Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

«Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні»

УДК 347.23

12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

Дзера

Ірина Олександрівна

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України Кузнєцова Наталія Семенівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка,професор кафедри цивільного права

Офіційні опоненти - доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, Заслужений діяч науки і техніки України Шевченко Ярославна Миколаївна, завідуюча відділом цивільного і трудового права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України;

кандидат юридичних наук Гопанчук Василь Степанович, начальник кафедри цивільного права Національної академії внутрішніх справ України.

Провідна установа - Одеська національна юридична академія, м. Одеса

Захист відбудеться “24” травня 2001 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.06 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64).

Автореферат розісланий “23” квітня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат юридичних наук, доцент Т.В. Боднар

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Нині в Україні продовжується процес корінних змін у системі відносин власності, заміни командно-адміністративних засад в управлінні економікою на ринкові методи, які покликані забезпечити рівність усіх форм власності і господарювання. Відносини власності є основною рушійною силою розвитку економіки у будь-якому суспільстві. Від рівня правової врегульованості відносин власності багато в чому залежить успіх ринкових реформ в Україні.

Інститут права власності, складовою частиною якого є також норми про захист права власності, є центральним інститутом в цивільному праві. Нині в Україні продовжуються процеси активного формування якісно нового інституту права власності, започатковані прийняттям Закону України “Про власність” від 7 лютого 1991 року. Значення цього Закону важко переоцінити, адже його положення стали правовою основою прийняття низки надзвичайно важливих для суспільства законів ринкової орієнтації, зокрема, Земельний кодекс України, Закони “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про приватизацію державного майна”.

Однак, як свідчить аналіз правозастосовчої практики, ще існує чимало прогалин у регулюванні відносин у сфері захисту права власності і труднощів у застосуванні чинного законодавства при розгляді справ даної категорії судами загальної юрисдикції та арбітражними судами. Конструктивну роль у підвищенні ефективності механізмів захисту права власності має відіграти юридична цивілістична наука. На жаль, в Україні за роки незалежності, як до речі і в радянський період, ще не було комплексних спеціальних досліджень питань цивільно-правового захисту права власності. В основному останнім часом увага українських науковців зосереджувалася на загальних проблемах інституту права власності, серед яких певна увага приділялася окремим питанням захисту права власності. Однак, цього безперечно недостатньо. Нині вкрай актуальною є необхідність розробки наукових рекомендацій для подальшого вдосконалення чинного законодавства про власність та її захист, які можуть сприяти також вдосконаленню відповідних положень проекту нового Цивільного кодексу України, який знаходиться нині на розгляді Верховної Ради України, а у разі його прийняття - вдосконаленню практики його застосування.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз правового регулювання відносин захисту права власності, виявлення проблем у застосуванні правових норм, а також розробка науково-теоретичних і практичних рекомендацій щодо поняття та змісту цивільно-правового захисту права власності і вдосконалення чинного законодавства.

Відповідно для досягнення поставленої мети визначені основні завдання дисертаційного дослідження: виявити джерела правового регулювання відносин захисту права власності; виявити правову природу цивільно-правових засобів захисту права власності та їх місце в загальній системі захисту цивільних прав; дати класифікацію існуючих засобів захисту права власності; дати характеристику найважливішим засобам захисту права власності; встановити взаємодію окремих засобів захисту права власності між собою; надати рекомендації щодо вдосконалення законодавства про власність та її захист.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дисертаційного дослідження виконана відповідно до науково-дослідної теми “Напрями і засоби підвищення ефективності цивільно-правового захисту права власності в період ринкових реформ” № 97166.

Об'єктом дослідження є цивільно-правові засоби захисту права власності, правовідносини щодо їх застосування, їх юридична природа та структура.

Предмет дослідження становлять система законодавчих актів про право власності і його захист, практика їх застосування, літературні джерела, досягнення юридичної науки.

Методологічна і теоретична основа дослідження. Методологічну основу дисертаційної роботи складають закони матеріалістичної діалектики, об'єктивно існуючі закони суспільно-економічного розвитку суспільства і держави та окремі загальні та спеціальні методи наукового пізнання, правових категорій і явищ; системного аналізу досліджуваних правовідносин; порівняльно-правового аналізу правових норм і правових понять; формально-логічного аналізу правових категорій у їх взаємозв'язку; історико-правового висвітлення процесів становлення законодавства про право власності. цивільний правовий захист власність

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що дисертація є першим комплексним дослідженням всієї системи цивільно-правових засобів захисту права власності в Україні, яке стосується як традиційних речевих засобів захисту права власності, так і засобів зобов'язального права та інших інститутів цивільного права.

Наукова новизна дисертаційного дослідження конкретизується у наступних основних положеннях :

Правовий захист у загально-правовому розумінні уявляє собою комплекс правових засобів реагування на випадок порушення права власності, передбачених правовими нормами захисного характеру, тобто нормами активної захисної дії, які є складовою частиною механізму правової охорони цивільних прав.

Специфіка цивільно-правового захисту права власності у вузькому розумінні полягає насамперед у застосуванні таких юридичних механізмів (засобів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов'язаної особи, у тому числі шляхом витребування належного власнику майна з незаконного володіння будь-якої особи.

Право на захист права власності є субсидіарним відновлювально-нормалізаційним суб'єктивним правом, яке виникає після порушення основного суб'єктивного матеріального права (тобто права власності, належного конкретному власнику).

Будь-які визначення суб'єктивного права власності мають містити посилання на приналежність власнику права на примусовий захист порушеного права власності, оскільки реалізація права власності є неможливою без механізму захисту.

Норми інституту права власності умовно поділяються на три основні групи: а) регулятивні (правовстановлюючі, зобов'язуючі, уповноважуючі, заборонні); б) спеціалізовані; в) правозахисні. Усі вони містяться в Законі України “Про власність”.

Відносини, які виникають з моменту порушення суб'єктивного права і до моменту звернення до суду носія цього права (позивача) є цивільно-правовими, але не зникають з порушенням справи в суді, а продовжують співіснувати та взаємодіяти з процесуальними правовідносинами.

Визнається неконституційною норма п. 6 ст. 136 ЦПК України, яка передбачає відмову у прийнятті позовної заяви, якщо між сторонами укладено договір про передачу даного спору на вирішення третейського суду.

Обґрунтовується доцільність розмежування понять “захисту права власності”, “захисту права на власність” та “захисту майнового права чи інтересу власника”.

Пропонується класифікувати усі засоби захисту права власності на : а) основні речево-правові засоби (віндикація, негаторний позов); б) допоміжні (субсидіарні) речево-правові засоби захисту (позови про визнання права власності, про виключення майна з опису чи звільнення з-під арешту); в) спеціальні (наприклад визнання угод недійсними, позови співвласників майна); г) зобов'язально-правові.

В главі 29 Проекту нового ЦК України та в Законі України “Про власність” доцільно передбачити окрему статтю, яка б визначала основні засоби захисту права власності. В дисертації сформульовано їх орієнтовний перелік.

Самозахист права власності є позаюрисдикційною формою захисту і він не обмежується діями особи в стані крайньої необхідності та необхідної оборони. Самозахист може вчинятися діями щодо правопорушника оперативного характеру (наприклад, шляхом відмови від передачі покупцю оплаченого товару, від звільнення будівлі, яка підлягає зносу на підставі неправомірного, на думку власника рішення, відмови від участі у голосуванні на загальних зборах господарського товариства та ін.).

В умовах переходу до ринкової економіки віндикація, застосування якої обмежене підставами і способом вибуття майна з володіння власника та добросовісністю його набувача, має зберегти значення основного речевого засобу захисту права власності. Водночас можливе зняття певних обмежень у віндикації майна, наприклад щодо певних об'єктів права власності.

Під віндикацією необхідно розуміти не повернення майна, як про це зазначається в ст. 50 Закону України “Про власність”, а витребування майна власником з чужого незаконного володіння.

Суб'єктом негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем, тобто зобов'язаним суб'єктом - лише особа, яка перешкоджає власнику (титульному володільцю) у здійсненні цих правомочностей. Негаторними мають вважатися позови власника про усунення перешкод у здійсненні користуванні майном третіми особами, у яких існували підстави для цього, але згодом відпали, наприклад, у разі визнання угоди недійсною, припинення договору за угодою сторін. Запропоновані варіанти матеріально-правових вимог в негаторному позові, перелік яких може постійно розширятися.

Позов про визнання права власності може бути самостійним речевим позовом або додатковим до віндикаційного чи негаторного позовів, а також інших позовів. В цьому позові може бути відсутній спір, а відтак і відповідач.

В позовах про виключення майна з опису (звільнення майна з-під арешту) має міститися як мінімум дві вимоги : про визнання права на майно та виключення майна з опису (звільнення з-під арешту, якщо опис супроводжувався накладенням арешту на майно). Неприпустимою є конфіскація майна особи, яка непричетна до порушення митних правил.

“Арешт майна” і “опис майна” - поняття не співпадаючі, і перше є ширшим, по відношенню до другого, наводяться критерії їх розмежування. Правова природа позову про виключення майна з опису (звільнення з-під арешту) залежить від ступеню накладених на майно заборон.

Визнання угоди недійсною є засобом захисту права власності лише тоді, коли її предметом були чи могли бути об'єкти права власності.

Право на звернення з вимогами про визнання угоди недійсною повинні мати ті особи, які мають певний правовий зв'язок з учасником угоди, а також ті особи, які вважають свої права порушеними укладенням такої угоди, наприклад акціонери щодо угод акціонерного товариства про відчуження належного йому майна.

Встановлено співвідношення понять “визнання угоди недійсною”, “визнання угоди неукладеною”, “розірвання угоди”. Угода не може визнаватися недійсною у зв'язку з невиконанням її умов.

Юридично некоректними є рекомендації Пленуму Верховного суду України про визнання угод з нерухомістю за участю громадян, зареєстрованих на біржі, але не посвідчених нотаріально, недійсними.

Для ефективного захисту майнових прав акціонерів в статутах акціонерних товариств необхідно передбачати положення про необхідність надання дозволу на укладення угод на певну суму, а не про затвердження вже укладених угод.

У разі визнання договору неукладеним до відносин сторін мають застосовуватися правові наслідки, встановлені для зобов'язань із безпідставного придбання чи збереження майна.

Правочин (угода) має вважатися таким, що порушує публічний порядок (завідомо суперечить інтересам держави і суспільства), якщо він спрямований на відчуження (придбання), використання об'єктів вилучених з цивільного обігу або дії сторін щодо укладення правочину (угоди) містять ознаки кримінального злочину або іншого правопорушення, вчиненого з умислом.

Спеціальні засоби захисту права власності встановлюються для учасників права спільної власності; осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими; осіб, права яких порушені внаслідок втручання органів публічної влади у здійснення правомочностей власника та видання такими органами актів; власників, права яких порушені у надзвичайних ситуаціях та в інших випадках.

Спеціальні засоби мають як специфічні для них особливості, обумовлені суб'єктним складом уповноважених та зобов'язаних осіб і характером правових зв'язків між ними чи іншими обставинами, так і окремі ознаки речевих та зобов'язальних засобів. Вони можуть бути спрямовані як на відновлення попереднього майнового стану власника, так і на компенсацію понесених ним збитків. Застосування цих засобів може бути і не пов'язане з наявністю ознак правопорушення у діях конкретних осіб.

В договірних і деліктних зобов'язаннях захист права власності або захист майнового права чи інтересу власника забезпечується засобами, спрямованими на відновлення порушеного права власності (наприклад, шляхом повернення майна стороною, яка неналежно виконує умови договору оренди чи іншого договору) або на відновлення майнового права чи інтересу власника шляхом відшкодування власнику збитків чи інших втрат особою, яка вчинила, як правило, винне правопорушення або шляхом застосування до останньої інших правових наслідків, передбачених законом. При цьому відшкодування збитків власнику є не лише засобом захисту його майнового права, але і мірою відповідальності для заподіювача шкоди.

Захист права власності або майнового права власника засобами інституту зобов'язань, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав, врегульованих главою 42 чинного ЦК України (за проектом нового ЦК України - інститут безпідставного збагачення), спрямовуються на повернення власникові майна, у тому числі визначеного родовими ознаками, одержаного набувачем без належної юридичної підстави (договору, спадкування, адміністративного акту тощо), а якщо таке майно не збереглося - на відшкодування його вартості.

На відміну від віндикаційного захисту, застосування засобів інституту безпідставного збагачення не залежить від способу вибуття майна з володіння власника (за його волею чи поза його волею) та добросовісності чи недобросовісності набувача. Засоби захисту прав власників, передбачені інститутом безпідставного збагачення можуть застосовуватися самостійно або субсидіарно з іншими засобами захисту цивільних прав.

Внесені відповідні рекомендації по вдосконаленню чинного законодавства України, проекту нового ЦК України, судової практики.

Теоретичне і практичне значення дисертаційних положень. Теоретичне значення полягає у тому, що у дослідженні міститься комплексний аналіз усіх основних засобів захисту права власності та їх взаємодії і співвідношення між собою, дається обґрунтування предмету, підстав та умов задоволення окремих видів позовів, що дає можливість для подальших наукових досліджень та прискорення удосконалення механізму захисту права власності. Практичне значення полягає насамперед у тому, що результати дослідження, зроблені висновки сприятимуть більш ефективному розгляду судами справ даної категорії, можуть бути використані для вдосконалення проекту нового ЦК України, інших законодавчих актів. Вони можуть бути використані при підготовці підручників, навчальних посібників, курсів лекцій для студентів юридичних факультетів та вищих навчальних закладів, а також можуть бути корисними для адвокатів та працівників юридичних служб підприємств, установ, організацій усіх форм власності.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною науковою роботою, першим в Україні спеціальним комплексним дослідженням інституту захисту права власності, що виконана на монографічному рівні.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри цивільного права Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, були використані у практичній діяльності юридичного відділу ЗАТ “Інтер-Контакт” при підготовці проектів договорів, установчих документів, складанні позовних заяв і відзивів на позови, участі у розгляді арбітражних справ.

Публікації. Основні висновки та положення дисертації знайшли відображення у восьми статтях та інших наукових працях.

Структура дисертації зумовлена завданням та обраним предметом дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, дев'яти підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 202 с. (список використаних джерел - 14 с.). Кількість використаних джерел - 207.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому підрозділі “Поняття цивільно-правового захисту” розкриваються конституційні гарантії здійснення права власності та визначальні положення про його захист. Правовий механізм захисту права власності може вважатися таким, що відповідає стандартам правової держави, якщо ці положення знайдуть своє втілення в нормах відповідних галузей права. Реалізація права власності неможлива без встановлення механізму його захисту.

Специфіка цивільно-правового захисту полягає насамперед у застосуванні таких юридичних засобів (способів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов'язаної особи, у тому числі шляхом витребування власником (повернення) належного йому майна з чужого незаконного володіння.

Проаналізована дискусія щодо розмежування понять “правовий захист” і “правова охорона” та їх застосування у законодавчих актах. Встановлено, що в літературі поки що не здійснено чіткого їх розмежування, відсутні єдині принципи їх використання і в правових нормах. Водночас, спостерігається тенденція до визнання правової охорони більш широким поняттям, порівняно з правовим захистом.

Тобто, правова охорона цивільних прав у широкому значенні означає весь комплекс засобів (правових, економічних, організаційно-управлінських тощо), спрямованих на забезпечення реалізації проголошених чи закріплених правовими нормами (правовстановлювального, регулятивного чи заборонного характеру) суб'єктивних прав, в тому числі права власності, у їх нормальному (позитивному) розвитку, так і засобів реагування на випадок порушення цих прав, передбачених правовими нормами (захисного характеру) і спрямованих на відновлення порушених прав та інтересів суб'єктів цивільних правовідносин.

Саме засоби реагування на випадок порушення права власності і є засобами його захисту. Відповідно в системі загально-охоронних норм можна виділити норми активної дії, які безпосередньо спрямовані на захист порушеного права (на його відновлення та нормалізацію).

Досліджується проблема співвідношення права власності та права на захист власності. Право на захист розглядається як елемент будь-якого суб'єктивного цивільного права. Дисертант доходить висновку, що право на захист є елементом відновлювально-нормалізаційного правовідношення. Тобто після порушення основного матеріального права виникає субсидіарне суб'єктивне право, основу якого складає право на примусовий цивільно-правовий захист.

Необхідно розмежовувати право на захист в матеріальному і процесуальному значенні, оскільки реалізація права на захист в суді здійснюється в межах самостійного процесуального правовідношення, яке виникає у особи з моменту звернення до суду за захистом порушеного цивільного права (інтересу), а право на захист в матеріальному значенні є складовою частиною суб'єктивного права власності.

Пропонується суб'єктивне право власності визначити як передбачене законом право конкретного власника здійснювати щодо належного йому майна правомочності володіння, користування і розпорядження на власний розсуд, якщо інше не передбачено законом, а у разі їх порушення, невизнання - також право вимагати від зобов'язаної особи відновлення порушених прав або вчинення дій, спрямованих на примусовий захист порушеного права чи усунення перешкод у його здійсненні засобами, визначеними законом.

На думку дисертантки усі норми, що утворюють інститут права власності, можна умовно поділити на : а) регулятивні (правовстановлюючі, зобов'язуючі, уповноважуючі, заборонні); б) спеціалізовані; в) правозахисні. Усі перераховані види правових приписів містяться в Законі України “Про власність”, що підтверджується проведеним аналізом структури його правових норм.

В дисертації автором відзначається, що цивільно-правовий захист права власності - це система активних заходів, які застосовуються власником, компетентними державними чи іншими органами, спрямована на усунення порушень права власності, покладення виконання обов'язку по відновленню порушеного права на порушника. Така система захисних заходів водночас є складовою частиною загально-правового механізму захисту права власності.

В роботі акцентується увага на необхідності розмежовувати захист права власності, захист права на власність і захист прав та інтересів власника. Юридичною наукою це питання практично не досліджувалося. Дисертантка вважає, що в першому випадку захисту підлягає реально існуюче у власника суб'єктивне право власності на конкретне майно, у другому - право на одержання майна у власність (наприклад, об'єктів приватизації, частки у спільному майні, відчуженої з порушенням права привілеєвої купівлі тощо), в третьому - прав і інтересів власника у разі знищення, втрати, пошкодження його майна.

В другому підрозділі “Класифікація цивільно-правових засобів захисту права власності” висвітлюються конкретні правові засоби, за допомогою яких здійснюється цивільно-правовий захист права власності, дається характеристика новим засобам захисту цивільних прав, передбачених проектом нового ЦК України.

Для того, щоб реалізувати своє право на захист, особа повинна певним чином матеріалізувати свої вимоги до зобов'язаної особи, зокрема, шляхом звернення з позовом до суду у встановленому законом порядку.

Порушення справи в суді з матеріально-правової точки зору означає початок реалізації особою права на вирішення спору, який виник з матеріальних правовідносин у зв'язку з порушенням відповідного суб'єктивного права ще до звернення до суду. Тому на думку автора, усі відносини, які виникають з моменту порушення суб'єктивного права і до моменту звернення до суду носія цього права (позивача) є цивільно-правовими, але не зникають з порушенням справи в суді, а продовжують співіснувати та взаємодіяти з процесуальними правовідносинами.

Дисертант підтримує теорію єдності позову, який має дві сторони: матеріально-правову, що складає предмет позову у вигляді вимоги позивача до відповідача, та процесуальну, що містить вимогу до суду про захист права.

Визнається неконституційною норма ст. 136 ЦПК України, яка передбачає відмову у прийнятті позовної заяви, якщо між сторонами укладено договір про передачу даного спору на вирішення третейського суду. Дана норма суперечить ст. 124 Конституції України, ст. 6 ЦПК, згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а також ст. 55 Конституції України, за якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Аналізуються правові позиції щодо спорів про право власності Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України. Констатується відсутність в їх правових позиціях єдиних підходів у визначенні засобів захисту права власності. Запропоновано ввести до проекту ЦК окрему статтю “Цивільно-правові засоби захисту права власності” та сформульовано перелік таких засобів захисту.

Висвітлюються юрисдикційний захист (судом чи іншим уповноваженим державою органом) та позаюрисдикційний захист (самозахист). Пропонується позасудовий захист, який в літературі називається адміністративним, розглядати лише як допоміжний.

Введення до нового ЦК норм про право особи на самозахист буде повністю відповідати положенням ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Самозахист не зводиться до стану необхідної оборони (ст. 444 ЦК України) чи крайньої необхідності (ст. 445 ЦК України). В цивілістичному розумінні самозахист має багатоаспектне значення. Наприклад, у разі самовільного прокладення третіми особами дороги по земельній ділянці, власник може поставити огорожу, встановити інші перешкоди порушникам права власності, у разі використання приміщень наймачем не за призначенням власник вправі відмовити у наданні наймачу комунальних чи інших послуг; у разі несплати покупцем обумовленої за договором купівлі-продажу ціни власник-продавець вправі відмовитись від передачі проданого товару та ін.

Пропонується класифікувати усі засоби захисту права власності на : а) основні речево-правові засоби (віндикація, негаторний позов); б) допоміжні речево-правові засоби захисту (позови про визнання права власності, про виключення майна з опису чи звільнення з-під арешту); в) спеціальні (наприклад визнання угод недійсними, позови співвласників майна); г) зобов'язально-правові.

Розділ 2 “Основні речево-правові засоби захисту права власності” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикація)” аналізуються поняття віндикації, умови для звернення з віндикаційним позовом, зміст такого позову та підстави його задоволення.

У традиційному розумінні цивілістичною наукою віндикаційним вважається позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її в натурі і передачі власнику.

Спеціальна стаття присвячена віндикації в Законі України “Про власність”, в якому зазначається, що “власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння” (ч. 1 ст. 50). Однак у такій редакції ст. 50 Закону “Про власність” виявилася малоефективною для застосування в практиці, оскільки в ній не міститься юридичних критеріїв для здійснення повернення майна власнику. Тому при вирішенні справ за віндикаційними позовами суди нині продовжують застосовувати ст. 145 ЦК України, конструкція якої виявилася юридично досить вдалою, а відтак і придатною для захисту права власності також в умовах ринкової економіки.

В умовах переходу до ринкової економіки віндикація, застосування якої обмежене підставами і способом вибуття майна з володіння власника та добросовісністю його набувача, має зберегти значення основного речевого засобу захисту права власності. Водночас можливе зняття певних обмежень у віндикації майна, наприклад щодо певних об'єктів права власності чи підстав вибуття майна з володіння власника. Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб. За таких умов право власності начебто слідує за річчю, що забезпечує в свою чергу абсолютність і непорушність цього права.

Предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, знаходження його в натурі у відповідача та ін. З позицій процесуального права ці та інші обставини становлять відповідно предмет доказування.

Так, за віндикаційнним позовом може бути витребувана лише індивідуально визначена річ, оскільки призначенням такого позову є повернення лише того ж майна, яке було у власності особи, що неможливо у разі вибуття з володіння власника речей, визначених родовими ознаками. У такому випадку інтереси власника можуть захищатися іншими засобами (наприклад позовами про повернення безпідставно придбаного майна, про відшкодування шкоди та ін.). Унеможливлюється також з цих же міркувань звернення з віндикаційним позовом у тих випадках, коли майно незаконним володільцем було спожите, втрачене, зіпсоване тощо.

Для розгляду віндикаційного позову істотне значення має добросовісність (недобросовісність) незаконного володільця, яке характеризує його суб'єктивне відношення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання. Із ст. 145 ЦК випливає, що від недобросовісного набувача майно може бути витребуване власником в усіх випадках, тобто і тоді, коли воно вибуло з володіння власника по його волі та незалежно від оплатності (безоплатності) придбання такого майна.

Однак законодавець передбачає можливість витребування власником свого майна за певних обставин і від добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. За чинним законодавством (ч. 3 ст. 145 ЦК України), якщо майно набуто безоплатно у особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках. Це правило стосується як недобросовісних, так і добросовісних набувачів.

Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати, власник вправі витребувати це майно лише у разі, коли майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння або викрадено у того чи іншого або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.

Недобросовісною є особа, яка “знала” або “повинна була знати” що її володіння незаконне. Відмінність між цими поняттями очевидно полягає в ступені обізнаності набувача про неправомірність вибуття майна від власника і придбання його набувачем, а також і в ступені вини набувача. В першому випадку дії набувача містять ознаки умислу, в другому - необережності в здійсненні дій, що порушують інтереси інших осіб. Отже дії недобросовісного володільця є недобросовісними і винними.

У підрозділі 2.2 “Негаторний позов” аналізуються поняття та зміст негаторного позову, умови для звернення з негаторним позовом та підстави його задоволення.

Позивачем, тобто суб'єктом даного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Предметом негаторного позову є сама вимога позивача про усунення тих чи інших перешкод у здійсненні права власності, не поєднаних з позбавленням володіння.

Суб'єктом негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем, тобто зобов'язаним суб'єктом - лише особа, яка перешкоджає власнику (титульному володільцю) у здійсненні цих правомочностей.

Негаторним має вважатися також позов власника про усунення перешкод у здійсненні користуванні майном третіми особами, у яких існували підстави для цього, але згодом відпали, наприклад, у разі визнання угоди недійсною, припинення договору за угодою сторін та ін.

Для покладення на відповідача за негаторним позовом обов'язку по усуненню перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей необов'язковими є наявність в діях відповідача вини. Негаторним має вважатися позов про звільнення жилих і нежилих приміщень особами, які самовільно зайняли такі приміщення.

Запропоновані наступні варіанти матеріально-правових вимог в негаторному позові: про виселення з безпідставно займаного приміщення; про звільнення безпідставно займаних адміністративно-виробничих приміщень; про звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою; про вчинення порушником дій, спрямованих на ліквідацію перешкод у користуванні майном (наприклад, зниження поверховості будинку, знесення дамби та відновлення попереднього русла річки); про припинення певних дій чи робіт (наприклад, про заборону спорудження дамби, про будівництво багатоповерхового будинку чи промислового комплексу, прокладення залізниці в густонаселеному районі).

В підрозділі 2.3 “Позов про виключення майна з опису (звільнення майна від арешту)” дається характеристика змісту вимог про виключення майна з опису (звільнення з-під арешту). Зазначається, що “арешт майна” і “опис майна” - поняття не співпадаючі, і перше є ширшим, по відношенню до другого, наводяться критерії їх розмежування. В позові про звільнення майна з-під арешту має міститися як мінімум дві вимоги : про визнання права на майно та виключення майна з опису (звільнення з-під арешту, якщо опис супроводжувався накладенням арешту на майно).

Не відповідає конституційним гарантіям захисту права власності норма ст. 149 Митного кодексу України, згідно з якою предмети, щодо яких винесено постанову про конфіскацію, після закінчення строків на оскарження постанови митного органу України конфіскуються і що така конфіскація проводиться незалежно від того, чи є вони власністю особи, яка вчинила порушення митних, а також незалежно від того, встановлена ця особа чи ні. По-перше, конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду (ст. 41 Конституції України). По-друге, неприпустимою є конфіскація майна особи, яка непричетна до порушення митних правил. Тому власник майна, конфіскованого за постановою митних органів у зв'язку з порушенням митних правил іншою особою не може бути позбавлений права на звернення до суду з позовом про звільнення належного йому майна від конфіскації.

В підрозділі 2.4 “Позов про визнання права власності” висвітлюються поняття та зміст позову про визнання права власності, умови його подання і задоволення.

Насамперед, важливо зазначити, що позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли в інших осіб виникають сумніви у приналежності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів на жилий будинок, автомашину, тощо.

Отже, позивачем позову про визнання права власності (суб'єктом вимог про визнання права власності) може бути будь-яка особа (фізична, юридична, держава, територіальна громада), яка вважає себе власником (суб'єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів зі сторони третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одержати правовстановлювальні документи. Відповідно відповідачем даного позову (суб'єктом обов'язку визнати право власності позивача) може бути будь-яка особа, яка сумнівається у приналежності майна позивачу, або не визнає за позивачем права здійснювати правомочності володіння користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес в межах існуючих правовідносин. Однак складною є ситуація, в якій відсутні треті особи, які безпосередньо піддають сумніву наявність у особи права власності на майно чи самі претендують на це майно. Тобто виникає ситуація, в якій начебто не існує спору. В чинному ЦПК України сторонами в цивільному процесі по розгляду справ позовного провадження визнаються позивач і відповідач (ст. ст. 5, 102) і не знаходиться місця справам позовного провадження без особи відповідача. Тому пропонується внести в цивільне процесуальне законодавство зміни, які б надавали можливість звертатися з позовами про визнання права власності і за відсутності відповідача.

Як свідчить аналіз чинного законодавства, практики його застосування, вимоги про визнання права власності (права повного господарського відання, оперативного управління) можуть мати складну юридичну природу, а відтак можуть: бути предметом самостійного позову; поєднуватися з позовами про визнання угод недійсними, позовами, що випливають із зобов'язальних правовідносин, які повинні вважатися основними, а вимоги про визнання права власності - додатковими.

Таким чином, позов про визнання права власності не варто ототожнювати з віндикаційним чи негаторним позовом. Він може бути самостійним або додатковим (супутнім) позовом до іншого речевого позову. Більше того, вимоги про визнання права власності можуть супроводжувати спори між особами, пов'язаних між собою певними зобов'язальними та іншими правовідносинами.

Розділ III “Загальна характеристика спеціальних та зобов'язальних засобів захисту права власності” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Захист права власності за позовами про визнання угод недійсними” аналізуються особливості захисту прав власників за допомогою позовів про визнання угод недійсними та застосування відповідних правових наслідків їх недійсності.

Визнання угоди недійсною є засобом захисту права власності лише тоді, коли її предметом були чи могли бути об'єкти права власності.

Право на звернення з вимогами про визнання угоди недійсною повинні мати ті особи, які мають певний правовий зв'язок з учасником угоди (наприклад, наявність корпоративних відносин), а також ті особи, які вважають свої права порушеними укладенням такої угоди. Тому з метою підвищення ефективності захисту майнових прав акціонерів в Законі України “Про господарські товариства”, а також в проекті нового ЦК України доцільно передбачити прямо право акціонера звертатися з позовами про визнання угод за участю акціонерного товариства недійсними, якщо такі угоди не відповідають вимогам закону та порушують їх майнові права.

На момент винесення судом рішення про визнання угоди недійсною за правилами ст. 48 ЦК України застосування двосторонньої реституції може виявитися неможливим у зв'язку з відсутністю у сторін всього одержаного за недійсною угодою. У такому випадку суд зобов'язує сторін відшкодувати вартість одержаного ними у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом (ст. 48 ЦК України). Звідси можна також припустити, що законодавець не зобов'язує третіх осіб, що набули майно у сторін за недійсною угодою, повернути придбане майно. Між тим, у судовій практиці зустрічається і інше розуміння положень ст. 48 ЦК України, згідно з яким визнання угоди недійсною є підставою для витребування майна у третіх осіб, які набули його у сторін недійсної угоди. В роботі обґрунтовується висновок про те, що визнання угоди недійсною не може спричиняти безпосередніх правових наслідків для тих осіб, які до судового рішення набули у сторін майно, що було предметом недійсної угоди. Сторони недійсної угоди можуть оспорювати угоди з третіми особами та вимагати повернення майна, що було предметом недійсної угоди, за окремими позовами.

Складною для застосування у судовій практиці виявилася норма пункту “і” ст. 41 Закону України “Про господарські товариства”, згідно з якою до компетенції загальних зборів товариства належить затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. У судовій практиці досить часто арбітражні суди відмовляють позивачам у визнанні таких угод недійсними у разі їх не затвердження зборами товариства. Така практика судів є правильною, оскільки зміст статті 41 Закону “Про господарські товариства” встановлює лише порядок затвердження вже укладених угод, а не передбачає надання дозволу на укладення таких угод. У такій редакції дана норма не лише не сприяє належному захисту права власності товариства, але і може призводити до зворотнього наслідку, адже незатвердження зборами товариства угоди на суму, що перевищує обумовлену в його статуті, не є безпосередньою підставою для визнання її недійсною і лише створює у акціонерів і засновників оманливе враження про достатню захищеність їх прав та інтересів від можливих зловживань при укладенні угод. Тому в ст. 41 Закону “Про господарські товариства” (пункт “і”) бажано було б записати норму про те, що “До компетенції загальних зборів товариства належить, зокрема: надання дозволу на укладення договорів (угод) на суму, що перевищує вказану в статуті товариства”. Однак поки такі зміни не будуть внесені до законодавства, таке правило бажано було б безпосередньо закріплювати в статутах товариств.

Обґрунтовується недопустимість визнання угоди недійсною у зв'язку з неналежним виконанням сторонами її умов, як це передбачено ст. 27 Закону “Про приватизацію державного майна”. Існування в приватизаційному законодавстві правила про допустимість визнання угоди купівлі-продажу об'єкта приватизації недійсною або вимагати її розірвання з підстав неналежного виконання зобов'язань давало б суду можливість постановляти різні рішення за встановлених однакових обставин, що врешті сприяло б легальному зловживанню правом, залежно від особи позивача чи від відповідача.

Тому з ст. 27 Закону “Про приватизацію державного майна” необхідно вилучити норму, яка дозволяє визнавати договір купівлі-продажу об'єкта приватизації недійсним у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань.

Встановлено співвідношення понять “визнання угоди недійсною”, “визнання угоди неукладеною”, “розірвання угоди”.

Враховуючи наявність спорів з приводу неукладених угод в судовій практиці та розбіжностей у їх вирішенні доцільно було б у ст. 153 чинного ЦК та у ст. 671 проекту нового ЦК України передбачити наступну норму: “У разі визнання судом договору неукладеним до відносин сторін застосовуються правові наслідки, передбачені для відносин, що виникають із безпідставного придбання чи збереження майна”.

Юридично некоректними є рекомендації Пленуму Верховного Суду про визнання угод з нерухомістю за участю громадян, зареєстрованих на біржі, але не посвідчених нотаріально, недійсними.

Правочин (угода) має вважатися таким, що порушує публічний порядок (завідомо суперечить інтересам держави і суспільства), якщо він спрямований на відчуження (придбання), використання об'єктів вилучених з цивільного обігу або дії сторін щодо укладення правочину (угоди) містять ознаки кримінального злочину або іншого правопорушення, вчиненого з умислом.

Чинне законодавство України не встановлює конкретних підстав для визнання установчих документів юридичних осіб недійсними. Не передбачається це і в проекті нового ЦК. Однак, на погляд дисертантки, у разі внесення засновником до статутного фонду юридичної особи не належного йому майна, установчі документи можуть визнаватися недійсними лише в частині тих їх положень, що стосуються такого майна та за умови, що воно може бути витребуване у юридичної особи за віндикаційним позовом.

У підрозділі 3.2 “Спеціальні засоби захисту права власності, обумовлені особливим складом уповноважених і зобов'язаних осіб та надзвичайними ситуаціями” висвітлюються особливості захисту права власності засобами, встановленими для учасників права спільної власності; осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими; осіб, права яких порушені внаслідок втручання органів публічної влади у здійснення правомочностей власника та видання такими органами актів; власників, права яких порушені у надзвичайних ситуаціях та в інших випадках.

Основними спеціальними засобами захисту права спільної власності є позови про поділ спільної власності, про виділ частки у спільній власності, про встановлення порядку користування спільним майном. Дисертант вважає, що такі позови можуть поєднуватися із одночасним застосуванням речевих засобів захисту права, наприклад, з вимогами про визнання права на частку у спільній власності.

Особливе місце в судовій практиці займають позови співвласника на підставі ст. 114 ЦК України, згідно з якою при продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов'язків покупця.

В дисертації стверджується, що прийняттю рішення про перевід прав і обов'язків обов'язково має передувати прийняття рішення про визнання договору купівлі-продажу частки в спільній власності в частині умов про особу покупця та інших умов, пов'язаних з особою покупця, недійсним.

Якщо ж оцінювати правову природу позову про переведення прав і обов'язків покупця на співвласника, то його не можна визнати засобом захисту права власності, адже співвласник, який виявив намір придбати відчужену без його згоди частку, не є її власником. Тому такий позов необхідно розглядати як засіб захисту права на власність.

У разі визнання громадянина безвісно відсутнім, над його майном встановлюється опіка. За заявою заінтересованих осіб орган опіки і піклування може призначити опікуна для охорони майна та управління ним відсутнього громадянина і до закінчення одного року з дня одержання останніх відомостей про місце його перебування (ст. 19 ЦК України).

З майна особи, визнаної безвісно відсутньою видається утримання громадянам, яких ця особа зобов'язана була за законом утримувати, погашається заборгованість по інших зобов'язаннях.

Отже, вживаючи заходи по охороні майна безвісно відсутнього, суд здійснює захист його прав допускаючи можливість його з'явлення. Тому у випадку з'явлення чи виявлення місцеперебування безвісно відсутнього, суд скасовує свої попереднє рішення (ст. 20 ЦК) і знімає опіку над майном.

Рішення суду про оголошення громадянина померлим приймається відповідно до вимог ст. 21 ЦК України. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони співпадають з наслідками, передбаченими у випадку смерті громадянина.

Законом (ст. 22 ЦК) передбачені також наслідки, пов'язані зі з'явленням громадянина, оголошеного померлим. У цьому випадку суд скасовує своє попереднє рішення, а громадянин набуває право вимагати:

повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до особи після оголошення громадянина померлим;

повернення майна, що збереглося і перейшло за оплатними угодами до інших осіб у разі, коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим;

у випадку переходу майна до держави в порядку спадкування і його реалізації - повернення суми, вирученої від реалізації цього майна.

Законодавець, однак, не визначив правову природу позовів, за якими має повертатися власнику збережене майно. На думку автора дисертації, у першому випадку майно власника, який з'явився після оголошення померлим, може бути повернуто як безпідставно збережене, а у другому випадку - витребуване за віндикаційним позовом.