Історична школа права

Пухта писав про природний саморозвиток права, яке розвивається з народного духу, як рослина із зерна. Свідомість права виникає ще в сім'ях, але свідомість смутна; з утворенням народу воно виступає на перший план, бо люди зв'язані взаємним визнанням прав, через що в народі панує юридична свідомість. Для охорони права від порушень народ утворив державу.

Первинною формою права Пухта називав звичай, витікаючий з народної свідомості. Потім для виразу звичаїв в твердій формі (чого саме вимагає загальна воля народу?) створюється законодавство. Услід виникає юриспруденція, право юристів, що розкриває юридичні положення, що лежать в глибині народного духу, але не виражені ясно звичаєм і законом. І законодавець, і юристи не створюють норм права, а лише сприяють розкриттю різних сторін народного духу.

Право і держава, писав Пухта, виникають кінець кінцем з господньої волі через народну волю (як вираз народного духу). Народ він визначає як природне з'єднання людей, зв'язаних загальним походженням, язиком, місцеперебуванням.

З погляду моралі «людина має свободу, щоб своїм вільним рішенням здійснювати волю Бога», щоб зупиняти свій вибір на етичному. Інша справа правова свобода людини, де байдужий його вибір, але важливе здійснення його волі: правомірна дія може бути аморальною. Таке розрізнення потрібне Пухта, щоб показати, що філософський раціоналізм допустимий лише в області моралі; право ж є попереднім моральному вибору фактом, визначуваним взаємовідношення волі людини з іншими людьми і з природою.

Право є форма наявної свободи, «визнання свободи, пропорційно даною людині, як вольовому суб'єкту», як певної індивідуальності. Ця форма рівності не суперечить існуючій фактичній нерівності: «право - рівність, зв'язана з нерівністю». «за допомогою права нерівність, не заперечуючись, підкоряється принципу рівності: утворення права полягає в постійному опорі обставин, нерівного і в постійному його подоланні: звідси витікають всі правові інститути». Джерелом права, перш за все, є народний розвиток. «право виникає невидимим шляхом», воно не розвивається, проте, з житейської практики - як це можна було припустити, виходячи з вказаного співвідношення права і моралі, - воно їй передує у вигляді загальнонародного переконання. «житейська практика є лише останній момент, в ній лише виражається і утілюється виникле право, що живе в переконанні синів даного народу». В цій думці Пухти найбільш виразно виразився ідеалістичний початковий пункт історичної школи права, що так суперечить її зовнішньому історизму: «народний дух», «народну свідомість» грають для неї роль свого роду «природного права». Цей народний дух виражається у вільній волі народу, яка є джерелом політичних установ. Таким чином, «право не встановлюється державою; останнє швидше припускає певну правову свідомість, право, охороняти яке - його основна задача». Первинна форма права - звичай, який потім закріплюється державою у формі закону, а потім вже вивчається і тлумачиться юристами. Таким шляхом право одержує все більш повний розвиток: не створення нового права, але вивчення органічного розвитку права юристами - необхідний ступінь самого цього органічного розвитку права, тобто правосвідомість. Охороняти продукти цього органічного розвитку - мета політичної організації.

Потрібно відзначити, що Пухта, хоча вважає вінцем політичного розвитку абсолютну монархію, але розглядає владу монарха, як суспільну посаду, а громадян - як членів єдиного народного цілого. Проте кращим засобом для охорони цих прав він рахує середньовічного типа корпорації. Характерне на ряду з цим повторення Пухтою ідеї Шеллінга про всесвітньо-історичний розвиток народів на шляху до федерації держав.

Пояснюючи рецепцію римського права в країнах Західної Європи, Пухта писав, що в праві разом з національними початками, що виражають народний дух, можуть існувати якісь загальні початки, що роблять можливим використовування народом чужого права. Це пояснюється тим, що представники історичної школи звертали основну увагу на розвиток приватного права. Одну з своїх задач вони бачили в тому, щоб в процесі рецепції приватного римського права звільнити його від застарілих норм і органічно з'єднати те, що залишилося з традиційними для Німеччини того часу уявленнями про приватне право.

На розборі переконань Савіньі і Пухти легко переконатися, що окремі вірні положення, що зустрічаються у них, зокрема, введений ними в юридичну науку методологічний принцип історизму, перетворюються, кінець кінцем, в найреакційніший захист ними існуючих правових установ, в проповідь пасивності, в заперечення всякого революційного протесту. недивно, що історична школа зустріла найзахопленіший прийом справа - аж до призначення Савіньі міністром юстиції короля Фрідріха-Вільгельма IV - і в той же час найрізкішу критику зліва: з боку буржуазного лібералізму і гегельянства. Сам же Гегель вважав образою для німецького народу відмову йому в здатності правотворчості. Вже відомий гегельянець Ганс виступає з критикою позиції історичної школи Енгельс ще в своїх ранніх статтях про короля Фридриха-Вільгельма IV указує, що цей король спирався «на вужі існуючі теорії І. ш. п.», а у іншому місці указує, що «давно пора виступити рішуче проти вічних розмов відомої партії про «історичний, органічний, природний розвиток». Маркс, скориставшись хвалебною статтею, присвяченою ювілею Гуго самим Савіньі, і натякаючи на призначення останнього міністром, їдко виявив всю «філософію» Гуго, вказавши на закінчення: «цього достатньо, щоб вирішити, чи мають послідовники Гуго покликання бути законодавцями нашого часу». І надалі, в своїй критиці гегелівської філософії права, Маркс не втомлювався батожити «школу, що узаконила підлоту сьогоднішнього дня підлотою вчорашнього, школу, що оголошує бунтівним всякий крик кріпосних проти батога, раз тільки цей батіг - досвідчений протягом років, природжений, історичний батіг…».

Теоретична спрямованість (проти теорії природного права) і програмні виведення (апологія феодального звичайного права) історичної школи права реакційні. Маркс в своїх ранніх роботах піддав цю школу різкій критиці: «школа, яка підлота сьогоднішнього дня виправдовує підлотою вчорашнього, яка оголошує бунтівним всякий крик кріпосних проти батога, якщо тільки цей батіг - старий, успадковуваний, історичний батіг».

3.2 Наслідки виникнення історичної школи права

Свого часу, в першій половині XIX ст., історична школа була одним з найзначніших і впливових напрямів у філософії права і в загальній методології юридичної науки. Багато західних юристів підкреслюють заслуги цієї школи в її боротьбі з абстрактними раціоналістичними тенденціями «природного права», указують на те значення, яке мали нові, внесені нею методи вивчення історичного розвитку права і його якнайдавніших джерел. Представники нового юридичного «позитивізму», як К. Бергбом і А. Меркель, не приховуючи всіх властивих їй недоліків, проте вважають себе таким, що продовжує початої нею справи. Дослідники, що присвятили цій школі свої монографії (наприклад, Новгородцев), схильні тому часто зменшувати і затушовувати властиві їй реакційні моменти. На думку ж Маркса і Енгельса історична школа об'єктивно представляла феодальну реакцію, що прийшла до Німеччини поч. XIX ст. на зміну буржуазному радикалізму часів Великої французької Революції.

Як указував Ф. Мерінг, наполеонівські війни і відродження Німеччини мало торкнулися її соціально-економічного устрою, в якому продовжувало залишатися немало феодального сміття: особливо нидів у феодалізмі схід Німеччини з його пережитками кріпацтва, технічно відсталим ремеслом і домашньою промисловістю. Загальноєвропейська реакція, що висунула, наприклад, у Франції таких талановитих політичних ідеологів реставрації, як Бональд, або більш посереднього, але близького до історичної школи права Шарля Конта, а в Англії - Е. Берка, - у відсталій Німеччині тому мала особливо сильні соціально-економічні корені. Деяка видимість реформ, що проводилася при королі прусському Фрідріху-Вільгельмі III - особливо в період впливу друга Гегеля, міністра освіти Альтенштейна - не могла дати серйозних результатів вже унаслідок відсталої меркантилістичної політики цього «проінформованого» деспота, одного із засновників реакційного Священного союзу: цензурний гніт і політичні утиски при ньому були всі так само сильно, і об кам'яну стіну недовір'я розбивалися всі ліберальні побажання промислових буржуа типа Ганземана і Кампфгаузена. Відновлення середньовічних феодальних станів і корпорацій стало улюбленою мрією його наступника, корпорацій стало улюбленою мрією його наступника, короля Фрідріха-Вільгельма IV, прагнучого об'єднати в своїх руках церковну і політичну владу і відтворити середньовічну «християнсько-німецьку» державу. Ідеологічну опору ця політична реакція знаходила в пізнішому романтизмі, в пов'язаній з ним релігійній філософії і, нарешті, у філософії права. Якщо ранній, шілеровський романтизм епохи «бурі і натиску» був наскрізь пройнятий революційним протестом проти існуючого ладу, то післяреволюційний німецький романтизм заглиблюється у вивчення феодальної старизни, стає її пристрасним апологетом, проникає духом містицизму і християнського упокорювання. Політично цей напрям представляли К.Л. Галер, автор багатотомної «Реставрації державних наук» (1816-1825), Адам Мюллер, Лавернь-Пегвільян, історик С. Лео Марвіц і др. До них примикає шеллінгіанець і правогегельянец Фрідріх фон-Шталь. Цікаво, що деякі з них були схильні підкреслювати залежність політико-правової організації. Висуваючи ідею «християнсько-німецької» держави, зазначені мислителі спиралися не тільки на французьких теоретиків реставрації, але і на вітчизняну релігійну філософію, представлену Шлейермахером, романтиком Фрідріхом фон-Шлегелем, Якобі і ін. Дещо особливу позицію, але по суті близьку до зазначених авторів, особливо в більш пізній період своєї діяльності, займає і знаменитий філософ Шеллінг. Як відомо, Шеллінг є одним з найраніших захисників теорії розвитку в природі і в суспільстві; у Шеллінга ж ми знаходимо філософське обґрунтовування тісної взаємності, існуючої в цьому розвитку між свободою і необхідністю. Обидві ці ідеї одержують свій подальший розвиток у Гегеля. Але в той час, як Гегель бачив в самому розвитку природи і історії виявлення «абсолютного духу» (бога!), при чому це розвиток мислився їм діалектично, як боротьба протилежностей, - Шеллінг поміщає свій «абсолют», що дає первинний поштовх всьому розвитку, зовні цього подальшого розвитку, який представляється Шеллінгу спокійним, органічним розвитком. Таким чином, якщо Гегель стоїть на точці зору пантеїзму і його зовнішній ідеалізм легко може бути відкинутий, а «дух заміщений матерією, Шеллінг застряє на християнській точці зору особистого бога: не революційне «подолання» минулого, але пошана до продуктів всього минулого розвитку, розвитку органічного, в якому тісно зв'язані між собою і необхідні всі елементи сукупного культурно-історичного життя людини, - така його керівна ідея. Звідси зрозуміло, чому цей «філософ в Христу», по глузливому виразу Енгельса, стає поступово офіційним філософом християнської реакції і висувається нею на противагу гегельянцям. і релігія, і право, згідно Шеллінгу, не можуть бути побудовані і перетворені по свавіллю. бо вони є необхідними продуктами передуючого історичного життя. Ще в своєму ранньому творі про право (Neue Deduction des Naturrechts, 1795 р.) Шеллінг, як початковий пункт права, висуває вільну ідею індивіда: тоді як ця «вільна воля» у Канта, не дивлячись на всі його суперечності. є «розумною волею», відповідно до раціоналістичних тенденцій теорій природного права, Шеллінг схильний підкреслювати в ній волюнтаристичні, вольові моменти. Індивідуальні моменти, «право сміти, як таке», незалежно від його розумності, але як необхідний продукт розвитку, захищаються Шеллінгом від всяких нападів на «етичну свободу», протиставляються їм загальній волі. Той же характер «свободи, як природного явища», відзначає Шеллінг і в пізнішій системі своєї філософії. Об'єднання індивідуальної волі, осоружне всякому свавіллю, утворює «правовий лад», «другу природу». «закон права» діє в ньому, як природний закон, який виявляється в свободі кожного громадянина, що захищається законом, сміти і який не терпить ніякого порушення або вторгнення з боку свавілля. Правовий лад підлягає не довільним перетворенням, але загальному закону розвитку, поступово виявляючому нові правові потреби. всесвітньо-історичний розвиток веде, таким чином, до здійснення загального правового порядку. Право тому зовсім не створюється в результаті того або іншого абстрактного морального висновку; «вчення про право не є частина моралі і взагалі представляє собою не практичну, а чисто теоретичну науку». задача юристів, таким чином, 0 не змінювати існуюче право, але лише вивчати його походження і розвиток.

Переконанням Шеллінга необхідно відвести набагато більше місце, ніж це робилося дотепер при вивченні ідеологічного генезису історичної школи права. Один з найвидніших її представників, Пухта відкрито назвав себе учнем Шеллінга і, як буде з'ясовано, багато в чому повторив основні положення свого вчителя. Нарешті, вождь всієї історичної школи, Савіньі, якщо і не знаходився під безпосереднім впливом Шеллінга, то відображав в своїх роботах аналогічні соціальні настрої і теоретичні устремління. Набагато менше значення в цьому значенні мають звичайно указувані буржуазними дослідниками як ідеологічні попередники історичної школи Монтеск'є і Лейбніца. Зрозуміло, оскільки Монтеск'є був найпомітнішим перебігом французького буржуазного радикалізму, що йшов, по англійському образу, на компроміси з феодальним минулим, в його методах розгляду права не могли не позначитися деякі риси, загальні з історичною школою. В його «Дусі законів» ми читаємо, наприклад таке: «закони повинні бути настільки властиві народу, для якого вони створені, що слід вважати найбільшою випадковістю, що встановлення однієї країни можуть бути придатні для іншої». Аналогічні заперечення проти надмірного раціоналізму і радикалізму в розгляді правових явищ ми знаходимо і у Лейбніца, розвиваючого, між іншим, ідею християнсько-німецької монархії. В своєму творі «Nova methodus discendae docendaeque jurisrprudentiae» (1667 р.) Лейбніц пропонував, на ряду з догматико-логічним розглядом правових понять, відвести певне місце і вивченню історії права; при цьому діюче право відділяється їм від історії і інституцій загального права. Ті ж переконання на методи вивчення права проводилися в середині XVIII в. засновником геттінгенської школи, Пюттером, чому історичний метод вивчення права у свій час і називався «методом Лейбніца і Пюттера». Що всі перераховані впливи, зокрема Лейбніца, так чи інакше повинні були позначитися на історичній школі права, в цьому немає ніякого сумніву, тим паче, що саме з геттінгенської школи вийшов піонер всього історичного напряму, професор Густав Гуго.

У Гуго розгляд «правомірності» того або іншого правового ладу, залежно від обставин, приводить до необхідності вивчення історії цього ладу. Ті ж ідеї розвиває надалі видний німецький історик Ю. Мезер, хоча у нього є ухил і до більш раціоналістичного, буржуазно-правового розуміння. Проте більш повний свій розвиток, у всіх своїх характерних особливостях, доктрина історичної школи права одержує лише у того, хто вважав себе учнем Гуго, глави всього напряму Фрідріха фон-Савіньі.

Недивно, що буржуазна юриспруденція надалі, в особі Ієрінга, відходить від традицій історичної школи і повертається до них лише разом з новітнім юридичним «позитивізмом», лише тоді, коли сама буржуазія стає реакційною. Плоский емпіризм, що не терпить абстрактного вивчення тенденцій розвитку і освячуючий «підлоту сьогоднішнього дня» нібито природним, органічним розвитком у минулому, цей емпіризм не обмежився однією областю права і знайшов собі тоді вираз і в сусідній області політичної економії («історизм» Рошера, Кніса і ін.).

Висновки

Таким чином, в роботі ми розглянули основні етапи формування ідеологій, що сприяли виникненню історичної школи права її утвердженню та впливу на суспільство.

Виходячи з цього можна зробити наступні висновки, що Реакційність політико-правових вчень де Местра, де Бональда, Галера очевидна і не ховалася самими творцями цієї ідеології. Їх зусилля були направлені на реставрацію середньовічних політичних і правових установ, влади і авторитету католицької церкви. Відповідно до феодальних ідеалів Середньовіччя вони прагнули довести нікчемність людини перед богом і державою, безсилля його розуму, здатного творити хіба тільки зло.

Не так відверто, але тих же, по суті, ідей трималися Берк і юристи історичної школи. Їх ідеал - не стільки у минулому, скільки в тій частині теперішнього часу, яка несе на собі найбільші відбитки, пережитки минулого.

При всій великій кількості посилань на бога і божий промисел реакційна ідеологія кінця XVIII - початку XIX ст. не так примітивна і догматична, як, скажімо, теократичні концепції середніх століть. Освіта і революція примусили реакціонерів вчитися і роздумувати. Як видно з всього висловленого, вони намагалися використовувати для обґрунтовування своїх поглядів окремі ідеї Монтеск'є, термінологію Руссо і, головне, засвоїли необхідність обґрунтовувати свої ідеали не тільки посиланнями на святе писання.

В полеміці з революційними теоріями реакційні мислителі знайшли ряд уразливих ланок в ідеології Освіти. Певним досягненням правознавства були думки про межі діяльності законодавця, який завжди створює право не на порожньому місці, а у конкретного народі та його історичній спадщині. Крім іншого підхід до права, що визнає об'єктивність мінливості і різноманітності правових систем, створював теоретичні основи для виникнення і розвитку порівняльного правознавства.

Кроком вперед в розвитку теорії права були спроби знайти закономірності історії права, розглянути цю історію як об'єктивний процес, не у всьому і не завжди залежний від волі законодавця.

Можна також зробити висновок про те, що право в цілому створюється не кабінетною теоретичною творчістю, а об'єктивним процесом життя народу і не встановлюється всякий раз наново і довільне кожним поколінням людей.

Про це свідчать і вчення реакційних філософів і істориків початку XIX в. були глибокі думки, розвиваючі суспільну науку.

Реакційні ідеологи мали рацію в тому, що законодавство кожного народу повинне відповідати умовам його життя, а не абстрактним уявленням про людину взагалі. Але критика цих абстрактних уявлень була підлегла упередженій меті зберегти принижене положення людини взагалі, властиве феодалізму. Саме це понад усе обурювало реакційних ідеологів, не здатних змиритися з думкою про загальну правову рівність і свободу як залежність тільки від закону.

Критика ідеології реакційних мислителів кінця XVIII - початку XIX ст. не відноситься до пройдених етапів історії політичних і правових вчень. Схожі прояви, що різко негативно відносяться до демократичних тенденцій сучасності виникають і в сучасному світі.

Список літератури

школа ідеологія право гуго

1. Андрусяк Т.Г. Історія політичних та правових вчень / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. - Л.: Видавничий центр ЛНУ ім.Івана Франка, 2001. - 220 с.

2. Андрусяк Т.Г. Теорія держави і права / Фонд сприяння розвитку укр. правової думки та пропаганди державницьких традицій «Право для України». - Львів, 1997. - 200 с.

3. Демиденко Г.Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл. - Х.: Консум, 2004. - 431 с.

4. Кормич А.І. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. - О.: Юридична література, 2003. - 336 с.

5. Лисенков С.Л., Колодій А.М., Тихомиров О.Д., Ковальський В.С. Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков (ред.). - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 448 с.

6. Трофанчук Г.І. Історія вчень про державу та право: Навч. посіб. для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». - К.: Уніветситет «Україна», 2004. - 210 с.

7. Шульженко Ф.П. Історія політичних і правових вчень: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 464 с.

8. Шульженко Ф.П., Наум М.Ю. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П. Драгоманова. - К.: Юрінком Інтер, 1997. - 191 с.

9. Азаркин Н.М., Завьялов Ю.С., Левченко В.Н., Мартышин О.В., Петрова Г.Н. История политических учений / О.В. Мартышин (ред.). - 2.изд., испр. - М.: Юристъ, 1996. Вып. 2: Эпохи свободной конкуренции и буржуазной революции. - 368 с.

10. Воротилин Е.А., Лейст О.Э., Мачин И.Ф., Струнников В.Н., Томсинов В.А. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Московский гос. ун-т им. М.В. Ломоносова. Юридический факультет / О.Э. Лейст (ред.). - М.: Зерцало-М, 2002. - 678 с.

11. Графский В.Г., Золотухина Н.М., Мамут Л.С., Нерсесянц В.С., Сюкияйнен Л.Р. История политических и правовых учений: Учебник для студ. вузов, обучающихся по спец. и направлению «Юриспруденция» / В.С. Нерсесянц (общ. ред.). - 3.изд., стер. - М.: НОРМА, 2003. - 727 с.

12. Демиденко Г.Г. История учений о праве и государстве: Курс лекций, прочитанных в Национальной юридической академии Украины им. Ярослава Мудрого. - Х.: Факт, 2001. - 383 с.

13. Литвинов А.Н., Левченко А.И. История учений о государстве и праве: Учеб.-метод. пособие для слушателей отд-ния заоч. обуч. / Луганский ин-т внутренних дел. - Луганск: РИО ЛИВД МВД Украины, 2000. - 187 с.

14. Новгородцев П.И. Историческая школа юристов / Санкт-Петербургский ун-т. - С. Пб.: Лань, 1999. - 192 с. - (Классики истории и философии права).

Размещено на Allbest.ru