Державні механізми управління етнічними конфліктами

Специфіка культурного розмаїття в Україні актуалізує цілу низку проблем, що стосуються відносин органів державної влади і релігійних організацій. Дисертант звертається до правових норм, що регулюють захист релігійних прав національних меншин, які базуються на правових гарантіях свободи совісті і віросповідання. В результаті аналізу українського законодавства виявлено недоліки в законодавчому забезпеченні державно-церковних відносин в Україні. Зокрема, вказується на те, що в чинному законодавстві не повною мірою враховуються сучасні реалії та суперечності, що виникають, а також деструктивні наслідки впливу на віруючих деяких релігійних утворень.

Розглянуто специфічні проблеми сучасного релігійного розвитку в Україні, які пов'язані із відносинами держави з ісламськими релігійними організаціями, особливості функціонування мусульманських общин, а також їх відносин з державою та іншими конфесіями в Автономній Республіці Крим. Особливу увагу приділено аналізу досвіду державного регулювання конфліктних ситуацій в Автономній Республіці Крим, які виникли на релігійному ґрунті.

У п'ятому підрозділі «Право народів на самовизначення як проблема державного управління» проаналізовано основні історичні етапи реалізації права на національне самовизначення: крах світової колоніальної системи, перетворення у колишніх соціалістичних суспільствах, останні в новітній історії приклади національного самовизначення, зокрема проголошення незалежності Східним Тимуром і вихід Чорногорії із Союзу із Сербією. Розглядаються також численні приклади невдалих спроб здобути незалежність (Квебек, Басконія, Аландські острови, Сицилія, Косово). На теренах колишнього СРСР цю проблему найкраще ілюструють «невизнані республіки»: Придністров'я, Південна Осетія, Абхазія. Звертається увага на певний конфліктогенний потенціал, що проявився останнім часом у деяких регіонах України: заяви лідерів кримських татар щодо «права кримськотатарського народу на національне самовизначення» у формі національно-територіальної автономії; етнополітична мобілізація русинів у Закарпатті; поширення іредентистських настроїв у Чернівецькій області в районах компактного проживання румунської громади.

Право народів на самовизначення задеклароване у джерелах міжнародного права - міжнародному Пакті про права людини (1966 р.), деклараціях Генеральної Асамблеї ООН, документах міжнародних неурядових організацій. Однак його реалізація фактично суперечить принципу недоторканності кордонів, який також є одним з фундаментальних принципів міжнародного права.

Розглянуто різні точки зору, навколо яких ведуться сучасні академічні дебати щодо права народів на самовизначення. Продовжуючи полеміку із зарубіжними і вітчизняними дослідниками, дисертант обґрунтовує думку, що в процесі реалізації державної етнополітики стосовно етнічних груп, які апелюють до права на національне самовизначення, акценти мають зміщуватися на створення демократичних інститутів і політичних механізмів, приміром таких, як територіальна та національно-культурна автономія. При цьому принцип національного суверенітету доцільно розглядати у просторі надетнічної ідентичності, яка збігається з громадянським виміром національного самовизначення. Однією з альтернатив може вважатися громадянська версія суверенітету, яка втілена в громадянському суспільстві, що відповідає принципам демократичного розвитку багатоетнічної держави.

У третьому розділі - «Управління місцевим і регіональним розвитком як елемент системи етноконфліктологічного менеджменту» - відповідно до логіки дослідження аналізується один з головних ресурсів управління етнічними конфліктами - розвиток системи участі національних меншин в управлінні місцевим розвитком.

У першому підрозділі «Механізми реалізації принципу децентралізації державного управління в поліетнічних країнах (аналіз зарубіжного досвіду)» розглянуто зарубіжний досвід упровадження принципу децентралізації в практику державного управління. Критичне осмислення досвіду децентралізації системи державного управління у Франції та Іспанії дало змогу довести необхідність урахування регіональної та національної специфіки при виборі моделей децентралізації в Україні. Вказується на важливість розробки продуманих і гнучких механізмів взаємної зацікавленості центру, регіонів і місцевих спільнот, узгодження їх інтересів та позицій.

Досвід реформування системи місцевого самоврядування в багатоетнічних країнах Центральної та Східної Європи проаналізовано на прикладі Болгарії, Чеської Республіки, Угорщини, Польщі, Румунії, Словаччини. Дослідження законодавчої бази вказаних країн з питань захисту прав національних меншин виявило розбіжності між забезпеченням гарантій їх прав на юридичному і політичному рівнях, а також суперечності між міжнародним правом і місцевим законодавством. Приведення місцевого законодавства у відповідність з міжнародним нерідко призводить до заниження або руйнування існуючих місцевих стандартів, що не завжди можна вважати правомірним.

У другому підрозділі «Реформування місцевого самоврядування і розвиток місцевої демократії в багатоетнічних регіонах України» аналізується стан місцевого самоврядування в Україні. Дослідження підтвердило наявність кризи системи управління місцевим і регіональним розвитком, всієї системи територіальної організації влади. Звертається увага на дефіцит законодавчого регулювання щодо місцевого самоврядування, особливо в частині чіткого розмежування повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Потребують значного вдосконалення механізми і процедури регулювання етноконфліктних ситуацій на місцевому і регіональному рівнях, впровадження в повному обсязі у національне законодавство положень Європейської Хартії місцевого самоврядування.

Акцентується увага на специфіці місцевого самоврядування в багатоетнічних регіонах, яка зумовлена компактним розселенням етнічних груп і формуванням територіальних громад за національною ознакою. У зв'язку з цим виникають питання про визначення статусу «національних» територіальних громад, який гарантував би реалізацію їх специфічних інтересів; формування правових і організаційно-структурних механізмів узгодження інтересів етнічних колективів у межах однієї громади і різних за етнічним складом громад або адміністративно-територіальної одиниці середньої (району) та вищої (області) ланок. У сучасних умовах діяльність мережі етнонаціональних громад практично залишається неузгодженою з адміністративно-територіальною та політичною організацією місцевих спільнот. Тому потрібні серйозні корективи в проведенні державної етнонаціональної політики, розробці моделей стабільного етнополітичного розвитку регіонів, створенні інфраструктури міжетнічної злагоди.

У третьому підрозділі «Автономізація як механізм запобігання етнічним конфліктам» вивчається існуючий досвід територіальної і національно-культурної автономізації як у зарубіжних країнах, так і в Україні, яка має в своєму складі територіальне автономне утворення. Аналіз досвіду реалізації державної етнополітики в Італії, Іспанії, Великій Британії, Данії та Фінляндії, а також у країнах Східної Європи показує, що процес автономізації в цих країнах виявив низку суперечностей. З боку формального права держава гарантує етнічним меншинам усі умови для гармонійного розвитку культури, а також достатню економічну незалежність автономним утворенням. Разом з тим численні етнічні конфлікти, які спостерігаються в цих країнах, свідчать про існування розбіжностей між формальними основами автономії та реальними державотворчими процесами.

Проаналізовано автономістські тенденції в Закарпатті, які пов'язані з вимогами змінити статус цього регіону шляхом перетворення Закарпатської області на національно-територіальну автономію. Критично осмислюються процеси політизації румунської меншини, яка компактно проживає в Чернівецькій області. На основі дослідження політичної поведінки лідерів румунського руху автор робить висновок, що в майбутньому їхня діяльність може бути спрямована на отримання національно-культурної автономії на Буковині з передачею їм права керувати своїми внутрішніми справами у сфері культури, виховання, освіти, релігії, інформації, соціальних питань.

Аналіз механізмів національно-культурної автономізації на прикладі етнополітичного досвіду східноєвропейських країн (Латвія, Хорватія, Словенія) показує, що національно-культурна автономія криє у собі цілу низку можливостей для захисту культурних, освітніх і мовних прав національних меншин. Водночас дисертант підкреслює, що не слід абсолютизувати принцип національно-культурної автономії як спосіб запобігання етнічним конфліктам. Великою мірою це пов'язано з тим, що найчастіше етнічні групи формулюють і відстоюють свої фундаментальні інтереси у просторі розподілу економічних і політичних ресурсів.

У четвертому підрозділі «Регіональний вимір управління етнічними конфліктами: досвід Автономної Республіки Крим» розглядаються засоби врегулювання конфліктних ситуацій, які використовувалися місцевими органами влади в Криму. Проаналізовано постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України і Президента України, які було прийнято для вирішення всього комплексу питань щодо облаштування репатріантів. Особлива увага приділена аналізу реалізації Програми першочергових заходів щодо розселення та облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, які повернулися та проживають в Автономній Республіці Крим. Дослідження нормативної бази доповнюється аналізом найгостріших проблем, які проявилися у відносинах місцевої влади з органами етнічної самоорганізації кримських татар (відсутність громадянства у значної частини кримських татар, представництво кримських татар у місцевих органах влади, забезпечення їх землею тощо). На думку автора, на сьогодні найбільш конфліктогенним є земельне питання, вирішення якого потребує створення Єдиного державного земельного кадастру, а також завершення інвентаризації земельних ділянок, виданих репатріантам.

У четвертому розділі - «Технології управління етноконфліктними ситуаціями» - розкривається зміст і сутність технологій етноконфліктологічного менеджменту.

У першому підрозділі «Методологічні засади прийняття управлінських рішень в етноконфліктних ситуаціях» аналізуються найбільш відомі методологічні підходи до дослідження проблеми прийняття управлінських рішень. Спираючись на методологічні принципи, розроблені Р. Саймоном, виявлено специфіку управлінських рішень у ситуації етнічного конфлікту. В контексті проблеми підвищення ефективності прийняття управлінських рішень в умовах етнічного конфлікту розкриваються евристичні можливості методу послідовних обмежених порівнянь, відомого як інкременталізм. На прикладі теорії Ч.Ліндблюма розглядаються базові положення методу «коріння» і «методу гілок», а також стратегії роздільних приростів. Зазначається, що врегулювання етнічних конфліктів найчастіше пов'язане з ухваленням колективних рішень, а також з тим, що в процесі тривалого етнічного конфлікту практично неможливо прийняти взаємовигідні рішення. В подібних ситуаціях доцільною є тактика поділу проблеми конфлікту, яка дає змогу конкретизувати зміст послідовних процедур. Використання перелічених методів прийняття управлінських рішень створює умови для трансформації етнічного конфлікту, а успішність прийняття взаємовигідних рішень стає залежною від взаємовпливу учасників конфлікту.

У другому підрозділі «Інформаційні технології управління етнічними конфліктами» розглядаються теоретичні і практичні аспекти інформаційно-аналітичного забезпечення прийняття управлінських рішень в етноконфліктних ситуаціях. Аналізуються сучасні методики етнологічного моніторингу, який розглядається як система збирання та аналізу інформації, що стосується потенційного розвитку конфліктності в багатоетнічній спільноті. Установлено, що при здійсненні етнологічного моніторингу доцільно використовувати стандартні індикатори для вимірювання напруженості в міжетнічних відносинах (думки, представлені в ЗМІ, рівень соціальної ідентичності, економічна і соціальна рівність і нерівність, етнічна і релігійна нетерпимість, етнічна дистанція, сприйняття деяких етнічних груп іншим населенням, довіра (чи недовіра) до інститутів влади та ін.). Вибираючи індикатори, слід враховувати специфіку ресурсного забезпечення регіону, особливості відносин етнічних спільнот, наявність власної державності в етнічної групи в минулому тощо. Методику дослідження й оцінки етнополітичної конфліктності розглянуто на прикладі системи монографічного опису етнополітичної й етнокультурної ситуації в регіонах СНД, яку впроваджено в діяльність Мережі етнологічного моніторингу і раннього запобігання конфліктам (EAWARN).

У третьому підрозділі «Переговорні технології» досліджено базові методологічні підходи до переговорного процесу. Розглянуто основні етапи ведення переговорів у ситуації етнічного конфлікту, стратегії поведінки на переговорах, стилі поведінки сторін у конфлікті, маніпулятивні технології в переговорному процесі, розкрито можливості дипломатії як комплексного поєднання офіційних та неофіційних, формальних і неформальних спроб налагодити співпрацю. Виявлено специфічні функції посередництва як однієї з форм урегулювання етнічного конфлікту. Оволодіння переговорними технологіями розглядається як один з структурно-функціональних елементів системи етноконфліктологічного менеджменту. При цьому підкреслюється необхідність підготовки професійних фахівців, здатних виконувати на високому рівні основні завдання переговорного процесу в етноконфліктних ситуаціях.

У четвертому підрозділі «Технології кадрового забезпечення управління етнічними конфліктами» розкриваються питання вдосконалення підготовки, добору і розстановки кадрів у поліетнічних регіонах. Зазначається, що кадри, які працюють у системі державного управління в умовах етнонаціональної конфліктності, мають володіти відповідними уміннями і навичками, а саме: вміти здійснювати етнологічний моніторинг, прогнозувати розвиток етнополітичної ситуації, надавати інформаційну підтримку при прийнятті рішень у кризових ситуаціях, а також бути ознайомленими із зарубіжним досвідом управління етнічними конфліктами, добре орієнтуватися в цілях та засобах діяльності міжнародних організацій.

Виявлено особливі функції, які виконує етнічне представництво в системі органів влади: безпосередньо в кадровому складі державної служби, а також завдяки створенню консультативно-дорадчих органів за участю представників етнічних еліт. Однак цим не вичерпується кадровий аспект етноконфліктологічного менеджменту. Безвідносно до національної належності державні службовці мають бути здатними на високому професійному рівні вирішувати складні питання управління різними сферами соціального життя, володіти культурою міжнаціонального спілкування, міжособистісних відносин, толерантно ставитися до представників інших етнічних груп та релігійних конфесій.

У п'ятому розділі - «Взаємодія держави і громадянського суспільства в управлінні етнічними конфліктами» - проаналізовано основні механізми синхронізації діяльності органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, які можуть бути використані з метою конструктивного впливу на розвиток етнічних конфліктів.

У першому підрозділі «Мережеві взаємодії та соціальний капітал як ресурси управління етнічними конфліктами» розкривається інноваційний характер моделі державного управління, що базується на застосуванні мережевих взаємодій і соціального капіталу. Виявляється зв'язок етнічності і соціального капіталу, а також виокремлюється специфіка прояву цих феноменів в умовах етнічного конфлікту. Задіяння соціального капіталу в практиці державного управління етнонаціональною сферою потребує перегляду традиційних управлінських підходів, зокрема зміщення акцентів з вертикальної ієрархічної моделі державного управління на горизонтальну, включення самоорганізаційних механізмів етнічних спільнот, посилення політичної складової. Це виправдано тим, що використання соціальних мереж, які формуються в громадянському суспільстві, дає змогу врахувати специфіку взаємодії етнічних еліт та інших політичних акторів, а також узгодити потреби етнічних груп і загальнодержавних інтересів.

У другому підрозділі «Взаємодія органів державної влади і громадських організацій» розкрито особливу роль, яку відіграє в системі етноконфліктологічного менеджменту співпраця органів державної влади і громадських організацій. Аналіз взаємодії органів державної влади і національно-культурних товариств підтвердив значення цієї співпраці для розробки та реалізації етнополітики в Україні. Разом з тим зазначається, що ця взаємодія нерідко має декларативний характер, а роль національно-культурних товариств у конфліктних регіонах нерідко перебільшується. Стає помітною внутрішня роз'єднаність етнічних спільнот, наявність проблем самоврядування у сфері задоволення культурних і освітніх потреб національних меншин. Крім того, громадські організації, створені за національною ознакою, не завжди сприяють поширенню в суспільстві ідеалів громадянського миру і міжнаціональної злагоди.

Підвищенню результативності взаємодії місцевих органів влади з громадськими організаціями сприятиме розробка й впровадження ініціатив, мета яких - інтегрувати представників національних меншин у соціальне, культурне, політичне життя місцевих спільнот та забезпечити толерантність у міжетнічних відносинах. Насамперед це білінгвістичні програми в дитячих садках та програми, що забезпечують рівні освітні можливості для національних меншин, семінари, спрямовані на поширення культури миру і виховання міжетнічної толерантності, створення молодіжних клубів з метою збереження добрих міжетнічних відносин тощо. Функцію координації діяльності в цьому напрямі можуть виконувати консультативні ради при органах державної влади і місцевого самоврядування, до складу яких необхідно ввести представників етнічних спільнот, науковців, працівників засобів масової інформації, активістів громадських організацій, депутатів місцевих рад, представників виконавчої влади на місцях.

У третьому підрозділі «Синхронізація діяльності органів державної влади з міжнародними організаціями» виокремлюються механізми взаємодії органів державної влади і міжнародних організацій. На основі досвіду миротворчої діяльності ООН, яка здійснюється в партнерстві з державними органами влади, виявлено особливі функції міжнародних організацій: посередництво або «тиха дипломатія», превентивна дипломатія, відправлення місій для встановлення фактів, надання підтримки миротворчим зусиллям на регіональному рівні, створення в країнах політичних відділень ООН для сприяння сторонам у зміцненні довіри, побудова миру, підтримка миру. Звертається увага на стратегічні зміни в діяльності ООН, пов'язані з переорієнтацією на запобігання етнічним конфліктам. Підкреслюється, що одним з ефективних компонентів попереджувальної стратегії ООН є раннє запобігання конфліктам, яке здійснюється в партнерстві з органами державної влади і місцевого самоврядування. Проаналізовано досвід діяльності представництв міжнародних організацій, які діють в Україні: Місії УВКБ ООН в Україні, ПРІК ПРООН. Критично осмислюються проблемні питання в діяльності міжнародних організацій, зокрема, таких як Організація непредставлених націй і народів (ОННН).

У четвертому підрозділі «Державне управління інформаційним простором в умовах етнонаціональної конфліктності» виявлено специфічні функції, які виконує в системі етноконфліктологічного менеджменту управління інформаційною сферою. В умовах ефективної державної інформаційної політики можливе зниження міжнаціональної напруженості. Водночас у разі некерованості інформаційного простору з боку держави і стихійного розвитку подій не виключена ескалація конфлікту. Виокремлюються найбільш дієві механізми державної інформаційної політики: формування системи підвищення кваліфікації в галузі етноконфліктологічної підготовки професійних журналістів, які висвітлюють питання етнополітики і міжнаціональних відносин; організація для журналістів регулярних круглих столів і спеціальних семінарів за участю представників органів виконавчої влади і громадськості; проведення конкурсів серед етнічних засобів масової інформації з висвітлення етнічної тематики, заснування премій і дипломів для видань і журналістів; удосконалення системи інформування населення про діяльність органів влади в галузі етнополітики, розроблення додаткових заходів з метою популяризації позитивного досвіду мирного співіснування етнічних груп.

Проаналізовано досвід моніторингу преси, що здійснюється Республіканським комітетом з інформації Автономної Республіки Крим, а також роботу дослідників Інституту етнології і антропології РАН в рамках проекту «Діагностика методів толерантності в засобах масової інформації», виявлено низку недоліків у методиках, які використовуються. Звертається увага на необхідність критичного аналізу етнополітичної спрямованості інформації, виявлення її толерантного та інтолерантного потенціалу, форм і методів її трансляції в масову свідомість.

У п'ятому підрозділі «Формування культури миру як стратегія демократичного управління багатоетнічним cуспільством» обґрунтовується заключне положення авторської концепції, відповідно до якого розробка механізмів управління етнічними конфліктами та взаємодія у цьому контексті держави з інституціями громадянського суспільства тісно пов'язується з формуванням культури миру. Аксиологічний зміст культури миру втілюється в діалоговому дискурсі взаємного визнання інтересів, що сприяє профілактиці етноконфліктних ситуацій і створює політичні і соціальні умови для примирення конфліктуючих сторін. Поширення культури миру в Україні потребує виконання низки завдань, до найважливіших з яких слід віднести: поширення сучасного знання про культуру миру і впровадження заснованої на цьому знанні відповідальної експертизи і рекомендацій, забезпечення матеріальних ресурсів і державної підтримки принципів культури миру. Виокремлюються найбільш дієві механізми формування культури миру: розроблення державних програм щодо запобігання і протидії всім формам ксенофобії, міжгрупової ненависті, екстремізму; методичне та організаційне забезпечення педагогіки толерантності; впровадження курсів, що роз'яснюють природу прав людини і форми прояву нетерпимості.

Висновки

У дисертаційному дослідженні наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення актуальної наукової проблеми щодо формування державних механізмів управління етнічними конфліктами та розроблено науково-прикладні технології, які забезпечують керованість етнокофліктних взаємодій з боку держави та громадянського суспільства з метою запобігання етнічним конфліктам і/або їх урегулювання. Отримані результати показують, що вихідна методологія виявилася ефективною, гіпотеза підтвердилася, поставлені завдання реалізовані і мета досягнута. На основі здійсненого дослідження сформульовано такі основні висновки та пропозиції.

1. Аналіз досліджень у галузі державного управління етнонаціональною сферою засвідчив, що розроблення державних механізмів управління етнічними конфліктами і їх коректне застосування - нове й актуальне завдання сучасної науки і практики державного управління. Обґрунтована автором концепція базується на принципі структурно-функціональної взаємозумовленості елементів системи етноконфліктологічного менеджменту, які включають політико-правові механізми, технології управління конфліктами на всіх етапах їх розвитку, механізми і принципи взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування й інститутів громадянського суспільства. Категоріальне насичення авторської концепції забезпечується завдяки введенню в наукову лексику терміна «державні механізми управління етнічним конфліктом», а також уточненню змісту низки інших понять (соціальний капітал, соціальна мережа, етнічний статус, етноконфліктологічний менеджмент, культура миру та ін.), яке розширило евристичні можливості дослідження і відкрило перспективи подальших наукових розвідок у цьому напрямі.

2. Доведено, що характер і дієвість системи етноконфліктологічного менеджменту визначається здатністю її організаційних структур критично оцінювати вітчизняний і зарубіжний досвід, ураховувати об'єктивні та суб'єктивні умови реалізації управлінських рішень, визначати оптимальні організаційні та інституційні механізми управління етнічними конфліктами з огляду на місцеву специфіку, у тому числі на особливості політичної культури місцевої спільноти, рівень розвитку громадянського суспільства, потреби та інтереси етнічних груп. Організаційно-функціональна структура системи етноконфліктологічного менеджменту розглядається як сукупність органів державної влади, державних установ і організацій, органів місцевого самоврядування та інституціонально оформлених суб'єктів громадянського суспільства, їх функцій, а також відповідних організаційних взаємозв'язків. Її призначення - забезпечити цілісний управлінський вплив на етнонаціональну сферу з метою запобігання етнічним конфліктам і/або їх урегулювання. Результативність функціонування системи етноконфліктологічного менеджменту зумовлюються характером мережевих взаємодій і типом соціального капіталу, який формує горизонтальні зв'язки при встановленні порядку і умов синхронної діяльності органів державної влади та інститутів громадянського суспільства.

3. Виділення нової дослідницької парадигми етноконфліктологічного менеджменту як певної системи скоординованої діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та інституцій громадянського суспільства зумовлене міждисциплінарним характером дослідження, творчим використанням методологічних підходів споріднених наук та нелінійними процесами у просторі самоорганізації етнічних груп. Необхідність міждисциплінарного дискурсу пояснюється доцільністю використання у суміжних наукових напрямах теоретичного фундаменту і практичного інструментарію. Подібні теоретичні і методологічні запозичення виправдані частковим збігом об'єкта і дослідницьких завдань наук, що вивчають засоби управління етнічними конфліктами. Специфічний ракурс державного управління зумовлюється предметом науки державного управління, який окреслює закономірності функціонування системи державного управління і певною мірою - суспільних процесів як об'єктів державно-управлінського впливу.

4. Ураховуючи наявну методологічну кризу в сучасній соціальній теорії, в контексті якої розвивається і вітчизняна наука державного управління, застосування теорії соціального конфлікту, системно-синергетичного і мережевого підходів являє собою здебільшого спробу «пошуку нової теорії», яка здатна виявити ресурсну залежність учасників етнічних конфліктів, а також охопити унікальність нестійких соціальних систем і нелінійних процесів, що відображено у формуванні нетрадиційних горизонтальних зв'язків і соціальних мереж у суспільстві. Не виключаючи дискусійності окремих питань стосовно використання названих методів при розробці механізмів державного управління, автор підкреслює наявний евристичний потенціал подібного методологічного підходу.

5. На основі використання напрацювань примордіалізму, інструменталізму, конструктивізму в контексті державної етнополітики сформульовано фундаментальні постулати когерентної теорії етнічності, яка одночасно враховує об'єктивний характер етнічних та культурних розбіжностей та акцентує увагу на маніпуляційних технологіях, що використовуються в етнічних конфліктах. Звернення до когерентної теорії етнічності при здійсненні критичного аналізу поглядів С. Хантінгтона дало змогу визначити «конфлікт цивілізацій» як ідеологічний конструкт, який виконує функцію каталізатора міжетнічних і міжконфесійних зіткнень християнських та ісламських спільнот, провокує поширення і закріплення в масовій свідомості міфу про «ісламську загрозу» і фактично створює «ідеологічний коридор» глобальній конкуренції за доступ до світових енергетичних ресурсів. Такий підхід має вирішальне значення при розробці механізмів державного впливу на формування культурно-ідеологічних мереж у суспільстві, які великою мірою впливають на розвиток етноконфліктних взаємодій.

6. Існуючі теоретико-методологічні підходи до розроблення державних механізмів етноконфліктологічного менеджменту збагачено завдяки виявленню не досліджених раніше аспектів системно-синергетичної взаємозумовленості релігійно-цивілізаційних, демографічних, соціально-психологічних чинників і етностатусних відмінностей. Дослідження підтвердило доцільність використання напрацювань віктимології при розкритті внутрішнього механізму розвитку етноконфліктних взаємодій, які зазнають впливу психологічних трансформацій етнічної самосвідомості репатріантів. Практичне значення подібної наукової розвідки полягає в обґрунтуванні необхідності коригування соціально-психологічних механізмів державного впливу на розвиток етноконфліктних ситуацій у регіонах, в яких відбувається інтеграція представників депортованих спільнот.

7. Політико-правове забезпечення впровадження системи етноконфліктологічного менеджменту базується на прийнятті і вдосконаленні законів, інших правових актів, спрямованих на задоволення базових потреб етнічних спільнот. Однак превентивна функція цієї діяльності реалізується лише в тому разі, якщо державою розроблені механізми гарантій правових норм. До таких механізмів віднесено: здійснення належного контролю за виконанням законодавства в галузі захисту прав етнічних меншин, моніторинг його порушень; аналіз судової практики і вжиття відповідних заходів щодо профілактики порушень; забезпечення юридичної відповідальності посадових осіб, керівників громадських організацій, ЗМІ за дії, які призводять до дискримінації за етнічною ознакою, загострення міжетнічних відносин і виникнення етноконфліктних ситуацій. Як засвідчив аналіз, в Україні створюються необхідні умови для впровадження міжнародно-правових підходів, що забезпечують гарантії прав етнічних меншин. Водночас приведення українського законодавства у відповідність з міжнародним не повинно спричинювати заниження або руйнування існуючих у суспільстві стандартів і має здійснюватися з урахуванням загальнонаціональних інтересів і місцевих традицій.

8. Особливу роль у системі етноконфліктологічного менеджменту відіграє управління регіональним і місцевим розвитком. Аналіз зарубіжного і вітчизняного досвіду реалізації державної регіональної політики, зокрема в Автономній Республіці Крим, засвідчив, що впровадження принципів децентралізації і автономізації в практику державного управління сприяє зниженню міжетнічної напруженості. Однак ефективному управлінню етноконфліктними ситуаціями на регіональному рівні часто стають на заваді недосконалість правової бази, недотримання чинних законів і неадекватні способи реалізації загальнодержавної політики місцевими органами влади. Характерними є також відсутність координації дій щодо прийняття стратегічних і ситуативних рішень у кризових ситуаціях, недосконалість системи інформаційно-аналітичної і прогнозної підтримки прийняття управлінських рішень, низький рівень володіння переговорними технологіями посадовцями, залученими до врегулювання конфліктів. Рішення, які приймаються центральними органами державної влади, також не завжди повною мірою забезпечують нейтралізацію негативних тенденцій у регіонах з високим конфліктогенним потенціалом.

Оптимізації регіонального розвитку і місцевого самоврядування у багатоетнічних регіонах України сприятимуть: визначення типів і режимів розвитку населених пунктів компактного проживання етнічних груп; узгодження повноважень та функцій щодо соціальної підтримки населення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; удосконалення порядку розроблення регіональних соціальних програм, спрямованих на вирішення найгостріших соціальних проблем в етноконфліктогенних регіонах, насамперед з питань забезпечення зайнятості, створення нових робочих місць, організація належного контролю за виконанням таких програм; оптимізація міжвідомчої координації; утворення та удосконалення діяльності консультаційних рад при органах виконавчої влади всіх рівнів із залученням представників національно-культурних товариств і міжетнічних громадських формувань.

9. У результаті розкриття змісту та сутності технологій управління етнічним конфліктом підтверджено необхідність типологізації управлінських ситуацій в умовах етнополітичної нестабільності. Як основу процесу державного управління етноконфліктними ситуаціями слід розглядати технології прийняття управлінських рішень, ефективність яких залежить від упровадження системи етнологічного моніторингу, експертної діяльності і прогнозного забезпечення. Механізмами удосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення прийняття управлінських рішень в етноконфліктних ситуаціях є: створення електронних інформаційних ресурсів на основі врахування політичних, економічних, демографічних, світоглядних, культурних та інших аспектів розвитку етнічних спільнот; розроблення та впровадження системи індикаторів етнологічного моніторингу з внесенням відповідних змін у систему державних статистичних спостережень з узгодженням їх з міжнародними стандартами і методологією; координація діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і незалежних дослідницьких центрів щодо інформаційно-аналітичного забезпечення функціонування системи етноконфліктологічного менеджменту. Впровадження технологій кадрового забезпечення управління етнічними конфліктами передбачає врахування етнічного чинника в процесах підготовки, добору і розстановки кадрів, формування кадрового резерву та здійснення контролю за їх діяльністю у регіонах з високим ступенем етнічної різноманітності.

10. Визначено механізми оптимізації взаємодії органів державної влади й інститутів громадянського суспільства, які передбачають упровадження інноваційної моделі державного управління, що базується на врахуванні впливу соціальних мереж і соціального капіталу на процеси самоорганізації етнічних спільнот. Оптимізація взаємодії держави і громадянського суспільства в управлінні етнічними конфліктами має здійснюватися через: участь відповідних об'єднань громадян у підготовці рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань етнополітики і контролю за їх виконанням; організацію постійних зустрічей, круглих столів, відеоконференцій з вищими посадовими особами держави, лідерами політичних партій і етнічних рухів для обговорення і врегулювання етноконфліктних ситуацій. Назріла потреба в розширенні соціальної бази партнерства держави з неурядовими організаціями, створеними за національною та конфесійною ознаками, а також у залученні до співпраці неформальних структур етнічної самоорганізації (етнічний бізнес, етнополітичні коаліції тощо).

11. Функціонування системи етноконфліктологічного менеджменту певною мірою залежить від синхронізації діяльності органів державної влади з міжнародними неурядовими організаціями: ООН, ОБСЄ, УВКБ ООН тощо. Дослідження підтвердило дієвість механізмів управління етнічними конфліктами, які використовують міжнародні організації у партнерстві з органами державної влади. Заслуговують на увагу організація систем раннього та довгострокового запобігання етнічним конфліктам, підтримка миру, превентивна дипломатія, механізми соціальної мобілізації для вирішення найгостріших економічних і соціальних проблем місцевих спільнот. Однак активна участь міжнародних організацій у заходах щодо запобігання етнічним конфліктам та їх врегулювання характеризується не тільки позитивними рисами, а й низкою проблемних питань, що постають перед державами, яких ця діяльність безпосередньо стосується. Наслідки нормотворчої, посередницької і контролюючої діяльності міжнародних організацій і, відповідно, інтернаціоналізації внутрішніх конфліктів можуть мати суперечливий характер. У зв'язку з цим загальнодержавні і регіональні органи влади, а також відповідальні дослідницькі і громадські організації мають уважніше відстежувати і критично оцінювати деструктивну діяльність деяких міжнародних організацій, особливо неурядових, і протидіяти їй.

12. Результативність управління етнічними конфліктами великою мірою зумовлюється державним регулюванням інформаційного простору. Попри те, що в умовах свободи слова і ринкової конкуренції засоби масової інформації не підлягають прямому державному впливу, регулятивна та контролююча функція держави у цій сфері має здійснюватися в межах державної інформаційної політики. Поряд із створенням умов для забезпечення незалежності та плюралізму засобів масової інформації необхідно підвищувати рівень координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та ліквідації їх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань. Найбільш дієвими механізмами у цій галузі державного управління слід вважати впровадження етноконфліктологічного моніторингу преси, а також створення недержавних структур - наглядових рад, експертних комісій тощо з метою перевірки діяльності ЗМІ на конфліктогенність, поширення толерантності і формування культури миру в суспільній свідомості, що має супроводжуватися відповідними заходами у сфері освіти, культури, наукових досліджень тощо.

13. Проведене дисертаційне дослідження дало змогу сформулювати низку актуальних завдань і практичних рекомендацій щодо оптимізації державних механізмів управління етноконфліктними взаємодіями.

Так, назріла необхідність:

законодавчого затвердження концепції основ державної етнонаціональної політики, до якої доцільно включити загальні засади системи етноконфліктологічного менеджменту, а також прискореного прийняття законів «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про національні меншини в Україні», «Про реабілітацію та забезпечення прав осіб із числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України», «Про біженців», нової редакції Закону про мови, розроблення Закону «Про корінні народи України»;

визначення і практичного використання організаційних, методичних і технологічних принципів побудови системи етнологічного моніторингу і етноконфліктологічної експертизи на рівні як загальнодержавних, так і місцевих органів державної влади;

урахування етнонаціонального показника в системі статистичної обробки інформації Держкомстату України для інформаційної підтримки прийняття управлінських рішень і прогнозування розвитку етноконфліктних ситуацій у багатоетнічних регіонах України;

розширення державної підтримки друкарських та електронних видань громадських організацій, діяльність яких спрямована на формування міжетнічної толерантності і культури миру.

Доцільно:

Кабінету Міністрів України проаналізувати Положення про відповідні центральні органи виконавчої влади, місцеві органи державної влади і внести до них необхідні зміни та доповнення з метою належного розподілу функції щодо забезпечення етнополітичної стабільності і взаємної координації діяльності в даному напрямі. В Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Одеській, Чернівецькій областях, деяких областях на сході України створити при місцевих органах влади координаційні ради з метою підвищення ефективності діяльності щодо запобігання етнічним конфліктам і їх урегулювання або активізувати роботу таких рад, якщо вони створені;

Державному Комітету України у справах національностей та релігій розробити цільову програму щодо запобігання і протидії всім формам міжгрупової ненависті, ксенофобії і екстремізму;

у системі професійної освіти державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, а також у галузевих та регіональних закладах післядипломної освіти в багатоетнічних регіонах ввести окремі курси (модулі у відповідних дисциплінах) з етноконфліктологічної проблематики, запровадити активні форми навчання (тренінги, ситуативний аналіз та ін.);

Державному Комітетові України з інформаційної політики, телебачення і радіомовлення встановити належний контроль за дотриманням засобами масової інформації вимог чинного законодавства при висвітленні проблем міжетнічних відносин, особливо в матеріалах, присвячених передвиборчій агітації. З цією метою впроваджувати в практику діяльності органів влади сучасні методики етноконфліктологічного моніторингу преси, сприяти створенню громадських рад з цього питання, прийняттю «кодексів журналістської етики»;

Міністерству освіти і науки України розробити комплексну освітньо-наукову програму з упровадження педагогіки толерантності.

Для стабілізації етнополітичної ситуації в Автономній Республіці Крим необхідно:

Кабінету Міністрів України визначити засади державної політики стосовно вирішення політичних і соціально-економічних проблем Автономної Республіки Крим, розробити для цього конкретні заходи із зазначенням джерел їх фінансування, створити єдину державну інформаційно-аналітичну систему із включенням до неї баз даних органів державної влади автономії;

Верховній Раді України, Конституційному Суду України продовжити роботу щодо приведення окремих положень Конституції Автономної Республіки Крим, інших нормативно-правових актів автономії у відповідність з Конституцією України та чинним законодавством України;

у складі Секретаріату Президента України створити структурний підрозділ, у якому зосередити функції аналізу, прогнозування та впровадження заходів щодо комплексного розв'язання етнополітичних проблем в Автономній Республіці Крим;

Раді міністрів Автономної Республіки Крим розробити комплексну регіональну програму формування міжетнічної толерантності і запобігання етнічним конфліктам, яка має охоплювати систему освіти, діяльність громадських організацій, національно-культурних товариств, правоохоронних органів, засобів масової інформації, релігійних організацій тощо.

14. Дослідження виявило потребу в подальших розвідках у даному науковому напрямі. Найбільш актуальними визначено дослідження економічних та організаційних механізмів управління етнічними конфліктами, виявлення ресурсів формування позитивного соціального капіталу і мережевих взаємодій у багатоетнічних спільнотах та їх використання у практиці державного управління, механізмів деідеологізації сфери міжконфесійних і міжкультурних комунікацій, а також розроблення теоретико-методологічних засад цивілізаційно-діалогового дискурсу у міжетнічних відносинах.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Сенюшкіна Т.О. Попередження та врегулювання етнічних конфліктів: державно-управлінський вимір (проблеми теорії, методології, практики): Монографія. - О.: ОРІДУ НАДУ, 2005. - 368 с.

2. Сенюшкина Т. Управление местными сообществами в Крыму // Местное управление многоэтничными сообществами в странах СНГ / Под ред. В. Тишкова и Е. Филипповой - М.: ОАО «Авиаиздат», 2001. - С. 355-385.

3. Senyushkina T. Turbulent Past Complicates Crimea's Minority Relations // Local Governance and Minority Empowerment in the CIS. First edition / Ed. Valery Tishkov, E. Filippova. Open Society Institute. Local Government and Public Service Reform Initiative. - Budapest, 2002. - P. 207-233.

4. Сенюшкіна Т. Державне регулювання захисту прав національних меншин у європейських країнах // Вісн. УАДУ. - 2002. - №2. - С. 313-320.

5. Сенюшкіна Т. Автономія як механізм захисту прав національних меншин у багатоетнічних суспільствах // Вісн. УАДУ. - 2002 - №3. - С. 262-269.

6. Сенюшкіна Т. Соціально-психологічні детермінанти розвитку етнічних конфліктів // Зб. наук. пр. УАДУ / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. - К.: Вид-во УАДУ, 2002. - Вип. 2. - С. 460-467.

7. Сенюшкіна Т.О. Етнодемографічний чинник і проблеми молодих сімей у Криму // Статистика України. - 2002. - №3 (18). - С. 34-40.

8. Сенюшкіна Т. Роль соціально-психологічних факторів в управлінні етнічними конфліктами // Вісн. УАДУ. - 2002. - №4. - С. 270-276.

9. Сенюшкіна Т. Проблеми кадрового забезпечення управління етнічними конфліктами // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. - О.: ОРІДУ УАДУ, 2002. - Вип. 10. - С. 140-149.

10. Сенюшкіна Т. Роль релігійного фактора в етнічних конфліктах // Наукові записки: Зб. - К.: ІПіЕНД, 2002. - Вип. 21. - С. 267-274. - (Сер. «Політологія і етнологія»).

11. Сенюшкіна Т. Права національних меншин та етнічні конфлікти // Вісн. УАДУ. - 2003. - №1. - С. 376-382.

12. Сенюшкіна Т. До питання про право народів на самовизначення // Вісн. УАДУ. - 2003 - №2. - С. 358-363.

13. Сенюшкіна Т. Державні механізми захисту освітніх прав національних меншин у європейських країнах // Зб. наук. пр. НАДУ. - 2003. - Вип. 2. - С. 329-338.

14. Сенюшкіна Т. Етнічна конфліктологія і державне управління в етнополітичній сфері: структурні взаємозв'язки і перспективи // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. ОРІДУ УАДУ. - О.: ОРІДУ УАДУ, 2003. - Вип. 2 (14). - С. 55-67.

15. Сенюшкіна Т. Лінгвістичні проблеми національних меншин і мовна політика держави // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. ОРІДУ НАДУ. - О.: ОРІДУ НАДУ, 2003. - Вип. 3 (15). - С. 53-64.

16. Сенюшкіна Т. Методологічні проблеми концептуального аналізу феномена етнічності // Вісн. НАДУ. - 2003. - №3. - С. 449-457.

17. Сенюшкіна Т. Право на культурну ідентичність і культурна політика держави в багатоетнічному суспільстві // Вісн. НАДУ. - 2003. - №4. - С. 465-473.

18. Сенюшкіна Т.О. Інформаційно-аналітичне забезпечення прийняття управлінських рішень в етноконфліктних ситуаціях // Статистика України. - 2003. - №2 (21). - С. 43-45.

19. Сенюшкіна Т. Релігійні права національних меншин і проблеми державно-церковних відносин у багатоконфесійному суспільстві // Наукові записки: Зб. - К.: ІПіЕНД, 2003. - Вип. 22. - С. 164-173. - (Сер. «Політологія і етнологія»).

20. Сенюшкіна Т. Концептуальне обґрунтування філософії нації в цивілізаційній теорії М.Я. Данилевського: Зб. - К.: ІПіЕНД, 2003. - Вип. 24. - С. 204-211. - (Сер. «Політологія і етнологія»).

21. Надолішній П., Сенюшкіна Т. Роль етнологічного моніторингу в державному управлінні етноконфліктними ситуаціями // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. ОРІДУ НАДУ. - О.: ОРІДУ НАДУ, 2003. - Вип. 4 (16). - С. 111-123.

22. Сенюшкіна Т. Теорія мереж як методологія управління етнічними конфліктами // Зб. наук. пр. НАДУ. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Вип. 1. - С. 60-71.

23. Сенюшкіна Т. Проблеми реформування місцевого самоврядування в багатоетнічних регіонах України // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. ОРІДУ НАДУ. - О.: ОРІДУ НАДУ, 2004. - Вип. 2 (18). - С. 259-276.

24. Сенюшкіна Т.О. Державне управління інформаційним простором в умовах етнонаціональної конфліктності // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. ОРІДУ НАДУ. - О.: ОРІДУ НАДУ, 2006. - Вип. 1 (25). - С. 19-27.

25. Сенюшкіна Т.О. Науковий твір «Попередження та врегулювання етнічних конфліктів: державно-управлінський вимір (проблеми теорії, методології, практики)»: Свідоцтво про держ. реєстрацію автор. права №12143 від 03.02.2005.

26. Сенюшкина Т.А. О методологическом подходе к исследованию конфликтов // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави: Матеріали Всеукр. наук. конф., 29-31 трав. 1995 р., м. Київ. - К., 1995. - С. 75-77.

27. Сенюшкина Т.А. Этнические конфликты: причины, генезис, методология исследования // Гражданское общество и социальные права: Материалы междунар. науч. конф.: В 2 кн. - Симф.: КИЭХП, 1997. - Кн. 2. - С. 16-23.

28. Senyushkina T. Conflicts in Eastern Europe // Memory. History and Critique: European Identity at the Millennium. Proc. Fifth ISSEI Conference, 19-24 August 1996, University for Humanist Studies, Utrecht, The Netherlands - Cambridge, MA: MIT Press, 1998. (СD-ROM)

29. Senyushkina T. National Minorities Rights and Ethnic Conflicts // European Culture in a Changing World: Between Nationalism and Globalism. Proc. of the 8-th International Conference of ISSEI. 22 - 27 July 2002, Aberystwyth. - Aberystwyth, UK, 2002 (СD-ROM).

30. Сенюшкіна Т. Концепція політичних мереж як інноваційна модель управління багатоетнічними регіонами // Інституційні перетворення як передумова ефективного використання ресурсного потенціалу регіону: Матеріали наук.-практ. конф., 24 квітня 2003 р., м. Одеса. - О.: ОРІДУ УАДУ, 2003. - С. 350-358.

31. Сенюшкіна Т. Системно-синергетичний метод у сучасній теорії державного управління: етноконфліктологічний вимір // Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління: Матеріали наук.-практ. конф. за міжнарод. участю, 28 трав. 2004 р., м. Київ. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Т. 1. - С. 79-80.

32. Senyushkina T. To the essence of tolerance // Identity and tolerance in interethnic civil society. Selected papers of the III international seminar. May, 11-14, 2004. Alushta, Ukraine / Ed. K. Selnes, Т. Senyushkina - Oslo, 2004. - P.137-140.

33. Сенюшкина Т.А. Социальный капитал как ресурс управления многоэтничным обществом // Философия и будуще цивилизации: IV Российский философский конгресс, 24-28 мая 2005 г., Москва: В 5 т. - М.: Современ. тетради, 2005. - Т.5. - С. 419-420.

34. Сенюшкина Т.А. Реализация принципа пропорционального представительства этнических групп в европейских странах // Сравнительное изучение парламентов и опыт парламентаризма в России: выборы, голосование, репрезентативность: Материалы Всерос. науч. конф., 15-16 декабря 2005 г., г. Санкт-Петербург. - СПб.: Изд-во С.-Петербург. ун-та, 2005. - С. 325-330.

Размещено на Allbest.ru