Актуальні проблеми правового регулювання земельних відносин в сучасних умовах

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

УДК 347.243

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Спеціальність: 12.00. 06. - земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсове право

Шульга Михайло Васильович

Харків - 1998

Дисертація є рукописом

Робота виконана на кафедрі екологічного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти України

Науковий консультант - Попов Василь Костянтинович, доктор юридичних наук, професор, член - кореспондент Академії правових наук України, лауреат Державної премії України, завідувач кафедри екологічного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого

Офіційні опоненти:

Шемшученко Юрій Сергійович, доктор юридичних наук, професор, академік НАН України, директор Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Мунтян Василь Лук'янович, доктор юридичних наук, професор кафедри правознавства Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова

Кравченко Світлана Миколаївна, доктор юридичних наук, професор кафедри міжнародного права Львівського державного університету ім. Івана Франка

Захист відбудеться “ 18 ' грудня 1998 року о 11-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 310024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (310024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77)

Автореферат розіслано “ 17 листопада 1998 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В Д. Гончаренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Дослідженню проблеми правового регулювання земельних відносин, на відміну від правової регламентації використання і охорони інших природних ресурсів, в минулому була приділена значна увага, що зумовлювало необхідність всебічного аналізу даної проблеми. Їй був присвячений значний обсяг земельно-правової монографічної, дисертаційної, іншої наукової та навчальної літератури. Істотний внесок в розвиток земельно-правової науки в цілому і правового регулювання земельних відносин, зокрема, зробили: Г. О. Аксененок, В. І. Андрейцев, С. Б. Байсалов, В. П. Балезін, Г. С. Башмаков, З. С. Беляєва, Р.Д.Боголєпов, Ю. О. Вовк, В. К. Григор'єв, Л. І. Дембо, І. А. Дмитренко, А. Є. Єренов, Б. В. Єрофєєв, Ю. Г. Жариков, А. А. Забелишенський, І. О. Іконицька, В. А. Кабатов, М. Д. Казанцев, А. М. Каландадзе, В. А. Кикоть, С. М. Кравченко, М. І. Козир, О. С. Колбасов, О. М. Колотинська, М. І. Краснов, О. І. Крассов, П. Ф. Кулинич, В. Л. Мунтян, М. Т. Осипов, І. В. Павлов, І. Ф. Панкратов, В. В. Петров, О. О. Погребний, Г. М. Полянська, В. К. Попов, О. А. Рябов, П. Д. Сахаров, М. А. Сиродоєв, В. І. Семчик, А. С. Стамкулов, М. Ф. Степанко, Я. Я. Страутманіс, Д. А. Суржан, Н. І. Титова, А. М. Турубінер, Л. П. Фоміна, В. П. Цемко, Г. В. Чубуков, В. О. Чуйков, Ю. С. Шемшученко, В. В. Янчук, В. З. Янчук, Г. Ф. Ясинська та ін. Ними розроблена теорія земельних правовідносин в умовах соціалізму, виключного права державної власності на землю, докладно проаналізовані право землекористування, правовий режим окремих складових частин земель державного земельного фонду, проблеми вдосконалення та підвищення ефективності правового забезпечення раціонального використання і охорони земель як головного природного багатства, а також досліджені інші важливі земельно-правові питання, які мають теоретичну і практичну значущість. Багато з науково обґрунтованих висновків і рекомендацій, які мають практичне значення, були закріплені в земельному законодавстві.

Однак зазначені правові проблеми земельних відноси досліджувалися в той час, коли в законодавстві існувала монополія держави на землю, використовувались здебільшого адміністративні методи управління економікою та природними ресурсами, була встановлена значна централізація у вирішенні питань використання і охорони земель. Такого правового режиму вимагала об'єктивна реальність, зумовлена необхідністю здійснення індустріалізації та колективізації в сільському господарстві, повоєнної відбудови народного господарства, забезпечення безпеки країни та ін. В дослідженнях права власності і права користування землею не враховувалися екологічні чинники, що нівелювало відмінності між майновими об'єктами і земельними ресурсами.

Правові основи земельних відносин, які склалися в минулому, на сучасному етапі певною мірою стали перешкодою у вирішенні низки найважливіших питань ефективного і раціонального використання земель в умовах формування ринкових відносин. Тому багато принципових положень, які вироблені раніше наукою земельного права, складають її концептуальні основи та закріплені в законодавстві, зараз втрачають або потребують істотного коригування. своє значення

Перехід до демократичних методів управління в умовах становлення ринку зумовив необхідність нового підходу до правового регулювання земельних відносин, пов'язаного зі скасуванням централізму та монополії державної власності на землю, активним включенням певної частини земельних відносин в ринкову економіку з урахуванням їх особливостей, викликаних тим, що земля виконує передусім екологічні функції. Між тим даний чинник диктує необхідність науково обґрунтованого реформування земельних відносин, оскільки від цього залежить вирішення інших соціально-економічних та правових проблем.

В Конституції України закріплена певна правова основа здійснення земельної реформи, зокрема визначені юридичні форми належності землі відповідним суб'єктам. Завдяки цьому підтверджені раніше встановлені Земельним кодексом України положення про багатосуб'єктність в праві власності на землю і праві землекористування. В свою чергу це зумовило необхідність всебічного наукового дослідження комплексу правових питань належності та використання землі, оскільки конституційні приписи носять загальний характер і потребують глибокого наукового аналізу в напрямку пошуку оптимального і правильного співвідношення потрібних для цього публічно-правових і приватноправових методів. При цьому важливо враховувати такі перетворення в усіх сферах суспільного життя, які проявляються, зокрема, в приватизації майна державних підприємств, житлового фонду, певної частини земель, проведенні реформ в аграрному секторі, необхідності залучення іноземних інвестицій в економіку країни, бо вони безпосередньо пов'язані з правовою регламентацією земельних відносин. Таким чином, новий підхід до цих відносин в своїй основі мусить ґрунтуватися на визнанні того факту, що земля становить собою не тільки специфічну нерухомість, об'єкт власності та користування, основний засіб виробництва і просторовий базис. Її треба розглядати передусім як природний об'єкт, який складає основу життя і діяльності суспільства і виступає одним із основних елементів екосистеми (навколишнього природного середовища).

Земельні відносини - самостійна категорія специфічних суспільних відносин. За своїм характером вони є об'єктивними еколого-економічними, оскільки складаються з приводу землі, яка виступає передусім як елемент природи, є засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві або територіальним базисом будь-якої іншої діяльності. До їх складу входять вольові суспільні відносини конкретних суб'єктів, які мають земельні інтереси, що підлягають захисту. Вольові конкретні відносини, врегульовані нормами земельного права, набувають форми земельних правовідносин . Саме тому вони утворюють складну еколого-економічну категорію, що не завжди, на жаль, враховується в дослідженнях. Отже, якісне перетворення земельних відносин диктує необхідність розгляду питання про шляхи і перспективи їх розвитку, а також вдосконалення правових форм цих відносин у зв'язку з виникненням декількох форм власності на землю.

Дещо іншим мусить бути підхід й при дослідженні права землекористування, визначенні сутності та класифікації правових гарантій земельних прав суб'єктів. Виходячи з того, що будь-яка діяльність людей в тій чи іншій мірі об'єктивно і нерозривно пов'язана із земельними ресурсами, а в певних випадках відносини, які виникають, є невід'ємними від життєдіяльності людини, це зумовлює необхідність функціонування відповідної правової форми, яку можна виразити в природничому земельному праві. Ця важлива проблема в такому аспекті в попередніх дослідженнях не розглядалася, хоча вона має не тільки наукове, а й практичне значення.

Земельні відносини та їх правові форми тісно пов'язані із земельними інтересами відповідних суб'єктів, про що лише згадується в законодавстві, а в літературі і дисертаційних дослідженнях ця проблема взагалі не аналізувалась. Між тим, виходячи із загального розуміння інтересів, останні виступають рушійним чинником у розвитку земельних, екологічних, економічних та інших відносин, а також їх правових форм. Дану прогалину певною мірою усунуто в цьому дослідженні.

В останні роки в зв'язку з оновленням правової основи земельних відносин у законодавстві України не завжди послідовно розв'язуються деякі земельно-правові питання. Воно зазнало значних змін, що не завжди логічно погоджуються між собою. Це також вимагає всебічного наукового аналізу земельно-правових приписів, практики їх застосування і розробки відповідних рекомендацій щодо їх вдосконалення.

Викладеними обставинами зумовлений вибір теми дисертаційного дослідження.

Ступінь дослідження теми дисертації. Питання правового регулювання земельних відносин були предметом спеціального розгляду головним чином на колишньому союзному рівні. Це було зумовлено тим, що виключним власником землі за законом виступала єдина держава, під якою більшістю авторів визнавався Союз РСР у цілому. На це звертали увагу представники земельно-правової науки (Г. О. Аксененок, В. І. Андрейцев, Ю.О. Вовк, Л. І. Дембо, І. В. Павлов, І. О. Іконицька, М. І. Краснов, В. Л. Мунтян та ін.). Проте з розпадом СРСР, набуттям колишніми союзними республіками юридичної і державної самостійності, законодавчим закріпленням в Україні багатосуб'єктності права власності на землю, виникненням екологічних проблем, об'єктивним процесом формування ринкових відносин в економіці країни з'явилася необхідність в новому підході до розгляду поняття і сутності земельних відносин, їх об'єкта, земельного права та його правових інститутів. Окремі аспекти зазначених відносин стали останнім часом в Україні предметом монографічних досліджень (І. А. Дмитренко, О. А. Вівчаренко), розглядалися на рівні кандидатських дисертацій (О. М. Вовк, В. І. Федорович). В земельно-правовій літературі з'явилися тематичні статті із зазначених питань, в яких визначені деякі напрямки вирішення названих проблем (В. І. Андрейцев, В. І. Семчик, С. М. Кравченко, П. Ф. Кулинич, В. В. Носик, О. О. Погребний, Н. І. Титова, Ю. С. Шемшученко, В. О. Чуйков, В. В. Янчук та ін.).

Об'єктом дослідження є найбільш важливі сторони закріпленого земельним законодавством правового режиму земельних ресурсів України, концептуальні основи якого в сучасних умовах активно формуються.

Предметом дослідження виступають різноманітні різновиди земельних відносин, які виникають в процесі здійснення земельної реформи, приватизації земельних ділянок, а також в сфері їх належності, екологічно збалансованого використання і охорони земель, правового забезпечення реалізації земельних інтересів, гарантій суб'єктивних земельних прав тощо. В роботі головна увага приділяється аналізу актуальних теоретичних правових проблем земельних відносин у певному аспекті та вирішенню практично значущих земельно-правових питань. Мета дисертаційного дослідження. Основною метою дисертації є комплексне дослідження найбільш актуальних і найважливіших земельно-правових наукових проблем, а також розробка обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення чинного земельного законодавства з урахуванням формування нових економічних, екологічних, соціальних та інших відносин.

У відповідності з цією метою дисертаційного дослідження в роботі поставлені такі задачі:

1) всебічне дослідження законодавства, що забезпечує здійснення земельної реформи в Україні з урахуванням розвитку ринкових відносин, і встановлення багатосуб'єктності права власності на землю;

2) глибокий аналіз організаційно-правових форм належності земельних ділянок певним суб'єктам, їх ефективності при практичному здійсненні;

3) дослідження сутності природного земельного права як особливого і невід'ємного від життя і діяльності людини у системі загального земельного права, що відповідає положенням Конституції України про верховенство права;

4) всебічний і комплексний аналіз земельних інтересів певних соціальних суб'єктів, виявлення їх сутності і природи, їх співвідношення із земельними відносинами і земельним правом;

5) здійснення нового підходу до змісту права землекористування як складного суб'єктивного права в умовах проведення земельної реформи, розвитку ринкових відносин в економічній сфері, нових організаційно-правових форм використання землі (на умовах оренди, селянськими (фермерськими) господарствами, колективними сільськогосподарськими утвореннями та ін.);

6) узагальнення і визначення сутності правових гарантій охорони і захисту земельних прав усіх соціальних суб'єктів, класифікація цих гарантій, ступінь повноти закріплення їх в законодавстві та ін.;

7) розробка науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдосконалення земельного законодавства в напрямку якісного поліпшення змісту і обсягу Земельного кодексу як основного і комплексного нормативного акта, що регулює всі основні та принципові земельно-правові питання, виходячи із необхідності зменшення видання підзаконних нормативних актів з цих питань.

Логіка дослідження проблем дисертації полягає в переході від аналізу конкретних різновидів земельних відносин і характеристики їх сторін до висновків узагальнюючого, абстрактного характеру. Розгляд же питань, які стосуються особливостей правового регулювання конкретних земельних відносин, здійснюється на основі сформульованих загальних положень.

Методологічна основа дослідження. В основу методології дослідження дисертантом покладений діалектичний метод пізнання правових, соціально-економічних, політичних процесів та явищ. Це дає змогу розглядати процеси і явища в їх розвитку і взаємозв'язку, аналізувати ефективність правових приписів, що регулюють відносини в сфері, яка є предметом цього дослідження. Автором також використані окремі наукові методи пізнання: історичний, порівняльно-правовий, формально-юридичний, структурно-функціональний.

Дисертант використав широкий спектр наукових праць в галузі права, економіки, екології, філософії, соціології.

Положення дисертаційного дослідження ґрунтуються на приписах Конституції України, нормах земельного та іншого законодавства України, що регулює земельні відносини, а також відповідних правових актах окремих держав.

При підготовці дисертаційного дослідження автор використав також результати, одержані ним в ході наукових дискусій на конференціях, семінарах, “круглих столах.”

Інформаційною і емпіричною основою дисертації стали законодавчі та інші нормативно-правові акти України, деяких інших держав, узагальнення практики застосування земельного законодавства, публікації в періодичних виданнях, довідкова література, статистичні матеріали. Наукова новизна роботи визначається передусім тим, що дисертація є першим в українській правовій літературі комплексним монографічним дослідженням актуальних теоретичних проблем правового регулювання земельних відносин у період утворення самостійної держави Україна, формування і розвитку ринкових відносин, проведення земельної реформи з урахуванням екологічного стану в країні. Тому наукова новизна дисертації зумовлюється сучасною постановкою проблем, дослідженням нових ідей і тенденцій розвитку в земельних відносинах, які розглядаються в роботі.

У дисертації обґрунтовуються деякі нові концептуальні в науковому плані та важливі для практики правозастосування поняття, положення та висновки, одержані особисто здобувачем:

- уперше в Україні проведене комплексне дослідження проблем, які виникають в ході здійснення земельної реформи з урахуванням формування ринкових відносин в економіці, виконання землею екологічної функції, на основі чого дається розгорнуте визначення земельної реформи;

- уперше в земельно-правовій літературі критично розглядаються правова основа здійснення земельної реформи, недоліки цієї основи, вносяться пропозиції щодо її вдосконалення, зокрема пропонуються правові гарантії здійснення земельних прав суб'єктами в ході проведення земельної реформи. Обґрунтовується об'єктивна необхідність здійснення в Україні земельної реформи, зумовленої розвитком ринкових відносин, необхідністю організації ефективного і екологічно збалансованого землекористування;

- наведені нові аргументи на користь того, що земля в умовах розвитку ринкових відносин виконує дві основні функції: екологічну і економічну. Деякі земельні ресурси хоч і підпадають в цілому під ознаки товару в результаті включення їх в цивільний товарообіг, але вони виступають товаром особливого роду внаслідок екологічної ролі, яка виконується ними;

- уперше комплексно розглянуті питання приватизації земельних ділянок, її правова основа, відзначаються недоліки в приватизації даного природного об'єкта, пропонуються шляхи поліпшення правового регулювання земельних відносин, які виникають в процесі приватизації землі; - наведені додаткові аргументи в обґрунтування існування земельного права як підгалузі екологічного права, зумовленого об'єктивною сукупністю всіх природних елементів цілісної екологічної системи, яка повинна мати єдину правову форму у вигляді екологічного права з внутрішньою підгалузевою структурою. Критично розглядаються висловлені в літературі погляди про екологічне право як комплексну галузь права;

- здійснено новий підхід в розумінні сутності земельного права як підгалузі екологічного права в напрямку диференціації земельних прав за їх соціальним змістом. Доводиться, що в складі земельного права існує особливе природне земельне право суб'єктів зі своєю внутрішньою диференціацією (абсолютне і відносне). Стверджується, що природні земельні права суб'єктів незалежно від закріплення їх в законодавстві підлягають захисту на підставі ст. 8 Конституції України (верховенство права);

- уперше в земельно-правовій літературі аналізуються поняття, зміст та класифікація земельних інтересів, які виступають стимулом в діяльності суб'єктів земельних правовідносин. Обґрунтовується, що земельні інтереси суб'єктів за своєю природою є об'єктивною категорією;

- уперше всебічно аналізується співвідношення земельних відносин, інтересів та земельного права. При цьому аргументується, що в основі виникнення земельних відносин і відповідних земельно-правових форм лежать інтереси конкретних соціальних суб'єктів;

- аналізується і уперше стверджується положення про те, що суб'єктивне право землекористування за своїм правовим змістом є складним і наближається до правового змісту права власності на земельну ділянку. В основі такого наближення лежать ринкові відносини, які розвиваються, і земельні інтереси суб'єктів. Обґрунтовується необхідність заміни права землекористування правом господарського відання земельними ділянками;

- по-новому характеризуються правові форми власності на земельні ділянки з урахуванням положень Конституції України, чинного земельного законодавства та перспектив їх розвитку. Доводиться, що в основі виникнення форм власності на земельні ділянки та їх правових видів лежать способи привласнення земельних ресурсів, а також земельні інтереси соціальних суб'єктів (інтереси держави, колективних формувань, окремих громадян);

- обґрунтовується новий підхід до кодифікації земельного законодавства. Зокрема, аргументується, що Земельний кодекс України має стати основним і комплексним повноцінним нормативним актом, який б регулював усі принципові земельні питання. Прийняття ж підзаконних земельно-правових актів повинно здійснюватися тільки у виняткових випадках, коли виникає необхідність в регулюванні питань, що конкретизують окремі положення, які містяться в Земельному кодексі. За обсягом чинний Земельний кодекс мусить бути значно збільшений.

В результаті дисертаційного дослідження на захист виносяться такі підсумкові положення та висновки:

- обґрунтування соціально-еколого-економічної сутності землі як об'єкта земельних відносин, що зумовлює їх специфіку; земля, включена в цивільний товарообіг, розглядається в певних випадках як товар особливого роду, який виконує екологічні функції;

- аргументація положення про те, що здійснення земельної реформи в нинішній час викликане об'єктивною необхідністю, яка диктує істотне поліпшення якісного стану землі та організацію екологічно збалансованого землекористування, одержання максимального ефекту від використання земель, поліпшення правової основи земельної реформи;

- обґрунтування висновку про те, що земельне право, виступаючи загальною юридичною формою земельних відносин, містить у своєму складі природничі (невід'ємні) права певних суб'єктів незалежно від закріпленості їх у законодавстві. Дані права також підлягають правовій охороні та захисту з урахуванням конституційного принципу верховенства права; - земельні інтереси розглядаються як особливого роду об'єктивне ставлення соціальних суб'єктів до своїх земельних потреб з метою їх задоволення. Особливість даних відносин полягає в тому, що вони виступають не формою спілкування між людьми в звичайному розумінні, а тільки ставленням кожного конкретного соціального суб'єкта до своїх земельних потреб;

- обґрунтування багатосуб'єктності права власності на землю, зумовленої способами привласнення земельних ділянок відповідними суб'єктами та їх земельними інтересами, що диктує необхідність існування декількох форм власності на землю;

- уперше доводиться, що право землекористування в нинішньому його розумінні доцільно замінити правом господарського відання землею, оскільки зміст цього поняття охоплює всі основні правомочності землекористувача - носія земельних прав;

- аргументація положення про те, що правові гарантії земельних прав становлять собою сукупність різноманітних способів, які забезпечують охорону і захист суб'єктивних земельних прав конкретних фізичних та юридичних осіб (власників земельних ділянок і землекористувачів). Такі способи можуть бути закріплені законодавчим або договірним шляхом. Обґрунтовується необхідність формування інституту правових гарантій земельних прав;

- обґрунтування нового підходу до кодифікації земельного законодавства, в основі якого повинна лежати максимальна повнота правових приписів Земельного кодексу України, а видання підзаконних земельно-правових актів мусить бути зведено до мінімуму.

Теоретичне і практичне значення дисертації. Це дисертаційне дослідження є першою в вітчизняній науці земельного права спробою комплексного аналізу актуальних теоретичних проблем правового регулювання земельних відносин в сучасних умовах, який здійснено з урахуванням ринкових умов, екологічної ситуації в країні і всієї складності взаємодіючих чинників та компонентів. Теоретичне і практичне значення результатів, одержаних автором, полягає:

- у науково-дослідній сфері - матеріали дослідження можуть слугувати основою для подальшої розробки правового регулювання земельних відносин;

- у правотворчій сфері - висновки і пропозиції, які містяться в дисертації, можуть бути використані при підготовці змін та доповнень до Земельного кодексу України;

- у правоохоронній сфері - запропоновані рекомендації спрямовані на вдосконалення практики застосування земельного законодавства, розв'язання колізій в галузі нормативно-правового регулювання земельних відносин;

- у навчальному процесі - положення і висновки дисертації можуть бути використані при підготовці відповідних підручників і навчальних посібників з курсів “Земельне право” та “Екологічне право”, викладанні відповідних навчальних дисциплін, науково-дослідницькій роботі студентів;

- у правовиховній сфері - положення і рекомендації дисертації можуть слугувати матеріалом у роботі по підвищенню рівня правової культури населення і професійного рівня працівників Держкомзему, Мінекобезпеки України, правоохоронних та судових органів.

Апробація і реалізація результатів дослідження. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі екологічного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Узагальнені результати дослідження знайшли своє відображення в індивідуальній монографії “Актуальні правові проблеми земельних відносин на сучасному етапі” (Харків: Консум, 1998 (12,2 д. а.), яка за результами конкурсу на краще юридичне видання 1997-1998 років одержала третю премію Спілки юристів України, навчальних посібниках “Екологічне право” (розділ “Землекористування”), 50 статтях, інших наукових публікаціях дисертанта, виступах автора на науково-практичних конференціях, “круглих столах” і семінарах, в тому числі міжнародних.

Результати дослідження використовувалися автором при читанні лекційного курсу “Екологічне право” в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, Університеті внутрішніх справ МВС України, Харківській філії Української академії державного управління при Президентові України, а також в ході навчальних семінарів для молодих викладачів.

Структура дисертації. Відповідно до мети, предмета та логіки дослідження дисертація складається із вступу, п'яти розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації - 369 сторінок. Кількість використаних літературних джерел - 305 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

земельний право законодавство природний

У Вступі приводяться положення, які визначають актуальність теми дослідження, його необхідність і наукову новизну. Розкриваються також ступінь наукової розробки проблеми, мета, основні задачі і напрямки дослідження.

Розділ перший “Основні тенденції розвитку земельних відносин і земельного права” присвячений дослідженню природи і сутності сучасних земельних відносин, основних тенденцій їх розвитку, а також місця в системі вітчизняного права земельного права - загальної юридичної форми даних відносин.

У підрозділі 1.1. “Земля як об'єкт земельних відносин: еколого - економічний аспект” всебічно аналізується сутність землі, яка виступає об'єктом земельних відносин і розглядається як еколого-економічна категорія.

Характер і особливості земельних відносин значною мірою зумовлені специфікою їх об'єкта - землі, яка виконує багатоаспектні функції. Перелік особливостей землі в цьому аспекті наводиться в літературі з різним ступенем їх повноти (Г. О. Аксененок, О. С. Колбасов, В. І. Андрейцев, А. А. Забелишенський, В. В. Петров, Г. В. Чубуков, Н.І Титова та ін.). Однак при характеристиці землі слід враховувати в першу чергу те, що її походження і наступне функціонування здійснюється за законами природи. Ці закони є об'єктивними і не можуть змінюватися за волевиявленням людини. Земля, будучи одним з відносно самостійних природних об'єктів, в той же час є найважливішою частиною єдиної екосистеми. При цьому від якісного стану землі багато в чому залежить екологічне благополуччя кожної людини і суспільства в цілому. Цей об'єкт природи виступає об'єктивною умовою, засобом, джерелом та місцем життєдіяльності людини, а також існування всіх інших біологічно активних організмів. Тому при характеристиці землі як об'єкта земельних відносин діють екологічний і економічний чинники. Саме дана обставина зумовлює необхідність особливого еколого-економічного підходу до цього об'єкта природи.

Обґрунтовується необхідність законодавчого закріплення загального поняття землі, яке є передумовою правового регулювання земельних відносин. У дисертації розкривається багатоаспектність землі як найважливішої складової частини навколишнього природного середовища і основи для виникнення економічних та інших соціальних відносин. Поділяється думка про те, що земля, навіть будучи нерухомістю, не відноситься до майна у звичайному розумінні, виступаючи в земельних відносинах передусім як об'єкт природи (Н. І. Титова, Г. В. Чубуков). Наводиться додаткова аргументація на користь того, що цей природний об'єкт виконує істотні екологічні функції. Включення певної частини землі в цивільний товарообіг не означає визнання її звичайним товаром. Слід розрізняти землі, повністю вилучені із майнового товарообігу; землі, які обмежено беруть участь у цьому товарообігу; землі, які повністю беруть участь в такому товарообігу в порядку, встановленому чинним законодавством.

Земля, будучи унікальним природним об'єктом, є цінністю особливого роду і суто цивілістичний підхід до регламентації суспільних відносин, які виникають з приводу землі, обмежений. Цивільно-правові приписи щодо окремих земельно-правових інститутів носять додатковий, субсидіарний характер і діють через відсутність відповідних норм у земельному законодавстві.

У підрозділі 1.2. “Земельна реформа - основа земельних перетворень” наведена стисла характеристика земельного реформування, зумовленого розвитком ринкових відносин. Це знаходить свій вираз у кардинальних змінах земельної політики держави, істотному вдосконаленні правового регулювання земельних відносин, оптимальній кодифікації земельного законодавства. В дослідженнях щодо поняття земельної реформи (В. І. Андрейцев, Г. Ю. Бистров) пропонується визначати її як врегульовану земельним законодавством систему дій різноманітних суб'єктів і сукупність економічних, організаційних, соціальних та правових умов для формування нового земельного ладу, докорінного перетворення і вдосконалення земельних правовідносин. Такий підхід до визначення земельної реформи в основному слід визнати прийнятним, бо він охоплює всі важливі її елементи. Разом з тим в наведеному визначенні чітко не вимальовується мета земельної реформи, яка полягає в тому, що її здійснення повинно сприяти найбільш ефективному використанню і охороні земель для задоволення продовольчих і сировинних потреб держави і суспільства, а також забезпечення реалізації земельних інтересів людини з урахуванням організаційно і економічно забезпеченої, екологічно спрямованої системи діяльності на землі.

У дисертації підтримується думка деяких вчених про кризу правової свідомості в суспільстві, нестабільність законодавства, інші чинники, які негативно впливають на правове забезпечення земельної реформи (І. Будзилович, А. Юрченко). Разом з тим дисертант акцентує увагу на відсутністі належного контролю за здійсненням реформи і науково обґрунтованої земельної стратегії. Всебічно аргументуються необхідність і доцільність проведення земельної реформи, відзначаються кризові явища, які гальмують її здійснення. Доводиться, що одним з істотних недоліків правового забезпечення земельної реформи є відсутність її екологічної зорієнтованості, тому її здійснення без урахування найважливіших екологічних аспектів може призвести до подальшого розвитку кризових екологічних явищ, в першу чергу в сільському господарстві.

Критично розглядається паювання земель колективної власності. З правової точки зору при паюванні цих земель фактично виникає загальна часткова власність на землю. Право на земельну частку (пай) є вторинним по відношенню до права колективної власності на землю. Воно не відноситься і до права власності на конкретну земельну ділянку. Земельний сертифікат, яким посвідчується право на земельну частку (пай), не підміняє державний акт на право приватної власності на землю. Право на земельну частку (пай) і право приватної власності на земельну ділянку - поняття не тотожні. Між тим земельне законодавство чітко не регулює ці питання.

У підрозділі 1.3. “Земельне право - загальна юридична форма земельних відносин” всебічно аналізується дискусійне питання про визнання земельного права самостійним формуванням і його місце в правовій системі України. В дисертації стверджується, що передумовою існування земельного права є екологічний чинник, який існує незалежно від волі і свідомості людей. Проте земля - це тільки частина єдиної екологічної системи, яка має свою правову форму у вигляді екологічного права як самостійної галузі права. Земельне право входить до складу цієї галузі як підгалузева структура. Такий підхід забезпечує єдність екологічних відносин, їх правової форми з певною диференціацією на підгалузі права. Співвідношення екологічного і земельного права виявляється в тому, що екологічне право розглядається як самостійна (некомплексна) галузь права з підгалузевою структурою. Така позиція зумовлена тим, що єдині екологічні відносини мають декілька самостійних різновидів (земельні, водні, лісові, гірничі та ін.). Сутність єдності зазначених відносин полягає в тому, що вони виникають, здійснюються та припиняються з приводу певних природних об'єктів, які перебувають в нерозривному зв'язку між собою і розвиваються за відповідними законами природи. Саме цей об'єктивний зв'язок виступає основою існування єдиних екологічних відносин, які мають свої специфічні різновиди (земельні, водні, гірничі, лісові та ін.). Названі різновиди відносин мають власні правові форми у вигляді підгалузей екологічного права (земельного, водного, гірничого, лісового та ін.). При такому підході зберігаються єдність і певна видова диференціація екологічного права. Земельне право, будучи загальною юридичною формою земельних відносин, поміж підгалузей екологічного права посідає провідне, домінуюче місце. Це зумовлено особливою роллю землі як об'єкта земельних відносин.

Основним спеціальним джерелом земельного права є Земельний кодекс України, який в сучасних умовах повинен бути фундаментальним законом, який найбільш повно і розгорнуто регулюєчим земельні відносини. Його мета - уніфікувати принципові правові приписи в даній галузі. Цей закон покликаний закріплювати в першу чергу принципи земельного права, а також такі правові положення, які забезпечують стабільність земельних відносин і розраховані на перспективу.

Земельний кодекс мусить бути таким правовим актом, який б з максимальною повнотою, чітко, та докладно регламентував земельні відносини і їх сторони. В ньому мають бути зведені до мінімуму декларативні положення, а також відсилаючі норми.

У підрозділі 1.4. “Особлива форма природничого земельного права в системі прав суб'єкта” на основі сучасних підходів до праворозуміння, що орієнтовані на побудову правової держави, досліджується природне право на землю, яке в системі прав людини посідає особливе місце. Воно являє собою складну і багатогранну категорію, яка може бути нормативно закріплена або залишатися соціальною категорією, не закріпленою в законі. Різновидами природничих земельних прав є невід'ємні права суб'єкта. Вони виникають у людини при народженні, постійно існують у процесі її життєдіяльності, є об'єктивно необхідними, оскільки людина не може обійтися без землі, яка використовується як шляхи сполучення, а також для задоволення її культурно - і комунально - побутових потреб. Дані права забезпечують нормальне функціонування і життєдіяльність суб'єкта. По суті такі права є складовою частиною права людини на життя і їх можна було б назвати абсолютними, бо в певних випадках їх не можна ні змінити, ні припинити. Разом з тим необхідно виділити й відносні природні земельні права. Виникнення цих прав можна пов'язувати з настанням життєво важливих конкретних обставин. Наприклад, набуття суб'єктом статусу фермера (фермерського господарства) зумовлює його право на землю, без якої він не може обійтися.

Згідно із ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Тому держава не може не визнавати право людини на життя, землю, гідність тощо, хоча в житті не всі природні земельні права одержують позитивне вираження. Право на землю як одне із різновидів соціальних прав нерідко існує як таке, незалежно від того, закріплене воно в нормативному порядку. Його сутність полягає в тому, що воно виникає з існуючого ставлення індивіда до навколишнього природного середовища безвідносно до державної влади. Дане право становить собою особливу цінність, якою володіє людина внаслідок своєї фізичної та соціальної природи. Воно може розглядатися як частина більш загального природного права людини на здорове довкілля. Тому зазначене право виступає фундаментальною передумовою життєдіяльності людини і є підставою для того, щоб відповідні дії індивідів або їх груп були соціально виправданими. В зв'язку з цим в дисертації обґрунтовується висновок про те, що дане право входить у сферу відповідальності держави за його здійснення і захист у разі порушення згідно зі ст.8 Конституції, з якої випливає, що її норми є нормами прямої дії.

Розділ другий “Співвідношення земельних інтересів, відносин, об'єктів та права” присвячений аналізу співвідношення зазначених категорій.

У підрозділі 2.1. “Поняття земельних інтересів, їх види і місце в системі екологічних відносин” відзначається, що земельний інтерес як соціальне явище, будучи за своєю природою об'єктивним, лише відбивається в свідомості людей. Це не породжує їх інтереси, а лише бере участь в осмисленні ними своїх інтересів. Об'єктивність земельних інтересів зумовлена загальною взаємодією людини або колективного утворення з природним середовищем. Вона підвищує роль свідомості конкретного індивіда і розуміння інтересу в об'єктивному смислі, не принижує ролі свідомості суб'єктів інтересу. Об'єктивність даних інтересів полягає ще й в тому, що вони є первинними по відношенню до свідомості, оскільки в свідомості людини інтереси лише відбиваються з урахуванням її соціального становища. Земельні інтереси існують поза волею і свідомістю людей, але з різноманітним ступенем усвідомлюються людьми. Вони формуються і реалізуються з урахуванням сукупності об'єктивних і суб'єктивних чинників.

У дисертації доводиться, що земельний інтерес є різновидом екологічного інтересу. Останній як родовий об'єкт визначається як об'єктивно існуюче особливого роду ставлення соціальних суб'єктів до екологічних потреб та інших екологічних умов життя, що дозволить забезпечити їм нормальну життєдіяльність і екологічну рівновагу в навколишньому природному середовищі (В.К.Попов). Об'єктивно існуючі земельні інтереси створюють можливість методологічно вірно визначити передумови у вирішенні багатьох важливих питань: утворенні форм власності на землю, форм землекористування тощо.

У підрозділі 2.2. “Співвідношення земельних інтересів, відносин та об'єктів” аналізується проблема співвідношення земельних інтересів, суспільних відносин та права. При цьому обґрунтовується, що будь-яка свідома діяльність соціальних суб'єктів, що володіють земельною правосуб'єктністю, в усіх випадках має за свою мету задоволення певних земельних та інших інтересів у суспільному житті. Саме цілеспрямована діяльність будь-якого індивіда стимулюється реалізацією його конкретних інтересів. Об'єктивно функціонуючою формою реалізації земельних інтересів соціальних суб'єктів фактично виступають існуючі суспільні земельні відносини, без яких неможливо реалізувати земельні інтереси. За загальним правилом, за межами суспільних відносин соціальні суб'єкти не зможуть спілкуватися між собою. Тому суспільні земельні відносини як форму реалізації земельних інтересів необхідно розуміти в тому аспекті, що ці відносини забезпечують реалізацію земельних інтересів у процесі спілкування соціальних суб'єктів між собою.

Земельний інтерес становить об'єктивно існуюче особливого роду ставлення соціального суб'єкта до своїх земельних потреб та інших умов життя в широкому розумінні цього слова. Сутність будь-якого інтересу полягає в односторонньому ставленні суб'єкта до умов життєдіяльності. Суспільні земельні відносини і земельні інтереси характеризуються загальними і відмінними рисами. Загальною рисою є об'єктивність їх існування. Відмінність же зазначених категорій полягає в тому, що інтереси складають зміст будь-яких суспільних відносин. Тому співвідношення між ними можна виразити як зміст і форму, що постійно взаємодіють. Відмінність полягає також і в тому, що учасниками земельних відносин виступають як мінімум дві сторони.

Земельні інтереси тісно пов'язані із земельними потребами. Дані категорії є постійно взаємодіючими між собою. Проте їх не можна ототожнювати, бо потреби ширше інтересів, останні відносяться тільки до суспільства, тому вони завжди є соціальними. Потреби ж охоплюють не тільки людей, а й усе живе. Зміст земельних інтересів фактично складають земельні потреби, які конкретизуються в процесі усвідомлення земельних інтересів. При цьому рівень конкретизації залежить від ступеня усвідомлення кожного конкретного суб'єкта та інших умов. В свою чергу сукупність земельних потреб і земельних інтересів складає зміст суспільних земельних відносин. Земельний інтерес як видове поняття припускає підвидову класифікацію, наприклад, за приналежністю його певним суб'єктам: загальнонародні, колективні, індивідуальні (особисті). Можливе виділення найближчих і перспективних, регіональних і місцевих земельних інтересів. У дисертації наведена характеристика різновидів земельних інтересів. У підрозділі 2.3. “Основні правові форми реалізації земельних інтересів. Стисла характеристика” визначаються і досліджуються основні правові форми реалізації земельних інтересів, аналізується механізм правового впливу на суб'єктів, що володіють земельними інтересами, з'ясовується зв'язок права з інтересами. Обґрунтовується положення про те, що праву належить істотна роль у забезпеченні раціонального здійснення земельних інтересів конкретних суб'єктів. Воно безпосередньо впливає на поведінку суб'єктів, які володіють земельними інтересами, і завдяки цьому забезпечує нормальний розвиток земельних відносин, які в свою чергу виступають формою реалізації земельних інтересів. При цьому реалізацію земельних інтересів забезпечує сукупність правових форм або ж кожна правова форма окремо. Всебічно аргументується положення про те, що зміст правової форми є складним. Він включає до себе матеріальні та правові елементи. Стосовно ж правової форми, яка досліджується, то її матеріальний зміст складають земельні інтереси і земельні відносини. Разом з тим земельно-правова форма як соціальне явище також має свій власний правовий зміст, до складу якого входять права, обов'язки та інші правові явища. Основними земельно-правовими формами є право власності на землю, право користування землею, договірні правовідносини в сфері використання землі, форми захисту порушеного права, види юридичної відповідальності, форми контролю та ін.

Серед специфічних земельно-правових форм у сучасних умовах важливого значення набуває приватизація земельних ділянок. Її слід розглядати як своєрідний адміністративно-правовий акт, який породжує право колективної або приватної власності на землю. Будучи самостійною правовою формою реалізації земельних інтересів, приватизація переслідує головну мету - забезпечити оптимальне співвідношення інтересів держави - власника відповідних земельних ділянок - та інших суб'єктів - учасників приватизації. Стверджується, що правові форми реалізації земельних інтересів є динамічними, тому вони повинні постійно вдосконалюватися в напрямку найбільш оптимального відображення земельних інтересів відповідних суб'єктів. Ці положення мають враховуватися й при формуванні земельно-правової основи.

Розділ третій “Правові форми власності на землю” присвячений всебічному аналізу правових форм власності на землю.

У підрозділі 3.1. “Право державної власності на землю” підкреслюється, що основним принципом, який визначає напрямки земельного реформування, є відміна монополії держави на землю і встановлення багатосуб'єктності права власності на даний об'єкт природи. Множинність форм власності на землю є об'єктивною необхідністю, зумовленою розвитком ринкових відносин. Підтримується висловлена в літературі думка про те, що в соціально-економічному аспекті під формою власності на землю слід розуміти спосіб привласнення землі. Тому в земельному законодавстві знайшли своє закріплення державна, колективна, приватна та інші форми власності на землю. Проте в ст.14 Конституції України встановлено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Про колективну власність не згадується. У правовому ж аспекті власність являє собою форму приналежності землі конкретним суб'єктам, які наділені певними правомочностями. Акцентується увага на тому, що власність юридичної особи на землю і колективна власність - поняття не тотожні. В межах кожної форми власності існує поділ на конкретні види власності. Стверджується, що оскільки способи привласнення природних, матеріальних та інших об'єктів (благ) є достатньо різноманітними, то привласнення може здійснюватися державою, певними колективними формуваннями, індивідами. Тому в основі диференціації привласнення лежать земельні інтереси різноманітних суб'єктів. Саме вони зумовлюють об'єктивні форми власності на землю. У дисертації висловлені критичні зауваження на адресу тих авторів, які заперечують взагалі форми власності. Кожний різновид земельних інтересів відображає спосіб привласнення земельних ресурсів. Однак таке привласнення здійснюється через певні види земельних відносин. Отже, в основі утворення самостійних форм власності на землю лежать три об'єктивних чинники: об'єктивно існуючі земельні інтереси певних соціальних суб'єктів, способи привласнення земельних ресурсів та суспільні земельні відносини власності.

У дисертації підкреслюється, що державна власність на землю повинна використовуватися передусім в соціальних цілях, для вирішення екологічних проблем, забезпечення балансу державних, суспільних, колективних та приватних інтересів. Суб'єктом права державної власності на землю виступає держава. Народ же як соціально-політичний суб'єкт у правовому аспекті не є суб'єктом власності на землю.

Державна власність на землю створює передумови для більш ефективного здійснення екологічних, економічних та інших заходів. Держава як власник землі забезпечує її належну охорону з метою поєднання інтересів усіх соціальних суб'єктів, а також раціональне і ефективне використання земель, які перебувають у державній власності, екологічну рівновагу при експлуатації всіх земель, заходи екологічної безпеки та ін. Отже, право державної власності на землю забезпечує реалізацію земельних інтересів усіх без винятку соціальних суб'єктів. Саме поєднання таких інтересів є об'єктивною передумовою закріплення в законі принципу рівності всіх форм власності на землю.

Необхідність збереження права державної власності на значну частину земель зумовлена загальнодержавними і суспільними земельними та іншими інтересами. Наявність такої власності дозволяє забезпечувати функціонування єдиної енергетичної і космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони та ін. Тому зазначена форма власності в недалекому майбутньому посідатиме основне місце в системі форм власності на землю.

У підрозділі 3.2. “Право приватної власності на землю” аналізуються основні питання, які відносяться до цієї форми власності на землю. Підкреслюється, що правові приписи, присвячені даному праву, розраховані тільки на громадян, тобто йдеться про приватну власність на землю у вузькому аспекті. Приватна власність на землю в широкому розумінні поділяється на власність індивідів і колективних формувань. Отже, право приватної власності з його різновидами оптимально забезпечує всебічну реалізацію земельних інтересів відповідних суб'єктів. Вказується, що концепція приватної власності на землю в умовах розвитку ринкових відносин ще тільки формується, однак ця форма власності має право на існування, бо в її основі лежать інтереси індивідів і колективів.

З урахуванням сутності права приватної власності на землю воно визначається як визнане законом право індивіда і відповідного колективного утворення володіти, користуватися та розпоряджатися земельною ділянкою як елементом екосистеми в межах, встановлених законодавством, з метою задоволення земельних та інших інтересів. Дане право в сучасних умовах зазнає істотних змін під впливом екологічних, економічних та соціальних чинників. Як свідчить вітчизняний і зарубіжний досвід, право приватної власності на землю зазнає певних змін, оскільки на ступінь свободи приватного власника конкретної земельної ділянки впливає система екологічних чинників, які виражаються в необхідності забезпечення екологічної рівноваги, екологічної безпеки на території України. Можливість обмеження права приватної власності на землю є цілком припустимою, оскільки вона не повинна використовуватися на шкоду людині, суспільству, природі (ст. ст. 13, 66 Конституції України).

У підрозділі 3.3. “Інші форми власності на землю” досліджуються питання, які стосуються колективної і комунальної власності на землю.

У дисертації підкреслюється, що, незважаючи на невизначеність і дискусійність самого поняття колективної власності, вона реально існує не тільки в Земельному кодексі (ст. 3), а й на практиці, зокрема в сфері сільськогосподарського використання земель. Крім того, про колективну власність згадується в матеріалах Запорізької Січі (XVIII ст.). Тому суспільству відоме таке явище. Термін “колективна власність” доцільно вживати лише у випадках, коли йдеться про власність саме колективу, групи громадян, тобто про власність, близьку до поняття загальної власності в цивільному праві. Тому колективна власність громадян може називатися і приватною з точки зору родового поняття, якщо виходити з її точно економічного змісту. Проте дана власність має право на існування, бо вона висловлює інтереси не тільки всього колективу, а й окремих його членів. У свій час в дореволюційному законодавстві була закріплена общинна власність на землю. Общинна земля використовувалася всім колективом, общиною і характеризувалося тривалістю, стабільністю. Експлуатація такої землі в частковому порядку не допускалася. Завдяки цьому в рівній мірі забезпечувалися інтереси всіх членів общини, а також інтереси держави. Закріплення ж часткового порядку використання земель в сучасних умовах може призвести до руйнування колективної власності як такої, а також не відповідатиме вимогам охорони землі як екологічно значущого об'єкта.