Правова характеристика кримінально-процесуального інституту недопустимості повороту до гіршого

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

УДК 343.133 (477)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ НЕДОПУЩЕННЯ ПОВОРОТУ ДО ГІРШОГО

Спеціальність:12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза

КОВБАСА ЮРІЙ ПЕТРОВИЧ

Харків - 2008

Дисертація є рукописом.

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник:

Грошевий Юрій Михайлович, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, академік Академії правових наук України.

Офіційні опоненти:

Алєнін Юрій Павлович, доктор юридичних наук, професор, Одеська національна юридична академія, завідувач кафедри кримінального процесу;

Янович Юрій Павлович, кандидат юридичних наук, доцент, Харківський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри кримінального процесу.

Захист відбудеться "22" квітня 2008 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.01 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий "21" березня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Шепітько В.Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В сучасних умовах розвитку кримінально-процесуального законодавства, розробки проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі - проекту КПК), що має на меті створення в Україні судочинства охоронного типу, особливого значення набувають питання розширення і зміцнення процесуальних гарантій охорони прав та законних інтересів осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві. При цьому чіткої визначеності та правової регламентації і захисту вимагають, перш за все, права тих суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, щодо яких у встановленому законом порядку висунуто обвинувачення у вчиненні злочину і які є потерпілими від злочину. Рівень правової захищеності цих осіб характеризує сутність та спрямованість кримінально-процесуальної діяльності, орієнтування її виключно на розслідування злочину та встановлення особи, винної у його вчиненні, і на пріоритетний захист прав та законних інтересів осіб, які приймають в ній участь.

В цьому плані дослідження окремих інститутів кримінально-процесуального права, що входять до правових механізмів захисту прав людини, має не тільки доктринальне, а й важливе практичне значення. Одним з таких інститутів в системі процесуальних гарантій захисту прав та законних інтересів обвинуваченого і, насамперед, реалізації його права на захист, є інститут недопустимості повороту до гіршого. Він виступає важливою гарантією одного з найбільш ґрунтовних, основоположних прав обвинуваченого - його права на захист і, водночас, гарантією правосуддя, забезпечуючи своєчасне виявлення і виправлення слідчих та судових помилок та успішне виконання завдань кримінального судочинства України в цілому.

Значний внесок у дослідження зазначених проблем зробив М.І. Бажанов. Його роботи, в яких закладені ідеї щодо поняття та структури обвинувачення, порядку його зміни, стали теоретичним підґрунтям даної праці. Різні аспекти вказаної проблематики були об'єктом наукових досліджень Ю.П. Алєніна, С.А. Альперта, В.П. Бойка, І.В. Вернидубова, В.Г. Гончаренка, П.М. Давидова, О.Я. Дубинського, В.С. Зеленецького, З.З. Зінатулліна, Л.М. Карнєєвої, О.М. Ларіна, Л.М. Лобойка, П.А. Лупинської, В.Т. Маляренка, О.Р. Михайленка, М.М. Михеєнка, В.В. Молдована, Я.О. Мотовиловкера, В.Т. Нора, Г.М. Омельяненко, П.Ф. Пашкевича, І.Л. Петрухіна, І.Д. Перлова, Д.А. Постового, Р.Д. Рахунова, А.Л. Рівліна, В.М. Савицького, В.О. Середи, М.І. Сірого, А.В. Смірнова, М.С. Строговича, Ф.Н. Фаткуліна, М.Ю. Черкової, В.П. Шибіка та інших. Разом з тим, проблема реалізації інституту недопустимості повороту до гіршого потребує комплексного аналізу та переосмислення на підставі чинного, суттєво оновленого законодавства України.

Посилення ролі суду в кримінальному процесі, пріоритетність захисту прав і свобод учасників судочинства, розширення змагальності вимагають нових теоретичних підходів до розгляду нормативного змісту гарантій права обвинуваченого на захист і постановлення справедливого рішення суду, однією з яких є інститут недопущення повороту до гіршого. Проблеми його реалізації в різних стадіях кримінального процесу, на жаль, не отримали однозначного вирішення в теорії, що не може негативно не позначитися на правозастосовчій практиці.

Наведені положення обумовили вибір теми даного дисертаційного дослідження, і актуальність наукового аналізу правової природи інституту недопустимості повороту до гіршого, специфіки його реалізації на різних стадіях кримінального процесу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану наукових досліджень кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого і є складовою частиною комплексної програми "Проблеми вдосконалення організації діяльності суду і правоохоронних органів" (номер державної реєстрації 0106И 002293).Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол №5 від 28.12.2000 р.).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційної роботи є виявлення існуючих проблем реалізації інституту недопустимості повороту до гіршого та специфіки його дії протягом всієї кримінально-процесуальної діяльності.

Для досягнення цієї мети в процесі роботи ставилися такі основні завдання:

- з'ясувати поняття та розкрити нормативний зміст інституту недопустимості повороту до гіршого;

- визначити його місце та роль в системі гарантій прав обвинуваченого (підсудного);

- проаналізувати процесуальні механізми зміни обвинувачення, підстави та межі;

- виявити типові недоліки слідчої, прокурорської та судової практики, які мають місце при зміні обвинувачення в різних стадіях кримінального процесу, та окреслити шляхи їх подолання.

Об'єктом дисертаційного дослідження є кримінально-процесуальні відносини, що виникають при реалізації механізму забезпечення прав та законних інтересів обвинуваченого при провадженні по кримінальній справі.

Предметом дисертаційного дослідження стали положення чинного законодавства України, проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України, що стосуються процесуального порядку зміни обвинувачення при провадженні по кримінальній справі, процесуальних гарантій забезпечення прав та законних інтересів обвинуваченого.

Методи дослідження обрані виходячи із специфіки цілей, завдань, об'єкта і предмета дослідження. В роботі дисертант використав: діалектичний метод наукового пізнання дійсності, а також спеціальні методи дослідження - історико-правовий, порівняльно-правовий, статистичний, системно-структурний, методи моделювання, спостереження, узагальнення та ін.

Історико-правовий метод використовувався для дослідження генезису інституту недопустимості повороту до гіршого в Україні. За допомогою порівняльно-правового методу здійснено аналіз кримінально-процесуального законодавства України та інших держав в частині правового регулювання інституту недопустимості повороту до гіршого. Статистичний метод використовувався для дослідження правозастосовчої практики, її узагальнення, виявлення типових помилок правозастосування. З допомогою системно-структурного методу визначено місце інституту недопустимості повороту до гіршого в системі кримінально-процесуальних гарантій прав особи в кримінальному судочинстві. Метод моделювання застосовувався при розробці науково-теоретичних моделей змін до чинного законодавства України з метою підвищення правової захищеності обвинуваченого (підсудного), забезпечення реалізації в кримінальному процесі загальноправового принципу справедливості. Метод узагальнення був використаний при послідовному зведенні одиничних фактів в єдине ціле з метою виявлення прогалин правового регулювання та можливих шляхів його удосконалення в частині забезпечення права обвинуваченого (підсудного) на захист.

Названі методи дослідження використовувалися в роботі у взаємозв'язку та взаємозалежності, що забезпечило повноту дослідження і коректність отриманих наукових результатів.

Нормативну основу дисертаційного дослідження складають: Конституція України, міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України, національне кримінально-процесуальне законодавства та законодавство зарубіжних країн, рішення Європейського Суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України, накази Генерального прокурора України.

Загальнотеоретичну базу наукового дослідження забезпечили праці вчених в галузі загальної теорії держави і права, кримінального та кримінально-процесуального права, прокурорського нагляду та ін.

Емпіричне підґрунтя дисертації складають дані, отримані при вивченні 236 кримінальних справ, що розглядалися в місцевих судах Вінницької області та Апеляційному суді Вінницької області, а також результати узагальнення опублікованої практики Верховного Суду України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що робота є першим на Україні комплексним дослідженням реалізації на різних стадіях кримінального процесу інституту недопустимості повороту до гіршого, на основі якого запропоновано науково - практичну модель підстав та меж зміни обвинувачення.

До найбільш важливих положень, що містять наукову новизну, слід віднести наступні:

- підкреслюється значення інституту недопустимості повороту до гіршого як важливої гарантії від необґрунтованого обвинувачення, яка посідає чільне місце у механізмі захисту прав та законних інтересів обвинуваченого, підсудного, засудженого;

- вперше наведено аргументи щодо включення до структури обвинувачення наступних елементів: - фабули або фактичних обставин вчиненого злочину; - юридичної кваліфікації; - ознак суб'єкту злочину, які мають кримінально-правове значення; - розміру шкоди, завданої злочином; - обставин, які пом'якшують або обтяжують покарання. Всі ці елементи знаходяться в органічній єдності і у своїй взаємообумовленості складають зміст обвинувачення;

- вперше досліджено предмет доказування при зміні обвинувачення - його складають ті з вищезазначених елементів структури обвинувачення, які змінюються в ході кримінально-процесуального пізнання і знаходять своє підтвердження відповідними доказами;

- по новому з'ясована природа та зміст інституту недопустимості повороту до гіршого як процесуальної гарантії, сутність якої полягає в тому, що при проведенні досудового розслідування, розгляді справи в суді першої інстанції та суді апеляційної інстанції забороняється, за відсутності певних умов (при недотриманні гарантій права обвинуваченого на захист, гарантій об'єктивного, неупередженого здійснення правосуддя судом та інш.), погіршувати становище обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, а суд касаційної інстанції не вправі, за жодних умов, безпосередньо посилювати покарання, застосовувати закон про більш тяжкий злочин або в інший спосіб погіршувати становище засудженого, виправданого та іншої особи, щодо якої винесено судове рішення судом першої чи судом апеляційної інстанції;

- вперше обґрунтовується висновок, що цей інститут, по суті, є конкретизацією в кримінальному процесі загальноправового принципу справедливості та спрямований на забезпечення правової стабільності при провадженні по кримінальній справі. В силу даного правила стає неможливою довільна зміна правового положення обвинуваченого;

- розглянута правова природа процесуального механізму зміни обвинувачення. Виходячи з похідного та корелятивного характеру захисту, в роботі обстоюється точка зору щодо такого порядку зміни обвинувачення, при якому б в повній мірі як обвинуваченому, так і потерпілому надавалась можливість реалізувати їхні права та законні інтереси;

- запропоновано класифікацію зміни обвинувачення залежно від стадії кримінального процесу, на якій приймається дане процесуальне рішення; суб'єкту його прийняття; складових елементів структури обвинувачення, які змінюються при подальшому провадженні по кримінальній справі; наслідків для обвинуваченого і підкреслюється, що зміна обвинувачення допустима лише в межах тих фактичних підстав, які сформульовані слідчим у постанові про притягнення особи в якості обвинуваченого;

- обґрунтовується доцільність запровадження процесуального порядку повідомлення потерпілого, як самостійного суб'єкта доказування по кримінальній справі, про пред'явлене обвинувачення чи його зміну з метою надання йому можливості активно приймати участь у кримінальному судочинстві;

- додатково аргументовано положення про те, що обвинувачення, яке здійснюється потерпілим в суді у випадку відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, складає окремий вид обвинувачення, яке є самостійним і тому не може визнаватися субсидіарним. У цьому аспекті, також досліджено право потерпілого за власною ініціативою ставити питання зміни обвинувачення як в сторону покращення, так і погіршення;

- заперечується доцільність збереження в новому кримінально-процесуальному законодавстві України інституту повернення кримінальної справи судом на додаткове розслідування як такого, що звужує змагальність кримінального процесу та покладає на суд здійснення не властивої йому функції. Разом з тим, відмова від даного інституту, на погляд дисертанта, має супроводжуватися підвищенням процесуальної активності суду з метою сприяння сторонам процесу у наданні доказів по кримінальній справі;

- обґрунтовано висновок, що чинна нормативна модель апеляційного провадження, спрямованого на виправлення допущених судом першої інстанції помилок та забезпечення таким чином реалізації права кожного на судовий захист, передбачає можливість виправлення не тільки тих порушень, які зазначені в апеляції, а й інших, якщо цим не погіршується становище засудженого чи особи, до якої застосовано примусові заходи виховного чи медичного характеру.

На підставі отриманих під час дослідження наукових результатів сформульовано низку пропозицій щодо змін та доповнення чинного КПК України, а також пропозиції до проекту нового КПК України, що стосуються дії інституту недопустимості повороту до гіршого не тільки як гарантії забезпечення права обвинуваченого (підсудного) на захист, а й справедливого судочинства.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що викладені в роботі висновки і пропозиції вносять конкретний вклад як у теорію кримінально-процесуального права, так і у практику його застосування, оскільки розширюють і поглиблюють уявлення про сутність інституту недопустимості повороту до гіршого, специфіку його реалізації в різних стадіях кримінального процесу, чинний правовий механізм забезпечення права обвинуваченого (підсудного) на захист.

Висновки та пропозиції, які містяться у дисертації, можуть бути використані: а) у науково-дослідницьких цілях - для подальшої розробки на підставі отриманих результатів проблеми забезпечення права обвинуваченого (підсудного) на захист; б) у нормотворчій діяльності - для вдосконалення чинного законодавства, розробки нового КПК України; в) у правозастосовній діяльності - викладені в дисертації положення можуть виконувати важливу методичну функцію, оскільки нададуть практичну допомогу слідчим, прокурорам та суддям у правильному застосуванні закону і допоможуть уникнути помилок в їх діяльності; г) у навчальному процесі - при вивченні курсу кримінального процесу та спецкурсів студентами вищих юридичних навчальних закладів, при підготовці та перепідготовці практичних працівників, в науково-дослідницькій роботі студентів.

Апробація результатів дослідження. Дисертація підготовлена на кафедрі кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, представлена і обговорена на засіданні кафедри, схвалена нею і рекомендована до захисту.

Окремі положення дисертації оприлюднені у вигляді виступів і доповідей на науково-практичних конференціях: "Конституція-основа державно-правового будівництва і соціального розвитку України". (м. Харків, 30 червня 2001 р.); "Проблеми розвитку юридичної науки у новому столітті (До міжнародного дня науки за мир і розвиток). (м. Харків, 25-26 грудня 2002 р.)"

Публікації. Основні наукові положення та висновки дисертації знайшли своє відображення у п'яти наукових публікаціях, із яких 3 наукові статті у фахових виданнях та 2 тез доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, 3 розділів, що поєднують 8 підрозділів, висновків до кожного розділу та загальних висновків до роботи, списку використаної літератури (225 найменувань). Загальний обсяг дисертаційного дослідження становить 206 сторінок, з них основного тексту 185 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкриваються сутність і сучасний стан вивчення наукової проблеми, обраної автором для дослідження, обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, визначаються мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, його методологічна й теоретична основи, формулюються положення, які характеризують наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення зроблених висновків, апробацію результатів дослідження.

Розділ 1. "Сутність інституту недопустимості повороту до гіршого в кримінальному процесі" складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1 "Обвинувачення як фундаментальна категорія інституту недопустимості повороту до гіршого" присвячений дослідженню сутності обвинувачення як фундаментальної категорії інституту недопустимості повороту до гіршого в кримінальному судочинстві.

З метою найбільш повної характеристики сутності та правової природи обвинувачення автор розглядає його у двох аспектах - кримінально-процесуальному (як діяльність уповноважених суб'єктів, що спрямована на притягнення особи, яка вчинила злочин, до кримінальної відповідальності, та доказування її винності) та кримінально-правовому (як теза компетентних суб'єктів, що формалізована у відповідних процесуальних документах, по інкримінованому особі злочину).

Особливого значення в контексті теми даного дослідження набуває вирішення питання щодо складових елементів обвинувачення в кримінально-правовому аспекті, оскільки зміна кожного з них впливає на становище обвинуваченого. Автором запропоновано до структури обвинувачення включати: - фабулу або фактичні обставини вчиненого злочину; - юридичну кваліфікацію дій обвинуваченого; - ознаки суб'єкту злочину, які мають кримінально-правове значення; - розмір шкоди, завданої злочином; - обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання. Зазначені елементи знаходяться в органічній єдності і у своїй взаємообумовленості складають зміст обвинувачення. В ході подальшої процесуальної діяльності кожен з цих елементів обвинувачення може змінюватися як одночасно так і окремо, що матиме різні правові наслідки для обвинуваченого. Процесуальні умови та порядок зміни обвинувачення в різних стадіях кримінального процесу складають сутність кримінально-процесуального інституту недопустимості повороту до гіршого у його вузькому значенні, що і є предметом даного дослідження. В широкому значенні це також стосується й інших аспектів правового становища обвинуваченого - зміни запобіжних заходів, застосування інших заходів кримінально-процесуального примусу тощо.

У підрозділі 1.2 "Правова природа та зміст інституту недопустимості повороту до гіршого в кримінальному процесі" досліджується сутність, специфіка, зміст та значення в системі кримінально-процесуальних гарантій інституту недопустимості повороту до гіршого.

Відзначається, що сутність інституту недопустимості повороту до гіршого полягає у встановленні такого правового механізму зміни обвинувачення в різних стадіях кримінального судочинства, при якому належним чином забезпечувалась би обвинуваченому можливість захищатися від пред'явленого обвинувачення та надавалась реальна можливість у реалізації конституційного права на захист, а також забезпечувалась свобода оскарження рішення суду.

З точки зору інституціональної характеристики недопустимості повороту до гіршого розглядається в роботі як кримінально-процесуальна гарантія. Вона знаходиться в сфері дії принципу non bis in idem (недопустимість повторного притягнення особи до відповідальності або повторного покарання), що прямо закріплений в статті 4 Протоколу № 7 в редакції Протоколу № 11 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року. Ця норма містить чітке правило, згідно з яким "нікого не може бути притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави". У пункті 2 цієї статті спеціально зазначено, що "положення попереднього пункту не перешкоджають повторному розгляду справи згідно із законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів чи суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи".

Проведене дослідження правової характеристики інституту недопустимості повороту до гіршого дозволило сформулювати його авторське визначення. Зазначається, що він, по суті, є конкретизацією загальноправового принципу справедливості і спрямований на забезпечення правової стабільності при провадженні по кримінальній справі. В силу даного правила стає неможливою довільна зміна правового становища обвинуваченого.

Розділ 2. "Проблеми зміни обвинувачення на досудових стадіях кримінального судочинства" складається з двох підрозділів, які логічно об'єднані дослідженням питань зміни обвинувачення слідчим під час досудового слідства та зміни обвинувачення прокурором при здійсненні нагляду за дотриманням закону на досудовому провадженні по кримінальній справі та при затвердженні обвинувального висновку.

У підрозділі 2.1 "Спірні питання зміни обвинувачення слідчим при провадженні досудового слідства" увагу приділено аналізу встановленого чинним законодавством порядку зміни обвинувачення в ході досудового слідства.

Спираючись на визначену структуру обвинувачення, автор розглянув можливі варіанти його зміни, які стосуються кожного з елементів. Загальні правила зміни обвинувачення на досудовому слідстві передбачені ст. 141 КПК України. Проте визначений в ній процесуальний порядок є не досить чітким, оскільки низка питань, що стосуються процесуального оформлення прийнятого слідчим рішення, залишаються невирішеними. Таке становище не відповідає принципу правової визначеності, і як наслідок негативно відображається на рівні правової захищеності обвинуваченого та потерпілого. Так, виходячи із вимог закону, у всіх випадках, коли зміна обвинувачення викликана зміною його фактичних обставин (фабули) або юридичної кваліфікації, а доповнення обвинувачення - встановленням нових епізодів (фактів) злочинної діяльності обвинуваченого, слідчий повинен винести нову постанову про притягнення його як обвинуваченого та заново пред'явити обвинувачення з виконанням вимог, встановлених статтями 131, 132, 133 і 140 КПК України. У зв'язку з цим виникає питання щодо змісту цієї постанови, необхідності включення в неї всього обсягу обвинувачення або можливості винесення нової постанови виключно щодо нових фактів або їх нової правової оцінки. На погляд автора, у всіх зазначених випадках нова постанова про притягнення як обвинуваченого повинна містити повний обсяг обвинувачення, що забезпечує його цілісне уявлення обвинуваченим і корелює з його правом знати, в чому його обвинувачують (ч. 1 ст. 43 КПК України). кримінальний процесуальний право засуджений

Зважаючи на нечіткість нормативного регулювання питання щодо процесуального оформлення зміни обвинувачення в частині кваліфікації дій обвинуваченого, на практиці слідчі складають низку постанов, які не передбачені чинним КПК: - про перекваліфікацію злочинних дій, - про закриття кримінальної справи, перекваліфікацію та порушення кримінальної справи, - про зміну підстав порушеної кримінальної справи, тощо. Слід зазначити, що при зміні кваліфікації важливим є не тільки формулювання нового обвинувачення та ознайомлення з ним обвинуваченого, його законного представника та захисника, а й з?ясування мотивів, які призвели слідчого або прокурора до даного рішення. У зв'язку з цим автор вважає, що при зміні кваліфікації дій обвинуваченого слідчому необхідно складати два процесуальних документа - постанову про перекваліфікацію дій обвинуваченого та нову постанову про притягнення як обвинуваченого, з якими має ознайомити суб'єктів захисту.

Якщо ж під час досудового слідства частина пред'явленого обвинувачення не знайшла свого підтвердження, слідчий своєю постановою повинен закрити справу в цій частині обвинувачення і оголосити про це обвинуваченому (ч. 2 ст. 141 КПК України). Таким чином, за змістом цієї норми постанова про закриття справи у відповідній частині обвинувачення повинна бути винесена слідчим в тих випадках, коли зміна обвинувачення викликана не підтвердженням як окремих фактів (епізодів) злочинної діяльності, які не мали самостійної правової кваліфікації, так і тих фактів (епізодів), які були кваліфіковані за окремою статтею (частиною статті) кримінального закону. Проте, якщо виключення з обвинувачення одного або кількох епізодів пов'язане зі зміною кваліфікації злочину, то поряд із закриттям справи в цій частині необхідно знову пред'явити обвинувачення. Тому в даному випадку слідчий повинен скласти три постанови - про закриття справи в частині обвинувачення, що не знайшло свого підтвердження, про перекваліфікацію дій обвинуваченого і про притягнення особи як обвинуваченого за новим обвинуваченням, після чого знову пред'явити його обвинуваченому. На підставі проведеного дослідження в дисертації запропоновано внести ряд змін до чинного кримінально-процесуального законодавства України.

Враховуючи процесуальне положення потерпілого як самостійного суб'єкта доказування по кримінальній справі, захист інтересів якого має пріоритетне значення, обґрунтовується доцільність запровадження такого порядку, при якому потерпілого необхідно повідомляти про пред'явлене обвинувачення чи його зміну.

У підрозділі 2.2 "Спірні питання зміни обвинувачення прокурором при перевірці справи з обвинувальним висновком" зроблено висновок, що перевірка прокурором справи з обвинувальним висновком є формою реалізації прокурором на даному етапі провадження по кримінальній справі прокурорського нагляду, який здійснюється специфічними засобами, що забезпечують ефективність його діяльності та досягнення завдань прокурорського нагляду.

Поділяючи позицію В.С. Зеленецького щодо порушення державного обвинувачення з моменту затвердження прокурором обвинувального висновку, автор підкреслює особливу значущість перевірки прокурором повноти, всебічності і об'єктивності проведеного розслідування, законності та обґрунтованості висновків слідчого, відповідності обвинувального висновку вимогам закону. В процесі здійснення такої перевірки прокурор зобов'язаний виправити помилки, які були допущені слідчим під час пред'явлення обвинувачення чи внесення до нього змін, однак повноваження прокурора щодо зміни обвинувачення на цьому етапі провадження у справі обмежені дією правила про недопустимість повороту до гіршого.

Повноваження прокурора на внесення змін в обвинувачення, сформульованого в обвинувальному висновку, закріплені в ст. 231 КПК України. Системне тлумачення цієї правової норми дозволяє дійти висновку, що вона передбачає дві підстави, які ведуть до погіршення становища обвинуваченого, при наявності яких справа підлягає поверненню для провадження додаткового розслідування і предґявлення нового обвинувачення. Це випадки, які вимагають, по - перше, зміни обвинувачення на більш тяжке, що за змістом ч. 2 ст. 231 КПК України проявляється у необхідності застосування статті Кримінального кодексу з більш тяжкою санкцією, і, по - друге, пов'язані з істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами. Виходячи з того, що становище обвинуваченого може бути погіршене й при зміні інших елементів обвинувачення, автором пропонується доповнити ч. 2 ст. 231 КПК України після слів "не тягне за собою застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією" новим положенням такого змісту: "а також не погіршує становище обвинуваченого з інших підстав", що охоплювало б всі можливі випадки, які ведуть до зміни обвинувачення на більш тяжке і вимагало б від прокурора вчинення дій по забезпеченню права обвинуваченого на захист, передбачених частиною 1 ст. 231 КПК України.

Важливого значення для правильного застосування ст. 231 КПК України має розмежування понять "більш тяжке обвинувачення" та "обвинувачення, що істотно змінює пред'явлене обвинувачення за фактичними обставинами", оскільки вони складають основу правил про недопустимість повороту до гіршого.

Розділ 3. "Недопустимість повороту до гіршого у судових стадіях кримінального процесу" складається з чотирьох підрозділів, які логічно об'єднані дослідженням спірних питань зміни обвинувачення в суді першої інстанції, особливостей реалізації інституту недопустимості повороту до гіршого при перегляді судових рішень в апеляційному, касаційному та виключному провадженнях.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Ковбаса Ю.П. Процессуальные аспекты изменения обвинения по уголовному делу // Актуальні проблеми держави та права: Збірник наукових праць. Випуск 10. - Одеса: Одеська національна юридична академія, 2001. - С. 139-149.

2. Ковбаса Ю.П. До питання про недопустимість "повороту на гірше" в стадії перегляду судових рішень у порядку виключного провадження // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. Науково-теоретичний журнал. Вип. 4. - Луганськ, 2004. - С. 111-122.

3. Ковбаса Ю.П. До питання недопустимості зміни обвинувачення на більш тяжке під час розгляду справи в суді по першій інстанції // Актуальні проблеми держави і права. Вип. 27. - Одеса: Юридична література, 2006. - С. 100-110.

4. Ковбаса Ю.П. Заборона повороту до гіршого у кримінальному судочинстві // Конституція - основа державно - правового будівництва і соціального розвитку України: Тези доп. та наук. повідомлень учасників наук. конф. (м. Харків, 30 червня 2001 р.). - Х.: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2001. - С. 210-211.