Історична школа права

З критикою раціоналізму теорії природного права і властивої Освіті віри у всесилля закону на початку XIX в. виступив ряд німецьких юристів, що створили історичну школу права. Ф. Енгельс писав, що ця школа живилася ідеями Бональда, де Местра і інших письменників з першого покоління французьких легітимістів. Представники історичної школи доводили, що немає природного права, а є лише позитивне право, яке має свої закони розвитку, не залежні від розуму. Саме право - історична спадщина народу, яка не може і не повинна довільно мінятися. Справжнім буттям, джерелом права є не закон, довільно що приймається, змінний, відміняється державою, а звичай, що виражає дух народу.

3.1 Погляди Г. Гуго, Ф. Савіньї та Г. Пухта

Засновником історичної школи права був професор права в Геттінгені Густав Гуго (1764-1844 рр.). В книзі «Підручник природного права, або філософія позитивного права» Гуго оспорює основні положення теорії природного права. Концепцію суспільного договору він відкидає по ряду підстав.

По-перше, таких договорів ніколи не було - всі держави і установи виникали і змінювалися іншими шляхами. По-друге, суспільний договір практично неможливий - мільйони незнайомих людей не можуть вступити в угоду і домовитися про вічне підкорення установам, про які вони судити ще не можуть, а також про покору ще не відомим людям. По-третє, концепція суспільного договору шкідлива - ніяка влада не буде міцною, якщо обов'язок покори залежить від дослідження її історичного походження з договору.

Влада і право виникали по-різному. Ніякий їх різновид не відповідає повністю розуму, вони признаються не безумовно, а тільки тимчасово правомірними, проте те, що визнано або признавалося величезною кількістю людей, не може бути абсолютно безрозсудне.

Право, писав Гуго, виникає з потреби рішення суперечок. Юридичний порядок - такий порядок, при якому виникаючі суперечки розв'язуються третьою особою. Це рішення суперечок надано владі; ознака права - примушення, але право - (тільки) не встановлення держави. Незалежно від законодавчої влади із стародавніх часів існує і розвивається звичайне право, преторське право.

В статті чи «Є закони єдиними джерелами юридичних істин» Гуго порівнює право з язиком і вдачами, які розвиваються самі по собі, без договорів і розпоряджень, від випадку до випадку, тому що інші говорять або роблять так, і до обставин підходить саме це слово, правило. Право розвивається так, як правила гри (шахи, більярд, карти), де на практиці часто зустрічаються ситуації, не передбачені спочатку встановленими правилами. В процесі ігор виникають і поступово одержують загальне визнання певні способи рішення цих ситуацій. Хто їх автор? Все - і ніхто.

Те ж і право - воно складається із звичаїв, що виникли і одержали визнання в середовищі народу. Звичаї мають ту перевагу перед законом, що вони загальновідомі і звичні.

Безліч законів і договорів ніколи не виконується. Скільки разів в Геттінгені владу перейменовувала вулиці - але все їх звично називали і називають по-старому. Звичай, що історично склався, і є справжнє джерело права.

В конкретно-історичних умовах ця концепція була апологією феодального звичайного права, що зберігалося в Німеччині. Гуго виправдовував рабство, вважав положення раба кращим, ніж положення бідняка, обґрунтовував право держави обмежувати свободу думок і взагалі будь-яку свободу в ім'я суспільного блага.

В роботі «Філософський маніфест історичної школи права» (1842 р.) До. Маркс, показавши безпідставність домагань Гуго вважати себе учнем Канта, писав, що якщо «філософію Канта можна по справедливості вважати німецькою теорією французької революції, то природне право Гуго потрібне вважати німецькою теорією французького ancien regime».

Проте для нас важлива не ця спадкоємність деяких загальних методологічних моментів. А розгляд історичної школи, як певного соціально-історичного, класового явища. З цієї точки зору характерно, що сам Гуго, в «Природному праві» якого Маркс промацував всю «філософію» історичної школи, проводить своє походження від Канта, що погано зрозумів їм. На кантівському вченні про право «німецької теорії французької революції», як відомо, позначилися всі суперечності сприйняття ідей природного права відсталою Німеччиною кінця XVIII в. «вільна воля» звернулася у нього в «чисто ідеологічне поняття і постулат моральності», оскільки «німецькі буржуа дійшли до доброї волі… Здійснення цієї чистої, «доброї волі»… Кант переніс в потойбічний світ» (Маркс). Тому Кант протиставляв ідеальному, «інтелігібельному» правовому порядку емпіричний правовий устрій. По відношенню до останнього всякі міркування безцільні і загрожують державі небезпеками, сумніватися в його законності - злочин. Гуго односторонньо засвоїв лише ці зовнішні консервативні моменти Кантових переконань, «вважаючи, що раз ми не можемо пізнати істини, то логічно повинні відверто визнати помилкове за достовірне, раз тільки воно існує» (Маркс). Всі правові встановлення Гуго, що історично мають місце, вважає «тимчасовими», а не ідеальними: тому хоча вони не відповідають вищим вимогам розуму, та зате відповідають емпіричним умовам. За ними авторитет часу, звичаїв: треба тому триматися встановлень позитивного права, інакше за неможливістю здійснити ідеальні правові вимоги ми опинимося в стані повної анархії. Всякий політичний пристрій, всякі правові установи, хоча б вони і не відповідали ідеалу, правомірні з цієї точки зору, оскільки сприяють збереженню порядку. Гуго тому відкидає раціоналістичні аргументи від природного права, називаючи свою теорію «філософією позитивного права»: він скептично набудований до всього розумно-належного. Макрс називає його «природне право» «німецькою теорією французького старого порядку», указуючи, що «це - розкладання тодішнього миру, яке насолоджується самим собою». Куди був направлений скептицизм Гуго, видно з того, що він виправдовував кріпацтво і навіть рабство: «рабство не тільки фізично можливе, але його можна також погоджувати з вимогами розуму». І, зрозуміло, для нього «покорятися начальству, що має в руках владу - святий борг совісті».

У Гуго ми ще не зустрічаємо ні ідею органічного розвитку права, ні ідею його своєрідної і національної природи - найхарактерніших для історичної школи. І, разом з тим, зрозуміло, чому саме у цього піонера історизму Маркс знаходив єство «філософії» всього напряму: тут мався на увазі плоский емпіризм Гуго, що зупиняється тільки на конкретному, існуючому праві, витікаючий лише з готових продуктів розвитку, а не з тенденцій цього розвитку, що примиряється з дійсністю і не подумуючий про належне її перетворення. Але тут малася також на увазі і класове, «старорежимне» єство всього методу історичної школи, так цинічно що виявилася в переконаннях Гуго. Ці риси Маркс вважав характерними і для інших представників І. ш., не дивлячись на те, що згодом «грубе» родовідне дерево її… обкутали містичним туманом час і культура; романтика надала йому фантастичну форму; спекулятивна філософія (Шеллінг) зробила йому своє щеплення; численні вчені плоди були збиті з дерева, висушені і хвастовито зібрані у великій коморі німецької ученості».

Другим представником історичної школи права був професор берлінського університету Фрідріх Карл Савіньі (1779-1861 рр.).

В 1814 р. була опублікована брошура юриста Тібо із закликом скликати з'їзд юристів, теоретиків і практиків, для розробки загального для всієї Німеччини цивільного укладення. Савіньі відповів Тібо в тому ж році брошурою «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства».

Савіньі прагнув довести помилковість припущення, що право створюється законодавцем. Воно, на думку Савіньі, не залежить від випадку або свавілля. Право всіх народів складалося історично, так само, як і язик народу, його вдачі і політичний пристрій. Будучи продуктом народного духу, право живе в загальній свідомості народу у формі не стільки відвернутих понять, скільки живого сприйняття юридичних інститутів.

Спочатку право існує в загальній свідомості як «природне право», знаходячи формальний вираз в символічних діях, супроводжуючих встановлення або припинення юридичних відносин. Розвиваючись разом з народом і його культурою, право стає особливою наукою в руках юристів, що відокремилися в стан. Наукова обробка права юристами - обов'язкова і необхідна передумова законодавчої діяльності.

Але в Німеччині, укладав Савіньі, час для законодавчих робіт не прийшло - в юриспруденції панує хаос суперечних думок, а не органічна наука, здатна виробити струнке укладення. Щоб в таких умовах зміг би створити пропонований Тібо всенімецький з'їзд юристів?

Вже в ранній своїй роботі про «Право володіння» Савіньі висуває найважливіші положення історичної школи. Не свавілля, не рефлексія, не законодавство створюють право, як не можуть створити вони релігію або мову; право з внутрішньою необхідністю витікає з «природного» розвитку народу, з потреб національного, властивого кожному народу знання. Правостворення - тривалий історичний процес, в якому розвивається народна свідомість; один з необхідних ступенів цього процесу складає вивчення права в його історії, зокрема римського права. Ці переконання Савіньі одержують подальше оформлення і найвиразніше виявлення в його відомому творі «Про покликання нашого часу до законодавства» (1814). Остання робота з'явилася як відповідь на брошуру німецького юриста Тібо «Про необхідність єдиного цивільного права для Німеччини». Тібо, називаючий себе «історико-філософським юристом», був послідовником ідей Канта про «природне право» і виразником настроїв буржуазного лібералізму. В названій своє брошурі Тібо висував проект створення загальних цивільних законів для всього німецького союзу, виходячи не з особливостей окремих німецьких держав, що історично склалися, але із загальних вимог розуму. Потрібно відзначити, що німецька буржуазія, що виступила в особі Тібо, ще не йшла так далеко, щоб вимагати політичного об'єднання, але єдине цивільне укладення відповідало найнасущнішим її потребам. «якщо постійно погодитися з обставинами, писав Тібо, то, врешті-решт, все може виявитися справедливим і найбезглуздіше знайде де-небудь своє виправдання. Право повинне прагнути того, щоб об'єднувати людей, а не закріплювати відмінність їх відсталих звичок».

Савіньі виступив з різкою критикою припущення Тібо, ніби такий загальний цивільний кодекс може бути створений спільними зусиллями юристів протягом найближчих років. В основі цього припущення лежить забобон, ніби все право походить із законів і що тому легко можна створити закони, «які повинні залишити осторонь всі історичні особливості і мати однакове значення для всіх часів і народів». Історичне вивчення розвитку права, починаючи з якнайдавнішими часами, приводить до абсолютно інших результатів. Усюди виявляється, що мова, вдачі, державний пристрій - все це «тільки окремі матеріали і форми діяльності народу», тільки пов'язані з народним духом тієї або іншої науки. «право, як і мова, живе в народній свідомості», воно існує не у вигляді «відвернутих правил, а у вигляді живого представлення правових інститутів в їх органічному зв'язку», з якого лише штучно абстрагуються відвернуті правила; «право зростає разом з народом, формується в його розвитку і, нарешті, відмирає, коли народ втрачає свої характерні особливості». Лише «із зростанням культури все більш відділяються одна від одної всі форми діяльності народу», і те, що було предметом загальної свідомості, стає предметом діяльності особливого стану юристів. Лише з того часу починається подвійне життя права, у вдачах і в законодавстві. Таким чином, всяке право створюється «внутрішніми у тиші діючими силами, а не свавіллям законодавця воно лише виявляється і вивчається згодом юриспруденцією. Як приклад такого органічного розвитку Савіньі приводить римське право, в якому все нове має корені в старому, зберігаючи загальний з ним дух. Тут і розвивається загальне право народу, і римська юриспруденція виявляється тому в змозі схопити його особливості, формулювати і закріпити їх. Інакше йде справа з розвитком німецьких народів, де через історичні умови розвинулися місцеві особливості в правових переконаннях, які не можна тепер штучно подавити в ім'я загального німецького права: для нього і до нього Німеччина і німецька юриспруденція ще не дозріли.

Проведений Савіньі аналіз стану німецького права і німецької юридичної науки переконує його в тому, що «наш час не має покликання до того, щоб зробити видання зведення законів». І він закликає німців не уподібнитися єврейському народу на горі Сінай, який не міг дочекатися божеських законів і створив собі золотого тельця, через що були розбиті істинні скрижалі закону. Чергову задачу нації Савіньі бачить лише в постановці наукового вивчення права, в «дослідженні кожного матеріалу до коренів», до його історичних джерел, в «органічно-прогресуючій науці про право», що вивчає історичне походження і розвиток існуючих установ. Всяке урядове втручання в розвиток права Савіньі вважає шкідливим, і на частку законодавця відводиться, таким чином, роль пасивного свідка, лише сприяючого оформленню права. Потрібно відзначити, що в пізніших роботах, зокрема в «Системі римського права» (1840 р.), Савіньі вже допускає в необхідних випадках втручання законодавця в хід розвитку права.

Легко оцінити як всі помилки Савіньі, так і причини його величезного впливу на розвиток юридичної науки. Савіньі, поза сумнівом, має рацію, виступаючи проти абстрактного раціоналізму природного права і вбачивши в праві продукт суспільного розвитку. Але самий цей розвиток він розуміє у дусі Шеллінга - як розвиток органічний, витікаючий з «загальнонародної свідомості», а не як боротьбу протилежних класів: тому він не помічає, що і революційні моменти в розвитку права зовсім не вносяться свавіллям, але готуються тим же історичним розвитком, що таким же необхідним моментом цього розвитку був і раціоналізм буржуазії, що бореться за владу. Ще важливе об'єктивне, соціальне єство його теорії, яка зводиться до охорони існуючого напівфеодального права і до протесту проти всяких нововведення. Цим Савіньі, вчинено незалежно від методологічних достоїнств і недоліків своєї доктрини, виражав цілком певні настрої реакційного феодального класу.

Послідовником Савіньі був його учень Георг Фрідріх Пухта (1798-1846 рр.).

Ф. Пухта завершує оформленням переконань історичної школи права в своєму «Курсі інституцій» (1841 р.). Подібно Шеллінгу, основним і правовим поняттям він рахує не розум, а свободу: розум є для нього лише допоміжною здатністю, вказуючою межі нашої вільної, вольової діяльності. Філософія Гегеля, на його думку, визнаючи все дійсне за розумне, тобто необхідним, позбавляє нас відчуття свободи в нашій дійсності. Пухта відрізняє від області моралі область права.