Реалізація конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 342. 736

Реалізація конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до європейського суду з прав людини

12.00.02 - конституційне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Липачова Лілія Миколаївна

КИЇВ 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі конституційного права Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Коваль Микола Васильович, Академія державної податкової служби, професор кафедри адміністративного права та адміністративної і кримінально-процесуальної діяльності

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України Фрицький Олег Федорович, Академія адвокатури, професор кафедри теорії та історії держави і права кандидат юридичних наук, доцент Лисенков Сергій Леонідович, Інститут підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих кадрів Генеральної прокуратури України, перший проректор

Провідна установа: Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, м. Київ

Захист відбудеться “18” квітня 2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.001.04 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01017, м. Київ, вул.Володимирська, 64).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01017, м. Київ, вул. Володимирська, 64).

Автореферат розісланий “14” березня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат юридичних наук К.Г. Грищенко

АНОТАЦІЇ

Липачова Л.М. Реалізація конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 - конституційне право. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2002.

Дисертацію присвячено дослідженню конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини, а також механізму його реалізації індивідуальними чи колективними суб'єктами в Україні.

В ній розкривається зміст вищезазначеного суб'єктивного права, сформульована його дефініція, розглянуті питання конституційного регулювання форм, процедур та механізмів звернення до Європейського Суду з прав людини.

У дисертації сформульовано концептуальні теоретичні положення та обґрунтовуються пропозиції щодо вдосконалення практики звернень людини й громадянина в Україні за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини.

Ключові слова: конституційне право на звернення, зміст конституційного права на звернення, Європейський Суд з прав людини, судова форма звернення, несудова форма звернення, удосконалення форм звернення.

Липачева Л.Н. Реализация конституционного права человека и гражданина на обращение за защитой своих прав и свобод в Европейский Суд по правам человека. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.02 - конституционное право. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2002.

Диссертация посвящена исследованию конституционного права человека и гражданина на обращение за защитой своих прав и свобод в Европейский Суд по правам человека, а также механизма его реализации индивидуальными или коллективными субъектами, чьи конвенционные права нарушены в Украине. В ней дается определение конституционного права на обращение в Европейский Суд по правам человека как предоставленной и гарантированной государством через нормы Конституции Украины и международных договоров Украины, юридической возможности активных действий субъектов правоотношений, формой выражения которых является жалоба, вызванная неправомерными действиями либо бездеятельностью должностных или служебных лиц государственных органов, органов местного самоуправления, которая подается в четко определенный срок в Европейский Суд по правам человека при условии исчерпания всех правовых средств защиты на национальном уровне и неудовлетворения решением компетентного государственного органа относительно восстановления нарушенных прав и свобод человека в Украине.

На основе проведенного анализа содержания исследуемого конституционного права, автор пришел к выводу о том, что дополнительным структурным элементом, который характеризует содержание данного субъективного права, является возможность использования в случае необходимости механизма международной защиты конвенционных прав и свобод человека, которая связана с применением мер международного воздействия (влияния) к государству-ответчику, нарушителю Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод. Вышеуказанной возможности уполномоченного субъекта корреспондирует юридическая обязанность обязанной стороны, которая состоит в необходимости государства-ответчика принять меры компенсационного характера - относительно потерпевшего и общего характера - относительно потенциальных потерпевших. Указанный подход к содержанию конституционного права на обращение в Европейский Суд по правам человека меняет общетеоретическое представление о содержании не только этого субъективного права, но и других конвенционных прав.

Сравнительный анализ механизмов международной судебной защиты прав и свобод человека в редакции Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод, а также в редакции протокола № 11 “О реорганизации контрольного механизма 1998 г., созданного в соответствии с Конвенцией” свидетельствует о бесспорном преимуществе последнего, главным образом вследствие: а) сокращения времени рассмотрения индивидуальных обращений граждан; б) упрощения процедуры их предварительного рассмотрения; в) повышения эффективности работы единого Европейского Суда по правам человека; г) повышения авторитета этой влиятельной международной правозащитной организации; д) повышения роли прецедентного права Европейского Суда по правам человека в государствах, которые традиционно относят к романо-германской правовой семье.

Обобщение практики обращений граждан Украины в Европейский Суд по правам человека позволило диссертанту выделить ряд проблемных вопросов, которые требуют своего разрешения, а также предложить конкретные пути их решения. Среди них можно выделить следующие: а) конечной инстанцией, которой исчерпываются все национальные средства правовой защиты, являются различные звенья судебной системы Украины: от местного суда при производстве по делам об административных правонарушениях, до Верховного Суда Украины в сфере уголовного и гражданского судопроизводства, к которым жалобщик имеет право (гарантированную возможность) обратиться лично, через защитника либо законных представителей в кассационном порядке; б) с целью недопущения судебной волокиты при осуществлении правосудия в Украине, и как следствие - невозможности воспользоваться Европейским механизмом защиты прав и свобод человека, необходимо на законодательном уровне предусмотреть конституционно-правовую ответственность Правительства Украины за ограничение расходов на содержание судебных органов, вследствие чего нарушаются положения ст.ст.126, 129, 130 Конституции Украины; в) по мнению автора, государственные органы должны предпринимать необходимые и эффективные меры, направленные на восстановление нарушенных прав (свобод) жалобщика, а не ожидать решения Европейского Суда по существу дела. С этой целью предлагается дополнить национальное процессуальное законодательство Украины нормой, в соответствии с которой регистрация обращения в Европейском Суде по правам человека считалась бы основанием для инициирования пересмотра судебного решения в порядке исключительного производства, при условии, что поводом для такого обращения стало неудовлетворение решением суда кассационной инстанции; г) с целью устранения дискриминационного положения осужденных, которые отбывают наказание в исправительно-трудовых учреждениях Украины, по мнению автора, необходимо внести соответствующие изменения в ст.ст.43, 44, 69 ИТК Украины, которые бы сняли ограничения на отправление корреспонденции, а также отменили ее цензуру, что позволило бы осужденным реализовать свое конституционное право, предусмотренное ч.4 ст.55 Основного Закона Украины; д) с целью повышения уровня профессионального правосознания представителей судебных и правоохранительных органов Украины, а также адвокатов, автор предлагает разработать и ввести в образовательную программу юридических вузов Украины учебный курс “Прецедентное право Европейского Суда по правам человека”, программой которого предусматривалось бы изучение наиболее важных для правоприменительной практики нашего государства решений этой влиятельной международной организации.

В диссертации сформулированы концептуальные теоретические положения и обосновываются предложения по совершенствованию практики обращений человека и гражданина в Украине за защитой своих прав и свобод в Европейский Суд по правам человека.

Ключевые слова: конституционное право на обращение, содержание конституционного права на обращение, Европейский Суд по правам человека, судебная форма обращения, несудебная форма обращения, усовершенствование форм обращения.

Lypachova L.M. Realization of the Constitutional Right of the Person and the Citizen in respect of the Reference to the European Court of Human Rights for Protection of their Rights and Freedoms. - Manuscript.

Thesis for Candidate of Legal Science degree on speciality 12.00.02 - Constitutional law. - Kyiv National University named after Taras Shevchenko. - Kyiv, 2002.

The thesis is dedicated to the investigation of the Constitutional Right of the person and the citizen in respect of the reference to the European Court of Human Rights for protection of their rights and freedoms, as well as the mechanism of this Right realization by individual and collective subjects in Ukraine. It discloses the content of the above-mentioned subjective right, states its definition, considers the matters of constitutional regulation of the forms, procedures and mechanisms of reference to the European Court of Human Rights. The thesis formulates conceptual theoretical provisions and substantiates propositions concerning improvement of the practice of the Ukrainian persons and citizens reference to the European Court of Human Rights for protection of their rights and freedoms.

Key words: Constitutional Right for reference, content of the Constitutional Right for reference, European Court of Human Rights, judicial form of reference, non-judicial form of reference, improvement of the forms of reference.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасний розвиток українського суспільства в сфері захисту прав людини з прийняттям Основного Закону держави отримав новий імпульс. Адже після 1996 року, з упровадженням в національну правову систему норм найвищої юридичної сили, перед кожною особою було відкрито нові можливості щодо реалізації конституційного права на звернення за захистом власних прав і свобод, порушених посадовими чи службовими особами державних органів, органів місцевого самоврядування. Забезпечення прав і свобод людини, згідно зі ст.3 Конституції України, стало для держави головним обов'язком.

Розвиток суспільства вимагає від держави запровадження принципово нових, більш дієвих гарантій забезпечення прав і свобод кожної людини незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Такий підхід, що ґрунтується на реальному підвищенні ефективності діяльності нашої держави в галузі захисту прав людини та схвалення цієї діяльності українським суспільством, без сумніву, дав можливість у випадку порушення прав і свобод людини та громадянина запровадити принципово нову форму захисту - право на звернення людини, згідно зі ст.55 Конституції України, до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Самі випадки порушення прав людини є не лише особистою трагедією індивіда, а ще й загрозою для нормального функціонування самого суспільства, оскільки порушується встановлений правопорядок, не належним чином реалізується політика держави щодо визнання пріоритету найвищої цінності людини в нашому суспільстві.

В Україні, згідно з Конституцією, цінність людини, її права і свободи є головним пріоритетом в діяльності держави. Визначаючи нову політику щодо захисту прав особи, слід підкреслити, що у більшості випадків норми міжнародного права, які закріплюють права людини, стали частиною національного законодавства України (ч.1 ст.9 Конституції України). Серед цих норм особлива увага звертається на способи захисту порушених прав як у судовому, так і в несудовому порядку. До того ж національне законодавство України розширило конституційно-правові форми звернення людини та громадянина за захистом власних прав і свобод (ст.55 Конституції України), внаслідок чого особа дістала реальну можливість захистити свої права і свободи не лише на національному, а й на міжнародному рівні. За даними Міністерства юстиції України станом на 10 липня 2001 року кількість звернень до Європейського Суду з прав людини про порушення Українською державою своїх конвенційних зобов'язань становила 1725, з них 786 було зареєстровано, 36 направлено до Уряду для підготовки зауважень, 6 визнано прийнятними до розгляду, 1061 - неприйнятними.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена ще й тим, що, незважаючи на значну кількість наукових праць, присвячених різним аспектам захисту прав людини, практично все ще відсутні комплексні дослідження, в яких аналізуються проблеми, пов'язані з реалізацією конституційного права на звернення громадян щодо їх захисту в Європейському Суді з прав людини. Дослідження зазначених проблем є складовою розвитку теорії та практики конституційного права. Все це й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, підкреслює її актуальність і новизну.

Теоретичною базою дисертаційного дослідження є праці українських вчених, а також вчених-правознавців інших країн СНД, присвячені розвитку теорії та практики конституційного права, включаючи сферу дії міжнародного права в галузі захисту прав людини. Зокрема, це праці В.Г.Буткевича, В.Н. Денисова, В.І. Євінтова, О.А. Лукашової, Б.Г. Манова, М.І. Матузова, А.П. Мовчана, С.В. Черниченка. Проблеми імплементації міжнародних стандартів з прав людини висвітлюються в дослідженнях М.В. Буроменського, Л.Г. Гусейнова, Л.Г. Заблоцької, С.В. Ісаковича, В.А. Карташкіна, А.С. Мацка, Р.А. Мюллерсона та ін. Цю проблематику досліджували й такі відомі вітчизняні науковці в галузі прав людини, як А.З. Георгіца, С.П. Головатий, І.П. Голосніченко, Р.А. Калюжний, В.В.Копєйчиков, В.М. Корецький, С.Л. Лисенков, П.О. Недбайло, А.Ю. Олійник, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, С.В. Шевчук, Ю.С.Шемшученко, Н.Г. Шукліна та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження повністю відповідає проголошеному Конституцією України курсові на побудову демократичної, соціальної і правової держави, в якій реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, де держава і людина несуть взаємну відповідальність згідно з правовим законодавством. До того ж ця праця повністю узгоджується з Концепцією захисту прав людини і громадянина в Україні, що розробляється Міністерством юстиції України. Дисертація виконана згідно з загальним планом науково-дослідної роботи Юридичної академії МВС і входить у сферу досліджень актуальних проблем розвитку сучасного конституційного права по темі: “Реалізація конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини”. Тематика дисертації також відповідає тематичним планам навчальних дисциплін: “Теорія держави та права”, “Конституційне право України”, “Міжнародне право”, “Конституційні права, свободи та обов'язки громадян”, які викладаються в Юридичній академії Міністерства внутрішніх справ.

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є вдосконалення механізму реалізації конституційного права на звернення людини та громадянина щодо їх захисту в Європейському Суді з прав людини, а також обґрунтування низки теоретичних і практичних питань, пов'язаних з формою судового та несудового захисту прав і свобод людини.

Тому головна увага в дисертаційному дослідженні зосереджена на вирішенні таких завдань:

? визначення поняття конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини;

? розкриття змісту вищезазначеного субєктивного права;

? характеристика несудової та судової форми реалізації права людини на звернення за захистом своїх прав і свобод у різні державні та міжнародні інстанції;

? обгрунтування правових і організаційних аспектів, пов'язаних з правом людини та громадянина в Україні на індивідуальне звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини;

? узагальнення процедури звернення до Європейського Суду з прав людини і стан її функціонування в Україні;

? оцінка діяльності судових та правоохоронних органів України щодо дотримання ними положень Конституції України, які закріплюють права та свободи людини і громадянина;

? аналіз практики звернення громадян України за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини.

Об'єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, пов'язані з конституційним правом людини та громадянина на звернення до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Предметом дисертаційного дослідження є реалізація конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини.

Методи дослідження. При виконанні дисертаційного дослідження використовувався діалектичний метод пізнання, який виходить з того, що: по-перше, конституційне право людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини знаходиться в органічному зв'язку з нормами національного та міжнародного права, а також з державою; по-друге, механізм реалізації зазначеного права постійно вдосконалюється (розвивається). Для формулювання дефініції поняття досліджуваного нами конституційного права на звернення використовувався метод порівняльного правознавства, а також формально-логічні методи: аналіз і синтез. Для визначення змісту зазначеного суб'єктивного права використовувався спеціально-юридичний метод. З метою з'ясування питання щодо посилання суддів м. Донецька на рішення Європейського Суду з прав людини, під час розгляду ними кримінальних та цивільних справ, використовувався системно-функціональний та соціологічний метод анкетування.

Нормативну базу даного дисертаційного дослідження становлять: Конституція України, міжнародно-правові акти з прав людини, нормативно-правові акти України та зарубіжних країн стосовно досліджуваної теми. Висновки і положення цього дисертаційного дослідження грунтуються на емпіричних даних, запозичених із статистичної звітності, судової та адміністративної практики.

Наукова новизна одержаних результатів полягає насамперед у тому, що в ньому вперше в науці конституційного права України проведено комплексний аналіз питань, пов'язаних з удосконаленням механізму реалізації конституційного права громадян на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини.

Виходячи з цього, наукову новизну роботи висвітлюють такі теоретичні положення, які сформульовані здобувачем у ході дисертаційного дослідження:

? сформульована і обґрунтована вперше в науці конституційного права дефініція поняття “право на звернення до Європейського Суду з прав людини”: це надана та гарантована державою через норми Конституції України та міжнародних договорів України юридична можливість активних дій субєктів правовідносин, формою виразу яких є скарга, викликана неправомірними діями або бездіяльністю посадових чи службових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, яка подається у чітко визначений термін до Європейського Суду з прав людини за умови вичерпання всіх правових засобів захисту на національному рівні і невдоволення рішенням компетентного державного органу стосовно відновлення порушених прав чи свобод людини в Україні.

? аналіз змісту суб'єктивних прав, закріплених Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї, свідчить про те, що він має навіть не чотири, а як вперше пропонує дисертант - п'ять взаємозв'язаних структурних елементів: додатковим структурним елементом, який характеризує зміст цих прав “є можливість використання, в разі необхідності, механізму міжнародного захисту зазначених прав і свобод”

? обґрунтовується теза про те, що до гарантій здійснення та захисту прав громадян на життя, здоров'я, свободу і особисту недоторканність належать не лише способи, передбачені національним законодавством України, але й міжнародно-правові способи захисту суб'єктивних прав, зокрема, право на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ;

? відстоюється положення про те, що передбачене ч.4 ст.55 Конституції України право на звернення є універсальним субєктивним правом, оскільки суспільні відносини, пов'язані з його реалізацією, регулюються як конституційним законодавством та іншими законодавчими актами нашої держави, так і процедурними нормами міжнародного права;

? обгрунтовується теза про видову специфіку звернення громадян за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини, яка полягає в тому, що громадяни отримують це право тільки після того, як використані всі національні засоби правового захисту, тобто після прийняття рішення у справі відповідними судовими органами України;

? автор пропонує доповнити національне законодавство України нормами, які гарантували б поновлення порушених прав і свобод людини та громадянина, а також відшкодування завданої цими порушеннями матеріальної та моральної шкоди. З цією метою рекомендується доповнити Закон України “Про звернення громадян” ст.11 і викласти її в такій редакції: “У разі незгоди з рішенням судового органу, який є кінцевою інстанцією, що вичерпує всі національні засоби правового захисту в Україні, кожен має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна”;

? висловлюється думка про необхідність створення на державному рівні, під егідою обласних управлінь юстиції, управлінь юстиції міст Києва та Севастополя, Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, центрів правової допомоги, аналогічних Центрові Правничих Студій (м. Київ), з метою сприяння громадянам в реалізації їхнього конституційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини;

? аналізуючи правову основу діяльності судових органів України в галузі захисту прав людини, автор обгрунтовує необхідність розширювального тлумачення ст.129 Конституції України (судді при здійсненні правосуддя повинні підкорятися не лише закону, але й рішенням Європейського Суду з прав людини на рівні закону);

? висвітлюючи практику діяльності судових та правоохоронних органів України, автор підкреслює, що вищезазначені органи у своїй діяльності зобов'язані враховувати судову практику Європейського Суду з прав людини, а тому слід на державному рівні визначити офіційні джерела для оприлюднення рішень Європейського Суду з прав людини;

? проаналізувавши процесуальне законодавство Української держави, автор робить висновок, що, як правило, кінцевою інстанцією, яка вичерпує національні засоби захисту прав і свобод людини, не є якийсь один універсальний судовий орган. В залежності від галузевої приналежності норм, що регламентують діяльність державних органів, які вирішують правові суперечки, кінцевою інстанцією є різні ланки судової системи України: від місцевого суду при провадженні справ, які віднесені до його компетенції, до Верховного Суду України, що діє у межах своїх повноважень, до яких заявник має право (гарантовану можливість) звертатися особисто, через захисника або законних представників у касаційному порядку;

? обгрунтовується теза про те, що державні органи повинні вживати необхідних і ефективних заходів, спрямованих на поновлення порушених прав (свобод) скаржника, а не очікувати рішення Європейського Суду з прав людини по суті справи. З цією метою пропонується національне процесуальне законодавство України доповнити нормою, згідно з якою реєстрація звернення до Європейського Суду з прав людини вважалась би підставою для ініціювання перегляду судового рішення в порядку виключного провадження, якщо приводом для такого звернення стало невдоволення рішенням суду касаційної інстанції;

? з метою підвищення рівня професійної правосвідомості представників національних судових та правоохоронних органів, автор пропонує ввести в освітню програму юридичних вузів України нову навчальну дисципліну “Прецедентне право Європейського Суду з прав людини”, програмою якої передбачалось би вивчення найважливіших для правозастосовчої практики Української держави рішень цієї авторитетної судової інстанції.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення та висновки даного дисертаційного дослідження можуть бути враховані в роботі щодо подальшого вдосконалення національного законодавства, пов'язаного з механізмом реалізації конституційного права на звернення громадян до міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, в діяльності судових та правоохоронних органів нашої держави в галузі захисту прав людини; використовуються в навчальному процесі Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ з дисциплін: “Теорія держави та права”, “Конституційне право України”, “Міжнародне право”, “Конституційні права, свободи та обов'язки громадян”, а також сприятимуть ефективному захисту прав і свобод людини та громадянина не лише в Європейському Суді з прав людини, а передусім на національному рівні.

Апробація результатів дисертації проводилася в процесі читання лекцій і проведення семінарських занять з курсів “Конституційне право України”, “Конституційні права, свободи та обов'язки громадян” для студентів Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ. Про основні положення і висновки дисертаційного дослідження доповідалося на засіданнях кафедри загальноправових дисциплін Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ та кафедри конституційного права Національної академії внутрішніх справ України; їх було обговорено також на науково-практичній конференції, присвяченій 50-річчю Загальної декларації прав людини (м. Донецьк, 1998р.); на Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми удосконалення законодавства і практики його застосування з урахуванням прогнозу злочинності” (м. Луганськ, 1999р.); на науково-практичній конференції “Політико-правові аспекти захисту прав людини в контексті діяльності правоохоронних органів” (м. Харків, 2000р.); на міжвузівській науково-практичній конференції “Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності” (м. Донецьк, 2001р.); на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України “Молода Українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне минуле та майбутнє демократичної правової держави Україна” (м. Львів, 2001р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в п'ятьох наукових публікаціях автора у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації. Згідно з метою, завданнями та предметом дослідження, дисертація складається з вступу, трьох розділів, що включають сім підрозділів, трьох висновків до розділів, загального висновку, списку використаних джерел (165 найменувань) та додатків. Обсяг рукопису - 175 сторінок друкованого тексту. Повний обсяг дисертації складає 196 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми наукового дослідження, визначається його мета, об'єкт і предмет дослідження; зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; розкриваються методологічні, теоретичні, нормативні й емпіричні засади дисертаційної роботи, її наукова новизна, практичне значення наукових результатів, апробація дослідження та його структура; формулюються основні положення, що виносяться на захист.

Розділ перший дисертаційного дослідження - “Поняття і зміст конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” - складається з двох підрозділів, в яких автор досліджує вищеназване конституційне право на звернення, пропонує власну дефініцію зазначеного суб'єктивного права, розкриває зміст останнього.

У підрозділі 1.1. “Поняття конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” автор поставив за мету з'ясувати походження права на звернення до Європейського Суду з прав людини. Узагальнюючи визначення поняття “петиція”, які містяться в більшості сучасних наукових словників, дисертант дійшов висновку, що під вищевказаним правовим явищем, в контексті міжнародного захисту прав та свобод людини, розуміють “право особи, яка перебуває під юрисдикцією держави, що є учасницею певного міжнародного договору у галузі захисту прав людини, на звернення до міжнародного контрольно-імплементаційного органу, визначеного в договорі, зі скаргою про порушення цією державою-учасницею гарантованих договором прав людини, причому міжнародні договори можуть передбачати автоматичне право індивідуальної петиції, оскільки приєднання держави до договору про захист прав людини означає визнання права індивідуальної петиції”. Конституція України не містить прямого посилання на термін “петиція”, однак його зміст законодавець фактично використовує в ч.4 ст.55 Основного Закону Української держави, де, зокрема, закріплює положення про те, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Порівняльний аналіз Основних Законів держав колишнього соціалістичного табору засвідчив той факт, що в більшості з них не знайшло свого прямого закріплення конституційне право на звернення кожного за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини. Виняток становлять лише Конституції Російської Федерації та України.

Реалізація конституційного права на звернення кожного за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини можлива лише за дотримання таких умов: а) має місце порушення прав чи свобод людини, які передбачені Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї; б) особа офіційно зверталась до відповідних органів національної держави чи її посадових осіб за захистом своїх прав і свобод та використала при цьому всі національні засоби правового захисту, але не досягла своєї мети; в) предметом скарги є правовідносини між особою і державою, які виникли після того, як Україна ратифікувала на рівні закону “Європейську Конвенцію про захист прав людини та основних свобод”, а також факультативні протоколи до неї; г) скаржником може бути особа (фізична), група осіб (дві і більше) чи неурядова організація; д) право на звернення до міжнародних судових установ скаржник має реалізувати протягом шести місяців з дати прийняття остаточного рішення у справі на національному рівні.

Підсумовуючи вищевикладене, дисертант формулює власну дефініцію поняття “право на звернення до Європейського Суду з прав людини”: це надана та гарантована державою через норми Конституції України та міжнародних договорів України юридична можливість активних дій субєктів правовідносин, формою виразу яких є скарга, викликана неправомірними діями або бездіяльністю посадових чи службових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, яка подається у чітко визначений термін до Європейського Суду з прав людини за умови вичерпання всіх правових засобів захисту на національному рівні і невдоволення рішенням компетентного державного органу стосовно відновлення порушених прав чи свобод людини в Україні.

У підрозділі 1.2. “Зміст конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” автор, на підставі загальнофілософського розуміння діалектичної категорії “зміст” і загальнотеоретичного уявлення про зміст суб'єктивного права, пропонує своє бачення змісту конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини. Піддавши науковому аналізу точки зору вчених-теоретиків (О.Ф.Скакун, М.І. Матузова) щодо змісту суб'єктивного права, дисертант дійшов висновку, що зміст вищезазначеного конституційного права не може бути вичерпаний відповідно ні тричленною, ні чотиричленною структурою змісту цього правового явища. Виходячи зі смислу ч.4 ст.55 Конституції України, як робочу гіпотезу автор пропонує пятичленну структуру змісту конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини, причому додатковим структурним елементом, на думку дисертанта, є можливість використання, в разі необхідності, міжнародного захисту конвенційних прав і свобод. Для того, щоб довести правильність цієї гіпотези, автор зупиняється на характеристиці кожного структурного елемента змісту зазначеного суб'єктивного права.

1. Можливість певної поведінки самого уповноваженого, яка реалізується шляхом особистого звернення потерпілого або звернення через своїх законних представників до Європейського Суду з прав людини. Зазначеній можливості відповідає необхідність здійснення певної поведінки або утримання від неї з боку зобов'язаної сторони (держави). Остання, в особі її державних органів, зобов'язана ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права, а також повинна вжити необхідних ефективних заходів для поновлення порушеного права.

2. Можливість вимагати належної поведінки від зобов'язаної сторони (Європейського Суду з прав людини). Зазначеній можливості уповноваженої сторони кореспондує обов'язок Європейського Суду з прав людини прийняти від фізичної особи будь-яку скаргу щодо порушення конвенційних прав і свобод людини, щоправда лише за умови дотримання відповідних критеріїв прийнятності такої скарги.

3. Можливість застосування в разі необхідності механізму державного примусу, яка реалізується шляхом звернення за допомогою до держави, котра повинна вжити необхідних юридичних заходів примусу до осіб, винних у порушенні конституційного права людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини. Зазначеній можливості відповідає необхідність зобов'язаної сторони понести передбачену законом юридичну відповідальність. Аналіз діючого кримінального та адміністративного законодавства України засвідчив той факт, що державою не створені юридичні гарантії забезпечення конституційного права громадян на звернення до Європейського Суду з прав людини, оскільки не встановлено юридичної відповідальності за його порушення.

4. Можливість використання у разі необхідності механізму міжнародного захисту конвенційних прав і свобод людини, яка пов'язана із застосуванням заходів міжнародного впливу до держави-відповідача, порушниці Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Зазначеній можливості кореспондує юридичний обов'язок зобов'язаної сторони, який полягає у необхідності держави-відповідача вжити заходів компенсаційного характеру стосовно потерпілого та загального характеру стосовно потенційних потерпілих.

5. Можливість користування відомим соціальним благом, яким є конституційне право людини і громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини. Зазначеному суб'єктивному праву кореспондує юридичний обов'язок держави не перешкоджати індивідуальному суб'єкту, потерпілому від чиновницького свавілля, користуватися його правом на оскарження рішення компетентних державних органів в Європейському Суді з прав людини.

Підсумовуючи вищевикладене, автор дійшов висновку, що єдність указаних п'яти можливостей і складає зміст конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини. Сучасний розвиток прав людини супроводжується активним використанням конституційного права людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини, яке змінює загальнотеоретичне уявлення про зміст суб'єктивного права, суттєво збагачуючи його. Щоправда, це стосується лише прав і свобод людини, які передбачені Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї.

Другий розділ - “Конституційне регулювання форм і процедур звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” - складається з трьох підрозділів і присвячений проблемам регулювання на конституційному рівні судової та несудової форми звернення, індивідуального звернення, а також процедури звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини.

У підрозділі 2.1. “Конституційне регулювання судової і несудової форм звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод на національному рівні, як необхідна передумова звернення до Європейського Суду з прав людини” автор звертає увагу на той факт, що індивідуальному чи колективному зверненню до Європейського Суду з прав людини передує судова або ж несудова форми звернення на національному рівні, метою яких є захист та відновлення порушених прав людини чи громадянина в Україні. В Україні, згідно з Конституцією, судовий захист прав і свобод покладено на систему судів загальної юрисдикції та спеціалізовані суди (ст.125 Конституції України), а також на Конституційний Суд України (ст.147 Конституції України). Не дивлячись на наявність розгалуженої системи судових органів в Україні, дисертант робить висновок, що зазначена система далека від досконалості і перебуває нині на стадії реформування. Для того, щоб суд в Україні дійсно став незалежним і неупередженим органом, його необхідно “озброїти” новими законами, усунувши прогалини та колізії діючої законодавчої бази нашої держави. Автор вказує на нагальну необхідність створення в Україні системи адміністративних судів у зв'язку з поширенням свавілля виконавчої влади та всевладдям посадовців. Закон України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 року допускає можливість оскарження як одноособових, так і колегіальних рішень посадовців. Проте не завжди дії органу управління можуть бути предметом судового контролю. Тому створення системи адміністративних судів значно розширить можливість захисту прав людини від порушень і поставить будь-яке рішення посадовців під судовий контроль.

Крім судової форми захисту прав і свобод громадян існує також несудова форма захисту. Конституція України досить чітко визначає систему органів та осіб, які мають захищати права й свободи людини та громадянина. До таких органів належать? Президент України, як гарант прав і свобод людини та громадянина (ст.102 Конституції), Верховна Рада України, яка виключно законами визначає права і свободи людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод (п.1 ст.92 Конституції), Кабінет Міністрів України, який повинен вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина (п.2 ст.116 Конституції), місцеві державні адміністрації на відповідній території, які мають забезпечувати додержання прав і свобод громадян (п.2 ст.119 Конституції), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст.101 Конституції України), прокуратура (ст.121 Конституції України), адвокатура (ст.59 Конституції України), інші правоохоронні органи нашої держави.

Дисертант відзначає, що особливе місце в національному механізмі захисту прав і свобод людини належить Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, про що свідчить позитивна динаміка звернень наших співвітчизників до українського омбудсмена. Так, згідно зі статистичними даними, в 1998 році до нього звернулось понад 29500 осіб, в той час як в 1999 році їх кількість збільшилась уже до 51000 осіб. Підсумовуючи розгляд цього питання, автор має підстави стверджувати, що на перехідному етапі в Україні певною мірою створений механізм забезпечення конституційного права на звернення особи до судових та несудових органів. Однак вказаний механізм не відповідає потребам практики і потребує свого вдосконалення як на законодавчому, так і на організаційному рівнях.

У підрозділі 2.2. “Конституційне регулювання індивідуального звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” дисертант, на основі аналізу положень Конституцій РРФСР (1918 р.), Української РСР (1919 р.) дійшов висновку, що вони носили виключно класовий характер, позбавляючи цілі класи та верстви суспільства не лише політичних, але й основних невід'ємних громадянських прав - права на життя, на особисту недоторканність, власність. Зміст Конституцій СРСР 1936 та 1977 років, а також Конституції УРСР 1978 р. свідчить про те, що вони проголошували права та свободи людини, які в умовах тоталітарного режиму носили переважно декларативний характер. Лише Конституція України 1996 р., акумулювавши результати діяльності відомих вчених-юристів С.П. Головатого, М.І. Козюбри, В.В. Копєйчикова, В.М. Корецького, А.Р. Мацюка, П.О. Недбайла, П.М. Рабіновича, В.Я. Тація, Є.А. Тихонова, О.Ф. Фрицького, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка, Л.П. Юзькова на ниві правового вдосконалення теоретичної моделі взаємовідносин держави та особи, ґрунтуючись на новому баченні керівництвом Української держави геополітичної ситуації, що склалася в світі, детально регламентувала права людини. Дисертант виділяє такі позитивні риси діючої Конституції України:

по-перше, вона значно розширила обсяг прав і свобод людини та громадянина, практично інкорпорувавши в Основний Закон усі права і свободи, закладені в Загальній Декларації прав людини і міжнародних пактах, конвенціях та інших документах;

по-друге, держава визнала примат прав і свобод людини над державою. Стаття 3 Конституції України закріпила положення про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави;

по-третє, структурна побудова Основного Закону нашої держави свідчить про те, що другий розділ, яким закріплені основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина, має пріоритетне значення для Української держави та нашого суспільства. Безумовно, цей розділ містить багато статей, яких не було у попередніх конституціях;

по-четверте, нині діюча Конституція України передбачила нові підходи щодо гарантування прав і свобод людини, а також надала можливість захистити ці права шляхом звернення до міжнародних судових установ. Такого підходу жоден з раніше існуючих Основних Законів не мав. Це нововведення ознаменувало період розширення юрисдикції норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку нашої держави.

Аналіз конституційного законодавства Української держави показав, що в ньому відсутній окремий нормативно-правовий акт, який би передбачав правову основу для створення механізму реалізації конституційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини. Однак це не є прогалиною нашої правової системи, оскільки, згідно зі ст.9 Конституції України, такий механізм імплементований в національне законодавство шляхом ратифікації Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також відповідних факультативних протоколів до неї. Виходячи з реалій нашої держави, а також особливостей національної правової системи, цей механізм потребує свого вдосконалення на національному рівні. У зв'язку з цим дисертант пропонує доповнити Закон України “Про звернення громадян” ст.11 і викласти її в такій редакції: “У разі незгоди з рішенням судового органу, який є кінцевою інстанцією, що вичерпує всі національні засоби правового захисту в Україні, кожен має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна”.

У підрозділі 2.3. “Конституційне регулювання процедури звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” дисертант, на основі проведеного порівняльного аналізу механізмів міжнародного судового захисту прав і свобод людини в редакції Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р., а також в редакції протоколу № 11 “Про реорганізацію контрольного механізму 1998 р., створеного у відповідності з Конвенцією”, засвідчив беззаперечну перевагу останнього, головним чином внаслідок:

- скорочення часу розгляду індивідуальних звернень громадян, завдяки запобіганню дублювання певного обсягу робіт;

- спрощення процедури їх попереднього розгляду (визнання звернень прийнятними до розгляду);

- підвищення ефективності роботи Європейського Суду з прав людини;

- підвищення авторитету цієї впливової міжнародної правозахисної інституції;

- підвищення ролі прецедентного права Європейського Суду з прав людини в державах, що традиційно належать до романо-германської правової сім'ї, де основним джерелом права є нормативно-правовий акт.

Аналізуючи стан функціонування процедури звернення до Європейського Суду з прав людини громадянами України, автор звертає увагу на деякі позитивні та негативні аспекти. Так, численні факти звернення громадян України до Європейського Суду з прав людини за захистом своїх прав і свобод - явище позитивне. Однак значна кількість таких звернень є одночасно й негативним явищем, оскільки висвітлює неефективну роботу як правоохоронних та судових органів у сфері захисту прав людини в Україні, так і інших організацій та установ, що проводять недостатню просвітницьку роботу населення у галузі правознавства.

Автор позитивно оцінює діяльність громадської установи - Українського Центру Правничих Студій, який надає кваліфіковані послуги з питань Європейського прецедентного права та консультації щодо прийнятності заяв у Європейському Суді з прав людини (м. Страсбург), а також готує заяви для подачі до Європейського Суду з прав людини, включаючи їх переклад і належне оформлення, та здійснює представництво фізичних або юридичних осіб у Європейському Суді з прав людини. Проте діяльність цього Центру не може охопити усі регіони України, та й не всі громадяни нашої держави через брак коштів мають змогу звернутись до цієї установи. Більш того, держава залишається осторонь від вирішення цієї, без перебільшення важливої проблеми. Тому автором висловлюється пропозиція про необхідність створення не на громадських засадах, а на державному рівні, під егідою обласних управлінь юстиції, управлінь юстиції міст Києва, Севастополя та Автономної Республіки Крим центрів правової допомоги, аналогічних Центрові Правничих Студій (м. Київ), з метою сприяння громадянам в реалізації їхнього конституційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини.

Третій розділ - “Удосконалення діяльності національних судів та правоохоронних органів щодо практики реалізації конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” - присвячений дослідженню проблеми дотримання судами та правоохоронними органами конституційних вимог щодо реалізації права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини, а також удосконалення практики звернень людини та громадянина в Україні за захистом своїх прав і свобод до вищезгаданої міжнародної правозахисної інстанції.

У підрозділі 3.1. “Дотримання судами і правоохоронними органами конституційних вимог щодо реалізації права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” проведено комплексний аналіз національного законодавства та практики діяльності судових і правоохоронних органів України по дотриманню конституційних вимог щодо реалізації права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини. На підставі цього аналізу автором зроблено висновок про те, що в Україні не існує законодавчих перепон для дотримання судовими та правоохоронними органами конституційних вимог щодо реалізації конституційного права на звернення до Європейського Суду з прав людини. Однак практика діяльності зазначених державних органів, а також результати проведеного дисертантом анкетування суддів місцевих судів (на рівні району м. Донецька) засвідчили той факт, що ці органи не в повній мірі дотримуються відповідних вимог, оскільки не враховують в своїй діяльності практики Європейського Суду з прав людини, а це є свідченням невиконання Україною взятих на себе міжнародних зобов'язань. Однією з головних причин цього, на думку автора, є брак інформації стосовно рішень, які приймаються цією впливовою правозахисною інституцією під час вирішення правових суперечок. Для поліпшення ситуації, що склалася, автором запропоновано на державному рівні визначити офіційні джерела для оприлюднення рішень Європейського Суду з прав людини. Такими можуть бути визнані офіційні джерела, перелік яких наведено в Указі Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності”, а також Вісник Конституційного Суду України. Крім офіційного оприлюднення рішень Європейського Суду з прав людини, в друкованих засобах масової інформації доречним, на думку дисертанта, стало б впровадження не лише у Верховному Суді, Вищому спеціалізованому суді, але й у кожному апеляційному та місцевому суді України інформаційної системи “Право”, яка б давала можливість оперативно отримувати інформацію стосовно рішень Європейського Суду з прав людини, прийнятих останнім часом.