Взаємодія правової держави і громадянського суспільства в Україні

У царині громадянського суспільства відбувається реальне функціювання власності, але сила власності може бути дійовою тільки за умови взасадничення її законом, який разом з судом та поліцією покликаний гарантувати всезагальні інтереси цього суспільного ладу за умов стихії приватних інтересів. правовий держава громадянський суспільство

Якщо в громадянському суспільстві мотивами, що визначають дії людей, перш за все є їхні реальні потреби та вимоги здорового глузду, то для держави й виконавців її волі понад усе є формальний бік будь-якої справи. Будь-яка подія - чи то народження людини, чи її смерть, укладення шлюбного союзу чи щось інше не менш значиме й вартісне для особи саме по собі, у сфері державного вважається реальним фактом тільки після виконання належних формальних процедур, документального закріплення: складання відповідного протоколу, підписання офіційного акту тощо.

Альтернативність ознак та цінностей держави й громадянського суспільства аж ніяк не означає взаємовиключної антагоністичності цих сфер суспільного життя, а, навпаки, зумовлює те, що вони передбачають, потребують одне одного (табл. 1.1). Без держави неможливе громадянське суспільство, без громадянського суспільства неможлива повноцінна правова держава. Вони обидва є боками одного цілісного життя людини, нерозривними царинами сучасного цивілізованого суспільного буття. Саме як настанову підкорятися державі, шанувати її, зокрема сплачувати податок, але й цінувати вартості, що існують поза межами державності, заведено тлумачити євангельське повчання піддавати Боже Богові, а кесареве кесарю.

Таблиця 1.1 Ознаки громадянського та політичного суспільств

Стан демократії в сучасному суспільстві значною мірою визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об'єднань суверенних індивідів і вільно встановлених зв'язків між ними - громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму, толерантності, лібералізму (поважання прав і свобод особи), таке суспільство спроможне протистояти як етатистським тенденціям з боку держави, так і ентропії анархізму, домагатися якомога оптимальнішого здійснення громадського врядування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу.

Звідси стає очевидним висновок: щоб демократизувати суспільство, реформувати державу, належить не тільки займатися законотворчою, політико-юридичною діяльністю, а й плекати громадянське суспільство - сприяти структурованості спільноти, усвідомленню людьми вартісності їхніх вирізнених інтересів, цінуванню власних і чужих прав, гідності і свободи, поширенню знання й шанування правил та процедур суспільно-політичної взаємодії.

У реальному житті ввзаємовідносини між громадянським суспільством і державою можуть поставати в чотирьох основних формах

Ідеальний варіант: громадянське суспільство й держава внутрішньо єдині, індивідуальні й загальні інтереси збігаються і реалізуються спільними зусиллями всіх громадян, держави як цілого. Держава тут виступає винятково засобом задоволення розумних потреб усіх громадян.

Відчуженість, розірваність, протистояння громадянського суспільства й держави, перманентна боротьба між ними на паритетних засадах. Це, власне, дійсний теперішній стан у більшості “відкритих суспільств”.

Поглинання державою громадянського суспільства. Держава перетворюється на самодостатнє утворення, яке починає паразитувати на громадянському суспільстві, використовуючи його як засіб задоволення інтересів правлячої еліти. Це тоталітарне суспільство.

Повне підпорядкування громадянським суспільством держави, руйнування її як носія загальної волі й засобу досягнення спільних інтересів. Держава перетворюється в чисту формальність, своєрідну ширму для прикриття, маскування безчинств приватних осіб чи їхніх корпорацій. Владні ресурси держави використовуються для задоволення егоїстичних інтересів одних індивідів і придушення опору інших. Держава із засобу єднання суспільства перетворюється в знаряддя його руйнації, загострення запеклої боротьби одних її членів з іншими.

В Україні в першій половині 90-х роках XX століття відбувся перехід від третьої до четвертої форми: від тоталітаризму до патологічного самоствердження громадянського суспільства, як суспільства нічим не обмеженого, крім сліпих природних законів, царства егоїстичних інтересів, їхньої запеклої боротьби.

У країнах західної цивілізації на даний час встановилася паритетна форма відносин: громадянське суспільство й держава є самодостатніми утвореннями, які тією чи іншою мірою як доповнюють, так і обмежують зазіхання одне на одного. Держава залишається сучасним “левіафаном” - відчуженою реальністю, “царством” бюрократії, а громадянське суспільство “атомізованою системою”, яка все більше виявляє свій занепад, що знаходить вияв у різних кризових явищах суспільного життя - “переході культури в цивілізацію” (О. Шпенглер), духовному спустошенні особи, розгулі ницих пристрастей, “бунті мас” (Х. Ортега-і-Гасет) тощо.

І цей далеко не привабливий спосіб взаємин громадянського суспільства й держави багатьма українськими суспільствознавцями видається за взірець для України. Питання про ущербність такого зв'язку навіть не стоїть. Він визнається цілком прийнятним: “Громадянське суспільство - це сфера дійсного життя людей на противагу формальності й бюрократичності його державного пласта” [27] - читаємо в одному з авторитетних джерел. Так воно насправді і є. Але куди більш виправданою і привабливою здається орієнтація на гегелівське бачення суті громадянського суспільства і його зв'язку з державою.

Може здатися парадоксом, але для України нині актуальною є проблема формування не громадянського суспільства, а високоефективної політичної влади та її носія - держави, яка була б спроможною обмежити розгул егоїстичних пристрастей у суспільстві, поставити в соціально доцільні межі громадянське суспільство, свободу волі й ініціативи окремих індивідів чи їхніх корпоративних об'єднань. Наша країна страждає не від нерозвиненості громадянського суспільства, а від його патологічної розвиненості, підпорядкування ним держави, нехтування загальними інтересами заради задоволення приватних.

Стратегічне завдання полягає в тому, щоб спрямувати творчу енергію нації на органічне поєднання загальнодержавних інтересів з приватними, що передбачає вирішення двох вихідних завдань:

формування національно-державницької самосвідомості та психології громадян;

чітке й жорстке силове обмеження державою надмірних прагнень приватних осіб чи їхніх асоціацій, тих дій і вчинків, що суперечать загально-національним інтересам.

Слід прагнути гармонії громадянського суспільства й держави, а не їхньої “паритетної опозиції”, причому гармонії під егідою держави як виразника колективної волі нації. Така єдність може бути реалізована лише у формі націократії - цілісного суспільного організму, в якому громадянське суспільство переросло в державне ціле, а держава є лише засобом задоволення потреб нації і кожного її члена. Здається, схожу позицію поділяє В. Лісовий, коли зявляє: “... Концепт “громадянське суспільство” не можна розглядати у відриві від концепту "політична нація" (оскільки цілість громадянського суспільства ґрунтується на тому, що воно є у своїй основі політичною нацією)” [19, с. 10].

До побудови політичної нації, що втілювала б у собі внутрішню єдність приватного й загального, не уражаючи їх, ще далеко, але це єдино історично перспективний шлях, інші ведуть у глухий кут.

Трактування правової держави як інституціоналізованої форми свободи громадян дає підстави для висновку, що без вільного індивіда такої держави просто не буває, вона неможлива як така. Тобто вільний насамперед економічно і юридичне індивід - це чинник творення цієї держави, її сутнісна ознака й мета. Якщо протранслювати цю ідею на українську сучасність, то проблема творення правової держави постане як довготривала, складна, комплексна робота, яка не під силу лише самим правознавцям. Навіть з позиції здорового глузду має бути зрозумілим, що державотворення не зводиться лише до написання законів, нехай і найкращих. Державотворення - це масштабна, громіздка, складна, багатоаспектна творча робота всіх прошарків суспільства, усього народу, а не лише правознавців і чиновників. Правова держава винятку не складає, вона, як ніяка інша, для ствердження себе потребує найактивнішої роботи всього суспільства, кожного громадянина зокрема.

Отже, правова держава - це якісна форма буття права, конкретизація та втілення формального принципу рівності. Не може бути правовою деспотія, де є вільною лише одна людина - деспот. Не дало нам свідчень правової державності середньовіччя - суспільства тієї доби були становокласовоієрархічними, і принцип формальної рівності громадян у свободі не міг знайти свого втілення в цьому типі державності - тут свобода видавалася порціями, відповідно до місця людини на феодальній драбині.

Аксіоматичним є нині твердження, що правова держава - це держава одночасно і демократична, і соціальне орієнтована. Демократичні й соціальне орієнтовані держави в класичному розумінні з'являються саме як результат життєдіяльності західноєвропейського капіталістичного (чи навіть посткапіталістичного) суспільства. Саме в Західній Європі ХУП-ХУІІІ ст. відбуваються зміни, що роблять економічну діяльність індивіда домінуючою сферою діяльності порівняно з політичною. Економічна діяльність поступово емансипується від сфери політики, усамостійнюється, утверджується як діяльність пріоритетна. Індустріальна революція робить господарчу діяльність основним джерелом добробуту і, тим самим - підставою незалежного соціального становища індивіда. Саме в цей період, значною мірою завдяки лібералізму новоєвропейської доби, сталося зростання приватних інтересів і приватного життя порівняно з іншими інтересами й сферами. Це зумовило появу широкого поля для самореалізації індивіда, ствердження особистого начала як повноцінного суб'єкта історії. Саме в добу західноєвропейського модерну з'являються суспільні утворення як сукупність приватних власників, що мають метою забезпечення реалізації приватних інтересів, захист прав і свобод економічно та юридичне вільних індивідів. Така своєрідна формула “ринкової спільноти” індивідуальних власників, чиї егоїстичні, приватні інтереси перетинаються і, взаємодіючи, надають “стихійного ладу” всьому суспільно-економічному устрою. Ця форма “ринкової спільноти” індивідуальних власників дістала назву громадянського суспільства. Воно й стало одним із вирішальних чинників ствердження правової дійсності на західноєвропейському просторі. Виходячи із західноєвропейського історичного досвіду, без громадянського суспільства, що є сукупністю юридично вільних приватних власників, правова держава не відбудеться. На західноєвропейському матеріалі добре спостерігається ідея участі громадян, а не лише державної бюрократії у творенні правових державних організмів. Західноєвропейська культура - це культура, що базується на культі індивідуума. Державно-політичне життя не складає щодо цього винятку. Саме рух до демократичних засад життя “знизу”, з гущі громадянських відносин, рух від конкретного “я”, що відчуло свою роль і значущість в історії, зумовив масштабність і незворотність поступу західноєвропейського метаетносу до правового суспільства.

Правова держава, будучи демократичною, неможлива без контролю громадян над державною владою. Суспільствам, що йдуть шляхом творення й ствердження правових засад життя, вдалося розв'язати проблему контролю громадян над бюрократичним апаратом. Цього не можна зробити відразу, за день, місяць чи рік. Це поступовий, еволюційний, комплексний процес, і сьогодні очевидною є істина, що цей контроль не може бути ефективним і дійовим без сильного, розвинутого громадянського суспільства, що складається, у свою чергу, із таких же зрілих, незалежних економічно і юридичне громадян, кожного зокрема. Тільки такі індивіди можуть здійснити цей суспільний виклик. державній владі та спонукати її до правового функціонування. Зростання й розквіт економічно-господарської діяльності, розпочаті західноєвропейцями в добу модерну, призвело в остаточному підсумку до впевненого домінування суспільства власників над політичною сферою, над державно-бюрократичними організмами, що й стало вирішальним у творенні правового простору. Як зазначалось вище, правова держава - це форма буття свободи громадян, а “свобода - це не лише відсутність урядової сваволі, а й здатність громадян до самоврядування, лише вона уможливлює практичне здійснення всіх свобод”. Та про це західноєвропейці знали кілька століть тому. Про цю забезпеченість свободи завжди мають дбати самі громадяни, не чекаючи, доки хтось інший її влаштує, оскільки цього може і не статися. Кінцевою метою права як соціального інституту є забезпечення свободи кожного та умов для розвитку особистості, з іншого боку, саме на особистості лежить відповідальність за розвиток самого права. Отже, кожен громадянин повинен мати усвідомлення цінності свободи, прагнути її мати й бути здатним захищати її. Якщо таких громадян у суспільстві чимало, тоді можна вважати, що одна з найголовніших засад правової держави склалася. До такого рівня розвитку суспільству слід дорости, оскільки правова держава не проголошується, вона складається, стверджується поволі, органічно, виростаючи на відповідному соціокультурному, політичному, економічному тощо підґрунті [9, с. 42].

Розділ 2. Проблеми взаємодії держави й громадянського суспільства в Україні

2.1 Політико-правові аспекти взаємодії держави й громадянського суспільства

Для формування громадянського суспільства необхідна сильна державна влада, основана на демократизмі, визнанні верховенства права та інших принципах, що покладені в основу правової держави.

Конституція України створює сприятливі умови для формування громадянського суспільства. Але це процес тривалий і потребує постійної уваги до нього та допомоги з боку держави.

Норми Конституції України складають основу для формування нових політичних відносин у суспільстві.

Цьому сприяє проголошення в І розд. Конституції України як демократичної унітарної держави з республіканською формою правління. Разом з тим, закріплюючи демократичний характер держави, ст. 5 Конституції України ви-знає, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Тільки він має право визначати та змінювати конституційний лад в Україні. Воля народу не може бути узурпована державою, її органами або посадовими особами. Положення ст. 5 Конституції України закладають основу в формування громадянського суспільства [1].

Вперше в Україні на конституційному рівні закріплюється принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Важливе значення для розвитку політичних відносин має проголошений у Конституції України принцип політичного плюралізму, що включає: право на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації (ст. 36); положення про те, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, заборона цензури (ст. 15) [1].

Разом з тим утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держав, загроза її безпеці, незаконне захоплення державної влади, пропаганда війни, насильства, розпалювання міжетнічної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення забороняються.

Визначальним елементом основ громадянського суспільства є інститут економічних відносин, що є важливою передумовою народовладдя і забезпечення свободи особи. Економічні відносини виникають та розвиваються об'єктивно, але держава і суспільство, використовуючи законодавство та соціальні норми, може суттєво впливати на них. Конституція України встановлює різні форми власності, і держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки, а також рівність усіх суб'єктів права власності (ст. 15) [1].

У ст. 41 Конституції України закріплюється непорушність права приватної власності, а також те, що примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток на підставі і в порядку що встановлені законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості [1].

Соціальні основи громадянського суспільства також відображені змісті чинної Конституції України.

У ст. 1 Конституції йдеться про те, що Україна є соціальною державою. Поняття “соціальна держава” в тексті Конституції України підкреслює, що держава повинна проводити визначену соціальну політику і нести відповідальність за життя і вільний розвиток кожної людини. Це означає, що держава повинна ставити за мету забезпечення можливості необхідного життєвого рівнів, доступ до культурних цінностей, гарантувати особисту безпеку, а також всебічний розвиток і можливість для самоудосконалення людини.

Соціальні аспекти Конституції України висвітлюються також у розд. II Основного Закону України “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина”, де встановлюються гарантії соціального захисту.

У Конституції України містяться також і прямі вказівки на самостійне та незалежне від держави існування окремих інститутів громадянського суспільства. Так, наприклад, встановлюється, що церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви (ст. 35), профспілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору її членів (ст. 36), місцеве самоврядування самостійне і не входить у систему органів державної влади (ст. 140), держава гарантує свободу діяльності громадських формувань (ст. 36) [1]. Становлення в Україні демократичної держави повинно супроводжуватись формуванням громадянського суспільства. Завдання органів державної влади - сприяти (за допомогою конституційно-правового регулювання і організаційних заходів) становленню громадянського суспільства - суспільства, побудованого на політичній, економічній та духовній свободі індивіда, в якому створені умови для творчої активності особи.

Формування громадянського суспільства обумовлено насамперед тим, що за часи існування колишнього СРСР держава формально заповнювала увесь простір життя людей, що призвело до серйозних негативних наслідків.

Перший найважливіший із них - це синтез державної влади й власності.

Другий - це формування моноідеалізованого суспільства, існуючого на основі єдиної ідеології, що також була одержавлена, прийнята як єдина й непорушна державна ідеологія.

Третій, що стосується суто політики, - це найтісніше зрощення державного апарату з партійним.

Четвертий, що стосується суто проблем права, - це встановлення незаперечного пріоритету права держави над правом і свободами громадян.

У п'ятій, що стосується духовності, моралі, - це формування пасивної, споглядацької свідомості за принципом удаваного колективізму, пріоритету колективного над індивідуальним.

Єдиної, універсальної моделі взаємодії громадянського суспільства й демократичної держави не існувало й не може існувати, хоча спроби визначити головне, найбільш характерне завжди були, робляться й зараз. Для демократичного розвитку суспільства це мало й має теоретичне й практичне значення.

Здійснити це завдання можливо лише за умови, коли з'ясовані головні політико-правові основи взаємодії громадянського суспільства й демократичної держави, визначені теоретична сутність і практичний зміст понять, що відстоюють таку проблему.

При визначенні поняття громадянського суспільства використовують переважно два методологічних підходи [11, с. 25].

Перший - історико-правовий або генетичний. У його основі головним чином є дослідження історико-правового формування, відповідного становлення й трансформації громадянського суспільства, починаючи від часів античності до нашого часу.

Другий підхід до визначення сутності громадянського суспільства може бути окресленим як теоретико-правовий або концептуальний. Це більш складний тип тлумачення громадянського суспільства.

На перший план у визначенні взаємодії дійсно демократичної влади й громадянського суспільства постає проблема системи державного врядування, тобто в який спосіб і наскільки демократично влаштована (організована) влада і які форми демократичної участі громадян в управлінні державою існують.

У зв'язку із зазначеним постає питання політичного режиму (яким чином він організований, функціонує) і специфіки функціонування таких інститутів громадянського суспільства, як громадські об'єднання, організації, політичні партії, вільна преса, інші неурядові організації.

Громадянське суспільство й демократична держава ніколи не розглядалися як серйозні протилежності, суперечності. Навпаки, завжди була потреба до поєднання їх мети й інтересів.

Слід знайти відповідь на запитання, коли громадянське суспільство стає базисом демократичної держави. Очевидно, коли його інтереси й інтереси держави становлять не просто якусь механічну єдність, тотожність, а саме “єдність певних протилежностей”.

Найважливішою умовою формування громадянського суспільства є прагнення різних елементів такого суспільства позбутися підвладності державним органам. Тобто добровільні асоціації, організації профспілок, різні об'єднання громадян повинні домогтись суспільного визначення й самовираження через найрізноманітніші легітимні канали політичної участі, що забезпечуються демократичною державою взагалі.

У результаті розгляду зазначеної проблеми є такі основні висновки:

1. Громадянське суспільство є утворенням, що по суті не залежить від самої держави. Інша річ, що воно взаємодіє з нею, піклуючись про загальнонародне благо. Важливо при цьому, щоб демократична держава розглядалася не інакше, як представник громадянського суспільства. Держава при цьому бере на себе реалізацію головної мети - виконання суспільних справ.

2. Можливість становлення громадянського суспільства багато в чому зумовлена рівнем політичної культури як такого суспільства загалом, так і окремих його інституцій, соціальних груп, громадян.

3. Взаємодія демократичної держави з громадянським суспільством багато в чому покликана захищати й розвивати принципи самоврядування від недержавних організацій. При цьому суттєву роль відіграють такі об'єднуючі структури, як політичні партії і громадські об'єднання, засоби масової інформації, механізм здійснення виборчого процесу.

4. Формування громадянського суспільства - процес поступовий, довготривалий. Він започатковується з утворення соціально-правової держави. Остання стає можливою тоді, коли є синтез інтересів держави (стабільна політична система суспільства, надійна економіка, законність) і власне громадянського суспільства (забезпечення й захист соціальних прав громадян, їх добробуту тощо).

2.2 Вплив держави на формування громадянського суспільства

Держава в суспільстві виступає і як суб'єкт економічної діяльності (менеджер розвитку державного сектора економіки, до якого входять державні фінансові й нефінансові інститути), і як сторона соціального партнерства, і як регулятор ефективної взаємодії складових суспільства, і як захисник малозабезпечених і знедолених членів суспільства, і як управляючий довгостроковим соціально-економічним розвитком країни, і як гарант Конституції і національної безпеки. Усі ці функції держава реалізує через державне управління, критерієм ефективності якого є сталий розвиток країни й підвищення добробуту її населення.

В економічній сфері вплив держави на лібералізацію економічної і зовнішньоекономічної діяльності здійснюється через реалізацію активної регуляторної політики. Вона виражається в нормативному регулюванні взаємовідносин і встановленні “правил гри” між державним сектором економіки й секторами приватного й колективного володіння - сектором підприємств і сектором домогосподарств. У фінансовій сфері ця політика супроводжується відповідним перерозподілом доходу між секторами економіки.

В економічній теорії виділяють два підходи до ролі держави в економічному розвитку: класичний і активістський. Класичний підхід (монетаристи) базується на теорії А. Сміта і передбачає мінімізацію втручання держави в економічну діяльність. Проте й прибічники цієї теорії визнають, що є необхідність у продукуванні державних товарів і послуг (оборона, правосуддя, початкова освіта, соціальний захист знедолених тощо), які неприбуткові для приватного сектора й мають бути забезпечені державою. Із цією метою інші сектори економіки схильні платити податки. Активістський підхід (кейнсіанська теорія) базується на тому, що суспільні цінності не знаходять відображення в ринкових рішеннях суб'єктів господарювання приватного сектора економіки, але відіграють суттєву роль у забезпеченні зайнятості, економічного зростання й контролю за цінами. Крім того, ринки не завжди сприяють ефективному розміщенню ресурсів, якщо конкуренція обмежена або її немає. В умовах трансформаційного процесу втручання держави може бути необхідним як у разі неспроможності ринку, так і для перерозподілу суспільних благ. Враховуючи, що в сучасному світогосподарстві превалюють змішані економічні системи, роль держави досить значна й постійно розширюється у зв'язку з глобалізацією економік, нестабільним економічним розвитком, погіршенням екологічної ситуації [31, с. 25].

У політичній сфері держава впливає на формування демократичного суспільства через адміністративний ресурс і програми соціально-економічного розвитку. У країнах з розвинутою демократичною системою із соціальною орієнтацією існують переважно п'ять центрів політичної сили: радикали, консерватори, центристи, соціалісти (комуністи) і “зелені” (партії, що виступають за охорону довкілля).

Діяльність радикалів, консерваторів і центристів чітко пов'язана з економічною складовою (економічними циклами) розвитку, соціалістів (комуністів) - із соціальною, а “зелених” - з екологічною. Консервативними цінностями є: велич нації, підтримка й розвиток усього національного (виробництва, культури, традицій), приватна власність на землю священна, міцна держава й армія. Як правило, консерватори приходять до влади за виникнення економічної нерівноваги, пов'язаної з пропозицією, коли необхідно стимулювати внутрішній попит під розвиток сукупної пропозиції країни. Головна ідеологічна складова консерватизму - накопичення національного багатства, стимулювання виробництва матеріальних і духовних благ. Неоконсерватизм - модернізація цінностей консерватизму в нових історичних умовах. Базова економічна теорія консерваторів - кейнсіанство. Ліберали посилюють свій вплив при наростанні нерівноваги, пов'язаної з попитом. Основний економічний інструмент, який використовують ліберали для стабілізації соціально-економічної ситуації і переходу до економічного зростання, є лібералізація цін, економічної і зовнішньоекономічної діяльності. У період лібералізації відбувається скорочення сукупного попиту шляхом проведення обмежувальної грошово-кредитної і податково-бюджетної політики. Базова економічна теорія - монетаризм. Завданням лібералів є також накопичення суспільного продукту через превалюючий розвиток приватної власності. Тому в періоди стабілізації і консерватори, і радикали (ліберали) легко об'єднуються в центристські блоки, формуючи коаліційні владні структури. Консерватизм, неоконсерватизм, лібералізм, християнська демократія - усі ці політичні ідеології у сфері економіки й соціології сконцентровані на накопиченні суспільного продукту, добробуту, приватній власності й формуванні міцного середнього класу, який є їх електоральною базою. У світовій демократії вони належать до правого блоку. У країнах із розвинутою демократією до цього блоку належать: Республіканська партія США, Консервативна - в Британії, ХДС/ХСС - у Німеччині, Солідарність - у Польщі. В Україні на даний час чіткого структурування ідеологічних основ партійності правого спрямування не відбулося.

Ідеології, які у своїй економічній основі зорієнтовані на розподіл суспільного продукту (комунізм, соціалізм, соціал-демократія) належать до лівого блоку, їх основна мета - соціальний розвиток на основі концентрації доходу в руках держави, значного усуспільнення споживання товарів і послуг, підвищення соціальних гарантій. У центрі ідеології - соціум, висока роль третього сектора - громадських об'єднань і організацій. У державному регулюванні - програмно-цільовий підхід, зорієнтований на значний перерозподіл доходу на соціальні потреби. До партій лівого блоку в країнах із розвинутою демократією належать: Демократична - в США, Лейбористська - у Британії, Соціал-демократична - у Німеччині й Польщі.

У зв'язку з наростанням питомої ваги екологічної складової суспільного розвитку і її впливу на соціум у політичній, економічній та адміністративній сферах збільшується вплив партій і громадських організацій екологічного спрямування (“зелених”), їх ідеологія базується на проблемах збереження довкілля й власне самої цивілізації і, відповідно, - часткового перерозподілу доходу на ці цілі. Екологічна складова починає активно впливати і на цивілізаційні перетоки ресурсів у геополітичному просторі. Світові фінансові центри використовують її як один із стимуляторів перетоку технологій певного цивілізаційного рівня в країни другого й третього світу.

Пострадянські суспільства, що знаходяться в стадії трансформації і належать до країн другого світу, сьогодні переживають період внутрішнього цивілізаційного розколу. Основні центри (злами) цього розколу проходять між:

консервативною частиною населення, що продовжує жити в радянській системі ціннісних координат і групами населення, усілякими способами втягненими в процеси модернізації;

прихильниками західних цінностей і прихильниками так званого “російського шляху”;

частини населення, прихильної до стандартів європейської культури в широкому розумінні слова, й іншої його частини, представленої спадкоємцями широкого діапазону азіатських культур.

Поступове вирівнювання цивілізаційних зламів на пострадянському просторі й формування громадянського суспільства необхідно пов'язувати з упровадженням правової процедури, правого поля становлення політичної і соціально-економічної системи. Це безпосередня функція держави.

Ідеологія, заснована на цінності прав людини й громадянина несе в собі мінімальне змістовне навантаження, дозволяючи співіснувати величезній розмаїтості не тільки культур, але й цивілізаційних проектів і відтинаючи лише ті крайні форми їхнього прояву, що несуть у собі загрозу всім іншим. Єдиним світоглядом, здатним зіграти державоутворюючу роль у сучасній цівілізаційній парадигмі є ідеологія, що стверджує абсолютне панування права й безумовний пріоритет прав людини.

2.3 Взаємодія соціальної правової держави і громадянського суспільства

Громадянське суспільство є продуктом історичного процесу. Теорія і практика громадянського суспільства почали розвиватися з XVI ст. На сьогодні відповідна теорія дає загальне уявлення про громадянське суспільство, його основні ознаки та інститути. Потреби розробляти якусь особливу українську теорію громадянського суспільства немає, але, спираючись на світовий досвід, треба формувати вітчизняні інститути громадянського суспільства. Йдеться не про механічне привнесення на наш грунт тих чи інших інститутів громадянського суспільства, які мають достатній ступінь зрілості, а про їх еволюційне запровадження з урахуванням внутрішніх особливостей і можливостей, а також фактору часу. За будь-яких умов намір побудувати громадянське суспільство має грунтуватися на головному відправнику - принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина перед суспільними і державними інтересами.

Громадянське суспільство є ширшим і змістовнішим поняттям, ніж поняття держави, воно характеризується більш різноманітною сукупністю ознак. Громадянське суспільство - це соціальний фундамент держави і одночасно соціальне середовище, в якому функціонує держава.

В теорії розрізняються два загальних підходи до характеристики громадянського суспільства в контексті явища держави. Перший виходить з того, що громадянське суспільство є певним станом соціуму. За цим підходом громадянське суспільство - це продукт розвитку держави, в якій політично забезпечено і юридичне закріплено основні права і свободи індивіда. Таке трактування громадянського суспільства зводить його до ідеї правової держави, а саме громадянське суспільство розглядається як феномен буржуазної цивілізації.

Другий підхід вбачає громадянське суспільство як особливу позадержавну сферу, систему незалежних від держави відносин та інститутів. У межах цього підходу існують дві точки зору на поєднання “політичного” і “соціального” в системі інститутів громадянського суспільства. Згідно першої інституційною основою громадянського суспільства є соціальні групи, організації і рухи “неполітичного характеру”. Згідно другої громадянське суспільство є політичним феноменом, оскільки йому властивий не тільки соціально-економічний, але й політичний вимір. Згідно з таким підходом, інституційна структура громадянського суспільства включає не тільки соціальні рухи й інші непартійні громадські організації, а й політичні партії. Саме остання точка зору, на думку дисертанта, більш точно відображає реальну суспільно-політичну картину.

Для характеристики правової держави в контексті громадянського суспільства важливим є питання взаємозв'язків цих явищ. Такі взаємозв'язки можуть бути різноплановими й різноаспектними - з погляду їх суті і форми, співвідношення державних і суспільних інститутів.

Формою взаємодії правової держави й громадянського суспільства, держави і суспільства взагалі, є політичний режим. Одним з різновидів політичних режимів є авторитарний. Певні “організаційні” переваги авторитарного режиму надають йому привабливості й спонукають владні структури у так званих посттоталітарних країнах до застосування притаманних йому методів як досить ефективного засобу проведення радикальних реформ. Елементи авторитаризму виявляються в ряді колишніх радянських республік. Республіки із змішаною - президентсько-парламентською чи парламентсько-президентською - республіканською формою державного правління взагалі нерідко тяжіють до авторитаризму.

Демократичний політичний режим, який неможливий без правової державності, грунтується на партнерських відносинах між державою ї громадянським суспільством. Він може функціонувати лише за наявності ефективних засобів реального впливу громадянського суспільства на державу, якими є засоби (механізми) прямої і представницької демократії.

Громадянському суспільству відповідає не просто держава, а держава демократична, правова. Але це не виключає певних колізій між ними, які можуть виникати при функціонуванні конкретних державних і суспільних інститутів через недосконалість законодавства, практики його застосування тощо.

Визначальним у проблемі взаємодії громадянського суспільства і соціальної правової держави є те, що члени суспільства, утворюючи державу для регулювання спільних інтересів, наділяють її відповідними владними повноваженнями, тобто делегують їй частку своєї суверенної влади і тим самим добровільно обмежують власну свободу. Основою громадянського суспільства є те, що воно через закон (право) делегує державі владу, встановлює межі державного регулювання суспільного життя, виходячи з конкретних соціально-економічних і політичних умов. Від обсягу делегованих державі функцій з управління суспільством залежить сфера самоорганізації і саморегулювання самого суспільства.

Визначимо актуальні напрями побудови соціальної правової держави і становлення громадянського суспільства в Україні:

в галузі політичній - закріплення багатопартійності, створення державою на основі закону рівних умов для діяльності політичних партій, -інших, об'єднань громадян; унеможливлення монополізації державної влади однією партією; проведення виборів на реальній багатопартійній основі;

в галузі ідеологічній - неможливість проголошення єдиної партійної ідеології державною та закріплення цього в законодавчому порядку, не кажучи про конституційний рівень; відокремлення церкви від держави; деідеологізація освіти, науки і культури, всієї духовної сфери суспільства на основі конституційного гарантованого права на свободу думки, совісті й сумління;

в галузі публічного владарювання - децентралізація публічної влади на підставі зміцнення місцевого самоврядування, зняття надмірної державної опіки над “територіями”;

в галузі економічній - приватизація державних і комунальних підприємств; невтручання держави та її структур в безпосередню господарську діяльність підприємств незалежно від форм власності; свобода підприємництва і договорів.

Соціальна правова держава є такою формою організації соціально-економічного життя, яка найбільшою мірою сприяє виникненню і розширенню нових, нетрадиційних форм ринкового характеру. Йдеться передусім про те, що соціальна правова держава створює всі умови для розширення економічної свободи людини, її економічної діяльності. Це означає певну свободу утворення різного роду підприємств, розвиток малого бізнесу в усіх формах власності й господарювання, вироблення системи юридичних гарантій і державної підтримки підприємництва, регулювання економічної діяльності виключно законами, а не адміністративними методами.

Регулювання соціально-економічних процесів потребує раціонального поєднання централізованих і децентралізованих начал, що в свою чергу викликає необхідність формування системи адміністративно-територіальних одиниць - регіонів. Це є тим більш нагальним, що Україна фактично складається з масштабних регіонів, які нерідко значно різняться за своїми географічно-кліматичними умовами, економічним розвитком, демографічним станом тощо. Адміністративно-територіальний устрій України повинен забезпечувати можливість оптимального регулювання їх соціально-економічного розвитку.

Державна регіональна політика особливо необхідна в перехідний період від централізовано-планової до змішаної багатоукладної економіки. Вона може розглядатись в двох взаємопов'язаних аспектах. Перший - це конституційно-правовий аспект. Йдеться про закріплення основних засад регіональної політики в Конституції України, що має відбитись у співвідношенні повноважень глави держави, парламенту й уряду, державних органів на рівні регіонів, у повноваженнях органів місцевого самоврядування. Другий аспект - економіко-правовий. Він може бути розкритий через бюджетну політику, політику податків, субвенцій тощо і через відповідне законодавче регулювання.

Зазначені фактори мають вирішальне значення і у визначенні та формуванні адміністративно-територіальних одиниць. Вбачається, що нинішній адміністративно-територіальний устрій України не відповідає усім необхідним умовам. Сучасні адміністративно-територіальні утворення (одиниці) істотно відрізняються одне від одного за багатьма важливими показниками, особливо економічними і демографічними. Це негативно впливає на ефективність управлінської діяльності. У сьогоднішніх умовах адміністративно-територіальний устрій має бути максимально наближеним до реальних потреб місцевого самоврядування. Це означає можливу оптимізацію зміни меж (збільшення) його адміністративно-територіальних одиниць - нинішніх областей, які за своїми розмірами унеможливлюють органічне поєднання державного управління в масштабах області з місцевим самоврядуванням.

Соціальна правова держава передбачає оптимальну модель організації влади в регіонах, побудовану на принципах децентралізації влади. Саме унітарно-децентралізований тип політико-територіальної і адміністративно-територіальної організації (устрою) України має забезпечити централізацію влади і самостійність регіонів.

Другий розділ "Ознаки соціальної правової держави в умовах сучасної України" присвячений аналізу правових характеристик соціальної держави і соціальних характеристик правової держави.

Правові характеристики соціальної держави, її своєрідний юридичній вимір, розкриваються у двох аспектах - соціальному і власне юридичному. Перший аспект пов'язаний із загальним поняттям права, його соціальним розумінням, другий - насамперед із поняттям закону як втіленням права. Поняття права, від якого походить поняття правової держави, розкривається саме через певні соціальні категорії, асоціюється загалом із соціальною справедливістю.

Світовий досвід розвитку демократичних держав та узагальнення наукових досліджень проблем правової держави дозволяють визначити такі основні правові характеристики соціальної держави: визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю; пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права як вищої справедливості; реальна рівність усіх перед законом; наявність гарантованої системи соціального захисту вразливих верств населення; визнання права приватної власності непорушним; визнання народу реальним носієм суверенітету і єдиним джерелом влади; практичне дотримання принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову; гарантування та державна підтримка місцевого самоврядування населення. Можна сформулювати й інші, конкретніші правові характеристики соціальної держави, але вони значною мірою охоплюються названими вище.

У цьому зв'язку постає питання про роль і значення нового конституційного інституту - Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Відповідний інститут у світовій практиці має загальну назву омбудсмана. В теорії конституційного права діяльність омбудсмана звичайно розглядається як одна із форм парламентського контролю за виконавчою владою, що існує за умов парламентарних і змішаної республіканської форм державного правління. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” встановлює статус відповідної посадової особи в цілому подібний до статусу “традиційного” омбудсмана.

Зокрема, в статті 4 цього Закону зазначено, що Уповноважений є "посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, цим Законом, Законом України “Про державну службу”. На нашу думку, Уповноваженого бажано було б визначити як посадову особу Верховної Ради України. Це узгоджується з формулюванням ст.101 Конституції України, за яким парламентський контроль у відповідній сфері здійснює Уповноважений. До того ж визначене в Законі коло “адресатів” в діяльності Уповноваженого є чи не найширшим у світовій практиці. З цього випливає питання щодо реальності (ефективності) його дій у всіх відповідних випадках.

Певну роль у захисті прав людини покликаний відігравати Конституційний Суд України. Для України оцінка конституційної юрисдикції як інструменту захисту прав людини, на думку дисертанта, є передчасною. Водночас немає підстав стверджувати, що роль єдиного органу конституційної юрисдикції у захисті прав людини зведена нанівець.

Важливою правовою характеристикою соціальної держави є верховенство права. В широкому сенсі згадуваний вище принцип верховенства права обумовлений загальносоціальним змістом поняття права як вищої справедливості.

Названа характеристика соціальної держави передбачає розмежування права і закону. Ототожнення закону і права призводить до того, що за право видається будь-яка нормотворча діяльність владних органів. Історія свідчить, що на законах, їх суворому дотриманні можуть грунтуватися деспотичні і авторитарні режими, однак закони при цьому не відповідають вимогам права як синоніму справедливості.

У зв'язку з цим треба віддати належне українській правовій думці, завдяки якій в Конституції України (стаття 8) проголошено принцип не верховенства закону, а верховенства права. Тим самим визначається верховенство права (в його загальносоціальному смислі) і над державою, і над законом. Тим самим визначається, що і закон має бути правовим, без чого немислима й сама правова держава.

Стосовно ж правозастосування, доречно вести мову про принципи не лише верховенства права, а й, насамперед, верховенства закону, маючи на увазі ієрархію діючих нормативних актів. Верховенство закону можна вважати чинником принципу верховенства Конституції України. Правопорядок визначається ієрархічною системою норм, очолюваною конституцією. Тому закони, створені поза визначеною конституцією процедурою або з її порушенням, не відповідають основоположній нормі й не можуть діяти. Інакше розривається “тканина” ієрархізованого у відповідний спосіб правопорядку, і він по суті ліквідується.

Характеризуючи зміст принципу верховенства закону, треба зазначити, що вплив Конституції України на законотворчість не зведений виключно до нормативного “імпульсу” у вигляді відповідних посилань і відсилань в її тексті й до встановлених нею процедур законодавчого процесу. Конституція об'єктивно формулює загальні цілі законотворчості, забезпечує наступництво розвитку і стабільність системи права, визначає системоутворюючі зв'язки різних нормативно-правових актів між собою і, насамперед, із законами. Сам же відповідний “імпульс” нерідко має чіткий предметний характер, існує у вигляді вимоги прийняти конкретний закон. Такі закони звичайно деталізують зміст окремих конституційно-правових інститутів або визначають статус певних державних органів або чинників адміністративно-територіального устрою.

Ідеальним для держави має бути становище, коли в суспільстві функціонує єдина, органічна система права, яка грунтується на принципі верховенства закону. Можливо, доцільним було б функцію контролю і реєстрації відомчих актів покласти на Верховну Раду України, яка об'єктивно покликана забезпечувати дотримання принципу верховенства права і похідного від нього - принципу верховенства закону.

Серед правових характеристик соціальної держави особливе місце займає визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Правовий аспект влади народу полягає в тому, що народ здійснює владу через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Наголошуючи на винятковій ролі референдуму як форми прямої демократії, треба водночас мати на увазі, що цим демократичним “знаряддям” необхідно користуватися обережно. У цьому зв'язку в літературі доречно звертається увага на те, що інститут референдуму не можна сприймати як абстрактно демократичний і головним фактором в його конкретній оцінці виступає розклад політичних сил у суспільстві на момент проведення відповідного голосування.

До викладеного треба додати, що в Конституції України відсутній такий інститут прямої демократії як народна законодавча ініціатива, передбачений в конституціях цілого ряду європейських держав (Австрія, Білорусь, Іспанія, Польща, Румунія, Швейцарія тощо) та в конституціях ряду штатів США. Це можна вважати її недоліком. На нашу думку, відповідне нововведення є бажаним.

З питанням про народ як єдине джерело влади тісно пов'язаний такий чинник соціальної правової держави, як поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову. Оскільки державна влада має єдине джерело, то це насамперед визначає її головну характеристику чи ознаку, яка полягає в єдності цієї влади. Значення ідеї поділу влади в зарубіжній політико-правовій думці не абсолютизується. Цій ідеї надають насамперед політичного звучання і не фокусують увагу на її юридичному змісті. Водночас, вона має і прикладне значення, її реалізація в текстах основних законів створює той стрижень, на якому будується конституційний механізм здійснення державної влади, конструюються взаємовідносини між вищими органами держави.

Знаменним є і те, що до ідеї поділу влади звертаються майже кожного разу, коли в конкретній країні виникає проблема “нового старту” в її державно-політичному житті, коли ставиться завдання докорінного реформування або побудови державності. У кінцевому рахунку, в міру формування соціальної правової держави в Україні проблема поділу влади дедалі переходитиме із політичної у суто практичну площину, набуваючи характеру проблеми простого поділу праці у сфері державного владарювання.

У міру побудови соціальної правової держави в Україні посилюватиметься тенденція децентралізації публічної влади на користь місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування не є формою децентралізації державної влади, що має відбуватись на рівні місцевих державних адміністрацій. Саме природа громадянського суспільства, в центрі якого знаходиться громада і людина, обумовлює сутність влади, яку здійснюють її органи Якщо вже говорити про децентралізацію влади, то про децентралізацію влади взагалі, влади народу, а не державної влади.

Місцеве самоврядування - це влада самостійна і особлива, в ній найбільш адекватно відбивається зміст громадянського суспільства. Вона є громадівською владою, а тому не можна погодитися з твердженням, що правоздатність територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого значення є не природною та невід'ємною, а встановленою законом. Навпаки, права (влада) громади і є природними та невід'ємними. Це відповідає й конституційному положенню, що народ є єдиним джерелом влади (влади взагалі, а не державної влади). А якщо це так, то місцеве самоврядування - це не децентралізована державна влада, а самостійна громадівська частина народної влади (влади народу) взагалі. Те, що місцеве самоврядування закріплене законом, суті не міняє, адже закон також “йде” від народу і від громадянського суспільства. Але оскільки місцеве самоврядування здійснюється у державі, і повноваження відповідних органів передбачені у Конституції України та законах, воно не може не мати певного “державного” характеру.

За будь-яких умов, побудова правової держави об'єктивно можлива лише при гармонійному регулюванні відносин на рівні територіальних громад та держави. В Україні треба подолати надмірний централізм на рівні державних органів на користь максимального розширення повноважень на місцях. Доцільним було б обрання керівників обласних державних адміністрацій з одночасним затвердженням їх на посаді главою держави. При цьому виборці або безпосередньо, або через органи місцевого самоврядування повинні мати право на дострокове припинення їх повноважень.

По-різному тлумачиться в юридичній теорії і ідея соціальної держави. Найбільшу увагу їй приділено в німецькій літературі. Іноді цю ідею пов'язують з узагальненим поняттям соціальної справедливості, з наявністю певного рівня добробуту та культури, доступного усім верствам і групам населення. В іншому випадку вважають, що ідея соціальної держави відображає посилення ролі держави в регулюванні соціально-економічних процесів. Засадовим є положення статті З Конституції України, за яким “людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. Це й визначає узагальнено соціальну спрямованість держави. Доречно наголосити, що ця конституційна засада підкреслює нерозривність понять соціальної правової держави і громадянського суспільства.