Конституційний механізм забезпечення прав людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики

Третій розділ - «Конституційні гарантії прав людини і громадянина: проблеми їх реалізації» - присвячено аналізу організації та діяльності органів державної влади, яка досліджується через призму конституційних гарантій забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні. Авторка досліджує всі вищі органи державної влади, приділяючи особливу увагу судовим та правоохоронним органам, які крім завдання із забезпечення прав людини в Україні виконують ще й таку важливу конституційно визначену функцію як захист прав людини. В розділі доводиться, що існування ефективної системи захисту прав людини є не лише однією з ознак правової держави, але й способом її існування, коли правова державність забезпечується шляхом ряду фундаментальних правових принципів, що закріплюються на найвищому конституційному рівні, і які групуються навколо центральної ідеї пріоритету та безумовної цінності прав і свобод людини. Тому, проголошення України правовою державою, яка визнає пріоритет та цінність прав і свобод людини і громадянина, гарантує їх надійну охорону та захист від будь-яких посягань, що прямо випливає зі змісту статті 3 Конституції України, має своїм наслідком необхідні трансформації в системі органів державної влади.

В підрозділі 3.1 «Верховна Рада України: парламентські інститути забезпечення прав і свобод людини» обґрунтовується положення, що характерна для сучасності тенденція до урізноманітнення способів та механізмів забезпечення і захисту конституційних прав людини супроводжується поступовим розповсюдженням та запровадженням у внутрішньодержавні системи інститутів парламентського контролю. Це зумовлено тим, що законодавча влада повинна приймати таку ж само інтенсивну участь в захисті прав людини як і виконавча, контрольно-наглядова та судова гілки державної влади. Наразі в Україні одним з найбільш дієвих органів парламентського контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Незважаючи на відносно нетривале своє існування в Україні цей орган вже досить переконливо довів як свою ефективність, так і доволі широкі можливості щодо захисту прав людини. Завдяки специфічним повноваженням, що виокремлюють цей орган державної влади з поміж інших, його запровадження дозволило значно посилити гарантії захисту прав людини, надати кожній особі більш широкі можливості захищати порушені права. При цьому, органічне поєднання формально-процедурних моментів з вимогами керуватися власною совістю й справедливістю, як це зазначено у присязі вітчизняного омбудсмана, робить цей інститут значно ближчим до громадян, сприяє підвищенню його авторитету, формує його образ як надійного захисника прав людини від свавілля та зловживань представників державної влади, різноманітних відомств, установ, окремих чиновників. Разом з тим, чимала кількість нарікань щодо недостатнього рівня ефективності правозахисної діяльності вітчизняного омбудсмана, на нашу думку, викликана не стільки загальними сумнівами в доцільності парламентського контролю за станом дотримання забезпечення і захисту прав людини в Україні, скільки тими об'єктивними проблемами організаційного та матеріально-фінансового характеру, які ще не дозволяють цьому органу державної влади працювати на належному рівні.

Щоправда, аналіз ситуації, яка складається в Україні змушує визнати, що неусталеність в самій системі державної влади, наявність багатьох прогалин в законодавстві, загальний дух нехтування правами людини, який досі властивий для багатьох державних органів влади та окремих посадових осіб, а також відсутність імперативних правових засобів впливу омбудсмана на відповідні органи державної влади, суттєво ускладнюють здійснюваний вітчизняним омбудсманом захист прав людини. До того ж слід зазначити, що протягом останнього часу рельєфно проявилась ще одна вкрай небезпечна тенденція до політизації функціонування цього інституту, коли на нього здійснюється системний тиск з боку окремих політичних партій та політичних сил. Але, окреслюючи специфіку правозахисної діяльності омбудсмана, слід ще раз наголосити на тому, що ті зауваження, які можуть бути спрямовані в напрямі здійснення омбудсманом своїх контрольних і правозахисних функцій пов'язані не стільки з недоліками в роботі цього органу парламентського контролю, скільки з тими об'єктивними факторами, які перешкоджають ефективному розвиткові загальної системи захисту прав людини і громадянина в Україні.

В підрозділі 3.2 «Президент України і виконавча влада в конституційному механізмі забезпечення прав людини» вказується, що серед органів державної влади, які беруть участь в процесі забезпечення прав людини, слід виділити ті, для яких захист прав людини є однією з пріоритетних, або, конкретніше кажучи - безпосередніх цілей їхньої діяльності. Це в першу чергу окремі органи виконавчої влади, правоохоронні органи державної влади, а також ті спеціальні органи, які здійснюють функції контролю за дотриманням та захистом прав і свобод людини і громадянина в Україні. В цьому підрозділі дисертації досліджується роль Президента України, який відповідно до статті 102 Конституції України, є гарантом прав і свобод людини і громадянина й має можливість у передбачений Конституцією України впливати на органи державної влади в процесі забезпечення прав людини, Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі виконавчої влади. Але основну увагу приділено діяльності правоохоронних органів в процесі забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Авторка доводить, що наявність ефективної системи правоохоронних органів державної влади виступає основою реалізації захисту встановлених Конституцією України прав і свобод людини та громадянина.

Разом з тим, аналіз функціонування системи органів державної влади, на які безпосередньо покладається завдання охорони і захисту прав людини і громадянина передбачає обов'язкове з'ясування ролі органів внутрішніх справ. Як доводить авторка, усталене в багатьох працях минулих часів ставлення до органів внутрішніх справ виключно як до таких, що концентрують всю свою увагу на боротьбі зі злочинністю та підтриманням правопорядку, має бути кардинально переглянуто. Це зумовлено тим, що крім цих двох функцій органи внутрішніх справ виконують ще цілий ряд важливих та закріплених на нормативно-правовому рівні функцій. Всі ці функції, як випливає з аналізу чинного законодавства, мають на меті реалізацію спільного загального завдання, яким є забезпечення і гарантування надійної охорони та захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, підтримання правопорядку, стабільності конституційного ладу. Необхідність виконання органам внутрішніх справ функції охорони і захисту прав людини, а також їх важлива роль в зазначеній сфері, випливає вже з самого поняття «правоохоронної діяльності», яке містить в якості своєї невід'ємної складової системну реалізацію заходів щодо підтримання правопорядку, боротьби з правопорушеннями, забезпечення панування режиму законності, гарантування дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист майнових і немайнових прав і свобод фізичних та юридичних осіб. В дисертації обґрунтовується, що подальше реформування діяльності органів внутрішніх справ у напрямі підвищення ефективності здійснюваних ними охорони і захисту прав людини і громадянина, має реалізовуватись не через обмеження їх повноважень, а виключно шляхом створення чіткої та прозорої системи контролю за діяльністю цих органів державної влади, а також забезпеченням можливості фізичним та юридичним особам вимагати, по-перше, ефективного захисту органами внутрішніх справ своїх конституційних прав, і, по-друге, - оскаржувати будь-які дії цих органів, що, на їх думку, незаконно обмежують чи порушують їх конституційні права і свободи.

Авторка доводить, що властиве для авторитарних і тоталітарних режимів ставлення до служби безпеки як до спеціального інструменту забезпечення інтересів панівної верхівки суттєво трансформується в умовах постання України як демократичної та правової держави. У зв'язку з чим основоположне завдання, що визначається для служби безпеки формулюється як охорона і захист державних та національних інтересів, забезпечення стабільності конституційного ладу, суверенітету й безпеки. При цьому саме поняття національної безпеки тлумачиться насамперед як безпека громадян держави, підтримання стану захищеності конституційних прав і свобод людини і громадянина, сприяння забезпеченню спроможності держави виконувати взяті на себе функції та зобов'язання. Теж саме стосується й охорони основ конституційного ладу, які включають в себе такі принципи як пріоритет прав людини і громадянина, гарантування верховенства права і конституції, визнання людини, її прав та свобод найвищою соціальною цінністю. В підрозділі аргументується, що здійснювані Службою безпеки України міри щодо запобігання, профілактики та припинення терористичної діяльності повинні розглядатись не лише як захист державних інтересів, але й насамперед як захист прав і свобод всіх громадян держави, що стають мішенню сучасного тероризму.

В підрозділі 3.3 «Специфіка функціонування судової влади в забезпеченні конституційних прав людини», який включає в себе дві частини «Суди загальної юрисдикції в механізму забезпечення прав людини» і «Конституційний Суд України в механізмі забезпечення прав людини» наголошується, що важливою ознакою здійснюваного судами загальної юрисдикції захисту прав людини і громадянина, є те, що вони наділені всіма необхідними повноваженнями для того, щоб реалізовувати цю діяльність як у випадку порушення прав особи іншими особами, так і в разі, коли порушником права виступає держава, конкретні органи державної влади або посадові особи. В результаті чого, функція захисту прав людини, яку ми відносимо до процесу діяльності судів загальної юрисдикції, виявляється глибинно пов'язаною з функцією забезпечення верховенства права, коли право стає домінуючим фактором як у відносинах окремих громадян, так і в життєдіяльності держави. Тобто, саме в процесі здійснення правосуддя стає можливим обмежити претензії державної влади, якщо вони порушують встановлені й гарантовані Конституцією України права і свободи людини і громадянина. На сьогоднішній день відповідь на питання підвищення ефективності судового захисту прав і свобод людини і громадянина прямо залежить від того, наскільки забезпеченими виявлятимуться основні принципи відправлення правосуддя, і насамперед - принцип незалежності суду. При цьому, мається на увазі не стільки створення дієвої системи запобігання у втручання діяльності суддів, але насамперед вирішення нагальних організаційних та фінансово-матеріальних проблем, оскільки принципово неможливо вимагати від судів загальної юрисдикції швидкого, професійного, неупередженого захисту прав людини, якщо не будуть забезпечені належні умови для самого процесу відправлення правосуддя.

По суті функція захисту прав і свобод людини і громадянина є конститутивним принципом по відношенню до всієї судової влади. У цьому сенсі специфіка виокремлення судової влади в конституційному механізмі забезпечення прав людини полягає у тому, що захист прав і свобод людини і громадянина є одночасно її основною функцією, її метою і способом її існування. З цієї точки зору, доктринальне визначення поняття правосуддя включає в себе процес захисту прав людини і громадянина і може бути експлікованим через звернення до аналізу тих форм і способів, у які в судовій практиці реалізується захист прав людини.

Доводиться, що наголос на визначальній ролі функції конституційного контролю в діяльності Конституційного Суду України жодною мірою не суперечить тезі про пріоритетність захисту прав і свобод людини та громадянина цим органом конституційної юрисдикції. Це пояснюється тим, що забезпечуючи верховенство Конституції, відповідність правотворчої та правозастосовчої практики Основному Закону держави, Конституційний Суд України, тим самим, виступає гарантом непорушності конституційно встановлених прав та свобод людини. У разі ж виникнення загрози цим правам, шляхом оголошення закону (в цілому або в окремій його частині) неконституційним, орган конституційної юрисдикції реалізує безпосередній захист прав і свобод людини і громадянина. Відсутність у чинному законодавстві України, що врегульовує діяльність Конституційного Суду України, інституту індивідуальних конституційних скарг не означає, що на сьогоднішній день громадяни не мають можливості опосередкованого звернення до Конституційного Суду. Це забезпечується завдяки встановленому Конституцією України праву на конституційне звернення, яке закріплено за Верховним Судом України та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини. Причому практика діяльності Конституційного Суду засвідчує, що обидва зазначені способи звернення громадян є достатньо ефективними і можуть застосовуватись як дієвий спосіб захисту прав і свобод людини і громадянин.

Обов'язок Конституційного Суду захищати права і свободи людини і громадянина, по суті, випливає з норми діючого закону, яка зазначає, що цей орган державної влади є гарантом верховенства Конституції України як Основного Закону. З цієї точки зору, Конституційний Суд виконує важливі функції не лише щодо оцінки змісту тих чи інших законів, але й щодо гарантування правильності застосування законів всіма суб'єктами конституційно-правових відносин. Це суттєво відрізняє Конституційний Суд від судів загальної юрисдикції та зумовлює його специфічне місце в конституційному механізмі забезпечення прав людини і громадянина в Україні.

В підрозділі 3.4. «Призначення органів прокуратури України в механізмі забезпечення прав людини» доводиться, що важливе місце в системі конституційних гарантій забезпечення прав людини і громадянина в сучасній Україні належить прокуратурі, діяльність якої дозволяє не лише запобігати порушенням законності та конкретних прав громадян, але й ефективно реагувати на факти порушення тих чи інших прав людини органами державної влади, установами, організаціями, посадовими особами. При цьому, нагальною потребою законодавчого забезпечення ефективної реалізації органами прокуратури України завдань захисту прав людини і громадянина є приведення у відповідність конституційних норм та реальної практики функціонування прокуратури. З цього погляду, вимагає свого розв'язання проблема чіткого визначення сфери та повноважень органів прокуратури в аспекті нагляду за дотриманням прав і свобод людини та громадянина, а також можливостей здійснення нагляду за виконанням законів, відповідністю актів, які видаються всіма органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадовими й службовими особами, вимогам Конституції України, чинним законам. Таким чином, вдосконалення законодавчої бази розвитку і діяльності органів прокуратури в Україні, вирішення нагальних питань щодо чіткого визначення кола їх функцій та повноважень, сприятиме підвищенню рівня захисту прав людини, забезпеченню рівних можливостей для громадян всіма законними засобами відстоювати проголошені у Конституції України права і свободи людини та громадянина.

На підставі проведеного у третьому розділі дисертації аналізу, авторка приходить до висновку, що на сьогоднішній день в Україні сформована і діє досить складна та багаторівнева система захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина до якої входять органи виконавчої, судової, законодавчої, контрольно-наглядової гілок державної влади, а також Президент України. Разом з тим, не дивлячись на можливість альтернативного захисту прав і свобод людини і громадянина, слід зазначити, що по відношенню до цієї системи можна висунути два основні зауваження. Перше з них пов'язане з недостатнім рівнем ефективності функціонування окремих її елементів. Інша проблема стосується питання взаємодії між зазначеними елементами, оскільки досить часто неузгодженість діяльності тих чи інших органів державної влади спричиняє не лише неможливість відновити порушене право, але й взагалі створює вкрай несприятливі умови для його захисту. Ці дві проблеми повинні вирішуватись на різних рівнях. Питання підвищення ефективності діяльності з захисту прав людини тих чи інших органів державної влади ще можна розв'язувати шляхом проведення галузевих реформ (хоча цей шлях виявився в Україні малоефективним), то проблеми комплексного та системного захисту прав людини повинні вирішуватись на конституційному рівні організації державної влади в цілому.

Четвертий розділ - «Конституційно-правові засади розвитку механізму забезпечення прав людини в Україні» - присвячено дослідженню впливу процесів реалізації базових принципів Конституції України на розвиток конституційного законодавства в галузі прав людини, аналізу сучасної державної правової політики в частині забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні, а також ролі громадянського суспільство у функціонуванні конституційного механізму забезпечення та захисту прав людини в Україні.

В підрозділі 4.1 «Формування соціальної, правової держави в Україні як фактор розвитку конституційного законодавства в галузі прав людини» доводиться, що визначення серед конституційних пріоритетів державного розвитку постання України як соціальної держави накладає на неї цілий ряд зобов'язань стосовно забезпечення соціальних, економічних і культурних прав людини і громадянина. В зв'язку з чим слід визнати, що сучасна соціальна держава, тобто така, що об'єктивно в змозі сприяти реалізації соціальних, економічних і культурних прав громадян, розбудовується лише на основі ринкової економіки, стимулювання конкурентного середовища, в якому ініціативні, соціально й економічно активні індивіди здатні реалізовувати свої права, забезпечуючи тим самим гідний рівень життя для себе та своїх близьких, а також, завдяки системі солідарної допомоги, дбати про підтримку соціальної злагоди у суспільстві.

Таким чином, процес забезпечення соціальних та економічних прав людини в Україні передбачає не лише розробку відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актів, які б регулювали складну множину трудових, економічних, соціальних відносин, але й безпосередню роботу, спрямовану на законодавчий захист та сприяння окремим категоріям населення. В цьому сенсі, особливої ваги набуває прийняття та реалізація загальнодержавних і регіональних програм, що мають на меті підтримку молоді, соціальну допомогу для осіб похилого віку, соціальний та економічний захист матері і дитини, адаптацію та працевлаштування інвалідів, людей з фізичними вадами, підтримку освітнього і наукового процесу тощо. Зазначений напрям роботи органів державної влади та недержавних організацій виявляє свою значущість з огляду на те, що він дозволяє сконцентрувати зусилля на вирішенні конкретних питань окремих категорій населення, і тим самим забезпечити по відношенню до них найбільш сприятливий режим користування конституційними соціальними, економічними і культурними правами людини та громадянина.

В підрозділі 4.2 «Державна правова політика і забезпечення конституційних прав людини в Україні» авторка обґрунтовує, що об'єктивною потребою сучасного конституційного розвитку України є вдосконалення як юридичного забезпечення тих чи інших груп загальної системи прав людини, так і реформування системи органів державної влади та становлення інститутів громадянського суспільства, які покликані здійснювати захист прав людини. В цьому плані, одним з найбільш актуальних завдань, що постали перед Україною з погляду практичного забезпечення конституційних прав людини є процес вдосконалення законодавства, розробки і прийняття цілого ряду нормативно-правових актів, які повинні чітко закріпити конституційні здобутки і завершити процес формування юридичних основ системного забезпечення прав людини в Україні. правовий законодавство конституційний україна

Важливим елементом реалізації принципів та ідеалів правової держави є чітке усвідомлення того, що права людини - це не лише перелік норм в чинній Конституції та інших законах держави, але й постійна, планомірна, науково-обґрунтована діяльність держави та її органів з метою забезпечення прав людини, створення належних умов для їх реалізації, сприяння підвищенню якості управлінського процесу, які мають метою не стільки вдосконалення суто технічного функціонування органів державної влади, скільки практичне втілення конституційного положення про те, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави», що «утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави». Тому важливим елементом процесу забезпечення прав людини в Україні виступає державна політика, яка постає в формі системи цілеспрямованих заходів, що ставлять на меті розв'язання тих чи інших суспільних проблем, задоволення суспільних інтересів, гарантування прав і свобод людини і громадянина, забезпечення стабільності конституційного, економічного, правового, політичного ладу країни.

На сьогоднішній день концепція державної правової політики в частині забезпечення конституційних прав людини в Україні досі знаходиться лише в стані прийняття, тоді як об'єктивні вимоги сучасного суспільно-правового життя вже засвідчують необхідність її безпосередньої практичної реалізації. Серед основоположних структурних елементів державної правової політики маємо вказати на державну політику в сфері законодавчої діяльності. В цьому плані, особливого значення набуває процес розробки, прийняття та реалізації державних програм законодавчої діяльності, оскільки саме завдяки вчасному та планомірному прийняттю необхідних законів досягається не тільки закріплення прав людини і громадянина, але й створюється дієва система механізмів їх забезпечення та захисту. На думку дисертанта, поняття «державна програма розвитку законодавства», має бути закріплено на законодавчому рівні (наприклад, в законі «Про закони та законодавчу діяльність»), де крім визначення того, чим є державна програма розвитку законодавства, важливо вказати порядок прийняття цих програм та зазначити норми відповідальності конкретних суб'єктів щодо їх реалізації.

Досліджуючи систему захисту прав і свобод людини і громадянина в її цілісності, слід визнати, що вона включає в себе не лише державну, але й суспільну складову. В найбільш загальному вигляді цю тезу можна висловити наступним чином: захист прав людини і громадянина здійснюється не лише державою в особі органів державної влади та окремих посадових осіб, але й інститутами громадянського суспільства. В цьому сенсі, рівень сформованості громадянського суспільства безпосередньо впливає й на загальну ефективність функціонування системи забезпечення та захисту прав і свобод людини в Україні. Більше того, можна засвідчити, що небажанню або неготовності держави до змін в сфері забезпечення прав людини активно протидіє суспільна думка, діяльність різноманітних неурядових, правозахисних та інших організацій. Тому для того, щоб здійснене в цьому підрозділі дисертації дослідження не поставало однобічним, слід проаналізувати роль інститутів громадянського суспільства в процесі забезпечення і захисту прав людини і громадянина в Україні, а також те, яким чином взаємодія держави та громадянського суспільства здатна сприяти формуванню цілісного та ефективного конституційного механізму захисту прав людини.

Реалізації цього завдання було присвячено підрозділ 4.3 «Громадянське суспільство в функціонуванні конституційного механізму забезпечення прав людини», в якому обґрунтовується положення, що конституційний механізм захисту прав і свобод людини і громадянина включає в себе не лише сукупність органів державної влади та їх посадових осіб, що покликані реалізовувати конституційні приписи, які проголошують забезпечення і захист прав і свобод людини головним обов'язком держави, але й складну систему інститутів громадянського суспільства, які дозволяють людині ефективно захищати свої законні права та інтереси. В цьому сенсі, класичне розуміння громадянського суспільства як сукупності автономних спілок, груп, асоціацій та організацій, які не залежать від держави, прямо передбачає можливість залучення всіх тих інститутів, які складають основу громадянського суспільства для захисту прав і свобод людини і громадянина. Більше того, подібна можливість випливає вже з того, що практично всі складові елементи громадянського суспільства формуються саме з метою якомога більш ефективного захисту тих чи інших прав людини і громадянина. При цьому, мається на увазі не лише різноманітні неурядові правозахисні організації, але й будь-які спілки та союзи, що покликані захищати права своїх членів.

Як випливає з дослідженого в дисертації матеріалу, наразі держава практично не робить жодних кроків в напрямі усунення тих бюрократичних перешкод, які об'єктивно створено в правозахисній діяльності неурядових організацій. Для вирішення цієї проблеми Україні варто скористатись європейським досвідом законотворчої діяльності, який переконливо засвідчує, що серед факторів сприяння правозахисній діяльності особливу роль відіграють: чіткість законодавства, яке дозволяє розмежувати захист прав і свобод людини і громадянина від інших форм юридичної діяльності; урегульованість правових питань організації і діяльності правозахисних організацій та сприяння створенню мережі центрів з надання безоплатних правозахисних послуг. Таким чином, нагальною потребою сьогодення в Україні в аспекті розвитку конституційного механізму забезпечення прав і свобод людини та громадянина є не лише вдосконалення діяльності окремих органів державної влади та її гілок, але й активне сприяння розвиткові громадянського суспільства, яке завдяки своїм можливостям щодо самоорганізації та відстоювання інтересів громадян здатне постати поряд з державою надійною запорукою захисту прав людини. Водночас не можна залишати поза увагою й те, що в сучасному демократичному світі громадянське суспільство виконує не тільки функції захисту приватних та колективних прав та інтересів громадян, але й здійснює контроль за державою, щоб держава не перевищувала своєї компетенції і суворо дотримувалась конституційного принципу пріоритету прав і свобод людини і громадянина. В цьому плані, громадянське суспільство розглядається як рівний партнер та рівний за значимістю елемент загальної системи забезпечення та захисту конституційних прав і свобод людини в Україні.

В підрозділі 4.4 «Міжнародно-правові механізми та гарантії забезпечення прав людини в Україні в умовах глобалізації» досліджуються трансформації національного конституційного механізму забезпечення прав людини під впливом процесів глобалізації та змін на рівні міжнародного права. В підрозділі аналізується процес взаємодії конституційного права України в частині забезпечення прав людини з міжнародним правом як на рівні змістовного визначення номенклатури та об'єму тих чи інших конкретних прав і свобод людини і громадянина, так і на рівні формування механізмів, які дозволяють поєднати конституційний механізм забезпечення прав людини в Україні з тими механізмами, які об'єктивно існують та діють на міжнародно-правовому рівні починаючи з середини ХХ століття. Обґрунтовується визначення міжнародного механізму забезпечення прав людини як сукупності принципів, норм, правил та процедур, які встановлені на рівні міжнародного права і дотримуються державами в процесі їхньої внутрішньої та зовнішньої діяльності у галузі прав людини, а також системи міжнародних інститутів покликаних сприяти контролю за дотриманням прав людини, їх захисту та забезпеченню.

Досліджується специфіка процесу глобалізації в правовій сфері. Обґрунтовується положення, що правова глобалізація являє собою не побудову нових наднаціональних механізмів, які цілковито руйнують національні конституційно-правові системи забезпечення прав людини, а як раз навпаки - формування паралельних механізмів, які доповнюють один одного і дозволяють ефективно використовувати міжнародні механізми забезпечення прав людини у всіх тих випадках, якщо національні механізми виявили чи свою неефективність чи свою нездатність сприяти всебічній реалізації прав і свобод людини і громадянина. Автор доводить, що процес правової інтеграції та універсалізації юридичних норм в частині визначення та забезпечення прав людини і громадянина відбувається не лише на рівні визначення змісту прав людини, але й на рівні функціонування конкретних механізмів, які дозволяють приводити дії національних органів влади у відповідність до рішень, що приймаються уповноваженими міжнародними організаціями.

ВИСНОВКИ

У висновках наводяться основні результати дослідження, які полягають у вирішенні проблеми, пов'язаної з теоретичними питаннями конституційного забезпечення прав людини в Україні. Викладене у дисертації підсумовують такі узагальнюючі положення.

Звернення до джерел формування поняття прав людини з погляду науки конституційного права дозволяє стверджувати, що від самого початку свого виникнення ця ідея сприймалась як складний комплекс чи система прав людини. Попри всі об'єктивні розбіжності між окремими школами в тлумаченні сутності та специфіки феномену права як такого, жодна з них ніколи не ставила під сумнів ані загальну цінність прав і свобод людини й громадянина, ані їх системний характер. Водночас, розвиток науки конституційного права в ХХ та ХХІ століттях зумовив певні зміни в тому, що саме розуміється під поняттям «система прав людини» і що воно в себе включає. Якщо класичний підхід до тлумачення прав людини розглядає як їх носія насамперед конкретних автономних індивідів, то сучасна наука конституційного права виходить з тези про неможливість штучного розподілу існування людини, з одного боку, як самостійного суб'єкта, а з іншого - як члена спільноти. Тому зараз в загальну конституційну систему прав людини органічно вливаються й права спільноти. Подібне розширення прав людини, є цілком виправданим та зрозумілим процесом в галузі конституційного права, оскільки застосовуючи гіпотезу природно-правової сутності людини, слід визнати й те, що людина є від природи ще й соціальною істотою. Як член суспільства вона набуває цілий ряд нових прав, які нині входять в номенклатуру конституційних прав людини, хоча при цьому не можуть бути виведеними з класичної доктрини правового індивіда.

Важливою проблемою в дослідженні системи конституційних прав і свобод людини та громадянина є питання їх класифікації. В сучасній конституційній практиці можна засвідчити застосування двох базових підходів. Відповідно одного з них, права і свободи людини не лише перелічуються в тексті Конституції, але й поєднуються в окремі групи, які формально подаються як підрозділи, частини або глави відповідних розділів Конституції. Інший підхід, передбачає загальний перелік прав людини без формального виділення окремих структурних груп. Але, як перша так і інша модель передбачають необхідність застосування додаткових теоретичних моделей для виявлення системних зв'язків як з-поміж прав людини в цілому, так і в межах окремих груп. Серед найбільш часто застосованих моделей класифікації конституційних прав людини слід назвати такі, що виділяють: а) сфери застосування окремих прав людини; б) суб'єктів, що є носіями конкретних прав; в) форми співвідношення права та його суб'єкта. Водночас, визначення загальної сукупності прав людини змушує звернутись до аналізу інституту конституційних обов'язків. Це пояснюється тим, що кожен конституційний обов'язок має розглядатись через його зв'язок з інститутом прав і свобод людини, оскільки всі закріплені Конституцією України обов'язки можуть бути представлені як способи забезпечення таких же рівних прав інших членів суспільства.

В основі загальної системи прав людини лежать два фундаментальних особистих права, якими є право людини на життя та право на свободу. Специфіка подібного статусу цих двох прав зумовлена тим, що вони випливають з самого поняття людини як «правового суб'єкта». Людина як суб'єкт будь-яких прав, є: а) фізичною істотою; б) вільною істотою. При цьому, всі інші права, що визначаються як приналежні до особистих прав людини, можуть бути представлені як історична та теоретична конкретизація цих двох базових прав людини. Проблеми забезпечення й гарантування основних особистих прав людини в сучасній Україні, зумовлені перш за все недостатнім рівнем законодавчого регулювання не стільки самих цих основних прав, скільки тієї групи прав, які покликані підтвердити та конкретизувати особисті права людини. Тому, серйозна увага повинна бути приділена юридичному забезпеченню права на свободу слова, права на приватну свободу громадян, права на гідність та її захист, права на особисту недоторканість.

Подібно до того як серед особистих прав людини системоутворюючими правами є право на життя та право на свободу, з-поміж політичних прав людини і громадянина таким правом є право на участь в політичному житті, яке є тісно пов'язаним з реалізацією права на участь в управлінні державними справами. Також, до групи фундаментальних політичних прав слід віднести право на об'єднання, завдяки ньому громадяни отримують можливість колективної участі у відстоюванні своїх інтересів та донесенні своєї волі на рівень державної влади; право участі в мирних масових заходах та право на опозиційну діяльність, роль якого пояснюється тим, що демократична держава повинна гарантувати рівні можливості для відстоювання своїх інтересів всім без виключення громадянам, включаючи й тих, чиї погляди не співпадають з офіційно проголошеним курсом державної влади.

Досліджуючи права людини і громадянина «другого покоління», доцільно виділяти принаймні три основні групи прав, які не слід ототожнювати або ж поєднувати в межах однієї групи. Ними є: економічні, соціальні та культурні права. Серед економічних прав людини фундаментальну роль відіграють право власності та право на вільну підприємницьку діяльність, які виступають не лише органічною частиною в загальній системі прав людини, але й відіграють важливу роль як умови формування основи для розвитку громадянського суспільства. Виділяючи соціальні права в самостійну групу прав в загальній системі прав і свобод людини та громадянина, в дисертації акцентовано увагу на тому, що реалізація кожного з них вимагає абсолютно чіткої відповідної до соціальних вимог та соціальних інтересів громадян діяльності держави. Таким чином, в основі забезпечення всіх без винятку соціальних прав є специфічна діяльність держави позитивного характеру, яка спрямовується на практичну реалізацію конституційно визначених соціальних стандартів гідного життя людини і громадянина. Що ж до культурних прав, то базовим серед них є право на освіту, яке органічно поєднується з правом користування культурною спадщиною та правом на творчу діяльність.

Формування надійної системи забезпечення прав і свобод людини й громадянина в Україні тісно пов'язане з налагодженням ефективної роботи та розвитком системи органів державної влади, на яких лежить безпосереднє завдання захисту прав людини. Разом з тим, специфіка ситуації, яка склалась на сьогоднішній день в Україні передбачає реалізацію двох комплексів заходів, один з яких має на меті реформування окремих органів державної влади, зокрема йдеться про судову реформу, зміну функцій прокуратури, вдосконалення інституту омбудсмана, а інший - забезпечення надійних механізмів взаємодії між цими органами державної влади. Важливо наголосити на необхідності розвитку системи «альтернативного» захисту прав людини, коли громадянин отримує можливість на власний розсуд обирати той засіб, той шлях щодо захисту своїх прав, який видається йому найбільш ефективним. Причому, звернення до одного з органів державної влади стосовно захисту власних прав не повинно автоматично блокувати інші шляхи. В цьому сенсі, наявність різнорівневої та розгалуженої системи забезпечення та захисту прав людини виступає свідченням як демократизму державної влади, так і рівня гарантованості захисту прав і свобод людини й громадянина в Україні.

Важливою складовою процесу забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні є реалізація цілісної концепції державної правової політики. Серед найбільш важливих елементів державної правової політики слід назвати державну політику в галузі законодавчої діяльності. В цьому контексті, особливого значення набуває процес розробки, прийняття та реалізації державних програм законодавчої діяльності, оскільки саме завдяки вчасному та науково-обґрунтованому прийняттю законів створюється дієва система забезпечення та захисту прав і свобод людини. При цьому, зважаючи на конституційне проголошення України соціальною державою, важливого значення набуває процес забезпечення соціальних, економічних і культурних прав громадян.

До загальної системи захисту прав і свобод людини і громадянина, крім органів державної влади та їх посадових осіб, на яких лежить обов'язок забезпечення і захисту прав й свобод людини входять також різноманітні інститути громадянського суспільства, які дозволяють людині ефективно захищати свої законні права та інтереси. З цієї точки зору, класичне розуміння громадянського суспільства як сукупності автономних об'єднань громадян, які не залежать від держави, прямо передбачає можливість залучення всіх інститутів, які складають основу громадянського суспільства для захисту прав і свобод людини й громадянина. Водночас подібна необхідність аналізу інститутів громадянського суспільства в процесі висвітлення проблематики забезпечення конституційних прав людини в Україні випливає з того, що практично всі складові елементи громадянського суспільства формуються саме з метою якомога більш ефективного захисту тих чи інших прав людини і громадянина. Причому, йдеться не тільки про різноманітні неурядові правозахисні організації, але й про будь-які асоціації громадян та громадські союзи, що покликані захищати права своїх членів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії:

1. Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення. - К.: Логос, 2006. - 416с.

2. Пушкина Е. В. Сравнительно-правовой анализ конституций Российской Федерации и Украины. - М.: РАГС, 2001. - 61с.

Публікації у провідних фахових та інших наукових виданнях:

3. Пушкина Е. В. Парламентские институты в системе высших органов власти и правления Российской Федерации и Украины (сравнительный анализ) // Науковий вісник. - Дніпропетровськ: Юридична академія. - 2004. - №1. - С.221-228.

4. Пушкіна О. В. Питання класифікації прав людини та способів її закріплення у сучасній конституційній практиці // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2004. - №11(37). - С.8-20.

5. Пушкіна О. В. Актуальні проблеми забезпечення соціально-економічних і культурних прав людини в процесі постання України як соціальної держави // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2005. - №3(41). - С.5-15.

6. Пушкіна О. В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: прокуратура // Науковий вісник. - Дніпропетровськ: Юридична академія. - 2004. - №3. - С.161-170.

7. Пушкіна О. В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: омбудсман // Науковий вісник. - Дніпропетровськ: Юридична академія. - 2004. - №4. - С.171-180.

8. Пушкіна О. В. Теоретико-правові проблеми співвідношення «прав людини» та «прав спільноти» в контексті розвитку сучасної теорії права // Держава і право: Зб. Наук. праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - 2005. - Вип.29. - С.188-195.

9. Пушкіна О. В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: Органи внутрішніх справ // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2005. - №6(44). - С.5-16.

10. Пушкіна О. В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: Суди загальної юрисдикції // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2005. - №10(47). - С.12-22.

11. Пушкіна О. В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: Служба безпеки України // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2006. - №6. - С.16-26.

12. Пушкіна О. В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: Конституційний Суд України // Держава і право: Зб. Наук. праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - 2005. - Вип.28. - С.213-221.

13. Пушкіна О. В. Право на участь в управлінні державними справами як системоутворююча складова політичних прав людини і громадянина // Вісник Запорізького юридичного інституту. - 2004. - №4(29). - С.72-83.

14. Пушкіна О. В. Екологічні права громадян та їх забезпечення у чинному законодавстві України // Науковий вісник юридичної академії МВС України. - Дніпропетровськ. - 2005. - №4. - С.135-146.

15. Пушкіна О. В. Економічні права людини в Україні та проблеми становлення громадянського суспільства // Науковий вісник юридичної академії МВС України. - Дніпропетровськ. - 2005. - №3. - С.169-180.

16. Пушкіна О. В. Теоретичні аспекти взаємозв'язку інституту конституційних прав та конституційних обов'язків людини і громадянина // Науковий вісник. - Дніпропетровськ: Юридична академія. - 2006. - №1. - С.72-81.

17. Пушкіна О. В. Основні особисті права та свободи людини і громадянина з точки зору їх забезпечення чинним законодавством України // Науковий вісник. - Дніпропетровськ: Юридична академія. - 2005. - №1. - С.126-136.

18. Пушкіна О. В. Проблеми систематизації та структурування соціальних прав людини і громадянина // Вісник прокуратури. - 2006. - №1(55). - С.109-117.

19. Пушкіна О. В. Державна правова політика як спосіб забезпечення прав людини. Стан і тенденції розвитку в Україні // Науковий вісник. - Дніпропетровськ: Юридична академія. - 2005. - №5. - С.122-131.

20. Пушкіна О. В. Право на свободу об'єднання та його юридичні гарантії у чинному законодавстві України // Юридична Україна. - 2005. - №5. - С.4-10.

21. Пушкіна О. В. Право на опозиційну діяльність: Невід'ємне політичне право людини і громадянина чи умова формування демократичного правового режиму? // Юридична Україна. - 2005. - №4. - С.8-13.

22. Пушкіна О. В. Невід'ємні права людини у контексті розвитку доктрини природного права // Юридична Україна. - 2005. - №6. - С.12-18.

23. Пушкіна О. В. Розвиток соціального законодавства та юридичні проблеми забезпечення соціальних прав людини і громадянина в Україні // Держава та регіони. Науково-виробничий журнал. Серія: Право. - 2004. - №2. - С.16-21.

24. Пушкина Е. В. Конституционный процесс в Украине: проблемы и суждения // Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Сучасні наукові дослідження - 2006» (20-28 лютого, 2006 р., м. Дніпропетровськ): Т.4 «Право». - Дніпропетровськ, 2006. - С.76-78.

25. Пушкіна О. В. Конституційне право на участь в управлінні державними справами і постання демократії в Україні // Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні: Матеріали VI Всеукраїнської науково-практичної конференції (28-29 квітня, 2005 р.). - Острог: правничий факультет Національного університету «Острозька академія», 2005. - С.122-124.

26. Пушкина Е. В. Конституционные основы закрепления личных прав и свобод человека и гражданина в Конституциях Украины и Российской Федерации // Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Науковий потенціал світу - 2005» (30 вересня, 2005 р., м. Дніпропетровськ): Т.14 «Право». - Дніпропетровськ, 2005. - С.89-95.

27. Пушкіна О. В. Конституційні гарантії права на свободу об'єднання: проблеми практичної реалізації // Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні: Матеріали VІI Всеукраїнської науково-практичної конференції (26 травня, 2006 р.). - Острог: правничий факультет Національного університету «Острозька академія», 2006. - С.48-52.

28. Пушкіна О. В. Гарантування соціальних та економічних прав людини в процесі демократичного транзиту в Україні // Трансформація політики в право: різні традиції та досвід. Матеріали міжнародної наукової конференції / За ред. В. Я. Тація. - Х.: Право, 2006. - С.261-263.

29. Пушкіна О. В. Конституційні права та конституційні обов'язки: діалектика взаємозв'язку // Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні: Матеріали VІІI Всеукраїнської науково-практичної конференції (26-27 квітня,2007р.). - Острог: правничий факультет Національного університету «Острозька академія», 2007. - С.38-39.

30. Пушкіна О. В. Право на освіту в системі культурних прав людини і громадянина в Україні // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2007. - №12. - С.16-26.

АНОТАЦІЯ

Пушкіна О. В. Конституційний механізм забезпечення прав людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 - конституційне право. - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. - Харків, 2008

Дисертація присвячена аналізу конституційного механізму забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Звертаючись до Конституції України, надається аналіз поняття забезпечення прав людини, доводиться його фундаментальна роль як однієї з базових категорій сучасної науки конституційного права.

Обґрунтовується положення про існування універсальних теоретико-методологічних засад, які дозволяють висновувати про наявність цілісного конституційного механізму забезпечення прав людини.

Особливий наголос робиться на дослідженні конституційних гарантій забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні, що не дозволяє обмежуватись діями спрямованими на забезпечення окремих прав людини, а змушує розглядати цю проблему значно ширше в загальному конституційному аспекті розвитку державної влади в Україні.

Окрема увага приділяється висвітленню стратегічних напрямів законодавчого забезпечення прав людини в світлі реалізації положень Конституції Україні й реалізації правової політики держави, реформуванню органів державної влади, на які безпосередньо покладено виконання цих функцій, а також питанням реформи системи законодавства з позицій її адаптації до норм європейського і міжнародного права в галузі прав людини.

Пропонується загальна модель функціонування конституційного механізму забезпечення прав людини і громадянина в Україні. Спираючись на існуючі дослідження в галузі конституційного права, доводиться необхідність застосування системного підходу в процесі законотворчої діяльності, що має на меті гарантування належного рівня забезпечення та захисту всіх визначених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина.

Ключові слова: права і свободи людини і громадянина, конституційні обов'язки людини і громадянина, покоління прав людини, конституційний механізм забезпечення прав людини, конституційні гарантії прав людини, органи державної влади, правова політика.

АННОТАЦИЯ

Пушкина Е. В. Конституционный механизм обеспечения прав человека и гражданина в Украине: проблемы теории и практики. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.02 - конституционное право. - Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. - Харьков, 2008.

Диссертация посвящена комплексному анализу конституционного механизма обеспечения прав и свобод человека и гражданина.

На основе Конституции Украины в диссертации раскрывается понятие обеспечения прав человека, обосновывается его фундаментальная роль как одной из базисных категорий современной науки конституционного права. На основе исследования классификационных моделей прав человека обосновано существование универсальных теоретико-методологических основ, которые позволяют считать требование системности исходным пунктом в анализе конституционного обеспечения прав человека.

Обосновывается существование универсальной теоретико-методологической основы, которая позволяет сделать вывод о целостном конституционном механизме обеспечения прав человека.

Особый акцент сделано на исследовании вопросов конституционно-правовых основ обеспечения прав и свобод человека и гражданина в Украине, что не позволяет ограничиваться действиями, направленными на обеспечение отдельных прав человека, а предполагает более широкий горизонт анализа этой проблематики в контексте конституционного развития государственной власти в Украине.

Отдельное внимание уделено исследованию стратегических направлений правового обеспечения прав человека в свете реализации норм Конституции Украины и проведения правовой политики государства, реформирования органов государственной власти, на которые непосредственно возложено исполнение этих функций, вопросам реформы системы законодательства с позиций ее адаптации к нормам европейского и международного права в сфере прав человека.

Предложена модель конституционного механизма обеспечения прав и свобод человека и гражданина в Украине, а также анализ ее функционирования в процессе конституционной реформы и практической реализации конституционных норм, которые характеризуют Украинское государство как демократическое, правовое, социальное государство. На основе исследований в области конституционного права, доказана необходимость использования системного подхода в процессе законодательной деятельности, направленной на создание правовых гарантий необходимого уровня обеспечения и защиты всех прав и свобод человека и гражданина, которые определены Конституцией Украины.

Особое внимание в диссертации уделяется системной работе всех органов государственной власти в механизме обеспечения прав человека (Президент Украины, органы законодательной, исполнительной, судебной власти). Вместе с тем, в роботе обосновывается положение о том, что усовершенствование конституционного механизма обеспечения прав и свобод человека в Украине непосредственно связано с повышением эффективности работы органов государственной власти, на которые возложена обязанность защиты прав человека.