Правова культура та правове виховання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Особливості правової культури та основних засобів та механізмів формування правової культури

2. Теоретичні завдання та засади правового виховання

3. Проблеми становлення правової культури громадян у процесі демократизації суспільства

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

правовий культура виховання

Актуальність: Тема дослідження даної курсової роботи є вкрай потрібною для вивчення, оскільки правове виховання та культура тісно пов'язані з усіма видами соціального виховання -- моральним, політичним, естетичним та ін. їх можна назвати «субправовими», тобто такими, що «прилягають до правового», «пов'язані з правовим», оскільки всі вони втягуються в орбіту правового виховання та правової культури.

Перехід до ринкових відносин викликав необхідність у правовій освіті керівників, фахівців, посадових осіб комерційних корпорацій. Правова освіта посадових осіб має на меті не тільки оволодіння мінімумом правових знань, а й ставлення до їх використання: всі управлінські рішення мають відповідати «літері» і «духу» закону.

До часів незалежності України у визначенні поняття правової культури увага акцентувалась на суб'єктивно-психологічних характеристиках: знання особою законодавства, усвідомлення змісту і спрямованості законів. При цьому недостатньо враховувалась світова теорія культури і фундамент правової культури як суспільства, так і кожної людини зокрема.

Об'єкт: Об'єктом дослідження є населення України та процес формування правової культури і правового виховання громадян.

Предмет: Предметом даної роботи є рівень правового виховання громадян України та його участь у правовиховному процесі, а також зміст, форми організації та технології формування правової культури суспільства.

Мета: Визначити зв'язок між загальним вихованням і правовим, дослідити чинники, які впливають на зміст правової культури сьогодення, встановити фактори забезпечення правової освіти та виявити проблеми формування правової культури громадян у процесі демократизації суспільства.

Завдання: Дослідити такі питання як поняття, ознаки і функції правового виховання та культури, система і механізм правового виховання, поняття правової вихованості, правове загальне навчання та шляхи подолання правового нігілізму, місце правосвідомості і правової культури серед результатів правового виховання.

Вважаю, що саме ці питання розкриють загальну тему курсової роботи - “Правова культура та правове виховання”.

Методи: В процесі виконання курсової роботи були використані теоретичні методи, такі як аналіз, синтез, порівняння та класифікація. Поза увагою не були залишені і деякі з емпіричних методів: педагогічне спостереження і узагальнення передового педагогічного досвіду.

Методологічною основою стали роботи таких дослідників цієї теми як В. Сальников, Я. Лазаренко, В. Тацій, В. Медведєв, О. Головченко та ін.

Структура: В першому розділі я збираюсь висвітлити структуру, зміст та особливості формування механізмів правової культури. Другий розділ максимально охопить питання правового виховання та структурно розповість про різні сторони цього процесу. Третій розділ присвячений актуальній в наш час темі - проблемам становлення правової культури в суспільстві; в цьому розділі будуть приведені приклади та методи вирішення цих проблем. У висновках підсумовується значення правової культури та правового виховання у процесі будування національно-демократичної та правової української держави.



1. Особливості правової культури та основних засобів та механізмів формування правової культури

Правова культура є особливою складовою духовної культури людства, що фіксує досягнення суспільства у розвитку правових феноменів в цілому, розкриває роль правових ідеалів та цінностей в житті суспільства, реальних здобутків держави у сфері захищеності прав і свобод людини. Вона має свої, притаманні лише їй специфічні властивості та функції, що відрізняють її від інших форм культури завдяки її безпосередньому зв'язку з державою, законодавством, правом.

Особливість правової культури полягає у тому, що вона представляє собою не просто право чи його практичну реалізацію, а певну форму існування духовної культури людства взагалі, ефективний інструмент забезпечення порядку в суспільстві, що дозволяє людині захищати свої інтереси і права у разі їх порушення, визначати особливий характер відносин особистості із суспільством та державою, забезпечити нормальне, цивілізоване життя людини у відповідності із чинним законодавством, сприяти розбудові демократичної правової держави. Вона використовується для характеристики всієї правової надбудови, демократичних принципів та інститутів, юридичної практики в цілому.

В умовах перехідного періоду, демократизації суспільного життя правова культура розглядається як стратегічний феномен, покликаний зайняти провідну роль у розбудові демократичної, правової держави. Будучи різновидом загальної культури і складаючись з духовних і матеріальних цінностей, що належать до правової дійсності, правова культура пронизує саме право, правосвідомість, правові відносини, правотворчу, законотворчу, правоохоронну й іншу правову діяльність.

До цього часу серед вчених не існує єдиного погляду на природу правової культури та загальноприйнятого підходу до наукового визначення її поняття. Тому і виникають певні труднощі, як у теоретичних дослідженнях з питань розвитку теорії правової культури, так із питань її практичної реалізації. У науковій юридичній літературі на сьогодні нараховується більше 250 визначень правової культури, що є свідченням неоднозначності та багатоплановості цього поняття. Такий стан справ у дослідженні правової культури можна пояснити тим, що у кожному окремому випадку наукового дослідження поняття правова культура використовується у певному змістовному контексті, для характеристики всієї правової надбудови, всієї правової матерії, але "під певним кутом зору".

Концепція правової культури Є.В. Назаренко розглядає її під кутом зору реалізації принципів гуманізму та справедливості, сукупності досягнень суспільства у галузі регулювання суспільних відносин, по забезпеченню верховенства права в суспільному житті. Ця концепція передбачає:

1) встановлення в суспільстві природного права, що лежить в основі створення цивілізованого законодавства та забезпечує в законодавстві та інших нормативних актах держави принципів справедливості та гуманізму, невідчужуваних прав і свобод людини, її честі та гідності, а також гарантії їх забезпечення; забезпеченість правопорядку - тобто, реалізація демократичного процесу законодавства і правотворчості в цілому;

2) верховенство Конституції України і законності в системі нормативних актів держави, забезпечення правової законності у процесі правовідносин та застосування права державними органами, наявність демократичного, професійного і престижного правосуддя та професійної системи правоохоронних органів, здатних у процесі своєї діяльності реально забезпечити охорону правопорядку;

3) наявність розвиненої правосвідомості суспільства, соціальних груп, професійної юридичної правосвідомості, орієнтованої на розуміння, визнання і захист загальнолюдських цінностей у галузі правового регулювання. [1, 135]

Правова культура розглядається як сукупність досягнень суспільства, його соціальних груп у галузі регулювання суспільних відносин, яке забезпечує верховенство права в суспільному житті, тобто панування у суспільному житті правових принципів справедливості і гуманізму, захисту прав і свобод людини, його честі і гідності, реальне забезпечення місця людини як вищої соціальної цінності. Тут в цілому перераховані найбільш суттєві складові правової культури, окреслені основні положення, що складають її зміст, важливі ознаки, що дають можливість охопити проблему розвитку духовної культури людства в цілому та демократизувати всі сфери суспільного життя. Ці провідні ознаки правової культури, що кореспондуються із вирішенням проблеми розбудови демократичної правової держави, відповідають сучасним потребам українського суспільства на даному етапі його розвитку.

Таким чином, правова культура включає:

- повагу до права;

- юридичні знання і уявлення;

- традиції, потреби, навички діяльності у відповідності до закону;

- реальну діяльність громадян у режимі законності, відповідно до правових установок та переконань;

- правосвідомість, що адекватна правовій системі;

- традиції, потреби і навички діяльності у відповідності до закону;

- реальне діяння у дотриманні законності, відповідно до правових установок і переконань;

- правову активність населення, посадових осіб та законодавців, урядовців тощо.

Сьогодні зміст правової культури не може замикатися лише на юридичному просторі власної країни, держави, а виходить далеко за її межі. Таким чином, правову культуру можна визначити як категорію філософії права, яка характеризує обумовлене соціальним, духовним, політичним, економічним ладом правове життя людини й людства, що виражається у досягнутому рівні розвитку правової діяльності, правосвідомості і в цілому у рівні правового розвитку суб'єктів (людини, різних соціальних груп, людства взагалі), а також забезпечує верховенство права у суспільному житті, гуманітарні принципи справедливості, свободи й гуманізму, людини як вищої соціальної цінності, захист її честі й гідності, відображає ступінь гарантованості державою, міжнародними інституціями системи прав і свобод людини, загальнолюдських цінностей.[1, 146]

Якщо конкретизувати поняття правової культури щодо окремої особи, то правову культуру можна визначити як ступінь і характер прогресивно-правового розвитку особи (зумовлені правовою культурою суспільства), які забезпечують її правомірну діяльність. У такому контексті правова культура особи містить знання законодавства, переконаність у необхідності і соціальній корисності законів і підзаконних актів та уміння користуватись правовим інструментарієм у практичній діяльності.

2. Теоретичні завдання та засади правового виховання

Правове виховання -- це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки. Основна мета правового виховання -- дати людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її поважати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень. Кожна людина, знаючи свої права і обов'язки, може грамотно захищати себе від незаконних дій з боку юридичних органів, то застосовують право.[2, 67]

Правове виховання тісне пов'язане з усіма видами соціального виховання -- моральним, політичним, естетичним та ін. їх можна назвати «субправовими», тобто такими, що «прилягають до правового», «пов'язані з правовим», оскільки всі вони втягуються в орбіту правового виховання.

Ознаки (риси) правового виховання:

1) будується на засадах системи норм права;

2) припускає впровадження в правосвідомість виховуваних складових елементів упорядкованих суспільних відносин -- дозволянь, зобов'язувань, заборон.

Поєднуючись у процесі функціонування права із заходами державного забезпечення, дозволяння, зобов'язування, заборони перетворюються на первинні засоби правового регулювання, які створюють умови для здійснення правомірної поведінки;

3) спирається на можливість застосування примусової сили держави через покладання юридичної відповідальності на правопорушників;

4) охоплює суб'єктів права, які не тільки додержуються правових норм, а й є схильними до правопорушень та порушили ці норми;

5) здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних способів і засобів;

6) здійснюється вихователями, що, як правило, мають юридичну освіту або спеціальну юридичну підготовку.

Сутністю правового виховання є формування правової настанови на узгодження прагнень і сподівань особи з інтересами і сподіваннями суспільства, тобто процес вироблення непохитних правових ідей і принципів у правосвідомості виховуваних, формування правової культури.

Зміст правового виховання -- це процес цілеспрямованого і систематичного впливу на правосвідомість особи (групи) за допомогою сукупності (комплексу) правовиховних заходів, певних способів і заходів, які має у своєму розпорядженні суспільство.

Функції правового виховання:

1) передача виховуваним (індивідам, громадським групам) певної суми правових знань, навичок, умінь;

2) формування правових ідей, почуттів, переконань у правосвідомості виховуваних, вироблення правової настанови на правомірну поведінку;

Правове виховання відбувається в правовому полі, у врегульованих правом сферах суспільних відносин. Не слід плутати правове виховання і правове регулювання, хоча вони й є взаємозалежними. Об'єктом правового регулювання є головним чином відносини -- вольові акти поведінки особи, а об'єктом правового виховання, виховною функцією права -- її свідомість: думки, почуття, уявлення. Це не означає, шо правосвідомість особи не зазнає впливу правового регулювання і його механізму. Але цей вплив є другорядним відносно поведінки особи, її вчинків.[3, 163]

Правове виховання має свою систему, механізм, стадії.

Система правового виховання -- це сукупність основних частин (елементів) правовиховного процесу, яка забезпечує його певний порядок і організацію.

Систему правового виховання складають такі елементи:

1) суб'єкти -- державні органи, організації, спеціально уповноважені державою особи, що здійснюють правовиховну діяльність;

2) об'єкти -- виховувані громадяни або громадські групи;

3) сукупність правовиховних заходів, певних способів і засобів.

Суб'єкт правового виховання може мати правовиховну функцію як основну (Національна юридична академія України, Одеська юридична академія. Київська академія внутрішніх справ, Університет внутрішніх справ, юридичні факультети державних університетів та ін.) або як одну із багатьох (ради народних депутатів, прокуратура, адвокатура, органи юстиції, МВС та ін.).

Об'єкт правового виховання (громадяни) у ході правовиховного процесу зазнає впливу двох факторів, від яких залежить ефективність правового виховання:

1) об'єктивний фактор -- позитивні зовнішні умови, що сприяють правовиховній діяльності (демократизація суспільства, захист прав особи, успіхи правотворчої діяльності, юридичної прак­тики та ін.), або негативні умови, що ускладнюють правовиховану діяльність (недосконалість законодавства, не відпрацьованість способів і засобів правового виховання та ін.);

2) суб'єктивний фактор -- позитивний внутрішній духовно-правовий стан особистості (її правова вихованість, настанова на правомірну поведінку) або негативний (правова настанова на неправомірну поведінку, однією з підстав якої є правовий нігілізм).

Правовиховні заходи можна зобразити у вигляді сукупності способів і засобів правового виховання.[4, 39]

Способи правового виховання:

-- правова освіта (або інакше: правовий всеобуч);

-- правова пропаганда;

-- юридична практика державних органів та інших організацій (наприклад, правовиховна діяльність суду, прокуратури, органів внутрішніх справ, юстиції, адвокатури і т.д.);

-- правомірна поведінка громадян, їх особиста участь у здійсненні (реалізації) та охороні правових норм;

-- самовиховання.

Засоби правового виховання:

1) нормативно-правові акти, акти застосування норм права;

2) ознайомлювальні і роз'яснювальні матеріали про правові акти в пресі (у кожній газеті мають бути рубрики типу «Правова освіта», «Юридичний всеобуч», «Консультує юрист», «Запитуйте -- відповідаємо»);

3) правові радіо- і телевізійні журнали типу «Право», «Закон» та інші у республіканському (Автономна Республіка Крим), обласних, міських і районних центрах, які систематично інформують про законодавчі та інші нормативні акти України, діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади, органів юстиції, а також про стан правопорядку, боротьби з правопорушеннями тощо;

4) юридичні газети, метою яких є поширення правових знань;

5) організаційно-освітні: прес-конференції, брифінги, зустрічі, лекції, бесіди, семінари, вечори питань і відповідей, консультації та ін.

Заслуговує на увагу пропозиція про створення довідкової інформаційно-правової телефонної служби для оперативних відповідей на запитання індивідів, які відчувають потребу у виборі лінії своєї поведінки з погляду її відповідності нормам права, закону.

Механізм правового виховання -- це порядок перенесення правових ідей і настанов, що містяться в суспільній правосвідомості, у свідомість виховуваних (особи, громадської групи).

Функціональними елементами механізму правового виховання є такі:

1) суспільна правосвідомість;

2) система норм права;

3) способи і засоби правового виховання;

4) правосвідомість виховуваних, яких необхідно збагатити правовими ідеями і настановами, що містяться в суспільній правосвідомості.

Стрижневою ниткою, яка пов'язує усі ланки (структурні елементи) механізму правового виховання, є правова інформація, яка на рівні перших трьох елементів виступає як оповіщувальна (дескриптивна), а на рівні четвертого елемента -- як командна (прескриптивна) інформація. Суспільна правосвідомість і правосвідомість виховуваних -- це внутрішня, духовна частина механізму правового виховання, а система норм права, способи і засоби правового виховання -- його зовнішня, інструментальна частина.

Механізм правового виховання особи в духовному внутрішньому зрізі (правовиховний процес особи) можна зобразити у вигляді таких стадій:

1) накопичення правових знань, правової інформації;

2) перетворення накопиченої інформації на правові переконання, звички правомірної поведінки;

3) готовність діяти, керуючись цими правовими переконаннями, тобто поводитися правомірно, відповідно до закону.

Результатом дії механізму правового виховання є рівень правової вихованості особи, її правова культура.

Правова вихованість -- внутрішній духовно-правовий стан, у якому перебуває особа в момент прийняття рішення про те, як поводити себе у тих чи інших обставинах. Це стан правосвідомості особи, рівень її правової культури, готовність до правомірної або протиправної поведінки. Рівень правової вихованості -- це не тільки знання права і розуміння необхідності виконувати правові розпорядження. Він визначається ступенем сформованості ставлення до права і правового закону як до цінностей, що існують в демократичному суспільстві поза конкуренцією.[4, 64]

Правове загальне навчання (правовий всеобуч)

Правовий всеобуч -- це єдина загальнодержавна система вивчення законодавства, яка охоплює усі верстви населення, усіх державних службовців. Правовий всеобуч і правова освіта -- по суті одно й те ж. Правова освіта, як і правове виховання, являє собою процес засвоєння знань про основи держави і права, виховання у громадян поваги до закону, прав людини, небайдужого ставлення до порушень законності і правопорядку. Правова освіта -- необхідний елемент правової культури, умова правової вихованості особи. На всіх рівнях освіти повинно проводитися правове навчання.

Структура освіти складається із освіти: дошкільної, загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої, післядипломної, аспірантури, докторантури, самоосвіти.

В Україні розроблена «Програма правової освіти населення», затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 p., де, зокрема, підкреслюється, що правова освіта є обо­в'язковою для всіх дошкільних виховних, середніх освітніх, вищих навчальних закладів, установ підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, тобто увага акцентується на наступності у справі правової освіти.

У зв'язку з необхідністю підвищення правової культури депутатського корпусу всіх рівнів, а також працівників виконкомів рад народних депутатів і державної адміністрації виникла необхідність в їх професійній правовій підготовці.

Перехід до ринкових відносин викликав необхідність у правовій освіті керівників, фахівців, посадових осіб комерційних корпорацій. Правова освіта посадових осіб має на меті не тільки оволодіння мінімумом правових знань, а й ставлення до їх використання: всі управлінські рішення мають відповідати «літері» і «духу» закону.

Функції правового всеобучу:

- правова освіта і виховання молоді;

- правова освіта депутатського корпусу всіх рівнів;

- правова освіта працівників органів виконавчої влади на місцях;

- правова освіта працівників органів управління громадських організацій;

- правова освіта посадових осіб комерційних корпорацій -- асоціацій, концернів, міжгалузевих, регіональних та інших об'єднань;

- правова освіта правопорушників у місцях позбавлення волі та ін.;

- методичне забезпечення правового всеобучу (підтримання сукупності сучасних принципів, форм, методів і способів правової освіти та інформації, активна участь в їх здійсненні).

З метою ефективного вирішення завдань правового навчання громадян необхідним є об'єднання зусиль державних органів і громадських організацій.

Юридичні установи (органи внутрішніх справ, прокуратура, суд, нотаріальна контора, юридична фірма) покликані організувати конкретну участь юристів-практиків і вчених у роз'ясненні населенню актів законодавства, інформуванні громадян про стан охорони правопорядку.

Поряд з навчанням громадян конкретним правовим нормам важливо впровадити в громадську свідомість випробувані часом і перевірені практикою правові аксіоми.

Правові аксіоми повинні містити знання про:

1) правові стимули -- правові спонукання до законослухняної поведінки, які створюють умови для задоволення власних інтересів суб'єкта (наприклад, пільга, право на власність та ін.);

2) правові обмеження -- правові стримування протиправної поведінки, які створюють умови для задоволення інтересів контр-суб'єкта, охорони і захисту суспільства (наприклад, обмеження дієздатності дітей; встановлені законом виборчі обмеження та ін.).

Завдання юридичної науки -- здійснити добір таких юридичних аксіом, додержання яких виключало б розузгодженість поведінки людини з законом. Завдання юридичної практики -- впровадити їх у правосвідомість громадян через ефективну професійну діяльність юриста-фахівця.[5, 275]

Правовий нігілізм: джерела і шляхи подолання

Однією із цілей правової освіти є подолання правового нігілізму -- антипода правової культури.

Правовий нігілізм -- це деформований стан правосвідомості особи, суспільства, групи, який характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим став­ленням до правових принципів і традицій, однак виключає злочинний намір.

Ігнорування закону зі злочинною метою -- самостійна форма деформації правосвідомості. Разом з тим правовий нігілізм породжує правопорушення, у тому числі кримінальні злочини.

Правовий нігілізм українського суспільства радянського періоду виник не на голому місці: він мав глибокі історичні корені. Багатовікова правова незабезпеченість суспільства, нерівність перед законом і судом, правовий цинізм уряду та інших вищих органів влади, попрання національної самобутності народу -- все це, говорячи словами О. Герцена, «вбило всяку повагу до законності» у Російській імперії, до складу якої протягом декількох століть входила значна частина України.

Правовий нігілізм в Україні під час її входження в СРСР -- результат певної деформації правової свідомості і правового регулювання того часу. У СРСР правовий нігілізм проявлявся у двох формах:

1) теоретичній (ідеологічній), коли в унісон з марксистсько-ленінською теорією на державному рівні обґрунтовувалися ідеї:

а) про відмирання держави і права при соціалізмі -- і тим самим істотно принижувалася роль права;

б) про перевагу всесвітньої пролетарської революції над правами людини;

в) про перевагу постанов комуністичної партії над законами, вторинність права, його відображеної реальності, яка обслуговує первинні реальності -- економіку і політику, та ін.;

2) практичній, коли відповідно до офіційної ідеології:

а) була накопичена величезна кількість нормативних актів, які або морально застаріли, або містили декларації та заклики, або не мали ясності і чіткості формулювань і суперечили один одному. Поширена порочна практика, відповідно до якої закон не діяв доти, доки він не обростав інструкціями або відомчими наказами, призвела до правової деградації суспільства, породила недовіру в закон, зневагу до нього;

б) встановлені державою правові норми не додержувалися державними органами, відомчими і посадовими особами, які прикривали порушення законності виправдувальними поясненнями типу «в інтересах народу», «для виконання плану» та ін., що спричинило відомчий правовий нігілізм, а часто і правовий цинізм з боку вищих посадових осіб держави;

в) правозастосовні та правоохоронні органи діяли відповідно до принципу пріоритету доцільності над правом і законом.

Явища правового нігілізму (невизнання законів, негативне ставлення до права) -- найбільш поширена і укорінена форма деформації правосвідомості населення в державах з авторитарним і тоталітарним режимами.

На цей час причинами прояву правового нігілізму в Україні можна вважати:

-- невпорядкованість законодавства, його нестабільність і суперечливість;

-- низьку правову культуру;

-- слабість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін.

Спеціальними засобами, що сприяють зведенню до мінімуму правового нігілізму, слід назвати:

1) якість законів та інших нормативно-правових актів. Забезпечення належної ролі закону в системі правових актів. Наявність стабільності та однаковості в регулюванні суспільних відносин;

2) авторитет державної влади і налагодженість механізму її дії. Наявність розвинутої державної структури, здатної забезпечити виконання права. Вдосконалення системи правоохоронних органів і правозастосовної діяльності. Зміцнення законності. Підвищення ролі суду;

3) високий рівень правосвідомості, який дозволив би закону працювати. Збереження самобутності правової культури. Поліпшення системи правової інформації, професійного навчання і виховання юристів, інших посадових осіб.

Необхідна систематична робота з підвищення професійної культури всіх суб'єктів правоохоронної системи, що сприятиме подоланню недовіри населення до правоохоронних органів. Додержання закону стане вигіднішим, ніж його порушення, коли зміцниться надійність права, що означає, з одного боку захист набутих прав, а з іншого -- можливість будь-якого громадянина, який не має юридичної освіти, знати свої права. Надійність права припускає також стабільність правопорядку і можливість передбачати зміст конкретних юридичних рішень.[6, 213]

Поняття, мета і завдання правового виховання

Виховання -- це процес, за допомогою якого передається і засвоюється соціально цінний досвід поколінь. В умовах здобуття освіти виховання виступає як спеціально організований і цілеспрямований педагогічний процес формування належного рівня свідомості і поведінки особистості. Суттєвий внесок у розкриття сутності виховання зробили відомі педагоги К. Ушинський, А. Макаренко, В. Сухомлинський, Г. Ващенко, О. Столяренко та ін.

Одним із головних завдань процесу виховання є досягнення у особи стану вихованості, що проявляється у її ставленні до навколишнього середовища, повазі до загальнолюдських цінностей, закону, прав та свобод людини.

Виховання можна визначити як процес систематичного, організованого і цілеспрямованого впливу на свідомість людини, її духовний та фізичний розвиток, з метою формування повноцінної особистості як невід'ємної частини суспільства, зумовлений дією багатьох об'єктивних і суб'єктивних чинників. У широкому розумінні -- це сукупність всіх впливів на свідомість, поведінку та психіку людини, спрямованих на її підготовку до активної участі у виробничому, культурному, громадському житті суспільства. У вузькому -- виховання є планомірним впливом батьків, школи та вузу на вихованця.

Основним нормативним документом, який регулює процес здійснення правового виховання населення, є Закон України «Про освіту». Окремі аспекти даного напряму виховання, а саме основні напрями правової освіти та форми її реалізації, визначені у Програмі правової освіти населення, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України № 366 від 29 травня 1995 р. Вона визначає правову освіту як процес засвоєння знань про основи держави та права, виховання у громадян поваги до закону, до прав людини, небайдужого ставлення до порушень законності й правопорядку. Правова освіта -- це необхідний елемент правової культури.

Правове виховання тісно пов'язане з іншими видами виховання. Неможливо уявити правове виховання без морального. Це пояснюється тим, що і право, і мораль спрямовані на формування необхідної поведінки людей відповідно до визначених норм та принципів поведінки.

Моральне виховання -- це цілеспрямований процес формування у людини знань, моральних потреб, ідейно-моральних переконань, моральних якостей і почуттів, стійких і звичних норм поведінки, які відповідають моральному ідеалу.

Правове виховання органічно пов'язане з ідейно-політичним вихованням. Право є одним із засобів здійснення державної політики. Воно надає політичним вимогам загальнообов'язкового характеру, забезпечує стійкість та визначеність суспільних відносин. Держава за допомогою права повинна впливати на людей з метою формування у їх свідомості переконання (ідей) побудови демократичної, соціальної, правової держави.

Метою трудового виховання в сучасних умовах є формування шанобливого ставлення до праці у будь-якій сфері (фізичній, інтелектуальній). Право стимулює ідейну і психологічну готовність до трудової діяльності, потяг до високоякісної праці та професіоналізму, виховання у особи дисципліни в трудовій сфері, свідомого ставлення до праці, вмінь та навичок. Сюди ж необхідно віднести виховання культури праці, поваги до людей, які працюють, формування переконання, що лише праця людей, яка забезпечує виробництво матеріальних і духовних цінностей, всього необхідного для життя особи, а також вміння керувати цими процесами забезпечить достатній рівень життя людей, їх матеріальний і духовний добробут.

Правове виховання постійно взаємодіє з інтелектуальним розвитком особистості, суть якого полягає в оволодінні вихованцем певною сукупністю знань про суспільство, природу, навколишнє середовище. Процес розумового виховання необхідно розглядати, з одного боку, як розвиток у особи розумових сил і здібностей, діалектичного, абстрактного, евристичного, а також системного мислення, а з іншого -- оволодіння інтелектуальними, розумовими операціями (аналізом, синтезом, доказовістю, порівнянням тощо).

Правове професійне виховання визначається як цілеспрямована, планова і організаційна діяльність державних органів і суспільних організацій, у ході якої з урахуванням об'єктивних умов суспільного життя у спеціалістів формується система професійних правових знань і уявлень, емоцій, почуттів і установок, що забезпечують їх свідомо-активну правомірну поведінку в процесі професійної діяльності.

Отже, професійно-правове виховання формує у громадянина комплекс таких правових і професійних знань, умінь, навичок, звичок, уявлень та переконань, які забезпечують його становлення як особистості та фахівця відповідного рівня.

Взаємодія правового виховання з іншими напрямами виховання: трудовим, моральним, професійним тощо, передбачає всебічний розвиток особистості.

Визначаючи поняття правового виховання як процес правової соціалізації особи, сприйняття нею вимог права, його результативного значення, слід також підкреслити, що воно повинно бути: системним, систематичним, цілеспрямованим та організованим.

У широкому розумінні цей процес є наслідком впливу на людину багатьох факторів соціально-економічного устрою життя, політичного режиму, внутрішньої політики, норм законодавства та юридичної практики, моральної атмосфери традицій суспільства, а також загальної освіти та юридичного навчання.

Воно покликане поширювати правові знання, формувати правові переконання та правову культуру, виховувати почуття поваги до норм права, переконання у необхідності їх виконання, прищеплення навичок правомірної поведінки населенню.

Узагальнюючи викладене вище можна дати таке визначення: правове виховання -- це цілеспрямована, організована, послідовна, систематична та системна діяльність з боку держави, її органів, установ та організацій, інших учасників правовиховної діяльності з метою формування у особи належного рівня правової свідомості та правової культури, законослухняності, правомірної поведінки, а також прагнення до соціально-правової активності.[6, 97]

Мета правовиховного процесу є складовою частиною системи правового виховання. У теорії і методиці правового виховання було запропоновано «виділення трьохрівневої ієрархії мети діяльності, спрямованій на формування комплексу специфічних якостей особистості в правовій сфері життєдіяльності: формування системи правових знань (найближча мета); формування правового переконання (проміжна мета); формування мотивів і звичок, правомірної, соціально-активної поведінки (кінцева мета)». Такий підхід дає змогу врахувати основні елементи правової свідомості -- знання права, правові емоції, готовність до правомірної поведінки, а з іншого -- визначає конкретні завдання у правовиховній роботі. Крім того, мету правового виховання можна класифікувати за різними напрямами, а саме за:

-- обсягом -- на: загальну, конкретну, стратегічну;

-- терміном, часом її здійснення -- на: ближчу, довготривалу, перспективну;

-- змістом -- на: освітню, профілактичну, агітаційну.

Важливе місце у процесі правого виховання займає визначення його конкретних завдань, а саме:

-- поширення правової інформації серед населення;

-- набуття і перетворення правових знань мас на переконання, виховання поваги до закону;

-- виховання правової активності населення;

-- створення змістовного складу правових переконань, установок і поглядів;

-- формування у кожного системи знань з питань основ держави і права; розвиток інтересів до цієї галузі знань і зв'язок права з життям; формування поваги до держави, до її конкретних органів;

-- прищеплення навичок правомірної поведінки

Реалізація мети, завдань та змісту правового виховання покладається на механізм, який є засобом управління правовиховним процесом та визначає межі дій, місце та значення кожного його компонента. Під механізмом правового виховання розуміють порядок переведення правових ідей і установок, що містяться в суспільній правосвідомості, у свідомість.

До основних елементів, які складають механізм правового виховання, відносяться:

-- суб'єкти (державні органи, організації, установи, керівники, вихователі, інші учасники правовиховного процесу) -- головна ланка, яка визначає та спрямовує загальний напрям правовиховної роботи, здійснює контроль та вносить корективи у розвиток правовиховного процесу;

-- об'єкти -- з одного боку, суспільна правова свідомість, з іншого -- свідомість, воля та поведінка особи, яку необхідно сформувати надавши сукупність правових і професійних знань, навичок і вмінь;

-- зміст, мета, завдання, принципи та функції правового виховання;

-- правова база (система норм права, сукупність право-виховних заходів, інформація правового змісту);

-- засоби, форми і методи правового виховання;

-- організація та ефективність правовиховного процесу;

-- педагогічні технології -- являють собою системний метод створення, застосування й визначення всього процесу навчання і засвоєння знань, з урахуванням технічних і людських ресурсів та їх взаємодії, який ставить своїм завданням оптимізацію освіти. Технологічні рішення і дії дають змогу у навчально-виховному процесі набути особистості необхідного їй досвіду.

Відбувається процес правового виховання від накопичення правових знань, правової інформації до перетворення накопиченої інформації на правові переконання, звички правомірної поведінки та до готовності діяти, керуючись цими переконаннями.[7, 166]

Отже, система правового виховання -- сукупність основних частин (елементів) правовиховного процесу, що забезпечує його визначений порядок і організацію. Вона, з одного боку, характеризується цілісністю, всі елементи якої розташовані у певному встановленому порядку, який залежить передусім від важливості й значення кожного конкретного елемента системи, а, з іншого -- вона не має структурної ієрархії та чіткої внутрішньої підпорядкованості, тобто жоден елемент не може володіти беззаперечною перевагою щодо іншого. Система правового виховання надає можливість з'ясовувати внутрішній механізм взаємодії та взаємовпливу її структурних елементів, їх специфічні риси, динамізм, ефективність та результати правовиховного процесу.

3. Проблеми становлення правової культури громадян у процесі демократизації суспільства

Правова культура суттєво впливає на розбудову та становлення демократичної держави через систему юридичної освіти, правове виховання, правову практику, діяльність громадян, посадових осіб, урядовців, службовців, систему діяльності правоохоронних органів тощо. Тому сьогодні значно зростає роль юридичної освіти, загальнодержавної програми правового виховання, що охоплює всі прошарки населення України.

Державно-правова реформа, що відбувається в Україні, принципово змінила ставлення до юридичної грамотності населення, до підготовки фахівців-юристів. Вона стала однією із самих потрібних професій, у зв'язку з тим, що сьогодні не можна здійснювати демократичні перетворення, реформувати економіку на непрофесійній основі. Саме високий рівень правової культури населення, професіоналізм і конструктивізм юристів фахівців, визначають ефективність законодавства і реформування всіх сфер суспільного життя.

Особливе місце в системі правової культури належить правовому вихованню.

Правове виховання - це система формування правової свідомості і правової культури населення. Воно представляє собою комплекс заходів, що здійснюються різними державними і громадськими організаціями (і не тільки ними), спрямований на виховання у громадян такої правової культури, яка охоплювала б усе передове в галузі знань про державу і право, поєднувала б ці знання з практикою, перетворювала б їх на законослухняну поведінку всіх членів суспільства. Разом з тим цей комплекс не є контролем над свідомістю особи, і не форма соціально-апологетичного пристосування людини до потреб держави, а специфічна правова допомога особі у розвитку її творчої індивідуальності, почутті людської гідності, розумінні права і його ролі як засобу забезпечення її законних прав та інтересів.[8, 267]

В цілому правове виховання - це складна і багатопланова діяльність, яка охоплює такі аспекти: діяльність юристів і юридичних установ, взаємодію численних державних органів, громадських організацій, трудових, навчальних колективів, громадян, правовий вплив яких є процесом донесення до свідомості особи певної суми правових знань, формування у неї правових переконань, настанов щодо цілеспрямованої соціальне корисної дії.

До структурних елементів правовиховного процесу відносять:

- організаційну систему правового виховання, яка складається з суб'єктів, об'єктів та правовиховної діяльності;

- форми правового виховання - способи зовнішнього виразу правовиховної діяльності (індивідуальна, групова, масова і серед них - правове навчання, правова пропаганда, контрольована соціально-правова практика);

- методи правового виховання - сукупність певних прийомів, засобів впливу на правосвідомість і поведінку об'єктів. Серед цих засобів домінуючим автор визнає метод переконання;

- засоби правового виховання -- всі матеріальні і духовні засоби, що використовуються в процесі правового виховання.

Критеріями правового виховання є глибина та міцність правових знань, повага до права, переконаність та впевненість в їх дієвості, значущості та справедливості, інтерес до вивчення права, непримиренність до правопорушень і правопорушників, готовність особи до корисної діяльності в сфері правової діяльності.

Суб'єктами правового виховання виступають органи, організації, що проводять правовиховну роботу, серед яких стрижнем є різноманітні трудові колективи та навчальні заклади, окремі громадяни, які дійсно із знанням справи спроможні виконувати цю складну роботу. Об'єктом - населення країни, великі соціальні групи, окремі громадяни, їх правова культура та рівень правосвідомості.

Провідні завдання правового виховання, ґрунтуються на цінностях Загальної декларації прав людини, закріплених у Конституції України. Вони мають гуманістичну спрямованість і зорієнтовані на захист прав і свобод людини.

Сучасна правовиховна робота, крім загальнолюдських цінностей, як провідної засади правовиховного процесу, базується на засаді департизованості правовиховного процесу. Ставлячи вимогу щодо департизованості системи освіти та виховання, треба реально оцінювати ту позицію, що повністю обійтися у виховному процесі без ідеології, політики неможливо, як не можна обійтися без таких понять, як добро і зло, цих постійних супутників людського життя, які в сьогоднішніх умовах не повинні мати партійно-класового забарвлення. Однак позбавлення правовиховного процесу ознак партійності не повинно означати відходу від формування в особи почуття громадянина своєї держави. Тому у процесі виховання на зміну марксистським класовим поняттям, політизації навчально--виховної діяльності, повинна прийти ідеологія українського державотворення, розбудова демократичної правової держави, основана на засадах загальнолюдських цінностей.

Узгодженість правового виховання з сучасними державотворчими процесами в Україні в сучасних умовах передбачає послідовне проведення широкого кола соціальних заходів з формування належної правової поведінки, правової культури широких мас населення, окремих соціальних груп та осіб. Ці заходи мають бути реалізованими у всіх формах та на всіх етапах правовиховного процесу. Тому головна увага юристів, що працюють над проблемами правового виховання, повинна бути спрямована на правову матерію, на використання сили, властивостей і можливостей права для забезпечення поведінки, яка б гарантувала прогресивний поступовий розвиток суспільства.

У процесі вирішення поставлених завдань правового виховання варто мати на увазі, що їх можна вирішити не лише суто юридичними засобами і методами, але й за допомогою психологічного та морального впливу, художньо-естетичною культурою, оскільки поза духовним життям суспільства само по собі правове виховання було б відірваним від реальної людини, її інтересів.

Особлива роль у розвитку правової культури, демократизації її змісту належить юридичній освіті. Правова освіта -- це структурний компонент освіти в Україні, процес набуття правових знань, навичок та вмінь, формування поваги до права, закону, прав та свобод людини, відповідних правових орієнтацій та оцінок, правових установок поведінки та їх мотивації правомірної поведінки тощо.

В Україні правова освіта є обов'язковим елементом навчально-виховного процесу в усіх дошкільних виховних, середніх загальноосвітніх, професійних навчально-виховних, вищих закладах освіти, закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів.[8, 131]

Правова освіта забезпечується:

- органічним поєднанням правової освіти із загальною середньою і професійною освітою, культурою, політичним, економічним, моральним, естетичним та іншими формами виховання;

- відкритістю і доступністю до інформації про державу і право, про процеси у правовій сфері;

- систематичністю і безперервністю поширення і набуття знань про державу і право;

- участю юристів та їх об'єднань у поширенні правових знань;

- організаційними та методичними заходами міністерств та відомств, місцевих органів державного управління і самоврядування, закладів освіти, наукових установ, підприємств і організацій.

На вирішення основних завдань щодо набуття правових знань, навичок та вмінь громадянами та посадовими особами державних органів, спрямована "Програма правової освіти населення України", затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 р.

Культура українського суспільства, і зокрема правова культура ще й сьогодні продовжує нести на собі відбитки культури минулого, і особливо правової культури радянських часів і сприймається суспільною свідомістю, головним чином, через призму нормативно-юридичного світогляду, формально-догматичного розуміння змісту правової культури, як юридичної культури, ставлення до права тільки як до юридичного закону, акту політичного волевиявлення, який закріплює волю панівних соціальних сил.

Сучасні умови розвитку правової культури не вимагають обов'язкової відмови від усіх успадкованих наукових доробок радянських вчених з проблеми правової культури, а передбачають їх нове прочитання, творче переосмислення та доповнення новими науково обґрунтованими цінностями, що породжені сучасною епохою. Йдеться про цінності демократії, справедливості, прав людини, що зберігають сучасний величезний загальнолюдський гуманістичний потенціал і зафіксовані у міжнародному та внутрішньому праві.

Причини низького рівня правової культури населення України у перехідний період безпосередньо зв'язані із тими процесами, що з'явилися внаслідок невдало проведених реформ. Так поряд із позитивними перемінами, що відбулися в результаті збільшення світоглядної автономії та плюралізму, свободи слова, зниження державного контролю, відбулося послаблення виконавчої дисципліни, погіршення функціонування народного господарства, зниження податкових надходжень, зросла організована злочинність та корупція. Більшість населення таку складну ситуацію невизначеності сприйняло негативно. Вони не готові були прийняти сучасні гуманітарні цінності ціною втрати соціальних надбань епохи соціалізму. Завищені соціальні очікування та домагання значною мірою негативно вплинули на зміст правової культури різних груп населення та ускладнили процес розбудови демократичної правової держави.

Значною проблемою, що перешкоджає демократизації суспільного життя, створення умов для розбудови демократичної правової держави є правове невігластво, яке може проявляться у незнанні суб'єктом своїх прав і обов'язків, у відсутності уміння та бажання користуватися юридичним знанням та досвідом. Чисельні зміни та доповнення в існуюче законодавство, діючі закони, породили низку нових нормативно-правових актів, які часто не відповідають один одному. Такі трансформації нормативного матеріалу ускладнюють орієнтацію у сучаснім юридичному просторі навіть спеціалістам, а не тільки громадянам, що не пов'язані із юридичною діяльністю.

Значної шкоди формуванню правової держави наносить правовий популізм, який полягає у декларуванні нереальних прав і обов'язків, стимулів та обмежень, які не забезпечені ні економічно, ні фінансово ні юридичне. Популізм - це відхід від дійсних проблем, що стоять перед суспільством, об'єктивних інтересів і потреб людей. Він не сприяє вирішенню нагальних потреб, а тільки відволікає від них як "специфічний соціально-політичний "наркотик" що відривається від реальності у світ ілюзій, чуда.

Негативний вплив на розвиток держави як демократичної, правової має правовий романтизм, чи юридичний фетишизм, як показник низького рівня правової культури, як форма прояву правового нігілізму Вони полягають у перебільшенні ролі юридичних заходів, дії законів, права у житті суспільства. Частина населення пов'язує вирішення власних проблем із прийняттям правильних законів, нормативно-правових актів. Але право, закони, кодекси самі по собі не вирішують життєво важливі проблеми, а тільки створюють умови для їх цивілізованого вирішення: без активної діяльності самих громадян, суб'єктів перетворення юридичних приписів у життя, високого рівня їх правової культури закони нічого не варті.[9, 290]

Таким чином, на зміст правової культури найбільшою мірою негативно впливає:

1. Порушення принципу взаємної відповідальності громадянина та держави. Надмірне втручання держави у діяльність громадян та їх об'єднань, порушення самостійності суб'єктів господарської діяльності, відсутність гарантій і механізмів запобігання узурпації влади і зловживань з боку посадових осіб при здійснення ними своїх повноважень. Положення за яким держава жорстко карає громадянина за будь-яке відхилення від запропонованого йому варіанту поведінки, а само уникає відповідальності, неминуче приводить до відчуження населення від влади, і всіх що з нею зв'язано - представників законодавчої, виконавчої та правоохоронної діяльності.

2. Порушення основних політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини: незадовільне забезпечення як політичних прав людини сформульованих у Декларації про права людини (1948 р.), так і соціально-економічних прав людини, що не відповідає європейським та світовим стандартам, Пакту про економічні, соціальні та культурні права людини (1966 р.) законодавче обмеження свободи переміщення, свободи вибору місця проживання, дискримінація громадян по національних прикметах тощо.

3. Особливу роль правова культура відіграє у ставленні населення до діяльності правоохоронних органів, і перш за все міліції, з якою громадянам частіше всього приходиться мати справу, як представника держави. Тут спостерігається певне негативне ставлення до діяльності міліції. Більшість громадян, особливо потерпілих, вважає, що міліція стала працювати гірше і не вірять у те, що вона може допомогти у разі звернення до них за допомогою. Широко поширена думка про корумпованість міліції, про використання співробітниками міліції незаконних методів діяльності.

4. Існування необґрунтованих пільг та привілеїв одних груп населення і обмеження інших, порушення принципу рівності суб'єктів перед законом і державою, що породжує настрої вседозволеності у одних, і незадоволення в інших, зневіру їх усіх у справедливість закону і можливості задовольнити свої потреби законним шляхом. Так у радянські часи існувала "номенклатура", що мала величезні привілеї в залежності від місця зайнятого в бюрократичній ієрархії: і сьогодні ще ми маємо залишки минулого, а іноді і набуття нових привілеїв у нової номенклатури - частини депутатського корпусу тощо.

5. Існування неузгодженості та конфлікту між гілками влади. Політична практика свідчить, що принцип поділу влад, як елемент демократичного державного управління, є специфічним фактором цивілізованого вирішення конфліктів у суспільстві. Так, розпад старого суспільного ладу і необхідність формування основ нового об'єктивно підвищує роль законодавчої влади і, у певному розумінні, висуває її на перше місце. З іншого боку, стан нестабільності нашого суспільства породжує хаос і невпевненість у населення, вимагають посилення виконавчої влади, її дієвості та підвищення ефективності, що певним чином суперечить ідеї посилення законодавчої влади. Звичайно, суперечливість між законодавчою та виконавчою владою сама по собі не несе великої небезпеки. Небезпека може виникнути тільки від того, якими методами будуть вирішуватись протиріччя та конфлікти між цими гілками влади. Конституційний принцип поділу влад спрацьовує тільки в умовах високої правової культури населення, парламентарів, службовців державного апарату і за умов стабільного економічного та соціально-політичного становища в державі.