Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

• 1. Поняття та ознаки юридичної особи
• 2. Цивільна правосуб'єктність юридичної особи
• 3. Класифікація юридичних осіб
• 4. Порядок виникнення юридичної особи
• 5. Підстави припинення юридичної особи
• 5.1 Загальні засади припинення юридичної особи
• 5.2 Добровільний порядок припинення юридичної особи
• 5.3 Підстави примусового припинення юридичних осіб
• 5.4 Припинення юридичної особи у формі ліквідації через процедуру банкрутства. Наслідки визнання боржника банкрутом
• 5.5 Процедура розпорядження майном
• Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми: дана тема нам цікава як майбутнім юристам так і як простому громадянину України. Вивчення даної теми поглибить наші знання з курсу цивільне право і дасть можливість використовувати їх на практиці.

Метою даної курсової роботи є визначення та розкриття поняття юридичної особи на сучасному етапі розвитку, та розкриття суті виникнення юридичної особи, її припинення.

Поняттю та класифікації юридичної особи як суб'єкта підприємницької діяльності приділяється багато уваги, наприклад такі автори, як Є.О. Харитонов, Ю.О. Заіка, І А. Бірюков, О.В. Дзера та інші.

Основні питання автор розглядає в роботі за окремими розділами.

В першій главі автор визначає поняття, ознаки юридичної особи. Другий розділ роботи містить характеристику цивільної правосуб'єктності юридичної особи. В третьому розділі автором наведені класифікаційні ознаки та види юридичних осіб. Четвертий розділ присвячений порядку виникнення юридичних осіб. На завершення в останньому п'ятому розділі роботи описаний порядок припинення юридичних осіб.

Наслідком тривалого і досить важкого розвитку ідеї юридичної особи було визнання класичним правом певних ознак цього суб'єкта права:

1) в галузі приватноправових відносин корпорації прирівнювались до фізичних осіб;

2) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів; це відособлена від її членів власність самої корпорації як особистого суб'єктивного права;3) корпорація від власного імені має право вступати у будь-які приватно-правові відносини як з фізичними, так і з юридичними особами. Ці відносини здійснюються через фізичних осіб.

На цьому створення правової фігури юридичної особи не завершилося.

І на сьогоднішній день багато вчених приділяють увагу розвитку та становленню юридичної особи, підставам її припинення.

Для написання курсової роботи автором використано матеріали чинного законодавства України, наукову, навчальну літературу, а також періодичні видання.

Дана курсова робота складається з вступу, п'яти розділів, висновку та списку використаної літератури.

юридичний правосуб'єктність примусовий припинення

1. Поняття та ознаки юридичної особи

Ст. 80 ЦК, котра називається "Поняття юридичної особи", містить вказівку на деякі характерні риси цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це - "організація", тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;

2) вона мас бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права і обов'язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Поміж цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями.

Для аналізу поняття юридичної особи мають бути враховані і зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема, різноманітних об'єднань, філій і представництв, які не є суб'єктами цивільного права. Тому перелік ознак юридичної особи має виглядати таким чином:

1) наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення - організації;

2) наявність у цієї організації відокремленого майна;

3) зазначена організація створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

4) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність);

5) ця організація самостійно несе відповідальність за своїми цивільними зобов'язаннями;

6) зазначена організація може бути позивачем і відповідачем у суді.

Зупинимося на цих ознаках детальніше.

1. Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення - організації. Традиційно у цивілістичній літературі ця ознака юридичної особи іменувалася як вимога "організаційної єдності". Організаційна єдність виражається у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їхнього функціонування тощо.

Організаційна єдність закріпляються у статуті юридичної особи, її установчих документах або у акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов'язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю (ст.ст. 143, 151, 154 ЦК, ст.13 Закону України "Про акціонерні товариства").

Крім того, щодо окремих видів юридичних осіб закон передбачає обов'язкові правила щодо організації їхньої внутрішньої структури та порядку функціонування її органів управління.

Наприклад, ст. 97 ЦК встановлює, що управління товариством здійснюють його органи, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, вказана норма містить загальні норми, які визначають обов'язковість організаційної єдності цього виду юридичних осіб, встановлюючи для них 2 рівні органів управління товариством. Перший рівень - це виший орган управління; другий - виконавчий.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління товариства незалежно від його виду.

Стаття 98 ЦК визначає компетенцію загальних зборів учасників товариства, вказуючи, що вони мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу, а також визначаючи засади голосування в них учасників товариства.

Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду. Закон не містить виключень з цього права. Це означає, що учасник товариства має право оскаржити будь-яке рішення, навіть таке, яке не стосується безпосередньо його, але може порушувати його майнові і немайнові права як учасника товариства.

2. Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичної особи майна, що виділене і враховується окремо від майна засновників цієї юридичної особи та від майна інших власників.

Для різних видів юридичних осіб їхня майнова відокремленість має різні прояви. Так, майнова відокремленість державних підприємств проявляється через інститут права господарського відання. Згідно із ст. 136 ГК України це право включає в себе можливість володіння, користування і розпорядження майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених законодавством.

Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються з державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається більш вузьким правом оперативного управління. Відповідно до ст. 137 ГК України правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником для здійснення некомерційної господарської діяльності у межах, встановлених законодавством, а також власником майна.

Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства, господарські об'єднання тощо), то їхня майнова відокремленість виражається у праві власності.

Разом з тим майно юридичної особи може не обмежуватись майновими об'єктами а полягати ще й в наявності зобов'язальних майнових прав. Крім того, деякі юридичні особи не мають майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Все їхнє майно може складатися з грошових внесків на банківських рахунках, а займані ними приміщення знаходитись у володінні на умовах договору оренди.

3. Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї цивільної правоздатності і дієздатності (правосуб'єктності) або здатності брати участь у цивільному обігу від свого імені.

Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм майном, набуває цивільних прав та обов'язків (зокрема, укладає договори, вступає у зобов'язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності правосуб'єктності юридичної особи.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, котре дозволяє одразу визначити основні ознаки організації - чи є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах ґрунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Відповідно до правил, встановлених у ст. 90 ЦК, юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Крім того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування, яке може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об'єктом виключного права і може бути використане тільки за згодою носія цього права.

Юридична особа може мати крім повного найменування скорочене найменування.

Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій.

4. Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого імені у цивільному обігу є визнання за нею здатності відповідати за прийнятими на себе зобов'язаннями.

Зокрема, ст. 96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Ця відповідальність застосовується незалежно від того, до яких видів і фондів належить це майно, є воно основними чи оборотними засобами. Не залежить це і від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чи у грошових коштах тощо.

Положення щодо самостійної відповідальності юридичної особи а також окремі її обмеження містяться також у главі 8 ЦК, присвяченій визначенню правового становища окремих видів підприємницьких товариств.

Слід зазначити, що застосування принципу самостійної (відокремленої) майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках особливості. Зокрема, він не поширюються на правовідносини, які виникли між засновниками та іншими особами до державної реєстрації товариства.

Відповідальність за зобов'язаннями, які виникли до державної реєстрації, але у процесі створення товариства, несуть Його засновники.

Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновників, які мали місце до реєстрації, були схвалені у відповідному порядку юридичною особою, то вона буде нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями, які виникли з цих дій. Схвалення має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження. Якщо рішення про схвалення дій засновників прийняте або затверджене органом, який не має відповідних повноважень, його не можна вважати таким, що має юридичну силу.

Відповідальність юридичної особи (наприклад, казенного підприємства), що фінансується державою, обмежується коштами, які знаходяться у її оперативному управлінні. За умови недостатності таких коштів до субсидіарної відповідальності притягується держава в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство (ч. 7 ст. 77 ГК України).

5. Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як її здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядаючи її як більш загальну властивість - можливість бути самостійним учасником цивільного обігу. Однак правильним здається тлумачити її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб'єктності юридичної особи, оскільки в цьому випадку йдеться не тільки про реалізацію, але і про порядок захисту її цивільних прав. Власне, така позиція відображена і у ст. 80 ЦК.

Всі розглянуті ознаки тісно пов'язані між собою. Наявність відокремленого майна - матеріальна основа господарської самостійності і самостійної відповідальності юридичної особи; остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відповідальність -- необхідна передумова реалізації юридичною особою наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов'язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов'язки не мали б практичного значення: саме у самостійній відповідальності відображається практичне значення прийняття і виконання обов'язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не може розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їхнього значення для реєстрації, а відтак, - конституювання юридичної особи.

У цивілістичній літературі час від часу постає питання щодо того, яка з цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи. Деякі науковці такою ознакою називають можливість участі юридичної особи у цивільних правовідносинах від свого імені1, інші вважають, що нею є наявність відокремленого майна, треті вказують як на визначальну ознаку на самостійну майнову відповідальність юридичної особи.

Однак слід визнати, що ці спори мають, головним чином, теоретичну спрямованість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи є однаково важливими. На такій позицій стоїть і сучасна українська цивілістика.

Інша річ, що в законодавчому визначенні юридичної особи акцентувалася організаційна єдність соціального утворення. Зокрема, як юридична особа розглядалася саме організація як така (або відповідний трудовий колектив), безвідносно навіть до її майнової відокремленості. Тобто, законодавець вольовим шляхом визнає юридичною особою те соціальне утворення, щодо якого вважає це необхідним.

Слід зазначити, що такий підхід має місце і зараз, хоча й полягає у дещо інших проявах. Наприклад, у такого виду юридичних осіб, як товариство з повною відповідальністю, з усіх ознак юридичної особи яскраво виражені тільки дві: участь у цивільному обігу від свого імені і участь у розгляді судових спорів як позивача і відповідача. Фактично законодавець, виходячи з міркувань доцільності, вольовим шляхом поширив на договірне об'єднання фізичних осіб положення про юридичні особи.

Такий підхід свідчить про те, що наявність або відсутність сукупності ознак юридичної особи не завжди є вирішальним чинником при визначенні можливості кваліфікації соціального утворення як юридичної особи.

Тому для того, щоб встановити причини і наслідки порушення загальних вимог до соціального утворення, яке може вважатися юридичною особою, необхідно встановити правову природу цієї категорії.

2. Цивільна правосуб'єктність юридичної особи

Сучасний український законодавець закріплює за юридичними особами досить широкий спектр цивільних прав та обов'язків, а з огляду на економічні процеси та зростання ролі останніх у цивільному обороті такий підхід законодавця видається цілком виправданим та очевидним. Спробуємо проаналізувати, якими ж цивільними правами та обов'язками наділяється юридична особа.

По-перше, вона виступає суб'єктом речових прав, передбачених законом. І хоча на відміну від радянського законодавця, який майнову відокремленість юридичної особи виводив як окрему її ознаку, у сучасному легальному визначенні поняття «юридична особа» відсутня така ознака як майнова відокремленість. Разом з тим аналіз інших статей ЦК України приводить нас до висновку, що юридична особа все-таки є майново відокремленою. Так, відповідно до ч. 2 ст. 96 ЦК України юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Отже, передумовою самостійної відповідальності юридичної особи є наявність у неї відокремленого майна. Норми, присвячені визначенню майнової основи господарювання, зосереджені у розділі III Господарського кодексу (далі - ГК) України із однойменною назвою. Згідно із ч. 1 ст. 133 ГК України основу правового режиму майна суб'єктів господарювання становлять право власності та інші речові права -- право господарського відання (закріплюється за державними комерційними та комунальними комерційними підприємствами) та право оперативного управління (майно на даному правовому режимі закріплюється за казенними та комунальними некомерційними підприємствами).

Таким чином, вступаючи у цивільно-правові відносини майнового характеру, юридичні особи не тільки мають право, а й зобов'язані володіти відокремленим майном. А тому тут варто погодитись із В. А. Семеусовим, котрий вважає, що зміст цивільної правоздатності юридичної особи визначається її майновою правоздатністю [20, с 90].

По-друге, в умовах економічної багатоманітності та розвитку підприємництва помітно зростає роль правочинів у житті юридичних осіб. Якщо раніше в більшості випадків межі можливої поведінки юридичних осіб визначалися приписами законодавства і положеннями управлінських актів, то тепер їхня самостійність значною мірою зросла, що, у свою чергу, веде до збільшення кількості договірних зобов'язань, учасником яких виступає юридична особа.

Таким чином, зміст цивільної правосуб'єктності юридичних осіб немислимий без такого його елемента як правочиноздатність. Правочиноздатність юридичної особи можна розглядати як можливість вчиняти правомірні дії, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення її цивільних прав та обов'язків. А з огляду на правочинну природу договору, яка підтверджується ч. 2 ст. 202 ЦК України, можна говорити і про договороздатність юридичної особи як видове поняття стосовно її правочиноздатності.

На думку В. С Мілані, договірну правоздатність слід розглядати не як абстрактну можливість бути стороною договору, а гарантовану законом (тобто реальну) можливість вступати в певні договірні відносини як однією із сторін [21, с 103].

ЦК України містить низку обмежень щодо участі юридичних осіб у різного роду договірних моделях. І це цілком правильно, адже договороздатність юридичної особи не охоплює можливості укладати договори, спрямовані на набуття або реалізацію тих цивільних прав і обов'язків, котрі можуть належати лише фізичній особі Так, тільки фізична особа може бути відчужувачем в договорі довічного утримання (ст. 746), замовником у договорі побутового підряду (ст. 865), пасажиром у договорі перевезення пасажирів та багажу (ст. 910), поклажодавцем у договорі зберігання речі у ломбарді (ст. 967). Така позиція законодавця підтверджує той факт, що для юридичних осіб характерними є ті договори, що відповідають її правовій природі як суб'єкта цивільних правовідносин.

Разом з тим у ЦК України містяться обмеження не лише щодо участі юридичних осіб у договірних конструкціях, а й щодо осіб фізичних. Наприклад, у договорі складського зберігання на стороні товарного складу (ст. 957), договорі страхування на стороні страховика (ст.984), кредитному договорі (ст. 1054), договорі банківського вкладу (ст. 1058), договорі банківського рахунку (ст. 1066) на стороні банку виступають юридичні особи, які спеціально створені для здійснення відповідної діяльності.

По-третє, за юридичними особами закріплюється право самостійно або з інтими суб'єктами створювати юридичні особи. До такого твердження доходимо, проаналізувавши ст. З Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХИ, в якій вказано, що засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства, установи та організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законом. Право юридичних осіб об'єднуватись з інтими юридичними особами передбачене ч. 1 ст. 118 ГК України. В контексті цього питання треба звернути увагу на можливість створення юридичними особами філій та представництв, які не є юридичними особами. Таке право передбачене ст. 95 ЦК України. Філії та представництва наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

По-четверте, за юридичними особами закріплене право успадковувати майно. Дане право передбачене ч. 2 ст. 1122 ЦК, де вказано, що спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних правовідносин. Проте, на відміну від фізичних осіб, юридичні особи не мають права заповідати своє майно. Згідно з ч. 1 ст. 104 ЦК України майно юридичної особи переходить до її правонаступників в результаті реорганізації.

По-п'яте, законодавством закріплюється за юридичними особами здатність виступати суб'єктами права інтелектуальної власності. Вважається, що творцем може бути тільки людина. Це положення знаходить своє відображення у законодавстві про інтелектуальну власність, де прямо передбачено, що творцями стосовно різних об'єктів інтелектуальної власності є фізичні особи. Наприклад, із визначення поняття автора у ст.1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. №3792-ХП випливає, що ним може бути тільки фізична особа. І хоча юридична особа не може бути автором твору, вона може стати суб'єктом авторського права. Юридична особа виступає суб'єктом права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, в якій працює працівник, що створив відповідний об'єкт. В законах України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» 15 грудня 1993 р. № 3687-ХІІ та «Про охорону прав на промислові зразки» 15 грудня 1993 р. № 3688-ХП вживається поняття «роботодавець» - особа, яка найняла працівника за трудовим договором (контрактом).

Варто наголосити, що сучасний законодавець не тільки суттєво розширив обсяг майнових прав юридичних осіб. Надзвичайно важливо, що сьогодні, нарівні із майновими правами юридичних осіб захищаються їх особисті немайнові права. Такий крок законодавця, без сумніву, свідчить про ступінь зрілості України як правової держави.

Так, у ст. 94 ЦК України під назвою «Особисті немайнові права юридичної особи» визначено, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, інформацію та інші немайнові права.

Ділова репутація (від лат. reputatio - роздумування, осмислення) -- суспільна думка про позитивні (достоїнства) та негативні риси когось або чогось [21, с 104; 22, с.267]. Рівень ділової репутації визначається рівнем професіоналізму, тривалістю роботи, наявністю позитивної інформації. Право на недоторканність ділової репутації може бути порушене через поширення неправдивої інформації. У чинному законодавстві відсутнє легальне визначення поняття «ділова репутація» юридичної особи. Значним внеском судової практики у визначенні досліджуваного поняття виступає Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 28 березня 2007 року № 01-8/184 «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію», у якому під діловою репутацією юридичної особи розуміється престиж її фірмового (комерційного) найменування, торговельних марок та інших належних їй матеріальних активів серед кола споживачів її товарів та послуг [23].

Зазначимо, що визначення ділової репутації як особистого немайнового права юридичної особи у наукових колах питання досить спірне. Так, зокрема, О. М. Ерделевський переконаний, що ділова репутація громадянина-ігідприємця чи комерційної юридичної особи за законодавством Російської Федерації може виступати предметом договору комерційної концесії. Виходячи з цього, їх ділова репутація не належить до числа особистих немайнових благ [22, с.103-105]. Інша російська вчена -- Н. В. Козлова також вважає, що ділова репутація за своєю природою є виключним правом майнового характеру, яке може належати кожному суб'єкту права, котрий здійснює будь-яку діяльність [25, с 164].

На нашу думку, з таким висновком важко погодитись, адже ділова репутація характерна як для юридичної особи, так і для фізичної, проте у тому випадку, коли йдеться про особу фізичну, немає сумнівів, що це її особисте немайнове право. Дійсно, юридична особа в силу своєї штучної природи не має тілесної оболонки, не володіє свідомістю чи психікою, а тому не може відчувати чи переживати. Проте для неї має значення поширення повідомлень про аспекти ділової діяльності, які насправді не мали місце: ненадання або неналежне надання страховиком чи банком своїх послуг, низька якість освітніх послуг навчальним закладом тощо. Наведене дає змогу дійти висновку, що ділова репутація юридичної особи є її особистим немайновим правом. Ці міркування підтверджуються і роз'ясненнями вищих судових органів. Так, відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайновоі) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 до втрат немайнового характеру юридичної особи відноситься її ділова репутація [26, с 271].

Крім ділової репутації в ЦК України як особисті немайнові права юридичної особи закріплені ще право на інформацію та таємницю кореспонденції, а також інші немайнові права. Збирання, зберігання, використання і поширення інформації є вільним. Разом з тим реалізація права на інформацію не повинна порушувати права, свободи та інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Юридична особа наділяється правом на комерційну таємницю. В юридичній літературі комерційну таємницю розуміють як науково-технічну, технологічну, комерційну, організаційну та іншу інформацію, що використовується в економічній діяльності, яка має реальну потенційну комерційну цінність в силу її невідомості третім особам, котрі могли б отримати вигоду від її розголошення чи використання, до якої немає вільного доступу на законних підставах і щодо якої здійснюються заходи охорони, відповідні її цінності [27, с 78-82].

Відповідно до ст. 36 ГК України відомості, пов'язані із технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб'єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання, можуть бути визнані його комерційною таємницею. А у ч. 2 ст. 505 ЦК України визначено, що комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Разом з тим цивільним законодавством не визначається правовий режим комерційної таємниці, порядок віднесення інформації до такої таємниці, порядок доступу до неї тощо. На сьогодні існує лише Проект Закону України «Про комерційну таємницю», а відсутність належного правового регулювання у цій сфері сприяє розвитку такого негативного явища як комерційне шпигунство, ускладнює, а інколи взагалі унеможливлює юридичним особам належним чином захистити свої технології.

До інших немайнових прав юридичних осіб можна віднести фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, хоча окремі науковці наполягають на майновому характері цих прав [28, с 326 - 327; 25, с. 148-149]. У цивільному законодавстві України немає безпосередньої вказівки на немайновий характер зазначених правових категорій, проте у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 знаходимо саме таку їхню характеристику.

Іншим надзвичайно важливим правом юридичних осіб виступає право на відшкодування моральної шкоди. Слід одразу зазначити, що питання, пов'язані із відшкодуванням моральної шкоди юридичним особам, є надзвичайно дискусійними. Цивільно-правова доктрина характеризується різними поглядами на дану проблему від повного заперечення можливості відшкодування моральної шкоди юридичним особам до визнання за ними такого права, проте тільки у випадку посягання на їхню ділову репутацію. Особливу критику можна простежити у працях російських цивілістів. Так, А. П. Сергеев і Ю. К Толстой зазначають: «чаша терезів схиляється на користь того, що моральна шкода юридичній особі, виходячи із самої категорії моральної шкоди, як заподіяння фізичних та моральних страждань, заподіяна не може бути. У тих випадках, коли діловій репутації юридичної особи заподіяна шкода розповсюдженням будь-яких ганебних відомостей, вона може вимагати відшкодування заподіяних їй збитків, у тому числі у вигляді упущеної вигоди» [29, с 311].

До наведених поглядів близькою є позиція російського законодавця, котрий передбачає можливість компенсації моральної шкоди юридичній особі лише у випадку захисту її ділової репутації (ч. 7 ст.152 ЦК РФ). Водночас О. М. Ерделевський переконаний, що правило про компенсацію моральної шкоди, передбачене ч. 7 ст. 152 ЦК РФ, слід застосовувати, зважаючи на правову природу юридичної особи. Автор зауважує, що суди загальної юрисдикції РФ не випадково задовольняють вимоги юридичних осіб про спростування відомостей, що не відповідають дійсності, котрі посягають на їх ділову репутацію, і про відшкодування збитків, але відмовляють в задоволенні вимог про компенсацію моральної шкоди, оскільки юридична особа, як штучна правова конструкція, не може довести факт нанесення фізичних чи моральних страждань [30,с.106].

На відміну від російського український законодавець не ставить під сумнів право юридичної особи на компенсацію моральної шкоди. У ч. 2 ст. 23 ЦК України прямо передбачено, що моральна шкода юридичної особи полягає у приниженні її ділової репутації. У зазначеній вище постанові визначено, що під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку із приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Більше того, сьогодні йдеться про право юридичної особи на відшкодування моральної шкоди, завданної незаконними діями органів державної влади та місцевого самоврядування за відсутності їх вини.

Показово, що практика Європейського Суду з прав людини стоїть на позиціях щодо доцільності компенсації моральної шкоди юридичним особам.

Так, рішенням у справі «Украшська Прес-Група проти України» від 29.03.2013 р. стало рішенням, яким за порушення права на свободу поглядів на користь юридичної особи як компенсацію саме моральної шкоди стягнуто 33 000 евро. При цьому до уваги взято аргументацію позивача, що внаслідок винесення рішень національними судами редакторський склад видання та журналісти були піддані тиску та цензурі і не могли вільно висловлювати свої погляди стосовно головних соціальних і політичних подій, які сталися в краші. Відповідно, газета втратила свою гостроту та глибокі аналітичні погляди. Як наслідок, тираж газети зменшився, кілька провідних журналістів і працівників залишили газету. Крім того, винесення судами таких рішень означало, що заявник опублікував неправдиву інформацію, а це негативно позначилося на його репутації як ЗМІ [31].

Таким чином, можна дійти висновку, що обсяг цивільних прав та обов'язків юридичної особи визначається її правовою природою та видом правоздатності. Правосуб'єктність останньої носить приватноправовий характер, у зміст якої входить не тільки широкий спектр майнових, а й особистих немайнових прав.

3. Класифікація юридичних осіб

Класифікація юридичних осіб може проводитися за різними підставами.

Зокрема, юридичні особи поділяють:

1) Залежно від виду права власності - на:

а) державні і комунальні юридичні особи - ті, що засновані на державній або комунальній формах власності.

До державної власності віднесена загальнодержавна власність. Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава Україна (ст.ст. 324, 326 ЦК).

Комунальна власність складається з майна, закріпленого за територіальними громадами, у які об'єднані громадяни за місцем проживання (ст. 327 ЦК).

Майно, що є державним або комунальним та закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання. Майно, що є державною власністю і закріплене за установою, що перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління;

б) приватні юридичні особи - ті, що засновані на приватній власності. Об'єктом права приватної власності може бути будь-яке майно за винятками, встановленими законом (ст. 325 ЦК);

в) юридичні особи, що засновані на спільній власності за участю юридичних осіб і громадян України, юридичних осіб і громадян інших держав (ст. 355 ЦК).

2) Залежно від мети створення і діяльності - на:

а) комерційні юридичні особи;

б) некомерційні юридичні особи.

У основі цього розмежування перебуває ознака наявності або відсутності мети отримання прибутку внаслідок діяльності юридичної особи. Причому для комерційної організації така мета є основною.

Юридичні особи, що не є комерційними, можуть створюватися у формі громадських або релігійних організацій, споживчих кооперативів, благодійних та інших фондів, що фінансуються власниками установ, а також в інших формах, передбачених законом.

Юридичні особи, що є комерційними, можуть створюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, а також у формі об'єднань зазначених юридичних осіб.

3) Залежно від підстав фінансування - на:

а) госпрозрахункові юридичні особи;

б) бюджетні юридичні особи.

Госпрозрахунковими юридичними особами визнаються ті, що знаходяться на самоокупності. Вони при заснуванні отримують від засновника кошти на праві повного господарського відання, а відтак, хазяйнують самі, несуть усі витрати тощо. Вони також можуть бути власниками певного майна, у чому проявляється ознака відокремленості майна юридичної особи та інших осіб.

Бюджетні - отримують кожен рік від держави кошти для забезпечення своєї діяльності. Такі юридичні особи мають самостійний кошторис, а керівник юридичної особи користується правами розпорядника кредитів. Майно належить таким юридичним особам на праві оперативного управління. Бюджетним юридичним особам забороняється займатися комерційною діяльністю.

4) Залежно від функцій - на:

а) господарюючі юридичні особи - такі, що виконують завдання із виробництва продукції, виконання робіт тощо;

б) негосподарюючі юридичні особи, тобто не мають виробничих завдань. До них належать різноманітні громадські організації, політичні партії, школи, музеї, суди тощо. Слід зазначити, що деякі негосподарюючі організації та об'єднання можуть мати у своєму складі господарюючих юридичних осіб (Які, наприклад, випускають продукцію, необхідну для забезпечення основної діяльності вказаних організацій).

5) Залежно від відношення засновників до майна - на:

а) юридичні особи, засновники яких мають право власності на майно відповідної юридичної особи;

б) юридичні особи, засновники яких мають лише корпоративні права (права вимоги) щодо майна створеної ними юридичної особи.

6) Залежно від кількості засновників - на:

а) унітарні юридичні особи. Це юридичні особи, що виникають внаслідок волевиявлення одного власника;

б) юридичні особи, створені кількома засновниками - господарські товариства, об'єднання підприємств, громадян тощо.

7) За типом правосуб'єктності та функціями - на:

а) юридичні особи публічного права - створені для виконання функцій публічної влади - управління, забезпечення публічного правопорядку тощо;

б) юридичні особи приватного права - створені для досягнення мети, яка має приватний характер, для отримання прибутку та задоволення інших потреб їхніх засновників.

8) Залежно від організаційно-правової форми - на:

а) господарські товариства;

б) установи;

в) об'єднання громадян;

г) об'єднання юридичних осіб тощо.

Слід зазначити, що можливі також класифікації юридичних осіб за змішаними критеріями (суб'єкт, форма власності, мета створення та ін.). Проте більшість з них здається надто узагальненими, внаслідок чого певною мірою втрачаються критерії розмежування між деякими видами юридичних осіб1.

Слід зазначити, що з усього розмаїття класифікацій юридичних осіб, що пропонувалися у вітчизняній цивілістиці, у ЦК використана лише одна - поділ юридичних осіб на особи приватного права і особи публічного права. При цьому критерієм поділу названо порядок створення юридичних осіб. Зокрема, ч. 2 ст. 81 встановлює, що юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК.

Юридична особа публічного права створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.

Критерієм для класифікації, насамперед, слід вважати усе ж таки не порядок, а цілі створення, а також галузь у якій має діяти та чи інша особа. Якщо юридична особа має діяти у галузі публічного права і виконувати відповідні адміністративні, освітні функції, то вона є суб'єктом публічного права і має створюватися у порядку, визначеному для таких осіб. Якщо юридична особа має функціонувати у галузі приватного права як його суб'єкт, то вона має створюватися у порядку, встановленому для юридичних осіб приватного права.

Щодо класифікації юридичних осіб, запропонованої у ЦК, слід зауважити таке. ЦК передбачає, що цим Кодексом регулюється порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус лише юридичних осіб приватного права, тому можна припустити, що такий поділ обраний як первісна підстава для подальших класифікацій саме юридичних осіб приватного права.

Зокрема, один з критеріїв поділу юридичних осіб приватного права міститься вже у ч. 1 ст. 81 ЦК, де встановлено, що юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

Отже, згідно з концепцією ЦК юридичні особи приватного права можуть бути:

а) такими, що становлять об'єднання осіб;

б) такими, що становлять об'єднання майна;

в) такими, що становлять об'єднання осіб та майна.

Такий поділ становить не лише теоретичний, але й практичний інтерес, оскільки від виду юридичної особи приватного права залежить визначення переліку установчих документів, обсяг правосуб'єктності такої юридичної особи, порядок набуття та реалізації прав і обов'язків тощо.

4. Порядок виникнення юридичної особи

Питання про створення юридичної особи має теоретичне та прикладне значення хоча б тому, що воно відображає організаційно-правову форму та вид юридичної особи і навіть сферу її діяльності. Воно, на нашу думку, не досить добре врегульоване в чинному законодавстві.

Донині цілісної концепції створення юридичної особи не висунуто, а науковці одні і ті самі підходи до створення юридичної особи визначають різними термінами, що призводить до непорозумінь та ускладнень і їх розуміння. Тож актуальність даного розділу досить значна, доцільно його розглянути докладно.

Висхідна чи опорна позиція полягає у тому, що при створенні юридичної особи засновники стикаються із складнощами і не мають науково виважених та практично придатних рекомендацій. Законодавець у Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»' приділяє лише увагу реєстрації цих учасників правовідносин і залишає поза увагою ті дії, які повинний здійснити засновник до подання документів на реєстрацію та після здійснення такої реєстрації. У законах про окремі види юридичних осіб, господарські товариства, об'єднання громадян, товариства власників житла в багатоквартирному будинку та інші законодавець намагається упорядкувати дії засновників таких юридичних осіб.

Проте такі дії мають як загальні, так і спеціальні риси, зумовлені видом та організаційно-правовою формою юридичної особи. У будь-якому випадку вони мають юридичну силу, у якому кожна із них є необхідною та зумовлює іншу дію та досягнення кінцевого результату - створення юридичної особи. Неповнота регулювання в праві знижує не тільки регулятивну функцію права, але й виховну.

У науковій та особливо в навчальній літературі увага здебільшого приділяється способам створення юридичних осіб і при їх розкритті намагаються через зміст встановити особливості того чи іншого способу, зокрема розпорядчого, дозвільного, нормативно-явочного, договірного та навіть змішаного. Це обов'язково призводить до збігу та повторювання окремих дій засновників правового та не правового спрямування. Цей стереотип, по суті, підміняє та змішує правові категорії і є досить незручним для практиків, які не мають програми дій при створенні юридичної особи.

Відповідно до ст. 80 ЦК України, юридичні особи створюються в порядку, встановленому законодавством. Слово «порядок» на семантичному рівні тлумачиться так: 1) гармонічний, очікуваний передбачуваний стан чи розташування чогось (загальне чи по бутове); 2) певним чином урегульований стан Суспільних відносин (спеціальне юридичне тлумачення) [9, с 660].

Цей термін застосовується для розкриття тих само розпорядчого, нормативно-явочного, дозвільного та договірного порядків створення юридичних осіб [18, с 114-115]. Уже в тому вбачається змішування правових категорій - одне і те саме названо способом і порядком. Очевидно, що спосіб і порядок між собою відрізняються. Необхідно домовитися про єдине розуміння цих категорій і їх розкриття хоча б у навчальній літературі.

Крім того, висунуто положення про життєвий цикл юридичної особи, у якому всі складові мають свій змісті правові наслідки. Юридична особа має свій миттєвий цикл - від моменту їх заснування (створення) до її припинення. Починається життєвий цикл юридичних осіб їх створенням. Створення юридичної особи - складний процес, що охоплює матеріальні та процесуальні дії.

Проте ряд дій засновників правового та не правового характеру вчиняються до моменту створення юридичної особи і саме вони випадають з поля правового впливу. Внаслідок цього на практиці появилися квазіюридичні особи - юридичні особи, які не є ні об'єднанням, ні консорціумом, ні асоціацією, ні концерном. Особливо «грішать» цим у сфері освіти і підміняють відповідальність за якість освіти ВНЗ, який не має для того необхідних ліцензійних умов, входженням у більш потужний ВНЗ. У міру реалізації МОН України стратегії на скорочення малих ВНЗ створення таких юридичних осіб лише посилиться.

У доктрину права введені спеціальні правові конструкції кроків до підприємництва та стадій створення юридичної особи як послідовності дій засновника. Зокрема, автором було виділено стадії створення юридичної особи: ініціативну, організаційну, легалізаційну. Проте вони протягом більше десяти років із моменту оприлюднення так і не були піддані критиці, але й не мали підтримки юридичної громадськості України і майже невідомі правникам інших країн. З огляду на зазначене вважаємо за доцільне донести напрацювання у тому напрямі і запропонувати можливий напрям вдосконалення законодавства. Власне це і становить мету даної роботи.

Виділення ініціативної, організаційної та легалізаційної стадій створення юридичної особи засновано на розвитку за принципом step by step чи послідовних дій засновників юридичної особи, що забезпечують її створення та подальше успішне функціонування. Кожна із цих стадій має свій зміст і має обов'язкові та варіативні елементи. Перші є обов'язковими, а другі можуть змінюватися залежно від організаційно-правової форми та виду юридичних осіб. При цьому можуть виконуватися, наприклад, маркетингові дослідження при заснуванні комерційних юридичних осіб, можуть проводитися або ні.

Перша стадія - ініціативна - отримала свою назву від того, що в основі створення юридичної особи є ініціатива, яку проявляє засновник чи декілька засновників у розумових операціях, що спрямовані на пошук найбільш оптимальних за даних умов засобів і коштів для утворення юридичної особи та забезпечення її успішності. Вона забезпечує досягнення мети створення юридичної особи та її становлення.

Вона охоплює ряд значимих дій: розробку обґрунтування (для юридичних осіб публічного права) чи бізнес-плану (для юридичних осіб приватного права); проведення маркетингових досліджень, вироблення стратегії конкурентної боротьби, кадрової політики тощо, пошук можливих компаньйонів і спеціалістів для юридичної особи.

На цій стадії проводяться консультації щодо спеціалізації, основних положень засновницьких документів, гарантій у них для засновників (інвесторів) тощо. Якщо для створення юридичної особи необхідно отримати дозвіл відповідного державного органу, то готуються та направляються в цей орган необхідні документи (обґрунтування чи бізнес-план) на їх отримання. Крім того, зазвичай ведуться попередні переговори щодо форм і напрямів інвестування, формування колективу, особливо щодо переманювання фахівців, які можуть визначати його діяльність.

На цій стадії засновник може вчиняти певні дії, які забезпечуватимуть майбутню діяльність, дирекція новобудови - забезпечувати контроль за капітальним будівництвом і виконувати певні функції замовника, засновник-придбавати оптом партію товару чи обладнання, яке у подальшому буде використовувати у своїй підприємницькій діяльності.

Ініціативна стадія може проявитися в переході від тіньової діяльності, що є важливим для легалізації тіньового бізнесу та забезпечення його --у зв'язку із прийняттям та введенням у дію Податкового кодексу України. Останнє має особливе значення.

Ініціативна стадія характеризується тим, що на цій стадії вчиняються підготовчі дії і вони не спричиняють правових наслідків для тих, хто їх вчинив, а лише є передумовою їх виникнення. Винятки становить вчинення певних дій на договірній основі, зокрема укладення договору на проведення маркетингових досліджень, договору із рекрутинговою компанією про підбір персоналу договору на створення та поширення реклами тощо.

Організаційна стадія є основною і призводить до виникнення внутрішніх і появи деяких зовнішніх, зокрема, інвестиційних правовідносин. Ці відносини у змістовному аспекті мають свої відмінності залежно від способу створення юридичної особи та її організаційно-правової форми, виду, форми власності тощо. Характерним для цієї стадії є те, що прийняті на даній стадії рішення породжують у засновників суб'єктивні права та юридичні обов'язки інвестиційного характеру

Зокрема, для унітарних юридичних осіб достатньо волевиявлення власника як єдиного засновника та розробки статуту приватного підприємства, а також визначення реквізитів такої юридичної особи: назви, місцезнаходження і навіть допустимо самого себе назвати його керівником.

Державні та комунальні підприємства засновуються на підставі постанови (рішення) чи наказу відповідного органу. При виданні цих актів про створення юридичної особи, як правило, одночасно призначається її керівник і з ним укладається трудовий контракт, виділяється матеріальна база - основні та зворотні кошти чи грошові асигнування для їх придбання як інвестиції, визначається мета та сфера діяльності, найменування та місцезнаходження.

Більш складним є створення юридичної особи комерційного права. Волевиявлення на її створення проявляється в практичних діях: затвердженні інвестиційного плану, виділенні коштів, проведенні організаційних заходів, підборі штату працівників, укладенні від імені засновника договорів із забезпечення діяльності створюваної юридичної особи тощо. Саме волевиявлення на її створення формалізується заповненням реєстраційної картки відповідної форми (форма 2).

На цій стадії розробляються проекти засновницьких документів, для товариств укладається засновницький договір, на підставі якого у засновників виникають інвестиційні зобов'язання (внести обговорені внески у вигляді грошей, майна, майнових прав), формується фонд для покриття витрат, необхідних для реєстрації, за їх рахунок оплачується вартість проведених робіт, розробляться проектна і кошторисна документація, проводяться установчі (засновницькі) збори. На цих зборах приймається рішення про заснування товариства та затверджуються його засновницькі документи, обираються керівні органи і керівник. У цих документах визначено правове становище його органів управління та правовий режим майна.

На організаційній стадії, коли це необхідно, формується обов'язкова частина статутного фонду, наприклад 25 відсотків для товариств із обмеженою відповідальністю. У такому випадку відкривається на ім'я одного із засновників рахунок і з банку береться довідка про його відкриття та цільовий характер. Якщо обов'язкова частина формується в натурі, то проводиться оцінка внесків, про що складається відповідний акт чи висновок товарознавчої експертизи.

Частина інвестицій чи вступні внески в кооперативи використовуються на витрати, які пов'язані Із підготовкою вказаних заходів, оплату оренди приміщень, оплату наданої допомоги, зокрема юридичної, сплату необхідних платежів. Також на цьому етапі зазвичай сплачується реєстраційний збір та отримується документ про сплату, робиться його копія (достатньо ксерокопії).

Після того проводиться легалізація засновницьких документів, зокрема текстуальні поправки, які бути внесені при їх прийнятті загальними зборами, брошурування (скріплення) та нотаріальне посвідчення. Завершальний етап цієї стадії - підготовка документів до подання дня державної реєстрації.

Легалізаційна стадія є основною і полягає у реєстрації юридичної особи. На цій стадії затверджені та нотаріально посвідчені засновницькі документи, разом із реєстраційною карткою та додатками подаються до державної реєстрації і реєструються у встановленому порядку Крім того, на цьому етапі заповнюється реєстраційна картка, якає водночас заявою про реєстрацію юридичної особи. Одночасно заповнюється повідомлення в орган статистики (для присвоєння статистичних кодів і взяття на статистичний облік і отримання статистичної інформації про діяльність юридичної особи), податкову інспекцію (для присвоєння ідентифікаційного коду платника податку та подальшого податкового моніторингу її діяльності) та соціального страхування.

З моменту внесення юридичної особи до Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців юридична особа є створеною. Це одночасно означає можливість отримати відкриту інформацію про юридичну особу та її життєвий цикл (діє, перебуває у процесі реструктуризації, банкрутства, припинена), отримання Свідоцтва про державну реєстрацію виникає її право - на дієздатність. Проте цим не обмежується легалізація комерційних юридичних осіб.