Державний лад та право Стародавнього Китаю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Державний лад Стародавнього Китаю

1.1 Виникнення держави та її розвиток. Держава Шан (Інь)

1.2 Держава Чжоу, Держава Цінь, Держава Хань

Розділ 2. Право Стародавнього Китаю

2.1 Особливості та етапи розвитку права Стародавнього Китаю

2.2 Джерела права. Покарання. Шлюб і сім'я

2.3 Регулювання майнових відносин. Судовий процес

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Жодна правова система в світі не зазнала такого потужного впливу двох протиборчих філософських вчень, як правова система Стародавнього Китаю, в історії якої етичні догмати конфуціанства і політико-правові концепції легізму стали визначальними чинниками самого поступального розвитку права, його ідейних основ, принципів і інститутів, а також механізмів правозастосування, традиційного праворозуміння китайців.

В даній курсовій роботі, основна увага звертається на виникнення та розвиток держави Стародавнього Китаю. Особливості та етапи розвитку права Стародавнього Китаю та його джерела.

Актуальність теми курсової роботи полягає в тому, що в даний час протягом тривалої історії китайського традиційного суспільства мав місце лише один корінний якісний перелом у розвитку продуктивних сил і суспільного виробництва - у V -IV ст. до н.е. Цей період супроводжувався руйнуванням общинної земельної власності, зростанням великого приватного землеволодіння, поширенням орендних форм експлуатації малоземельних і безземельних селян-здольників.

Метою дослідження є аналіз стану державного ладу та права Китаю в Стародавньому світі.

Об'єктом дослідження виступають державний лад та право Стародавнього Китаю.

Предметом дослідження є процес створення імперії, а також систем реформ і нововведень.

Для досягнення поставленої мети потрібно вирішити наступні завдання: виявити умови і передумови для створення централізованої держави, для цього проаналізувати державно-правову обстановку в Стародавньому Китаї; розглянути і проаналізувати реформи Цінь, Хань, Чжоу; зробити висновки.

Розділ 1. Державний лад Стародавнього Китаю

1.1 Виникнення держави та її розвиток. Держава Шан (Інь)

Історія Стародавнього Китаю поділяється на чотири періоди, кожен з яких пов'язаний з правлінням певної династії. Перший період - Шан (Інь) - продовжувався з XVІІІ до XІІ ст. до н.е. Другий період Чжоу - з XІІ ст. до н.е. до 221 р. до н.е. Третій період - царство Цінь - з 221 р. до 207 р. до н.е. Чет-вертий період - царство Хань - з 206 р. до 220 р. н.е. Четвертий період характеризується перетворенням рабовласницької держави на феодальну.

Держава Шан (Інь). Згідно з китайськими легендами ви-никнення держави в Китаї пов'язане з підкоренням у XVІІІ ст. до н.е. племені Ся племенем Шан. Чен Тан, який очолював у той час плем'я Шан, став засновником династії, що одержала назву Шан. Пізніше, після падіння династії Шан, її, а також державу стали позначати ієрогліфом “інь”. Тому перший період в історії китайської держави має дві назви: Шан і Інь. Чен Тан став першим китайським царем (ваном).

Таким чином, особливістю виникнення держави в Китаї є те, що процес переходу від первіснообщинного ладу до класового суспільства був активізований підкоренням одного народу іншим. Органи первіснообщинного ладу не були при-стосовані для управління завойованим народом. Для цього швидко створюється державний апарат і завершується пере-ворот у соціальних відносинах [5].

Суспільний лад. Іньське суспільство і держава були ра-бовласницькими. Панівний клас складався із світської рабовласницької аристократії, жрецької рабовласницької знаті і рабовласницької аристократії підкорених племен. Залежно від наближення до царя і займаної посади світській аристократії присвоювались титули, що давали певні привілеї. Соціальне положення визначалось також земельними володіннями і наявністю рабів. Рабами володіли як приватні особи, так і держава. Джерелами рабства були: захоплення полонених на війні, продаж у рабство за борги, обернення в рабство за деякі злочини. Раби не могли мати ні сім'ї, ні майна. Значну частину населення складали вільні общинники. Усі общинні землі поділялись на категорії: “громадське поле” і “приватні поля”. Громадське поле оброблялося всією общиною, а врожай на-правлявся царю. Приватні поля знаходились в індивідуальному користуванні кожної сім'ї. Але вони не були у власності осіб, які їх обробляли. Земля вважалася державною власністю і знаходилась у розпорядженні царів. У приватній власності в цей період знаходились раби, будинки, знаряддя праці.

Державний лад. Державний лад на ранньому етапі зберігає пережитки родоплемінної військової демократії. У подальшому спостерігається монополізація царем всієї влади.

Цар був найбільшим рабовласником, верховним військовим вождем, верховним суддею і керівником релігії. Особа царя обожнювалась. Він очолював державний апарат, на вищі посади в якому призначав своїх близьких родичів. Усі інші посади займали професійні чиновники - писарі, збирачі податків, судді та ін.

Посадові особи поділялись на три основні категорії: вищі цивільні чиновники; військові чиновники; різні радники. Існували збройні сили, тюрми.

У XІІ ст. до н.е. в державі загострюються внутрішні про-тиріччя. У цей же час плем'я Чжоу розширює свої володіння. Під його керівництвом об'єднується ряд племен для боротьби проти Іньської держави. У 1076 р. до н.е. племена Чжоу пе-ремогли Іньську армію та утворили нове царство [1].

Ідея державності, що виростала з управління, визнавалася всім китайським суспільством протягом усієї історії Китаю. Государ або династія могли бути "поганими", государів скидали, вбивали; держава здригалася від численних народних повстань та війн, але в жодного не виникло думки про те, що порядок може бути іншим. Держава, що втілює в собі через Сина Неба гармонію і порядок на благо підданим, та ідеальний чиновник - "доблесний чоловік", що ревно та безкорисливо слугує державі як втіленню нації, - у цьому полягає державна філософія Китаю. Якщо якогось государя скидали, то лише тому, що він втрачав моральну силу "Де", тобто втрачав і мандат Неба. Служіння на благо держави вважали своїм обов'язком видатні розуми Китаю. На високих державних посадах побували найвидатніші поети Китаю: Цюй Юань, Тао Юаньмін, Лі Бо, Ду Фу, Су Ши, Ван Вей та ін. Будучи яскравими особистостями, дисиденти давнини не мирилися з бюрократичними порядками, однак вони залишалися державниками. Так, Ду Фу писав: «О, если бы такой построить дом под крышею громадною одной, чтоб миллионы комнат были в нем, для бедняков, обиженных судьбой!»

У китайських джерелах не залишилося достовірних відомостей про перехід від родоплемінної організації суспільства до власне державної. Початкова історично достовірна династія Шан-Інь вже була централізованою державою з сильною верховною владою. Складається враження, що Китай завжди був державою. Це пояснюється тим, що вже за "первісного" стану Китай був великим керованим суспільством, та інститут правителів виникає тут дуже рано. Всім легендарним "досконаломудрим" правителям Китаю притаманні магічні ритуальні функції: вони мають забезпечити сприятливий контакт із вищими силами, сприяти за допомогою ритуалів гармонії серед людей та у всій Світобудові. Так, Сима Цянь повідомляв: "Хуан-ді упорядкував п'ять стихій, насадив п'ять видів злаків, заспокоїв народ, навів лад у чотирьох частинах світу"; Чжуан-Сюй "створював багатства, співпрацюючи з особливостями Землі, діяв, виходячи з сезонів року, наслідував духи людей та небесні духи, управляв стихіями... усі великі та малі духи, все, що освітлювалося сонцем та луною, змирилося та підкорилося йому"; Гао-Синь "обчислював рух сонця та луни, розпізнавав духів та з повагою служив їм".

В епоху Шан-Інь правитель обирався у середовищі свого вузького клану (ванцзу), поділеного на дві екзогамні групи, пов'язані між собою шлюбними союзами (ситуація дуже схожа на процедуру обрання (або затвердження) царя в Хетській державі особливими зборами - паі-кусом). Наділення клану правителів магічними (а цебто й управлінськими) функціями було типовим для давнини явищем. Таким кланом правителів ставав старший рід (точніше, старша дуально-ролова група), від якого відбруньковувалися нові молодші родові групи. Нерідко обранню передувало випробовування того, кого обирали. Так, легендарний Яо призначає своїм наступником "простолюдина" Шуня лише після ряду випробувань, до числа яких входив пошук виходу з гірського лісу (нагадує обов'язкове ритуальне блукання тайгою кандидата в шамани у деяких народів Сибіру). Випробування мало підтвердити наявність у того, кого обирали, тієї самої магічної сили, якою мав володіти священний цар. Китай - Піднебесна імперія. Його захищає безособистісне Небо. "Проекція" Неба на квадратну землю складає коло - це і є Піднебесна - цивілізований світ. Не охоплені проекцією Неба кути квадрата населені варварськими народами, що оточують Піднебесну. Влада Неба на землі представлена Сином Неба - імператором. Як і в усіх стародавніх суспільствах, у Стародавньому Китаї все суспільне життя буде сакралізоване, в тому числі публічна влада. Правитель - Ван виступає спочатку в ролі "священного царя". Управляти Піднебесною як "священним царем" правитель може лише остільки, оскільки він наділений внутрішньою магічною силою "Де", що дарується правителю Небом як винагорода за чесноти або притаманна йому з початку в результаті чудесного зачаття, в якому беруть участь неземні сили (китайський варіант непорочного зачаття). Так, засновник династії Хань - Лю Бан (селянин) нібито народився від союзу його матері та Небесного дракона. Реальний же батько Лю Бана Тай Гун обмежився при цьому пасивною роллю християнського Йосипа. У цьому разі дракон виступає як тотемний предок, дух-родоначальник племені. Походження правителя внаслідок втручання неба відобразилося в обов'язковому додаванні до титулу імператора, починаючи з епохи Чжоу, терміна "Тянь-Цзи", тобто "Син Неба". В легендах про "досконаломудрих" правителів говориться, що носієм магічної сили могла бути будь-яка людина, і правитель обирав наступника з усіх жителів країни: важливо, щоб претендент володів небесним мандатом - Тян мін. Якщо правитель чомусь утрачав силу Де (за вченням конфуціанства не відповідав морально-етичним критеріям), Небо позбавляло його своєї підтримки та обирало нового правителя. Звичайно, Небо в цьому разі діяло або через клан правителів, або через народні повстання. Аргумент "небесного мандата" вперше було використано чжоусцями як привід для скинення династії Шан-інь.

Починаючи з епохи Чжоу, в Китаї встановлюється престолонаслідування за принципом першородства: престол унаслідується старшим сином. Але цей принцип затверджується не одразу. Принцип першородства в престолонаслідуванні було закріплено в особливій "Угоді" імператора Гао-цзу, засновника династії Хань, з представниками аристократії. Отже, в період Шан-Інь правитель виступає в іпостасі "священного царя". Період Чжоу привносить в цей культ шаманський та військовий елементи. У період Чунь цю - "Весни та осені" - поступово відбувається десакралізація влади й виникає необхідність у нових її обґрунтуваннях. Ці обґрунтування були представлені вченнями конфуціанства, даосизму та легізму.

Небо є уособленням світової стабільності та Порядку. Небо посилає Порядок на землю через свого "медіума" на землі - імператора. Останній поширює цю благодать на всіх людей через імператорський державний апарат. Сувора ієрархія держави забезпечує Порядок серед людей. Кінцевою ланкою цієї ієрархії є родина, в якій також царює ієрархія, що очолюється головою родини. Небо-Сип Неба-його міністри-підлеглі міністрам ранжируванні начальники-голова родини-за таким ланцюгом сходить на людей благодать Неба - Порядок та Гармонія. Зверху сходять батьківська любов та піклування про тих, хто стоїть нижче, знизу - синовня шанобливість до старших. Порушення цього встановленого Небом Порядку, нешанобливість до старших - найбільше нещастя та найтяжчий злочин. Такою є китайська філософія держави. Звичайно, ця конфуціанська доктрина державності являла собою ідеал, якого прагнули вчені та "доблесні чоловіки", але в реальному політичному житті цей ідеал вибухав запеклою боротьбою за владу, палацовими переворотами, міжусобицями, народними повстаннями та війнами. Цього ідеалу дотримувалися ті, хто вже перебував при владі, конкуренти, що рвалися до влади, не соромилися вбивати "синів неба", аби посісти їх місце. Свої дії вони виправдовували тим, що скинутий попередник був "поганим" і втратив небесний мандат. Уся династична історія Китаю багата на запеклу боротьбу за владу кланів і династій [18].

Протягом майже чотирьох тисяч років історії структура держави і державного апарату Китаю, звичайно, змінювалася. Однак у цілому принципи державного ладу, управління залишалися незмінними. Китай був надзвичайно "одержавленим" суспільством з розгалуженою системою ранжированого чиновництва. На верхівці рангової системи перебували імператор, поділені на ранги його численні родичі, дружини, наложниці, слуги; поділені на ранги урядові заклади та все чиновництво.

Центром імперії є Палац. Це особливий замкнений світ із суворо ранжированими мешканцями та панування Ритуалу, якому підкорені всі - від імператора до останнього слуги.

У розпорядженні Шаншушена знаходилися галузеві палати: рангів та чинів, подвірна палата, палата церемоній, управління справами, військова палата, палата покарань, палата громадських робіт.

Центральним апаратом Шаншушена був Душен. Безпосередньо при імператорі знаходилися імператорська канцелярія (Меньсяшен), а також імператорський секретаріат (Джуншушен). У розпорядженні Шаншушена були палацові служби:

- бібліотечний департамент (Міншушен), де зберігалися документи, книги, рукописи, карти;

- департамент внутрішньо-палацового забезпечення (Дяньчжу-шен) - забезпечення харчування, гардероб, екіпаж, медичне обслуговування;

- департамент внутрішнього обслуговування (Нейшишен) палацові раї, палацові жінки, скарбниці та ін.;

- цензорська колегія (Юйшитай) - головний контрольно-ревізійний орган уряду.

Далі йшли дев'ять управлінь:

1) управління імператорських жертвопринесень;

2) управління імператорських банкетів;

3) управління імператорських регалій;

4) управління імператорської родини - облік членів імператорського роду, їх народжень, смертей, точне визначення ступенів спорідненості;

5) управління імператорських екіпажів - стайні, скотарство, паланкіни;

6) юридичне управління;

7) церемоніальне управління - дипломатичні прийоми (гості з-за кордону, збирання інформації про сусідні країни, похорони вищих чиновників);

8) сільськогосподарське управління;

9) управління скарбниць.

Далі за адміністративною ієрархією йшли п'ять директоратів:

1) директорат синів країни (відав підготуванням молодих кадрів для державної служби);

2) директорат імператорських майстерень;

3) директорат будівельних робіт;

4) директорат окружних майстерень;

5) директорат річного контролю [11].

Місцеве управління було зосереджено в округах (чжоу) та уїздах (сянь), куди чиновників призначали з центру.

У дрібніших територіальних підрозділах чиновників призначало уїзне начальство з "поважних" місцевих жителів. Крім того, територія держави була поділена на військові округи (чжень), прикордонні зони (шу) та різного роду губернаторства.

Організація державної служби Китаю була розроблена найретельнішим чином та являла собою величезну суворо ранжирувану чиновницьку систему. Становище державного службовця визначалося службовою посадою; почесною посадою; нагородною посадою; титулом знатності.

Висоту посад і титулів вимірювали рангами. Ранг був універсальним мірилом становища людини в китайському суспільство. Лише ним визначалися правове та економічне становище людини в державі. На ранги поділялися члени імператорської родини, дружини та наложниці імператора, служивий народ.

У державному апараті шкала основних посад поділялася на 30 розрядів (цзе), які зводилися у дев'ять рангів - пінь. Кожний ранг поділявся на основний - чжен та наступний - цун. Отримання рангу та потім домагання посади проходили у три шляхи:

1) висунення на службу;

2) завдяки родинній "тіні" (інститут "тіні" у китайців означав стан спорідненості зі знатною людиною, від чого залежало становище людини в усіх сферах соціального життя: ранг, посада, привілеї в суді);

3) найпрестижніший шлях - складання іспитів на вчені ступені: сюцай, "цзюй-чжень" та "цзіньши". Іспити проводилися в столиці та були дуже нелегкими. Але той, хто успішно склав іспити, гарантовано отримував посаду та пов'язані з нею привілеї. Посади були трьох видів: службові (чжи-шигуань), почесні (саньгуань) та нагородні (сюньгуань) і, крім того, поділялися на основні (людей) та допоміжні (лювай). До останніх належали переписувачі, воротарі, підсобний персонал. Основні посади поділялися на 30 розрядів (це) та зводилися у 10 рангів, кожний з яких поділявся на основний (чжен) та наступний (цун). З четвертого і до дев'ятого ранги, і основний, і наступний, поділялися на вищий (шан) та нижчий (ся). Наприклад, дев'ятий ранг включав у себе дев'ятий основний вищий, дев'ятий основний нижчий, дев'ятий наступний вищий та дев'ятий наступний нижчий, - так кожний ранг. Таким чином, у складі дев'яти рангів малися з першого до третього шість рангів і з четвертого до дев'ятого - 24 ранги, тобто разом 30 розрядів.

Посада та ранг мали суттєві відмінності. Посада вказувала на посадові функції чиновника, ранг - на його суспільний стан, матеріальну забезпеченість, правове становище. Від рангу залежали розмір жалування, привілеї, спосіб життя, одяг, прикраси; ранг з усіма його привілеями зберігався й після служби. Почесні посади не тягли за собою жодних службових обов'язків, давалися за послуги, не оплачувалися як реальні. Нагородні посади давалися лише за військові заслуги, їх могли отримати і солдати-простолюдини. Ці посади також не тягли за собою жодних обов'язків та були підставою для присвоєння рангів. Ранги, титули знатності та "тіні", що вони надавали, ретельно регламентувалися. Вся рангова система поширювалася також на палацових жінок, але їх титули не успадковувалися і були похідними від рангів родичів-чоловіків. Діяльність чиновників ретельно контролювалася. Щороку вони отримували від своїх начальників атестації у рамках "чотирьох гідностей" та "двадцяти семи досконалостей". Від атестації залежали просування по службі та розмір жалування [4].

1.2 Держава Чжоу, Держава Цінь, Держава Хань

Період правління династії Чжоу поділяється на три час-тини: період Західного Чжоу (1122 - 742 рр. до н.е.); Східного Чжоу (770 - 403 рр. до н.е.); період “воюючих царств” (403 - 221 рр. до н.е.)

Період Західного Чжоу характеризується збільшенням кількості рабів, розвитком великого землеволодіння. Зміцнюється рабовласницька держава, ускладнюється її структура.

Суспільний лад. Панівне становище в суспільстві займала рабовласницька аристократія, до якої належала чжоуська спадкова знать, чжоуська військова знать і частина іньської рабовласницької аристократії, що вціліла після підкорення [2].

Власником землі, як і раніше, був цар. Розвивається велике землеволодіння рабовласницької аристократії. Рабовласницька знать вільно розпоряджалася своїми володіннями і згідно з наявними даними землю можна було відчуджувати, здавати в оренду, заставляти. У цей період з'являється тенденція до перетворення володінь у приватну земельну власність, хоча формально у володінні землею зберігається залежність від волі царя. Пізніше, з послабленням влади чжоуських царів, відбувається перетворення права великих рабовласників на володіння землею у право власності на землю.

Велику роль у період Західного Чжоу продовжувало відігравати общинне землекористування. Найприниженіше становище займали раби. Рабська праця широко застосовувалась у різних галузях господарства. Збільшилась кількість приватних рабів.

Державний лад. Верховна влада знаходилась у руках спадкового царя (вана). У царстві Чжоу існувала палацова система управління: палацові службовці були одночасно і поса-довими особами.

Державний апарат складався із наближених особистих слуг вана, а інколи і довірених рабів. Вони ставали державними чиновниками. Вищий чиновник сян очолював увесь державний апарат, який складався із великої кількості чиновників.

Армія не була повністю професійною. Вона складалась із двох частин: невеликих постійних загонів і ополчення, що збиралось під час війни.

Централізованої держави протягом усього періоду Чжоу не існувало. Тому в безпосередньому управлінні вана знаходилась лише столична область.

Уся інша територія країни управлялась володільними князями-чжухоу. У цей період остаточно встановлюється створена ще в епоху Інь ієрархічна система князівських титулів, що складалась з п'яти категорій: гун, хоу, бо, цзи, нань. Правителі одержували свою територію із рук чжоуського царя і зобов'язані були в певні строки з'являтися в палаці. Це підкреслювало їх залежність від царя [15].

Територія князівства поділялась на більш дрібні адміністративні одиниці, що склались на базі попереднього родо-племінного ділення. Найнижчою адміністративно-територіальною одиницею була сільська община.

У ІX ст. до н.е. послаблюються зв'язки центральної влади з правителями залежних царств. Країна розпадається на ряд самостійних держав. Чжоуські царі перетворились на правителів невеликого володіння - Східного Чжоу.

У період Східного Чжоу відбуваються великі зміни в економічному і політичному житті країни. Розвиток ремесла і торгівлі призводить до підвищення в суспільному житті ролі купців. Відбувається занепад спадкового землеволодіння родової аристократії і посилення приватної власності рабовлас-ників на землю. Втрачені спадковою знаттю землі переходять до воєначальників, купців.

В період “воюючих царств” відбувається подальший розвиток великого землеволодіння. Одночасно руйнується общинне землеволодіння, вводиться земельний податок. Тепер замість праці на “громадському полі” землероби повинні були платити податок зі своєї землі.

З часу знищення монархії Західного Чжоу по суті єдиної держави не існувало. Багаточисельні держави вели між собою постійні війни, в результаті яких відбувалося захоплення більш слабких держав.

У ІV ст. до н.е. посилюється царство Цінь, яке перемагає інші царства і в ІІІ ст. до н.е. засновує нове Цінське царство.

Держава Цінь. Створенню сильної централізованої держави Цінь сприяли реформи Шань Яна - сановника Ціньської держави, які торкнулися багатьох сфер життя суспільства: економічної, соціально-політичної, державно-правової. Були узаконені вільний продаж і покупка землі, що завдала тяжкого удару общинному землеволодінню. Розпад общини прискорювався завдяки закону про примусове дроблення великих сімей. З метою централізації держави було проведено нове адміністративне ділення за територіальним принципом. Була змінена система стягнення податків. Тепер кожна сім'я виплачувала податок, який залежав від кількості землі, а не 1/10 вражаю, як раніше. Було переозброєно і реорганізовано військо. Ці реформи засвідчили про перехід до розвиненої рабовласницької держави. Життя в державі пови-нно відбуватися за єдиними правилами. Імператор ввів єдині письмові знаки, упорядкував міри ваги і довжини, затвердив обов'язкові для всіх закони.

Суворе дотримання законів вважалося найважливішою умовою порядку в державі. Проведені реформи ненадовго зміцнили державу. Соціальні протиріччя призводили до повстань, найбільш могут-нє з яких у 209 р. до н.е. призвело до ліквідації Ціньської мо-нархії. До влади прийшла нова династія - Ханьська.

Держава Хань. Засновником нової династії був сільський староста Лю Бан, один із керівників повстання. Свою діяльність він розпочав з проведення реформ, які були спрямовані на пом'якшення становища рабів і селян. Багато рабів було звільнено, зменшено поземельний податок. Але ці реформи не зупинили росту рабовласництва і великого приватного землеволодіння - головних причин, що породжували соціальні протиріччя. Становище народних мас через деякий час знов погіршилось.

Структура центрального і місцевого апарату залишилась без змін. Великі зусилля царської влади були спрямовані на централізацію держави. Був здійснений новий адміністративний поділ країни, за яким уся територія була поділена на 13 великих округів, які очолювали намісники імператора.

На чолі областей і повітів були три чиновники, які призначалися центральною владою, правитель і його помічники у цивільних і військових справах. Крім того, діяльність місце-вих адміністрацій контролювалась державними інспекторами [6].

У VІІІ р. н.е. Ван Ман захопив владу та оголосив себе імператором “нової” династії. Він став проводити реформи, спрямовані на пом'якшення класових протиріч. Була заборонена купівля-продаж землі, а всі землі - оголошені царськими. Водночас поновлювалась стародавня система общинного землеволодіння. Була заборонена купівля-продаж рабів. Але це стосувалось лише приватних рабовласників. Державне рабоволодіння не обмежувалось.

Але реформи не дали позитивного результату, і класові протиріччя ще більше загострювались. Це призвело до повстання “Червонобрових”, у результаті якого у 23 р. н.е. до влади прийшла ханська династія. Укази і розпорядження Ван Мана було скасовано, і економіка країни почала стабілізовуватися.

Суттєві зміни відбулися в державному апараті. Функції управління країною були поділені між 5 відомствами, а при імператорі створено дорадчий орган - імператорську раду.

У другій половині ІІ ст. н.е. внаслідок боротьби політичних груп розвивається політична криза. Господарська система країни занепадає. У 184 р. н.е. повстання “Жовтих пов'язок” охоплює всю країну. У 220 р. н.е. імперія династії Хань розпадається на три царства [9].

Розділ 2. Право стародавнього Китаю

2.1 Особливості та етапи розвитку права Стародавнього Китаю

За легендами ще в X ст. до н.е. чжоуським Муваном було розроблено Уложення про покарання. Ця кодифікація на-раховувала близько 3000 статей і передбачала доволі різноманітну систему покарань. В Уложенні говорилося про пом'якшуючі та обтяжуючі обставини, розрізнялись необережні і навмисні діяння.

У період Чжаньго (403-221 рр. до н.е.) бурхливо розвивається законодавча діяльність. В ідеології цього часу панують дві течії, що мали великий вплив на розвиток права: конфуціанство і школа легістів. Філософське вчення конфуціанства визнавало переважаюче значення норм моралі над правом, зрівнюючи право з кримінальним законом. Легісти, навпаки, надаючи великого значення правовим нормам, на-магались поширити їх дію на всі випадки життя. Вони пропо-відували рівність усіх перед законом, невідворотність пока-рання для всіх осіб, висували ідею сильної держави. Одним з представників цієї школи Лі Куем була написана “Книга законів”, що містила перелік злочинів і покарання за них.

Право власності. У період Інь, Західного Чжоу земля вважалась власністю вана, на одержані землі наближені царя мали лише право користування. Але вже в період Західного Чжоу розвивається тенденція до перетворення володінь у приватну власність. З середини І ст. до н.е. в деяких царствах стали здійснюватись торгові угоди з землею.

Крім землі, важливим об'єктом права власності були раби. У період Інь раби були державною власністю і хоч знаходились у володінні приватних осіб, купівлі-продажу ще не було. В період Чжоу вже був можливим обмін, купівля раба. У період Цінь торгівля рабами була вільною і доволі розповсюдженою.

Зобов'язальне право. Стародавньокитайському праву були відомі різні види договорів. Одним з перших був договір міни, який поступово поступається місцем договору купівлі-продажу. При здійсненні торгових угод вимагалось укладання договору у письмовій формі, і, крім того, сплачувалось мито. Доволі широкого розповсюдження набуває договір дарування землі, рабів, зброї та іншого майна. Договір позики оформлявся борговою розпискою. Відомі були відстрочка платежу, внесення застави, видача письмових зобов'язань [3].

Шлюбно-сімейне право. Для Стародавнього Китаю ха-рактерною є велика патріархальна сім'я з абсолютною владою батька, культом предків. Жінка повністю залежала від влади чоловіка, особистого майна не мала, її права в спадку-ванні були обмежені. Шлюб укладали батьки.

Кримінальне право і процес. Перелік злочинів, що називали китайські джерела права, дуже великий. У період Чжоу нараховувалось близько 3000 різних злочинів. Серед них бу-ли відомі: державні (повстання, змова), релігійні (шаманство, викидання попелу на вулицю), проти особи (вбивство, нане-сення тілесних пошкоджень), проти власності (крадіжка, гра-біж), військові (неявка в установлений строк на місце збору). Як злочини розглядались відмова від сплати податків, пияцтво, яке тягло за собою смертну кару.

Довгий час існувала кровна помста. В умовах загострення класової боротьби система тілесних покарань і широке застосування смертної кари, яка здійснювалась безпосередньо органами державної влади, витісняють цей звичай.

Види покарань у різні періоди мало відрізнялись. В Уложенні Му-вана (період Чжоу) розрізняють п'ять основних покарань: “мосин” (клеймо тушшю на обличчі) - за 1000 про-винностей; “фейсин” (відрізування ніг) - за 500 провиннос-тей; “исин” (відрізували носа) за 1000 провинностей; “чужин” (кастрація для чоловіків і перетворення у рабинь жінок) - за 300 провинностей; “данисин” (відрубування голови) - за 200 провинностей. Крім зазначених у кодексі були й інші покарання: биття палками, відрізування ушей. Від покарання можна було відкупитись.

У період Цінь устрашіння остаточно стає основною метою покарання. Широко застосовується смертна кара.

Суд не був відділений від адміністрації, судові функції виконували багаточисельні представники державного апарату. Верховним суддею був імператор. На місцях судили пред-ставники місцевої адміністрації. Були чиновники, що розшукували злочинців, вели боротьбу із злодіями і розбійниками; начальники тюрем; особи, що виконували судові рішення.

У періоди Інь і Західного Чжоу процес носив звинувачувально-змагальний характер. У випадку скоєння злочину рабами мали місце елементи розшукного процесу. Пізніше цей вид процесу застосовується все ширше, витісняючи змагальний [16].

10 - ст. до н.е. Му-ваном було розроблено Уложення про покарання. Воно являло собою запис окремих Судових рішень і закріплювало норми звичаєвого права. Згодом великий вплив на розвиток права надали конфуціанство і школа легистов. Конфуцій вважав за краще норми моралі. Легісти - поширювали правові норми. Легізм вороже налаштований до людей. Вони вважають що люди дурні істоти, яких потрібно підпорядковувати порядку. Під порядком легісти розуміють - повне безвольність людей, їх відданість влади.

Право знало поняття володіння і розпорядження. Земля - державна власність, але володіла їй громада. Знати отримувала землю разом з підкореним населенням. На початок правління династії Чжоу, діяла система «колодязних полів», 9 наділів землі. 8 - у приватному користуванні селян, з 9-ого, урожай, зібраний всією громадою, віддавався царю. Пізніше був введений грошовий податок з кожної сім'ї.

Об'єктом права були раби. Відомі види договорів: міни, купівлі - продажу, дарування, позики, особистого найму. Сімейне право - патріархальне. Абсолютна влада батька, чоловіка. Жінка особистого майна не мала, її права у спадкуванні обмежені. Шлюб укладали батьки. Поширена багатоженство.

Виділялися наступні види злочинів; державні (заколот, змова), релігійні (шаманство, викидання попелу на вулицю). Проти особи (вбивство, нанесення тілесних ушкоджень), проти власності (крадіжка грабіж забій чужої худоби), військові (неявка на місце збору, не прояв мужності воїном), відмова від сплати, пияцтво.

Му-ван виділяв 5 основних покарань: Мосін (клеймо тушшю на обличчі) застосовувалося за 1000 різних провин Ісин (відрізання носа) за 1000 різних провин Фейсін (відрізання ніг) за 500 різних провин Чужина (кастрація для чоловіків і перетворення в рабинь - затворниць жінок ), За 300 провин. Данісін (відрубування голови) - за 200 провин. Такі покарання множили кількість інвалідів, але судячи з усього, злочинність не зникла.

Від покарання можна було відкупитися: За клеймо - 100 Хуан (2кг міді), за носи ногу-200 Хуані, за образу - 600, за смертну кару - 1000. За приховування і неінформування винного рубали навпіл діяло правило кругової поруки. Суд не відділений від адміністрації, суддя - імператор. На місцях - представники місцевої адміністрації. Були чиновники, зобов'язані розшукувати злочинців, начальники тюрем і кати.

Судове відомство ("відомство покарань") суворо стежило за застосуванням кримінальних законів. Усі справи про найбільш тяжкі злочини проходили через його руки, особливо справи, пов'язані з перевищенням влади чиновниками та ін Разом з тим у ханьском Китаї майже всі адміністративні органи володіли судовою владою. Припинення зловживань чиновників покладалося також на представника верховного цензора в провінціях. Нижчою судом у цивільних справах була повітова адміністрація. Якщо в повіті справа не було дозволено, воно прямувало губернатору провінції, який у разі його складності міг адресувати справа в центр, начальнику судового чи іншого відомства. У якості останньої інстанції виступав сам імператор, який міг безпосередньо розбирати судові справи [14].

Розвитку давньокитайського права можна виділити три етапи. На першому етапі в шаньскоіньском і раннечжоусском Китаї в регулюванні суспільних відносин головну роль грали етичні норми (чи), що визначають ставлення членів китайського суспільства до правителя - вану й сімейні стосунки. Ці норми будувалися на шанування батьків, старших, на схилянні перед знатністю, на відданості вану. Правові норми в цей час не вичленяли ще із загальної маси релігійно-етичних норм, з якими вони складали єдине ціле. Разом з тим все велике значення у міру зміцнення влади ванів набувають розпорядження і накази правителя, його наближених, вищих чиновників, виконання яких забезпечується примусом.

У VI ст. до н.е. створює своє вчення великий філософ Конфуцій, незаперечний авторитет якого пережив у китайському суспільстві століття. Основна філософська ідея конфуціанства - ідея гармонії як головної умови загального космогонічного порядку, рівноваги в світі, а отже, і щастя людей. Вона включає в себе як гармонію між людьми і природою, так і гармонію між самими людьми, що виражається в їхній поведінці, що має відповідати "природному порядку", тобто чесноти і моралі.

Засобом підтримки справедливого порядку в Конфуція є не закон, а дотримання традицій, моральних норм (чи), що закріплюють якийсь образ ідеальної поведінки, заснованого на дотриманні "заходи" в усьому, що, у свою чергу, повинно спонукати людину до поступок, компромісів.

Гармонійне суспільство, згідно з вченням Конфуція, створене на основі "веління Небес" - це сукупність груп (об'єднань людей), кожна з яких повинна існувати в соціальних і правових умовах, максимальних для здійснення відведених їй функцій. Головною ідеєю такого об'єднання є ідея "сяо" - синівської любові, шанування старших, а також вищестоящих на ієрархічній драбині.

Вимога суворого дотримання "чи", яке знаходить вираження в скрупульозно розробленому ритуалі, визначало особливе, принципово відмінне від легистов, ставлення конфуціанців до законодавчій формі як до якогось мірила, зразком правильної поведінки, не вимагає у всіх випадках ані суворого дотримання, ні обов'язкової судового захисту.

На другому етапі розвитку давньокитайського права, починаючи з періоду Чжаньго (V-III ст. До н. Е.), посилюється роль права з його стабільним комплексом покарань. У цей період і було створено закінчене легистской вчення про управління народом і державою найбільш яскравим представником легізму Шан Яном, що відстоює абсолютну владу правителя, який за допомогою строго встановленого, що не підлягає обговоренню закону визначає все життя підданих.

Легісти проповідували ідею непотрібності та неможливості існування людей поза рамками найжорстокіших покарань, виходили з обов'язковості превентивних заходів і колективної відповідальності, що забезпечують "хороше управління", відмовлялися визнавати наявність будь-якого зв'язку між мірою покарання і тяжкістю вчиненого злочину. Жорстоко карати, на їхню думку, слід було навіть за найменше порушення наказів государя. Проповідуючи своєрідне "рівність" перед законом, невідворотність покарань за скоєні злочини, легісти прагнули позбавити знати, чиновництво різних князівств спадкових привілеїв в ім'я зміцнення сильної центральної влади. Не випадково крайнє посилення покарань, вимога їх невідворотності було прямо пов'язане з розвитком поняття злочину проти держави.

Загострення протиборства двох ідеологій, який дав новий імпульс становленню традиційних рис і інститутів давньокитайського права, відноситься до другої половини III ст. до н.е., коли легізм у його крайній формі стає офіційною ідеологією першої китайської імперії Цинь (221-207 рр.. до н. е.), а легісти приходять до влади, втілюючи в життя свої правові погляди шляхом безуспішних спроб насильно витравити з масового свідомості конфуціанські догмати за допомогою переслідування їх поборників і носіїв, знищення конфуціанських книг і пр. Згідно з легендою, Циньской імператор Шихуанді в 213 році до н.е. наказав спалити всі конфуціанські книги, зрадивши страти 400 вчених-конфуціанців.

З утвердженням династії Хань на останньому етапі формування давньокитайського права (III ст. До н.е. - III ст. Н. Е.) - етапі формальної перемоги конфуціанства - відбувається злиття легізму і конфуціанства в нове вчення ортодоксальне ханьських конфуціанство, головним призначенням якого стає осмислення з позицій тодішніх знань, виправдання та увічнення існуючих соціально-економічних і політичних порядків. Домінуючою ідеєю цієї ідеології була конфуціанська ідея нерівності людей, їх соціальних, станових, рангових відмінностей, а також відмінностей в залежності від місця в родині, статі, віку. Непорушності цих відмінностей повинна була служити ретельна регламентація поведінки людей в суспільстві, сім'ї за допомогою жорстких моральних норм "чи", офіційно визнаного ритуалу.

Ортодоксальне конфуціанство не відкидало закону, суворих покарань, припускаючи взаємодія строгості і поблажливості. З цього припущення випливало, що мораль і право збігалися. Норми панівної конфуціанської моралі повинні були відтепер насаджуватися силою, суворої карою закону що і знайшло вияв у формулах ортодоксального конфуціанства: "там, де бракує" чи ", слід застосовувати" фа ", або те, що карається за" фа ", не може бути дозволено за" чи ". Злиття конфуціанства і легізму сприяло тому, що норми "чи" придбали велику обов'язковість і формалізм, а в право були перенесені цілі пасажі з канонізованих до цього часу конфуціанських творів "Чжоу чи", "І чи", "Лі цзи", в яких ще на початку другої половини I тис. до н.е. були систематизовані і закріплені норми конфуціанської моралі [10].

2.2 Джерела права. Покарання. Шлюб і сім'я

Джерела права. Згідно історичної традиції перші писані закони в Китаї з'явилися в державі Шань, а в Х ст. до н.е. в Чжоу нібито існував Кримінальний кодекс, що нараховує 3 000 статей. Посилання на виняткову давність китайських кодексів - данина традиції, конфуціанської вченню, що правитель "не створює право, а передає його, довіряючи древнім і люблячи їх".

Поява писаних законів у Китаї фактично відноситься до VI-V ст. до н.е., що було пов'язано з посиленням соціального розшарування китайського суспільства. Не випадково одним з перших писаних законів був Закон про поземельний податок, прийнятий у VI ст. до н.е. в царстві Лу, який закріпив ліквідацію общинного і встановлення приватного землеволодіння,

Посилення законодавчої діяльності в період Чжаньго "Воюючих царств", в V-III ст. до н.е., було пов'язано також з необхідністю використання закону з метою стабілізації політичної обстановки в умовах виснажливої, безперервної боротьби окремих китайських князівств між собою.

Одним з перших матеріальних свідчень писаних законів у Стародавньому Китаї став знайдений бронзовий триніжок з текстом "Огляду законів", що відноситься до 536 році до н.е., основою якого стало поняття "у син" - п'яти видів покарань за злочини: таврування, відрізання носа , відрубування однієї або обох ніг, кастрація і смертна кара, що стала найбільш поширеним покаранням. Лише на рубежі V - IV ст. до н.е. з'явився один з перших зведень законів "Книга законів царства Вей", складена Лі Фуем на основі правових положень, прийнятих в окремих князівствах і за традицією вважаються законами предків. Він складався з 6 розділів: закони про злодіїв, про розбійників, про укладення в в'язницю, про упіймання злочинців, про гарматах страти і тортури.

Ця збірка поклав початок наступної практиці розробки збірників законів. У ханьском Китаї в III - II ст. до н.е. проводилася величезна робота по опису, листуванні, коментування і відновленню давніх законів. "Книга законів царства Вей" була в цей час доповнена ще низкою глав, зокрема нормами права про військову справу, про державний конярстві і про фінанси.

Поява писаних законів не могло змінити властивий усьому древньому праву Китаю порядок, при якому безпосередньому наказу вищого особи, аж до правителя, або правилам моральності, зведеним у ранг загальноприйнятих встановлення Конфуцієм або його послідовниками, відводилося головне місце в регулюванні життєдіяльності китайського суспільства. Закони не витіснили і широко поширених в усі часи на громадському рівні норм звичаєвого права, що регулюють багато сторін суспільних відносин, зокрема поземельних. Кримінальне право. Традиційне право Китаю розвивалося в основному як кримінальне право, норми якого носили як би надгалузевий характер. Вони пронизували сферу та шлюбно-сімейних, і цивільних відносин і пр. [7].

Ця обставина і визначає необхідність початкового розгляду, всупереч усталеним у навчальній літературі практиці, інститутів і норм кримінального права, що є самостійною, особливо значущою частиною не тільки правової системи Китаю, але і всієї традиційної конфуціанської культури. Саме в цій сфері з найбільшою виразністю проявлявся багатовіковій суперечці між конфуціанством і легизмом: що є кращим засобом управління - моральна норма (чи) або покарання (син).

Поняття злочину в Стародавньому Китаї пов'язувалося з проявом злочинної волі людини. Правопорушник розглядався як "низька людина", його "низькість" визначалася тим, що він виступав носієм цієї згубної, злочинної волі, яка в залежності від характеру злочину могла зруйнувати або весь світ, або порядок, гармонію в тій соціальній групі, до якої злочинець належав .

З визнання примату моральних норм випливало, що міра вини та суворість покарання повинні були відповідати не стільки характером самого вчинку, скільки характером духовного стану злочинця, не стільки тяжкості злочинного діяння, скільки інтенсивності злочинної волі.

У ханьском Китаї, згідно конфуціанської принципом "якщо воля добра, людина не порушує закон", стали складатися специфічне вчення про форму вини, враховуватися злочинна воля при визначенні міри покарання. Вимога урахування волі злочинця було закріплено і законом у 120 році до н.е. Відповідно до цієї вимоги в китайському праві почали виділяти навмисні і навмисні злочини, злочини, вчинені з наміром і без такого, а також помилково. Одне покарання слід було за умисний наклеп, інше, більш легке, за непідтверджений донос. Тяжкість покарання за тілесне ушкодження залежала від того, було воно нанесено зі "лиходійським умислом" або в бійці.

У стародавньому праві проводилися розбіжності й між закінченим злочином і замахом як проявом злочинної волі, карає в принципі більш м'яко. Але нечіткість дії багатьох загальних принципів кримінального права, які деформувалися під пресом конфуціанських догматів, призводила до того, що часто замах каралося як закінчений злочин, наприклад, у разі наміру вбити кровного родича.

Концепція "злочинної волі" визначала і зміст таких інститутів як співучасть і груповий злочин. Ще на рубежі нової ери склалася особлива норма, згідно з якою ватажком у злочинній групі вважалося особа, яка безпосередньо задумала злочин, яке планувало його. Злочин визнавалося груповим, якщо воно було вчинене за попередньою змовою, у противному випадку учасники злочинної групи відповідали кожен за окремий злочин. Виділення ватажка, ідейного натхненника злочину, вина якого вважалася особливо тяжкої в порівнянні з іншими учасниками злочинної групи, було перемогою конфуціанців над універсальною ідеєю покарання легистов, закріпленої ще у вищезгаданому законі в 120 році до н.е.

Зміст правих положень про пом'якшувальних провину обставин і обтяжуючих їх (поняття неосудності китайське традиційне право не знало) визначалося також повчанням Конфуція: "Любити батьків і родичів переважно перед іншими, всіляко повагу престарілим, проявляти співчуття до калечная і милосердя до дітей". У світлі цієї заповіді звільнялися від тілесних покарань діти молодше 8 років і люди похилого віку старше 70 років.

Включення тих чи інших протиправних дій до списку злочинів, визначення тяжкості покарань за них залежали від ряду причин: від суб'єктивної волі імператора, від домінуючого впливу тих чи інших правових концепцій: конфуціанських або легистской. Цей список носив вкрай дробовий і невизначений характер. Кримінальному переслідуванню, наприклад, піддавалися не виплатили борг боржники

Вже чжоусскому законодавством, як повідомляють джерела, були відомі 500 видів злочинів. Незмінно в цьому списку особливе місце стали займати державні злочини - зрада імператору, бунт і ін У царстві Цинь одним з тяжких державних злочинів вважалося збереження забороненої літератури конфуціанського толку.

У IV-III ст. до н.е. в посібниках для чиновників містилися такі приклади розгляду кримінальних справ, як крадіжка з храму, крадіжка предметів культу, нанесення поранень, наклеп, дезертирство з армії. Рано виділилися відповідно до канонів конфуціанської моралі і такі злочини, як неповагу до батька, до старших у родині. Ще в давнину була введена стала традиційною відповідальність вищих і нижчих товаришів по службі чиновника, зробив помилку або проступок по службі. У III в. до н.е. була введена і відповідальність чиновників, які знали про провину свого колеги і не донесли на нього.

Покарання. Термін "бао" використовувався в Древньому Китаї в значенні відплати за вчинений злочин. Живучість уявлення про покарання як про відплату за принципом таліона, що бере свій початок з первіснообщинного ладу, визначила тривале існування в Китаї звичаю кровної помсти, з яким безуспішно боролися китайські правителі [13].

Остаточне затвердження традиційної системи покарань у V-IV ст. до н.е. було пов'язано з її філософським осмисленням на основі використання сакральної у стародавніх китайців цифри "п'ять". Шкала покарань включала в себе: таврування, відрізання носа, відрубування ніг, кастрацію і смертну кару. Вона доповнювалася іншими покараннями - биттям товстими або тонкими палицями від 100 ударів до 500 ударів (500 ударів товстими палицями було рівносильне смертної кари), зверненням в рабство, штрафом. Крайня жорстокість покарань, особливо при пануванні легистов в царстві Цинь, де злочинців варили в казані, виривали у них ребра, свердлили голови, врівноважувалася в певній мірі можливістю застосування символічних кримінальних санкцій. Ще шаньскоіньскому Китаю, наприклад, була відома особлива система символічних покарань ("сян"), коли відрізання ноги замінювалося фарбуванням тушшю коліна, смертна кара - носінням полотняної сорочки і ін Суспільство тим самим намагалося перевиховати злочинця, виставляючи його на загальний осуд і презирство.

Пережитки символічних покарань зустрічалися і в період Чжоу. Певні спроби відродити цю систему були й у ханьском Китаї, коли в 167 році до н.е. Сяо Вень спеціальним указом скасував тілесні покарання і замінив їх символічними. Ця спроба виявилася безуспішною, оскільки вона суперечила поглядам конфуціанців, що тяжкість покарання повинна відповідати силі порушення "чи", бо будь-яке невідповідність порушує гармонію, породжує ненависть. На тих же підставах конфуцианцами велася боротьба з легістами і проти тяжких покарань за легкі злочини. Своєрідним нагадуємо "сян" у праві наступних століть стало збереження татуювання в якості одного з покарань.

Традиційним інститутом китайського права, проти якої конфуціанці вели безуспішну боротьбу з легістами, був інститут колективної відповідальності родичів злочинця. У далекій давнині винищувався весь рід злочинця. У циньской Китаї за державні злочини страчували не тільки злочинця, але і три покоління його родичів по лінії батька, матері і дружини. Страти таких злочинців передували всі інші покарання, спочатку татуювання, а потім забивання палицями. У тих злочинців, хто зводив наклеп, проклинав, ображав, проклинав імператора, попередньо відрізали мови.

Покарання, таким чином, переслідувало суто застрашливі мети. Деяке пом'якшення покарання під впливом конфуціанізаціі права на третьому етапі його розвитку виразилося у тимчасове скасування покарання невинних родичів злочинця і в затвердження норми про безкарність приховування родичами (дітьми, дружинами, онуками) близьких осіб, які вчинили злочин. Покарання незмінно відображало станово-класове становище злочинця і потерпілого. Каральна політика щодо рабів змінювалася. У I ст. до н.е. була заборонена поширена раніше практика безкарного вбивства приватних рабів, скасовано закон про смертну кару раба, який поранив вільного.

Шлюб і сім'я. Сім'я носила в Стародавньому Китаї патріархальний характер. Великі сімейні зв'язки відрізнялися міцністю. На чолі великої родини як господарської одиниці стояв старший у родині чоловік, якому підпорядковувалися всі члени сім'ї: дружини і наложниці, сини і внуки, їхні дружини і діти, раби і слуги [17].

Глава сім'ї виступав в ролі її володаря, господаря майна. Поняття "батько" позначалося ієрогліфом "фу", що виражав Руку, що тримала прут, - символ покарання за непослух членів сім'ї.

Великі сімейні зв'язки стали слабшати разом з розвитком приватної власності на землю. Цей процес був прискорений політикою легистов. Борючись проти сепаратизму впливових великих сімей, сімейних кланів, що є перешкодою на шляху створення сильної центральної влади, Шан Ян в 356 - 350 рр.. до н.е. санкціонував примусовий розділ великих сімей, але велика сім'я, разом з жорсткими патріархальними порядками, як соціально-господарська осередок не зникла і в наступні століття.