Вчення про жертву злочину: соціально-правові основи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеська національна юридична академія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

«Вчення про жертву злочину: соціально-правові основи»

Туляков В'ячеслав Олексійович

УДК 343.8

Спеціальність 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

Одеса-2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеської національної юридичної академії

Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: Заслуженій діяч науки і техніки України, доктор юридичних наук, професор Багрій-Шахматов Леонід Васильович, професор кафедри кримінального права Одеської національної юридичної Академії

Офіційні опоненти:

· Закалюк Анатолій Петрович, доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, директор Київського регіонального центру Академії правових наук України,

· Даньшин Іван Миколайович, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України, професор кафедри кримінології і кримінально-виконавчого права Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого,

· Навроцькяй В'ячеслав Олександрович, доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри кримінального права і кримінології Львівського національного університету ім. І. Франка

Провідна установа - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, відділ проблем кримінального права, кримінології та судоустрою, (м. Київ).

Захист відбудеться “14” грудня 2001 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.086.01 Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, М.Одеса, вул. Піонерська, 2.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2.

Автореферат розісланий “_12_” _листопада_ 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Чанишева Г.І.

віктимологічний злочинність жертва злочин

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Забезпечення суспільної та приватної безпеки є однією з основних задач держави. З цією метою за гроші платників податків утримується колосальний апарат системи кримінальної юстиції, органів соціального контролю. І якщо держава не взмозі захистити громадянина від злочинів, вона повинна нести відповідальність за заподіяний збиток. Подібний стан відбиває реальні очікування населення, зацікавленого в дієвому та ефективному захисті своїх конституційних прав та свобод.

Гуманізація політичної свідомості в Україні припускає реальний поворот системи кримінальної юстиції до проблеми потерпілих від злочинів. На жаль, необхідність перегляду основ вчення про злочинність, що виникла у зв'язку із крахом офіційної кримінологічної ідеології в СРСР, не дозволила українським кримінологам досить активно займатися розробкою теоретичних і прикладних проблем основ вчення про віктимність та її вияви. Жертва злочину залишилася відносно забутою фігурою в кримінологічній політиці нашої держави, так само як і в діяльності з індивідуальної профілактики злочинів.

Слід зазначити, що юридична наука і соціологія девіантної поведінки неодноразово зверталися до проблеми потерпілого від злочину, його ролі в механізмі злочинної поведінки, до аналізу профілактичних аспектів віктимності. Визначенню основних прав і обов'язків потерпілого від злочину, характеристиці активності потерпілого в кримінальному судочинстві присвячені роботи таких видатних учених як С.А. Альперт, С.О. Александров, В.П. Божьєв, В.В. Вандишев, В.А. Дубрівний, Л.В. Ільїна, А.А. Касимов, Л.Д. Кокорев, В.А. Лазарєва, І.І. Потеружа, В.Н. Савінов, В.М. Савицький, З.А. Шличіте, В.Е. Юрченко, П.Є. Яні. Проблеми характеристики і значення поведінки потерпілого в кримінально-правових дослідженнях розглядалися В.Є. Батюковою, В.І. Борисовим, П.С. Дагелем, О.М. Джужею, І.І. Карпецом, В.Є. Квашісом, Н.Ф. Кузнецовою, А.А. Ранецкою, М.Х. Рустамбаєвим, Р.А. Сабітовим, В.В. Мальцевим, А.В. Уссом, А.С. Якобовим, та іншими фахівцями в області теорії кримінального права та кримінології. Вивченню особливостей впливу поведінки потерпілого на криміногенну ситуацію і механізм злочинів, визначенню теоретичних і прикладних проблем віктимологичних досліджень, були присвячені роботи А.І. Алексеєва, Ю.М. Антоняна, А.Ю. Ареф'єва, Б.А. Бліндера, В.В. Вандишева, Л.Д. Гаухмана, Я.І. Гілинського, П.С. Дагеля, І.М. Даньшина, А.І. Долгової, А.П. Закалюка, В.П. Коновалова, М.І. Коржанського, Є.М. Мойсеєва, Р.І. Міхєєва, А.І. Михайлова, В.С. Мінської, Н.Ф. Кузнецової, В.Г. Ліхолоба, С.В. Соболевої, И.Г. Скурту, А.Д. Тартаковського, В.І. Полубинського, В.Я. Рибальскої, Д.В. Рівмана, В.С. Устінова, Л.В. Франка, та інших дослідників.

Виділені проблеми, як правило, вирішувалися в рамках кримінальної віктимології як вчення про жертву злочину, що розглядається як окремий науковий напрямок, або спеціальна кримінологічна теорія. Разом із тим, ступінь наукової розробленості проблем кримінальної віктимології у вітчизняній науці не можна охарактеризувати однозначно. Незважаючи на відносно велику кількість емпірічних досліджень, проблема розробки теоретичних основ кримінальної віктимології в рамках загальної теорії віктимології, що виступає єдиним вченням про жертви соціально-небезпечних проявів (жертви катастроф, злочинів, деліктів, екзогенних і ендогенних інцидентів), далеко не вичерпана. Це стосується як визначення світоглядних, соціально-філософських аспектів формування загальної теорії віктимології, так і проблем поняття, змісту і значення предмета кримінальної віктимології, аналізу її основних понять та постулатів, вивчення змісту і сутності процесів віктимізації і віктимності в специфічних політико-правових умовах України.

Тому завдання полягає в поглибленні і подальшому розвитку основ теорії кримінальної віктимології, у формуванні системи наукових знань про жертву злочину з метою оптимізації соціального контролю над злочинністю і приведення українського національного законодавства у відповідність до міжнародно-правових стандартів в області захисту прав жертв злочинів.

Таким чином, актуальність дослідження соціально-правових основ вчення про жертву злочину обумовлена: необхідністю гуманізації діяльності по соціальному контролю над злочинністю, підвищення її ефективності; осмисленням процесу формування кримінальної віктимології як приватної (спеціальної) теорії в рамках загальної теорії віктимології; необхідністю розробки теоретичних проблем вітчизняної кримінальної віктимології в руслі сучасних досягнень соціології девіантної поведінки; необхідністю теоретичного обґрунтування пропозицій щодо становлення віктимологічного законодавства України з урахуванням змін у світовій практиці соціального контролю над злочинністю та порівняльного аналізу віктимологічного законодавства розвинутих країн; прагненням до розробки теоретично вивірених рекомендацій з обмеження віктимної активності жертв злочинів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження базується на основних положеннях Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 р., N 1376/2000. Тема дисертації є частиною загальної програми наукових досліджень "Проблеми розвитку держави і права України в умовах ринкових відносин", що виконується Одеською національною юридичною академією. Дослідження проблем розробки основ віктимологічної теорії виконувалося також у зв'язку з виконанням завдань програми "Проект спільного українсько-американського наукового партнерства" між Академією правових наук України та Національним Інститутом юстиції Міністерства юстиції США.

Мета і задачі дослідження - системна розробка концептуальних основ кримінальної віктимології як приватної віктимологічної теорії; визначення і створення моделі соціально-правової бази поводження з жертвами злочинів.

Досягненню поставленої мети сприяло виконання наступних завдань:

- порівняльний аналіз сучасного стану віктимології в системі соціальних знань;

- дослідження філолофсько-методологічних основ формування і розвитку теорії віктимології в історико-правовому континуумі і визначення з цих позицій як поняття і сутності загальної теорії віктимології, так і поняття, і предмета кримінальної віктимології;

- системний аналіз існуючого понятійного апарата загальної теорії віктимології;

- визначення основних конститутивних понять та аксіом кримінальної віктимології;

- проведення кримінологічного порівняльного аналізу віктимізації і віктимності в Україні й інших країнах, виявлення особливостей і закономірностей розподілу віктимізації в Україні;

- здійснення системно-правового аналізу основ соціального контролю й організації справедливого поводження з жертвами злочинів;

- розробка моделі правової бази віктимологічної профілактики злочинів в Україні;

- визначення основних напрямків стратегії індивідуальної віктимологічної профілактики злочинів.

Об'єктом дослідження є світоглядні, соціально-правові і практичні основи вчення про жертву злочину як приватної віктимологічної теорії.

Предмет дослідження - теоретико-методологічні основи формування кримінальної віктимології в Україні, порівняльний аналіз теорії світової віктимології, віктимологічного законодавства розвинутих країн і профілактичних нормативних актів ООН, особливості віктимізації і віктимності в Україні, система поводження з жертвами злочинів і віктимологічна профілактика злочинів.

Методологічною основою дослідження з'явилися соціологія девіантної поведінки, заснована на загальносоціологічному діалектичному методі пізнання соціальних явищ у розвитку, філософська теорія діяльності, теорія сінергетики, системотехнічна теорія конфлікту, загальна теорія кримінології, теорія правовідносин, теорія правотворчості. У роботі при аналізі структури та суттєвих характеристик віктимності та віктимізації використовувалися такі загальнонаукові методи дослідження як діалектичний, системно-структурний, історико-правовий, порівняльно-правовий, статистичний та ін. Найбільш широко в роботі застосовувалися методи системного і порівняльного аналізу соціальної форми для вивчення наукових основ вчення про жертву злочину. Емпіричну базу дослідження складають матеріали першого масового дослідження віктимізації в Україні, здійсненого в 1994-1995 роках під керівництвом автора студентами і співробітниками юридичного інституту Одеського держуніверситету. Автор на підставі аналізу й обробки 4000 анкет, розроблених згідно зі стандартами Світового суспільства віктимології, представив репрезентативний зріз віктимізації населення в Південному регіоні України. У роботі використані також матеріали кримінологічних опитувань населення та результати вибіркового аналізу кримінальних справ, що проводився автором і за його участю в 1986-2000 р.р., дані кримінальної та судової статистики, інформаційні бази даних Комісії ООН з попередження злочинності і кримінального правосуддя, методичні розробки Національного інституту юстиції США, Відділу жертв злочинів Міністерства юстиції США, Європейського інституту ООН з попередження злочинів і контролю за правопорушниками (Фінляндія), Міжнародного інституту соціології права (Іспанія), Світового суспільства віктимології (Нідерланди).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній юридичній літературі сформульовані наукові основи сучасних загальної теорії віктимології та теорії кримінальної віктимології, проаналізовані стан і структура віктимності і віктимізації, обґрунтовані наукові і формально-правові передумови організації поводження з жертвами злочинів.

У дисертації сформульовані наукові положення, сукупність яких можна розглядати як новий перспективний напрямок соціально-правових досліджень, що забезпечує перспективи підвищення ефективності соціального контролю над злочинністю.

У підсумках висувається й влаштовується нова концептуальна ідея про те, що діада “злочинність - кримінальна віктимність” являє собою самоорганізовану надсистему, в якій зазначені відкриті гомеостатичні системи, обмінюються одна з одною речовиною, інформацією та енергією на речовинному, енергетичному і інформативно-регулятивному рівнях. У рамках традиційних інститутів кримінології таке розуміння буде означати необхідність аналізу і стимулювання соціально-активної поведінки потенційних потерпілих від злочину, організації справедливого поводження з жертвами злочинів як способу зміни системних взаємозв'язків і організації більш ефективного контролю над злочинністю.

У дисертації міститься ряд нових у теоретичному плані і важливих для юридичної практики положень і висновків, що можуть бути зведені до наступного:

1) вперше в літературі проаналізовано соціально-філософські, світоглядні основи формування загальної теорії віктимології і кримінальної віктимології як приватної теорії;

2) проведено структурно-функціональний аналіз злочинності і віктимності як взаємозалежних соціальних процесів, що реалізуються у відносно масовій сукупності актів девіантної активності;

3) здійснено науковий аналіз розвитку теорії кримінальної віктимології у світовій і вітчизняній кримінології;

4) сформульовано найбільш загальні властивості і характеристики віктимності як відхилення від норм безпечної поведінки, і на цій основі визначені основні форми її прояву і функціонування;

5) встановлено основні закономірності взаємодії злочинності і віктимності в умовах розвитку України;

6) описано особливості прояву, закономірності і наслідки віктимізації в сучасному світоустрою;

7) здійснено порівняльний аналіз віктимологічних документів і матеріалів ООН, а також розробленого експертами Комісії з попередження злочинності та кримінального правосуддя ООН посібника по організації допомоги жертвам злочинів, у створенні якого брав участь автор дійсної роботи;

8) запропоновано програму обмеження віктимізації в ланках загальної системи профілактики злочинів.

9) розроблено концепцію структури віктимологічного законодавства України;

10) сформульовано наукові положення попередження злочинності через обмеження віктимізації і зміну соціально-правової активності громадян;

11) запропоновано проект Державної концепції допомоги жертвам злочинів і структура Закону про охорону прав жертв злочинів;

12) сформульовано загальну концепцію стратегії безпечної поведінки.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в роботі:

- визначені концептуальні основи кримінальної віктимології в Україні, які можуть служити відправним моментом у подальших дослідженнях проблем кримінальної віктимології і кримінології в Україні;

- створені передумови розвитку віктимологічного законодавства, у силу чого, положення, що містяться в роботі, можуть використовуватися при удосконалюванні проектів нормативних актів, присвячених профілактиці злочинів;

- розроблені рекомендації, які можуть застосовуватися при створенні модельного віктимологічного законодавства країн СНД, міжнародно-правових актів формувань ООН, що спеціалізуються в області здійснення соціального контролю над злочинністю.

Результати досліджень можна використовувати при підготовці навчальних курсів, практичних посібників, при удосконалюванні навчального й навчально-методичного матеріалу і навчального процесу в курсах кримінології та кримінального права.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідались на міжнародних, республіканських і міжвузівських наукових конференціях і теоретичних семінарах, зокрема: на конференції Міжнародного суспільства соціального захисту (Будапешт, 1988), на Європейській міжрегіональній нараді по підготовці VIII Конгресу ООН з попередження злочинності і контролю за правопорушниками (Хельсінкі, 1989); на засіданнях Міжнародного симпозіуму з віктимології (Оньяте, 1991); на XI Міжнародному конгресі з кримінології Міжнародного кримінологічного суспільства (Будапешт, 1994), на Всеукраїнській науково-практичній конференції з проблем кодифікації кримінального законодавства (Харків, 1994), на Міжнародному семінарі Кримінологічної асоціації "За чесний бізнес" (Москва, 1994); на Міжнародній українсько-німецькій конференції "Проблеми боротьби з економічною злочинністю" (Одеса, 1994), на Міжнародному кримінологічному конгресі “Нове кримінологічне мислення”(Відень,1995), на засіданнях 1 і 2 Міжнародних Причорноморських соціально-девіантологічних симпозіумів (Кишинів, Одеса 1995, 1996), на засіданнях робочої групи експертів ООН по підготовці науково-практичного посібника по застосуванню Декларації Основних принципів правосуддя для жертв злочину і зловживання владою (Талса, 1996), на щорічних науково-практичних конференціях вчених Одеського держуніверситету (1987-1996), на щорічних наукових конференціях викладачів Одеської національної юридичної академії (1997-2000), на Другому міжнародному семінарі з питань практичного використання Європейських конвенцій у сфері кримінального права (Одеса, Рада Європи, 1999), на Четвертій міжнародній конференції: "Боротьба з контрабандою: проблеми і шляхи її рішення" (Одеса, 1999), на Наукових читаннях, присвячених 85-річчю В.П. Колмакова (Одеса, 1999), на засіданнях Круглого столу, присвячених 50-річчю прийняття Загальної декларації прав людини (Одеса, 1999), на засіданнях міжнародного семінару Американської асоціації юристів - "Роль юриста в сучасному суспільстві" (Одеса, 1999); на міжнародній конференції "Проект спільного українсько-американського наукового партнерства" (Київ, 1999), на науково-практичній конференції "Проблеми боротьби з насильницькою злочинністю в Україні" (Харків, 1999) на міжнародному семінарі "Співробітництво місцевих співтовариств із проблем попередження насильства в родині" (Одеса, 1999), на науково-практичній конференції "Соціальні і правові проблеми боротьби з тероризмом" (Одеса, 2000), на міжнародній науково-практичній конференції "Актуальні проблеми діяльності ОВС по попередженню, розкриттю та розслідуванню злочинів" (Одеса, 2000), на міжнародній конференції "Сучасний конституціоналізм та конституційна юстиція" (Одеса, 2000).

Матеріали дослідження були використані при розробці та науковій експертизі законопроектів, які спрямовано на обмеження злочинності та удосконалення законодавства в сфері забезпечення прав жертв злочинів. Результати дослідження одержали своє втілення в Рекомендаціях 2-го Міжнародного Причорноморського соціально-девіантологичного симпозіуму, у підготовленому науково-практичному посібнику ООН по застосуванню Декларації Основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою.

Основні положення дослідження використовуються в процесі викладання курсу кримінології, спецкурсу з віктимології в Одеській національній юридичній академії. За результатами дослідження і на підставі гранта, наданого фондом "Верховенство права" у співробітництві з Національним інститутом юстиції Міністерства юстиції США, розроблено веб-сайт "Віктимологія в Україні" (http://www.victimology.org.ua), який є першою в Україні веб-сторінкою, що розглядає теоретичні і прикладні проблеми української віктимології в Інтернет-просторі.

Особистий внесок здобувача. Положення, які викладені в дисертації, та виносяться на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих робіт, у дисертації не використовуються. Висновки та положення дисертації носять повністю самостійний характер.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в опублікованих 40 наукових публікаціях, монографії, науковому та науково-практичному посібнику і 21 статті у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України.

Структура дисертації: Дисертація складається зі вступу, шести розділів, які поділені на 19 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та приміток (560 найменувань), додатків. Повний обсяг дисертації становить 484 сторінки, обсяг основного тексту дисертації - 394 сторінки.

Основний зміст

Розділ перший "Вступ у віктимологію" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. "Філософсько-методологічні передумови виникнення віктимології" відзначається, що віктимологія - порівняно молодий науковий напрямок. На відміну від класичних дисциплін кримінального профілю, історія формування яких обчислюється століттями, основи віктимології як системи наукових знань про жертву злочину (а пізніше й інших соціально небезпечних явищ) почали створюватися тільки в другій половині ХХ століття.

У дисертації аналізуються теоретичні і прикладні підходи до осмислення вивчення жертв злочинів і робиться висновок про те, що необхідність оформлення віктимології в самостійний науковий напрямок диктувалася логікою розвитку історичного процесу. Так, соціальні і політичні зміни у світі після Другої світової війни, руйнування традиційних інститутів соціальної солідарності і взаємодопомоги завдяки процесам урбанізації і міграції; зміна ролі родини в післявоєнному суспільстві; скорочення фінансування схем соціальної допомоги, зростання безробіття; зниження гарантованих законом можливостей особистості для відшкодування збитку від віктимізації; обмеженість класичних схем профілактики злочинів, спрямованих винятково на припинення, нейтралізацію кримінальної активності злочинця, - визначили насущну потребу у формуванні нового наукового напрямку, яким і стала віктимологія. Саме завдяки впровадженню віктимологичних ідей здійснювалося поліпшення доступу жертв злочинів до системи кримінального правосуддя і справедливого поводження з ними, а також створення спеціальних програм допомоги, реституції і компенсації потерпілим від злочинів, що сприяли кооперації громадян із системою політичної влади, розширенню демократичних основ керування суспільством.

Логіка формування віктимології як самостійного наукового напрямку диктувалася також операціональними цілями кримінологічних досліджень: визначити причини злочину і злочинності та розробити порівняно ефективні для забезпечення особистої і суспільної безпеки принципи контролю над злочинністю. Відомо, що наріжним каменем більшості сучасних кримінологічних концепцій є твердження про те, що дослідження злочину і злочинності неможливе без характеристики і розуміння трьох основних компонентів, аналізованих на різних рівнях соціального і наукового узагальнення: злочину (злочинності); злочинця (злочинців); його жертви (жертв). Усвідомлення факту значимості аналізу інтеракції жертви і злочинців дозволяє говорити не стільки про конфлікт між злочинцем і його жертвою, скільки про взаємозалежність, визначену однопорядковість зазначених типів особистості, наявність системних, гомеостатичних зв'язків між ними. У роботі аналізуються методологічні основи співвідношення стійкості і неврівноваженості соціальних відхилень і їхніх носіїв у рамках самоорганізації людської діяльності на різних рівнях соціального узагальнення.

Аналіз проблеми гомеостазу девіантності привів дисертанта до висновку про необхідність припинення об'єктивно існуючих спроб дистанціюватися від жертви при вивченні її взаємовідносин зі злочинцем, обмежуючи це лише описом місця і ролі жертви в механізмі злочинної поведінки. Розгляд проблеми взаємодії "злочинець-жертва" не тільки на індивідуальному рівні, але і на рівні малих груп та і суспільства в цілому, дозволяє побачити нові структурні зв'язки і закономірності між різними проявами девіантної поведінки, теоретично обґрунтувати напрямки лібералізації соціального контролю, що підвищують ефективність профілактики злочинності. І віктимність, і злочинна поведінка особистості породжуються антагонізмом між рівнями визнання (соціальний аспект), можливостей (психічний аспект) і домагань (моральний, духовний аспект), і на масовому рівні відображують різні прояви існування девіантності як соціальної форми. Предмет кримінології - злочинність, предмет віктимології - активність жертв соціально небезпечних проявів, відносно самостійна і дистанційована від інших видів соціальних девіацій.

На думку автора, сьогодні віктимологія в цілому формується як приватна самостійна соціологічна теорія, що маєть на меті наукове вивчення жертв соціально небезпечних діянь, процесів, причин і наслідків перетворення людини (спільності) в жертву девіації і мір поводження з такими жертвами. Віктимологія у цілому, поряд з розробкою заходів для підвищення безпеки і корекції поведінки потенційних жертв, може виконувати для кримінології функцію одного з відносно самостійних джерел побудови наукового знання. Це очевидно, оскільки, вивчаючи розмаїтість особистих і поведінкових характеристик жертв, віктимологія також пізнає особливі характеристики індивідуальної і масової форм прояву девіантності, що пов'язана зі злочином і злочинністю "одним ланцюгом". У цьому повинна відіграти не останню роль кримінальна віктимологія як вчення про жертву злочину. Поруч із цим, емпіризм, властивий сучасним віктимологам, особливого прагнення до розробки загальних питань теорії до останнього часу не викликав. Зазначені обставини визначили зміст наступних розділів роботи.

Підрозділ 1.2. "Наукознавчі основи загальної теорії віктимології" присвячений характеристиці сучасної віктимології як спеціальної соціологічної теорії, що здійснює "наскрізний" комплексний аналіз феномена жертви, виходячи з теоретичних уявлень і моделей, спочатку розроблених у сфері інших соціальних дисциплін. У зв'язку з цим сучасна віктимологія і реалізується в декількох напрямках: 1) загальна "фундаментальна" теорія віктимології, що описує феномен жертви соціально небезпечного прояву, його залежності від соціуму і взаємозв'язку з іншими соціальними інститутами і процесами; 2) приватні віктимологічні теорії середнього рівня (кримінальна віктимологія, деліктна віктимологія, травматична віктимологія та ін.); 3) прикладна віктимологія - віктимологічна техніка (емпіричний аналіз, розробка і впровадження спеціальних технік превентивної роботи з жертвами, технологій соціальної підтримки, механізмів реституції і компенсації, страхових технологій та ін.).

Основна ідея загальної теорії віктимології полягає в побудові системної моделі взаємодії "негативне соціальне явище - жертва", що описує і визначає шляхи нормалізації негативних соціальних, психологічних і моральних впливів на людину (соціальну спільність) з боку природного середовища, особистого побутового і робітничого середовища, соціального середовища, а також кризового внутрішнього середовища самої людини (соціальної спільності) з метою їхньої корекції і нейтралізації, підвищення адаптивних здібностей людини, соціальної групи, організації. Основними питаннями, що підлягають відпрацьовуванню у зв'язку з необхідністю створення і теоретичного обґрунтування подібної системної гомеостатичної моделі, є:

а) визначення предмета загальної теорії віктимології, розробка її категорій і принципів;

б) розробка теоретичних методів і прикладних методик віктимологічних досліджень;

в) розробка системних аспектів віктимологічних досліджень, що мають загальнотеоретичне значення; виявлення основних закономірностей віктимізації і віктимності.

У розділі докладно аналізуються зазначені аспекти проблеми, робиться висновок про необхідність наступного вивчення категорій і принципів загальної теорії віктимології.

У підрозділі 1.3. "Приватні віктимологічні теорії" розглядаються загальні характеристики кримінальної віктимології, віктимології деліктів, віктимології катастроф, основи прикладної віктимології. Обґрунтовується необхідність подальшої інтеграції і диверсифікованості наукового знання в даній області. На думку автора, кримінальна віктимологія сьогодні є відносно самостійним вченням про жертву злочину, міри поводження із жертвами злочинів і шляхи нейтралізації негативних соціальних впливів на жертву злочину. Кримінальна віктимологія, аналізуючи прояви кримінальної віктимності, причини її виникнення, розробляючи заходи для її нейтралізації, є не просто оригінальним напрямком у рамках кримінологічних досліджень. Гомеостатичність взаємодії залежних але самостійних проявів злочинної і віктимної девіантної поведінки формує відносно стійку криміногенну систему. Зазначений процес протікає на рівні як соціального цілого, так і окремих груп і окремих особистостей. Відносна самостійність предметів вивчення і спільність соціальних задач, підпорядкованість віктимологічних досліджень вимогам нейтралізації злочинної активності ще не означають неможливості автономного існування кримінальної віктимології як приватної наукової теорії. У роботі обґрунтовується висновок про те, що якщо завданням кримінології є обмеження злочинності, то завдання кримінальної віктимології є значно ширшим, - забезпечення безпеки особистості від злочинних зазіхань і їхніх наслідків, організація справедливого поводження із жертвами злочинів.

Розділ другий "Історія розвитку віктимологічних вчень" складається із трьох підрозділів, присвячених послідовному висвітленню історичного процесу формування віктимологічних знань і поглядів.

Підрозділ 2.1. "Генезис державно-правового відношення до жертви злочину" розглядає різні шляхи розвитку сучасних правових систем стосовно жертви злочину. Визначається, що в сучасну епоху в багатьох країнах жертва злочину стала забутою фігурою в системі кримінальної юстиції. З огляду на те, що держава почала представляти інтереси жертви одноособово, необхідність участі останньої в кримінальному процесі була ліквідована (або усічена до мінімуму). Правові системи ХХ століття набагато більшу увагу приділяли забезпеченню мінімальних стандартів відправлення правосуддя стосовно злочинців, розширюючи їхні права і відповідні гарантії дотримання прав і інтересів особистості злочинців у процесі кримінального переслідування. Аналогічної уваги аж ніяк не приділялося самій жертві. Зазначені обставини обумовлювалися тим, що державні системи були зорієнтовані в основному на здійснення контролю над злочинністю за допомогою мір покарання і формального соціального впливу. Абсолютизація принципу державної законності і доцільності на шкоду системі неформальних владовідносин, тотальне відчуження простих громадян від системи керування суспільством не могли не сприяти обмеженню можливостей дотримання інтересів і прав простої людини. Тільки за останні п'ятдесят років було визначено, що боротьба за права та безпеку людини не є тимчасовою кампанією. Це є потреба послідовного розвитку сучасної системи владовідносин. Однак переорієнтація систем влади відбувалася і відбувається довго і болісно: від впровадження інститутів представницької демократії до зміни організації системи соціального контролю. І лише сьогодні світове співтовариство визнає це і констатує, що поширення міжнародно визнаних стандартів поводження з жертвами злочинів, імплементація положень міжнародних конвенцій у національне законодавство будуть основною проблемою проголошеного ООН Року захисту жертв злочинів - 2002 року.

Підрозділ 2.2. "Зародження і розвиток віктимології" містить опис наукових поглядів засновників теорії віктимології Х. фон Хентига, Г. Елленбергера, Э. Фаттаха, Б. Мендельсона, С. Шифера. У розділі аналізуються академічний і прикладний напрямки в сучасній віктимології на Заході, розглядаються роботи, присвячені формуванню основних міжнародно-правових стандартів захисту жертв злочинів, відстоюється ідея про необхідність імплементації положень Декларації ООН Основних принципів правосуддя для жертв злочину і жертв зловживання владою в національне законодавство України, визначаються напрямки і перспективи досліджень Світового суспільства віктимології. У дисертації обґрунтовується необхідність подальшого розвитку теорії віктимологічної компаративістики з урахуванням інтересів правотворчості, наукового пошуку, потреб правозастосовчої практики.

Підрозділ 2.3. "Становлення і розвиток віктимології в СРСР і країнах СНД" зупиняється предметно на формуванні основ сучасної вітчизняної віктимології. Даний підрозділ містить обґрунтування того, що вітчизняна кримінальна віктимологія є відносно самостійним науковим напрямком, що має теоретичну і прикладну цінність. У роботах сучасних віктимологів поступово з'являється прагнення до розуміння віктимології як самостійного комплексного наукового напрямку, покликаного забезпечити безпеку жертв соціально небезпечних проявів, тобто будь-якої організованої форми матерії, нормальному стану якої був нанесений збиток. Диверсифікованість наукового знання приводить до появи концепцій кримінально-правової, криміналістичної, господарсько-правової віктимології, активно розвиваються розділи віктимологічної профілактики злочинів неповнолітніх, віктимології агресивних злочинів, визначення "ціни" злочинності за допомогою методів віктимологічних досліджень. Робиться висновок, що основу сучасних віктимологічних досліджень складає кримінальна віктимологія як вчення про жертву злочину, становлення жертвою і соціальну реакцію на жертву злочину.

Розділ третій "Жертва злочину" присвячено теоретичному обґрунтуванню основ розуміння жертви злочину в сучасній кримінальній віктимології. Він складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. "Поняття і зміст визначення жертви злочину" обумовлюється необхідність комплексної характеристики жертв злочину як будь-якої людини чи соціальної спільності, якій злочином була заподіяна шкода. Аналіз поглядів сучасних вчених на проблему розуміння жертв злочину, дослідження міжнародно-правових документів приводить автора до висновку про необхідність змістовної характеристики поняття жертви. У зв'язку з цим в роботі досліджуються проблеми елементів визначення жертви: об'єкта, об'єктивно і суб'єктивно пов'язаного з ним джерела заподіяної шкоди і самої шкоди. Аналіз наукових, статусних, поведінкових, нормативно-правових основ і характеристик визначення потерпілих від злочинів дає підставу стверджувати, що жертвою злочину визнається будь-яка фізична особа (соціальна спільнота), якій злочином заподіяно фізичний, матеріальний чи моральний збиток.

У підрозділі 3.2. "Вина жертви злочину" розглянуті теоретичні основи аналізу взаємозв'язків і взаємовідносин між злочинцем, жертвою і ситуацією здійснення злочину. Відзначено, що проблема впровадження терміну "вина жертви" у систему віктимологічних знань була не більш ніж спробою редукції кримінально-правових понять і закономірностей у не пов'язаний формальними рамками правової сфери соціологічний за природою науковий апарат віктимології. Розвиток науки, створення нового наукового напрямку волею-неволею припускало запозичення термінів у суміжних вчень. На жаль, практика свідчить про нездатність понятійного апарата формально-правової науки виконати операціональні завдання апарата соціально-правового вчення. Суперечливість поняття "вина жертви", його логічна невизначеність, невідповідність формально-правовим критеріям характеристик використовуваних синонімічних понять у вітчизняній цивілістиці і кримінально-правових науках призвела до поступового відторгнення цього поняття від сфери власне віктимологічних термінів. У розділі розглядаються три моделі опису "провини жертви" у сучасній віктимології.

Перша, що описує комплекс соціально-психологічних, субстанціональних і функціональних змінних, що сприяє перетворенню особи в жертву злочину (емоції, мотиви, психічне ставлення до вчиненого діяння і його наслідків), - по суті справи, охоплюється поняттям віктимності і розглядається в рамках вивчення зазначеної властивості. Друга, що характеризує оцінну сторону віктимної активності з погляду її відповідності пануючим у суспільстві соціальним нормам і цінностям і самосвідомості індивіда, - може характеризувати ступінь так званої "винності" жертви. Третьою формою вираження вини потерпілого, найбільш тісно пов'язаної з процесом віктимізації і цілком відповідної традиційної віктимологічним уявленням про роль деяких потерпілих у механізмі злочинної поведінки, є негативна поведінка потерпілого, що сприяє скоєнню злочину.

Підрозділ 3.3. "Класифікація жертв злочинів" присвячено опису завдань і видів класифікації жертв злочинів, їхнім підставам, видам жертв, жертвам злочинів як соціальним спільнотам. У ньому робиться висновок про те, що існує можливість побудови класифікації жертв правопорушень, виходячи не тільки з мотиваційного забарвлення їх основної діяльності, особливостей взаємодії із середовищем, рівнів психічного відображення дійсності, але і з особливостей самих механізмів формування і розвитку людської мотивації у філо- і онтогенезі. Розгляд послідовності генезису девіацій у рамках концепції аномії дозволив автору класифікувати жертв злочинів на:

а) імпульсивних жертв, що характеризуються переважним несвідомим почуттям страху, пригніченістю реакцій і раціонального мислення на напади правопорушника (феномен Авеля);

б) жертв з утилітарно-ситуативною активністю. Добровільних потерпілих, рецидивних жертв, що в силу своєї діяльності, статусу, необачливості попадають у кримінальні ситуації;

в) настановних жертв. Агресивних жертв, "ходячих бомб", істероїдів, провокуючих злочинця на відповідні дії зухвалою поведінкою;

г) раціональних жертв. Жертв-провокаторів, що самі готують ситуацію здійснення злочину і самі попадають у цю пастку;

д) жертв із ретретистською активністю. Пасивних провокаторів, що своїм зовнішнім виглядом, способом життя, підвищеною тривожністю і доступністю підштовхують злочинців до здійснення правопорушень.

Проблема класифікації жертв злочинів аж ніяк не зводиться винятково до фізичних осіб. Вимагає особливої уваги і розробка класифікації жертв злочину стосовно до юридичних осіб, інших формальних і неформальних соціальних груп і колективів. У недалекому майбутньому у зв'язку з інтернаціоналізацією кримінальної активності і ростом зловживань владою з боку державних і міждержавних формувань, буде необхідною і класифікація соціальних спільнот як жертв транснаціональних і міжнародних злочинів. У роботі висловлюються розуміння з приводу класифікації соціальних спільнот як жертв злочинів.

Розділ четвертий "Віктимність і її вираження" складається з трьох підрозділів, у яких описується характеристика основного конститутивного поняття сучасної віктимології - віктимності.

У підрозділі 4.1. "Загальна характеристика віктимності" стверджується, що віктимність може розглядатися як: визначене функціонально залежне від злочинності явище; образ дій визначеної особи; індивідуальна (потенційна можливість особи чи статі ставати жертвою злочину); видова (яка характеризує жертв визначених груп злочинів); групова (що визначається рольовими, соціальними, демографічними, біофізичними якостями і характеристиками жертв злочинів); масова (як наявність реальної чи потенційної можливості для визначеної соціальної групи ставати жертвою злочинів чи зловживання владою); характерологічна і поведінкова особливість жертви злочину. При цьому виділяються два конститутивних типи віктимності: особистісна (як об'єктивно існуюча у людини якість, що виражається в суб'єктивній здатності деяких індивідуумів у силу психологічних властивостей, що утворилися в них у сукупності, ставати жертвами визначеного виду злочинів за умов, коли була реальна й очевидна для повсякденної свідомості можливість уникнути цього); і рольова (як об'єктивно існуюча в даних умовах життєдіяльності характеристика деяких соціальних ролей, що виражається в небезпеці для осіб, їх виконуючих, незалежно від своїх особистісних якостей піддатися визначеному виду злочинних зазіхань лише в силу виконання такої ролі).

Різнобій, що спостерігається, легко знімається при спробі визначення кримінальної віктимності через девіантну активність суб'єкта, через сукупність відхилень від безпечної поведінки, від безпечного образу, стилю життя, що веде до підвищеної уразливості, доступності, привабливості такого суб'єкта для правопорушника.

Вивчення кримінальними віктимологами властивостей суб'єкта, об'єкта злочину, середовища і тих ланок, що обумовлюють їхню кримінальну взаємодію, приводить до висновку, що поняття віктимності варто розглядати як властивість активності особистості, що відхиляється від норм безпеки, та веде до підвищеної уразливості, приступності і привабливості жертви соціально небезпечного прояву. Зазначене соціонормативне розуміння віктимності ґрунтується на визначенні безпечної поведінки, на презюмуванні існування "віктимологічної" норми.

З огляду на те, що в сучасній системотехніці норма сприймається не як статичне утворення, набір стандартів, а як динамічний процес, що визначає оптимальність функціонування системи в узгодженні із середовищем, у роботі визначається стан соціальної безпеки і властиві йому нормативні регулятори (стан або якість захищеності від реальних або потенційних погроз, страху, непевності, депривації й інших позбавлень) і через них - характеризуються віктимні відхилення від подібного роду норм. На думку автора, безпечна поведінка пов'язана зі збереженням і підтримкою родової людської сутності в противагу дегуманізованим і деструктивним ентропійним тенденціям.

У цьому зв'язку віктимність як здатність суб'єкта ставати жертвою соціально-небезпечного прояву і виступає в її загальнотеоретичному розумінні як явище соціальне (статусні характеристики рольових жертв і поведінкові відхилення від норм безпеки), психічне (патологічна віктимність, страх перед злочинністю й іншими аномаліями) і моральне (інтеріорізація віктимогенних норм, правил поведінки віктимної і злочинної субкультури, самовизначення себе як жертви).

Віктимність, як і будь-який інший вид девіацій, визначається співвідношенням демографічних і соціально-рольових факторів, що орієнтують індивіда (соціальну групу) на задоволення певних потреб безпечної поведінки із заданими суспільством можливостями їхнього задоволення, так само як і іншими загальними політичними, соціальними й економічними умовами життєдіяльності суспільства. Провокуюча поведінка хулігана, мазохістські тенденції сексуального перверта, віктимні перцепції і страхи населення, ритуальна віктимність соціальної спільності - є не що інше, як відхилення від загальнолюдської системи цінностей, що визнає безпеку і вільний розвиток особистості основною умовою формування нормального суспільства. Саме комплексне, системне визначення феномена кримінальної віктимності як соціального, психічного і морального (духовного) відхилення від норм безпечної поведінки, що обумовлює потенційну чи реальну здатність суб'єкта ставати жертвою злочину, знімає відбиту багатьма авторами суперечливість будь-якої однобічної концепції віктимності: від опису поведінкової, біопсихічної схильності до формування віктимного потенціалу, до її повної відсутності.

У підрозділі 4.2. "Види віктимності" описані основні види віктимної активності особистості. У світовій кримінології, в залежності від ідеологічних установок, рівня і завдань дослідження, злочинність розглядається не тільки як соціальне явище, суспільний інститут, що виконує в суспільстві і світі визначені функції (crime), - соціальний рівень узагальнення, але і як елемент функціонування громади і визначених соціальних спільнот - соціально-психологічний рівень аналізу та оцінки (crime in the media), і як проблема розуміння індивідуального відбору злочинців і їхніх моральних установок у порівнянні з правопослушними громадянами - морально-психологічний рівень (criminality). Звідси ми можемо спробувати розглянути віктимність як відхилення на поведінковому рівні, девіацію на рівні психології особистості і соціальної спільності і, нарешті, як відхилення визначених соціокультурних характеристик індивідуальної і групової свідомості.

Розгляд віктимності як форми відхилення від норм і правил безпеки припускає можливість класифікації форм віктимної активності в залежності від інтенсивності такого відхилення. Уявляється, що за ступенем зв'язку зі злочинною поведінкою віктимність може виявлятися в двох основних формах:

а) евентуальна (від латинського "eventus" - випадок) віктимність (віктимність у потенції), що означає можливість з нагоди, за відомих обставин, при визначеній ситуації стати жертвою злочину, що містить в собі причинно обумовлені і причинно згідні девіації;

б) децідивна (від латинського "decido" - рішення) віктимність (віктимність у дії), що охоплює стадії підготовки і прийняття віктимогенного рішення, та й саму віктимну активність, відповідно, містить у собі доцільні і цілеообумовлені девіації, що служать каталізатором злочинів.

У роботі розглядаються основні віктимні відхилення, що відносяться до даних типів віктимності. Використовуючи класифікацію З. Старовича в роботі виділяються і предметно аналізуються:

а) віктимні розлади потреб (порушення потреби в забезпеченні безпеки - гіпервіктимність і гіповіктимність та перешкоди в реалізації потреби в забезпеченні безпеки);

б) віктимні комплекси (комплекс жертви-малюка);

в) партнерські проблеми; г) патологічна пристрасть до пригод;

д) страхи і фобії (синдром провокаційності оточення, віктимні стани страху, віктимні фобії, гострі стани страху, культурні стани страху перед злочинністю (синдром субкультури), навколосонні виктимні ілюзії;

е) порушення норм безпечної поведінки ( комплекс неповноцінності, дисфункції організму, соціогенні дисфункції, синдром уявної й удаваної жертви);

ж) нетипові віктимні відхилення (німфоманія, інцест, проституція, алкоголізм, наркоманії);

з) віктимні тенденції (соціогенні комплекси у децидивних і евентуальних жертв);

є) віктимні девіації (мазохізм, вуайєризм, садизм, кримінальність).

У розділі 4.3. "Криміногенне значення віктимности" докладно розглядаються проблеми криміногенності віктимності на макрорівні, місця і ролі страху перед злочинністю, кримиіногенності на рівні малих груп і співтовариств, та ролі віктимності в механізмі злочинної поведінки. При цьому криміногенне значення віктимності розглядається крізь призму впливу особливостей реалізації віктимності як масової форми девіантної поведінки, та її зворотного впливу на формування кількості вчинених злочинів (опис типових зв'язків і взаємозалежностєй між різними типами девіантної поведінки у рамках теорії етіології злочинності); потім за допомогою опису прямих і непрямих витрат суспільства на ліквідацію негативних наслідків взаємозв'язків "злочинність-віктимність" (поводження з жертвами злочинів, реституція і компенсація) і на формування криміногенності суспільних відносин; нарешті, за допомогою аналізу безпосередньо пов'язаного зі станом віктимності страху населення перед злочинністю і його впливу на типові віктимні перцепції, реакції громадян, опосередковувані ними відчуття соціальної безпеки, що визначають стан кримінальної політики в суспільстві. Визначається структура і зв'язки віктимності і злочинності на різних рівнях соціального узагальнення.

На рівні малих соціальних груп і співтовариств криміногенне значення віктимності вивчається через дослідження сукупності психологічних та соціально-психологічних змінних (соціальний досвід, норми, установки, звичаї, традиції, вірування) і процесів, що підвищують віктимність окремих груп населення; роблять їхні можливості більш ніж інших бути підданими ризику стати жертвами злочину; навчають і стигматизують визначені групи, що диференціюються за національним, релігійним, расовим, соціально-рольовим і соціально-демографічним критеріями на суб'єктів, що володіють підвищеною віктимністю в даній культурі і тим самим "притягують" злочинність.

Аналіз криміногенного впливу віктимності на мікрорівні включає вивчення впливу минулого віктимного досвіду і ролі у формуванні негативних особистісних якостей на процес соціального становлення особистості злочинця, а також на процес здійснення злочину.

Особлива увага тут приділяється криміногенному впливу виникаючих під впливом первинної і вторинної віктимізації дефектів соціалізації, відчуження особи від норм і цінностей суспільства в цілому, психологічної дезадаптації, сприйняття суб'єктом заданих суспільством моральних позицій як неприйнятних для нього, що обумовило генезу кримінальної мотивації.

Розділ п'ятий "Закономірності віктимізації" складається з трьох підрозділів, присвячених опису характеристик віктимізації в сучасному світі, особливостям розподілу віктимізації в Україні, основним тенденціям віктимізації. У дослідженнях під віктимізацієй розуміється соціальний процес перетворення особи (соціальної спільності) у жертву злочину і результат цього процесу. По суті, поняття віктимізації являє собою своєрідну характеристику віктимності, що об'єктивно існує і може бути вимірюваною кількістю випадків заподіяння шкоди жертвам злочинів, а також сукупністю кількісних і якісних характеристик потерпілих від злочинів.

У підрозділі 5.1. "Віктимізація в Європі і Північній Америці" описані основні закономірності реалізації віктимізації в даних регіонах. Наводяться показники тридцятирічних оглядів віктимологічних опитувань, розглядаються тенденції взаємозв'язку віктимізації і злочинності.

Світові огляди віктимізації являють собою результати, як правило, телефонного опитування респондентів з питаннями щодо становлення їх жертвами насильницьких, майнових і незначних злочинів, їхнього відношення до органів кримінальної юстиції і взаємовідносин з ними в процесі віктимізації. Опитування проводяться представниками фондів, що спеціалізуються на демоскопічних дослідженнях, або науковими установами із залученням студентів-старшокурсників по стандартній формалізованій анкеті, що складається, приблизно із 400 питань. Обробка даних проводиться за спеціальною програмою і відправляється в банк даних, збережений Міжрегіональним інститутом ООН по попередженню злочинності в Римі (UNICRI).

Встановлено, що рівні віктимізації відображують не тільки досвід спілкування жертв із правопорушниками, але й віктимні перцепції населення, їхнього відчуття власної особистої і соціальної безпеки, зміни в соціальній політиці, політику страхування, установках засобів масової інформації, суспільному настрої в цілому. Характеристики віктимізації відображують, як правило, посередні закономірності розподілу злочинності з обліком латентної її частини в тій чи іншій країні за минулі кілька років. Це об'єктивно пов'язано з особливостями суспільної свідомості і відображує нашу потребу якнайдалі дистанціюватися від зла і тієї інформації, що ми оцінювали як травмуючу нас. Нарешті, характеристики віктимізації відображують усереднений розподіл злочинів, що не є тяжкими, та характеризуються найменшим ступенем латентності.

Було визначено, що рівні віктимізації як мінімум у два рази перевершують рівні зареєстрованих злочинів. Причому, розрив тим більший, чим більш активне населення в боротьбі зі злочинністю і чим менше розвинене відчуття особистої безпеки в суспільстві. За загальними підрахунками показників віктимізації у світі за п'ятирічний термін (1990-1995) найбільший рівень віктимізації спостерігається в африканських країнах, де, наприклад, в Уганді 96 % усього населення було віктимізовано, щонайменше, один раз; в Азії менш ніж половина населення була віктимізована за цей же період. Рівень віктимізації від злочинності, що пов'язана з фізичним контактом жертви зі злочинцем, найбільш високий в Африці і Південній Америці, де, щонайменше, кожна третя людина була піддана насильницькій віктимізації. Злочинність в усьому світі носить яскраво виражений корисливий характер, що відображається і на характеристиках віктимізації.