Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська академія державного управління при президентові України

Дніпропетровськ, 2003

Реферат

Об'єкт дослідження - співвідношення правової держави та громадянського суспільства.

Предмет дослідження - механізми взаємодії правової держави з громадянським суспільством.

Мета роботи - на підставі аналізу співвідношення правової держави та громадянського суспільства дослідити перспективні напрямки взаємодії соціальної правої держави та громадянського суспільства в Україні.

Очікуванні наслідки та їх новизна - визначені перспективні напрямки розбудови правової держави та становлення громадянського суспільства в Україні, досліджений механізм взаємодії громадянського суспільства з правовою державою.

Результати роботи можуть бути використані в удосконаленні нормативно-правової бази розбудови правової держави та громадянського суспільства, при складанні планів соціально-економічного розвитку областей і міст.

Вступ

Розділ 1. Правова держава та громадянське суспільство як основні підстави реалізації європейського вибору Україною

1.1 Загальна характеристика правової держави

Правова держава в сучасних умовах розглядається як держава, в якій тільки юридичними засобами забезпечується верховенство права, реальне здійснення, забезпечення, охорона, захист і поновлення порушених прав громадян, взаємна відповідальність держави і особи, контроль та нагляд за створенням і здійсненням юридичних законів.

Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського суспільства.

Основними рисами правової держави вважають [22, с. 25]:

верховенство і панування правового закону;

постійне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела державної влади;

поділ влад на законодавчу, виконавчу, судову;

забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, виконання ними своїх обов'язків перед іншими людьми, державою і громадянським суспільством;

урегулювання взаємовідносин особи і держави на засадах загальнодозволеності особи робити все, що прямо не заборонено законом, а державних органів -- тільки те, що прямо дозволено законом;

взаємну відповідальність особи і держави, відповідальність держави перед особою і громадянським суспільством за свою діяльність;

ефективну організацію контролю і нагляду за здійсненням законів і режиму законності.

До основних шляхів формування правової держави в Україні слід віднести:

необхідність зв'язати правом (загальносоціальним, що характеризується правами людини, народу, людства) діяльність держави та її органів;

формування правового механізму, за допомогою якого можна подолати відчуження людини і громадянина від засобів виробництва, власності, від безпосередньої і представницької форм демократії;

чітку роботу законодавчої влади на основі Конституції України і конституційних законів;

створення Конституційного суду, системи незалежних судів загальної і спеціальної юрисдикції;

формування в людей (народу України) нового правового мислення, високого рівня правової культури, знань про життєво необхідні закони і уміння використовувати ці закони в повсякденному житті.

Сучасна теорія правової держави зводиться насамперед до того, що держава породжена правом, пов'язана правом і обмежує себе ним. Завдання держави -охороняти правопорядок, встановлений правом, права і свободи людини і громадянина. Головним критерієм правової держави, основою й змісту та принципів слід вважати визнання публічних прав громадян.

Принципи правової держави грунтовно проаналізовано в юридичній літературі, хоча різні автори визначають їх обсяг по-різному. На нашу думку основними принципами правової держави є: зв'язаність органів державної влади правовими законами; обмеження можливостей виконавчої влади в контексті наявної свободи для прийняття самостійних нормативно-правових рішень і діяльності відносно відповідного кола осіб; негативне ставлення в цілому до зворотної сили закону; рівність всіх перед законом; судовий захист фізичних і юридичних осіб, права яких в тій або іншій мірі ущемлені; демократизм процесу вироблення, прийняття та реалізації адміністративних рішень, його чітка оформленість; широкі судові і досудові процесуальні права індивіда; оптимізація соціальної доцільності застосування кримінальних покарань; конституційне закріплена відповідальність держави за дії своїх органів перед власними громадянами; обов'язок держави відшкодовувати фізичним і юридичним особам збитків, заподіяних неправомірними діями державних органів та їх посадових осіб; право індивіда звертатися зі скаргою до органу конституційної юрисдикції.

Поняття правової держави нерідко вживається в самому широкому значенні. Воно не обмежується власне державою, а поширюється на все суспільство, на весь спектр суспільних відносин. Правову державу також визначають як правову форму організації і діяльності публічної влади, її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права, “носіями” прав і свобод людини і громадянина.

Ряд науковців ототожнюють верховенство права з поняттям свободи, демократії, законності і правопорядку, вони нерідко використовують свої концепції для характеристики політичної системи суспільства; серед них домінують представники політичної науки. Формулювання верховенства права, які ними пропонуються, мають звичайно загальний характер, через що важко визначати юридичний зміст таких формулювань, встановити критерії формалізації відповідних теоретичних положень у позитивному праві. Іноді політико-правовий підхід використовується для обгрунтування відносно конкретних визначень верховенства права. Такі визначення пов'язуються з формальними характеристиками права, із загальними вимогами щодо його змісту.

В юридичній літературі верховенство права тлумачиться як певний обсяг прав індивіда, їх процесуальних гарантій і принципів здійснення правосуддя. При цьому ідея верховенства права формулюється і подається адекватно змісту основних міжнародних актів з прав людини, насамперед Загальної декларації прав людини 1948 року і Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року.

Сучасні українські дослідники визначають правову державу як державу, у житті якої панують закони, що закріплюють основні права людини, виражають волю більшості або всього населення країни (наголошуючи при цьому на основних загальнолюдських цінностях та ідеалах), як державу, в якій встановлена відповідальність не тільки особи, а й самої держави, де громадянам притаманний високий рівень правової культури. Регулювання відносин між індивідом і правовою державою здійснюється, на їх думку, за принципом “особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом”.

Отже, правова держава - це така держава, в якій досягнуто пріоритет прав людини, де держава зв'язана саме цим правом і підкоряється йому, де законодавча, виконавча й судова влади закріплюють, гарантують і забезпечують права людини, народу і людства в повсякденній своїй діяльності.

Таким чином, можна зробити такі висновки:

держава - це багатогранне явище;

в громадянському суспільстві держава виконує відповідні функції, має відповідну форму й механізм;

у взаєминах з особою й об'єднаннями людей держава використовує правові, організаційні й виховні форми здійснення своїх повноважень;

верховенство і пріоритет права й закону в державі характеризує її як демократичну, правову, соціальну державу, що служить людині й громадянському суспільству.

1.2 Становлення громадянського суспільства в Україні

1.2.1 Поняття громадянського суспільства та основні його ознаки

Громадянське суспільство - це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами регулювання держави, але охороняються та гарантуються нею.

Громадянське суспільство у політології, як правило, розглядають як соціальне утворення, що протистоїть державі. Його можна розуміти як плюралізм і організацію інтересів незалежно від держави.

Громадянське суспільство відрізняється від суспільства загалом тим, що залучає громадян до колективних дій в суспільній сфері для вираження своїх інтересів, ідей, обміну інформацією, досягнення спільної мети, висування вимог до держави і закликів до відповідальності офіційних осіб. Воно виступає посередником між приватною сферою та державою і об'єднує величезне розмаїття формальних і неформальних організацій.

Є. Бистрицький вважає, що громадянське суспільство - “це сукупність окремих, незалежних особистостей (кожна з яких має свої власні потреби, приватний інтерес), у якій виокремлюються групи громадян на різноманітних засадах єднання, створюючи відповідні самоврядні угрупування”. Осередки громадянського суспільства створюються для захисту приватних інтересів громадян, які пов'язані виключно необхідністю дотримання моральних та правових норм, правовими та культурними обмеженнями .

Найбільш суттєвими рисами характеристики громадянського суспільства за Н. Черниш є:

наявність добре розвинутої соціальної структури (тобто сукупність різноманітних соціальних груп, прошарків, верств населення);

витворена відповідна система представництва інтересів різних груп населення (тобто політичні партії, рухи, громадські організації);

сформовані і ефективно діють органи влади різного рангу, утворюючи державу, в якій все більшого розповсюдження отримає місцеве самоврядування.

До цього додамо, що громадянське суспільство характеризує багатоманіття соціальних ініціатив, збереження відповідних традицій, цінування громадянських прав вище за державні закони, ринкові відносини, розвинена громадянська політична культура тощо.

Теорія громадянського суспільства грунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. Однак, саме держава має виступати гарантом прав людини, створювати умови, які сприятимуть реалізації прав громадян, всебічному вияву їх ініціатив, здібностей. Державні органи реагують на запити і потреби соціальних груп, приймають нормативно-правові акти, слідкують за їх виконанням, запобігають появі та розвитку політичних конфліктів.

Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного суб'єкта, що усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства, наділений певним комплексом прав і свобод, і в той же час несе відповідальність перед суспільством.

Зміст поняття “громадянське суспільство” включає сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічні, духовно-моральні, релігійні, національні та ін. Громадянське суспільство виступає як сфера реалізації економічних, соціальних, етнонаціональних, культурних та інших громадських інтересів, які перебувають поза безпосередньою діяльністю держави, що опосередковує їх відносини з індивідами [24, с. 45].

Демократичність політичного режиму визначається не в останню чергу тим, наскільки держава визнає автономне буття спільнот, тим, наскільки громадянське суспільство може вплинути на дії держави. Ідея громадянського суспільства дозволяє провести межу між політичним, офіційним та приватним життям громадян.

Суттєвою ознакою громадянського суспільства є плюралізм, різноманіття інтересів і пріоритетів, які виражають інтереси найрізноманітніших верств населення. Інститутами громадянського суспільства є виробничі спілки, добровільні громадські організації та об'єднання, у т. ч. й політичні партії, які:

є засобом самовираження індивідів, їх самоорганізації і самостійної реалізації ними власних інтересів;

захищають інтереси певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів;

зменшують деструктивну силу протистояння інтересів, впорядковують енергію людей, вводячи в організоване русло протести, вимоги, акції непокори;

оберігають суспільну систему від хаосу і створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади;

виступають гарантом непорушності особистісних прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, є опорою у їх можливому протистоянні з державою (прикладом цього слугують вибори до Верховної Ради 2002 року, коли опозиційні політичні партії та блоки виступали з позицій або “ми”, або “ви”).

Підґрунтям і ознаками громадянського суспільства, на думку Р.Павленка та С. Рядова, є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності, відкритою комунікацією, структурованістю суспільства, багатопартійність, недирективно сформована громадська думка і, найголовніше, вільна особистісність з розвинутим почуттям громадянськості і власної гідності.

Політологічна сутність концепції громадянського суспільства полягає у визнанні того, що якісна структуризація суспільства (розрізнення верств за суттєвими ознаками їхнього буття) є засадою суспільно-політичної стабільності.

Розвиток громадянського суспільства як сфери деетатизованого приватного й диференційованого життя людей є важливим напрямком демократичної модернізації суспільства, умовою соціальної стабільності та національної безпеки. Суттєвими ознаками такого розвитку є роздержавлення приватного життя громадян, відокремлення його від казарменного офіціозу державної бюрократії, цінування багатоманітності форм його вияву.

Наріжним каменем ліберальної ідеології громадянського суспільства є визнання того, що держава існує перш за все для того, щоб захищати особисту свободу й власність, здобуту власною ж працею людей; вона повинна діяти тільки у чітко окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори. Характер взаємодії держави і громадянського суспільства значною мірою визначає стан суспільної стабільності й безпеки. Громадянське суспільство потребує існування правової держави як своєї передумови. Разом з тим, тільки розвинуте, стабільне громадянське суспільство уможливлює утворення правової держави, є основою стабільного демократичного політичного режиму й авторитетної влади.

Узагальнюючи, перелічимо головні ознаки громадянського суспільства:

відокремлена від держави структура суспільства, яка складена з розмаїтих асоціацій, добровільних об'єднань людей;

відповідний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична система, в якій держава є похідною від громадянського суспільства та процесів у ньому;

царина безпосередніх і розмаїтих інтересів, можливості їх виражати та здійснювати;

царина справжнього, реального життя, на відміну від держави - сфери умовного, формального життя;

компонентами громадянського суспільства є ринок, вільна конкуренція, відносини обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками;

свобода особистості;

форма безпосереднього спілкування людей;

цінування громадянських прав, які вважаються вищими, ніж державні закони;

сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві;

плюралізм;

життя індивідів як приватних осіб;

багатство соціальних ініціатив;

царина життя, де дії людей регулюються безпосередньо самими ж людьми, невідчужено, перш за все через норми моралі.

1.2.2 Показники становлення громадянського суспільства в Україні: теоретичний та емпіричний рівні

Із легкої руки ідеологів буржуазного лібералізму громадянське суспільство видається сьогодні за панацею, основний засіб вирішення всіх соціальних проблем сучасного суспільного життя в Україні. У формуванні розвиненого громадянського суспільства багато політологів і політиків вбачають основну мету історичного розвитку, а то й ідеал, яким слід керуватися в конкретних трансформаційних процесах, оскільки громадянське суспільство трактується ними, як найбільш дійовий, повний та ефективний виразник інтересів особи, кожного індивіда в протистоянні зазіханням “левіафана” (держави) на індивідуальну свободу й приватні інтереси.

Практика суспільного життя вносить суттєві корективи в такі уявлення й твердження. Насторожує те, що в останні десятиріччя західна суспільна думка, особливо політична практика, здійснили різкий поворот у бік консерватизму, відмовившись від бездумного апофеозу громадянського суспільства, надмірної ідеалізації приватної ініціативи та особистої свободи. Для адекватного розуміння суті громадянського суспільства як феномена людської історії, його ролі в суспільному житті слід насамперед визначитись із концептуальним змістом поняття “громадянське суспільство”.

Найбільш глибоку, усебічну й системну рефлексію цього явища здійснив Г.В.Ф. Гегель. У “Філософії права” він показує, що суть громадянського суспільства визначається двома принципами: самоцінністю індивідуального буття конкретної людини, яка “є для себе особливою метою, цілісністю власних потреб і сумішшю природної необхідності та свавілля”; опосередкованістю індивідуального буття, формою загальності, оскільки “кожне з них стверджує свою значимість і задовольняється тільки як опосередковане” іншими такими ж індивідуальними буттями [29, с. 33-34].

Громадянське суспільство постає для Гегеля не як суспільство винятково приватного інтересу, що протистоїть, протидіє загальному, а як стан суспільних зв'язків, в основі якого лежить взаємодія і взаєморозвиток індивідуального, приватного й загального, спільного. Гегель визнає, що у громадянському суспільстві кожен для себе - ціль, усі інші для нього ніщо. Проте без цих “інших” індивід не в змозі задовольнити свої потреби й змушений взаємодіяти з ними, а тому “ціле виступає грунтом опосередкування, на якому дають собі свободу всі одиничності” [19]. У міру розвитку громадянського суспільства воно наповнює конкретним змістом і свою загальну форму, тобто переростає в державу. Громадянське суспільство, за Гегелем, є рівнем розвитку суспільних зв'язків, що стоїть вище сімейних стосунків, але ще не досяг внутрішньої цілісності, притаманної державному способу буття. Тому громадянське суспільство можна найближчим часом розглядати як зовнішню державу, як державу нужди й здорового глузду (а не розумної внутрішньої довершеності). Це й опосередковуюча ланка (“диференція”) між найпростішою формою суспіль-них зв'язків (сім'ю) і найдосконалішою (державою). Громадянське суспільство - перехідний стан розвитку суспільства. У “Філософії духу” Гегель називає громадянське суспільство “системою атомістики” - станом абстрактної свободи, оскільки ця остання підпорядковується сліпій природній необхідності, а не відображеній і зафіксованій у законах свідомій загальній волі, яку репрезентує держава. Історичний прогрес, за Гегелем, якраз і полягає в переході “зовнішньої” держави у “внутрішню” як вищий рівень розвитку суспільного життя, що фіксує загальну волю й спрямовує її можливості на забезпечення інтересів кожного громадянина. “Патологічна єдність” індивідів, що борються за власні егоїстичні інтереси, про яку писав ще Кант [29, с. 33-34].

Розвинене громадянське суспільство справді служить підґрунтям демократії. Однак, по-перше, це не означає, що часова послідовність перетворень у перехідних суспільствах іде від громадянського суспільства до політичної демократії. Там, де перехід до демократії здійснюється від тоталітаризму, послідовність суспільних перетворень - порушена. І хоч би як ми не уникали розмов про соціальне чи політичне “будівництво”, елемент свідомого конструювання -спочатку уявлень про бажаний інституційний дизайн суспільної системи, потім формальних, законодавче окреслених інститутів - завжди присутній.

Як зазначає А. Колодій, утвердження демократії відбувається в такому порядку: ідеологія - формальні політичні інститути (конституційний дизайн) -громадянське суспільство - культура [15]. Тільки переведення певних відносин на рівень культури, закріплення їх на рівні культурних кодів дає підстави для тривалого існування інститутів, але для цього потрібен час. Існують і такі суспільства, “які, відверто ігнорують вимоги конституційної законності і демонструють розрив між формальними аспектами громадського життя і “реальним” функціонуванням соціально-політичної сфери, типовим прикладом чого є середземноморські країни”. Тому, вивчаючи громадянське суспільство, слід порівнювати формальні (відкрито продекларовані) і реальні (приховані) форми суспільних взаємодій та обмінів, звертати увагу на відмінність громадянського суспільства від своїх найближчих конкурентів - корпоратизму і патронажно-клієнтельських стосунків. Саме вони в умовах сучасної України спричинили до того, що демократія формальна ніяк не набере сили, щоб перетворитися в демократію реальну, а в деяких аспектах спостерігаємо здачу нею попередньо завойованих позицій.

В Україні сьогодні функціонують близько 30 тис. громадських організацій [28, с. 4], понад сто політичних партій; значна кількість недержавних (потенційно незалежних) засобів масової інформації; зростаюча кількість приватних дослідницьких та освітніх установ тощо. Проте поки що в межах громадянського суспільства відбувається те ж саме, що й у межах суспільної та політичної систем у цілому: формально створені інститути істотно не вплинули на практику повсякденних суспільних взаємодій і тим більше не перейшли на рівень культури. Звідси - песимізм і розчарування; намагання пов'язати невдачі у творенні громадянського суспільства з менталітетом “середнього” українця [25, с. 30-32], якого, проте, ніхто не вивчає. Це зручне (саме через свою розпливчатість) слово “менталітет” дає змогу прикрити нашу необізнаність з складних механізмів соціо-культурної трансформації щодо того, як, за яких умов і чому відбуваються або не відбуваються зміни в тій чи іншій країні в бажаному напрямі. За комуністичного режиму не було громадянського суспільства. Навпаки, режим досягнув значних успіхів у формуванні “нової людини”, тому в умовах посткомуністичної України немає “творців” громадянського суспільства, “свідомих громадян”, які не мають страху перед владою, розуміють свою громадянську роль і місію, оскільки за попереднього режиму “культивувалися цинічні, сервільні особистості, вправні в лицемірному “подвійному мисленні й мовленні” [13, с. 77-78], а з “нічого” виникнути “щось” не може.

Відповідь непроста, і залежить вона від того, у межах яких теоретичних концепцій ми осмислюємо трансформаційні процеси в Україні. Так званий генетичний підхід, якого дотримуються транзитологи, доволі оптимістично стверджує, що “фактори, які забезпечують стійкість демократії, не обов'язково рівнозначні тим, що породили дану форму устрою політичної системи...” [26, с. 5]. На їх думку, динаміка демократичного транзиту залежить передусім від “суб'єктивних чинників”: співвідношення політичних сил, наявності лідерів, від обраної елітою стратегії і тактики. І хоч вибір стратегії й здійснення реформ зовсім не обов'язково має бути наслідком демократичної переконаності правлячої еліти (на шлях реформ її можуть штовхати кон'юнктурні чи навіть зовнішні обставини), найуспішніше трансформування посткомуністичних режимів спостерігалося в тих країнах, де знайшлися лідери (або критична маса наділених політичною владою людей), здатні служити суспільству.

Значно песимістичнішими є погляди інституціоналістів, які дотримуються думки, що інститути змінити надто важко, оскільки будь-які нові фори суспільних відносин, що встановлюються згори, із часом набувають старого змісту під впливом культури, що має велику силу інерції. Однак там, де нові інститути затримуються на досить довгий час, вони можуть змінити свідомість, позначитися на культурному рівні суспільного життя, перейти на рівень культурних кодів.

Сказане можна підсумувати таким чином, що тиск знизу є вирішальним чинником лише в суспільстві, де нові інститути “виростають” спонтанно, є наслідком так би мовити природно-історичного процесу, або ж у тих, де суспільні перетворення (скажімо, демократизація) є поверненням до ще не забутої широкими верствами народу суспільної практики (редемократизація в Португалії чи Іспанії; відродження громадянського суспільства в Чехії). В інших випадках і транзитологи, й інституціоналісти, розходячись в оцінках термінів і ступеня ймовірності закріплення (консолідації) нових відносин, єдині в тому, що ініціатива й результативність переходу загалом перебуває в руках еліти. Адже саме еліта здатна спрямувати трансформацію на шлях енергійної демократизації і “вміло керувати переходом”, як про це пишуть транзитологи. Саме еліта може “затримати” нові інститути на доволі тривалий час, щоб їхні переваги стали очевидними загалу, а нормативні вимоги закріпилися в культурі.

Було б добре, якби “середній” українець був на стільки мудрий і прогресивний, щоб міг примусити еліту діяти як треба. Тоді від самого початку громадянське суспільство стало б підґрунтям стійкої демократії. Але такі сподівання на пострадянських теренах безпідставні. Формування громадянською суспільства, що є інституційно-культуральним феноменом, не може йти “попереду” демократизації. У кращому разі - це можуть бути паралельні процеси. Із тим застереженням, що саме громадянське суспільство на початкових стадіях свого існування є більше формальним і потребує підтримки “ззовні” (з боку власних політичних еліт або розвинених громадянських суспільств в інших країнах).

В умовах зловживань владою і політичного безправ'я створення повноцінного громадянського суспільства - взагалі справа нездійсненна. А творення правового поля - завдання, знову ж таки, для еліти. Саме негромадянськість української еліти, що виявляється передусім у її нездатності ставити інтереси суспільства вище приватних інтересів та амбіцій, є головною перешкодою на шляху становлення громадянського суспільства. Встановлення непрозорих правил гри, порушення конституції і законів владною верхівкою, за які ніхто не несе відповідальності, постійна зміна виборчих процедур тощо - це все наслідок діяльності і “менталітету” (краще сказати - культури) правлячої еліти, балансу сил різних її частин, що склався на сьогоднішній день.

Серед української еліти можна виділити принаймні чотири групи: колишня комуністична “номенклатура” (власне політична, господарська, військова); колишня політична контреліта - “дисиденти”, що сьогодні займається політичною діяльністю, творячи переважно (але не виключно) національно-патріотичний напрям у політиці, близька до них, заангажована в політику з часів перебудови творча інтелігенція; “нові люди” - бізнесмени й політики, професійна діяльність яких пов'язана із формуванням суспільно-політичних інститутів і здійсненням політики, а також інтелектуали (економісти, юристи, політологи), що обслуговують їхні політичні інтереси.

Найменш громадянська - остання група. Саме вона стає панівною силою в українському суспільстві.

Нова фінансово-політична еліта України, яка здобуває щораз більший політичний вплив в Україні (прагне до безроздільного панування) діє на засадах клієнтелізму й несе всі загрози, які з ним пов'язані. Вона не зацікавлена в автономному й відкритому функціонуванні інститутів громадянського суспільства.

Це позначається на способах формування політичних партій: чим далі, тим більше відсуваються на задній план програмно-політичні розмежування, Натомість на перший план виходять патронажно-клієнтельський принцип партійних і міжпартійних взаємодій. Так звані “центристські” партії є провідниками партикулярних інтересів, протидіють незалежності виборців і спробам незалежного функціонування громадянського суспільства. Вони пов'язані тіньовими грошима, зобов'язаннями й показують людям, що демократичні змагання нічого не варті.

Такі настрої поширені серед значної частини виборців України. До цього додається яскраво виражена перехідність соціальної структури суспільства, бідність широкого загалу, відсутність дійового судового захисту. Саме ці чинники, а не міфічний “менталітет” є на заваді формуванню громадянського суспільства з міцними й дійовими структурами.

Якість суспільства залежить від якості осіб, які його становлять і які накладають печатку своєї волі, своїх спрямувань, етичних орієнтирів на форми суспільного життя. Звідси виходять, що якщо основоположна домінанта громадянського суспільства окремо взята особистість, то несучими конструкціями громадянського суспільства - є всі ті інститути, організації, групи тощо, які покликані сприяти всебічній реалізації особистості, її потенцій, інтересів, цілей, спрямувань, що, у свою чергу, служать для окремого індивіда джерелом влади, впливи і авторитету. Тому головне призначення громадянського суспільства полягає в досягненні консенсусу між різними соціальними силами і інтересами. Саме інститути громадянського суспільства, такі як сім'я, школа, церква, сусідські і інші громади, різні добровільні організації і спілки тощо, здатні відігравати цю роль. Держава не може і не повинна узурпувати цю функцію у вбудований механізм досягнення громадянської згоди.

Як показав досвід західних країн, що обрали ліберально-демократичний шлях розвитку, індивідуалізм, заснований на ототожненні особистої свободи і приватної власності, став могутнім стимулом розвитку продуктивних сил, суспільного розвитку і формування політичної демократії. І навпаки, як засвідчив наш попередній досвід, не може бути свободи особистості там, де немає різноманітності джерел життєзабезпечення, свободи економічного вибору і суспільних (цивільних) інститутів і механізмів самоорганізації самоврядування. А без свободи вибору жодне заняття не здатне благотворно впливати на людину. Те, що людина не обрала з власної волі, що нав'язане їй ззовні примусово, не може стати частиною її внутрішньої суті, залишається чужим істинно людській природі. Без суспільного механізму самоорганізації самоврядування особистість не зможе реалізувати свій вибір. Особливість громадянського суспільства полягає у поділі політичної і соціальної сфер, політичних і соціальних функцій. Громадянське суспільство забезпечує права людини, держава - права громадянина. В обох випадках йдеться про права особистості: в першому випадку про її права як окремої людської істоти на життя, свободу, прагнення до щастя тощо, а в другому - про її політичні права.

Підсумовуючи, варто зазначити що громадянське суспільство - це співтовариство приватних власників, які незалежно від свого соціального статусу релігійних і політичних переконань, расової, етнонаціональної приналежності в юридично правовому відношенні рівні перед законом. Приватна власність є реальною умовою свободи буття людини, це реальна умова його свободи як суспільного цілого і, отже, умова буття самого громадянського суспільства. Система відносин власності (або система майнових відносин), а також процедура їх зміни у всіх їх проявах фіксуються в системі цивільного права, реалізація якого забезпечується державою. Розумна парадоксальність взаємовідносин суспільства і держави полягає в тому, що суспільство не може бути “громадянським” доти, доки воно не справляється політичне під “наглядом” держави.

Досвід розвинутих держав показав, що лише верховна публічна влада конституційної держави може ефективно усунути вади і недоліки громадянського суспільства і синтезувати конкретні інтереси в універсальне політичне співтовариство. Лише визнаючи і утримуючи громадянське суспільство як підлеглого держава може забезпечити його свободу. У свою чергу, громадянське суспільство через свої інститути оберігає державу від зайвої узурпації влади, зайвого контролю і домінування. Це дві аксіоматичні сторони однієї суті сучасного світу і тільки в їх єдності можливий прогрес конкретного соціуму. Цілеспрямована, усвідомлена громадянська згуртованість народу і працьовитість людей є основним чинником успіху в державах, що формувалися і розвивалися в набагато важчих умовах, ніж опинилася Україна в 1991 році.

В Україні навпаки відбувається процес розпаду суспільних зв'язків і атомізация елементів, що складають громадянське суспільство. Одна з причин нинішнього стану полягає в тому, що громадськість, яка так активно впливала на політичні процеси в момент становлення української державності, сьогодні, коли ця державність відбулася і де-факто, і де-юре, виявилася за межами поля реальної політики. Нині громадськість реального впливу на виникаючі в країні процеси не має, і є підозри, що і не хоче мати. Не можна не погодитися з політологом В. Малінковичем ("День", № 67, 2001 р.) утому, що не в останню чергу це відбувається тому, що інститут громадянства у нас декларативний, оскільки серед жителів України понад 90% народилися ще в іншій країні -СРСР, і громадянами України себе ще не усвідомлюють, а тому демократичні традиції в нашій країні поки що відсутні. Але зубожіння, незадіяність, соціальна незахищеність людей робить те, що будь-який політичний конфлікт, властивий будь-якому суспільству з розвиненими демократичними традиціями, може легко перерости в соціальний катаклізм. Щоб суспільне напруження не набуло небезпечних меж, необхідно надати суспільству відповідні права і дозволити йому самому захищати їх через інституціональні механізми.

Аналізуючи події останнього часу, наш Президент у своєму публічному виступі 6 березня 2001 року прийшов до висновку, що одна з причин нинішнього політичного конфлікту вбачається в тому, “що громадяни відчувають свою незадіяність, свою непричетність” до того, що відбувається в Україні і, отже, не відчувають відповідальності за долю країни. А тому треба зосередити зусилля на тому, щоб повернути людей у простір реальної політики. Л. Кучма пообіцяв, що він особисто, Адміністрація Президента, міністри і керівники регіонів будуть регулярно інформувати громадськість про виконану роботу. Суспільна Рада матиме право розглядати проекти рішень державної влади на предмет їх відповідності демократичним нормам і стандартам. У разі реалізації всіх цих задумів, діяльність владних структур стане прозорішою, з'являться підстави говорити про те, що держава вже пройшла частину шляху в напрямі демократизації суспільного життя. Тепер слово за самою громадськістю, а час покаже, чи зможе вона на практиці довести, що здатна реально впливати на прийняття необхідних політичних рішень.

1.3 Співвідношення громадянського суспільства і держави

Шарль-Луї Монтеск'є, вважаючи, що суспільство не може існувати без уряду, розрізняв державу як союз громадян та державу як сукупність посадових осіб. Герберт Спенсер відповідно до його органічної теорії суспільства взагалі порівнював державу з біологічним організмом, вважав її агрегатом органів управління, володарювання. Спенсерівська “апаратна” ідея здобула пізніше продовження й абсолютизацію в марксизмі.

Ми вже знаємо, що в первісному, додержавному, родовому суспільстві існували органи володарювання, головним з яких були збори дорослих співродичів. Історики й етнографи називають суспільство з додержавними формами влади, в якому ще не відбулося відокремлення функцій володарювання від решти життєдіяльності спільноти, в якому громада є водночас і джерелом влади, і носієм влади, - потестарним. З плином часу відбувалася ієрархізація громадського управління, внаслідок чого пересічні общинники виявилися відстороненими від управління общиною. Народні збори замінюються сходом воєнної дружини. Ради старійшин перетворюються на дедалі поважніші й самостійніші центри прийняття владних рішень, тільки частина з яких відтак виноситься на формальне затвердження зборами членів общини.

Так поступово сталося відчленування суспільного управління від громади, здійснення його через відокремлені, такі, що перебувають понад спільнотою, інституції та установи, які згодом постають єдиним і виключним джерелом імперативних настанов. Громада ж виявилася цілком, без винятку їм підпорядкованою.

“Всемогутня держава античного світу не могла стерпіти поряд із собою жодної вільної моральнісної особистості, жодної вільної віри” [27, с. 75.], - наголошував професор М.Рейснер. Посилаючися на Фрідріха Маассена, він зазначав далі: “Язицька старовина не знає будь-якої юридичної межі, перед якою мала б зупинитися влада держави, індивід сам по собі не має жодної ціни, жодного значення: не задля самого себе, а задля держави існує він... Цілком немислимо тому, щоб навіть одна яка-небудь царина життя могла в принципі претендувати на самостійність стосовно держави” [27, с. 85.].

У подальшому, завдяки зокрема християнському віровченню (згадаймо хоча б протиставлення царства небесного та царства земного, Божого та кесаревого начал життя), в європейській свідомості стало можливим відрізняти державну та приватну сфери. Формується уявлення про громадянське суспільство як про межу державної влади, обставину, яка стримує її невпинне прагнення до абсолюту, авторитарності. Формується й саме громадянське суспільство.

В історії поняття “громадянське суспільство” виділяють два етапи, коли воно наповнювалося кожного разу дещо відмінним змістом. Поява самого поняття пов'язана з ідеєю “природних прав” людини. У XVII сторіччі в Європі ця ідея, яка вже не була на той час новою сама по собі, набула нового тлумачення й стала засадовою у формуванні й поширенні юридичної свідомості, у побудові низки політико-правових концепцій і у першу чергу теорії “суспільної угоди”. Так, Гуго Гроцій і Бенедикт Спіноза “природними правами” називали наявні у людей від єства властивості, серед яких, зокрема, -свобода переконань і думок, свобода володіння і використання власності, рівність людей між собою, їхня захищеність від чиєїсь сваволі тощо.

Початок розрізненню громадянського суспільства і держави поклав Жан-Жак Руссо своїм твором “Міркування про походження і засади нерівності поміж людей”. Громадянське суспільство, на його думку, виникло внаслідок формування приватної власності. Держава ж витворена з нього на підставі суспільної угоди. Джон Локк вважав, що люди домовилися утворити політичну спільноту, заснувати державу саме з метою надійного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи та власності - чеснот громадянського суспільства.

Сукупність індивідів, які необмежено користуються своїми природними правами, складала, на думку прибічників договірної теорії походження держави, суспільство у його “природному стані”. Це стан цілковитої незумовленої і свавільної свободи, який призводить до “війни всіх проти всіх”. Але за таких умов мати “право на все”, зазначав Томас Гоббс, означає фактично не мати права ні на що. Щоб уникнути незручностей та загроз, які неодмінно виникають у природному стані суспільства, люди змушені були замінити його на стан громадянський. Перехід від природного стану до громадянського дозволяє піддати невпорядковані спочатку відносини регулюванню законами та іншими нормами.

Відповідно до теорії “суспільної угоди”, люди укладають угоду й створюють державу, яка постає над суспільством, відчужує й зосереджує в собі частину природних прав індивідів. Так виникає громадянський стан, громадянське суспільство, яке, на відміну від природного, додержавного стану, є станом людності, в якому існує держава. В конвенційних теоріях держави (Дж.Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо) громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного його стану, а влада - як похідна відносин, що панують у громадянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як царини людської свободи, яка перебуває поза межами державної регламентації, є породженням ліберального світогляду. Дж.Локк, “батько лібералізму”, вчив, що держава покликана перш за все захищати особисту свободу і власність, здобуту власною ж працею людей; вона діє тільки у строго окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди повинні мати право протистояти сваволі з боку уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до сили для його повалення, коли він спрямовує свою владу на завойовництво, узурпацію, тиранію, або у випадку його розвалу.

Виходячи з визнання переважної цінності й пріоритетності спонтанного людського життя порівняно з управлінським впливом на нього, просвітники XVIII сторіччя (у першу чергу Дж.Локк, Ш.-Л.Монтеск'є) проголошують, що громадянська ідея є більш вищою і значимою, ніж ідея державна.

Громадянське суспільство і політичну державу розрізняв Георг Гегель. Він називав громадянське суспільство опосередкованою через працю системою потреб, яка грунтується на принципі панування приватної власності й на загальній формальній рівності людей.

Взагалі у традиції Нового часу (Макіавеллі, Монтеск'є, Гегель), на противагу ліберальній традиції, було заведено вважати, що суспільство має бути предметом впливу держави, що держава може діяти цілком самостійно, а ті, хто має владу, керують відносинами між людьми в суспільстві. Політична, державна мудрість полягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, думок та обставин.

Питання про міру втручання держави в життя громадянського суспільства і в першу чергу в економіку та господарювання ще й досі залишається переважним предметом усіх ідейно-політичних вчень і суперечок, партійних змагань і революцій.

Формування громадянського суспільства, якого не було в античності й у середньовіччі, пов'язане з утвердженням буржуазного ладу. Громадянське суспільство передбачає існування правової держави як його підґрунтя. Разом з тим доведено, що тільки існування розвиненого, стабільного громадянського суспільства уможливлює утворення правової держави, що високорозвинуте громадянське суспільство є підвалиною стабільного демократичного політичного режиму.

На вітчизняних теренах спроби розрізнити суспільство та державу здійснювалися вже за часів імператриці Катерини II, котра 1785 року видала указ про “Жаловану грамоту дворянам”, яким вперше в Росії було проголошено визнання громадянського стану бодай однієї верстви населення - дворянства. Адже досі, відповідно до указу ще Івана IV, дворяни, так само як і кріпаки (навіть жалюгідні рештки свободи у селян забрав Борис Годунов, згадаймо про “Юр'їв день”), вважалися власністю государя. Катерина мала намір видати ще й закон, згідно з яким усі руські люди, що народилися, починаючи з поточного року, незалежно від соціального походження, вважалися б вільними громадянами.

Відбиттям процесів формування громадянського суспільства у вітчизняній історії можна вважати Галицький сейм та Державну думу, які формувалися на куріальних засадах, тобто структуровано репрезентували різні верстви населення. Своєрідним втіленням норм громадянського суспільства був общинний уклад селянського життя у XIX сторіччі.

Визнання принципу плюралізму в пострадянському суспільстві сприяло відновленню в правах поняття “громадянське суспільство”, яке перед цим було вилучене з нашого політичного лексикону, а зараз стало одним з ключових. Його відродження є наслідком демократичного реформування радянського суспільства, формування в ньому царини вільного, спонтанного, приватного життя громади, без якого неможливі демократичні державно-правові порядки. Неліберальне, тоталітарне чи авторитарне суспільство характеризується тим, що ця царина є цілком або переважно підпорядкованою державі, яка активно втручається в її процеси, регламентує їх здійснення й централізує управління ними, піддає формалізації та збюрокраченню. Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називається етатизмом. Етатизм як політика - це поширення повноважень держави на всі без винятку царини життя. Як тип політичної свідомості людей етатизм полягає у схильності вважати державу найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства.

В тоталітарних суспільствах сфера громадянського, цивільного скорочується до мінімально можливих розмірів, але ніколи не зникає зовсім (згадаймо хоча б про “кухонне” вільнодумство). Розвинене ж громадянське суспільство передбачає існування демократичної правової держави, яка покликана захищати й здійснювати інтереси та права громадян. Вважається, що передумовами громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності, множинність незалежних політичних сил і партій, недирективно формована громадська думка і, найголовніше, вільна особистість з розвиненим почуттям власної гідності.

Визначаючи сутність громадянського суспільства, перш за все наголосимо, що воно грунтується на приватній власності і стихійному поділі праці. А це детермінує мотиви діяльності людей, її значну зумовленість приватним інтересом, конкуренцією і законами ринку.

Громадянське суспільство - це не тільки відокремлене від держави суспільство, автономна царина суспільного буття, яка не підлягає прямому контролю й регламентації з боку влади, а ще й структуроване суспільство. Воно передбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами й уподобаннями.

Окремі верстви населення утворюють свої угруповання, добровільні об'єднання як інституції вираження їхніх інтересів. Союзи підприємців, найманих робітників, органи виробничого самоврядування, спілки споживачів та багато інших структур покликані забезпечувати цивілізовані відносини між усіма учасниками виробництва й обміну, пом'якшувати зіткнення численних приватних устремлінь. Громадянське суспільство - це певний механізм неформального соціального партнерства, яке уможливлює здійснення й баланс існуючих інтересів.

Громадянське суспільство - поняття, що вживається для позначення всієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, для позначення такого боку життєдіяльності суспільства та окремих індивідів, який перебуває поза сферою впливу держави, за межами її директивного регулювання й регламентації.

Громадянське суспільство (його ще можна назвати цивільним, не казенним) - це суспільство, емансиповане від держави, царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій громадян, яка захищена законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Воно втілюється у приватному житті громадян, в існуванні вільного ринку, у безперешкодному поширенні духовних, релігійних, моральних, національних цінностей тощо.

Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених ними міжособових зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтересів, можливостей і способів висловити, здійснити їх. Громадянське суспільство - це царина дійсного життя людей на противагу штучності, умовності, формальності й бюрократичності державного, казенного, офіційного його шару; це царина свободи на відміну від необхідності, вимушеності дотримання встановленого владою порядку.

Виходячи з факту існування різних і суперечливих інтересів у громадянському суспільстві, виникає ідея держави як утілення, здійснення всезагального інтересу, як інституція гарантування й захисту прав людини.

Громадянське суспільство - це осередок суперечливих інтересів. Проте воно не здатне саме, виходячи тільки зі своїх внутрішніх можливостей розв'язати всі проблеми, що виникають.