Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський регіональний інститут державного управління

Національної академії державного управління при Президентові України

АВТОРЕФЕРАТ

з теми: «Державне управління розвитком національної культури в умовах глобалізації»

25.00.01 - теорія та історія державного управління

Батіщева Ольга Сергіївна

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Львівському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Малик Ярослав Йосипович,

Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України,

завідувач кафедри європейської інтеграції і права

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Кашуба Марія Василівна,

Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України,

професор кафедри політичних наук та філософії

кандидат наук з державного управління, доцент

Карлова Валентина Володимирівна,

Національна академія державного управління при Президентові України,

доцент кафедри соціальної та гуманітарної політики

Провідна установа: Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України

Захист відбудеться “22” червня 2007 р. о 15 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.860.01 у Львівському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України за адресою: 79491, м. Львів, смт. Брюховичі, вул. Сухомлинського, 16, к. 202.

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України за адресою: 79491, м. Львів, смт. Брюховичі, вул. Сухомлинського, 16.

Автореферат розісланий “_21_” _травня_ 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат наук з державного управління Козак І.І.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. З проголошенням незалежності українська держава отримала широкі можливості сприяння розвитку української національної культури, яка була і є важливим чинником державотворення та консолідації української нації. Однак офіційний курс культурної політики держави, що полягає в інтеграції України у світовий культурний процес на принципах мультикультуралізму, не завжди сприяє розвитку української національної культури. Брак ефективних законодавчих, нормативно-правових, адміністративних механізмів, а також належної державної фінансової, інформаційної підтримки національної культури призвів до поширення явищ культурної уніфікації, поступової втрати зв'язку духовних підвалин суспільного життя, сучасної культури з національно-культурними цінностями та традиціями. Загрожуючи національному суверенітету та безпеці держави, вищезазначені процеси ставлять на порядок денний завдання переосмислити та реформувати принципи державного управління розвитком національної культури з врахуванням глобальних культурних трансформацій.

Поряд з Україною й інші сучасні демократичні, правові держави, які обирають шлях інтеграції у глобальний культурний простір, постають перед проблемою визначення своєї ролі в управлінні розвитком національної культури в умовах стрімких змін соціокультурної ситуації. З причини новизни та динамічності самого явища глобалізації, важко сьогодні спрогнозувати довгострокову перспективу розвитку національних культур, а також зміни у механізмах формування національно-культурної ідентичності. Це стає причиною поширення практики ситуативного реагування держави на соціокультурні зміни та зменшення результативності державної культурної політики, спрямованої на сприяння розвитку національної культури. Популярність використання теми культурної глобалізації у політичному дискурсі, а також значний політичний резонанс, який викликає застосування державою тих чи інших методів управління в рамках політики культурного протекціонізму, призводять до браку об'єктивної оцінки явища.

Важливе значення культури для консолідації суспільства, державотворчих процесів, стабільності та безпеки держави зумовило значне зростання інтересу до актуальних проблем управління розвитком культури як в українській, так і зарубіжній науці. Слід відзначити вагомий внесок у дослідження теоретико-методологічних засад та вивчення окремих аспектів державного управління розвитком культури у сучасних умовах таких українських та зарубіжних вчених, як М. Бірюкова, В. Борщевський, О. Ваганова, В. Горський, О. Гриценко, І. Дзюба, С. Дрожжина, В. Карлова, М. Кашуба, В. Ковалевський, А. Колодій, А. Леонова, Л. Лещенко, Т. Лильо, В. Лісовий, А. Мелітонян, В. Нікітін, О. Різник, С. Чукут, Дж. Ахерн, А. Аппадураї, Дж. Бейкер, М. Бучанан, П. Бурдьє, Е. Еверіт, П. Козловський, Д. Лузлі, Ч. Лендрі, С. Манді, Ф. Матарассо, С. Мерньє, А. Перотті, Дж. Томлінсон та інших. Слід також підкреслити наукову і практичну значущість досліджень таких аналітиків державної культурної політики сучасних країн світу, як В. Буценко, Ф. Боргонові, Р. Вангерме, К. Гордон, Б. Гурно, Ж. Ренар та інші.

Віддаючи належне дослідникам, чиї наукові розробки становлять значний внесок у вивчення проблеми, слід однак зауважити, що державне управління розвитком безпосередньо національної культури у сучасних умовах ще не стало предметом спеціального комплексного дослідження. Недостатній рівень наукового вивчення проблеми пояснюється, з одного боку, поступовим зменшенням практичної цінності деяких наукових розробок із зазначеної проблематики, зумовленого об'єктивними причинами, а з другого боку - вузькою спеціалізацією наявних напрацювань. Майже відсутні узагальнюючі роботи, здійснені на основі порівняльного аналізу, які б містили теоретичне обґрунтування реформування системи державного управління культурним розвитком із врахуванням специфіки соціокультурної ситуації, що склалася у сучасних глобалізованих державах, рівня їх інтегрованості у глобальний економічний, політичний, культурний простір, розвитку сектору культурного виробництва, традицій державного управління культурною сферою тощо.

Отже, цілісне дослідження концептуальних засад державного управління розвитком національної культури, а також специфіки реалізації державної влади у системі управління культурою у сучасних умовах дозволить окреслити шляхи реформування та адаптації зарубіжного досвіду в культурній політиці держав, які прагнуть забезпечити процвітання своїх національних культур та захист національної культурної спадщини.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дослідження проводилося в рамках комплексного наукового-дослідницького проекту “Державне управління та місцеве самоврядування” Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України; пов'язане з темами “Програмно-цільове управління суспільним розвитком” (ДР № 0106U006388), а також “Концептуальні засади трансформації владних інститутів, процесу вироблення і здійснення публічної політики” (ДР № 0107U001600), “Механізми формування соціального капіталу в Україні” (ДР № 0107U001602), у розробці яких здобувач брала безпосередню участь.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є узагальнення концептуальних підходів до проблеми державного управління розвитком сучасних національних культур та наукове обґрунтування пріоритетних напрямів державної культурної політики зарубіжних країн та України в умовах глобалізації.

Досягнення окресленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- узагальнити поширені в зарубіжній та українській науці теоретико-методологічні підходи до проблеми державного управління розвитком національної культури в умовах глобалізації;

- уточнити та доповнити поняття “національна культура” як об'єкт державного управління, враховуючи сучасні трансформації, що відбуваються у феномені, а також специфіку здійснення органами влади національних держав внутрішньої політики культурного розвитку в умовах глобалізації;

- уточнити поняття “культурні індустрії”, продукція яких є не лише важливим чинником формування національно-культурної ідентичності усередині країни, а й ефективним інструментом впливу на культурну ідентичність громадян інших країн;

- порівняти досвід розвинутих зарубіжних країн у державному управлінні розвитком національних культур на сучасному етапі; з'ясувати ефективність переважаючих методів та механізмів, які застосовують держави з метою захисту національних культур та їх адекватність сучасним процесам світового культурного розвитку;

- проаналізувати наявні моделі державного управління розвитком культури, специфіку повноважень та діяльності органів державної влади у сфері культури;

- проаналізувати нормативно-правові акти, національне законодавство та міжнародні угоди із захисту прав інтелектуальної власності на об'єкти матеріальної та нематеріальної культури, торгівлі культурними товарами та послугами, а також міжнародні ініціативи із запровадження “нової” культурної політики, які покликані стримувати процеси культурної уніфікації та зберегти культурну спадщину народів світу;

- теоретично обґрунтувати основні пріоритети державної культурної політики в умовах світових інтеграційних процесів;

- розробити практичні рекомендації щодо напрямів оптимізації державного управління розвитком національної культури в Україні з врахуванням зарубіжного досвіду.

Об'єкт дослідження - досвід державного управління розвитком національної культури в умовах глобалізації у розвинутих країнах світу та Україні.

Предмет дослідження - теоретико-методологічні засади, а також шляхи реформування державного управління розвитком національних культур на сучасному етапі.

Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що, незважаючи на спричинені глобалізацією процеси поступової втрати абсолютного державного суверенітету у вирішенні питань внутрішньої політики, на сучасному етапі держави володіють низкою механізмів та методів впливу, застосовуючи які вони здатні спинити процеси культурної уніфікації, що є можливим за умови обов'язкового врахування глобалізаційних трансформацій у феномені національної культури.

Методи дослідження. У дослідженні використаний комплекс філософських, загальнонаукових та спеціальних методів. Для всебічного дослідження проблеми використано такі загальнонаукові методи, як аналіз, синтез, дедукція, індукція, аналогія, метод порівняння, єдності історичного та логічного, органічної єдності теорії і практики тощо.

Методологічною основою дисертаційного дослідження стали міждисциплінарний системний підхід та метод порівняльного аналізу, які застосовувалися зокрема, у вивченні взаємозв'язків між структурними елементами системи державного управління розвитком культури у різних країнах світу, у дослідженні загального та специфічного у функціонуванні органів державної влади, міжнародних організацій, які працюють у сфері управління культурним розвитком. Основні функції, завдання та напрями діяльності органів державного управління, а також міжнародних організацій, що суттєво впливають на формування та реалізацію державної культурної політики в умовах глобалізації, вивчалися за допомогою структурно-функціонального методу.

Методами класифікації та систематизації узагальнено законодавчі, нормативно-правові документи, що є базовими у реалізації державної культурної політики окремих держав, а також міжнародні угоди, спрямовані на захист національних культур.

За допомогою методу моделювання розроблені рекомендації щодо оптимізації наявних та впровадження нових ефективних механізмів та напрямів державного управління, які б забезпечили повноцінний розвиток національної культури у нових глобалізаційних умовах.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в теоретичному обґрунтуванні концептуальних засад державної культурної політики, методів та механізмів державного управління розвитком національних культур у сучасних умовах.

Зокрема, у дисертаційному дослідженні:

вперше:

- узагальнено наукові концепції державного управління соціокультурним розвитком в умовах глобалізації, які поділяються на три групи: погляди представників так званої “трансформаційної” школи, “скептичної” та “гіперглобалістичної”; виявлено відмінності у розумінні представниками вищезазначених шкіл ролі, рівня та форм втручання національної держави в управлінні культурним процесом;

- здійснено порівняльний аналіз принципів, методів та механізмів державного управління розвитком національних культур у розвинутих країнах світу; виявлено переваги та потенційні небезпеки для розвитку національних культур втілення принципу мультикультуралізму, а також процесів лібералізації, маркетизації культурної діяльності;

уточнено:

- поняття “національна культура” як об'єкт державного управління, під яким потрібно розуміти спрямовану на внутрішньо національне і загальносвітове функціонування систему цінностей та культурних норм, їх творення, відбору, акумуляції та ретрансляції, що лежить в основі єдиної національно-культурної ідентичності і обумовленого культурою національного стилю життя і служить об'єднавчим чинником суспільства в умовах поліетнічних, полікультурних держав сучасності; у визначенні враховано тенденцію до послаблення ролі культури титульної нації в умовах поширення дискурсу мультикультуралізму, включено поняття “культурних норм” як важливого чинника стабільності та безпеки у суспільстві, а також “національного стилю життя”, що є інтегральним елементу національної культури;

- поняття “культурні індустрії” як нового сектору економічного виробництва, продукція якого має важливе культурне значення і виступає інструментом впливу на формування у суспільстві культурних цінностей та норм; запропоновано закріпити уточнене визначення “культурних індустрій” у нормативно-правових документах з метою легітимації використання державою методів регулювання відносин на ринку культурних товарів і послуг;

набули подальшого розвитку:

- теоретичний аналіз моделей державного управління розвитком культури: виявлено переваги та недоліки наявних моделей з врахуванням глобалізаційних умов, обґрунтовано переваги застосування моделі державного управління, заснованої на принципі централізації, у країнах, на національних культурах яких найбільше позначається негативний вплив глобалізації; підкреслено роль держави як стратега культурного розвитку нації;

- оцінка ефективності деяких законодавчих, нормативно-правових актів, міжнародних угод, що регулюють відносини між державами з питань культурного співробітництва, торгівлі культурними товарами і послугами та захисту прав інтелектуальної власності на об'єкти матеріальної і нематеріальної культури: вказано на причинах їх низької ефективності, які полягають у невідповідності наявних матеріально-технічних ресурсів культурного сектора задекларованим зобов'язанням держав, у суперечностях між завданнями державної культурної політики, спрямованої на дотримання національних інтересів, та необхідністю приведення внутрішнього законодавства у відповідність міжнародним угодам;

- теоретичне обґрунтування пріоритетних напрямків сучасної державної культурної політики, які полягають у формуванні нової національно-культурної ідентичності, здатної об'єднати громадян в умовах поліетнічності, полікультурності держав, у створенні умов мовно-культурної цілісності суспільства, розвитку національних культурних індустрій, національної освіти, ЗМІ, перетворення національної культури на чинник міжнародного престижу;

доповнено:

- практичні рекомендації щодо адаптації зарубіжного досвіду в державному управлінні розвитком національної культури в Україні: підкреслені необхідність централізації управлінських функцій, важливих для регулювання соціокультурних процесів у державі та пріоритетного розвитку української національної культури, забезпечення мовно-культурної цілісності, збереження й розвиток української культурної ідентичності суспільства, співпраця органів державної влади і науково-дослідних установ та громадських організацій, що займаються вивченням проявів глобалізації у національній українській культурі та інших культурах сучасності.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні положення, висновки і рекомендації дослідження можуть бути використані у науково-дослідницькій і викладацькій роботі, при підготовці лекційних курсів і семінарських занять з актуальних питань державного управління у сфері культури, освіти, інформаційної та гуманітарної політики. Запропоновані рекомендації доцільно використати у практичній діяльності центральних та місцевих органів державного управління у сфері культури й освіти, у діяльності відповідних неурядових громадських організацій, у розробці нових та доповненні наявних законодавчих та нормативно-правових актів, що регулюють внутрішні та зовнішні культурні відносини, а також обмін культурними товарами та послугами. Окремі рекомендації щодо оптимізації діяльності можуть бути використані у процесі реформування міжнародних організацій, які працюють у напрямку захисту культурного розмаїття. Застосування результатів дослідження у практиці державного управління допоможе контролювати процеси культурної уніфікації в Україні та інших країнах світу, сприятиме формуванню у свідомості громадян глибоких знань та цінування власної національної культури, а також поваги до цінностей інших культур, що є запорукою ефективного функціонування будь-якої держави в умовах глобалізації.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладені у доповідях на науково-практичних конференціях. Зокрема: на щорічних міжнародних науково-практичних конференціях Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України: “Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія, методологія та практика” (Львів, січень 2003 р.), “Ефективність державного управління в контексті європейської інтеграції” (Львів, січень 2004 р.), “Оптимізація стратегій управління у нових умовах” (Львів, січень 2004 р.); на міжнародній конференції, що проходила у Львівському національному університеті імені І.Франка, “Глобалізація та інтеграція: шанси для Східної Європи” (Львів, квітень 2003 р.); на щорічній звітній викладацько-студентській науково-практичній конференції Національного університету “Острозька академія” (Острог, квітень 2002); на міжнародній конференції університету Сан-Франциско та Асоціації досліджень миру і справедливості “Виклики глобалізації: Забезпечення миру, справедливості та прав людини” (Сан-Франциско, США, жовтень 2004 р.), в обговореннях міжнародного круглого столу “Економічна глобалізація”, організованого центром вивчення міжнародних відносин ім. Л. Вернон (Нью-Йорк, США, листопад 2003 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження висвітлені у семи наукових публікаціях, чотири з яких є статтями, опублікованими у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Повний обсяг дисертації - 247 сторінок, з них 195 сторінок основного тексту, 10 сторінок додатків. Список використаних джерел містить 321 найменування, у тому числі 218 англійською та французькою мовами.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання дослідження, окреслено об'єкт і предмет, а також застосовані у дослідженні методологічні підходи, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Теоретичні аспекти державного управління розвитком національної культури в умовах глобалізації” проаналізовано стан наукового вивчення теоретико-методологічних засад державного управління у сфері культури загалом та проблеми управління розвитком національної культури зокрема; розглянуто основні концептуальні підходи до визначення об'єкта державного управління у сфері культури, простежено зміни у національних культурах, які відбуваються під впливом глобалізації та вимагають втручання держави.

Важливе значення для осмислення культури як об'єкту державного управління у сучасних умовах мають концептуальні підходи до проблеми таких українських та зарубіжних дослідників, як О. Ваганова, В. Горський, О. Гриценко, І. Дзюба, С. Дрожжина, В. Карлова, В. Ковалевський, А. Леонова, Т. Лильо, В. Лісовий, О. Різник, С. Чукут, Дж. Ахерн, А. Аппадураї, Дж. Бейкер, М. Бучанан, П. Бурдьє, Д. Фридман, А. Гідденс, С. Мерньє, Д. Лузлі та інших. Підкреслено також вагомий внесок дослідників А. Гріна, Р. Ашера, Дж. Дональдса, М. Едвардса, Б. Брок-Утне, М. Квєка, Л. Афанасьєвої, Н.Білоцерківської, В.Борщевського та інших у вивченні окремих аспектів впливу глобалізації на національну освіту, національні культурні індустрії та культурну і мистецьку діяльність у сучасних державах.

Для визначення теоретико-методологічних засад державного управління розвитком національної культури в умовах глобалізації важливими стали результати досліджень, здійснених експертами Ради Європи з питань культури у рамках проекту з вивчення державної культурної політики європейських країн “Мозаїка”. Здійснено порівняльний аналіз звітів експертів Дж. Ахерна, Б. Баклієн, К. Гордона, Е. Еверітта, Ш. Ландрі, Л. Пределлі та інших, який дозволив глибше зрозуміти специфіку реалізації державної культурної політики в сучасних умовах та розробити на основі цього практичні рекомендації щодо оптимізації державного управління розвитком національної культури в Україні.

Значна увага дослідників до проблеми свідчить про усвідомлення світовою науковою спільнотою важливості наслідків глобалізації для теперішнього становища та майбутнього національних культур. Наявні розбіжності у рекомендаціях науковців пояснюються не лише застосуванням різних методологічних підходів у дослідженнях, а й різним сприйняттям культури, її ролі, функції у суспільстві, соціально-економічними, політичними умовами кожної держави, відмінностями у досвіді управління культурною сферою.

У розділі розглянуто переваги та недоліки інтеграції національної культури у глобальний культурний обмін. Важливе значення для розуміння змін, що позначаються на розвиткові сучасних національних культур, мають теоретико-методологічні підходи, викладені у працях зарубіжних та українських учених: А. Аппадураї, З. Бжезінського, П. Бурдьє, С. Гантінгтона, Е. Гідденса, П. Козловського, Дж. Томлінсона, С. Томпсона, В. Салушинські, В. Горського, Т. Лильо, О. Різника, М. Поповича та інших. Враховуючи погляди учених зроблено висновок, що з одного боку глобалізація відкриває широкі можливості для культурного діалогу, який, за умови здійснення на паритетних правах його учасників, потенційно може справити позитивний вплив на розвиток національних культур. А з другого боку, неконтрольовані процеси культурної уніфікації можуть призвести до поступової руйнації системи цінностей, що лежать в основі національних культур та національного стилю життя, а також до втрати особистістю унікальної національно-культурної ідентичності, яка традиційно виступала чинником консолідації суспільства. На процесах руйнації національної культури також негативно позначаються зменшення суверенітету держав у вирішенні питань внутрішньої політики, інтенсифікація міграційних потоків і, як результат, урізноманітнення етнічного складу населення багатьох країн, традиційно ізольованих від іншокультурних впливів, стрімке збільшення розмаїття культур, цінностей, релігій, традицій, звичаїв, диверсифікація інформаційних потоків та споживання імпортованих культурних товарів і послуг. Виокремлено чинники нееквівалентного культурного, інформаційного обміну між країнами, а також домінування імпортованої культурної продукції західного походження, що стає причиною нерівності можливостей розвитку національних культур країн світу. Наголошено на принциповій відмінності між “культурною глобалізацією” і “культурною залежністю” країн.

З огляду на трансформаційні впливи глобалізації на феномен національної культури обґрунтовується необхідність уточнення традиційного поняття “національна культура” як об'єкт державного управління. У дослідженні національна культура визначена як система цінностей та культурних норм, їх творення, відбору, акумуляції та ретрансляції, що лежить в основі єдиної національно-культурної ідентичності і обумовленого культурою національного стилю життя і служить об'єднавчим чинником суспільства в умовах поліетнічних, полікультурних держав сучасності.

У другому розділі “Світові тенденції у державному управлінні розвитком національної культури в умовах глобалізації” здійснено порівняльний аналіз зарубіжного досвіду державного управління розвитком національних культур у сучасних глобалізаційних умовах. Вивчено концептуальні засади державної культурної політики, а також окремі аспекти державного управління розвитком національної культури у країнах Європейського Союзу (Франції, Німеччині, Італії, Данії, Австрії, Португалії, Іспанії, Греції, Норвегії, Швеції, Великій Британії та ін.), країнах Азії (Сінгапурі, Японії, Індії, Південній Кореї, Тайвані), Центрально-Східної Європи (Румунії, Сербії, Болгарії, Польщі, Хорватії, Угорщині та ін.), Латинської Америки (Мексиці, Венесуелі, Аргентини, Бразилії), СНД (Росії, Грузії, Азербайджані, Вірменії, Україні та ін.), у США та Канаді. На основі аналізу переваг і недоліків політики культурного протекціонізму, до якої вдаються уряди окремих держав з метою захисту національної культури від уніфікації та інших негативних наслідків глобалізації, обґрунтовується необхідність постановки проблем державного управління розвитком національної культури серед найважливіших пріоритетів держави.

Охарактеризовано поширені у світі моделі державного управління галуззю культури з погляду їх адекватності сучасним соціокультурним процесам. Вказано на основні механізми реалізації державної влади в системах управління питаннями культурного розвитку. Підкреслюється, що у сучасних умовах виникає потреба збільшення ролі держави у регулюванні культурного розвитку з метою пом'якшення негативного впливу глобалізації на національну культуру. Доведено, що типи культурної політики, які відзначаються значним рівнем децентралізації управління, не здатні забезпечити ефективний захист національної культури. В той же час жорстко централізованій протекціоністській культурній політиці притаманні такі недоліки, як значний тиск на державний бюджет та політична неприйнятність в умовах демократичного культурного процесу. Оптимальний тип державного управління розвитком культури полягає у балансі в управлінні культурною діяльністю принципів централізації - децентралізації.

В умовах стрімких змін соціокультурної ситуації культурна політика держави, розрахована на довгострокову перспективу, є ефективною лише за умови врахування поряд з такими порівняно стабільними чинниками, як особливості менталітету народу, культурні традиції, традиції управління культурною сферою, домінуючий у суспільстві рівень культурної компетенції та культурних потреб, також поточного рівня інтегрованості країни у глобальний культурний, економічний, політичний простір, поточного стану розвитку національної культури та негативних наслідків глобалізації, що на ньому позначаються на даному етапі розвитку.

Значну увагу приділено питанням специфіки реалізації державного управління розвитком національної культури в умовах глобалізації. Вказано на суперечливі та небезпечні тенденції співіснування у культурній політиці багатьох держав дискурсу мультикультуралізму як головної засади міжкультурних відносин у сучасних умовах багатонаціональних країн та державного протекціонізму на користь культури титульної нації. Ґрунтовний аналіз наукових концепцій еволюції феномену державного управління розвитком культури, а також національної культури, як одного з його об'єктів, дозволяє стверджувати, що на сучасному етапі існує потреба у створенні та визначенні духовних та культурних основ нової національно-культурної ідентичності, яка б враховувала сучасні тенденції демократизації культурного процесу, збільшення етнічного складу його суб'єктів, а також значні зовнішні впливи інших культур.

Обґрунтовано також першочергову необхідність підтримки державою тих сфер культурної діяльності, на яких найбільше позначаються загрози глобалізації та які, завдяки їх здатності впливати на масову свідомість, стають інструментами маніпуляції національно-культурною ідентичністю громадян. Серед таких пріоритетів повинні стати: розвиток державної мови, національних ЗМІ, культурної індустрії, освіти. Завдання держави полягає у тому, щоб, запобігаючи уніфікуючим тенденціям, які привносить із собою інтернаціоналізація освіти, інформаційного простору, соціокультурних практик, спрямувати цей розвиток на захист національної культури, перетворивши їх на ефективний спосіб популяризації національного стилю життя, формування у суспільстві високих культурних потреб та глибокої культурної компетенції.

Враховуючи досвід вищезазначених країн, зроблено висновок, що основними елементами національної стратегії культурного розвитку в умовах глобалізації стають: 1) зміна ставлення держави до культури як важливої інвестиції у соціальний капітал особистості; 2) залучення громадян до процесу формування національної стратегії культурного розвитку; 3) формування на основі культури титульної нації нової національно-культурної ідентичності, яка відповідає соціокультурній ситуації та є більш ефективною у забезпеченні соціальної єдності і високого престижу країни на міжнародному рівні; сприяння активізації конструктивного міжкультурного діалогу, в якому визначатимуться основи нової національно-культурної ідентичності; 4) інтеграція культурних стратегій у загальну державну політику, що вимагає скоординованих дій держави та дотримання спільної мети захисту національної культури у економічному, соціальному розвитку суспільства; 5) формування культурного капіталу засобами національної освіти; 6) пріоритетний розвиток національної культурної індустрії; 7) розширення культурних обмінів та популяризація національної культури у світі; 8) створення сучасної наукової бази для вивчення різноманітних аспектів управління розвитком національної культури у сучасних умовах, з подальшою імплементацією результатів досліджень у практиці державного управління; 9) поширення практики кваліфікованої експертної оцінки діяльності організацій, підприємств та установ культурної галузі з метою виявлення та подальшої підтримки державою найбільш ефективних у справі захисту та популяризації національної культури.

У третьому розділі “Міжнародні та міждержавні інструменти захисту національних культур” міститься аналіз чинних міжнародних угод, у яких порушено важливі аспекти розвитку сучасних національних культур. Йдеться про вплив міжнародних організацій, зокрема ЮНЕСКО, Світового банку, Міжнародної федерації міністерств культури та агентств з питань культури, Світової мережі з культурної політики, Міжнародної мережі з культурного розмаїття та ін., на запровадження національними державами політики сприяння розвитку та захисту національних культур від негативних глобалізаційних тенденцій. Наголошено, що в умовах посиленої інтеграції держав у глобальний економічний, інформаційний, культурний простір, а також поширення впливовими міжнародними організаціями дискурсу мультикультуралізму та “захисту культурного розмаїття”, визначення основних напрямків державної культурної політики країн світу неможливе без врахування пріоритетів світового культурного розвитку.

У розділі порушуються питання взаємодії національних урядів та міжнародних організацій у вирішенні проблем культурної глобалізації, вивчено співвідношення внутрішніх чинників, якими є національні інтереси, унікальні культурні потреби громадян національних держав, та пріоритетів культурного розвитку світової спільноти у процесі визначення напрямків державної культурної політики. Проаналізовано міждержавні угоди, на основі яких здійснюється глобальний культурний обмін, а також ініціативи держав з розвитку “нової” культурної політики, метою яких стало створення рівноправних умов для розвитку всіх культур, досягнення більшого балансу у споживанні вітчизняних та імпортованих культурних товарів і послуг, забезпечення нормативно-правових основ регіональної культурної співпраці, охорони мовного та культурного розмаїття, захисту прав інтелектуальної власності на об'єкти матеріальної та нематеріальної культури в умовах глобального поширення нових технологій, забезпечення рівного доступу до культурних об'єктів та культурної діяльності. Здійснено аналіз аспектів, важливих для розвитку сучасних національних культур, у таких торговельних угодах, як ГАТТ (1994 р.), ГАТС (1998 р.), ТРІПС (1996 р.), НАФТА (1994 Р.), у міжнародних угодах з захисту культурного розмаїття, зокрема Загальній декларації про культурне розмаїття ЮНЕСКО (2001 р.), Конвенції ЮНЕСКО з охорони та сприяння розмаїттю форм культурного самовираження (2005 р.), та ін.) державне управління національний культура глобалізація

Причинами низької ефективності деяких з вищезазначених угод названо їх декларативність, незначну здатність впливу на ситуацію, що склалася на світовому ринку торгівлі культурними товарами та послугами, невідповідність матеріально-технічних ресурсів культурного сектору умовам швидкого розвитку та поширення новітніх технологій, а також взятим державами зобов'язанням розширювати культурний обмін, відсутність механізмів захисту прав інтелектуальної власності на об'єкти нематеріальної культурної спадщини, яка в умовах глобалізації експлуатується культурними індустріями високорозвинутих країн.

Зроблено висновок, що існує потреба у реформуванні деяких міжнародних організацій у напрямку надання їм більших повноважень та важелів впливу на світовий культурний обмін, у перегляді чинних міжнародних угод з торгівлі культурними товарами і послугами, а також угод з захисту культурного розмаїття з причини їх незначної ефективності у захисті національного культурного капіталу, який в умовах глобалізації та комерціалізації став предметом торгівлі. Необхідно також продовжувати співпрацю з винайдення ефективних інструментів захисту прав інтелектуальної власності на об'єкти нематеріальної культурної спадщини націй та народів світу.

У четвертому розділі дисертації “Шляхи реформування державного управління розвитком національної культури в Україні” вказано на причини та шляхи подолання неадекватності державного управління сферою сучасній соціокультурній ситуації, що склалася в країні.

На основі аналізу законодавчої бази, нормативно-правових документів, що становлять правове поле культурної діяльності в Україні, статистичних даних щодо основних показників культурного розвитку, а також праць українських дослідників вказано на першочергову потребу значної державної підтримки розвитку української національної культури. У процесах деволюції державної влади на рівень суб'єктів державної політики реформування системи державного управління (у запровадженні принципу децентралізації управління, приватизації установ та підприємств культури, уведенні нових схем фінансування галузі, створенні законодавства та нормативно-правового забезпечення функціонування установ та організацій культури) вкрай важливо залишити за державою важелі впливу на розвиток української національної культури та повноваження здійснювати контроль над споживанням культурної продукції, що надходить з-за кордону.

Аналіз ситуації, що склалася навколо проблем управління культурним розвитком українського суспільства, показує, що в державній культурній політиці України практично не враховуються глибинні трансформації у механізмах формування національно-культурної ідентичності, яка сьогодні не виконує своєї функції консолідації суспільства. Не досягнуто політичної згоди у питанні державної мови, збільшення впливів інших культур та масової культури низької якості на українську національну культуру, духовна деградація суспільства, послаблення зв'язку сучасної української культури з історико-культурними традиціями, низький рівень конкурентоспроможності національних культурних індустрій, культурної компетенції й усвідомлення себе представниками єдиної нації та громадянами однієї держави, популяризації української культури за кордоном та інші проблеми.

Враховуючи сучасний стан розвитку української національної культури, а також світові глобалізаційні тенденції, Україна повинна стати на шлях культурного протекціонізму, щоб забезпечити процеси розбудови національної держави та розвитку української нації. У розгляді пріоритетних напрямків культурної політики вказується, що в інтеграції держави у глобальний культурний простір першочерговим завданням є створення цілісної довгострокової концепції розвитку української національної культури на основі нової національно-культурної ідентичності, здатної об'єднати громадян України. Нове визначення культури як об'єкту державного управління повинно бути закріплено у законодавчих та нормативно-правових документах. Обов'язковою є інтеграція єдиної стратегії культурного протекціонізму у державну політику в інших сферах: економічній, соціальній, освітній, інформаційній.

Пропонуються конкретно-практичні рекомендації щодо вдосконалення державного управління з метою захисту української національної культури, яке потрібно здійснювати на принципах балансу державної (центральної) влади, органів місцевого самоврядування, що повинні відображати та враховувати у культурній політиці інтереси та потреби громадян, а також враховувати принципи саморегуляції культури.

Опираючись на зарубіжний досвід, в Україні потрібно стимулювати розвиток національних культурних індустрій, національної освіти, українського мистецтва. Це можливе за умови збільшення фінансової підтримки з боку держави із застосуванням програмно-цільового підходу, забезпечення ефективної системи законодавства для залучення інвестицій у культурну сферу та пільгового оподаткування культурної і благодійницької діяльності, запровадження практики фахової оцінки ефективності діяльності культурних установ та організацій. Першочерговими завданнями є збільшення престижу професії культурного працівника, підтримка незалежних митців та мистецьких колективів, діяльність яких становить значний внесок у розвиток української національної культури, забезпечення за допомогою регулятивних, фінансових та інших механізмів балансу у споживанні українських та імпортованих товарів і послуг культурних індустрій на вітчизняному ринку, популяризація української культури за кордоном, створення сприятливих умов для залучення громадськості у процес формування та реалізації національної стратегії розвитку української культури.

Висновки

Узагальнення наукових концепцій та світового досвіду державного управління розвитком національної культури в умовах глобалізації дає змогу зробити такі висновки:

1. Сучасні теоретичні підходи до проблеми державного управління розвитком національної культури можна класифікувати в межах трьох шкіл - “гіперглобалізаційної”, “скептичної” та “трансформаційної”. Представники першої групи (Дж. Дональд, Р. Ашер, М. Едвардс) відстоюють тезу, що традиційне поняття національної культури вже не відповідає соціокультурним реаліям та потребам мультикультурних суспільств, а нова глобальна культура, що народжується, краще забезпечує функціонування максимально інтегрованих країн світу. Таким чином, протекціоністські методи у культурній політиці держави можуть викликати посилення активності націоналістичних рухів, культурного фундаменталізму та загрожують міжкультурними та міжцивілізаційними конфліктами. Натомість держава повинна сприяти утвердженню космополітичних цінностей та посиленому культурному обміну. Протилежної позиції дотримуються представники “скептичної” школи (А. Аппадураї, С. Томпсон, Дж. Томлінсон), наголошуючи на тому, що національна культура і, відповідно, роль держави у її захисті та стимулюванні розвитку не втрачатимуть свого значення внаслідок активізації тенденцій до ізоляціонізму, регіоналізації, актуалізації почуття культурної винятковості та спротиву культурній уніфікації, що проявлятиметься у поширенні політики культурного протекціонізму та збільшенні ролі держави у регулюванні культурного процесу. Представники “трансформаційної школи” (Е. Гідденс, М. Кастелз, Д. Хелд, П. Джоунс) сумніваються у можливості державного захисту національної культури власними зусиллями держав, пояснюючи це глибокими трансформаціями в інституті самої національної держави та обмеженням її суверенітету у вирішенні багатьох питань внутрішньої політики. На їхню думку, лише міжнародна співпраця є запорукою успіху запобігання культурній уніфікації.

2. Вплив глобалізаційних тенденцій на феномен національної культури зумовлює потребу в уточненні визначення поняття “національна культура як об'єкт державного управління”, у якому слід врахувати тенденцію до послаблення ролі культури титульної нації в умовах поширення дискурсу мультикультуралізму, врахувати можливість формування нової національно-культурної ідентичності, підкреслити важливість національного стилю життя як інтегрального елементу національної культури. Пропонується розуміти національну культуру як спрямовану на внутрішньо національне і загальносвітове функціонування систему цінностей та культурних норм, їх творення, відбору, акумуляції та ретрансляції, що лежить в основі єдиної національно-культурної ідентичності і обумовленого культурою національного стилю життя і яка служить об'єднавчим чинником суспільства в умовах поліетнічних, полікультурних держав сучасності.

3. Аналіз наявних моделей державного управління розвитком культури свідчить, що в умовах глобалізації захист національної культури неможливий без суттєвого збільшення ролі держави в управління культурними процесами. Централізація управління розвитком культури дозволяє ізолювати культурний сектор від впливу негативних факторів глобалізаційних тенденцій, однак її недоліками є створення тиску на державний бюджет, незначний рівень залучення громадян у процес прийняття рішень щодо вирішення проблем загальнодержавного рівня, і, як показує практика, політична неприйнятність протекціоністських методів в умовах плюралістичного суспільства.

Оптимальна державна культурна політика будується на виваженому співвідношенні принципів централізації - децентралізації, адже в сучасних демократичних правових державах важливою є активна участь усіх суб'єктів культурного процесу у визначенні пріоритетних напрямків культурної політики. Центральна роль держави полягає у формуванні стратегії національного культурного розвитку та координації колективних зусиль усіх суб'єктів культурної діяльності у визначеному напрямку. Умовою успішної реалізації державної культурної політики повинна стати обов'язкова інтеграція культурних стратегій у загальну державну політику. Це вимагає скоординованих дій органів державної влади у досягненні спільної мети сприяння розвитку національної культури та запобігання суперечностей між завданнями культурної політики та політики держави щодо розвитку інших сфер, зокрема економічної, соціальної, інформаційної, освітньої.

4. Враховуючи тенденцію до комерціалізації культурної сфери, виникає потреба в уточненні та закріпленні у національному законодавстві визначення поняття “культурних індустрій”, які слід розуміти як сектор економічного виробництва, продукція якого має важливе культурне значення і виступає інструментом впливу на формування у суспільстві культурних цінностей та норм. З огляду на це, важливим пріоритетом державного управління повинно стати створення, а за наявності - стимулювання подальшого розвитку незалежної конкурентоспроможної національної культурної індустрії та надання сектору культурного виробництва доступу до засобів виробництва і поширення продуктів їх діяльності.

5. Формування життєздатної культурної політики, адекватної сучасному стану розвитку національних культур, неможливе без активної участі держав у міжнародній співпраці з розробки та запровадження ефективних міжнародних інструментів регулювання світової торгівлі культурними товарами та послугами, захисту прав інтелектуальної власності на об'єкти матеріальної та нематеріальної культури, захисту та сприяння розмаїттю форм культурного вираження. Причинами низької ефективності наявних інструментів постають суперечності у внутрішньому законодавстві держав між задекларованими принципами міжнародних угод із захисту культурного розмаїття та завданнями національної культурної політики, побудованої на пріоритеті національних інтересів; невідповідність матеріальних, технічних ресурсів та можливостей зобов'язанням держав у рамках підписаних міжнародних угод; брак механізмів щодо попередження монополії та забезпечення доступу на світові ринки культурної продукції, що походить з різних країн, а також політичної волі деяких держав поступитися часткою своїх прибутків в ім'я захисту національних культур країн, вимушених імпортувати культурну продукцію. З огляду на вищезазначене, слід продовжувати активну співпрацю з удосконалення механізмів регулювання міжнародного культурного обміну, переглянути міжнародні угоди з торгівлі культурними товарами і послугами, а також надати міжнародним організаціям більше повноважень та важелів впливу на імплементацію принципів міжнародних угод з захисту культурного розмаїття у внутрішній політиці національних держав.

6. Узагальнення досвіду державного управління розвитком національної культури та усебічний аналіз сучасної соціокультурної ситуації дозволяє окреслити пріоритетні напрямки державної культурної політики. Одним із важливих завдань держави постає створення умов для формування нової національно-культурної ідентичності та на її основі - оновленої національної культури, яка б відповідала умовам активних внутрішніх та зовнішніх міжкультурних контактів, забезпечувала соціальну єдність у поліетнічному та полікультурному суспільстві, а також високий престиж держави на міжнародному рівні. Досягнення цієї мети можливе лише шляхом розроблення та реалізації послідовної довгострокової державної культурної політики. Визначення ціннісних, духовних основ нової національно-культурної ідентичності повинно здійснюватись у демократичному суспільному діалозі, за умови активної співпраці національної еліти (провідних науковців, відомих діячів культури і мистецтв, політиків, релігійних лідерів), а також всіх зацікавлених суб'єктів культурного життя.

Передумовою успіху нової національно-культурної ідентичності є цілісність мовного середовища у суспільстві, адже механізмами мови формуються, зберігаються та, що найважливіше, передаються духовні основи національної культури. Як показує досвід багатьох країн світу, зокрема Франції, Великої Британії, Італії, мова нації, а через неї й національна культура, можуть стати чинником престижу національної держави на міжнародній арені. Таким чином, забезпечення законодавчими, адміністративними механізмами, методами освіти (виховання, переконання), а також за допомогою національних ЗМІ (інформування, пропагування) застосування єдиної державної мови у суспільно-політичній, науковій, освітній сферах є іншим важливим пріоритетом державної культурної політики в умовах глобалізації.

У сучасних умовах виняткову роль в успішності реалізації державної культурної політики, спрямованої на сприяння розвитку національної культури, відіграють національні культурні індустрії, національна освіта, ЗМІ завдяки їх здатності впливати на масову свідомість. Здійснюючи підтримку саме цих сфер культурної діяльності, держава матиме ефективні інструменти популяризації національної мови, культури та мистецтва, прищеплення національних цінностей та культурних норм. Отже, першочерговим завданням повинно стати створення законодавчої бази для регулювання діяльності національних культурних індустрій, ЗМІ, навчальних закладів, а також тих, що перебувають у приватній власності, значна фінансова підтримка держави тих проектів, які є важливими у сприянні розвитку національної культури і мови та популяризації їх за кордоном.

7. З огляду на соціокультурну ситуацію, що склалася в Україні і яка полягає у розриві зв'язку сучасної культури з національно-культурними традиціями, низькому рівні залучення у культурну діяльність та споживання культурної продукції високої якості і відповідно вкрай низький рівень культурної компетенції у переважної більшості населення (особливо молоді), у відсутності політичної згоди з приводу становища української мови та багатьох інших проблемах, практичні рекомендації щодо адаптації зарубіжного досвіду полягають у першочерговій необхідності централізації управлінських функцій, важливих для регулювання соціокультурних процесів у державі та пріоритетного розвитку української національної культури, забезпечення мовно-культурної цілісності, збереження й розвитку української культурної ідентичності суспільства, інтеграція відповідної культурної стратегії у політику держави в інших сферах - економічній, соціальній, інформаційній.

Особливо слід відзначити, що сьогодні ефективність державного управління значною мірою залежить від співпраці органів державної влади і управління та наукових установ, які вивчають різноманітні аспекти управління суспільним розвитком в умовах глобалізації, а також її прояви в усіх сферах. Така необхідність зумовлюється тим, що уряди національних держав, у тому числі й України, опиняються в умовах постійної необхідності коригування державної культурної політики у відповідності до стрімких змін соціокультурної ситуації як у межах держави, так і на глобальному рівні. В Україні держава повинна створити умови ефективного функціонування науково-дослідних установ та громадських організацій, що займаються вивченням методів державного управління, спрямованих на подолання негативного впливу глобалізації на культури сучасності, та запроваджувати результати досліджень у практику державного управління. Наукове вивчення ефективності та особливостей застосування методів і механізмів державного управління розвитком національної культури, запровадження результатів досліджень у практику, здійснення експертної оцінки діяльності культурного сектору, сприятиме оптимізації державної культурної політики в умовах глобалізації.

Список опублікованих праць за темою дисертації