Права людини в сучасному світі: погляд молоді

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАВА ЛЮДИНИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ: ПОГЛЯД МОЛОДІ

право людина конституція міжнародний

Дуда І.Е.

студентка 1 курсу

Факультету технологій та дизайну

Хмельницького національного університету

Держава і право є найважливішим, найціннішим надбанням людської цивілізації. Вони із засобів, які служать окремим групам людей, стають механізмом, який все більше забезпечує права, добробут, можливість розвиватися для всіх людей. Дійсно, держава і право є унікальний, неповторний, універсальний витвір людського розуму і рук.

Новітнє українське право має незаперечну історичну цінність, оскільки є виразником рівня розвитку та правової культури українського народу. Воно виражає вищу доцільність -- потребу і бажання мати власну державу, задовольняє їх і створює передумови для уточнення і вдосконалення.

У сучасному українському праві вже сьогодні закріпилися політичні, моральні, культурні, національні, загальнолюдські, особистісні цінності. Через право вони дістануть практичний вираз, воно ж стане ще й засобом осягнення цих цінностей.

Право покликане бути інструментом духовного оздоровлення українського суспільства. Саме існування норм, які гарантують права особи, родини (сім'ї), нації, реалізація цих норм у суспільній практиці сприятимуть появі почуття безпеки захищеності, стимулюватимуть розвиток відчуття волі, свободи як окремої людини, так і всього українського народу. Водночас лише свобода особи породжує свободу народу, а ця остання дає змогу і народу і окремій особі відчувати себе рівними серед інших людей і народів.

Право завжди пов'язане з суспільним життям людини. Людина є носієм і основним споживачем його приписів (норм), а її інтереси і потреби -- джерелом змісту правил поведінки людей в суспільстві. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей, установ, організацій і держави. Право проявляє себе як загальний обов'язковий порядок, що панує над волею кожної людини. Правове регулювання -- це проголошення державою вимог до людини в формі правових приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог (правових обов'язків) -- з другого.

Право -- це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною владою, що виражають інтереси, потреби та надії переважної більшості громадян, що створили державу з метою захисту їх прав, свобод і власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізованого правового порядку в країні, зміцнення і розвитку держави.

Як відзначають офіційні документи Співтовариства, Маастрихтський договір про Європейський союз знаменував початок «нового етапу в політиці ЄС в області прав людини і демократичних принципів». Повага прав людини розглядається як основна умова членства в Союзі, як «основний принцип, що визначає всю його діяльність».

У документах Співтовариства нерідко зустрічається ідея «інкорпорації «людського виміру» у зовнішні відносини Співтовариства». Про те, що під цим мають на увазі, можна судити з документа Комісії, який містить рішення «про включення поваги до демократичних принципів і прав людини в угоди між Співтовариством і третіми країнами».

Для того, щоб треті країни поважали демократію, передбачені й інші заходи. Відповідність конституційного права демократичним стандартам враховується при вирішенні питання про визнання держави. У березні 1992р. ЄС необхідною умовою визнання Республіки Грузія визначило утвердження в її правовій системі принципів поваги до прав людини, верховенства закону, демократії. Грузія прийняла умови.

Статут Співдружності Незалежних Держав однією з основних цілей СНД називає «забезпечення прав і основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і документами ОБСЄ» . Забезпечення прав і основних свобод людини віднесено «до сфер спільної діяльності держав-членів».

Проблема демократичної легітимності держави дійсно пов'язана з її суверенністю. Зловживання принципом демократії може серйозно зашкодити не тільки суверенітету держави, але й міжнародному правопорядку. Тому необхідно поступово впроваджувати принцип демократії в міжнародну практику та додаткове регулювання пов'язаних із цим питань.

Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього походження з Космосу, «неба». І хоча за часів рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей (Аристотель, Платон та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшого (буржуазного) стрибка у цьому напрямку -- визнання рівності усіх людей перед законом.

Активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження і Просвіти. У XVII--XVIII ст.ст. Ця ідея відбивається у теорії природного (природженого) права, яка дозволила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі позитивне право, проводити його перетворення в напрямку гуманізму і свободи. Ґ. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, ПІ. Монтеск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.-Ст. Мілль, І. Бен-там утверджують права особи (на життя, свободу, власність та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розуміння прав людини. Кожний народ вніс свою лепту в розвиток ідеї про права людини, вирішуючи цю проблему в залежності від історичних обставин свого буття.

Ідея прав людини, заснована на теорії природного (природженого) права, знаходить втілення в нормативних актах держав Європи і світу. Американська Декларація незалежності 1776 р. висловила фундаментальний принцип, на якому заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певними невід'ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя». Французька Декларація прав людини і громадянина 26 серпня 1798 р. виклала «природні, невідчужувані і священні права людини»: особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню; необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі закону (Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду[1]), презумпція невинності, свобода поглядів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зловживання цією свободою», та ін. Названі документи США і Франції стали свого роду моделлю (еталоном, зразком) для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини.

Процесу розвитку ідеї прав людини властиві як кількісні, так і якісні зміни. Кількісні зміни знання про права людини (їх множення, уточнення і конкретизація, збільшення обсягу та ін.) відбуваються в цілому з позицій і в межах того чи іншого поняття права. Якісні зміни ідеї прав людини пов'язані з переходом від попереднього до нового поняття права. Нове поняття права означає концептуальний підхід до вивчення, розуміння, тлумачення держави і права, так і вже накопичених теоретичних знань про них. Безумовно, кожне нове розуміння прав людини є якісним стрибком у юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини -- це насамперед історія нових понять права і тих нових юридичних теорій, які формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна, марксистсько-ленінська, сучасна теорія природного права та ін.).

У середині XX ст. ідея прав людини висвітилася новими фарбами завдяки підняттю її на конституційний рівень. Правда, не всі конституції в країнах світу ґрунтувалися на теорії природного права. Багато з них створювалися на основі юридико-позитивістського підходу до розуміння права, що призводило до ототожнення права і закону, або на основі марксистсько-ленінської теорії (СРСР), відповідно до якої права людини «даруються» державою. Природно-правовий підхід до розуміння прав людини як природних і невідчужуваних, даних від народження, набув закріплення у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії.

В другій половині XX століття під впливом міжнародних документів про права людини відбулося зм'якшення історичного протистояння природно-правового і позитивістського (що ототожнює право і закон) підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося у конституційній і судовій практиці держав. Позитивістський підхід до природи прав людини, взаємовідносин держави та особистості, що міститься в конституціях Австрії, ФРН, переборов розрив з моральними, особистими, соціальними цінностями і попрямував шляхом позитивного закріплення природних прав і принципів, їх охорони і захисту.

Належність людині прав від народження передбачає захист і забезпечення їх державою, що потребує законодавчого формулювання. Відтак, обмеження влади держави правами людини не применшує її роль. Права людини, не закріплені в позитивному праві (законодавчих актах), ускладнюють здійснення державою функції їх охорони і захисту.

У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини.

Перше покоління прав людини -- невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це -- право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Ситуація в цій сфері істотно не змінилася. З однієї сторони, зберігається відносна свобода, особливо у порівнянні з іншими країнами пострадянського простору. З іншої сторони, залишаються старі проблеми, пов'язані частково зі старим законодавством[2].

Достатньої мірою свободу релігії можуть реалізувати громадяни усіх віросповідань. Держава не надає комусь особливих великих преференцій, а також не встановлює суттєвих обмежень для віросповідання. Це пов'язано з тим, що за законом релігійні організації цілком можуть існувати й без офіційної реєстрації.

Україна вигідно вирізняється з поміж країн пострадянського табору, забезпечуючи базовий рівень релігійної свободи. Навіть, не зважаючи на застарілий та місцями жорсткий закон про свободу совісті та релігійні організації, його недоліки значною мірою компенсуються переважно ліберальною адміністративною практикою органів влади. Хоча, очевидно, що за відсутності чітких правових гарантій релігійної свободи ситуація залишається хиткою та непередбачуваною й значно залежить від державної політики.

Таку ж позицію висловлюють й доповіді міжнародних інституцій, наприклад, Державного Департаменту США[3].

Зберігаються старі проблеми щодо ускладненої реєстрації релігійних організації. У середньому реєстрація статутів таких організацій, навіть широко визнаних та відомих, може тривати від 9 до 18 місяців. При цьому ця процедура містить багато порушень європейських стандартів, є дуже бюрократизованою та чітко не визначеною. Однак релігійні організації погоджуються з цим, оскільки, здійснивши таку реєстрацію, у подальшому ніякого контролю за їхньою діяльністю практично не здійснюється, окрім, коли це пов'язано із діяльністю іноземців.

У 2011 році спостерігалися і позитивні, і негативні дії держави щодо торгівлі людьми. Так, у вересні Верховна Рада все ж таки прийняла Закон України «Про протидію торгівлі людьми». З іншого боку весь рік не було системної практичної роботи у сфері протидії торгівлі людьми. Не розроблені нормативно-правові акти на виконання Закону. Не визначений уповноважений орган державної влади, відповідальний за впровадження цієї роботи. Отримання допомоги потерпілими було можливим тільки завдяки міжнародним та громадським організаціям. У Глобальному звіті щодо стану протидії торгівлі людьми (червень 2011 р.), що готується експертами Державного департаменту США, Україна залишилася за результатами 2010 р. у другій групі (робота проводиться, але недостатньо)[4].

Держава є відповідальною за життя осіб, котрі перебувають під її контролем, наприклад, у місцях позбавлення волі чи тимчасового затримання, збройних силах, державних лікарнях (особливо в місцях примусового лікування) тощо.

Істотною проблемою є численні порушення права на життя в місцях позбавлення волі чи тимчасового затримання особи (ІТТ, СІЗО, установи виконання покарань тощо). Жахливі умови перебування, часто практично відсутнє чи неефективне медичне лікування призводить до смерті людей. З цього приводу Міністр Внутрішніх Справ України зазначив, що значною проблемою МВС є «незадовільний технічний стан спецустанов», що і призводить до смерті затриманих, яким необхідна медична допомога[5].

Крім того, Концепцією державної програми розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України на період до 2015 року, підготовленою Державним департаментом України з питань виконання покарань, було визнано, що в Україні існує недосконала система охорони здоров'я засуджених та осіб, узятих під варту.[6]

Таким чином, неналежна організація надання медичної допомоги, недостатнє фінансування сфери охорони здоров'я, а також відмова у наданні можливості лікуватися в установах Міністерства охорони здоров'я України призводить до численних порушень права на життя осіб, які знаходяться в місцях несвободи.

Яскравим прикладом може слугувати справа Олександри Робейко, яка 15 вересня 2011 року померла у Лук'янівському СІЗО м. Києва.

28-річна Олександра страждала на низку важких хвороб: туберкульоз, СНІД та інші. 15 серпня 2011 керівництво СІЗО звернулося до Шевченківського районного суду про надання їй медичної допомоги за межами СІЗО, оскільки в СІЗО їй не могла бути надана належна медична допомога, однак суд проігнорував це звернення. Більше того, суддя Андрій Асаулов 10 вересня виніс вирок пані Робейко, яку доставили до суду в непритомному стані. Лише 12 вересня 2011 року її було доставлено каретою швидкої допомоги до Київської міської лікарні № 9 де 15 вересня 2011 року пані Робейко і померла.[7]

Ще одним прикладом є справа Віктора Скворцова, який 27 січня 2011 року помер у протитуберкульозному диспансері м. Дніпропетровська.

Починаючи з 9 листопада 2010 року органам влади було відомо про тяжкий стан пана Скворцова. В цей день його не змогли доставити у судове засідання через тяжкий стан. Тоді суддя змінив йому запобіжний захід та пана Скворцова було направлено на лікування до протитуберкульозного диспансеру, де він лікувався протягом трьох тижнів. Після лікування його стан здоров'я дещо покращився, та він зміг самостійно пересуватися. Проте не дивлячись на те, що пан Скворцов продовжував потребувати лікування, його перевели до СІЗО, де він знаходився до 26 січня 2011 року. І лише 27 січня 2011 року його знову було переведено до протитуберкульозного диспансеру, де він і помер. Слід зазначити, що в період, коли стан пана Скворцова погіршився, його родичі неодноразово зверталися з клопотаннями про надання йому необхідної медичної до начальника СІЗО, проте їх клопотання ігнорувалися.[8]

Також слід звернути увагу на справу Андрія Журова, який помер у Донецькому СІЗО. Незвичайним в цій справі є те, що на момент смерті пан Журов за зросту 180 сантиметрів важив 35 кг.[9]

На жаль, наведені випадки не є поодинокими, і це свідчить про нагальну необхідність реформування сфери надання медичної допомоги особам, які знаходяться в місцях несвободи.

Слід зазначити, що у 2011 році проблеми тримання під вартою під час кримінального провадження стали більше обговорюватися у суспільстві через гучні справи проти Юлії Тимошенко й колишніх членів її уряду та інші пов'язані з цим справи. Але можна зазначити, що ці справи не створили додаткові проблеми, а лише висвітлили ті проблеми, які на системному рівні існують вже давно.

Право на справедливий суд останні два роки перебуває в центрі уваги громадськості через очевидні порушення його стандартів під час тривалих публічних судових процесів щодо політиків. З іншої сторони, судова реформа, що відбулась у середині 2010 року, дає перші результати, котрі не додають оптимізму.

Старі проблеми судочинства залишилися. Зокрема, драматично погіршується ситуація з тривалістю судових процесів понад розумні строки та ростом навантаження на одного суддю (у середньому навантаження суді місцевого суду виросло до 130 справ на рік, а судді ВАСУ -- до 138 матеріалів), погіршується ситуація з невиконанням рішень судів, де стороною є держава, не зменшилася проблема корупції в судах, й вони надалі в громадській думці займають одне з перших місць за корумпованістю, а кількість скарг на них щорічно зростає. Не покращився, як очікувалося, добір суддів[10], і дається взнаки побудова їхнього навчання не через незалежні навчальні заклади, а через ВНЗ, що акредитуються МОН, і, відповідно, залежать від виконавчої влади.

Натомість з'явилися нові серйозні виклики, пов'язані з втратою незалежності суддями та росту їхньої політизованості та керованості ззовні. Судова реформа визначила фактично один надзвичайно важливий орган, що повністю контролює суди, -- Вищу раду юстиції, котра у свою чергу, повністю підконтрольна політикам та зокрема домінуючій політичній силі. Політична залежність породила надзвичайно дивні з правової точки зору рішення судів, починаючи від місцевих і закінчуючи Конституційним судом. Але наступ на незалежність суддів йшов і за іншими напрямками.

Влада проводила кадрові ротації в судах аби встановити повний контроль над судовою системою України. Багато суддів принципово подали у відставку з-за такого тиску, хоча влада каже, що вони пішли, бо хотіли більші соціальні виплати при звільненні. Іншими словами, влада закриває очі на відтік кваліфікованих кадрів із великим стажем. За різними оцінками із приблизно 8?500 суддівських посад вакантними залишаються вже понад 1?000.

У листопаді 2011 року Рада суддів адміністративних судів рекомендувала кандидатуру Ігоря Темкіжева на посаду голови Вищого адміністративного суду. Раніше цю посаду обіймав Олександр Пасенюк, якого нещодавно призначили суддею Конституційного Суду за парламентською квотою. За тиждень до цього (17 листопада) Темкіжев був переведений до Вищого адміністративного суду із системи господарських судів. У 2002-2010 роках він обіймав посаду голови Господарського суду в Донецькій області. З грудня 2010 року очолював Дніпропетровський апеляційний господарський суд. Члени Ради одностайно схвалили кандидатуру Темкіжева. До початку голосування на його адресу не пролунало жодного запитання з боку суддів. Такий крок можна оцінити як визнання суддями адмінсудів, що серед них немає достойних претендентів, які змогли б очолити Вищий адміністративний суд. Цілком ймовірно, що вітчизняна судова система вкотре стикнулася із фактом призначення керівних кадрів за вказівкою згори. Хоча, згідно із законом, кандидатуру пропонують органи суддівського самоврядування. Складається враження, що судді лише виконують політичні замовлення. Пасивність та відсутність будь-якого спротиву суддів таким діям є підтвердженням їхньої повної підконтрольності політичній владі.[11]

Серед нових проблем дотримання права на справедливий суд також варто відзначити істотне обмеження доступу до суду через постійну зміну компетенції, істотне скорочення строків позовної давності, створення спеціальної судової палати ВАСУ для розгляду справ проти Президента та деяких інших органів влади, рішення якої не можна оскаржити в апеляційному порядку.

Також не можна не оминути зміни до Закону «Про доступ до судових рішень», відповідно до яких до державного реєстру судових рішень включатимуть не всі судові рішення, а лише ті рішення, включення яких визнає за необхідне Рада суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України. Нагадаємо, що Єдиний державний реєстр судових рішень є відкритою для усіх користувачів Інтернету базою даних усіх судових рішень. Її було створено саме за ініціативою громадських організацій, всупереч позиції багатьох недобросовісних суддів, які боялися широкої відкритості судових рішень. Тепер самі судді «фільтруватимуть» судові рішення без урахування думки громадськості, в інтересах якої і створено реєстр. За таких умов реєстр перестане відповідати своєму призначенню -- бути засобом суспільного контролю за судовою гілкою влади.

При цьому обіцянки покращити фінансування судової влади були вчергове перенесені з 2012 на 2013 рік.

Україна й надалі жодним чином не реагує на рішення Європейського суду з прав людини й не виправляє системні порушення права на справедливий суд. Пілотним рішенням Європейського суду з прав людини «Юрій Миколайович Іванов проти України»[12] державу було зобов'язано запровадити ефективний засіб юридичного захисту (або комплекс таких засобів), який би забезпечив адекватний та достатній захист від невиконання або затримки у виконанні рішення національного суду, за виконання якого вона несе відповідальність відповідно до принципів, встановлених практикою Європейського суду з прав людини. На виконання зазначеного рішення Міністерством юстиції було розроблено проект Закону України «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду», який 14 січня 2011 року Урядом подано на розгляд Верховної Ради України. Пізніше він був відкликаний і на заміну 8 вересня був внесений практично аналогічний.[13] Примітно, що він був прийнятий у першому читанні вже на наступний день після внесення в парламент. На мою думку, він ніяк не покращує виконання рішень, а швидше спрямований на зменшення кількості судових позовів проти держави й відповідного зменшення кількості рішень проти держави. Тим не менше, враховуючи цей проект закону, за клопотанням Міністерства юстиції Європейський суд з прав людини продовжив строк виконання пілотного рішення до 15 липня 2011 року, про що повідомив листом від 21 січня 2011 року. Однак й до 15 липня пілотне рішення не було виконано й термін його виконання не був продовжений.

У вересні Комітет міністрів Ради Європи у рамках свого засідання щодо нагляду за виконанням країнами рішень Європейського суду з прав людини схвалив проміжну резолюцію про виконання Україною пілотного рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України». У резолюції Комітет міністрів Ради Європи привітав схвалення 9 вересня ц. р. у першому читанні Верховною Радою України законопроекту «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». КМ РЄ закликав Україну довести цей законодавчий процес до логічного завершення, включаючи виділення достатніх бюджетних коштів для забезпечення належного виконання рішення ЄСПЛ у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» та забезпечити відповідність вказаного законопроекту принципам Європейської Конвенції з прав людини. Також Комітет міністрів РЄ закликав Україну посилити свої зусилля для врегулювання аналогічних справ, поданих до Європейського Суду з прав людини.[14]

Друге покоління прав людини -- поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) -- сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Одним із базових прав, які визначають можливості розвитку людини, її самореалізації є право на працю. Для держави надзвичайно важливим є створення умов для поваги до цього права, і щоб його захист був на високому рівні.

Водночас, вкотре доводиться визнавати, що держава дуже далека від забезпечення цього права, має системні проблеми практично із усіма його елементами і неспроможна змінити ситуацію на краще.

Зокрема, існують серйозні проблеми у сфері зайнятості, коли офіційний рівень зареєстрованої зайнятості не відображає реальну ситуацію, а рівень прихованого безробіття є високим. Вакансії, які пропонуються, передбачають вкрай низький рівень заробітку, на який людина не може прогодувати себе і свою сім'ю. Розмір допомоги по безробіттю не забезпечує мінімальних умов для виживання людини.

Не менш важливою є проблема відсутності гідної винагороди за працю. Важко говорити про відтворювальну, мотивувальну і соціальну роль заробітної плати, якщо велика частина українців отримують зарплату нижче мінімальної заробітної плати, а половина людей за офіційними даними отримують зарплату до 2 тисяч гривень. При цьому майже половина доходів людей складається не із заробітної плати, а з певних соціальних виплат. І якщо в цьому контексті враховувати проблеми, які присутні із встановленням адекватного рівня прожиткового рівня, а відповідно, і мінімального рівня заробітної плати, то ситуація виглядає ще похмуріше.

Крім того, поки що державі не вдається вирішити проблему із функціонуванням Єдиної тарифної сітки, особливо щодо низького мінімального рівня оплати праці у такій системі, а також не вирішено питання щодо погашення заборгованості по заробітній платі, яка існує в Україні. Все це поруч з наявністю постійних порушень прав працівників на підприємствах, організаціях, установах усіх форм власності веде до значного послаблення захисту права на працю.

Безпека праці також залишається однією із найбільш гострих проблем. В Україні і надалі залишається високий рівень виробничого травматизму, у тому числі смертельного, велика кількість професійних захворювань. А також державою не ведеться належна робота у сфері профілактики травматизму і забезпечення прийнятних санітарно-гігієнічних умов праці.

Малозахищеними також залишаються працівники, які працюють за межами України. На сьогодні держава проводить малоефективну міграційну політику, фактично відсутні ефективні механізми міграційного обліку, які давали б реальну інформацію щодо кількості мігрантів. Також у багатьох випадках відсутні двосторонні угоди щодо забезпечення соціальних і трудових прав працівників-мігрантів з країнами, де проживає велика кількість українців. А деякі із важливих міжнародних конвенцій у цій сфері залишаються не ратифікованими Україною.

У контексті численних порушень права на працю особливої важливості набуває діяльність професійних спілок як організацій, що спрямовані на захист трудових прав працівників. На жаль, у цьому році держава замість сприяння діяльності цих організацій намагалася обмежити їх вплив, а також створити певні перешкоди деяким профспілкам. Водночас відсутність достатньої єдності всередині профспілок призводила до розрізненості зусиль і недостатньої ефективності їх дій.

Незважаючи на проголошені Конституцією України принципи та міжнародні зобов'язання держави -- право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я -- система охорони здоров'я України не забезпечує рівного безкоштовного доступу населення до якісних медичних послуг.

За офіційними джерелами[15], таке положення виявляється у наступному:

-- очікувана тривалість життя населення України складає 68,2 року, що в середньому на 10 років нижче, ніж у країнах ЄС. Коефіцієнт дитячої смертності в 2,5 разу вищий, ніж у «старих» країнах ЄС. Рівень передчасної смертності втричі перевищує аналогічний у країнах ЄС рівень смертності від туберкульозу -- в Україні він у 20 разів вищий;

-- бідні верстви населення страждають через відсутність можливості одержання необхідної медичної допомоги. Відомча медицина (з обмеженим доступом) ускладнює досягнення мети рівного доступу;

-- існують диспропорції з доступу до медичних послуг на рівні міських і сільських територій. Високим є тягар особистих витрат населення на послуги охорони здоров'я. Згідно з даними офіційної статистики витрати населення перевищують третину від загального обсягу фінансування галузі (40% у 2008 р.) і здійснюються безпосередньо під час одержання медичних послуг.

Причинами виникнення зазначених проблем, з точки зору МОЗ України та Комітету з економічних реформ при Президенті України, є:

- відсутність зв'язку між якістю отриманих медичних послуг й видатками на її фінансування, а також відсутність мотивації медичних кадрів до якісної праці;

- низький рівень профілактики й частки первинної медико-санітарної допомоги у структурі медичних послуг;

- неефективне використання бюджетних коштів на охорону здоров'я. На 100 тис. населення в Україні припадає 5,6 лікарень, тоді як у ЄС-10 цей показник -- 2,6; кількість ліжкомісць в Україні -- 868 на 100 тис. населення, а в ЄС-10 -- 644; кількість лікарів на 100 тис. населення в Україні -- 302, у ЄС-10 -- 261,86% бюджетних коштів, що виділяється на охорону здоров'я, йде на утримання медичних закладів та оплату лікарів;

- дублювання медичних послуг на різних рівнях надання медичної допомоги, відсутність механізму управління потоками пацієнтів на різних рівнях надання медичних послуг;

- низька самостійність медичних закладів при використанні фінансових ресурсів.

Також викликає занепокоєння рівень фінансування галузі: у держбюджеті України на 2011 рік витрати на охорону здоров'я були розраховані в обсязі 5,25 млрд. доларів США -- це 3,4% від ВВП, у порівнянні з фінансуванням у 2010 році нижчий на 0,24% (у 2010 -- 3,64%), і це відбувається на фоні зростання цін на усі види товарів медичного призначення.

У системі Міністерства охорони здоров'я України зайнято понад 1,1 млн. чоловік, у тому числі 197,6 тис. лікарів та 430,8 тис. молодших спеціалістів з медичною освітою, які обіймають відповідно 224,6 тис. лікарських та 432,7 тис. посад молодших спеціалістів з медичною освітою.

На сьогоднішній день у закладах охорони здоров'я є вакантними 19,2 тисяч лікарських та 17,6 посад молодших спеціалістів з медичною освітою, у сільській місцевості залишаються вакантними 5,8 тисяч лікарських посад. Розрив між штатними лікарськими посадами і фізичними особами складає понад 46 тисяч, а з урахуванням осіб пенсійного віку -- 92 тисячі. Нині укомплектованість посад лікарями складає 81,0%, у сільській місцевості -- 75,2%.

Показник забезпеченості лікарями, які безпосередньо надають медичну допомогу, має сталу тенденцію (26,9 на 10 тис. населення) і знаходиться нижче середньоєвропейського рівня -- 33 на 10 тис. населення[16].

Соціально-економічні реформи, які несуть за собою зниження реальної заробітної плати, пенсій викликали радикальні зміни в житті всього суспільства, які позначилися на його соціальній структурі. У більшості населення формуються принципово нові ціннісні орієнтири, змінюються соціальні умови життя. Саме тому однозначно актуальним є вдосконалення пенсійної системи, оскільки існуюча - незадовільно виконує свою основну функцію - захист людей похилого віку (пенсіонерів) від бідності.

Для високорозвинених країн зростання бюджетного дефіциту у зв'язку із зростанням обсягів витрат на пенсійні виплати - проблема досить віддаленого майбутнього, то для України незбалансованість доходів і витрат Пенсійного фонду - реальність, яка досить негативно впливає на соціальне забезпечення людей похилого віку. Особливістю України є те, що навантаження на Пенсійний фонд виникає не за рахунок збільшення тривалості життя, як у розвинених країнах, а за рахунок відпливу економічно активного працездатного населення, що в свою чергу викликає зменшення кількості платників страхових внесків.

Сьогодні, як відомо, розмір державної пенсії є замалим для того, щоб забезпечити за її рахунок споживання основних продуктів харчування, житла, одягу та інших продуктів та послуг першої необхідності, хоча точно виміряти, наскільки рівень пенсії є нижчим за необхідний прожитковий мінімум, досить складно через відсутність офіційно встановленого рівня бідності в Україні. Більшість пенсіонерів в Україні або покладається на підтримку членів їх сімей, або забезпечують своє існування за рахунок особистих присадибних ділянок, або продовжують працювати.

Крім того, проблемою є те, що у пенсійному забезпеченні принцип страхування реалізується не повною мірою і по суті носить адміністративно-розподільчий характер, не забезпечуючи залежності розміру пенсії від розміру сплачених зборів. Адже за рахунок страхових зборів проводяться окремі види виплат, які не пов'язані з трудовим вкладом, не залежать від участі у фінансуванні пенсійного забезпечення і сприяють утвердженню утриманських настроїв.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства -- правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.).

В Україні право на приватність гарантовано статтею 32 Конституції України, яка передбачає наступне: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України». Також на конституційному рівні додатково захищено окремі аспекти права на приватність. Так, захист недоторканності житла передбачено статтею 30 Конституції, статтею 31 Конституції -- таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (комунікаційну приватність), статтею 32 Конституції -- заборону збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди (інформаційну приватність), а статтею 28 Конституції -- заборону піддавати особу без її вільної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам (захищаючи певні елементи фізичної приватності).

Втручання в право на приватність можливе лише в тому разі, коли воно підпадає під вичерпний перелік законних підстав та умов для такого втручання. Нормативне регулювання права на приватність перебуває в стані формування, внаслідок чого правозастосовній практиці характерні неузгодженості та суперечності і значною мірою не забезпечує повагу до права на приватність.

Усе ще залишається невирішеним[17] питання щодо регулювання на рівні закону порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини та використання добутої інформації. До цього часу така процедура, всупереч вимогам статті 31 Конституції України щодо необхідності передбачати обмеження прав та свобод на рівні закону, врегульована підзаконним актом.[18]

Гарантії законності при здійсненні зняття інформації з каналів зв'язку та перехоплення кореспонденції явно недостатні, а законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у цій сфері.

До цього часу відсутній належний захист від неправомірного втручання органів державної влади у право на повагу приватного життя та кореспонденції. Зокрема, законодавство все ще не містить чіткої вказівки щодо осіб, до яких можуть застосовуватися такі заходи, обставин, за яких вони можуть вживатися, та строків таких дій, які мають встановлюватись та дотримуватися. В законодавстві відсутня також вимога проведення проміжного перегляду постанови про втручання у право на повагу приватного життя та кореспонденції у розумні проміжки часу або будь-яких строків для такого втручання, не передбачене додаткове залучення судових органів для нагляду за діяльністю правоохоронних органів при здійсненні останніми повноважень щодо втручання в приватне життя. У свою чергу відсутність обов'язку органів державної влади повідомляти особу про заходи спостереження, які було застосовано щодо неї, призводить до обмеження можливостей оскаржити законність рішення про втручання держави у право на приватність[19].

13 жовтня 2011 р. екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко заявив, що співробітники правоохоронних органів організували спостереження за свідками по його кримінальній справі.[20]

Обшуки у справах, порушених з політичних мотивів набули значного поширення і використовуються для тиску. Так, наприклад, 7 липня 2011 р. проведено обшук в приміщенні Харківської обласної організації партії «Батьківщина», 6 вересня 2011 р. проведено обшук в приміщенні компанії «Prostoprint», як вважають оглядачі, у зв'язку з друком надписів на футболках «Спасибо жителям Донбаса…», хоча МВС стверджувало, що йдеться про порушення авторських прав[21]. 12 жовтня 2011 р. проведено обшук в будинку і офісі народного депутата (фракції БЮТ-Батьківщина) Євгенія Суслова[22], 13 жовтня 2011 р. податкова міліція розпочала обшук громадського об'єднання афганців «Ніхто крім нас», які були одними із співорганізаторів мирних зібрань, спрямованих проти ліквідації соціальних виплат[23]. 19 жовтня 2001 р. проводився обшук в житлі екс-міністра вугільної промисловості Віктора Полтавця[24], 27 жовтня 2011 р. проводився обшук квартири колишнього бухгалтера корпорації Єдині енергетичні системи України (ЄЕСУ) Лідії Сокольченко[25]. За повідомленнями, обшуки відбуваються також і на підприємствах, які належать опозиційним політикам або фінансують діяльність опозиційних сил[26].

4 лютого 2011 р. проти доньки Голови Верховного суду України Василя Онопенка Ірини було порушено кримінальну справу за статтею «шахрайство». Ірина Онопенко і її колишній чоловік підозрювалися в тому, що вони не повернули позичені $300 тисяч. Пізніше слідчі провели обшуки в п'яти будинках, у тому числі в будинку Василя Онопенка, де за наявною інформацією могла перебувати Ірина Онопенко.[27] Оглядачі вважали, що це було одним із способів тиску для контролю за Верховним судом України. Після зустрічі Голови Верховного суду України з Президентом України Віктором Януковичем обвинувачення було знято.

Проблемою залишається порядок проведення обшуків та виїмки, що проводяться не в житлі чи іншому володіння особи, оскільки такі дії можуть здійснюватися без санкції суду, що не відповідає міжнародним стандартам. Окремі проблеми виникають під час обшуку приміщень адвокатів -- вони пов'язані з тим, що в цих приміщеннях може міститися інформація, яку особи довірили своєму адвокату і яка повинна мати особливий захист. Однак на практиці такий захист відсутній.

СБУ з метою протидії так званому «комп'ютерному тероризму», здійснює заходи з контролю за користувачами мережі Інтернет, регулювання українського сегменту мережі. Незважаючи на відсутність правового визначення законом повноважень СБУ в цій сфері, вона й надалі впроваджує технічні можливості для контролю за користувачами мережі Інтернет.

Хоча Закон України «Про захист персональних даних» (прийнятий 1 червня 2010 р.) [28], яким врегульовано відносини, пов'язані із захистом персональних даних під час їх обробки, набув чинності з 1 січня 2011 р. багато хто дізнався про його існування лише у грудні 2011 р. у зв'язку з тим, що з 1 січня 2012 р. наступала юридична відповідальність за ненадання інформації про бази даних, які ведуться юридичними та фізичними особами, що підпадають під дію закону, це, в свою чергу, спричинило ажіотаж щодо надання такої інформації. Разом із тим, проблеми, які виникали щодо виконання цього закону пов'язані як з відсутністю широкого інформування про цей закон, так і недоліками, характерними для нього.

Забезпечення соціально-економічних прав є важливим завданням для держави, яка за Конституцією є правовою і соціальною державою, де людина визначається найбільшою соціальною цінністю. А відповідно, рівень дотримання цих прав відображає рівень розвитку держави, рівень досягнення нею тих цілей, що проголошені в основному законі.

На жаль, системні проблеми, які були із дотриманням соціально-економічних прав, продовжують існувати в країні й надалі. Попри дії держави, спрямовані на зменшення бідності в країні, підвищення рівня життя і соціального забезпечення людей, ефективність цих дій була не високою, і, більше того, проблеми у деяких сферах тільки поглиблювались.

Рівень життя простого українця продовжує знижуватися, бідність залишається й надалі актуальним питанням для багатьох людей, які живуть в Україні. При цьому неефективність заходів держави з метою підвищення якості життя і боротьби із бідністю визнають навіть державні органи, які здійснюють контроль за ефективністю витрачання бюджетних коштів.

У цьому контексті неможливо оминути проблему неадекватності існуючого показника прожиткового мінімуму, а також застосування в системі соціального забезпечення такого ганебного показника як гарантований рівень забезпечення прожиткового мінімуму. Крім того, продовжується збільшуватися розрив між багатими і бідними. Все це призводить до ілюзорності всієї системи соціального захисту населення в Україні.

Значними є проблеми із дотриманням базових елементів права на забезпечення адекватного життєвого рівня -- права на безпеку і якість продуктів харчування і води, права на достатнє житло. Недотримання цих прав залишається в Україні системним, і дуже часто дії держави в цьому напрямку є малоефективними.

Окремо варто згадати реформування системи пільг, яка на сьогодні гостро потребує уваги держави. Водночас, такі реформи потребують системного підходу, який би більше базувався не на тому, яким чином не дати можливості людям їх отримати, а на тому як зробити так, щоб пільги і соціальні гарантії отримували тільки ті, які їх реально потребують. Але, на жаль, у 2011 році в Україні продовжилась практика обмеження соціально-економічних прав шляхом внесення відповідних правових положень до закону про державний бюджет на відповідний рік.

Не менш важливо звернути увагу на зміни, які відбулися у соціальному забезпеченні людей похилого віку. Існують різні оцінки реформи пенсійної системи, але фактично кожен пенсіонер може відчути певні негативні наслідки цієї реформи, а чи відчує позитивні? Це питання не має однозначної відповіді.

Усе це приводить до висновків, що Україна ще дуже далека від тих стандартів, які визначені в її Конституції, а також від стандартів, які вже давно стали нормою в європейських країнах. Для України досягнення цих стандартів залишається мрією, шлях до здійснення якої є ще дуже далеким.

Вкотре доводиться звертати увагу на відсутність основного джерела узагальненої інформації про стан екологічної безпеки в Україні -- Національних доповідей про стан навколишнього природного середовища, яким належало би бути щорічними. За таких умов фрагментарну та часто суперечливу екологічну інформацію доводиться збирати з розпорошених повідомлень Мінприроди, інших суб'єктів моніторингу довкілля, контролюючих, правоохоронних і статистичних органів та повідомлень ЗМІ.

В умовах спаду економічної активності не зменшуються обсяги шкідливих викидів у повітря та скидів у водні об'єкти. Найбільша кількість випадків перевищення нормативів у 2011 році фіксувалися на підприємствах машинобудівної та металургійної промисловості -- 32%. Мінприроди констатує прогресуюче забруднення повітря у містах усіх регіонів України. Найбільш значними є перевищення гранично допустимих концентрацій (ГДК) формальдегіду. Найгірша ситуація щодо якості атмосферного повітря за вмістом формальдегіду -- у східному регіоні. Більш ніж п'ятикратні перевищення ГДК відмічені в містах Лисичанськ, Маріуполь, Ужгород, Миколаїв. Більш ніж двократне перевищення за вмістом діоксиду азоту фіксувалося у Запоріжжі, Маріуполі, Макіївці, Хмельницькому та Луцьку, за вмістом пилу -- у Кривому Розі та Алчевську[29].

МНС констатує зростання загроз екологічного характеру, зумовлених природними та техногенними чинниками: зсувів, підтоплення, активізації карсту та ін. Найбільше зсувів зафіксовано у Одеській, Закарпатській областях та у Криму. У Одеській області спостерігається 5?835 зсувів, з них активними є 487. У межах забудованої території знаходяться 156 зсувів, господарським об'єктам загрожує активізація 101 зсуву. Найбільш активними є зсуви на смузі морського узбережжя на ділянці Лебедівка -- Сергіївка[30].

Мінприроди у 2011 році нарешті оновило у себе на сайті повідомлення про об'єкти, котрі є найбільшими в Україні забруднювачами довкілля.[31] За 4 роки від оприлюднення попереднього переліку ситуація майже не змінилася. Схоже, що надовго у ганебній «найбруднішій десятці» прописалися: дніпродзержинський комбінат ім. Дзержинського, ВАТ «Запоріжсталь», маріупольські «Азовсталь» та комбінат ім. Ілліча, криворізький «АрселорМіттал», Бурштинська ТЕС.

Викликає також сумнів обґрунтованість логіки міністерства для встановлення критеріїв екологічної небезпеки об'єктів, згідно з якою враховуються переважно масштаби викидів та скидів діючих підприємств. Адже на території країни існує безліч покинутих об'єктів, котрі не мають власника, але несуть у собі значну небезпеку. Вони чомусь перебувають на маргінесі уваги Мінприроди. Наприклад, колишні гірничі та хімічні підприємства Калуша ніколи не входили до переліків найбільших забруднювачів. Натомість саме тут у 2008--2009 роках сформувалася зона екологічного лиха. Не входять до «брудної сотні» й покинуті напризволяще об'єкти колишнього «Придніпровського хімічного заводу» (ПХЗ) у Дніпродзержинську, на якому у 40--50-х роках минулого століття вироблялася уранова сировина для ядерної зброї. За висновками Рахункової палати, Мінфін у попередні роки проігнорував пропозиції профільного парламентського комітету стосовно фінансування заходів із приведення в екологічно безпечний стан об'єктів ПХЗ, що призвело до недофінансування ліквідаційних робіт на 20 мільйонів гривень. У свою чергу Мінпаливенерго розпорошило, неефективно та з порушенням законодавства використало 26,7 мільйонів гривень, тобто близько 70% бюджетних коштів, спрямованих на виконання першочергових заходів на об'єктах ПХЗ[32].

До найвагоміших позитивних зрушень у 2011 році Уряд та Мінприроди відносять значне збільшення обсягів знешкоджених отрутохімікатів. У 2011 році за межі України вивезено близько 7?175,8 тонн непридатних пестицидів (91,8% від загальної кількості). З бюджету виділено 175 млн. грн. для видалення та утилізації відходів гексахлорбензолу, нагромадженого колишніми підприємствами Калуша та Горлівки. 2?350 тонн цих токсичних сполук готується до вивезення на знешкодження за межі України. На сьогодні підготовлено до транспортування 1?650 тонн гексахлорбензолу, 1?575 тонн вже вивезено[33]. Загалом за останні півтора року за межі України на знешкодження було вивезено 33,3 тис. тонн небезпечних відходів, що у 6,7 рази більше, ніж за всі роки незалежності України[34].

Тим часом не можна не помітити значних розбіжностей у оцінках різними відомствами масштабів техногенного впливу на довкілля, що породжує обґрунтовані сумніви у об'єктивності державного екологічного моніторингу загалом. Так, за даними Держкомстату станом на 1 січня 2011 р. у спеціально відведених місцях та на території підприємств країни накопичилось 13,3 млрд. тонн відходів. У той же час на міжвідомчій нараді у Генеральній прокуратурі (ГПУ) «Про стан законності у сфері поводження з відходами» наводилася інша цифра -- в Україні накопичено 35 млрд. т відходів всіх видів.[35]

За матеріалами Держекоінспекції щодо злочинів проти довкілля, переданими до Генпрокуратури, протягом року порушено 245 кримінальних справ[36]. За результатами прокурорських перевірок додержання законодавства при використанні земель державних підприємств, навчальних закладів та наукових установ виявлено численні факти самовільного їх захоплення, незаконного вилучення на підставі рішень органів місцевої влади тощо. Внаслідок цього із користування державних підприємств та установ упродовж останніх трьох років незаконно вибуло понад 35 тис. га сільськогосподарських земель[37].

За дорученням ГПУ у листопаді 2011 року завершено проведення перевірок у сфері поводження з шкідливими відходами. Перевірки засвідчили поширення протиправного розміщення відходів на землях сільськогосподарського призначення, лісового, водного та природно-заповідного фонду. За такими фактами прокурорами у поточному році порушено 154 кримінальні справи, внесено 534 протести, більше 5 тис. приписів та подань. Наприклад, прокурором Голосіївського району Києва порушено кримінальну справу за фактом засмічення приватним господарством земельної ділянки відходами різного морфологічного складу, що спричинило державі збитки на немалу суму -- 491 млн. грн. Лише про факт відшкодування завданих збитків у цьому випадку не повідомляється [38].

Загалом же стан компенсацій правопорушниками шкоди, завданої довкіллю внаслідок недотримання природоохоронних норм, в Україні сміховинно низький. Так, Мінприроди офіційно повідомляє, що за результатами перевірок Держекоінспекції, порушникам природоохоронного законодавства у 2011 році пред'явлено претензії на загальну суму близько 1,2 млрд. грн., з яких стягнуто лишень 75 млн. грн. (або 7%).[39]

Ситуація зі свободою об'єднань поступово погіршується у порівнянні із попередніми роками. Це пов'язано із загальним погіршенням середовища для діяльності громадських організацій, зокрема, збільшення тиску з боку органів влади та зменшення можливостей співпраці з органами влади.

Загалом українське законодавство не відповідає міжнародним стандартам і в значній мірі необґрунтовано обмежує свободу об'єднань. Проте частково це згладжувалося позитивною адміністративною практикою, котра не використовувала на повну усі законодавчі обмеження. Але слід відзначити й поступове погіршення практики останніми роками, зокрема, збільшення перевірок з боку легалізуючих органів, а також збільшення вимог при реєстрації чи перереєстрації громадських організацій, котрі не передбачені законодавством.

Громадянське суспільство перебуває в очікуванні нового законодавства для громадських і благодійних організацій. Відповідні два проекти законів були на стадії прийняття протягом року[40].

1 листопада 2010 року розроблений громадськими експертами проект закону «Про громадські організації» № 7262-1 був поданий до Верховної Ради України народними депутатами Юрієм Мірошниченко (Партія регіонів), Сергієм Подгорним (БЮТ), Андрієм Шевченком (БЮТ), Юрієм Литвином (Блок Литвина), Олесею Оробець (Блок «Наша Україна-Народна самооборона»), Андрієм Пінчуком (Партія регіонів)[41]. Першим результатом громадської кампанії на його підтримку стало прийняття законопроекту у першому читанні 17 травня 2011 року. Цей проект закону[42]: