Післясталінський тоталітаризм в УРСР: ретроспектива процесу легітимації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Післясталінський тоталітаризм в УРСР: ретроспектива процесу легітимації'

Котигоренко В.О.

1. Конституційно-правові параметри радянської моделі влади і управління в Україні

Згідно Конституцій УРСР 1938 і 1978 років найвищим органом державної влади в республіці була Верховна Рада УРСР. Вона була правомочна вирішувати всі питання, віднесені союзною і республіканською конституціями до відання України: приймати Конституцію і закони Української УРСР, вносити зміни до них, затверджувати державні плани економічного і соціального розвитку та державний бюджет республіки і звіти про їх виконання, утворювати підзвітні їй органи. Основною організаційною формою діяльності Верховної Ради УРСР визначались сесії чергові, що скликались двічі на рік, та позачергові. Підзвітним Верховній Раді її постійно діючим органом була Президія. За Конституцією УРСР 1978 р. вона обиралася з числа депутатів у складі Голови Президії Верховної Ради, трьох його заступників і двадцяти членів. До основної компетенції цього органу (статті 107 111 Конституції), належали скликання сесій Верховної Ради, контроль за додержанням Конституції і тлумачення законів Української РСР, визначення порядку вирішення питань адміністративно-територіального устрою республіки, вдосконалення структури органів державного управління і контроль за їхньою діяльністю, керівництво діяльністю місцевих рад тощо. Президія широко застосовувала нормативне регулювання суспільних відносин, видаючи постанови, укази. Останні були наступним після законів актом вищої юридичної сили.

З числа народних депутатів обирались постійні комісії. З 1966 р. їхня діяльність регулювалась затвердженим дев'ятою сесією Верховної Ради УРСР шостого скликання Положенням про постійні Комісії. Нова його редакція була затверджена у березні 1980 р. з урахуванням змісту статті 112 Конституції УРСР 1978 року [16,269].

Більшість депутатів рад усіх рівнів працювали не на постійній основі, а «від сесії до сесії», вони здійснювали свої повноваження, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю. Тому основну підготовчу законотворчу й іншу роботу Верховної Ради виконував її апарат. Депутатам випадало переважно одностайно голосувати «за» рішення, попередньо підготовлені для них та узгоджені в партійних органах.

В таким чином організованій парламентоподібній системі проблему посадового розмежування законодавчих і виконавчих функцій влади обговорювати не доводилося. Управлінці з виконавчо-розпорядчих структур, законом підпорядкованих радам того чи іншого рівня, обиралися одночасно і депутатами цих самих і вищого (рідше

— нижчого) рівня рад. Так, у числі депутатів Верховної Ради СРСР, сформованої 1984 року, були 12 заступників Голови Ради Міністрів СРСР, 78 міністрів, 27 Голів рад міністрів союзних республік та їх заступників і т.д. Чільній посаді в партії або керівному органі виконавчо-розпорядчої влади чи громадської організації мав відповідати і певного рівня депутатський мандат.

Підтвердження такого порядку дає аналіз якісного складу депутатів, обраних 14 червня 1970 року в Україні до Верховної Ради СРСР. В тодішніх традиціях у кожному з утворених на території України 182 виборчих округів балотувалися по одному кандидату, всі вони були обрані депутатами. Серед них усі 25 перших секретарів обкомів Компартії України, але 5 голів облвиконкомів, 13 маршалів, генералів та адміралів (у тому числі керівник політуправління Збройних Сил СРСР), 9 Міністрів СРСР, 2 партійних керівники всесоюзного масштабу. Разом чиновники найвищої ланки склали 39 % загальної кількості обраних у республіці депутатів. В розглядуваних контекстах тогочасний розподіл депутатських мандатів і наступні кадрові переміщення в республіці роблять показовим той факт, що з 16 членів і кандидатів у члени Політбюро ЦК Компартії України кандидували і були обрані 13, за винятком секретарів ЦК В.Дрозденка і Ф.Овчаренка та голови республіканської Ради профспілок УРСР В.Клименка [17,122-124]. Перший і третій з названих були позбавлені місць у Політбюро ЦК республіканської парторганізації на найближчому її з'їзді - через 9 місяців після виборів до союзної Верховної Ради, другий через 2 роки і 4 місяці [18,384-385].

Щодо складу Верховної Ради України. Оскільки депутатство у Верховній Раді СРСР було привілеєм перших секретарів обкомів, до вищого виборного органу республіки на безальтернативній основі делегувались другі секретарі усіх 25 обласних комітетів партії та другий секретар Київського міському партії, що з 1975 року мав права обкому, а також всі 25 голів виконкомів обласних рад; депутатами Верховної Ради Української РСР ставали також керівники міністерств і державних комітетів, які складали республіканський уряд. Це засвідчує, приміром, склад Верховної Ради УРСР десятого скликання, сформованої у лютому 1980 року [19,161-188].

Утворюваним Верховною Радою УРСР, відповідальним перед нею і підзвітним їй найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади в Україні, згідно з главою 13 республіканської Конституції, була Рада Міністрів Української РСР її Уряд у складі Голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, Міністрів, Голів державних комітетів УРСР. За поданням Голови Ради Міністрів Верховна Рада Української РСР могла включати до складу уряду керівників інших органів і організацій республіки. Правове становище цього виконавчого і розпорядчого органу влади детально регламентував ухвалений у грудні 1978 року Закон «Про Раду Міністрів Української РСР» [20,7-25]. Цей документ містив повний перелік тогочасних міністерств і комітетів української системи державного управління. Але українською цю систему можна було називати з великою умовністю. В республіканське відання передавалась лише та частина галузей і сфер управлінської діяльності, які не були віднесені до загальносоюзної компетенції. Крім того, більшість складових виконавчо-розпорядчої влади УРСР становили структури союзно-республіканської підлеглості. Вони керували переданими до їхнього відання галузями, перебуваючи у подвійному підпорядкуванні: нижче республіканській Раді Міністрів, вище - відповідному союзно-республіканському міністерству або державному комітету СРСР.

Такі подвійної, а фактично союзної підлеглості структури управляли найбільш важливими галузями після тих, що належали до виняткової компетенції уряду СРСР. У 1967 році в Україні налічувалося 27 союзно-республіканських міністерств [21,462]. Вищеназваний Закон 1978 року «Про Раду Міністрів Української РСР» містив відповідний перелік з 29 назв. Це - міністерства будівництва підприємств важкої індустрії, вищої і середньої спеціальної освіти, внутрішніх справ, вугільної промисловості, геології, енергетики і електрифікації, заготівель, закордонних справ, зв'язку, культури, легкої промисловості, лісового господарства, лісової і деревообробної промисловості, меліорації і водного господарства, монтажних і спеціальних будівельних робіт, м'ясної і молочної промисловості, освіти, охорони здоров'я, промислового будівництва, промисловості будівельних матеріалів, радгоспів, сільського будівництва, сільського господарства, торгівлі, фінансів, харчової промисловості, чорної металургії, юстиції. Органами державного управління в тогочасній Україні були також 10 союзно-республіканських державних комітетів плановий комітет Української РСР, комітети у справах будівництва, по матеріально-технічному постачанню, по праці, по цінах, професійно-технічній освіті, по телебаченню і радіомовленню, по кінематографії, у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі, комітет державної безпеки Української РСР, комітет по виробничо-технічному забезпеченню сільського господарства.

Власне республіканської підлеглості управлінськими одиницями були 6 міністерств Української РСР - автомобільного транспорту, будівництва і експлуатації автомобільних шляхів, житлово-комунального господарства, місцевої промисловості, побутового обслуговування населення, соціального забезпечення, а також 1 державний комітет по охороні природи. Раді Міністрів Української РСР були підвідомчі Центральне статистичне управління Української РСР, Комітет по нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості і гірничому нагляду, Головне управління по нафтопереробній і нафтохімічній промисловості Української РСР, Головне управління по садівництву, виноградарству і виноробній промисловості, Комітет по фізичній культурі і спорту та інші комітети, головні управління, відомства при Раді Міністрів Української РСР у справах господарського і соціально-культурного будівництва. Для вирішення господарських спорів між підприємствами, установами і організаціями при Раді Міністрів Української РСР діяв Державний арбітраж Української РСР.

В системі республіканської державної влади її місцевими органами були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні та сільські ради депутатів трудящих ради народних депутатів за Конституцією Української РСР 1978 року. До прийняття цього документа у 19601970-х роках питання утворення, діяльності і розмежування компетенції місцевих рад регулювались законами УРСР про сільські і селищні ради депутатів трудящих (від 2 липня 1968 р.), про районні, міські, районні в містах ради (від 15 липня 1971 р.), законом СРСР від 20 вересня 1972 р. «Про статус депутатів рад депутатів трудящих в СРСР», іншими правовими актами. За Конституцією 1978 року, строк повноважень місцевих рад становив половину терміна повноважень Верховної Ради УРСР два з половиною роки. Крім роботи в режимі депутатських сесій, які мали скликатися не рідше чотирьох разів на рік, для реалізації своїх повноважень місцеві ради обирали постійні комісії, утворювали виконавчі і розпорядчі та інші підзвітні їм органи.

До компетенції місцевих рад належало «проведення в життя» рішень державних органів вищого рівня і керівництво діяльністю підпорядкованих відповідним місцевим радам державних органів, підприємств, установ та організацій, керівництво на своїй території державним, господарським і соціально-культурним будівництвом, затвердження планів економічного і соціального розвитку та місцевого бюджету, а також звітів про їх виконання, забезпечення дотримання законів, охорона державного і громадського порядку та прав громадян, контроль за дотриманням законодавства розміщеними на території ради підприємствами, установами і організаціями «вищестоящого» підпорядкування, координація їхньої діяльності у галузі землекористування, охорони природи, будівництва, благоустрою, використання трудових ресурсів, виробництва товарів народного споживання, соціально-культурного, побутового та іншого обслуговування населення тощо.

Втім перелічені та інші повноваження місцевих рад хибували на декларативність. Не тільки з огляду фактичної залежності цих виборних державних органів від партійних комітетів, а також через слабкість їхньої матеріальної і фінансової бази. У 1970-1980-х роках в галузі економіки місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3-4 % продукції промислового виробництва [18,177]. На початок другої половини 1980-х років середній бюджет сільської ради, приміром, становив 55 тисяч карбованців, селищної - 184 тисячі, районної - 8,5 мільйонів карбованців [22]. «Левова частка» зароблених в регіонах коштів концентрувалась у загальносоюзному бюджеті і розподілялась звідти.

У 1978-1980 роках Верховна Рада УРСР прийняла нові редакції законів щодо регулювання організації і діяльності сільських, селищних, районних і районних в містах, міських та обласних рад народних депутатів, а також про порядок відкликання депутатів цих рад. Указом від 30 вересня 1981 року Президія республіканської Верховної Ради затвердила Положення про організацію роботи з наказами виборців в Українській РСР.

З-поміж своїх депутатів ради обирали підзвітні їм і вищого рівня виконавчим та розпорядчим органам виконавчі комітети у складі голови, його заступників і членів виконкому. В структурі цих органів утворювались відділи і управління згідно переліку, встановленого законодавством Союзу РСР і Української РСР. Основними функціями виконавчих комітетів було скликання сесій рад, координація роботи постійних депутатських комісій, керівництво державним, господарським і соціально-культурним будівництвом на території відповідних рад на основі їхніх рішень та рішень «вищестоящих» органів державної влади і управління, організація і контроль виконання цих рішень. Саме виконкоми відігравали головну роль в діяльності місцевих рад, депутати яких зазвичай одностайно схвалювали підготовлені виконкомівським апаратом рішення. Але і депутатську, і виконкомівську роботу спрямовував та контролював апарат партійних комітетів.

Втім свого часу в частині контрольних функцій владно-управлінської діяльності керівництвом КПРС були ініційовані заходи щодо правової легітимації та інституціоналізації власне державного контролю і його організаційного відокремлення від контролю партійного. Ці новації, звичайно, не означали відмови компартії від контролюючих функцій щодо структур державної влади і управління. Але певні організаційні зміни відбулися. Так, на початку 1960-х років діяв Комітет партійно-державного контролю ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Республіканський комітет партійно-державного контролю мала і Україна. У своїй діяльності цей орган спирався на утворювані в трудових колективах групи і пости сприяння контрольним органам. У 1965 році Пленум ЦК КПРС ухвалив рішення про перетворення партійно-державних контрольних органів у власне державні. Це рішення було продубльоване українським керівництвом. На грудневій сесії 1965 року Верховна Рада республіки прийняла закон «Про органи народного контролю в Українській РСР». До тексту Конституції УРСР 1978 року було включено статтю 81, якою серед інших повноважень рад виокремлювалась функція утворення ними органів народного контролю. Цей контроль, за текстом статті, мав поєднувати «державний контроль з громадським контролем трудящих на підприємствах, у колгоспах, установах і організаціях». Органам народного контролю належало контролювати виконання державних планів і завдань, вести боротьбу з порушеннями державної дисципліни, проявами місництва, відомчого підходу до справи, з безгосподарністю і марнотратством, тяганиною і бюрократизмом, сприяти удосконаленню роботи державного апарату. Ці положення були повтором тексту Конституції СРСР. На його розвиток і доповнення в листопаді 1979 року союзна Верховна Рада прийняла Закон про народний контроль. У відповідності з цим правовим актом вся система народного контролю - від груп і постів до Комітету народного контролю СРСР - мала перевіряти виконання не тільки рішень і постанов державних органів управління, а й реалізацію партійних директив.

Згідно цих директив функціонували не тільки ради та підпорядковані їм господарські й інші структури, а правоохоронні органи держави також, разом із системою їх кадрового забезпечення. Так, на початку 1960 х років на найвищих партійно-державних рівнях було заявлено про поступове відмирання держави; рівночасно з цим в ході комуністичного будівництва прогнозувалась втрата правом його регулятивних функцій, які мали бути заміщені засобами ідейного і морального впливу, переконання тощо. Ця ідеологізована політична декларація стала одним із чинників того, що до переліку пріоритетів освіти не увійшла підготовка фахівців правників. У 1960 1970-х роках питома вага юридичних кадрів у Радянському Союзі серед усіх спеціалістів незмінно зменшувалась і порівняно з передвоєнним періодом скоротилась у 1,5 рази.

Та ж сама теза про «відмирання держави» постулювала швидкоочікуване переростання «загальнонародної» державності в комуністичне самоуправління, яке мало забезпечувати розширення участі населення у підтриманні громадського порядку. Великі надії покладались на такі форми самодіяльної ініціативи громадян як народні дружини, а також товариські суди. Останні організовувалися в трудових колективах і за місцем проживання громадян. їх підсудності передавалися справи про порушення виробничої і трудової дисципліни, про антигромадські вчинки і злочини, ступінь суспільної небезпеки яких не тяг за собою кримінальної відповідальності. Товариські суди застосовували методи громадського впливу, вони також мали право порушувати перед народним судом клопотання про застосування кримінального покарання.

Намагання наблизити перспективу самоуправління в сфері громадського порядку стало однією із спонук реорганізації органів внутрішніх справ. У 1960 році було ліквідовано Міністерство внутрішніх справ (МВС) СРСР. Його місцеві органи перейшли в підпорядкування МВС республік, які з осені 1962 року отримали нову назву Міністерства охорони громадського порядку. Проте незабаром ця реорганізація була визнана такою, що не сприяла забезпеченню на всесоюзному рівні єдиного оперативного управління діяльністю органів охорони порядку у боротьбі зі злочинністю. У 1966 році республіканські міністерства охорони громадського порядку були об'єднані в союзно-республіканське Міністерство охорони громадського порядку СРСР. У листопаді 1968 року назву цієї урядової структури було змінено на попередню - Міністерство внутрішніх справ СРСР. Аналогічного перейменування в грудні того ж року зазнало і відповідне союзно-республіканське міністерство Української РСР [23,607].

До складу МВС входили територіальна, транспортна і відомча міліція, які забезпечували охорону порядку в населених пунктах і підтримували безпеку на дорогах (Державна автоінспекція), залізничному, водному і повітряному транспорті, здійснювали заходи з карного розшуку і протидії розкраданню «соціалістичної власності»; сюди ж входили «виправно-трудові» заклади, де утримувались засуджені, а також пожежна охорона і деякі інші служби.

Діяльність органів МВС була одним з пріоритетних об'єктів партійного впливу. На вдосконалення їхньої роботи була зорієнтована ухвалена ЦК КПРС спільно з Радою Міністрів СРСР постанова від 19 листопада 1968 року «Про заходи по зміцненню міліції». З метою надання діяльності міліційних органів і їхніх працівників більшої внормованості та правової визначеності у червні 1973 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ «Про основні обов'язки і права радянської міліції по охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю».

2. Закон про судоустрій в Українській РСР

Функціонування судової системи в Україні майже до часу прийняття Конституції 1978 року визначав прийнятий у червні 1960 року Закон про судоустрій в Українській РСР. До його тексту упродовж позначеного періоду вносились лише невеликі зміни. Але у 1970 році було змінено порядок управління республіканськими судами і нотаріатом в напрямі розширення повноважень і вдосконалення роботи відповідних всесоюзних структур. В Україні таке управління з 1963 року здійснював Верховний Суд Української СРСР. Тільки окремі питання керівництва юстицією перебували у компетенції Юридичної комісії при Раді Міністрів СРСР та відповідної комісії при республіканській Раді Міністрів. У середині 1970 року було створено союзно-республіканське Міністерство юстиції СРСР. Його повноваження передбачали підготовку пропозицій з кодифікації законодавства, керівництво судами, адвокатурою, нотаріатом, органами ЗАГСу тощо. На початку жовтня того ж року указом Президії Верховної ради УРСР були утворені Мінюст Української РСР, що мав союзно-республіканське підпорядкування, а також відділи юстиції виконавчих комітетів обласних рад. Діяльність включених до підлеглості Мінюсту органів нотаріату регулювалась Законом СРСР «Про державний нотаріат» (1973 р.), та Законом УРСР «Про державний нотаріат» (1974 р.).

У 1974 році з метою вдосконалення діяльності органів державного арбітражу при вирішенні господарських спорів між підприємствами, установами, організаціями, а також для підвищення ролі арбітражної служби в питаннях дотримання господарюючими суб'єктами державної дисципліни і договірних зобов'язань Законом СРСР Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР був перетворений в союзно-республіканський орган. Його діяльність внормовувалась новоприйнятим Положенням про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР. Того ж 1974 року набуло чинності нове положення Про державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР.

У червні 1965 року Верховна Рада Української РСР внесла ряд змін до прийнятого у 1962 році Положення про адвокатуру УРСР. За цим положенням особи, які займались адвокатською діяльністю, об'єднувались у колегії адвокатів і мали право здійснювати захист на попередньому слідстві та в суді, представляти в суді та арбітражі інтереси своїх клієнтів у цивільних справах, надавати юридичну допомогу громадянам, підприємствам, установам і організаціям, колгоспам.

Республіканська прокуратура до кінця 1970-х років діяла на підставі Положення про прокурорський нагляд в СРСР, затвердженого указом Президії Верховної Ради Союзу РСР ще 24 травня 1955 року.

Але не тільки актами законодавства регулювалась діяльність суду і прокуратури в державі. Партійні органи також не обходили їх своєю увагою: аналізували роботу і стан кадрового забезпечення судів і прокуратури, визначали заходи щодо усунення виявлених недоліків. Показовою щодо цього була прийнята 30 липня 1970 року постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо поліпшення роботи судових і прокурорських органів».

Загалом для кінця 1960-х - початку 1970-х років стала прикметною модернізація правоохоронної складової радянської держави. В подальшому робота у цьому напрямі лише посилювалась.

Судочинство, арбітраж, прокурорський нагляд і право в Україні «розвинутого соціалізму»: спадкоємність конституційних засад і суспільної практики. Конституція СРСР 1977 року і ухвалені на її основі республіканські конституції були остаточно позбавлені ілюзійних уявлень і декларацій початку 1960-х років про відмирання держави і права як суспільних інститутів. У цих документах правоохоронна компонента державної будови була виписана доволі детально й системно. Відповідні розділи складалися з двох глав і стосувались побудови й функціонування системи правосуддя, арбітражу і прокурорського нагляду. На розвиток конституційних положень в наступні роки союзною і українською верховними радами були прийняті відповідного рівня законодавчі акти: «Про Верховний Суд СРСР» (1979 р.), нова редакція «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій в СРСР» (1980 р.), «Про судоустрій УРСР»(1981 р.), «Про вибори районних (міських) народних суддів УРСР» (1981 р.), «Про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР»(1981 р.), «Про державний арбітраж СРСР» (1979 р.), «Про прокуратуру СРСР» (1979 р.), «Про адвокатуру СРСР» (1979 р.), нове «Положення про адвокатуру УРСР» (1980 р.).

У другій половині 1960-х - на початку 1980-х років активізувалась започаткована всесоюзним Законом від 11 лютого 1957 року робота з кодифікації радянського законодавства. Серед її результатів було видання Зводу законів СРСР і зводів законів республік. Звід законів УРСР був підготовлений на виконання спільних постанов Цк Компартії України, Президії Верховної Ради Української РСР і Ради Міністрів УРСР від 28 вересня 1976 року і 4 серпня 1978 року, а також постанови Верховної Ради і Ради Міністрів республіки від 5 вересня 1983 року. Видання Зводу являло собою офіційне зібрання правових актів, на яке можна було посилатися при розгляді справ у правозастосовних органах. Чільне місце серед них посідав суд.

Судова система, як і всі інші структури держави, будувалась на централістських засадах. Вищою судовою інстанцією Радянського Союзу був Верховний Суд СРСР. Він обирався Верховною Радою СРСР і здійснював нагляд за діяльністю судів союзних республік. Верховна Рада Української РСР терміном на п'ять років обирала найвищий республіканський судовий орган Верховний суд УРСР у складі Голови, його заступників, членів і народних засідателів. До його компетенції належав нагляд за судовою діяльністю судів республіки. За текстом Конституції, народні судді районних (міських) народних судів обирались громадянами району (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на п'ять років. Народних засідателів районних (міських) судів обирали на зборах громадян за місцем їх роботи або проживання відкритим голосуванням терміном на два з половиною роки. «Вищестоящі» суди обирались на п'ять років відповідними Радами народних депутатів.

За формальним змістом закріплені в Конституції і Цивільному процесуальному та Кримінально-процесуальному кодексах УРСР принципи функціонування судової системи виглядали цілком демократично. Окрім виборності суддів і засідателів вони передбачали здійснення правосуддя тільки судом, колегіальність розгляду справ (у тому числі в суді першої інстанції за участі рівних у правах з суддями народних засідателів), незалежність суддів і їх підпорядкування виключно закону, рівність громадян перед законом і судом, провадження судочинства українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості, презумпція невинуватості, згідно якої ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону, участь представників громадських організацій і трудових колективів у судочинстві в цивільних і кримінальних справах, право звинувачуваного на захист, включно з безплатною юридичною допомогою у випадках, передбачених законом.

Кримінально-процесуальний кодекс містив перелік випадків, коли передбачалась обов'язковість участі адвоката навіть тоді, коли цим не опікувався сам звинувачуваний. Участь захисника була обов'язковою у справах, в яких брав участь прокурор або громадський звинувачувач, при розгляді судом справ про злочини неповнолітніх та в деяких інших випадках.

Для організації правової допомоги громадянам і юридичним особам в населених пунктах утворювались юридичні консультації. Колегії адвокатів функціонували під загальним керівництвом рад народних депутатів. Контроль за дотриманням адвокатурою чинного законодавства, встановлення порядку оплати адвокатських послуг і оплати праці адвокатів був віднесений до компетенції Міністерств юстиції СРСР і УРСР.

Однак між деклараціями і формальним демократизмом функціонування судової системи та фактичним станом справ існували суттєві розбіжності. На відміну від традиційної практики західних країн, тодішнє радянське кримінально-процесуальне законодавство не передбачало обов'язкової участі адвоката на попередньому слідстві. Це спричиняло випадки, коли слідчі неправовими засобами добивалися визнання підслідними вини, не завжди обґрунтовано застосовувався арешт як запобіжний захист, порушувались строки слідства і утримання затриманих під вартою до суду тощо.

Набуло поширення так зване «телефонне право», завдяки якому, застосовуючи тиск на правоохоронні органи, багато правопорушників із числа «номенклатури» ухилялися від кримінальної відповідальності. Крім того, існувала інструкція ЦК КПРС, яка прямо забороняла правоохоронним органам збирати будь-який «негатив» на номенклатурщиків партійних і радянських органів. У роки застою нерідкими були заборони допитувати посадових осіб. Непідсудними були й колегіальні органи КПРС, громадських організацій. Система номенклатури формувала в країні безлику та кишенькову, цілком залежну від партапарату судову владу [21,473]. Як і вибори народних депутатів, вибори суддів і засідателів судів були організовані таким чином, щоб на безальтернативній основі формувати склад суддівських органів з числа тих, хто пройшов попередній партноменклатурний відбір. Працівники судових органів отримували низьку заробітну плату, залежали від партійних комітетів, а також від контрольованих цими комітетами виконкомів рад у питаннях отримання і поліпшення житла, побутового обслуговування тощо.

Схожа ситуація розриву між стандартами, виписаними в законі, і тими, які діяли насправді, була властивою також для діяльності органів прокуратури. Вони являли собою строго централізовану систему нагляду за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами й відомствами, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами рад народних депутатів, колгоспами, кооперативними та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами.

Прокурор Української СРСР і «нижчестоящі» прокурори були підлеглими Генеральному прокуророві СРСР. Останній на п'ятирічний термін призначався всесоюзною Верховною Радою, був відповідальним перед нею і підзвітним їй, а в міжсесійний період звітував перед Президією Верховної Ради СРСР. Він безпосередньо призначав (усіх на п'ять років) Прокурора республіки і прокурорів областей, а також затверджував призначуваних прокурором Української РСР на той же строк районних та міських прокурорів.

Арбітраж не вважався судовим органом, хоча стаття про нього і містилась у розділі Конституції про систему правосуддя, а порядок розгляду позовів в органах арбітражу був подібним до судового процесу в цивільних справах. У Конституції йшлося про органи власне державного арбітражу. Але в тодішній радянській практиці мав місце ще й арбітраж відомчий. Керуючись Законом «Про державний арбітраж в СРСР» і на основі чинного законодавства органи арбітражної системи приймали ухвали на вирішення спорів між «соціалістичними» організаціями і підприємствами, зобов'язували порушників договірних відносин або норм господарського права до виплати неустойок, штрафів, пені і т. п. Винні ж у порушеннях конкретні особи притягувалися до відповідальності через органи прокуратури.

Особливістю тогочасного господарського законодавства, а також законодавства цивільного було всебічне забезпечення захисту і зміцнення соціалістичної власності у формі державної (загальнонародної) та колгоспно-кооперативної власності на засоби виробництва, а також майна профспілкових та інших громадських організацій, необхідного їм для виконання статутних завдань. Перші дві з названих форм соціалістичної власності називалися і в союзній та республіканській конституціях 1936-1937 років. Третя ж майно громадських організацій на конституційному рівні була задекларована вперше. Раніше в законодавстві про цю форму соціалістичної власності було заявлено Верховною Радою СРСР в ухвалених нею у грудні 1961 року Основах цивільного законодавства Союзу РСР. Два названі документи один за одним по суті оголосили, що майно, яким користувалось Комуністична партія в якості «ядра» громадських організацій», є різновидом соціалістичної власності. Цю власність держава була зобов'язана охороняти, а також створювати необхідні умови для її примноження (див. Статтю 10 Конституції СРСР і Статтю 10 Конституції Української РСР). Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, а також цивільне законодавство Української РСР із змінами та доповненнями, внесеними Верховними Радами відповідного рівня у 1981 і наступних роках, підтвердили «соціалістичну якість» майна КПРС та керованих нею громадських об'єднань.

Одночасно конституційне і цивільне законодавство СРСР і республік не допускало використання майна, що перебувало в особистій власності або в користуванні громадян, для «одержання нетрудових доходів». Індивідуальна трудова діяльність, яка допускалась у сфері кустарно-ремісничих промислів, сільського господарства, побутового обслуговування населення, а також інші види такої діяльності мали ґрунтуватися «виключно на особистій праці громадян і членів їх сімей». Основу особистої власності мали складати трудові доходи громадян. Перелік форм особистої власності, на яку розповсюджувалося право спадкоємства і яка охоронялася державою, був обмежений. Він включав вичерпно предмети вжитку, особистого споживання, комфорту та підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження. В користуванні громадян могли перебувати надані в установленому законом порядку ділянки землі для ведення підсобного господарства, садівництва та городництва, а також для індивідуального житлового будівництва (див. Главу 2 Конституції СРСР і главу 2 Конституції УРСР).

Використання і охорону землі, яка перебувала у виключній власності держави, регулювали Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік. На засадах цього акта, прийнятого в грудні 1968 року, Верховна Рада Української РСР у липні 1970 року прийняла Земельний кодекс УРСР. Він набрав чинності з початку 1972 року. З листопада 1972 року вступив у дію Водний кодекс УРСР. Він був прийнятий у червні 1972 року на підставі Основ водного законодавства Союзу РСР і союзних республік, затверджених у грудні 1970 року Верховною Радою СРСР визначались також правові засади використання і охорони надр, лісових ресурсів і тваринного світу, атмосферного повітря, усіх складових національного багатства народів Радянського Союзу з Україною включно. У 1975 року було прийнято Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про надра, у 1977 року - Основи лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік, у 1980 Закон СРСР про охорону атмосферного повітря та про охорону і використання тваринного світу.

Так формувалося необхідне кожній країні природоохоронне законодавство. Але централістські засади цього процесу, ініційованого й організованого із союзного рівня, позбавляли Україну та інші республіки можливості усвідомлення і захисту національних інтересів у відповідних сферах. Проголошена спільною власністю усього радянського народу державна власність на землю, її надра, води і ліси надавала право державній бюрократії СРСР використовувати ці ресурси на власний розсуд. Перелічені природоохоронні законодавчі акти забезпечували домінування адміністративно-командної складової державного управління, уособлюваного чиновницькою вертикаллю. Цими актами державній бюрократії фактично надавалось «законне» право на вседозволеність у використанні національного багатства республік і їх народів. Так, в Законі СРСР про охорону і використання тваринного світу по кожному з видів цього використання вказувалося лише те, що воно «здійснюється у встановленому порядку». Цей порядок встановлювали міністерства і відомства союзного і союзного-республіканського підпорядкування.

Діяльність міністерств, відомств та інших органів, а також відносини в галузі державного управління регулювалась адміністративним законодавством. Відповідні адміністративно-правові норми містили чимало актів, ухвалених в розглядуваний період. Серед них Загальне положення про Міністерства Союзу РСР (1967 р.) та положення, які приймались щодо окремих міністерств і відомств. Норми адміністративного права містили практично всі акти, закони і кодекси, що приймались з метою правового регулювання тих або інших сфер економіки і суспільних відносин. Норми, які стосувались адміністративної відповідальності, були впорядковані ухваленими в жовтні 1980 року Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення. На засадах цього акта розроблявся прийнятий у грудні 1984 року Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення.

В напрямі посилення правового примусу як одного із засобів суспільного управління і реалізації функцій влади розвивалось кримінальне і виправно-трудове законодавство.

В липні 1966 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про кримінальну відповідальність іноземців і осіб без громадянства за злісне порушення правил пересування на території СРСР». Ще через три роки було внесено доповнення і зміни до Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік. Потому, згідно усталеного порядку, відповідних нововведень зазнав також Кримінальний Кодекс (КК) УРСР. Зміни стосувались статей про особливо небезпечного рецидивіста, про незастосування умовно-дострокового звільнення, про правила визначення виду виправно-трудової установи засудженим до позбавлення волі, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості та ін.

1969 року були прийняті Основи виправно-трудового законодавства Союзу РсР і союзних республік, а через рік Виправно-трудовий кодекс УРСР. У 1983 році Президія Верховної Ради СРСР затвердила Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених. Цей документ визначав особливості виконання покарань у вигляді штрафу, громадського осуду, конфіскації майна, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, позбавлення військового або спеціального звання.

Раніше не застосовуваний вид судового покарання умовне - у 1968 році запровадив указ Президії Верховної Ради СРСР «Про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці». 1972 року до «Основ кримінального законодавства» було введено поняття злочину, який спричинив особливо тяжкі наслідки, а також визначення і перелік видів тяжкого злочину. 1977 року законодавчими актами Союзу РСР і Української РСР упроваджувався порядок відбування покарання в колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності. Тоді ж було розширено коло засуджених, до яких могли застосовуватися заміна невідбутого покарання менш жорстким, а також умовно-дострокове звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. Для неповнолітніх засуджених вводилася відстрочка виконання судового вироку про позбавлення волі. У 1982 році можливість застосування такої відстрочки була поширена і на повнолітніх осіб.

У 1981-1985 роках Президія Верховної Ради УРСР ухвалила укази на посилення кримінальної відповідальності за хуліганство, насамперед пов'язане із застосуванням зброї, вносились зміни до «Основ кримінального законодавства.» та інших законодавчих актів. Ці зміни підвищували розміри штрафів, розширювали перелік форм покарання осіб, які вчинили дрібне розкрадання державного або громадського майна, збільшували строк виправних робіт до двох років, запроваджували правила скасування умовного засудження в разі неналежної поведінки тих, до кого застосовувався цей вид покарання, встановлювали нові умови призначення покарання у випадках вчинення нового злочину умовно засудженими, засудженими з відстрочкою вироку та звільненими з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, вводили відбування покарання у вигляді позбавлення волі у виправно-трудових колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочини через необережність [21,483-486].

Та обставина, що серед засобів правового примусу щодо порушників закону найбільш поширеним було покарання позбавленням волі, призводила до переповнення установ, де утримувались засуджені. У багатьох випадках в цих установах, які за призначенням мали виконувати виправно-трудові і виховні функції, засуджені насправді набували антисоціальної орієнтації, ставали носіями епідемічно небезпечних хвороб.

Крім того, кримінальне законодавство застосовувалось не тільки щодо карних та інших соціально небезпечних злочинців. Воно поширювалося також на громадян, чиї ідейні, релігійні або політичні переконання не вкладалися у подібні до прокрустових параметри партійно-державної політики та не відповідали «ідеям наукового комунізму», якими, згідно тексту преамбул всесоюзної і республіканської Конституцій, керувався увесь радянський народ з народом Української Радянської Соціалістичної Республіки включно. Між такою законозастосовною практикою [14] і деклараціями політичних і правових документів того часу існувала кричуща суперечність.

За присутнім в них суто формальним переліком прав і свобод громадян цілком демократичними виглядали навіть союзна та республіканські конституції сталінської доби. Цього рівня документи другої половини 1970-х роках такий перелік суттєво розширили, кількість відповідних статей було збільшено з 16 до 37. В числі політичних прав були виписані права на громадянство, виборчі та інші права, якими громадянам надається можливість брати участь в управлінні державними та суспільними справами, право на об'єднання в громадські організації, свободу совісті, слова, друку, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій тощо.

Про відмінності між реаліями і деклараціями «радянського народовладдя» написано вище. Ситуація в інших сферах реалізації політичних прав і свобод громадян була цілком подібною. Щодо права на об'єднання його реалізація обмежувалась організаціями, покликаними сприяти «розвиткові політичної активності і самодіяльності, задоволенню ... різноманітних інтересів» громадян, але в певних межах «відповідно до цілей комуністичного будівництва» (див. статтю 49 Конституції Української РСР). Партійну ж складову системи громадських об'єднань могла представляти тільки одна структура КПРС.

Громадянам УРСР, які були одночасно громадянами Союзу РСР, де церква була відокремлена від держави, згідно республіканського і союзного законодавства гарантувалась свобода совісті, а саме: право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду. Насправді не тільки законодавство про релігійні культи регулювало відповідні відносини. До цієї справи долучались також державні і компартійні органи, дії яких часто не відповідали принципам і нормам права. Досить послатися на заборону діяльності Української автокефальної православної та Української греко-католицької церков, ряду інших релігійних об'єднань. Цілком закономірно, що після підняття Гельсинськими угодами «залізної завіси» між Сходом і Заходом, вже на першій міжурядового рівня Бєлградській конференції з виконання цих угод (1978 р.) Радянському Союзові були висунуті звинувачення про порушення прав людини у релігійній сфері [24,268-274].

Свобода слова, друку, зборів, мітингів і т.п. також допускалась лише в певних політико-ідеологічних межах, дотримання яких мали забезпечувати державні структури - від виховних до примусозасто- совних, репресивних. Такими межами, згідно статті 48 республіканської Конституції, що повторювала текст союзного Основного закону, була відповідність меті «зміцнення та розвитку соціалістичного ладу». Цій і тільки цій меті слугували керовані компартійною бюрократією засоби масової інформації Української РСР і всієї союзної держави [12,281-317].

Подібним обмежувальним чином радянське конституційне і похідне від нього законодавство формулювало й гарантувало також особисті права і свободи громадян недоторканість особи і житла, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, захист честі і гідності, особистої свободи і майна, свободу пересування і вибору місця проживання, рівноправність громадян різних національностей. Показовим прикладом такої регульованої тодішнім законодавством та позаправовими засобами державно-адміністративного впливу обмежувальної реалізації особистих прав і свобод була ситуація з громадянами кримськотатарської національності.

Так, під тиском кримськотатарського руху у вересні 1967 року було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму». Він знімав з кримських татар необґрунтовані звинувачення в зраді, але разом з тим ігнорував їхні національні інтереси і права. Вкотре декларувалось, що татари, які раніше проживали в Криму, «вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік, вони користуються всіма правами громадян, беруть участь в громадсько-політичному житті, обираються депутатами Верховної Ради і місцевих Рад депутатів трудящих, працюють на відповідальних постах у радянських, господарських і партійних органах, для них ведуться радіопередачі, видається газета рідною мовою, здійснюються інші культурні заходи» [25,349].

Одночасно з цим Указом була прийнята постанова Президії Верховної Ради СРСР, яка роз'яснювала, що громадяни татарської національності, які раніше проживали в Криму, і члени їхніх сімей користуються правом, як і всі громадяни СрсР, проживати на території Радянського Союзу у відповідності з чинним законодавством про працевлаштування і паспортний режим. На практиці зрівняння в правах означало штучне регулювання переселення кримських татар за допомогою сумнозвісної прописки. Не випадково лише 18% татар, які мешкають зараз на території Криму, переселилися сюди до1979 року [26,60]. Зрозуміло, що половинчасті заходи Указу не задовольняли ані кримськотатарських представників, ані саму центральну і київську владу. Питання повернення депортованих з Криму залишалося відкритим.

Спробою влади затушувати проблему було рішення про проведення оргнабору кримських татар для працевлаштування в Криму. Оргнабір розпочався весною 1968 року. Він проходив під безпосереднім контролем ЦК, міськкомів, райкомів партії Узбекистану, за участю Державного комітету Ради Міністрів УРСР по використанню трудових ресурсів та Кримського облвиконкому.

Порядок проведення оргнабору передбачав суттєві штучні обмеження, які змушували цілі сім'ї діяти самостійно. Упродовж другої половини 1960-х - початку 1970-х років до Криму та в інші області України прибуло близько 7 тис. депортованих осіб та їх нащадків [27,арк.2,3,5,9;28,арк.29,31]. У листопаді 1975 року керівники ЦК Компартії України, Кримського обкому партії, КДБ при Раді Міністрів УРСР підготували проект заходів, які, зокрема, передбачали: розповсюдження дії постанови Ради Міністрів СРСР від 19 березня 1963 року «Про часткову зміну порядку прописки громадян на постійне місце проживання в курортних місцях півдня» на всю територію Кримської області; встановлення в Криму на певний період порядку виселення з області окремих найбільш активних «підбурювачів», які проживають без прописки в незаконно придбаних будинках. Цей порядок передбачав виселення «непрописантів» з Криму до колишніх місць проживання з відшкодуванням їм вартості куплених будинків за рахунок спеціально виділених коштів. Водночас планувалось продовжити переселення за оргнабором певної кількості громадян кримськотатарської національності, виходячи з того, що цей захід вносить розлад в «ряди татарських екстремістів». В місцях же постійного проживання «громадян татарської національності», у відповідності з вимогами Указу Президії Верховної Ради від 5 вересня 1967 року, намічались додаткові заходи «виховного» і «стримуючого» характеру, спрямовані на обмеження самовільного переселення кримських татар до Криму. Відповідного змісту виховну роботу планували провести в Херсонській, Запорізькій та інших областях України. Був задіяний також ресурс Комітету державної безпеки. Планувалось посилення Управління КДБ по Кримській області за рахунок утворення місцевих його апаратів у Білогірському, Ленінському, Совєтському, Первомайському та Чорноморському районах [29,45-46].

У серпні 1978 року було прийнято спеціальну постанову Ради Міністрів СРСР по зміцненню паспортного режиму в Кримській області. В ній зазначалося: «Особи, які прибули в Крим неорганізованим шляхом і мешкають без паспорта, по недійсних паспортах, без прописки і реєстрації, не зважаючи на накладене на них адміністративне стягнення за порушення паспортних правил, за рішенням виконавчих комітетів, міських, районних, районних в містах Рад народних депутатів випроваджуються з області органами внутрішніх справ» [30,125]. Постанова була «доповнена» вказівкою МВД Узбекистану за № 221, яка забороняла виписувати татар з республіки.

У другій половині 1970-х років владні структури СРСР вдалися до нових форм приборкання прагнень кримських татар домогтися реалізації своїх прав. Серед них - спроба створення в Узбекистані нових адміністративно-територіальних (що нагадували б «національні») районів в місцях компактного мешкання громадян кримськотатарської національності. Показово, що ці райони утворювалися штучно, на загалом не освоєних землях.

Одним з перших у вересні 1978 року був проголошений новоутворений національний кримськотатарський район Мубарекський у Джизакській області; в квітні 1979 року Бахористанський у складі Кашка-Дар'їнської області. В пустелі, де знаходилися лише шість невеликих поселень (автохтонний етнос - туркмени), за відсутності розвинутої міської інфраструктури, планувалося організувати постійне місце проживання кримських татар. В рамках реалізації цієї програми у 1979 році в зазначених місцевостях почала виходити кримськотатарська газета «Достлыкъ байрагъы» («Прапор дружби»). Розгорнулася широка офіційна пропаганда інформаційних матеріалів про перенаселення Криму, відсутність коштів для переселення, небажання України приймати, а Узбекистану відпускати вказану категорію населення з метою утримання кримських татар у межах їх примусового поселення [30,122].

Все це свідчило про те, що урядові кола усвідомлювали руйнівну для системи силу руху кримських татар за реалізацію своїх прав і намагалися якомога скоріше його приборкати. По-друге, вони опосередковано вказували, що кримськотатарський рух ставав важливим фактором суспільно-політичного життя СРСР і України, з яким потрібно було рахуватися.

Отже, в частині особистих прав і свобод громадян радянські закони, навіть якщо ці закони за формальними ознаками і не порушувалися, були обмежувальними. Своєю суттю і змістом вони помітно відрізнялись від традиційного для західної демократії розуміння права як форми відносин громадянської рівності, свободи і справедливості. Переважаюча на Заході традиція розглядає права і свободи громадян як природжені і невідчужувані. Особливістю радянської конституційної концепції прав і свобод було те, що ці права подавалися як даровані і дозволені згори офіційною владою. Відповідно, влада могла регулювати обсяги й умови реалізації цих прав і свобод на власний розсуд, аж до їх повного ігнорування.

Щодо соціально-економічних прав, радянське конституційне та інші види законодавства також мали певні відмінності порівняно з практикою у цій сфері країн Заходу. У законодавстві більшості з них соціально-економічні запити громадян регулювались і регулюються не в системі прав. Ці запити відносять до благ, які кожна особа має забезпечувати собі завдяки володінню правами і свободами. З іншого боку, виписані радянськими Конституціями статті про соціально- економічні права громадян у значній своїй частині були подібними до положень документів, схвалених Організацією Об'єднаних націй. Серед них Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права людини. Він розроблявся за участі СРСР і був ним ратифікований у 1973 році. Такі міжнародні акти щобільше починають впливати на сучасну національну законотворчість у західному світі.

До тексту союзної і республіканської Конституцій вперше було включено статті про права громадян на житло і охорону здоров'я. Їх не було у раніше чинних документах такого рівня. Статті щодо інших прав на працю, відпочинок, освіту, соціальне забезпечення тощо були викладені більш розгорнуто, містили перелік гарантій їхньої реалізації. Особливістю радянської конституційної концепції прав було те, що ці права подавалися як даровані згори офіційною владою і тією системою соціально-економічних та інших відносин в державі, які влада забезпечувала і регулювала, - соціалістичним ладом, соціалістичною системою господарювання тощо. Порядок реалізації соціально-економічних прав громадян встановлювався похідними від конституційного житловим, сімейним, трудовим законодавством.