Державні механізми управління етнічними конфліктами

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державні механізми управління етнічними конфліктами

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Крах біполярного світу, зумовлений розпадом СРСР, породив низку етнічних конфліктів у колишній Югославії, а також на Північному Кавказі і в Закавказзі, у Придністров'ї, в Середній Азії та в інших регіонах пострадянського простору. Багатонаціональні спільноти, що проживають на цих територіях, відчули на собі згубні наслідки етнічних конфліктів, а органи влади часто виявлялися не готовими до прийняття адекватних рішень. Неефективне управління, у свою чергу, призводило до поглиблення конфліктних ситуацій, а то й до виникнення нових. Ланцюгова реакція, пов'язана з посиленням міжетнічної напруженості, охопила і деякі регіони України, зокрема Автономну Республіку Крим, Чернівецьку і Закарпатську області. Найскладніше ситуація розвивається в Автономній Республіці Крим в умовах масового повернення і адаптації депортованих у роки сталінського режиму народів: кримських татар, болгар, вірменів, греків, німців.

Актуалізація етнічного чинника в українському соціумі відбулася одночасно з поглибленням системної кризи в суспільстві, що проявилася в економіці, політиці, соціальному житті, культурі. Ситуація ускладнюється систематичним маніпулюванням етнічними символами та національною самосвідомістю з боку окремих етнічних лідерів та політичних партій.

Таким чином, необхідність запобігання етнічним конфліктам та їх врегулювання висуває перед органами державної влади завдання, вирішення яких великою мірою залежить від теоретичного обґрунтування підходів щодо формування дієвих механізмів державного управління. При цьому слід враховувати специфіку етнонаціональної сфери, яка полягає насамперед у високому ступені її самоорганізації і зумовлює потребу в особливих концептуальних та методологічних підходах до розроблення методів регулюючого впливу держави на процес етноконфліктних взаємодій.

Проблемі управління етнічними конфліктами присвячено чимало праць як у вітчизняній, так і в зарубіжній науці. У сучасних академічних дослідженнях, які здійснюються на стиках етнології, політології, соціології, психології, конституційного права, теорії державного управління і теорії міжнародних відносин, розкриваються різні підходи до наукового осмислення таких феноменів, як етнічний конфлікт, етнічність, нація і націоналізм, вивчаються теоретико-методологічні та правові засади державної етнополітики, аналізуються проблеми правового статусу національних меншин та їх громадянської активності, виявляються закономірності етнополітичної мобілізації, досліджуються чинники, які впливають на розвиток етнічних конфліктів.

Підвищення дослідницького інтересу до етноконфліктологічної проблематики в теорії державного управління пов'язане, зокрема, з працями О. Антонюка, В.Євтуха, Ю. Куца, О. Майбороди, О. Малиновської, П. Надолішнього, А. Пойченка, М.Пірен, В. Скуратівського, В. Трощинського, Л. Шкляра та ін. Названими авторами здійснено ґрунтовний аналіз актуальних теоретичних проблем, пов'язаних з етнополітичним змістом державотворення і державного управління, впливом етнічного чинника на перебіг трансформаційних процесів в українському суспільстві. Теоретичні та методологічні підходи до аналізу механізмів державного управління розкриваються в працях вітчизняних дослідників В. Авер'янова, В. Бакуменка, В. Князєва, А. Леонової, І. Надольного, Н. Нижник, В. Ребкала, Ю. Сурміна, В. Токовенко, російських науковців Г. Атаманчука, Ю. Тихомирова, В. Троянівського, Л. Хоперської та ін. Безпосередньо етнічним конфліктам присвячені докторські дисертації Г. Перепелиці, В. Котигоренка, А.Кіссе, які стосуються галузі політичних наук.

У цілому можна стверджувати, що в теорії державного управління досить усебічно досліджені загальні проблеми державного управління етнонаціональною сферою. Водночас власне етноконфліктологічна тематика поки що обмежена розглядом незначного кола часткових проблем. Спеціальні монографічні дослідження діяльності органів влади щодо запобігання конфліктам на етнічній основі і їх врегулювання практично відсутні. Певною дослідницькою нішею є методологія теоретичних розробок щодо державного впливу на розвиток етноконфліктних взаємодій.

У зв'язку з цим виникає об'єктивна потреба в розробці методологічного інструментарію, необхідного як для теоретичного осмислення, так і для практичного обґрунтування концепції формування державних механізмів управління етнічним конфліктом. Необхідність подібної концепції зумовлена тенденціями розвитку етнополітичних процесів в Україні і невідкладними завданнями, що постають перед державним управлінням етнонаціональною сферою в умовах системного реформування й демократизації суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося протягом 1995-2006 рр. як складова загальних наукових розробок Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України і Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, зокрема в рамках таких тем: «Методологія стратегічного управління соціально-економічним розвитком південного регіону» (НДР №0103U001652), «Політичні процеси і інститути: регіональний аспект» (НДР №0101U00575), «Регіональна політика: проблеми соціального капіталу» (НДР №0106U008460). У 2000 р. автор була учасницею програми Державного департаменту США «Превентивна дипломатія і розв'язання конфліктів», з 1998 р. бере участь у наукових проектах Мережі етнологічного моніторингу і раннього попередження конфліктів при Інституті етнології і антропології РАН за участю Групи з врегулювання конфліктів Школи Права Гарвардського університету (США), Російської академії наук, Міністерства науки і технології Російської Федерації. З 2000 р. дисертант є учасницею наукової програми «Кримський інститут миру», організованої Центром етносоціальних досліджень спільно з Інститутом врегулювання конфліктів при Університеті Джорджа Мейсона (США) та Програмою інтеграції і розвитку Криму ООН. У 2001 р. її було запрошено до участі в Програмі реформування місцевого самоврядування і державного управління Інституту «Відкрите суспільство» (Будапешт), з 2006 р. вона бере участь у науковому забезпеченні діяльності Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України як позаштатний консультант.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні концепції цілісної системи державних механізмів управління етнічними конфліктами, визначенні шляхів забезпечення органами влади конструктивного регулюючого впливу на процеси етноконфліктних взаємодій для збереження етнополітичної стабільності в Україні.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

узагальнити напрацювання з державного управління етнонаціональною сферою в контексті етноконфліктологічної проблематики та виявити недосліджені питання в даному напрямі;

обґрунтувати необхідність міждисциплінарного підходу до теоретичної розробки проблеми формування державних механізмів управління етнічними конфліктами і виявити специфічний ракурс державного управління;

з'ясувати зміст та уточнити базові поняття державного управління етнонаціональною сферою, обґрунтувати необхідність введення у наукову лексику терміна «державні механізми управління етнічним конфліктом»;

розкрити евристичний потенціал методологічного підходу, що базується на використанні теорії соціального конфлікту, системно-синергетичного і мережевого методів при розробці механізмів державного управління, окреслити перспективи для подальших досліджень у цій галузі;

розробити теоретичну модель системи етноконфліктологічного менеджменту, з'ясувати її загальний зміст шляхом обґрунтування структурно-функціональної взаємозумовленості елементів цієї моделі і визначити параметри її дієвості;

визначити роль законотворчої, управлінської та практично-політичної діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування щодо запобігання етнічним конфліктам і/або їх урегулювання;

узагальнити досвід децентралізації державного управління у багатоетнічних країнах як одного з механізмів запобігання етнічним конфліктам та з'ясувати особливості процесу реформування місцевого самоврядування у багатоетнічних регіонах України;

виявити сутність і зміст технологій управління етнічним конфліктом, а також механізми оптимізації взаємодії органів державної влади й інститутів громадянського суспільства з урахуванням досвіду діяльності громадських об'єднань і міжнародних організацій;

обґрунтувати превентивний характер функціонування державних механізмів регулювання інформаційного простору в умовах етнонаціональної конфліктності;

здійснити апробацію запропонованих підходів, моделей і методик з формування державних механізмів управління етнічними конфліктами та розробити конкретні рекомендації щодо їх упровадження.

Об'єктом дослідження є управління етнічним конфліктом як цілеспрямований вплив на його розвиток з метою запобігання і/або врегулювання.

Предметом дослідження є державні механізми регулюючого впливу на розвиток етноконфліктних взаємодій.

Гіпотеза дослідження. Дисертант виходила з припущення, що в багатоетнічних регіонах України вирішального значення набуває цілеспрямований регулюючий вплив державної влади та інституцій громадянського суспільства на процеси самоорганізації етнічних спільнот з метою своєчасного реагування на етнополітичні зміни в соціумі. Використання державних механізмів управління етнополітичною сферою разом з ресурсами громадянського суспільства, насамперед такими, як мережеві взаємодії і соціальний капітал, може суттєво знизити ризик загострення міжетнічної напруженості та ескалації конфлікту, а також сприятиме його ефективному врегулюванню.

Методи дослідження. Як методологічну основу авторської концепції розробки державних механізмів управління етнічним конфліктом використано теорію соціального конфлікту, мережевий і системно-синергетичний підходи. Згідно з теорією конфлікту боротьба за доступ до влади, власності і ресурсів розглядається у дослідженні як центральна складова етнічних конфліктів. При цьому автор не заперечує особливої ролі культурно-символічних ресурсів та ірраціональних чинників в етноконфліктних взаємодіях, проте вважає ключовим елементом етнічного конфлікту економічну і політичну конкуренцію.

Фундаментальні положення теорії конфлікту (Л. Козер, Р. Дарендорф, Дж. Рекс та ін.) було застосовано для виявлення причин та передумов етнічного конфлікту, а також при визначенні оптимальних засобів впливу на конфліктну ситуацію. Крім того, дана методологія дала можливість розглядати різноманітні підходи до розробки технологій управління етнічним конфліктом як на мікро-, так і на макрорівні, враховуючи його можливу дисфункціональність. Звернення до функціонального виміру конфлікту згідно з підходом Л. Козера дало змогу використовувати методологічні можливості структурного функціоналізму у версії Т. Парсонса при виявленні структурно-функціональної взаємозумовленості елементів системи етноконфліктологічного менеджменту.

Методологічні засади системно-синергетичного підходу були використані при аналізі публічних механізмів управління етнічними конфліктами, які функціонують на місцевому рівні. Це дало змогу прослідкувати, як змінюється співвідношення між організацією і самоорганізацією в поліетнічному просторі, завдяки чому методологія наукового пізнання етнічних конфліктів поєднується в дослідженні з методологією практичного управління ними з боку держави та інститутів громадянського суспільства.

У процесі розробки технологій управління етнічними конфліктами та інноваційної моделі системи етноконфліктологічного менеджменту, що базується на взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, використано методологічні можливості мережевого методу, який дав змогу врахувати горизонтальні зв'язки та їх вплив на сучасні процеси прийняття управлінських рішень на всіх рівнях державного управління етнонаціональною сферою. Структурування мереж здійснено у дослідженні згідно з методологічними принципами М. Манна, який, на нашу думку, запропонував найбільш вдалу класифікацію соціальних мереж (геополітичні, політичні, економічні та культурно-ідеологічні). Завдяки цьому проблему конструктивного впливу на розвиток етнічних конфліктів було переведено у площину взаємодії держави і груп інтересів, що дало змогу проаналізувати механізми управління етнічним конфліктом, враховуючи умови, в яких формуються етнокультурні установки, стереотипи, міфи, страхи й ідеологічні доктрини етнічних рухів.

Було застосовано такі емпіричні методи дослідження, як аналіз документів і соціологічне опитування, яке було проведено в 1995-1996 рр. під керівництвом дисертанта в 14 районах Автономної Республіки Крим на замовлення Кримського республіканського центру соціальних служб для молоді. Результати цих досліджень використані в процесі аналізу досвіду державного регулювання етноконфліктних ситуацій в Автономній Республіці Крим, а також при виявленні впливу етнодемографічних чинників на характер міжетнічних відносин у цьому регіоні.

Упровадження результатів дисертаційного дослідження здійснювалося з використанням методу ситуаційного аналізу (Case-study), який було апробовано в системі перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій у м. Севастополі для аналізу ефективності прийняття управлінських рішень в умовах етноконфліктної ситуації.

Джерельна база дослідження включає нормативні документи: документи міжнародного права, Конституцію України, акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, рішення Конституційного Суду України, Конституцію Автономної Республіки Крим, акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Наукова новизна одержаних результатів. На основі запропонованого автором нового методологічного підходу, який одночасно поєднує досягнення теорії конфлікту, системно-синергетичного і мережевого методів, розроблена цілісна концепція формування державних механізмів управління етнічними конфліктами. Ефективність цих механізмів залежить від характеру функціонування системи етноконфліктологічного менеджменту, яка встановлює порядок і умови синхронної діяльності органів державної влади й інститутів громадянського суспільства з метою запобігання етнічним конфліктам і/або їх врегулювання.

У межах здійсненого дисертаційного дослідження отримано результати, які мають наукову новизну. Зокрема:

уперше:

розроблено у вітчизняній науці державного управління концепцію комплексного механізму конструктивного впливу держави на розвиток етноконфліктних ситуацій, яка фактично є теоретичною основою для формування структурних елементів антикризової моделі етнополітики;

обґрунтовано нову теоретичну модель системи етноконфліктологічного менеджменту, яка являє собою передумову ефективного управління етноконфліктними взаємодіями і функціонує завдяки взаємозумовленості політико-правових, економічних, організаційних, політико-психологічних та інших механізмів;

сформульовано фундаментальні постулати когерентної теорії етнічності, що поєднує досягнення примордіалізму, інструменталізму та конструктивізму, завдяки чому виникає можливість брати до уваги як об'єктивні тенденції, так і маніпулятивні стратегії при державному втручанні в етноконфліктні ситуації;

застосовано для розкриття внутрішнього механізму розвитку етноконфліктних взаємодій методологічні напрацювання віктимології, що дає змогу повніше враховувати особливості об'єкта управління в регіонах, де відбувається інтеграція репатріантів;

апробовано комплексне дослідження технологій управління етнічним конфліктом, які базуються на нових можливостях інформаційної підтримки прийняття управлінських рішень в етноконфліктних ситуаціях і розробці методичних, технологічних та організаційних принципів побудови системи етнологічного моніторингу й раннього запобігання етнічним конфліктам;

запропоновано інноваційну модель взаємодії органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, яка базується на використанні мережевих взаємодій і соціального капіталу з метою запобігання етнічним конфліктам і/або врегулювання їх;

введено у наукову лексику термін «державні механізми управління етнічними конфліктами» та розкрито його авторське розуміння;

набуло подальшого розвитку:

з'ясування впливу етностатусних відмінностей на управління етнічним конфліктом, у контексті якого етнічний статус розглядається як один з елементів складної системи соціокультурних чинників етноконфліктних взаємодій, що створює передумови конфлікту і задає тип взаємодії учасників конфлікту в процесі його врегулювання;

узагальнення зарубіжного і вітчизняного досвіду нормотворчої діяльності в галузі захисту прав національних меншин, у результаті якого встановлено, що забезпечення прав меншин на законодавчому рівні виконуватиме превентивну функцію лише в тому разі, якщо державою розроблено дієві політичні механізми гарантій правових норм, зафіксованих у законах;

виявлення публічних механізмів управління етнічними конфліктами на місцевому рівні, які функціонують завдяки впровадженню таких принципів, як децентралізація і автономізація;

упровадження технологій кадрового забезпечення управління етнічними конфліктами, яке спрямоване на вдосконалення підготовки, добору і розстановки кадрів у регіонах з високим ступенем етнічної різноманітності та конфліктогенним потенціалом;

осмислення проблеми управління етноконфліктними ситуаціями в контексті взаємодії органів державної влади та інституцій громадянського суспільства, яке виявило необхідність використання ресурсів громадських організацій, засобів масової інформації та координації їх діяльності;

дослідження механізмів синхронізації діяльності органів державної влади і міжнародних організацій, у процесі якого виявлено недоліки доктрини «миронав'язування» (peace-enforcement) та суперечливий характер деяких наслідків нормотворчої, посередницької і контролюючої діяльності міжнародних організацій;

виокремлення механізмів державного управління інформаційним простором в умовах етнонаціональної конфліктності, яке показало, що в разі ефективної роботи системи ЗМІ можливе зниження міжнаціональної напруженості, водночас у разі некерованості інформаційного простору з боку держави і стихійного розвитку подій не виключена ескалація конфлікту;

удосконалено:

існуючі теоретико-методологічні підходи до визначення ключових чинників етнічного конфлікту, причин і умов його прояву, внутрішнього механізму саморозвитку, завдяки чому виявлені не досліджені раніше аспекти системно-синергетичного впливу релігійних, демографічних і соціально-психологічних факторів на динаміку конфлікту та засоби його врегулювання з боку держави і громадянського суспільства;

понятійний апарат етнічної конфліктології та державного управління етнонаціональною сферою стосовно поглибленого розкриття змісту й авторського тлумачення базових понять (етнічний конфлікт, соціальний капітал, соціальна мережа, етнополітичний менеджмент, культура миру, механізми управління, механізм управління етнонаціональними процесами та ін.) і їх співвідношення. Обґрунтовано доцільність використання у науковій лексиці з державного управління термінів «управління етнічним конфліктом» і «етноконфліктологічний менеджмент» та розкрито їх авторське розуміння;

методику використання ситуативного аналізу (Case-study) в системі перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців, які працюють в умовах етнонаціональної конфліктності.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження становлять певну методологічну базу для подальших наукових розробок. У дисертації формулюються теоретичні положення і наукові рекомендації, які можуть бути використані:

під час розробки концепції етнополітики України і практичних рекомендацій щодо запобігання етнічним конфліктам та їх урегулювання, підготовки фахівців з етноконфліктологічної експертизи й етнологічного моніторингу, посередників у переговорному процесі;

для методичного та наукового забезпечення навчального процесу у вищих навчальних закладах при розробленні та викладанні курсів з державного управління, етнополітології, конфліктології;

у системі перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, працівників засобів масової інформації, правоохоронних органів з метою оволодіння навичками прийняття оптимальних рішень в етноконфліктних ситуаціях;

у діяльності громадських організацій для підвищення рівня правової та комунікативної культури і оволодіння навичками розв'язання конфліктних ситуацій.

Результати дисертаційного дослідження впроваджено у діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування:

Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України (акт №06-23/15-519 (142278) від 18 жовтня 2006 р.);

Постійної комісії Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань міжнаціональних відносин і проблем депортованих громадян (акт №10-22/100 від 22 листопада 2005 р.);

Комітету у справах міжнаціональних відносин і депортованих громадян Ради міністрів Автономної Республіки Крим (акт №11/01-4 від 9 грудня 2005 р.);

Кримського республіканського центру соціальних служб для молоді (акт №906 від 13 грудня 2005 р.); використано під час розробки та викладання у вищих навчальних закладах навчальних дисциплін і модулів:

«Етносоціальні та етнополітичні процеси в Україні», «Теорія та історія державного управління» - в Одеському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (акт №01/13/565 від 19 вересня 2005 р.);

«Державне управління», «Етнополітологія» і «Політичні проблеми соціального управління» - в Таврійському національному університеті ім. В.І. Вернадського (акт №82-05.01/2369 від 9 грудня 2005 р.);

«Педагогіка толерантності» в межах курсової підготовки вчителів - у Севастопольському міському гуманітарному університеті (акт №192 від 7 грудня 2005 р.);

«Етнонаціональна конфліктність в Криму як проблема державного управління» та тематичного семінару «Регіональна політика щодо розв'язання етнонаціональних конфліктів» - у Севастопольському центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій (акт №185 від 20 вересня 2005 р.).

Висновки щодо інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів державної влади в умовах етноконфліктних ситуацій використані Інститутом етнології і антропології РАН (акт №14110/6215 від 7 вересня 2005 р.), теоретичні положення і рекомендації, які містяться в дисертаційному дослідженні, - в діяльності громадських організацій: Мережі етнологічного моніторингу і раннього попередження конфліктів (акт №14110/6215 від 7 вересня 2005 р.), Інституту місцевої демократії (акт №37/12-05 від 22 грудня 2005 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, яка містить одержані автором результати, що забезпечують розв'язання важливої теоретико-прикладної проблеми в межах здійснення нових розробок у галузі теоретичного обґрунтування державних механізмів управління етноконфліктними ситуаціями. У дисертації не використовувалися ідеї і розробки, що належать співавтору П. Надолішньому. У співавторстві опубліковано одну наукову працю, у якій здобувачем проаналізовано методологічні засади етнологічного моніторингу, що становить 50% від загального тексту.

Апробація результатів дисертації здійснювалася на 112 наукових конференціях, конгресах, круглих столах і семінарах, зокрема: «Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави» (Київ, 1995), «Memory, History and Critique: European Identity at the Millennium» (Утрехт, Нідерланди, 1996), «Формирование государственной управленческой элиты» (Сімферополь, 1997), «Демократический контроль и Вооружённые Силы Украины» (Київ, 1999), «Актуальні проблеми державного управління і місцевого самоврядування (Запоріжжя, 2001), «European Culture in a Changing World: Between Nationalism and Globalism» (Абериствіч, Велика Британія, 2002), «Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції» (Київ, 2003), «Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління» (Київ, 2004), IV Российский философский конгресс «Философия и будущее цивилизации» (Москва, Росія, 2005), «Професійна діяльність державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування на сучасному етапі: практика і проблеми» (Севастополь, 2005), «Сравнительное изучение парламентов и опыт парламентаризма в России: выборы, голосование, репрезентативность» (Санкт-Петербург, Росія, 2005), «Религия и гражданское общество: цивилизационные вызовы и возможные ответы» (Ялта, 2006).

Публікації. Основний зміст дисертації відображено у 34 наукових працях загальним обсягом 35,2 друк. арк., у тому числі: в одній монографії, двох розділах у колективних монографіях (з них 1 - в англомовному виданні), 30 статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах конференцій (з них 21 - у наукових фахових виданнях, 9 публікацій у матеріалах наукових конференцій та семінарів (з них 3 - в англомовних виданнях), в одному авторському свідоцтві.

Структура й обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків (загальний обсяг основного тексту - 394 сторінки), списку використаних джерел (386 найменувань на 37 сторінках) та 10 додатків (на 10 сторінках).

Основний зміст роботи

етнонаціональний самоврядування управління конфлікт

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, вказано на зв'язок роботи з науковими темами досліджень Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України і Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського; подано стислу характеристику сутності та стану розробки наукової проблеми, що вирішується; визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і гіпотезу дослідження; охарактеризовано використані методи дослідження, ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача; наведено дані щодо апробації результатів дослідження та кількість публікацій за темою.

У першому розділі - «Теоретичні та методологічні засади дослідження» - узагальнюються теоретико-методологічні засади наукового пошуку автора, подається огляд літератури за темою дисертації, визначається ступінь дослідженості проблеми, обґрунтовується вибір напрямів наукової розвідки дисертанта, розглядаються методологічні підходи, завдяки яким вирішується поставлена наукова проблема.

У першому підрозділі «Міждисциплінарний вимір проблеми» у контексті теми дисертації критично осмислюються теоретичні напрацювання вітчизняних авторів у таких сферах наукового знання, як етнологія, політологія, соціологія, державне управління, етнодержавознавство (Л. Аза, О. Антонюк, І. Варзар, М.Вівчарик, В. Євтух, В.Ігнатов, О. Картунов, Г. Касьянов, І. Кресіна, В. Крисаченко, І. Курас, Ю. Куц, А. Леонова, Л. Лойко, О. Майборода, О. Маруховська, П. Надолішній, М. Обушний, І. Оніщенко, В. Панібудьласка, М. Панчук, М.Пірен, А. Пойченко, М. Попович, І. Прибиткова, В. Ребкало, С. Римаренко, Ю. Римаренко, В. Скуратівський, С. Сьомін, В. Трощинський, Л. Шкляр, М. Шульга, ін.).

Дисертант звертається також до новітніх російських академічних досліджень у галузі етнічної конфліктології (А. Абашидзе, В. Авксентьєв, Л. Дробіжева, М. Лебедєва, В. Малькова, А. Празаускас, М. Савва, Г. Солдатова, Є. Степанов, Т. Стефаненко, В. Стрелецький, Е. Тагіров, В.Тішков, Л. Хоперська, Н. Чебоксаров, С. Чешко, А. Ямсков, ін.). Серед зарубіжних досліджень етнічних конфліктів виокремлюються напрацювання таких авторів, як У. Альтерматт, Дж. Бертон, Дж. Беррі, Дж. Гатчінсон, Е. Гелнер, К.Гірц, Т. Гарр, Дж. Горовіц, В.Кімлічка, Дж. Коаклей, Л. Козер, Р. Коллінз, Дж. Ротшильд, Е. Сміт, Р. Ставенхаген, Р.Фішер, К. Хайес, У. Юрі, І. Янг та ін.

Проаналізовані основні питання, які розглядаються у докторських дисертаціях, безпосередньо присвячених етнічним конфліктам. Так, Г. Перепелиця досліджує феномен військово-політичного конфлікту, який найчастіше проявляється як етнічний за своєю природою. Дисертація В. Котигоренка присвячена аналізу етнічних протиріч і конфліктів у сучасній Україні. В дослідженні А.Кіссе виявлено чинники, покладені в основу виникнення і розвитку етнічного конфлікту, визначено політичні стратегії, правові механізми його розв'язання та постконфліктного врегулювання.

Зазначено, що міждисциплінарний характер проблеми управління етнічними конфліктами вимагає синтезу досягнень етнології, політології, соціології, психології, соціолінгвістики, теорії державного управління тощо. Державно-управлінська ж специфіка аналізу виявляється в особливому фокусі теоретичного осмислення етноконфліктних взаємодій і практичного підходу до врегулювання етнічних конфліктів. Зокрема, це пов'язано зі специфікою предмета науки державного управління, який окреслює закономірності функціонування системи державного управління і певною мірою - суспільних процесів як об'єктів державно-управлінського впливу.

У другому підрозділі «Ключові поняття дослідження: сутність і дефініції» наводяться огляд основних дефініцій і власне тлумачення ключових термінів: етнічність, нація, націоналізм, національна (етнічна) меншина, корінні народи, етнічний статус, етнополітичний менеджмент, соціальна мережа, соціальний капітал, культура миру, механізм управління етнонаціональними процесами, управління етнічним конфліктом. Розглядаються найпоширеніші дефініції етнічного конфлікту.

Узагальнюючи аналіз сучасних концепцій етносу і етнічності, дисертант розвиває думку попередніх дослідників (А. Садохін, О. Антонюк), які наполягають на необхідності інтеграції етнологічних концепцій і створення когерентної теорії етнічності. Концептуальні засади названої теорії в авторському баченні базуються на розгляді етнічності як гнучкого і реально існуючого феномена, який має дуалістичну природу, що зумовлює співіснування раціональних та ірраціональних компонентів, а також широкий діапазон її проявів - від етнічного ренесансу до деструктивного націоналізму й етнічних конфліктів.

Проаналізовані різні теоретичні тлумачення соціального капіталу (Р. Бейтс, П. Бурдьє, П. Дасгапта, Р. Кеохан, Дж. Колеман, Г. Лaypi, Е. Остром, П. Пакстон, Р. Патнам, І. Середжелдін, Е. Сміт, Ф. Фукуяма). Соціальний капітал розглядається у дослідженні як своєрідний ресурс, що дає змогу індивідам, групам та суспільству в цілому за рахунок використання горизонтальних взаємодій у соціальних мережах одержати певні переваги і нові можливості для реалізації індивідуальних та групових інтересів.

У контексті запропонованого підходу вживається термін «державний механізм», під яким розуміється не тільки система державних органів, а й різні способи державного впливу на суспільні процеси з використанням політико-правових, організаційних, культурно-символічних та інших ресурсів. Це цілісна система, яка включає не лише владну ієрархію, а й горизонтальні зв'язки, що формуються у суспільстві і значною мірою впливають на розвиток соціальної взаємодії. Підкреслюється, що держава є хоча і основним, але не єдиним суб'єктом вироблення політичних рішень: її організаційні структури з'єднані з іншими агентами соціального управління. Державному управлінню як ієрархічно організованій системі протиставляється «політичне керівництво», яке передбачає використання недержавних механізмів поряд з державними. Дисертант вводить у наукову лексику поняття «державні механізми управління етнічними конфліктами», що охоплює відповідні органи влади і способи впливу держави на розвиток керованих об'єктів чи/і самих суб'єктів управління з метою розв'язання суперечностей в етнонаціональній сфері.

Третій підрозділ «Управління етнічним конфліктом як теоретична проблема» присвячено обґрунтуванню теоретичних засад проблеми управління етнічним конфліктом. Розглянуто основні підходи до типології та класифікації етнічних конфліктів, генези етнічного конфлікту, основних фаз його розвитку, учасників етнічного конфлікту, причин і передумов цього явища, ключових чинників, що впливають на його розвиток та врегулювання. Розглядаючи ці питання, дисертант спирається на праці вітчизняних і зарубіжних авторів, таких як К. Боулдінг, І. Гальтунг, А.Кіссе, В. Котигоренко, І. Кресіна, К. Райт, Г. Перепелиця, В.Тішков, С. Чейз, С. Чешко, А. Ямсков та ін. Ураховуючи недостатність розробки в сучасних дослідженнях деяких аспектів соціально-психологічних, цивілізаційних і демографічних чинників етнічного конфлікту, а також впливу на його розвиток етностатусних відмінностей, основну увагу зосереджено саме на цих аспектах проблеми багатофакторності етноконфліктних взаємодій.

Запропоновано новий концептуальний підхід, який базується на застосуванні положень віктимології (victima - жертва, logos - знання), до аналізу державного регулювання міжетнічних відносин. Виявлення впливу віктимологічних чинників на політичну поведінку депортованих народів передбачає урахування психологічного стану «народу-жертви» при створенні механізмів морально-психологічного захисту честі і гідності підданих моральному утиску етнічних груп.

Необхідність урахування цивілізаційного чинника в процесі державного регулювання етноконфліктних взаємодій розкривається у зв'язку з тезою С. Хантінгтона про зіткнення цивілізацій, яка розглядається автором як ідеологічна конструкція, мета якої - витіснити із масової свідомості осмислення факту глобальної конкуренції з приводу енергоресурсів і замінити цю проблематику дискусією з приводу «конфлікту культур».

Узагальнення результатів соціологічних досліджень, присвячених вивченню проблеми етносоціальної стратифікації, дало підстави стверджувати, що розроблення державних механізмів управління етнічними конфліктами має спиратися на врахування етностатусних відмінностей в суспільстві. З огляду на це першочерговими завданнями можна вважати комплексний аналіз тенденцій, які стосуються перетворень в існуючій етносоціальній стратифікації, своєчасне виявлення етнічних груп, які за критеріями виміру етнічного статусу поступаються іншим групам, вирівнювання наявних диспропорцій шляхом упровадження цільових програм у галузі освіти, професійних програм тощо.

Необхідність зважати на етнодемографічні чинники при державному втручанні в етноконфліктні ситуації доведена на основі аналізу югославського досвіду, який показав, що демографічні процеси розвиваються за власними законами, на які впливають соціальні, економічні, політичні, релігійні, культурні й інші чинники. При цьому релігійні і культурні чинники можуть домінувати над соціально-економічними. У свою чергу, політичні і правові процеси можуть відставати від етнодемографічних змін, що і призводить до загострення міжнаціональної напруженості. Обґрунтовано, що найбільш дієвими механізмами запобігання етнічним конфліктам, зумовленим демографічними диспропорціями, слід вважати довгострокові програми, реалізація яких спроможна подолати негативні демографічні тенденції, депопуляційний тренд і забезпечити відтворення населення в межах окремих етнічних груп, оптимізувати процеси планування сім'ї, охорони здоров'я матерів і майбутніх поколінь.

У четвертому підрозділі «Концептуальні засади системи етноконфліктологічного менеджменту» пропонується власне обґрунтування дисертантом концепції створення системи етноконфліктологічного менеджменту. Виявлення структурно-функціональних елементів цієї системи ґрунтується на аналізі сукупності політико-правових, економічних, організаційних, культурних, психологічних та інших механізмів. Так, система законодавчих актів виконує превентивну функцію етноконфліктологічного менеджменту, однак головною проблемою залишаються не тільки невиконання законів і численні правові колізії, а й відставання законодавчого процесу від реальної етносоціальної динаміки.

Організаційна структура політико-правових механізмів управління етнічними конфліктами обумовлюється визначеними Конституцією і законодавством України повноваженнями Президента України, Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органів виконавчої влади. Функціонування політико-правових механізмів етноконфліктологічного менеджменту великою мірою залежить від синхронної діяльності органів законодавчої і виконавчої влади, а також правоохоронних органів, які залучаються до врегулювання етноконфліктних ситуацій, від узгодженої взаємодії усіх ланок державного апарату загалом.

Головне функціональне навантаження у системі етноконфліктологічного менеджменту припадає на управління регіональним і місцевим розвитком, яке в умовах унітарного державного устрою України забезпечується завдяки оптимальному поєднанню централізації і децентралізації, у тому числі автономізації в об'єктивно виправданих межах. Дотримання цих принципів сприяє формуванню на регіональному рівні структур, які використовують потенціал місцевих владних утворень, інститутів народної дипломатії, а також застосовують власні механізми економічного і політичного впливу на суб'єкти етноконфліктних взаємодій.

Технології управління етноконфліктними ситуаціями відіграють роль каркасу системи етноконфліктологічного менеджменту. Вони включають: встановлення загальних, уніфікованих показників, що адекватно характеризують етноконфліктні взаємодії; забезпечення належної узгодженості, логіки в систематизації таких показників; створення організаційних і технічних умов для оперативної і точної передачі потрібної інформації через усі структурні підсистеми державного управління, ланки і їх підрозділи, які залучені до врегулювання етноконфліктів; застосування ідентичних методів, процедур, операцій аналізу і характеристики об'єктів, що вивчаються і програмуються; використання тотожних форм фіксації інформаційних матеріалів та інші моменти, властиві державному управлінню етнонаціональним розвитком.

Важливою умовою функціонування системи етноконфліктологічного менеджменту є взаємодія органів державної влади та інституцій громадянського суспільства. Вона передбачає співпрацю органів державної влади і місцевого самоврядування з національно-культурними товариствами, їх асоціаціями, профспілковими організаціями, жіночими, молодіжними об'єднаннями і рухами, правозахисними і екологічними організаціями, науковими центрами, а також з іншими неурядовими структурами. Ця модель суспільної взаємодії дає змогу узгодити інтереси етнічних груп та інших соціальних акторів завдяки демократичному та інноваційному за характером державному управлінню, що базується на використанні мережевих взаємодій і соціального капіталу.

Отже, ефективність системи етноконфліктологічного менеджменту залежить від вибору альтернативних варіантів організаційних структур, механізмів економічного впливу, політико-правової культури суспільства, рівня розвитку громадянського суспільства тощо.

У п'ятому підрозділі «Методологія дослідження» згідно з авторською концепцію розглядається методологія власного наукового пошуку, яка базується на використанні системно-синергетичного підходу, теорії конфлікту і мережевого методу. Застосування методологічних підходів І. Надольного, Н. Нижник, В. Спіцнаделя, Ю. Сурміна, В. Бакуменка (системний аналіз), В. Князєва, П. Надолішнього, І. Пригожина, В. Скуратівського (синергетика) дало змогу поєднати досягнення системного аналізу і синергетики у власній науковій розвідці автора.

Евристичний потенціал теорії соціального конфлікту розкривається на основі ідей М. Вебера, Р. Дарендорфа, Л. Козера, Р. Коллінза та ін. Із застосуванням концептуальних підходів названих авторів проаналізовано причини етнічних конфліктів на основі виявлення конфігурації матеріальних ресурсів, розкрито сутність конфлікту через ресурсну залежність і визначено оптимальні механізми конструктивного впливу на етноконфліктні ситуації з боку держави і громадянського суспільства.

Конкретизуючи зміст мережевого методу, дисертант спирається на праці Т. Берцеля, П. Богесона, Дж. Джохансона, М. Кастельса, Р. Коллінза, М. Манна, Д. Марша, Р. Родеса, Т. Туунена, Г. Хекансона та ін. Підкреслюється відмінність соціальних мереж від традиційних форм управлінської діяльності, яка полягає в тому, що вони утворюють принципово іншу структуру управління, що пов'язує державу і громадянське суспільство. Мережі формуються в процесі обміну ресурсами, а це, у свою чергу, призводить до поступового посилення залежності етнополітичних акторів один від одного. Таким чином, мережевий аналіз перевів науковий пошук у нову площину взаємодії держави і груп інтересів, де зв'язки мають переважно горизонтальний характер.

У другому розділі - «Державне регулювання захисту прав національних меншин як механізм запобігання етнічним конфліктам» - проведено комплексний аналіз проблеми результативності запобігання етнічним конфліктам, що тісно пов'язана з розробкою державних механізмів захисту прав національних меншин.

У першому підрозділі «Законодавче забезпечення прав національних меншин: європейські стандарти і українські реалії» проаналізовано існуючу систему заходів щодо захисту прав національних меншин у міжнародному праві і українському законодавстві, узагальнено досвід зарубіжних країн щодо розробки правових механізмів запобігання етнічним конфліктам. Осмислено новітні тенденції у міжнародній системі захисту прав національних меншин, які пов'язані з процесами європейської інтеграції.

Аналіз основоположних документів ООН, Ради Європи, ОБСЄ показав, що ці неурядові міжнародні організації морально й політично зобов'язують держави дотримуватися принципів, сформульованих і закріплених у міжнародному праві. Поряд з цим у дослідженні виокремлюються відмінності у внутрішньодержавному регулюванні становища національних меншин, які варіюються від повного невизнання наявності меншин на території деяких держав до надання особливого статусу окремим етнічним групам і наділення їх спеціальними правами. Конструктивний підхід до розв'язання цієї проблеми вимагає, щоб багатоетнічні держави самостійно визначали власну стратегію у сфері міжнаціональних відносин та захисту прав національних меншин на підставі вироблених міжнародною спільнотою загальних підходів, стандартів і норм.

Аналіз українського законодавства в галузі забезпечення прав національних меншин засвідчив, що в Україні уже сформовано досить широку нормативну базу з цього питання. Однак є всі підстави стверджувати, що наразі постала нагальна необхідність перегляду і корекції цієї сфери законодавства з метою усунення низки нормативних колізій як у положеннях окремих законів, так і у правовому полі в цілому. Попри те, що окремими нормами і положеннями політико-правових і юридичних актів України запроваджено майже весь комплекс прав національних меншин, передбачених міжнародними правовими документами, для деяких із них і досі не знайдено механізмів практичної реалізації, а інші не виконуються органами державної влади або ж виконуються лише частково.

Зроблено висновок, що базовий Закон України «Про національні меншини в Україні» має бути приведений у відповідність з Конституцією України та міжнародно-правовими нормами. Сьогодні відсутні узгоджені підходи до чіткого визначення понять «національна меншина», «національно-культурна автономія», «компактність та дисперсність проживання», а також критеріїв, за якими можна було б представників тих чи інших етносів України відносити до національних меншин. Йдеться, зокрема, про такі параметри, як кількісний склад, структурованість, тривалість проживання на певній території, наявність зафіксованих пам'яток історії та культури тощо.

Політика щодо національних меншин в Україні має бути суттєво переглянута, що вимагає розроблення концепції нової етнополітики. Існує нагальна потреба в аналізі актуальних проблем державного регулювання становища національних меншин, у визначенні основних принципів і завдань державної етнополітики, одним з яких є впровадження системи етноконфліктологічного менеджменту.

У другому підрозділі «Реалізація принципу пропорційного представництва етнічних груп в органах державної влади і місцевого самоврядування» проаналізовано основні механізми, які забезпечують участь національних меншин у суспільно-політичному житті: спеціальні форми їх представництва (консультативно-дорадчі органи при органах державної влади та органах місцевого самоврядування); закріплення за національними меншинами офіційної або неофіційної квоти місць в органах влади; забезпечення інтересів меншин шляхом введення посад в державні органи, компетенція яких дає змогу впливати на врегулювання справ національних меншин; ужиття спеціальних заходів щодо залучення представників національних меншин до роботи в державних органах.

Зарубіжний досвід реалізації принципу пропорційного представництва етнічних груп у парламенті проаналізовано на прикладі Бельгії, Словенії, Хорватії, Сербії та Китаю. Особливу увагу приділено практичним заходам органів державної влади щодо впровадження «подвійної концепції забезпечення прав меншин» і «національних ключів». Водночас підкреслюється, що більшість сучасних демократичних держав не використовує принцип пропорційного представництва і гарантує всім громадянам незалежно від етнічної належності рівні умови для політичного представництва на основі захисту індивідуальних політичних прав. Як приклад наводиться досвід Франції і Швейцарії.

Аналіз засобів конституційного регулювання захисту політичних прав національних меншин в Україні показує, що правове поле сучасної Української держави для певних етнічних спільнот відкриває можливість представництва в радах до обласного рівня, однак у деяких регіонах України певні етнічні групи незадоволені існуючою ситуацією. Зокрема, розглядається дискусія навколо проблеми квотованого представництва у Верховній Раді Автономної Республіки Крим, яка ініціювалася кримськими татарами під час виборів 1994, 1998 та 2002 рр.

У третьому підрозділі «Державне регулювання освітніх і мовних прав національних меншин» досліджуються механізми захисту освітніх і мовних прав національних меншин, які містяться в міжнародному праві та українському законодавстві. Аналіз зарубіжного досвіду освітньої політики на прикладі Німеччини та Іспанії здійснено порівняно з реалізацією державної політики щодо захисту освітніх прав національних меншин в Україні. Регіональний зріз вирішення освітніх і мовних проблем національних меншин в Україні розглянуто на прикладі Одеської області і Автономної Республіки Крим.

Порівняльний аналіз механізмів державної освітньої та мовної політики в зарубіжних країнах і Україні показує, що ефективне розв'язання освітніх і мовних проблем національних меншин можливе тільки при об'єднанні зусиль держави і національних громад, а також при державному фінансуванні заходів як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях. Основні напрями діяльності у цій сфері пов'язані з підготовкою педагогічних кадрів, що володіють мовами національних меншин, із випуском підручників, організацією наукових досліджень, проведенням культурних заходів.

У четвертому підрозділі «Механізми захисту культурних і релігійних прав національних меншин» розглядаються найбільш поширені варіанти державного підходу до вирішення культурних і релігійних проблем національних меншин, які накопичено світовим досвідом. На прикладі канадського досвіду проаналізовано засади політики мультикультуралізму, яка протистоїть як асиміляції, так і соціально-культурній ізоляції етнічних груп. Водночас дисертант вказує і на недоліки цієї моделі, одним з яких є те, що мультикультуралізм фактично зменшує запас соціального капіталу і не сприяє усуненню культурних бар'єрів між різними етносами. Крім того, слід враховувати, що сучасна мультикультурна карта Європи характеризується принципово новими рисами, які не були притаманні їй ще 10 років тому: спостерігається відродження націоналістичних рухів та ідеологій, які проповідують ксенофобію, расизм і національну нетерпимість, поширюються релігійно-фундаменталістські, регіоналістські та сепаратистські настрої в суспільстві. В контексті новітніх європейських тенденцій політика мультикультуралізму має бути суттєво переглянута, особливо це стосується України, де реформування суспільства відбувається в умовах системної кризи, яка виявляється в політиці, економіці, соціальній сфері, культурі.