Поняття та функції цивільно-правової відповідальності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Хмельницький інститут

імені Митрополита Київського i Всієї України,

Предстоятеля Української Православної церкви Блаженнійшого Володимира

Міжрегіональної Академії управління персоналом

Курсова робота

З дисципліни “ Цивільне право”

на тему:

“Поняття та функції цивільно-правової відповідальності”

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК:

Викл. Лаврєнтєва В.В.

Виконала:

студентка групи КП - 31

Шнурова Я.Г.

Хмельницький, 2011

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади відповідальності у цивільному праві

1.1 Поняття цивільно-правової відповідальності

1.2 Форми, види та функції цивільно-правової відповідальності

Розділ 2. Правопорушення як підстава цивільно-правової відповідальності

2.1 Умови цивільно-правової відповідальності

2.2 Склад правопорушення

Розділ 3. Особливості цивільно-правової відповідальності окремими категоріями осіб

3.1 Підстави звільнення від відповідальності

3.2 Цивільно-правові аспекти відповідальності за шкоду заподіяну малолітніми фізичними особами та окремими категоріями осіб - неповнолітніми, недієздатними, обмежено дієздатними

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Необхідність дослідження і всебічного аналізу сутності цивільно-правової відповідальності за завдану шкоду та підстав, що від неї звільняють, зумовлена недостатністю розробленості методологічних проблем такої відповідальності і призводить до порушення прав учасників цивільних відносин. Крім того, слід зазначити, що, попри наявність досліджень у цій сфері, вони були виконані ще за часів чинності радянського права, тому можна зробити висновок про те, що природа відповідних категорій не відповідає сучасному стану речей у цій сфері.

Проблеми цивільно-правової відповідальності і пов'язаних із нею аспектів привертають увагу фахівців уже декілька століть. Це стосується не лише суто цивільно-правової відповідальності, але також і всіх категорій, що тісно пов'язані з нею. Дуже великий інтерес останнім часом у зв'язку зі зміною соціально-політичної ситуації в Україні викликає науковий аналіз підстав, що звільняють від юридичної відповідальності, оскільки вирішення цієї проблеми становить не лише науковий, але й практичний інтерес.

В юридичній науці в цілому й окремих її галузях, мабуть, немає більш дискусійного питання, ніж питання про сутність і особливості як юридичної відповідальності взагалі, так і цивільно-правової відповідальності зокрема. Це пояснюється тим, що проблема юридичної відповідальності взагалі є кардинальною для правової теорії.

То ж природним є те, що на всіх етапах розвитку юридичної науки цим питанням приділялася значна увага як у контексті дослідження загальних проблем визначення поняття та встановлення його сутності, так і в тих наукових розвідках, спеціальним предметом яких була власне цивільно-правова відповідальність як правова категорія, співвідношення останньої з іншими видами, функції, підстави виникнення та звільнення від відповідальності. Особливо це стосується підстав звільнення від цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди, яка посідає особливе місце серед видів цивільно-правової відповідальності.

Дослідженню цього питання в юридичній літературі приділяли увагу такі вчені, як: О. А. Красавчиков, С. С. Алексеев, Н. С. Малеін, О. С. Иоффе, Є. О. Харитонов, В. Примак, С. Бервенко, Л. Тарасенко, О. В. Церковна, I. С. Канзафарова, В. П. Грібанов, А. Савицька, В. Тархов, Г. Матвеев та ін.

Мета дослідження полягає в з'ясуванні підстав, що звільняють від цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди, встановленні їх правової природи.

Завдання дослідження.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

здійснити аналіз поняття, характерних ознак та функцій цивільно-правової відповідальності на сучасному етапі розвитку цивільного права в Україні;

дослідити поняття, специфіку та види підстав звільнення від цивільно-правової відповідальності;

проаналізувати існуючі підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності та їх розмежування;

зробити висновки.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються з приводу та внаслідок звільнення від цивільно-правової відповідальності.

Предметом дослідження є підстави звільнення від цивільно-правової відповідальності.

Методи дослідження. При написанні курсової роботи використовувались наступні методи: системно-структурний, історичний, порівняльно-правовий, спеціально-юридичний ,пізнавальний тощо.

Структура роботи. Робота структурно складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Теоретичні засади відповідальності у цивільному праві

1.1 Поняття цивільно-правової відповідальності

Цивільне право як система правових норм регулює майнові та особисті немайнові відносини, основані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності та широкій свободі їх учасників у визначенні своїх прав та обов'язків.

Нормальний розвиток цивільних відносин характеризується добросовісним здійсненням їх учасниками своїх суб'єктивних прав та виконанням цивільних обов'язків. Належна правомірна поведінка учасників цивільних правовідносин забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, що встановлюються договором або актами цивільного законодавства.

Відповідальність є одним із засобів впливу на учасників цивільних правовідносин, який визначається межами дозволеної та необхідної їх поведінки.

Таке місце цивільно - правової відповідальності обумовлюється:

Предметом цивільного права та методом правового регулювання цивільних відносин.

Наявністю інших засобів юрисдикційної форми захисту цивільних прав.

У цивільному законодавстві відсутня норма - дефініція, яка б закріплювала легальне визначення поняття «цивільно - правова відповідальність». Це пояснюється тим, що «цивільно - правова відповідальність» є абстрактною науковою категорією, на якій базуються різні конструкції та інститути цивільного права [28, с. 78-79].

Давня дискусія правників стосовно поняття цивільно - правової відповідальності триває й сьогодні. Наявність у юридичній літературі великої кількості точок зору обумовлюється використанням терміна «відповідальність» у різних цілях, що випливає із сутності цієї правової категорії. Усі висловлені думки можна умовно поділити на декілька груп. С. С. Алексєєв вважає, що відповідальністю є неухильне, суворе, винятково ініціативне здійснення своїх обов'язків. Така позитивна відповідальність встановлюється з моменту виникнення між особами цивільно - правових відносин та передбачає належне виконання ними своїх обов'язків [3, с. 125-127].

Є підстави вважати, що такий підхід призводить до ігнорування юридичної сутності цивільно - правової відповідальності та тягне ототожнення її з соціальною відповідалністю. У дійсності «позитивна відповідальність» є обов'язком належного виконання зобов'язання у цивільному праві. Відповідальність, як зазначав М. Агарков, - не може мати місця, якщо поведінка людини була бездоганною.

Цивільно-правова відповідальність як галузевий вид юридичної відповідальності має ретроспективний характер, оскільки виникає як наслідок цивільного правопорушення.

Існує погляд на відповідальність як на обов'язок надати звіт у своїх діях, що регулюється правом. Таке визначення відповідальності також страждає надмірною широтою, оскільки охоплює випадки обов'язкового звітування без правопорушення. До того ж, цивільна відповідальність передбачає наявність реальних, додаткових майнових обтяжень для правопорушника, що не охоплюється поняттям звіту за свої дії. Деякі з правників відносять цивільно - правову відповідальність до охоронних правовідносин, що виникають із порушення обов'язку, встановленого законом або договором, та виражаються у формі невигідних для правопорушника наслідків. Однак цивільно - правова відповідальність існує лише в межах, визначених цивільними правовідносинами [22, с. 122].

До принципів цивільно-правової відповідальності можна віднести принципи:

1) законності - цей принцип покликаний сприяти суспільному прогресу. В історії було чимало випадків, коли громадяни додержувалися законів, а законність порушувалася, коли “суворе додержання” у дійсності означало “суворе порушення”. У таких випадках закон не відповідав праву, потребам суспільного прогресу. Щоб у державі була “право законність”, чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати правові принципи, загальнолюдські цінності. Важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності.

Принцип законності є однією з головних засад цивільно-правової відповідальності Г.В. Єрьоменко визначає принцип законності, як “обов'язкове виконання суб'єктами цивільного права імперативних вимог, викладених у нормі права щодо відповідальності”.

2) невідворотності відповідальності - обов'язкове застосування відповідальності до будь-якого правопорушника. Принцип невідворотності був сформульований В. І. Леніним. “Важливо не те, щоб за правопорушення було призначене суворе покарання, а те, щоб жоден випадок правопорушення не проходив нерозкритим”.

На нашу думкую, ми не можемо не погодитись з І. С. Канзафаровою, яка вірно зазначила, що такий принцип відповідальності не може вважатися цивільно-правовим, бо в силу диспозитивності цивільного права потерпілий сам вирішує, буде захищене його порушене право чи ні.

Це означає, що потерпіла сторона не завжди прагне поновити свої порушені права, тобто правопорушник не завжди понесе покарання за вчинені дії. Взагалі такі випадки трапляються не стільки із-за незнання законодавства, скільки із-за пасивності або страху потерпілих.

3) індивідуалізації - допускається врахування ступеня суспільної небезпеки правопорушення, форми вини, майнового стану правопорушника та ін;.

4) принцип повного відшкодування шкоди - відновлення майнового становища потерпілого до стану, який існував до правопорушення (ст. 1166 ЦК України).

Принцип повного відшкодування полягає у тому, що міра цивільно-правової відповідальності має дорівнювати обсягу заподіяної правопорушником шкоди. Дуже важливо визначити обсяги завданих втрат потерпілому, оскільки метою відповідальності є поновлення у правах потерпілого, а не його збагачення за рахунок відповідальності правопорушника.

5) принцип рівності сторін -рівність учасників цивільно-правових відносин проявляється в тому, що сторони визнаються правом як самостійні, не залежні одна від одної особи. Іншими словами, зміст юридичної рівності полягає в тому, що кожна зі сторін має свій комплекс прав та обов'язків і не підпорядкована іншій. Основою такої рівності суб'єктів цивільно-правових відносин є їх право розпоряджатися майном, що знаходиться в їх власності, повному господарському віданні або оперативному управлінні.

6) принцип поєднання особистих інтересів із суспільними.

Суспільство і особа не тільки відносно обумовлені і органічно взаємозалежні, між їх інтересами незмінно встановлюється певне співвідношення. Необхідність поєднання цих інтересів обумовлюється не тільки цілями суспільного розвитку, а також й тим, що ці інтереси є одним із важливих мотивів людської діяльності. І.С. Канзафарова знаходить вираження цього принципу у тому, що:

цивільно-правова відповідальність забезпечує стабільність економічних відносин;

цивільне законодавство встановлює відповідальность без вини, оскільки суспільство не може покласти на себе обов'язок повного відшкодування випадкових збитків;

7)Принцип реального виконання передбачає таке виконання, що відповідає умовам щодо предмета обов'язку, тобто боржник повинен вчинити дії за надання кредитору благ, які є предметом обов'язку.

Реальне виконання обов'язку не допускає його заміни відшкодуванням збитків і сплатою неустойки.

Принцип реального виконання набуває особливого значення у договірних відносинах між організаціями, оскільки майновий інтерес колективу може не співпадати з інтересами споживача. Виробнику краще іноді сплатити штраф, відшкодувати збитки, ніж виконувати обов'язок у натурі. Однак, оскільки його продукція потрібна споживачеві, то з цим необхідно рахуватися, тобто забезпечити реальне виконання обов'язку. Як вірно зазначає О. С. Іоффе, принцип реального виконання трансформується у вимогу виконання в натурі.

Отже, на основі уже вищесказаного можна зробити висновок, що визначення поняття цивільно-правової відповідальності є дуже широким в юридичній та науковій літературі.

1.2 Форми, види та функції цивільно-правової відповідальності

Форма цивільно-правової відповідальності - це засіб відображення тих додаткових майнових обтяжень, що покладаються на правопорушника [8, с.57].

Відповідальність може наступити у формах: відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку, конфіскації майна і т.п. Найбільш поширеною формою є відшкодування збитків. Обов'язок боржника відшкодувати збитки має загальний характер і є чинним в усіх випадках, якщо законом або договором Не передбачено іншого. Інші форми цивільно-правової відповідальності застосовуються тільки тоді, коли це передбачено законом чи угодою. Форму цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків називають загальною формою цивільно-правової відповідальності, всі інші форми - спеціальними формами [5, c.87].

Види цивільно-правової відповідальності прописані в Главі 51 Цивільного кодексу України (далі ЦКУ):

договірна;

не договірна;

часткова;

солідарна;

субсидіарна.

Договірною є відповідальність, що виражається у формі сплати неустойки, втрати завдатку, відшкодування шкоди або позбавлення суб'єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору [13, с.120].

Не договірною вважається відповідальність, що може настати за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договірних відносин. Така відповідальність настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і виражається у формі відшкодування збитків.

Частковою є така відповідальність, яка покладається на кілька кредиторів або кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці. Причому частки повинні бути рівними, якщо інше не випливає із закону або договору. У зобов'язаннях, які виникли з часткових договорів між організаціями, право кредитора вимагати виконання та обов'язок боржника виконати зобов'язання визначаються у частках, що встановлюються договором.

Солідарна відповідальність означає, що кредитор має право вимагати від будь-якого з боржників виконання обов'язку у повному обсязі і має бути передбачена договором, встановлена законом чи іншими правовими актами, зокрема при неподільності предмета зобов'язання. Не одержавши повного задоволення своїх вимог від одного із солідарних боржників, кредитор має право вимагати не одержане з решти солідарних боржників. Усі боржники залишаються зобов'язаними до того часу, поки зобов'язання не буде виконано повністю. Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржників звільняє решту боржників від сплати боргу кредиторові. При порушенні солідарного обов'язку настає солідарна відповідальність, за якої кредитор може вимагати сплати неустойки або відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і з кожного з них окремо.

Оскільки є субсидіарна відповідальність, то існує і основна. Основною визнається відповідальність боржника, яка виникає на основі загальних приписів закону [1, с. 78].

Субсидіарна відповідальність настає тоді, коли існують основне і додаткове до нього зобов'язання і обидва порушені .

Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, поставленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі пред'явлення позову - залучити основного боржника до участі у справі. При недотриманні цих вимог особою, яка несе субсидіарну відповідальність, основний боржник має право висунути проти регресної вимоги особи, що відповідає субсидіарно, заперечення, які він мав проти кредитора.

Повне відшкодування збитків, заподіяних порушенням договірних зобов'язань між юридичними особами, передбачено у сферах поставки, купівлі-продажу, деяких підрядних відносинах тощо [21, с. 45].

Сутність та соціальне призначення цивільно - правової відповідальності, як і будь - якого правового явища, розкриваються за допомогою її функцій, які становлять собою основні напрями впливу на поведінку учасників цивільних відносин. Функції відповідальності в цивільному праві обумовлюються поняттям, ознаками, сутністю та призначенням цього інституту.

По-перше, оскільки цивільно - правова відповідальність є інститутом цивільного права, в ній реалізуються загальні функції цивільного права, а саме: регулятивна, охоронна, превентивна та компенсаційна [17, с. 98].

По-друге, цивільно - правова відповідальність є галузевим різновидом юридичної відповідальності. Відповідно, в інституті цивільної відповідальності реалізуються також і загальні функції юридичної відповідальності. Однак особливості їх прояву в даному випадку обумовлюються метою застосування цивільно - правової відповідальності. Усталеною є точка зору, що мета цивільно - правової відповідальності полягає у відновленні порушених суб'єктивних цивільних прав, а у разі неможливості такого відновлення - у компенсації негативних наслідків правопорушення. Специфічність цивільної відповідальності полягає саме у реалізації компенсаторно - відновлювальної функції. Вона, з одного боку, відображає основну мету застосування мір цивільно - правової відповідальності, а з другого, - встановлює еквівалентність розміру заподіяної правопорушенням шкоди та розміру відповідальності [22, с. 145].

Цивільно-правовій відповідальності притаманна превентивна функція.

У інституті цивільно-правової відповідальності реалізується штрафна функція, яка проявляється щодо особи правопорушника.

Реалізація виховної або стимулюючої функції залежить від умов настання цивільно - правової відповідальності [6, с. 145].

Відновлення порушеного права або компенсація завданої шкоди є головним напрямом і функціональною особливістю цивільно - правової відповідальності. Усі інші функції є факультативними.

Отже, сфера застосування цивільно-правової відповідальності набагато ширша, ніж будь-якої іншої юридичної відповідальності, а її форми й види дають можливість потерпілому найбільш повно захистити свої порушені права.

Важливе значення для цивільно-правової відповідальності має її форма, під якою розуміють форму прояву тих додаткових обтяжень, що накладаються на правопорушника. Серед цих форм вирізняється відшкодування збитків.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є також те, що вона може настати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Це можна пояснити специфікою деяких договорів та особливостями позадоговірних відносин.

Функції сучасного цивільного права - це певні напрями впливу цивільно-правових норм, зумовлені змістом суспільних відносин.

В юридичній літературі виділяють три функції цивільно-правової відповідальності: превентивну, репресивну і компенсаційну. Деякі цивілісти при цьому вважають каральну функцію невластивою цивільно-правової відповідальності. Такий підхід представляється невиправданим, оскільки цивільно-правова відповідальність, як і будь-яка інша, виконує всі три зазначені функції.

Розділ 2. Правопорушення як підстава цивільно-правової відповідальності

2.1 Умови цивільно-правової відповідальності

Загальною юридичною підставою всіх видів юридичної відповідальності вважається порушення норми права. Фактичною підставою цивільно - правової відповідальності є правопорушення як юридичний факт.

Різноманітність цивільних правовідносин призводить до різного характеру їх порушення. Така неоднорідність правопорушень обумовлює існування і можливість застосування у певних випадках спеціальних (не типових) умов цивільно - правової відповідальності. Вони, як правило, є додатковими до загальних.

У свою чергу, загальні умови цивільно - правової відповідальності поділяють на позитивні та негативні. Цей поділ носить умовний характер,, а його критерієм є значення окремих умов для настання цивільно - правової відповідальності [25, с. 288].

Умови цивільно-правової відповідальності визначені у ЦКУ і Цивільно процесуальному кодексі України (далі ЦПКУ) і вони поділяються на :

протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;

шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою;

вини особи, яка заподіяла шкоду.

Перші три умови - протиправність, шкода, причинний зв'язок є об'єктивними і належать до такого елемента складу правопорушення, як об'єктивна сторона, а четверта - вина - є суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності і належить до суб'єктивної сторони у складі правопорушення [24, с. 250].

В юридичній літературі також іноді пропонується вважати можливим притягнення до відповідальності за відсутності збитків і, відповідно, причинного зв'язку. Яскравим прикладом такого застосування мір відповідальності є стягнення неустойки.

Серед умов відповідальності можна виокремити загальні умови цивільно-правової відповідальності, які властиві більшості випадків притягнення до відповідальності, а також спеціальні умови, які властиві лише окремим випадкам або видам правопорушення [20, с. 210].

Протиправна поведінка - це поведінка відповідальної особи, що не відповідає вимогам закону, договору, яка тягне за собою порушення майнових прав і законних інтересів іншої особи, дістала вираження у невиконанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання або в заподіянні позадоговірної шкоди життю, здоров'ю чи майну іншої особи тощо.

Юристів давно цікавило питання, наскільки особа зобов'язана діяти в інтересах інших з тим, щоб бездіяльність не стала підставою відповідальності перед ними. На думку Покровського, бездіяльність буде правопорушенням тільки тоді, коли існуватиме для особи відомий, встановлений позитивним законом обов'язок діяти. Сучасні юристи вважають, що протиправна бездіяльність не зводиться до простої пасивності суб'єктів, а полягає в утриманні від певних дій [18, с. 118].

Під шкодою розуміють зменшення або втрату певного особистого чи майнового блага. Одним із способів відшкодування майнової шкоди є відшкодування збитків. Як правова категорія, збитки - це викликані неправомірною поведінкою негативні наслідки у майновій сфері потерпілого. Збитками також називають грошовий вираз майнової шкоди. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі [10, с. 220].

Майнова шкода поділяється на дві частини[1, с. 9]. Перша частина негативних наслідків називається реальною шкодою і виражається у зменшенні майна потерпілого [1, с. 260]. Розмір відшкодування шкоди при пошкодженні майна складе різниця між вартістю майна до його пошкодження і після, а не вартість одного окремо взятого пошкодженого елемента речі.

Доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене, називають упущеною вигодою.

Різниця між реальною шкодою та упущеною вигодою полягає у тому, що в першому випадку майно кредитора внаслідок заподіяння шкоди зменшується, а в другому випадку не збільшується, хоча мало б збільшитися, якби не було шкідливої поведінки іншої сторони [15, с. 589].

Обґрунтування і доказ розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання, здійснюється кредитором. Така вимога обумовлена основною спрямованістю інститутів цивільно-правової відповідальності саме на відшкодування заподіяних збитків.

Відшкодування позадоговірної шкоди відбувається за принципом генерального делікту, тобто повного відшкодування заподіяної шкоди. Встановлення певних правил відшкодування стосується, в першу чергу, відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю громадян, що є додатковою гарантією об'єктивного обрахування заподіяної шкоди [19, с. 52].

Іноді законом може бути встановлена кратна відповідальність щодо заподіяних збитків.

Моральна шкода - це такі наслідки правопорушення, які не мають економічного змісту і вартісної форми, можуть полягати у:

1) фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

4) приниженні; (ст. 1167 ЦКУ).

Важливою умовою цивільно-правової відповідальності є причинний зв'язок між противоправною поведінкою правопорушника і шкодою, якої зазнала потерпіла сторона.

Цивілістичною наукою розроблено цілий ряд теорій причинного зв'язку, але найбільш поширеною є теорія прямого і непрямого причинного зв'язку, яка базується на двох основних загально філософських положеннях [16, с. 68].

По-перше, причинність - це об'єктивний зв'язок між явищами, що існує незалежно від нашої свідомості.

По-друге, причина і наслідок мають значення лише щодо даного конкретного випадку. Виходячи за межі конкретного випадку, він пов'язується з усім ланцюжком взаємодії матеріального світу, в якому уявлення про причини і наслідки сходяться і переплітаються, весь час міняючись місцями.

У зв'язку з тим, що міри цивільно-правової відповідальності не тільки спрямовані на задоволення майнового інтересу потерпілого, а й призначені запобігати цивільному правопорушенню поряд з протиправністю, збитками і причинним зв'язком, необхідна ще одна умова відповідальності - вина заподіювана шкоди.

Вина у цивільному праві розглядається як психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків [24, с. 225].

Вина у цивільному праві існує у формі умислу або необережності.

Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання, адже потерпілий не може знати, до яких заходів вдавався правопорушник, щоб виконати зобов'язання, і які психічні процеси відбувалися. Право порушника доказувати свою невинність не позбавляє потерпілого права давати суду свої докази вини боржника. Вина є умовою відповідальності не лише фізичної, а й юридичної особи (ст.614 ЦКУ).

Вина юридичної особи може виражатися як у діях окремих осіб, так і в діях усього колективу.

У разі, коли законодавством допускається покладення виконання зобов'язання на третіх осіб, відповідальність за виконання або неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором, з якого виникло правопорушення, якщо законодавством або договором не передбачено, що відповідальність несе безпосередній виконавець[17, с. 47].

У разі, коли шкода заподіяна за наявності вини обох сторін, тобто як боржника, так і кредитора, вводиться поняття змішаної вини.

У зв'язку з тим, що ні в цивільному законодавстві, ні в судовій практиці чітких критеріїв розмежування необережності на легку і грубу немає, вирішення питання існування змішаної вини і зменшення обсягу відповідальності залежить від характеру вимог законодавства, які не дотримані особою в тій чи іншій ситуації.

Змішану вину необхідно відрізняти від спільного заподіяння шкоди, де шкода також завдається кількома особами, але вина потерпілого у скоєному відсутня.

Розвиток інституту ”безвинної відповідальності” обумовив широке застосування страхування цивільної відповідальності, спрямоване, перш за все, на створення засад для повернення відповідної майнової компенсації особі, яка зазнала певної шкоди внаслідок правопорушення. Механізм страхування цивільної відповідальності має ряд переваг у порівнянні з інститутом безвинної відповідальності, що створює практично абсолютну гарантію отримання компенсації у спрощеному порядку.

Найважливішою категорією страхового права є ризики - випадкові, ймовірнісні події, захист від яких є основою страхових правовідносин. Будь-яка діяльність людини пов'язана з великою кількістю ризиків, які характеризуються можливістю настання, обсягом можливого збитку й особливостями керування цими ризиками.

Ризик визначає можливість здійснення страхових правовідносин: договір страхування, де відсутній елемент ризику, є недійсним.

Серед усіх цивільно-правових інститутів теорія ризику найбільше досліджувалася у страхуванні, тому що саме в ньому ризик набуває значення істотного і центрального елемента можливих правовідносин.

Ризик у страховому праві характеризується можливістю і випадковістю настання події і визначається для кожного страхового зобов'язання або законом, або договором на підставі правил страхування. Складність страхового ризику пояснюється ще і тим, що у практиці страхових правовідносин термін “страховий ризик” вживається неоднозначно: відомо близько двадцяти його трактувань.

Наявність страхового ризику визначає можливість укладання договору страхування і, отже, існування страхових правовідносин, які виникли на основі цього договору. Таким чином, в процесі укладання конкретного договору страхування з усіх його істотних умов вирішальним є досягнення сторонами угоди про страховий ризик [20, с. 75].

З юридичного погляду страховий ризик - це подія або дія. Поняття страхового ризику переважно вживається в значенні події і як подія може бути зіставлене зі страховим випадком, проте при такому порівнянні помітні істотні відмінності. Страховий ризик і страховий випадок співвідносяться не як загальне і окреме, а як узагальнена і конкретизована категорії.

Момент часу, до якого повинна виникнути можливість настання страхового ризику, визначається по-різному: на момент укладання цього договору або на період часу, після якого настання ризику стало неможливим.

Виходячи з сказаного, перерахуємо базисні принципи здійснення страхування:

1) принцип страхового (майнового) інтересу;

2) принцип граничної сумлінності (найвищої довіри);

3) принцип відшкодування;

4) принцип безпосередньої причини;

5) принцип суброгації;

6) принцип абандону;

7) принцип подвійного страхування .

Отже, cукупність умов, які необхідні для настання цивільно-правової відповідальності, називають складом цивільного правопорушення. Критерій, за допомогою якого встановлюється юридично значимий причинний зв'язок, фактично залежить від такої суб'єктивної умови, як вина. Особливістю цивільно-правової відповідальності є також те, що вона може настати й без вини, якщо це передбачено законом або договором.

2.2 Склад правопорушення

Цивільно-правова відповідальність завжди реалізовується у правовідношенні. Змістом такого правовідношення є обов'язок правопорушника здійснити певні дії і право кредитора вимагати виконання обов'язку боржником.

Юридичні підстави цивільної відповідальності встановлені у законодавстві, а фактичною підставою є склад цивільного правопорушення.

Склад правопорушення - це сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, які характеризують діяння як правопорушення та які є необхідними і достатніми для притягнення до юридичної відповідальності [15, с. 441].

Правопорушення являє собою дії, що суперечать нормам права. Протиправність правопорушення виражається в тому, що громадянин порушує якусь діючу норму права і тим самим протиставляє свою власну волю волі держави, вступає з ним у конфлікт. Особливість конфлікту громадян з державою, що виявляється у формі правопорушень, полягає в тому, що суб'єкти діють протиправно, всупереч нормам права, що забороняє відповідну поведінку чи зобов'язуючим до активних дій. Оскільки кожна норма права закріплює не тільки обов'язки, а й права, то всяке порушення норми права є посягання на права інших осіб і, отже, є соціально-шкідливим, небезпечним [24, с. 52].

Проте не всяке заподіяння шкоди іншій особі є правопорушенням. Законодавством допускаються ситуації, в яких подібні дії визнаються правомірними. Це, наприклад, заподіяння шкоди в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, за згодою потерпілого, при виконанні професійних обов'язків, у випадках виробничого ризику, затримання особи, яка вчинила злочин, виконання законного наказу керівника по роботі, службі.

Необхідною ознакою правопорушення є протиправність. Діяння, яке не порушує яких-небудь норм права, може бути аморальним, порушенням норм громадських організацій, але не правопорушенням.

Якщо будь-яке правопорушення є протиправним діянням, то не будь-яке протиправне діяння неодмінно є правопорушенням. Наприклад, кримінальне законодавство звільняє від відповідальності осіб, які вчинили злочинні діяння під фізичним примусом. Для визнання протиправного діяння правопорушенням необхідно, щоб воно було скоєно винне. Вина розуміється як психічне ставлення правопорушника до здійсненого діянню і виражається, перш за все, в тому, що він усвідомлює суспільно-небезпечний характер свого діяння або не усвідомлює, хоча міг і повинен був усвідомлювати [14, с. 111].

Ще з часів Стародавнього Риму діє принцип, згідно з яким не можна відмовлятися незнанням закону. У сучасних умовах держава і його органи публікують усі нормативно-правові акти, що зачіпають права та інтереси громадян і інших осіб. Отже, кожен повинен подбати про знання норм.

Дієздатна людина, вступаючи в правовідносини, керується так званим здоровим глуздом, заснованим на життєвому досвіді, загальних і професійних знаннях. Здорового глузду цілком достатньо, щоб правильно передбачити результати своїх дій, як позитивні, так і негативні, і свідомо обрати відповідний варіант поведінки, сформувавши добру чи злу волю. Сучасне законодавство послідовно виходить із принципу, що тільки людина, що володіє свободою волі і здатний передбачати результати своїх дій, може нести відповідальність за свої протиправні діяння, скоєні ним винне [23, с. 365].

Делікт - в широкому сенсі правопорушення, проступок, у більш вузькому сенсі - суперечить нормам цивільного законодавства діяння, за яке передбачено покарання у формі матеріальної відповідальності.

З урахуванням викладеного можна зробити висновок про те, що правопорушення є винна протиправне діяння деліктоздатної особи.

Правопорушення має складну будову, структуру. Воно складається з чотирьох елементів - суб'єкта, суб'єктивної сторони, об'єкта та об'єктивної сторони. При відсутності хоча б одного з них діяння змінює свою якість і може бути чим завгодно, але не правопорушенням. Це положення є загальновизнаним в юридичній літературі та правозастосовчій діяльності.

Правопорушення постає як зовнішнє вираження вільної волі правопорушника, хоче задовольняти свої інтереси і потреби шляхом порушення чинного права і, відповідно, охоронюваних їм інтересів інших осіб. Правопорушення, як і будь-який акт усвідомленого людської поведінки, є єдиним. Кожен з названих чотирьох елементів структури правопорушення має самостійне значення лише як елемент правопорушення і поза ним сам по собі не існує [28, с. 75].

Суб'єктивну сторону правопорушення утворює психічне ставлення правопорушника до здійсненого їм протиправному діянню. Для визнання протиправного діяння правопорушенням, необхідна наявність провини, тобто усвідомлення суб'єктом суспільної небезпеки свого діяння. Вина характеризує також психічне ставлення суб'єкта до очікуваних результатів і наслідків протиправного діяння і виражається в двох формах - умисел або необережність.

Умисел характеризує крайню форму негативного відносини правопорушника до суспільства, держави, правам інших осіб. Намір проявляється в тому, що особа не тільки усвідомлює протиправність свого діяння і можливість наступу в результаті його суспільно небезпечних, шкідливих наслідків, а й бажає прямий умисел або свідомо допускає непрямий умисел можливість настання цих наслідків [27, с. 256].

Значна частина правопорушень може відбуватися тільки навмисне. Наприклад, не можна здійснити з необережності, грабіж, розбій або згвалтування. Проте є і правопорушення, вчинені без цілей заподіяти кому-небудь шкоду. Особа діє так, що заподіює його всупереч своїм бажанням і волі. Така вина правопорушника називається необережністю. При цьому виділяють дві форми необережності: недбалість і самовпевненість.

При недбалості особа не віддає собі звіту в протиправності свого діяння, не передбачає його наслідків.

При самовпевненості особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його шкода і небезпечний результат, але без достатніх до того підстав самовпевнено розраховує на їх запобігання [22, с. 129].

Реалізація волі правопорушника за допомогою здійснення ним конкретних дій призводить до певних змін в реальній дійсності. Тому необхідним елементом правопорушення є об'єкт, тобто соціальна сфера, яка відчуває негативний вплив протиправних діянь. Такий сферою в теорії права визнаються суспільні відносини. Об'єкт правопорушення, таким чином, означає сферу суспільних відносин, врегульованих нормами права.

При вчиненні правопорушень суспільні відносини, які передбачаються нормами права, не виникають. Навпаки, в суспільстві виникають відносини, які суперечать волі законодавця, інтересам особистості, суспільства і держави і створюють у суспільстві атмосферу недовіри до права, ускладнюють реалізацію прав і свобод громадян, дестабілізують правопорядок.

Як об'єкт правопорушення не можуть виступати тварини, речі чи інші блага. Вони є об'єктом іншого правового явища - правовідносин. Їх учасники вступають у правові зв'язку для задоволення своїх інтересів у певних моральних і духовних благах.

Правопорушення також може відбуватися з метою задоволення потреб правопорушника в матеріальному або духовному благо. Однак такі дії, здійснювані всупереч чинному праву, не породжують тих результатів, до яких прагне правопорушник. Незаконними діями не можна набути право власності на річ або тварину. Правопорушник володіє ними неправомірно, оскільки порушив право власника і засновані на цьому праві абсолютні правовідносини. Тому об'єктом протиправних дій визнаються суспільні відносини, охоронювані правом, а не самі речі, тварини та інші блага, з приводу яких люди вступають у конкретні відносини [26, с. 402].

Шкідливе вплив на об'єкт правовідносини надають дії правопорушника, які становлять четвертий елемент правопорушення - його об'єктивну сторону.

Протиправне діяння в абсолютній більшості випадків є акт самого правопорушника. Однак у вкрай рідкісних випадках воно може бути скоєно діями інших осіб. Злочини, скоєні під фізичним примусом, розглядаються як дії самого злочинця. Особа, яка діяла під примусом, виступає як знаряддя злочину, а не його суб'єкта.

Для визнання низки правопорушень крім протиправності діяння потрібно наявність матеріальної чи моральної шкоди, або заподіяння шкоди здоров'ю людини, довкілля, тварині чи рослинного світу [10, с. 251].

У кожному правопорушення, де потрібно наступ шкоди, необхідно також наявність причинного зв'язку між протиправним діянням і шкодою. Така зв'язок означає, що шкідливі наслідки з об'єктивною необхідністю породжені саме даним діянням, а не якимись його віддаленими наслідками.

Різниця між кримінальної і цивільно-правовою відповідальністю досить суттєва. Якщо в кримінальному праві завжди вирішується питання про винність тільки однієї сторони, то в цивільному праві винними можуть бути визнані обидві сторони. Дана теорія більш підходить для застосування в кримінальному праві, ніж у цивільному, тому що не враховує відмінностей між злочином і цивільним правопорушенням. Пізніше С.С. Алексєєв також зробив спробу об'єднати умови настання відповідальності до складу правопорушення. Критикуючи точку зору Г.К. Матвєєва за елементів складу на об'єктивні і суб'єктивні і невиправдане зближення їх з елементами складу злочину, С.С. Алексєєв пропонує розглядати як ознак складу цивільного правопорушення об'єкт, суб'єкт правопорушення і його об'єктивну сторону (протиправність дій правопорушника, шкідливий результат і причинний зв'язок між ними).

Дана точка зору представляється більш обгрунтованою, ніж запропоноване Г.К. Матвєєвим розуміння складу правопорушення, так як С.С. Алексєєв не включає провину в число обов'язкових елементів правопорушення, і говорить про більш точному відображенні специфіки відповідальності у цивільному праві.

О.С. Іоффе і М.Д. Шаргородський пишуть про те, що для наявності відповідальності необхідно суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння. Відсутність одного із зазначених елементів виключає відповідальність. Дане твердження можна спростувати тим, що в цивільному праві можлива відповідальність без вини.

Отже, саме склад цивільного правопорушення є юридичним фактом, який породжує правовідносини між правопорушником і потерпілим та створює певні претензії потерпілого та обов'язки порушника відшкодувати шкоду, заподіяну протиправними діями.

Розділ 3. Особливості цивільно-правової відповідальності окремими категоріями осіб

3.1 Підстави звільнення від відповідальності

Підстави звільнення від відповідальності зазначені у Главі 51 ст. 617 ЦКУ, у зв'язку з тим, що підставою для застосування цивільно-правової відповідальності є правопорушення, правопорушник звільняється від відповідальності за відсутності хоча б однієї умови притягнення до неї. Певні винятки з цього правила можуть встановлюватися законом.

Вони стосуються, наприклад, умов стягнення неустойки, де застосування мір цивільної відповідальності допускається навіть при неповному, урізаному складі правопорушення: достатньо доказати протиправність дій і вину правопорушника. Як уже було зазначено, допускається також застосування мір цивільної відповідальності за відсутності вини правопорушника. Можливість застосування в окремих випадках мір відповідальності без вини правопорушника, без збитків як результату правопорушення, без причинного зв'язку фактично значно розширює межі застосування цивільної відповідальності.

Висновки російських цивілістів про чітку тенденцію у російському цивільному законодавстві до посилення цивільної відповідальності за порушення зобов'язань можна також застосувати до українського цивільного законодавства [12, с. 217].

Водночас законодавство передбачає можливість звільнення від відповідальності. Таке звільнення відбувається у зв'язку з неможливістю виконання зобов'язання внаслідок:

1) дії непереборної сили (ст. 617 ЦК України);

2) випадкового заподіяння шкоди (ст. 617 ЦК України);

3) вини потерпілого у заподіянні шкоди (ст. 1193 ЦК України).

Непереборна сила - це надзвичайна і невідворотна за даних умов подія. На практиці дію непереборної сили також називають форс-мажорними обставинами. Непереборна сила характеризується тим, що:

це зовнішня щодо діяльності сторін обставина. Непереборна сила не залежить від волі учасників правовідношення і, як правило, виключає можливість його передбачення. Виникнення непереборної сили не пов'язано з діяльністю уповноваженої особи;

це надзвичайна, тобто неординарна, нерядова обставина, яку неможливо відвернути в будь-який спосіб, навіть якщо особа може передбачити її наслідки;

це подія, яку неможливо відвернути засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах її діяльності способами: тобто у даних обставинах відсутні технічні та інші засоби, за допомогою яких можливо було б запобігти самій обставині або її наслідкам.

Наведені ознаки непереборної сили є обов'язковими і мають комплексний характер. Відсутність будь-якої з наведених ознак розцінюється як відсутність непереборної сили. Звільнення від відповідальності внаслідок непереборної сили відбувається тільки тоді, коли існує причинний зв'язок між непереборною силою і шкодою, що виникла.

На практиці непереборною силою визнаються явища природи (землетруси, шторми, снігові замети, обвали, повінь і т. ін.); деякі суспільні явища (епідемії, воєнні дії, розрив дипломатичних зв'язків, страйки, розпорядження компетентних органів, які забороняють виконувати дії, передбачені зобов'язанням).

Слід зазначити, що одні і ті самі явища у різних випадках можуть визнаватися непереборною силою або не визнаватися. Наприклад, боржник взяв на себе зобов'язання, виконання якого стало неможливим внаслідок встановленої законодавчим актом заборони вчиняти певні дії. Якщо укладення угоди відбулося в момент, коли нормативний акт був опублікований, але не набув чинності, така суспільна подія не визнається непереборною силою, тому що в даному випадку відсутній фактор непередбаченості.

Так, відповідальність перевізника за затримку у відправленні пасажира та порушення строку доставлення пасажира до пункту призначення виключається, якщо перевізник доведе, що ці порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров'ю пасажирів, або інших обставин, що не залежали від перевізника. Водночас законом або договором можуть бути встановлені винятки із загального правила про звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання внаслідок випадку або непереборної сили [1, с. 147]. Наприклад, боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення (ст. 612 ЦКУ).

Випадок (казус) - обставина, яка свідчить про відсутність вини будь-кого з учасників зобов'язання, а не взагалі про відсутність будь-чиєї вини у заподіянні шкоди.

Випадок характеризується суб'єктивною непередбаченістю: якби особа знала про можливість настання випадку, вона могла б запобігти шкоді. Передбачення можливості настання шкідливого результату внаслідок впливу випадку, на відміну від необережного заподіяння шкоди, не є обов'язком правопорушника. Саме тому внаслідок необережної поведінки особа відповідає за настання шкідливого результату, а при випадковому заподіянні шкоди особа за загальним правилом від відповідальності звільняється. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів .

Винятки із загального правила, коли відповідальність наступає при випадковому заподіянні шкоди, можуть бути передбачені законом або договором, а при вчиненні деліктів - тільки законом [9, с.25].

До спеціальних випадків притягнення до цивільної відповідальності, коли особа відповідає навіть за випадково заподіяну шкоду, можна віднести відповідальність за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦКУ). Іншим прикладом є відповідальність професійного зберігання, який відповідає за втрату або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігай, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця [1, с. 220].

У двосторонніх договорах, де кожна зі сторін одночасно є кредитором і боржником, проблема розподілу ризиків за випадкове заподіяння шкоди може регулюватися умовами договору. Від двосторонніх договорів слід відрізняти інші випадки, коли у сторін в зобов'язанні виникають певні права і обов'язки одного перед одним, наприклад, у деліктних правовідносинах, де шкода випадково може бути заподіяна кількома суб'єктами. Так, вважається, що шкода, заподіяна третім особам зіткненням джерел підвищеної небезпеки, є шкодою, заподіяною взаємопов'язаними, сукупними діями або з єдністю наміру, і володільці джерел підвищеної небезпеки у цьому випадку несуть солідарну відповідальність. Відповідальність за шкоду, заподіяну при цьому самим джерелом підвищеної небезпеки, настає на загальних підставах, тобто необхідним є встановлення вини володільця джерела підвищеної небезпеки. Шкода, заподіяна одному з володільців з вини іншого, відшкодовується винним, при наявності лише вини володільця, якому заподіяна шкода, вона йому не відшкодовується, а інший учасник зіткнення звільняється від відповідальності за випадкове заподіяння шкоди, оскільки відсутня його вина, при наявності вини двох володільців - розмір відшкодування визначається відповідно до ступеня вини кожного, при відсутності вини володільців у взаємному заподіянні шкоди - жоден з них не має права на відшкодування [4, с. 455].

Вина потерпілого (кредитора). За загальним правилом шкода, заподіяна внаслідок умислу потерпілого, відшкодуванню не підлягає [1, с. 275]. Так, ст. 1187 ЦК України передбачено, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого [28, с. 221],

Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним (ст. 614 ЦКУ). Необережність потерпілого внаслідок деліктного правопорушення в цілому не звільняє заподіювана шкоди від обов'язку відшкодувати збитки. Вина потерпілого може лише впливати на обсяг належного йому відшкодування у сторону зменшення. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом [7, с. 400].

Отже, ми можемо сказати що, об'єктивними передумовами притягнення до відповідальності при випадковому заподіянні шкоди є шкода, протиправність, причинний зв'язок. Механізм впливу мір цивільно-правової відповідальності дістає вираження у несприятливих майнових наслідках для боржника і відновленні майнової сфери потерпілого. Різниця між загальними і спеціальними підходами у притягненні до відповідальності полягає лише в суб'єктивних умовах.

3.2 Цивільно-правові аспекти відповідальності за шкоду заподіяну малолітніми фізичними особами та окремими категоріями осіб - неповнолітніми, недієздатними, обмежено дієздатними

Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.

Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується її батьками, піклувальником або закладом у якому перебувала неповнолітня особа, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

Батьки, піклувальники, заклад, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, зобов'язані відшкодувати шкоду до досягнення особою повноліття. Особа відшкодовує завдану шкоду самостійно після досягнення повноліття або якщо неповнолітня особа стане власником майна, достатнього для відшкодування такої шкоди.

Якщо особа набула повної цивільної дієздатності (наприклад: досягла 18 років, вступила у шлюб) вона відшкодовує завдану нею шкоду самостійно.

Якщо у такої особи не вистачає майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками або піклувальником.

Батьки або піклувальники відшкодовують шкоду завдану неповнолітньою особою, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття.