Конституційний механізм забезпечення прав людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики

Размещено на http://allbest.ru

40

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

УДК: 342.724 (517)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

КОНСТИТУЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ

Спеціальність 12.00.02 - конституційне право

ПУШКІНА ОЛЕНА ВІКТОРІВНА

Харків - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету „Острозька Академія”.

Науковий консультант:

доктор юридичних наук, професор Скрипнюк Олександр Васильович, начальник відділу міжнародних наукових зв'язків Академії правових наук України, академік АПрН України

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Георгіца Аурел Зіновійович, Чернівецький Національний університет ім. Ю. Федьковича завідувач кафедри міжнародного права

доктор юридичних наук Ющик Олексій Іванович, Київський Національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана завідувач кафедри конституційного та адміністративного права

доктор юридичних наук, професор 1960 Гринюк Роман Федорович, Донецький Національний університет завідувач кафедри конституційного та міжнародного права

Захист відбудеться 26 червня 2008 року о 10⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.04 у Харківській Національній академії ім. Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70).

Автореферат розісланий 23 травня 2008 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.П. Колісник

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Комплексний характер реформ, які сьогодні відбуваються в правовому і політичному житті України, зумовлює необхідність проведення науково-теоретичних досліджень пов'язаних з формуванням правових та політичних інститутів, удосконаленням окремих галузей вітчизняного законодавства й системну розробку питань, які виявляються значущими саме з точки зору свого змісту, в якому переплітаються одразу ж декілька проблем, що почасти досліджуються відокремлено одна від одної. Одним із таких питань є стан конституційного механізму забезпечення прав людини в Україні в контексті реалізації таких конституційно визначених орієнтирів державного і суспільного розвитку, як правова, демократична та соціальна держава. Актуальність дисертаційного дослідження цієї тематики випливає з положень закріплених у ст. 1 Конституції України, які тісно пов'язані з тематикою прав людини, з тими питаннями, які повинна вирішувати держава для забезпечення цих прав, з конкретними напрямами державної діяльності, спрямованої на гарантування окремих груп прав людини і громадянина.

Конституційна реформа, яка відбувається в Україні та політичні реформи в інших країнах пострадянського простору, змушують замислюватись не лише над питаннями структурних, функціональних та організаційних змін, які спостерігаються, а й ставити питання про цілі зазначених змін. Традиційно відповідь на це запитання дається через посилання на ст. 1 Конституції України. У зв'язку з цим доцільно наголосити, що ця відповідь не є вичерпною. Оскільки до уваги береться лише аспект суспільних реформ, який пов'язаний зі змінами на рівні державної влади. Але ж паралельно зі становленням демократичної, правової, соціальної держави в Україні відбувається становлення громадянського суспільства, розвиток його інститутів, налагодження його партнерської взаємодії з державою.

Ці трансформації держави і громадянського суспільства не просто пов'язані, а й впливають один на одного. Спільним знаменником цих двох процесів є ті фундаментальні принципи та цінності, що лежать в їх основі, серед яких на першому місці виступають конституційні права і свободи людини і громадянина. Ця незаперечна цінність уможливлює існування як демократичної, правової, соціальної держави, так і громадянського суспільства.

Значимість та актуальність висвітлення проблематики конституційного механізму забезпечення прав людини зумовлюється не тільки специфічними обставинами: демократизацією політичної системи, формуванням громадянського суспільства, глибинними реформами на рівні права, структурною організацією державної влади, державного управління, які наразі відбуваються в Україні. Сьогодні ми є свідками формування нової галузі конституційно-юридичних досліджень, яка може бути охарактеризована як концепція прав людини. Саме ця галузь дає можливість отримати цілісну картину людських відносин при визначенні прав та можливостей людини, необхідних для цілісного та всебічного розвитку особистості. Категорія прав людини поступово проникає практично в усі без винятку галузі правових досліджень: в конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, трудове, екологічне право. Водночас питанням генезису прав людини та їх забезпечення приділяється значна увага у межах історико-правових та теоретико-правових досліджень. В цьому сенсі можна стверджувати, що категорія прав людини, а разом з нею і проблема їх конституційного забезпечення, постає як одне з центральних понять сучасної юридичної науки, зокрема галузі конституційного права.

Говорячи про актуальність дослідження конституційного механізму забезпечення прав людини, слід вказати на один фактор пов'язаний з широким застосуванням поняття “права людини”, який сприяв не стільки його поглибленому вивченню, скільки перетворенню на формулу, яка широко використовується політиками і партіями. Адже для багатьох це поняття позбавлене будь-якого реального змісту. Саме тому під цими гаслами спостерігаються дії як держави в цілому, так і окремих органів державної влади та її гілок, які, насправді, за своїм змістом суперечать принципу пріоритету прав і свобод людини і громадянина, ставлять під загрозу ці права, а в багатьох випадках - прямо їх порушують. Саме тому одним із основних завдань сучасної науки конституційного права є не лише продовження ретельної науково-теоретичної роботи щодо конституційно-правового аналізу та дослідження прав і свобод людини і громадянина, а й поширення теоретичних знань, створення умов для їх реалізації, розробка науково обґрунтованих програм забезпечення зазначених прав і свобод в Україні.

Дослідження проблематики прав і свобод людини в Україні, а також питань, що пов'язані з їх конституційним забезпеченням передбачає розгляд широкого кола джерел, які пов'язані не лише безпосередньо з тематикою забезпечення прав людини в Україні, а й стосуються висвітлення конституційно-правового змісту самого поняття прав людини, питань їх класифікації, конституційних гарантій забезпечення прав людини в Україні, специфіки тих процесів, які пов'язані зі становленням України як демократичної, правової та соціальної держави. В цьому сенсі можна говорити про наявність цілого ряду змістовних досліджень, авторами яких виступили такі вітчизняні фахівці, як: В. Авер'янов, М. Антонович, М. Баймуратов, О. Батанов, А. Георгіца, Р. Гринюк, Ю. Грошевой, Є. Додін, А. Заєць, Р. Калюжний, М. Козюбра, А. Колодій, І. Марочкін, Г. Мурашин, А. Олійник, О. Петришин, В. Погорілко, П. Рабінович, М. Савенко, В. Селіванов, О. Скрипнюк, Ю. Соколенко, В. Сухонос, В. Темченко, М. Тесленко, С. Тимченко, В. Тихий, Ю. Тодика, О. Тодика, В. Федоренко, О. Фрицький, В. Цвєтков, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Н. Шукліна, О. Ющик, І. Яковюк та ін.

Утім, незважаючи на достатньо велику кількість робіт, присвячених правам і свободам людини і громадянина, слід звернути увагу на декілька аспектів, які, власне, й зумовили вибір теми та постановку основних завдань для дисертації. Переважно предметом уваги вітчизняних дослідників у галузі конституційного права ставала не проблема конституційного забезпечення прав людини, а в першу чергу ті чи інші права людини і громадянина або ж їх групи. При цьому ці дослідження, як правило, були досить чітко зорієнтованими чи на аналіз загальнотеоретичних питань, які включають в себе й історико-правовий зріз у аналізі прав людини, або на практику реалізації конкретних конституційних прав і свобод людини та громадянина в Україні. У результаті цього утворився своєрідний розрив між теоретичними аспектами наукового висвітлення прав людини та численними дослідженнями прикладного юридичного характеру.

Не заперечуючи ані значущості, ані ґрунтовності доробку вітчизняних правознавців у дослідженні інституту прав людини та громадянина, вважаємо за необхідне зробити спробу, з одного боку, об'єднати теоретичний та практичний аспекти висвітлення тематики забезпечення прав і свобод людини та громадянина в Україні, а, з іншого - зробити предметом аналізу саме функціонування конституційного механізму забезпечення прав людини в Україні. При вивченні конституційного механізму забезпечення прав людини і громадянина, виникає можливість дослідити не лише національні джерела конституційного права, а й порівняти основні елементи цього процесу, як вони встановлюються в конституційному праві інших країн, а також на рівні міжнародного права.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету “Острозька Академія”. Тема роботи безпосередньо пов'язана з розробкою науково-дослідної теми “Права людини: досвід комплексного аналізу” (№ 2201020). За своєю спрямованістю та напрямом наукового пошуку дисертаційна робота відповідає пріоритетним напрямкам розвитку правової науки на 2005 - 2010 років у галузі конституційного права, затверджених загальними зборами Академії правових наук та темі “Теоретичні проблеми реалізації нової Конституції України” (№ 0196U012890).

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні структури та змісту конституційного механізму забезпечення прав людини і громадянина в Україні, встановленні основних проблем, що виникають в процесі його функціонування, а також розробці конкретних пропозицій щодо розвитку національного законодавства в частині завершення формування правової основи для системного забезпечення прав людини в Україні.

Зважаючи на існування низки проблемних моментів у сфері конституційного забезпечення дослідження прав і свобод людини та громадянина, ми вважаємо за необхідне присвятити спеціальну увагу дослідженню поняття конституційного механізму забезпечення прав людини.

Завдяки цьому виникає методологічна основа для ретельного аналізу таких двох процесів, як:

а) конституційне закріплення прав людини в законодавстві України та

б) конституційне забезпечення та захист прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Останнє положення відіграє важливу роль з огляду на те, що дотепер, як правило, досліджувалась специфіка діяльності окремих гілок державної влади в процесі забезпечення та захисту прав людини в Україні або ж окремих органів державної влади. Однак, як показує досвід останнього десятиліття державотворення, багато проблем у галузі прав людини в Україні були зумовлені саме відсутністю комплексного підходу до розв'язання зазначеної проблеми.

Мета дослідження визначила необхідність розв'язання таких дослідницьких завдань:

- надати порівняльну характеристику основних класифікаційних моделей визначення системи прав і свобод людини, а також висвітлити базові підходи та способи конституційно-правової фіксації прав людини;

- охарактеризувати основні групи, що формують систему прав людини і громадянина, надати їх змістовну характеристику, продемонструвати логіку зв'язку окремих прав як в межах кожної з груп, так і між різними групами прав і свобод людини та громадянина;

- з'ясувати особливості конституційно-правового виміру взаємозв'язку прав та обов'язків людини і громадянина з точки зору їх взаємодії в конституційному механізмі забезпечення прав людини;

- проаналізувати специфіку динаміки розвитку окремих груп прав людини в сучасному світі, а також обґрунтувати зумовленість актуалізації тих чи інших груп прав в умовах вдосконалення конституційного механізму забезпечення прав людини;

- систематизувати конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина в контексті функціонування механізму забезпечення прав людини в Україні;

- визначити основні властивості та інститути парламентського контролю в аспекті забезпечення прав людини;

- розкрити роль Президента України, виконавчої влади і правоохоронних органів України в конституційному механізмі забезпечення і захисту прав і свобод людини і громадянина, запропонувати конкретні шляхи покращення їх діяльності;

- встановити роль судової влади в функціонуванні конституційного механізму забезпечення прав людини в Україні;

- охарактеризувати основні напрями формування державної правової політики щодо конституційного забезпечення прав людини в Україні та визначити специфіку розвитку законодавства України в цій сфері;

- встановити роль інститутів громадянського суспільства в процесі захисту прав людини, визначити їх місце в загальному конституційному механізмі забезпечення прав людини і громадянина в Україні.

Зважаючи на те, що для дослідження представляють інтерес насамперед конституційний механізм забезпечення прав і свобод людини та громадянина, як він сформувався та розвивався в Україні, ми намагались мінімально залучати зарубіжний матеріал, за винятком тих випадків, коли це було зумовлено логічною вимогою повноти та цілісності викладу матеріалу, чи необхідністю провести певні паралелі між Україною та іншими сучасними державами. Зворотним боком цієї настанови стало залучення до дослідження цілої низки актів, що є частиною конституційної історії минулого і новітнього періоду України. Насамперед маємо на увазі різні проекти Конституції України, які було розроблено протягом 1992-1996 років, а також окремі законопроекти, які було внесено на розгляд до Верховної Ради України. Подібна увага до законопроектів зумовлена тим, що, незважаючи на те, що вони не є частиною чинного конституційного законодавства, вони досить яскраво ілюструють основні тенденції, які намітились у законотворчому процесі щодо способів розв'язання тих чи інших проблем у галузі прав людини, їх забезпечення та захисту. Слід зазначити, що в процесі дисертаційного дослідження, ми залишили осторонь такі важливі проблеми, як інтеграція України до системи європейського права в галузі прав людини, оскільки це питання дещо виходить за межі сформульованої нами теми і може стати предметом окремого монографічного дослідження, та конституційна реформа в Україні. До того ж ця тема вже досліджувалась в роботах П. Рабіновича, М. Антонович та інших авторів.

Об'єктом дослідження є конституційно-правові відносини, пов'язані з забезпеченням прав людини в Україні.

Предметом дослідження є конституційний механізм забезпечення прав людини в Україні в контексті її становлення як правової, соціальної, демократичної держави.

Методи дослідження. Основними методами дослідження, які використані в процесі розробки поставленої проблеми, були системний і структурний аналіз, діалектичний, компаративний, історичний, формально-логічний методи. Кожен з них дозволив вирішити конкретні завдання, що ставились на різних етапах аналізу, а також сприяти дотриманню визначених вище принципів дисертаційного дослідження. За допомогою діалектичного методу конституційне забезпечення прав людини було досліджено не з конфронтаційних, а з консенсуальних позицій, як складний процес взаємодії різних інститутів конституційного права. Завдячуючи історико-ретроспективному методу були досліджені причинно-наслідкові зв'язки у історичному розвиткові конституційних правовідносин та інститутів конституційного права пов'язаних із забезпеченням і захистом прав і свобод людини і громадянина в Україні. Залучення критичного методу дозволило провести змістовний аналіз існуючих конституційно-правових теорій, що описують процес конституційного забезпечення прав людини, виявити їх позитивні і негативні сторони, запропонувати власне авторське бачення процесу конституційного забезпечення прав людини в Україні. Структурний метод дозволив виявити стійкі внутрішні зв'язки в системі конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, а також охарактеризувати структурно-функціональні властивості конституційного механізму забезпечення прав людини в Україні. Системний метод дав змогу розглянути конституційний механізм забезпечення прав людини як цілісну, комплексну і динамічну систему. Водночас, цей метод дав змогу визначити правові властивості конституційного механізму забезпечення прав людини у комплексі, врахувати властивості елементів конституційного забезпечення прав людини та їх взаємну деформацію.

Крім цих загальних методів пізнання конституційно-правових явищ, було використано ряд спеціальних методів, які властиві науці конституційного права. Це - метод конституційної компаративістики, конституційно-соціологічний метод, метод динамічної інтерпретації конституційних норм.

У процесі розробки різних аспектів теми автором було враховано результати досліджень, які містяться в спеціальній юридичній та загальноправовій літературі, тобто в працях з конституційного права, теорії держави і права, адміністративного права, судоустрою в тій мірі, в якій вони належать до проблем конституційного забезпечення прав людини в Україні. Всі положення та висновки дисертаційного дослідження ґрунтуються на положеннях Конституції України, які визначають основні завдання щодо забезпечення прав людини, ефективного функціонування державних і недержавних інститутів, розбудови демократичної, правової, соціальної держави. Отримана таким чином система методологічних настанов, у яких загальнонаукові принципи цілісності, конкретності та об'єктивності знайшли своє конкретне втілення, склала методологічну основу даної дисертації.

Наукова новизна зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. У дисертації вперше здійснено комплексне дослідження конституційного механізму забезпечення прав людини в Україні, визначено основні напрями реформування органів державної влади покликаних реалізовувати конституційні завдання забезпечення та захисту прав людини, запропоновано конкретні шляхи вдосконалення системи національного законодавства.

Наукова новизна одержаних результатів розкривається у наступних положеннях:

- Вперше запропоновано визначення поняття «конституційний механізм забезпечення прав людини», яке характеризується як динамічний взаємозв'язок норм та інститутів конституційного права, які характеризують формальний і матеріальний зміст прав людини в їх взаємодії, а також встановлюють базові принципи організації та функціонування органів державної влади в частині сприяння реалізації і захисту прав і свобод людини і громадянина, визначених конституцією та імплементованими в систему національного законодавства нормами міжнародного права. Істотно уточнено поняття конституційного забезпечення прав людини. Доводиться доцільність його дефініції як системи передбачених конституцією держави заходів, гарантій, засобів та механізмів, що знаходять своє втілення в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування і є спрямованими на сприяння реалізації та захист прав та свобод людини і громадянина, які встановлені Конституцією України.

– Доведено, що це поняття містить в собі два важливі елементи: а) механізм конституційного визначення прав людини та гарантій їх забезпечення (в цьому сенсі наука конституційного права застосовує поняття «конституційна система прав людини» та «система конституційних гарантій прав людини»); б) механізм організаційного забезпечення прав людини, яка включає в себе систему органів державної влади, на які покладається безпосередній конституційний обов'язок забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Доводиться, що стан практичної реалізації прав людини безпосередньо залежить від того, наскільки ефективно взаємодіють два зазначені елементи.

- Вперше на основі узагальнення теоретичних досліджень в галузі прав людини доведено, що процес історичного розвитку та обґрунтування поняття забезпечення прав людини засвідчує, що від самого початку ця ідея сприймалась як складний комплекс системних заходів, в основі якого лежали нормативно встановлені принципи справедливості, а також діяльність органів державної влади щодо захисту прав людини.

- З нових позицій доведено, що в процесі аналізу застосованих у сучасній конституційній практиці класифікацій прав людини формується цілісне уявлення про систему прав людини як вони закріплюються в конституції, про характер зв'язків між ними та механізми їх забезпечення. У результаті цього механізм забезпечення прав людини може бути представлений як системна взаємодія держави та її органів із забезпечення основних груп прав людини, як вони закріплюються в конституції.

- Істотно доповнено тезу про розширення номенклатури прав людини за рахунок прав другого покоління, що є необхідним процесом генезису прав людини, оскільки людина є від природи не тільки фізичною, але й соціальною істотою, а отже як член суспільства вона набуває цілий ряд прав, які не можуть бути виведеними з класичної доктрини одиничного правового індивіда. Це дозволяє висновувати, що конституційне закріплення прав другого покоління слід визначати не як розширення системи прав людини, а насамперед як того внутрішнього змісту, що міститься в понятті «система прав людини».

- Доведено, що формування цілісного конституційного механізму забезпечення прав людини в частині прав другого покоління безпосередньо корелює з нарощенням загального потенціалу держави, яка повинна гарантувати не лише власне утримання від певних дій, як це відбувається у випадку прав першого покоління, а й свою активну та ефективну участь в реалізації громадянами прав, які належать до цієї групи. У цьому зв'язку принцип системності конституційного забезпечення прав людини передбачає застосування економічних, соціально-культурних механізмів реалізації прав людини в Україні.

- На основі аналізу чинного механізму забезпечення і захисту прав людини з нових позицій обгрунтовано необхідність різновекторного захисту прав людини, коли громадянин отримує можливість на власний розсуд обирати той засіб захисту своїх прав, який видається йому найбільш ефективним. Причому звернення до одного з органів державної влади стосовно захисту власних прав не повинне блокувати інші шляхи, оскільки саме наявність різнорівневої та розгалуженої системи захисту прав людини виступає свідченням рівня забезпечення прав людини та громадянина в Україні.

- Розроблені пропозиції щодо формування та практичної реалізації загальної концепції державної правової політики в сфері забезпечення прав людини, яка повинна включати в себе чіткі нормативні приписи, що визначають основні напрями розвитку системи конституційного законодавства, заходи щодо його вдосконалення, заходи з усунення правових колізій, прогалин у законодавстві в галузі прав людини. Основними напрямами цієї політики мають бути: зміцнення законності та правопорядку, встановлення чітких процесуальних норм захисту прав та свобод людини, невідкладне припинення практики втручання державних органів в життя людини, чітке визначення повноважень і функцій органів державної влади та органів місцевого самоврядування, системне здійснення роботи, спрямованої на максимальне забезпечення гарантій захисту законних прав та інтересів громадян.

– Встановлено, що в конституційний механізм забезпечення та захисту прав людини, крім органів державної влади та їх посадових осіб, на яких безпосередньо лежить обов'язок забезпечення і захисту прав й свобод людини, входять також інститути громадянського суспільства, які не маючи повноважень щодо застосування заходів державного примусу або безпосереднього санкціонування конкретних рішень державної влади (в цьому їх головна відмінність від органів державної влади) покликані: а) сприяти реалізації громадянам їхніх прав; б) здійснювати контроль за діяльністю органів державної влади в частині забезпечення конституційних прав людини; в) здійснювати організаційну, інформаційну, консультативну та іншу допомогу в процесі захисту прав людини і громадянина.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в концептуальному осмисленні та визначенні конституційного механізму забезпечення прав людини і громадянина в Україні. Теоретична значимість дисертаційного дослідження зумовлена тим, що вона дозволяє поглибити знання у галузі конституційного права щодо забезпечення прав людини, сприяє розробці системного бачення прав і свобод людини і громадянина, висвітлює основні теоретичні проблеми, що мають бути розв'язані в ході подальшого розвитку вчення про права людини, визначає науково-теоретичні шляхи вирішення цих питань.

Водночас дисертаційна робота має елементи практичної значущості. Її результати можуть бути використані в науково-дослідній, навчально-методичній, правовиховній та правотворчій діяльності. З цієї точки зору слід зазначити, що подальші дослідження в цьому напрямі лише сприятимуть підвищенню рівня освоєння громадянами України основ теорії прав людини і дозволить ефективніше реалізовувати та захищати конституційно закріплені права і свободи. Зокрема, в зазначених вище сферах результати роботи матимуть наступне значення:

- в навчальній сфері результати дисертації можуть бути допоміжним джерелознавчим матеріалом при викладанні навчальних курсів з конституційного права, конституційного права зарубіжних країн, теорії прав людини, а також при підготовці навчально-методичних рекомендацій для освоєння студентами зазначених дисциплін;

- в правовиховній сфері результати дисертації сприятимуть формуванню основ правової культури громадян та посадових осіб органів державної влади в частині їхніх знань про систему прав людини та механізми їх забезпечення;

- в законотворчій сфері результати дисертації можуть виступити теоретичною основою для подальшого вдосконалення системи національного законодавства в частині забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні, запропоновані автором рекомендації та пропозиції можуть стати в нагоді в процесі підготовки відповідних законопроектів, а також в процесі експертної оцінки тих законопроектів, що вже знаходяться на розгляді у Верховній Раді України.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження доповідались автором під час планових звітів на засіданнях кафедри державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету «Острозька Академія», а також у ході роботи методологічних і теоретичних семінарів, що проводились для викладачів, докторантів та аспірантів цієї кафедри.

Також апробація результатів дисертації здійснювалась під час участі автора у міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, зокрема: V-VII Всеукраїнських наукових конференціях «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (Острог, 2005-2007), Міжнародній науково-практичній конференції «Трансформація політики в право: різні традиції та досвіди» (Київ - Харків, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції «Науковий потенціал світу - 2005» (Дніпропетровськ, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні наукові дослідження - 2006» (Дніпропетровськ, 2006), Міжнародному науково-практичному семінарі «Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності» (Київ, 2007), Міжнародній науково-практичній конференції «Громадянське суспільство в Україні: проблеми забезпечення правотворчої діяльності» (Київ, 2008).

Окремі результати дисертаційної роботи доповідались автором у 2005 - 2007 роках під час її участі в роботі «круглого столу» на тему «Актуальні проблеми реформування державної влади в Україні», який проводився кафедрою державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету «Острозька Академія».

Крім цього, важливі для дисертаційної роботи матеріали, висновки та проміжні результати використовувались автором у процесі педагогічної діяльності під час викладання нормативних курсів та спецкурсів у Дніпропетровському університеті економіки та права.

Публікації: Основні теоретичні положення і висновки, що були сформульовані в дисертаційному дослідженні, знайшли відображення в авторській монографії «Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення» (24,18 др. арк.). За темою дисертації опубліковано 22 статті в наукових журналах та збірниках наукових праць, визнаних фаховими ВАК України в галузі юридичних наук. Всі статті написано без співавторів. Окремі положення дисертації знайшли своє відображення у публікаціях тез виступів здобувачки на міжнародних та всеукраїнських конференціях, які подаються у списку публікацій.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які об'єднують 16 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 395 сторінок, список використаних джерел займає 62 сторінки і містить 672 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, окреслюється стан наукової розробки проблеми, з'ясовується зв'язок дослідження з науковими програмами, розкривається його мета, завдання, об'єкт, предмет, методи, формулюється наукова новизна отриманих результатів, встановлюється їхнє практичне значення, наводяться відомості про апробацію результатів дисертації.

Перший розділ - «Основні концепції і методи дослідження забезпечення прав людини і громадянина» - присвячено аналізу поняття забезпечення прав людини в науці конституційного права. Основна увага приділяється питанням аналізу стану наукової розробки проблеми, а також характеристиці теоретико-методологічних основ визначення поняття прав людини, існуючих в конституційному праві моделей їхньої класифікації. На підставі цього пропонується узагальнююче визначення поняття забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

У підрозділі 1.1 «Джерела формування поняття забезпечення прав людини» досліджуються основі підходи до вивчення та формування поняття забезпечення прав людини, як воно поставало в процесі розвитку правової думки. Автор дисертації звертається до трьох основних груп джерел, якими є: дослідження вітчизняних конституціоналістів та теоретиків права (В. Тацій, Ю. Шемшученко, О. Петришин, П. Рабінович, В. Панов, В. Тихий, М. Цвік, Г. Мурашин, В. Погорілко, Ю. Тодика, О. Скрипнюк, А. Георгіца, М. Антонович, О. Фрицький, Р. Гринюк, А. Георгіца, В. Селіванов, В. Шаповал, В. Малащенко, В. Кравченко, В. Федоренко та інші), роботи російських авторів (Є. Лукашева, Д. Мутагіров, М. Гутман, О. Кутафін, М. Смислов, Н. Вітрук, В. Нерсесянц, Т. Хабрієва, Б. Єлисєєв, М. Баглай, Ю. Краснов, Б. Страшун, В. Чиркін, Е. Тадевосян, Б. Габрічідзе, Н. Міхальова, Н. Саліщева, В. Карташкін, І. Ледях, В. Савицький, Г. Мальцев, М. Нікіфорова, Є. Шибаєва, Г. Тункін, І. Лукашук) та праці західних дослідників (К. Хюфнер, В. Ройтер, П. Сігхарт, Г. Стоун, М. Шоу, Р. Фолк, Ж. Пікте, А. Робертсон, Дж. Донеллі, Х. О'Лері, Н. Пелоші, Ж. Пронк, А. Гевірт, З. Ґерберт, К. Васак, Н. Дорсен, М. Ґартвіг, Р. Герцог, Х. Ямакі, С. Венс). Разом з тим, слід наголосити, що важливою частиною дослідження стало звернення до історії правової та конституційної думки, починаючи від доби Античності і закінчуючи науковою спадщиною представників європейської науки конституційного права кінця ХІХ - початку ХХ століття.

У підрозділі 1.2 «Природно-правова теорія про права людини та їх забезпечення» доводиться, що важливу роль в процесі формування ідеї забезпечення прав людини відіграла теорія природного права через обґрунтовану нею концепцію невід'ємних прав людини, які повинні гарантуватись і забезпечуватись незалежно від конкретно історичної волі державної влади. Аргументовано положення, що сам факт виділення специфічної групи прав людини, які позначаються поняттям «невід'ємні права» був зумовленим розвитком та науково-теоретичним обґрунтуванням доктрини природного права, яка, надаючи тлумачення феномену права, апелювала не до тих чи інших зовнішніх інстанцій (держава, Бог тощо), а насамперед до сутності чи природи людини, виділяючи таку її правову іпостась, яка й дозволяє нам вживати як поняття «права», так і поняття «людина». При цьому слід особливо наголосити на тому, що роль доктрини природного права полягала не стільки у виділенні тих або інших прав людини (адже про право на життя, право на свободу думки, право на власну громадянську позицію писали ще античні мислителі та юристи), скільки у запропонованому способі їх обґрунтування, коли вони набули ознак невід'ємності та невідчужуваності. Це чітко проявилось в таких документах як Декларація незалежності США 1776 року та Декларація прав людини і громадянина 1789 року, адже в них йдеться не про певний перелік тих чи інших прав, які надаються урядом, а про джерело та основу зазначених прав. У Білі про права, перші десять поправок якого були ратифіковані 15 грудня 1791 року, виклад прав людини також відсилає до ідеї невід'ємності цих прав, оскільки про них йдеться саме у тому сенсі, що вони є природними правилами організації демократичної спільноти, які базуються на природних властивостях та свободах окремих індивідів. Ще більш рельєфно зазначена звертання до певної «універсальної природи людини» проявилась у Декларації прав людини і громадянина. Згодом ідея невідчужуваності прав людини та імперативного обов'язку держави щодо їх забезпечення увійшла в конституційні акти багатьох держав).

У підрозділі 1.3 «Концептуальні та методологічні основи забезпечення індивідуальних і колективних прав людини» подається всебічний аналіз сучасних підходів - в першу чергу з погляду науки конституційного права - до визначення прав людини, їх системи, а також механізму забезпечення прав людини. Також особлива увага приділяється проблематиці діалектичного зв'язку суб'єктивно-правовим та суспільно-правовим підходом до вивчення прав людини. Зокрема зазначається, що одним з важливих факторів, що змушує науку конституційного права звертатись до проблем взаємозв'язку системи прав людини в процесі їх забезпечення на суб'єктивно-правовому та суспільно-правовому рівні, є дедалі зростаюче посилення значущості питань безпеки. В цьому контексті, право на безпеку часто тлумачиться як невід'ємне право спільноти і, водночас, - як право всіх тих, хто до неї належить. Разом з тим, забезпечення цього права подекуди передбачає необхідність застосування ряду заходів, що мають наслідком обмеження деяких індивідуальних прав. Звідси постає проблема визначення пріоритетності між правами людини розглянутої з індивідуалістичного погляду, та правами людини, розглянутої з суспільно-соціальних позицій. Намагання проінтерпретувати права спільноти як «права більшості» не є коректними з причини, що спільнотою, по суті, виступає навіть меншість. Реальною основою цієї проблеми є не з'ясування того, яким чином мають співвідноситись воля (інтереси, права) більшості спільноти та меншості спільноти (це питання, на нашу думку, вже знайшло своєї відповіді у теорії правової держави), а розв'язання суперечності, що може виникнути між правомірним інтересом будь-якої особи, і не менш правомірним інтересом будь-якої спільноти, з якою ця людина є тим або іншим чином пов'язаною (наприклад через інститут громадянства, який в науці конституційного права визначається як усталений та неперервний зв'язок особи з державою).

Підрозділ 1.4 «Проблеми класифікації прав людини в процесі їх визначення та забезпечення» присвячений дослідженню основних понять, які складають теоретичну та методологічну основу дисертаційної роботи. На основі аналізу існуючих в науці конституційного права способів визначення поняття «права людини», в дисертації доводиться, що в аспекті проблеми їх забезпечення права людини можна визначити як «сукупність визнаних конституцією держави і закріплених в системі законодавства можливостей людини як живої істоти, як члена суспільства і як громадянина держави, що є необхідними умовами її існування, розвитку та самореалізації». В такому разі під конституційним забезпеченням прав людини в Україні розуміється «система передбачених конституцією держави заходів, гарантій, засобів та механізмів, що знаходять свого втілення в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування і є спрямованими на сприяння реалізації та захист прав та свобод людини і громадянина, які встановлені Конституцією України». Разом з тим, поняття «конституційне забезпечення прав людини» може бути визначене не лише інституціонально, але й процесуально. В такому разі, під конституційним забезпеченням прав і свобод людини і громадянина слід розуміти процес діяльності як конкретних органів державної влади та місцевого самоврядування, так і їх системи, щодо сприяння реалізації та захисту визначених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина. Нарешті поняття конституційний механізм забезпечення прав людини характеризується як динамічний взаємозв'язок норм та інститутів конституційного права, які характеризують формальний і матеріальний зміст прав людини в їх взаємодії, а також встановлюють базові принципи організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування в частині сприяння реалізації і захисту прав і свобод людини і громадянина, визначених конституцією та імплементованими в систему національного законодавства нормами міжнародного права.

У підрозділі вказується, що на відміну від загальних класифікаційних досліджень проблем структурування прав людини, аналіз способів конституційної класифікації прав людини передбачає звернення лише до тих моделей, які застосовуються в сучасній конституційній практиці і закріплюються на конституційному рівні. При цьому, можна говорити про існування двох основних способів конституційної класифікації прав людини: прямого та опосередкованого. В першому випадку права людини не лише перелічуються в тексті конституції, а й поєднуються в окремі групи, що формально виділяються як підрозділи, частини або глави відповідних розділів конституції. У другому випадку права людини викладаються без формального виділення окремих структурних груп. Але навіть у цьому разі маємо підстави для класифікації прав людини, виходячи з тексту конституційних норм, а також специфіки того термінологічного апарату, який застосовується для їх логічного закріплення.

Другий розділ - «Зміст конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина за Конституцією України» - складається з чотирьох підрозділів, в яких послідовно досліджуються особисті права і свободи людини і громадянина в Конституції України, на основі сучасних конституційно-правових досліджень аналізується специфіка взаємозв'язку між правами першого і другого покоління, а також розкриваються питання взаємодії конституційних прав людини і тих обов'язків людини і громадянина, що визначаються в Конституції України.

В підрозділ 2.1 «Особисті права і свободи людини та проблеми їх конституційного забезпечення» авторка доводить, що дослідження системи конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також їх конституційно-правового забезпечення, що ставить за мету визначення основних груп прав людини та аналіз їх структури, має розпочинатися з висвітлення особистих прав і свобод людини. Звертаючись до нині чинних конституцій як держав СНД, так і розвинених демократичних країн, можна твердити, що всі переліки прав та свобод людини, незалежно від того, чи цим правам присвячено окремі розділи, глави або частини конституцій, завжди розпочинаються саме з особистих прав людини і громадянина. Більшість прав і свобод, які належать до цієї групи окреслюються як «природні» або «невід'ємні» права людини. Це означає, що саме зазначені права утворюють те, що може бути визначено поняттям «основи» конституційно-правового статусу людини і громадянина. Подібна значущість особистих прав людини не лише гранично підвищує рівень уваги до їх дослідження, але й суттєво впливає на визначення їх ролі в процесі забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Авторка доводить, що можливості вирішення суперечок щодо «абсолютності» змісту основних особистих прав людини значним чином пов'язані з чітким визначенням змісту тих термінів, які при цьому використовуються. Справді, як право на життя, так і право на свободу можуть, згідно чинного законодавства, зазнавати обмежень. В окремих ситуаціях закон навіть припускає можливість настання таких випадків, коли ці права взагалі можуть заперечуватись (у випадку права на життя такими ситуаціями можуть бути, наприклад, необхідна оборона або крайня необхідність). Але, це не означає, що ці права не є абсолютними, оскільки у даному випадку розглядаються такі ситуації, які виходять за межі правомірної поведінки. Тому, можна стверджувати, що у межах правової поведінки суб'єктів права такі права як право на життя та право на свободу є абсолютними.

Проблеми щодо забезпечення й гарантування закріплених Конституцією України особистих прав людини, які даються в знаки в сучасних державотворчих та правотворчих процесах в Україні, зумовлені перш за все недостатнім рівнем законодавчого регулювання не стільки самих цих основних прав, скільки тієї групи прав, які можна віднести до групи «конкретизуючи» особистих прав людини. В цьому сенсі, законодавчий процес не повинен оминати увагою ті проблеми, що об'єктивно виникають із юридичним забезпеченням права на свободу слова, права на приватну свободу громадян, права на гідність та її захист, права на особисту недоторканість.

Підрозділ 2.2 «Політичні права і свободи громадян в умовах конституційно-правової реформи 2004 - 2008 рр.» присвячений аналізу політичних прав людини, як вони визначені Конституцією України. Авторка доводить, що зважаючи на внутрішній зв'язок між демократією та правовою державою, в загальній системі конституційних прав людини і громадянина можна виділити такі специфічні права, які уможливлюють демократію та розкривають практичний зміст цього поняття. Можна стверджувати, що саме через процес забезпечення цих прав кожна конкретна держава й конституюється як демократична і правова, адже навіть в застосованих сучасною правовою наукою доктринальних визначеннях демократії зустрічаємо імпліцитне посилання на ряд «принципів демократії», що за своїм змістом є нічим іншим як визнаними й гарантованими державою правами людини і громадянина. В системі політичних прав людини, які гарантуються Конституцією України, особлива увага приділяється праву на участь в управлінні державними справами, яке характеризується як центральне право в системі конституційних політичних прав людини і громадянина в Україні. За своєю конституційною природою право участі в управлінні державними справами є складним політичним правом і може бути представлено як результат взаємодії таких прав як: виборче право, право участі в загальнодержавних та місцевих референдумах, право на державну службу. Оскільки право участі в управлінні державними справами може реалізовуватись як в індивідуальній, так і в колективній формі, то тісно поєднаним з ним є наступне конституційне право, що входить до цієї групи, а саме - право на об'єднання. Завдяки ньому громадяни отримують можливість колективної участі у відстоюванні своїх інтересів та доведенні своєї волі до державної влади або ж до загальносуспільного рівня. Реалізації цієї ж мети служить гарантоване державою право участі в мирних масових заходах. І, нарешті, останнє з системоутворюючих політичних прав людини і громадянина - це право на опозиційну діяльність.

В підрозділі 2.3 «Економічні, соціальні, культурні та інші новітні конституційні права людини» аргументується, що досліджуючи окремі елементи групи економічних прав людини і громадянина, зокрема такі права як: право власності та право на вільну підприємницьку діяльність, доводиться, що вони виступають не лише органічною частиною в загальній системі прав людини, але й відіграють важливу роль як умови, що створюють ґрунт як для розвитку громадянського суспільства, так і для самого факту його виникнення. Виходячи із визначення громадянського суспільства як системи самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, які створюють умови для самореалізації індивідів і окремих колективів, завдяки якій виражаються та реалізуються приватні інтереси і потреби, слід визнати, що основою подібної самореалізації виступає насамперед економічна свобода та непорушність права власності. В цьому сенсі, є всі підстави, щоб зробити висновок, що зазначені права дозволяють виокремити автономного суб'єкта, який в процесі реалізації власних інтересів вступає у відносини з іншими суб'єктами та державою, на основі чого розвивається громадянське суспільство, постає правова держава.

Виділяючи соціальні права людини і громадянина в самостійну групу конституційних прав в загальній системі прав і свобод людини і громадянина, вказується, що реалізація кожного з них вимагає чіткої кореспондуючої діяльності держави. В цьому сенсі, якщо практично всі особисті, політичні та економічні права являють собою права людини і громадянина вимагати тих чи інших особистих, політичних та економічних свобод, то всі соціальні права являють собою права вимагати від держави певних чітко визначених позитивних дій (надання житла, соціальної допомоги, медичної допомоги, забезпечення функціонування системи соціального страхування). Специфічною властивістю забезпечення соціальних прав є те, що для їх реалізації держава повинна досягти певного економічного рівня, який би дозволив втілювати в життя всі соціальні гарантії та всі соціальні права. Тому, забезпечення соціальних прав людини і громадянина вимагає втілення в життя різноманітних державних програм, які б поліпшували ситуацію в тій чи іншій сфері. Таким чином, якщо в основі забезпечення особистих, політичних та економічних прав людини і громадянина лежить насамперед система заходів негативного характеру, то забезпечення всіх без винятку соціальних прав вимагає відповідної діяльності держави позитивного характеру, яка є спрямованою на втілення в практику конституційно визначених соціальних стандартів гідного життя людини і громадянина.

Серед гарантованих Конституцією України культурних прав людини авторка приділяє особливу увагу праву на освіту. Доводиться, що у разі віднесення до групи культурних прав тих прав людини, які безпосередньо пов'язані з духовним розвитком особи, можливостями її культурного й творчого прогресу, ми з необхідністю приходитимемо до висновку, що сам процес духовного розвитку, самовдосконалення, освоєння культурної спадщини практично завжди відбувається в формах, які тісно переплетені з освітнім процесом.

Також в цьому підрозділі досліджуються інші новітні конституційні права людини, до яких віднесено інформаційні та екологічні права людини. Авторка доводить, що забезпечення екологічних прав громадян, і насамперед права на безпечне для життя та здоров'я людини довкілля, є необхідною складовою загальної системи забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Розвиток цієї групи конституційних прав виявляється тісно пов'язаним з розширенням змісту класичної групи прав людини, зокрема - її права на життя. Це пов'язано з тим, що порушення або недотримання екологічних прав людини становлять загрозу людині навіть не стільки як політичній, соціальній чи економічній істоті, але несе небезпеку біологічному (фізичному) існуванню людини. Під цим же кутом зору урізноманітнення конституційних прав людини аналізуються інформаційні права людини.

В підрозділі 2.4 «Співвідношення конституційних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина» доводиться, що всебічний аналіз інституту конституційних прав людини з необхідністю передбачає звернення до проблематики конституційних обов'язків. Це зумовлено тим, що кожен конституційний обов'язок має розглядатись не просто як зовнішня імперативна настанова держави щодо належної поведінки індивідів та їх об'єднань, чи як своєрідна «платня» за гарантовані державою конституційні права, але через його глибинний зв'язок з інститутом прав і свобод людини і громадянина, оскільки всі зафіксовані в чинній Конституції України обов'язки можуть бути представлені як способи забезпечення таких же рівних прав чи інших членів спільноти, чи спільноти в цілому. В загальній системі конституційних обов'язків авторка виділяє своєрідний «центр», який одночасно поєднує такі інститути як конституційні обов'язки і конституційні права та визначає загальну внутрішню структуру всієї системи конституційних обов'язків. Таким обов'язком є неухильне дотримання Конституції України та законів України. Його специфіка полягає у тому, що він є логічно необхідним елементом визнання будь-якого індивіда, будь-якої людини суб'єктом конституційних прав, оскільки сам факт юридичного встановлення суб'єкта прав та свобод означає визнання цим суб'єктом того нормативного акту (це Конституція та прийняті на її основі закони), яким за ним закріплюються зазначені права.

Таким чином, сам факт застосування поняття конституційного механізму забезпечення прав людини, передбачає, що поряд з загальними суб'єктивними правами встановлюються такі ж загальні індивідуальні обов'язки, які є гарантією того, що реалізація права однієї особи не завдаватиме шкоди реалізації прав інших людей. Новітні тенденції розвитку інституту конституційних обов'язків в Україні можуть бути описані в термінах зменшення загальної кількості перелічених в Конституції обов'язків людини і громадянина, при паралельному підвищенні рівня чіткості та конкретності у визначенні тих або інших обов'язків. Зроблено висновок, що конституційні обов'язки, які нині представлені в Конституції України, тісно поєднані з системою конституційних прав і не встановлюють жодних невиправданих обмежень конституційним свободам людини і громадянина. Більше того, системність конституційних обов'язків, їх загальна взаємопов'язаність дозволяє скласти цілісне уявлення й про системність самих прав і свобод людини і громадянина. В цьому плані, характеризуючи загальну систему прав людини і громадянина слід долучати до неї й систему обов'язків людини і громадянина. Але не як певного «позасистемного» елементу, а як невід'ємну складову загальної складної системи прав і свобод людини і громадянина.