальну та адміністративну, та ще й розглядають справи про адміністративні правопорушення. Військові суди, які також є загальними, здійснюють кримінальну юрисдикцію щодо військовослужбовців (галузево-суб'єктна спеціалізація). Господарські суди здійснюють цивільну юрисдикцію щодо суб'єктів господарювання (суб'єктна спеціалізація). Адміністративні суди здійснюють адміністративну юрисдикцію (галузева спеціалізація). Тож окремі суди взагалі не визнаються спеціалізованими (загальні суди), деякі з них, хоч і не визнаються спеціалізованими, але фактично діють за принципом галузево-суб'єктної спеціалізації (військові суди), а інші - хоч і визнані спеціалізованими, але утворені або за принципом суб'єктної спеціалізації (господарські суди), або за принципом галузевої спеціалізації (адміністративні суди).

Однак більш логічне втілення принципу спеціалізації у системі судів загальної юрисдикції вимагає утворення судів за єдиним критерієм, яким можуть слугувати види судової юрисдикції, що відповідають основним галузям матеріального права та видам судового процесу. Виходячи з цих міркувань, у системі судів загальної юрисдикції запропоновано виділяти цивільні, кримінальні та адміністративні суди. Це вимагає реорганізації загальних, у тому числі військових, а також господарських судів.

У підрозділі 2.3. “Територіальна побудова системи судів загальної юрисдикції ” автор аналізує реалізацію принципу територіальності в організації місцевих та апеляційних судів і робить висновок, що сьогодні цей принцип ототожнюється із адміністративно-територіальним устроєм. Виняток складають лише військові суди, які утворені відповідно до військових організаційних одиниць. Існуючий підхід до територіальної юрисдикції місцевих та апеляційних судів не завжди враховує більш об'єктивні критерії для розміщення судів (такі як кількість населення, транспортне сполучення тощо), а також не сприяє забезпеченню незалежності суддів від місцевої влади. Крім того, організація місцевих судів у містах з районним поділом залежить від рішень органів місцевого самоврядування щодо кількості районів, що обумовлюють необхідність видання Президентом України указів про внесення змін до мережі таких судів, хоча об'єктивної потреби у цьому немає.

Для вирішення зазначених проблем обґрунтовано необхідність тлумачити принцип територіальності в організації судів таким чином, щоб його не зводити обов'язково до адміністративно-територіального поділу. Суди можуть мати територіальну юрисдикцію, яка не збігається з межами адміністративно-територіальної одиниці, що, зокрема, є важливим у великих містах з районним поділом.

З огляду на вимоги про незалежність і доступність судів, які здійснюють протилежний влив на організацію судів, обґрунтовано доцільність запровадження дворівневої структури місцевих судів - за зразком тієї моделі, що втілена в адміністративній юрисдикції. Перший рівень можуть складати найбільш наближені до населення суди районного рівня - вони розглядатимуть нескладні справи усіх юрисдикцій. А другий рівень мають становити - окружні спеціалізовані суди, які доцільно утворити на більш високому рівні для розгляду складних справ відповідної спеціалізованої юрисдикції.

У підрозділі 2.4. “Інстанційна побудова системи судів загальної юрисдикції” автор досліджує організацію системи судів загальної юрисдикції відповідно до інстанцій, які визначені процесуальними законами - першої, апеляційної, касаційної інстанцій та інстанції з перегляду справ за винятковими обставинами.

Автор робить висновок, що з прийняттям нових Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України принцип інстанційності починає знаходити все більше втілення у сучасній системі судів загальної юрисдикції. Але на сьогодні його не враховано у компетенції апеляційних загальних судів, які й досі діють у деяких категоріях кримінальних справ як суди першої інстанції, внаслідок чого сторони позбавлені права на апеляційне оскарження. Порушується цей принцип і в організації діяльності Верховного Суду України. Він, будучи касаційною інстанцією, фактично діє в режимі апеляційної інстанції щодо справ, розглянутих апеляційними судами у першій інстанції. До того ж, Верховний Суд України у цивільних та кримінальних справах може переглядати свої ж рішення за винятковими обставинами, що порушує право осіб на безсторонній (неупереджений) суд.

Найбільш оптимальне вирішення цих проблем автор вбачає у запровадженні правила “суд однієї ланки = одна інстанція”. Це вимагає віднесення розгляду усіх кримінальних справ до компетенції місцевих судів, у тому числі найскладніших справ - до компетенції окружних кримінальних судів, які необхідно утворити. Тоді не буде потреби у створенні Апеляційного суду України. Доведено необхідність створити у цивільній та кримінальній юрисдикції, яку сьогодні здійснюють загальні суди, Вищий цивільний суд України та Вищий кримінальний суд України, до яких повинні бути передані від Верховного Суду України функції касаційної інстанції. Верховний Суд України як суд найвищої інстанції зможе у такому разі забезпечувати однакове застосування права судами однієї чи різних спеціалізованих юрисдикцій через перегляд судових рішень вищих судів за винятковими обставинами.

Розділ 3 “Правове регулювання статусу суддів та напрями його удосконалення” складається з чотирьох підрозділів, у яких аналізується втілення вимог, що обумовлюють особливості статусу суддів, у статусі професійних суддів, присяжних і народних засідателів, а також особливу увагу приділено праву суддів на професійне самоврядування і особливим механізмам відповідальності суддів.

У підрозділі 3.1. “Статус професійних суддів” автор розглядає професіоналізм, незалежність та неупередженість як вимоги, що обумовлюють особливості статусу професійних суддів, досліджує питання щодо правового регулювання добору і кар'єри суддів, кваліфікаційних вимог до суддів, складення суддями присяги, обов'язків судді, забезпечення єдності статусу суддів та інших гарантій їхньої діяльності.

Для більш повної реалізації вимог професійності, незалежності та неупередженості у статусі суддів автор обґрунтовує необхідність: встановити конкурсну і прозору процедуру добору суддів, зокрема й до судів вищого рівня; підвищити роль кваліфікаційних класів у кар'єрі суддів, визначити одержання певного кваліфікаційного класу як умо_1058 цієї непослідовності автор вбачає у відсутності чіткої й узгодженої стратегії перетворень у судовій системі.

Розділ 2 “Система судів в Україні: сучасний стан і перспективи реформування” складається з чотирьох підрозділів, у яких розкриваються засади організації судів, стан і перспективи їх втілення у системі судів в Україні, насамперед у системі судів загальної юрисдикції.

У підрозділі 2.1. “Принципи організації системи судів” проаналізовано зміст і значеннр'e4оторканності суддів як: недопустимість затримання чи арешту судді без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом, забезпечення державою особистої безпеки суддів та їхніх сімей; існування юридичної відповідальності за неповагу до судді.

Перспективним напрямом розвитку інституту народних засідателів визначено розширення категорій справ, у розгляді яких можуть брати участь народні засідателі, у тому числі за рахунок адміністративних справ. При цьому обґрунтовано доцільність додатковою вимогою встановити наявність відповідної освіти чи професії, які можуть бути важливими при вирішенні справи (педагогічної, психологічної тощо), а також запровадити інститут суду присяжних для початку в окремих категоріях кримінальних справ, що, однак, не заперечує можливості поступового розширення сфери його застосування в подальшому.

У підрозділі 3.3. “Право суддів на професійне самоврядування” досліджуються можливості професійних суддів щодо участі у вирішенні питань внутрішньої діяльності судів.

З урахуванням зарубіжного досвіду зроблено висновок, що сьогодні суддівське самоврядування в Україні є більше декларацією, ніж реальністю, адже за більшість питань, що можуть вирішуватися самоврядуванням, відповідають судді, які обіймають адміністративні посади в судах. Тому обґрунтовано доцільність передати значну частину повноважень голів судів та їхніх заступників суддівському самоврядуванню, насамперед зборам суддів. Так, збори суддів відповідного суду могли б вирішувати питання, пов`язані із запровадженням спеціалізації суддів, затверджувати порядок розподілу судових справ між суддями; затверджувати порядок утворення колегій суддів і призначення головуючих; затверджувати порядок заміщення суддів у разі їх відсутності; вирішувати питання соціально-побутового забезпечення суддів; визначати графік відпусток суддів; заслуховувати звіти суддів, що обіймають адміністративні посади, керівника апарату суду та керівників його структурних підрозділів тощо. Автор підтримав думку, що адміністративні посади у судах повинні обіймати судді, призначені органами суддівського самоврядування.

Визначено, що система представницьких органів суддівського самоврядування має формуватися з урахуванням розвитку системи судів загальної юрисдикції, але без обов'язкового прив'язування до спеціалізації. Тобто конференції суддів можуть скликатися на території областей з представництвом у них суддів місцевих та апеляційних судів.

Обґрунтовано необхідність скасування інституту президії суду, що є адміністративним органом у складі судів, але вирішує питання внутрішньої діяльності судів, які віднесені Конституцією України до повноважень суддівського самоврядування. Натомість збори суддів у великих судах можуть формувати раду суддів відповідного суду і делегувати їй окремі свої повноваження.

У підрозділі 3.4. “Особливості відповідальності суддів” досліджуються механізми притягнення суддів до кримінальної, матеріальної та дисциплінарної відповідальності. Щоб унеможливити тиск на суддю шляхом кримінального переслідування, автор пропонує удосконалити процедуру відкриття (порушення) кримінальної справи щодо судді, зокрема повноваження щодо відкриття (порушення) кримінальної справи стосовно судді покласти на Генерального прокурора України та його заступників, а також відновити процедуру зупинення повноважень судді.

Автор робить висновок, що на суддів не можна покладати обов'язок нести цивільну (майнову) відповідальність за заподіяну внаслідок їх посадової діяльності шкоду. Водночас обґрунтовано необхідність передбачити на законодавчому рівні чіткі та ефективні механізми для відшкодування особі такої шкоди державою.

Для удосконалення інституту дисциплінарної відповідальності суддів, який зараз є неефективним, запропоновано: чітко визначити підстави дисциплінарної відповідальності суддів; не обмежувати коло осіб, які мають право звернутися із заявою щодо відкриття дисциплінарного провадження у справі; наблизити дисциплінарну процедуру до судової з тим, щоб забезпечити змагальність у ній; водночас обмежити можливість оскарження рішення у дисциплінарній справі судді до суду лише однією інстанцією.

Розділ ІV “Інституційне забезпечення діяльності судів: сучасний стан і шляхи розвитку” складається з двох підрозділів, у яких автор досліджує організацію і функціонування органів (установ), основними завданнями яких є забезпечення судів необхідними ресурсами.

У підрозділі 4.1. “Кадрове забезпечення суддівського корпусу і забезпечення дисциплінарної відповідальності суддів” досліджується роль кваліфікаційних комісій суддів, Вищої ради юстиції у формуванні суддівського корпусу та притягненні суддів до дисциплінарної відповідальності, а також роль Академії суддів України у підготовці суддівських кадрів.

Аналіз сучасної системи кадрового забезпечення судів показав, що вона не повною мірою відповідає європейським стандартам у цій сфері і не гарантує якісний підбір суддів. Для удосконалення такої системи запропоновано віднести повноваження щодо рекомендування на посаду судді до повноважень лише Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; одночасно переглянути систему інших кваліфікаційних комісій суддів, яка не повинна бути прив'язана до апеляційних округів спеціалізованих судів. Ці кваліфікаційні комісії мають проводити кваліфікаційну атестацію лише для присвоєння початкових кваліфікаційних класів. Обґрунтована також необхідність забезпечити роботу Вищої та інших кваліфікаційних комісій суддів на постійній основі.

Доведено, що роль Вищої ради юстиції у процесі добору суддів має полягати у виявленні серед рекомендованих Вищою кваліфікаційною комісією суддів тих претендентів, що за особистими і моральними якостями найбільше заслуговують на заняття посади судді, а не у проведенні повторного екзамену.

Автор пропонує запровадити централізовану підготовку суддівського корпусу та підвищити роль Академії суддів України у цьому процесі: слід визнати обов'язковою первинну підготовку до роботи посаді судді, а також підготовку суддів перед присвоєнням їм кваліфікаційних класів чи переходом до суду іншої спеціалізації. Потрібно також забезпечити суддям можливість підвищувати кваліфікацію за власним бажанням - шляхом запровадження для них факультативних видів підготовки в Академії суддів України, інших навчальних закладах, у тому числі закордонних. Доведено, що Академію суддів України необхідно вивести із системи державної судової адміністрації, виходячи з того, що їхні функції не збігаються, а також з недопустимості впливу виконавчої влади на процес формування суддівського корпусу.

Зроблено висновок, що наявність дисциплінарних повноважень у діючих кваліфікаційних комісіях суддів є однією з тих обставин, що зумовлюють неефективність інституту дисциплінарної відповідальності суддів. Крім того, здійснення цих повноважень кваліфікаційними комісіями суддів не відповідає їхньому завданню як органів, що відповідають лише за кваліфікацію суддів. Тому автор обґрунтовує необхідність створити Дисциплінарну комісію суддів України для здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів місцевих та апеляційних судів, яка б формувалася з'їздом суддів України і діяла на постійній основі.

Щоб забезпечити належну перевірку відомостей про вчинення дисциплінарних порушень, запропоновано запровадити інститут судових інспекторів, які б обиралися з'їздом суддів України з авторитетних представників юридичної професії, що має гарантувати незалежність та неупередженість розслідування обставин вчинення дисциплінарного правопорушення.

Для досягнення відповідності європейським стандартам автор пропонує передбачити призначення членів Вищої ради юстиції переважно з представників суддівського корпусу або ж визначити відповідні форми участі Дисциплінарної комісії суддів України у сфері діяльності Вищої ради юстиції (наприклад, надання Комісії виключного права ініціювати питання про притягнення суддів вищих судів і Верховного Суду України перед Вищою радою юстиції).

У підрозділі 4.2. “Організаційне забезпечення судів” автор аналізує завдання, зміст і напрями організаційного забезпечення судів, а також статус органів, що відповідальні за таке забезпечення. Визначено, що завдання організаційного забезпечення судів полягає у створенні організаційних (фінансових, матеріальних, інформаційних тощо) передумов для здійснення правосуддя.

На основі аналізу досвіду інших країн автор робить висновок, що дискусія про те, яка гілка влади повинна буди відповідальною за організаційне забезпечення судів - судова чи виконавча, не є принциповою. Важливо досягнути того, щоб самі судді не відповідали за таке забезпечення. Виходячи з цього, запропоновано апарати судів підпорядкувати не голові суду, а державній судовій адміністрації. Голова суду повинен мати лише контрольні повноваження щодо апарату (погоджувати призначення і звільнення працівників апарату, ініціювати питання про їх заохочення чи дисциплінарну відповідальність, у тому числі звільнення).

Автор доводить, що саме лише збільшення фінансування судів без структурних та організаційних змін, так само як і здійснення перетворень без достатньої фінансової основи, не дасть очікуваного результату. Тому потрібно удосконалити й систему фінансування судів, зокрема забезпечити включення бюджетних запитів судової влади у проект закону про Державний бюджет України на відповідний рік, а також прийняти закон про судовий збір, надходження від якого спрямовувалися б на потреби розвитку судів.

У висновках викладені найсуттєвіші результати дисертаційного дослідження, на підставі яких визначені положення, що виносяться на захист. На основі конституційних вимог, міжнародного та зарубіжного досвіду визначено засади, що можуть слугувати методологічною основою для подальшого розвитку сучасної судової системи України. Сформульовано пропозиції, що спрямовані на комплексне вдосконалення організації системи судів в Україні, правового регулювання статусу суддів, а також інституційного забезпечення діяльності судів.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

монографія:

1. Куйбіда Р.О. Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи. Монографія. - К.: Атіка, 2004. - 288 с.

публікації у фахових виданнях:

2. Куйбіда Р.О. Проблеми юридичної відповідальності суддів // Адвокат. - 2005. - № 8. - С. 11-14.

3. Куйбіда Р.О. До питання про самостійність господарської юрисдикції // Право України. - 2005. - №10. - С. 118-120.

4. Куйбіда Р.О. Спеціалізація, територіальність та інстанційність в організації системи судів України // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2005. - №9. - С. 82-91.

5. Куйбіда Р.О. Співвідношення адміністративної юрисдикції з іншими видами судової юрисдикції // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. - Сімферополь, 2005. - Спеціальний випуск: у 2 ч. - Ч. 2. - С. 93-98.

6. Коліушко І.Б., Куйбіда Р.О. Становлення адміністративного судочинства: деякі проблеми перехідного періоду // Адвокат. - 2005. - № 9. - С. 3-5.

опубліковані тези виступів на конференціях:

7. Куйбіда Р.О. Проблеми створення адміністративних судів // Адміністративне право в контексті європейського вибору України. Збірник наукових праць. - К.: Міленіум, 2004. - С. 157-160.

8. Куйбіда Р.О. Напрямки розвитку сучасної системи судів загальної юрисдикції // Шевченківська весна: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченої 15-й річниці незалежності України. Вип. IV: у 3-х част.- Ч. 1 / За заг. ред. проф. О.К. Закусила. - К.: Логос, 2006. - С. 490-492.

9. Куйбіда Р.О. Чи потрібна окрема господарська юрисдикція? // Молодь у юридичній науці: збірник тез доповідей Міжнародної наукової конференції молодих вчених “Треті осінні юридичні читання”. - Хмельницький: В-во ХУУП, 2004. - С. 176-177.

10. Куйбіда Р.О. Проблеми розуміння принципу спеціалізації у контексті розвитку судової системи України // Молодь у юридичній науці: збірник тез Міжнародної наукової конференції молодих вчених “Четверті осінні юридичні читання” (21-22 жовтня 2005 року): У 3-ох частинах: Частина перша: “Загальнотеоретичні та історичні правові науки. Конституційне право”. - Хмельницький: Видавництво Хмельницького університету управління та права, 2005. - С. 187-190.

наукові видання та публікації в інших виданнях

11. Kuybida R., Banchuk O. Judical Reform in Ukraine // Legal Reforms in Ukraine: Materials of the Centre for Political and Legal Reforms / Editorship by Ihor Koliushko. - Kyiv, 2005. - P. 214-271.

12. Банчук О.А., Куйбіда Р.О. Вимоги статті 6 Конвенції про захист прав та основних свобод до процедури здійснення судочинства. - К.: ІКЦ “Леста”, 2005. - 116 с.

13. Куйбіда Р.О., Банчук О.А. Судова реформа та законодавство про правосуддя // Розвиток публічного права в Україні (доповідь за 2003-2004 роки) / За заг. ред. І.Б. Коліушка, Н.В. Александрової. - К.: Лікей, 2005. - 448 с.

14. Куйбіда Р.О. Добір суддів: вибори чи призначення // Юридичний вісник України. - 2006.- №30 (578).

15. Куйбіда Р.О. Визначення меж адміністративної юрисдикції // Юридичний вісник України. - 2005. - №51. - С.8-9.

16. Куйбіда Р.О., Лесюк Т.В. Суддям підвищать зарплату, але незалежними вони від того не стануть // Юридичний вісник України. - 2005. - № 38. - С.5.

17. Колиушко И.Б., Куйбида Р.А. “Ветированная” западня // Юридическая практика. - 2005.- № 19 (385).

18. Коліушко І.Б., Куйбіда Р.О. Від першого вето нового Президента України постраждав Кодекс адміністративного судочинства // Юридичний вісник України. - 2005. - № 18.

19. Коліушко І.Б., Куйбіда Р.О. Новий Господарський процесуальний кодекс: роздуми над проектом // Юридична газета. - 2005. - № 12(48).

АНОТАЦІЯ

Куйбіда Р.О. Організація і розвиток сучасної судової системи України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.10 - судоустрій; прокуратура та адвокатура. - Академія адвокатури України, Київ, 2006.

У дисертації досліджується сучасна судова система України, зокрема, процес її розвитку, організація системи судів, правове регулювання статусу суддів, статус і повноваження органів та установ, що забезпечують діяльність судів, а також визначаються напрямки удосконалення судової системи України. Проаналізовано зміст і значення таких засад організації системи судів як спеціалізація, територіальність, інстанційність. Виходячи з засади спеціалізації, у системі судів загальної юрисдикції запропоновано виділяти цивільні, кримінальні та адміністративні суди. Обґрунтовано доцільність запровадження дворівневої структури місцевих судів (місцеві загальні суди; окружні спеціалізовані суди), а також те, що суди можуть мати територіальну юрисдикцію, яка не збігається з межами адміністративно-територіальної одиниці. Згідно із засадою інстанційності, доведено необхідність втілити у систему судів загальної юрисдикції правило “суд однієї ланки = одна інстанція”.

Дається загальна характеристика вимог професіоналізму, незалежності та неупередженості у статусі суддів. Для більш повної реалізації цих вимог автор обґрунтовує необхідність: встановити конкурсну і прозору процедуру добору суддів; підвищити роль кваліфікаційних класів у кар'єрі суддів; одночасно чітко визначити підстави для звільнення судді у зв'язку з порушенням присяги; ліквідувати особливості статусу військових суддів; законом вичерпно визначити систему матеріального та соціального забезпечення суддів.

Для удосконалення механізму відповідальності суддів запропоновано: чітко визначити підстави дисциплінарної відповідальності суддів; не обмежувати коло осіб, які мають право звернутися із заявою щодо відкриття дисциплінарного провадження у справі; наблизити дисциплінарну процедуру до судової. Обґрунтовано необхідність створити Дисциплінарну комісію суддів України для здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів місцевих та апеляційних судів та служби судових інспекторів.

Запропоновано підвищити роль суддівського самоврядування, зокрема передати органам суддівського самоврядування значну частину повноважень голів судів та їхніх заступників. На основі аналізу досвіду інших країн автор робить висновок, що дискусія про те, яка гілка влади повинна буди відповідальною за організаційне забезпечення судів - судова чи виконавча, не є принциповою. Важливо досягнути того, щоб самі судді не відповідали за таке забезпечення. Виходячи з цього, запропоновано апарати судів підпорядкувати не голові суду, а державній судовій адміністрації.

Ключові слова: судова система, система судів, спеціалізація, територіальність, інстанційність, статус суддів, відповідальність суддів, суддівське самоврядування, забезпечення судів.

АННОТАЦИЯ

Куйбида Р.А. Организация и развитие современной судебной системы Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.10 - судоустройство; прокуратура и адвокатура. - Академия адвокатуры Украины. - Киев, 2006.

В диссертации исследуется современная судебная система Украины, в частности, процесс ее развития, организация системы судов, правовое регулирование статуса судей, статус и полномочия органов и учреждений, которые обеспечивают деятельность судов, а также определяются направления усовершенствование судебной системы Украины.

Проанализировано содержание и значение таких принципов организации системы судов как специализация, территориальность, инстанционность. Сделан вывод, что современная система судов общей юрисдикции Украины построена без надлежащего учета указанных принципов.

Обосновано, что воплощение принципа специализации в системе судов общей юрисдикции требует построения судов по единому критерию, которым могут служить виды судебной юрисдикции, которые отвечают основным отраслям материального права и видам судебного процесса. Исходя из этих соображений, в системе судов общей юрисдикции предложено выделять гражданские, уголовные и административные суды.

Автор предлагает понимать территориальность в организации судов таким образом, чтобы обязательно не сводить ее к административно-территориальному устройству государства. Суды могут иметь территориальную юрисдикцию, которая не совпадает с границами административно-территориальной единицы. Обосновано также целесообразность двухуровневой структуры местных судов. Первый уровень могут составлять наиболее приближенные к населению суды районного уровня, второй уровень должны составлять окружные специализированные суды.

Исходя из принципа инстанционности, автор доказывает необходимость воплотить в систему судов общей юрисдикции правило “суд одной звена = одна инстанция”. Это требует отнести рассмотрение всех уголовных дел до компетенции местных судов, в том числе наиболее сложных дел - до компетенции окружных уголовных судов, которые необходимо образовать. Тогда не будет потребности в создании Апелляционного суда Украины. Доказана необходимость создать в гражданской и уголовной юрисдикции, которую сегодня осуществляют общие суды, Высшие гражданский и уголовный суды Украины. Этим двум судам должны быть переданы от Верховного Суда Украины функции кассационной инстанции. Верховный Суд Украины сможет в таком случае обеспечивать одинаковое применение права судами одной или разных специализированных юрисдикций через просмотр судебных решений высших судов по исключительным обстоятельствам.

Дается общая характеристика требований профессионализма, независимости и беспристрастности судей. Для полной реализации этих требований автор предлагает: установить конкурсную и прозрачную процедуру отбора судей, в том числе и в суды высшего уровня; повысить роль квалификационных классов в карьере судей, определить получение определенного квалификационного класса условием для занятия должности судьи в суде высшего уровня, не ограничивать возможность получения квалификационного класса должностью в суде определенного уровня; упростить порядок принятия судьями присяги, одновременно четко определить основания для увольнения судьи в связи с нарушением присяги; ликвидировать особенности статуса военных судей; законом исчерпывающе определить систему материального и социального обеспечения судей.

Чтобы сделать давление на судью путем уголовного преследования невозможным, автор предлагает усовершенствовать процедуру возбуждения уголовного дела относительно судьи, в частности полномочия по возбуждению уголовного дела относительно судьи возложить на Генерального прокурора Украины и его заместителей. Автор делает вывод, что на судей нельзя возлагать обязанность нести гражданскую (имущественную) ответственность за причиненный вследствие их деятельности (бездеятельности) вред. Вместе с тем обоснована необходимость предусмотреть на законодательном уровне четкие и эффективные механизмы для возмещения лицу такого вреда государством. Для усовершенствования института дисциплинарной ответственности судей предложено: законом четко определить основания дисциплинарной ответственности судей; не ограничивать круг лиц, которые имеют право обратиться с заявлением относительно возбуждения дисциплинарного дела; приблизить дисциплинарную процедуру к судебной с тем, чтобы обеспечить состязательность в ней; ограничить возможность обжалования решения в дисциплинарном деле судьи в суд лишь одной инстанцией. Обоснована необходимость создать Дисциплинарную комиссию судей Украины для осуществления дисциплинарного проведения относительно судий местных и апелляционных судов, которая бы формировалась съездом судий Украины и действовала на постоянной основе.

Исходя из системного толкования норм Конституции Украины, сделан вывод, что статус судьи имеют также присяжные и народные заседатели. Такой вывод важен для распространения на них, в частности, таких конституционных гарантий независимости и неприкосновенности судей как: недопустимость задержания или ареста судьи без согласия Верховного Совета Украины до вынесения обвинительного приговора судом, обеспечение государством личной безопасности судей и их семей; юридическая ответственность за неуважение к судье.

Обоснована целесообразность передачи значительной части полномочий председателей судов и их заместителей судейскому самоуправлению, прежде всего собраниям судей. Автор поддержал мысль, что административные должности в судах должны занимать судьи, назначенные органами судейского самоуправления.

Для усовершенствования кадрового обеспечения судов предложено наделить полномочиями по рекомендации на должность судьи лишь Высшую квалификационную комиссию судей Украины; одновременно пересмотреть систему других квалификационных комиссий судей, которая не должна быть привязана к апелляционным округам специализированных судов. Эти квалификационные комиссии должны проводить квалификационную аттестацию лишь для присвоения начальных квалификационных классов.