Реалізація конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини

Аналізуючи загальні засади діяльності судових органів, які визначені Конституцією України, автор дійшов висновку про необхідність розширювального тлумачення ст.129 Основного Закону нашої держави (судді при здійсненні правосуддя повинні підкорятися не лише закону, але й рішенням Європейського Суду з прав людини на рівні закону). Такий підхід фактично змінює загальновизнане в теорії вітчизняної юриспруденції положення про те, що основним джерелом права в Україні є нормативно-правовий акт.

Враховуючи позитивний, на думку автора, досвід американських судів, який характеризується широким застосуванням міжнародних договорів на рівні закону, а також те, що юрисдикція загальних судів України є обмеженою в питаннях визнання дії міжнародних норм на території Української держави (пріоритет Конституційного Суду України), на думку дисертанта, необхідно на конституційному рівні надати право судам усіх рівнів розглядати питання щодо відповідності національного законодавства та правозастосовчої практики нормам міжнародного права.

У підрозділі 3.2. “Удосконалення практики звернень людини та громадянина в Україні за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини” автор, на основі узагальнення практики звернень громадян України за захистом своїх прав і свобод до вищезгаданої міжнародної правозахисної інституції, виділяє проблемні питання, а також пропонує конкретні шляхи їх вирішення, що, на думку дисертанта, повинно позитивно позначитись на вдосконаленні механізму реалізації конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини в Україні. Серед них слід виділити такі:

1. Процесуальне законодавство Української держави не дає прямої відповіді на питання, що є кінцевою інстанцією, яка вичерпує усі націо-нальні засоби правового захисту в Україні. Наведений дисертантом аналіз процесуального законодавства України свідчить про те, що кінцевою інстанцією, яка вичерпує всі національні засоби захисту прав та свобод людини, не є якийсь один універсальний судовий орган. В залежності від галузевої приналежності норм, що регламентують діяльність державних органів, які вирішують правові суперечки, кінцевою інстанцією є різні ланки судової системи України: від місцевого суду при провадженні справ, які віднесені до його компетенції, до Верховного Суду України, що діє у межах своїх повноважень, до яких заявник має право (гарантовану можливість) звертатися особисто, через захисника або законних представників у касаційному порядку.

2. Потребує свого вирішення і проблема, пов'язана з перешкодами, які виникають у зв'язку з умовами вичерпання всіх національних засобів правового захисту перед зверненням до Європейського Суду з прав людини. Часом органи влади шляхом затягування національних процедур можуть гальмувати або навіть зробити неможливим подання скарги. Причина неналежного відправлення правосуддя (зокрема, невиправдана затримка судових розглядів), на думку автора, головним чином криється в тому, що в Україні до цього часу не знайшли свого втілення в життя положення ст.ст.126, 129, 130 Конституції України. Тому, на думку дисертанта, доречно передбачити на законодавчому рівні конституційно-правову відповідальність Уряду України за обмеження видатків на утримання судових органів. Серед суб'єктивних причин невиправданих затримок судових розглядів можна назвати правовий нігілізм суддів України, формою прояву якого є свідоме ігнорування вимог закону. З огляду на те, що строки судового розгляду справ, скарг громадян чітко визначені нормами процесуального законодавства України і є однією з найважливіших процесуальних гарантій дотримання прав і свобод людини в Україні, вважаємо, що кожний факт їх порушення з боку представників суддівського корпусу нашої держави повинен отримувати належну правову оцінку кваліфікаційних комісій суддів та Вищої ради юстиції України.

3. Не вирішеним залишається питання про те, яким чином діяти державі в особі державних органів після подачі скарги до Європейського Суду з прав людини. На думку автора, державні органи повинні вживати необхідних і ефективних заходів, спрямованих на поновлення порушених прав (свобод) скаржника, а не очікувати рішення Європейського Суду з прав людини по суті справи. З цією метою пропонуємо національне процесуальне законодавство України доповнити нормою, згідно з якою реєстрація звернення до Європейського Суду з прав людини вважалась би підставою для ініціювання перегляду судового рішення в порядку виключного провадження, якщо приводом для такого звернення стало невдоволення рішенням суду касаційної інстанції.

4. Невідповідність українського галузевого законодавства Конституції України, внаслідок якої окрема категорія громадян України не має можливості реалізувати своє конституційне право, передбачене ч.4 ст.55 Конституції України. Це стосується обмеження права на відправлення листів засуджених, а також їх цензури у разі відправлення. З метою усунення дискримінаційного положення засуджених, які відбувають покарання у виправно-трудових установах України, вважаємо за необхідне внести відповідні зміни до ст.ст.43, 44, 69 ВТК України, які б надали можливість засудженим у повній мірі реалізувати своє конституційне право на звернення до відповідних міжнародних судових установ, у тому числі й до Європейського Суду з прав людини.

5. Недосконалість національного законодавства, яке визначає правову основу діяльності судових та правоохоронних органів України. Навіть Закон України “Про судоустрій” в редакції від 21.06.2001 року, на думку дисертанта, не відповідає реаліям сьогодення, оскільки серед правових засад здійснення правосуддя виділяє лише Конституцію і закони України та чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Про прецеденти Європейського Суду з прав людини, які є результатом діяльності цієї авторитетної правозахисної організації, в зазначеній нормі Закону навіть не згадується. Гадаємо, що доповнення діючого законодавства відповідним положенням повинно торкнутися правової основи діяльності як судових, так і правоохоронних органів нашої держави.

6. Недостатній рівень професійної правосвідомості представників судових та правоохоронних органів України, а також адвокатів, головним чином внаслідок браку правових знань стосовно рішень, які приймаються Європейським Судом з прав людини. З метою якісного поліпшення ситуації в означеній сфері доцільними, на думку дисертанта, виглядають розробка та впровадження в освітню програму юридичних вузів України навчального курсу “Прецедентне право Європейського Суду з прав людини”, програмою якого передбачалось би вивчення найважливіших для правозастосовчої практики нашої держави рішень цієї впливової міжнародної інституції.

У висновках дисертації підведені основні результати проведеного дисертаційного дослідження, сформульовані основні поняття, теоретичні та практичні пропозиції щодо вдосконалення механізму реалізації конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини.

конституційний право громадянин суд

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Липачова Л.М. Імплементація норм міжнародного права з міжнародного судового захисту прав і свобод людини у національне законодавство України // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. статей. - Донецьк, 1999. - №1.- С.220-228.

2. Липачова Л.М. Стан правового забезпечення права громадян України на звернення до відповідних міжнародних судових установ за захистом своїх прав і свобод // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. - 1999.- Вип.3. - С.28-32.

3. Липачова Л.М. Щодо проблеми звернення громадян України до міжнародних формувань за захистом своїх прав // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. - 2000. - Вип.1. - С.24-28.

4. Коваль М.В., Липачова Л.М. Поняття та умови реалізації в Україні права на звернення людини та громадянина за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Інституту держави та права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2001. - Вип.13. - С.125-131.

5. Липачова Л.М. Зміст конституційного права людини та громадянина на звернення за захистом своїх прав і свобод до Європейського Суду з прав людини // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ імені 10-річчя незалежності України. - 2002. - Вип.1. - С.133-142.

Размещено на Allbest.ru