Засоби кримінально-процесуального доказування
Поняття кримінально-процесуального доказування, його предмет, структура і значення. Межі і суб’єкти у кримінальному процесі. Суб'єктивна сторона достовірності. Розгляд засобів кримінально-процесуального доказування, проблеми подальшого їх вдосконалення.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 29.10.2012 |
| Размер файла | 40,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Курсова робота
тема
Засоби кримінально-процесуального доказування
Зміст
- Вступ
- 1. Поняття кримінально-процесуального доказування, його структура і значення
- 2. Предмет, межі і суб'єкти доказування у кримінальному процесі
- 3. Засоби кримінально-процесуального доказування і проблеми подальшого їх вдосконалення
- Висновки
- Використана література
Вступ
Доказування у кримінальному процесі є різновидом пізнання людиною дійсності. Його методологічна основа -- теорія пізнання (гносеологія), яка досліджує найзагальніші закономірності пізнавальної діяльності. її закони відображення об'єктивної істини у свідомості людей мають велике значення та можуть застосовуватися не тільки для пізнання загальних закономірностей розвитку природи і суспільства, а й для пізнання різних окремих закономірностей, у тому числі і у сфері кримінально-процесуального доказування.
Однак між доказуванням у кримінальному процесі та отриманням інформації у інших галузях пізнання існує суттєва різниця, обумовлена тим, що діяльність зі встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи, регламентована нормами права та має правову форму. Процесуальна форма визначає всі основні сторони доказування: його мету, предмет, джерела, способи та порядок отримання і перевірки інформації про обставини, які підлягають встановленню у справі, основні правила оцінки доказів, коло суб'єктів доказування, їх права та обов'язки тощо. Вона покликана вказати найбільш ефективний, оптимальний шлях пізнання у кримінальному процесі, а також належним чином забезпечити зацікавленим особам реалізацію їх прав. Дотримання цієї форми -- важлива гарантія достовірного встановлення всіх обставин справи, а також одна із сторін реалізації принципу законності у кримінальному процесі.
Але процесуальна форма не є чимось раз і назавжди даним, вона повинна вдосконалюватись з урахуванням потреб практики та під впливом юридичної науки. При цьому всі пропозиції із зміни існуючої процесуальної форми необхідно розглядати з точки зору того, як вони відобразяться на результатах доказування. Це особливо актуально нині, коли відбулося оновлення кримінально-процесуального законодавства.
Встановлення істини -- це єдність чуттєвого та раціонального, емпіричного і логічного, безпосереднього та опосередкованого пізнання. Дані положення повністю належать до доказування у кримінальному процесі України, які є неподільною єдністю практичної діяльності органів розслідування, прокуратури і суду, за участю інших суб'єктів із збирання і перевірки доказів та їх використання для встановлення обставин, що мають значення у справі, і обгрунтування висновків.
Однак практична та розумова діяльність, будучи складовими єдиного процесу доказування, істотно відрізняються одна від одної. Збирання та перевірка доказів -- це зовнішні дії, які можуть регламентуватися нормами права. Але діяльність з оцінки та використання доказів менше піддається правовому регулюванню, оскільки вона підпорядковується об'єктивно існуючим, не залежним від волі людей законам мислення, правилам логіки. Доказування -- не лише практична діяльність із збирання та дослідження доказів, а оцінка доказів лежить не тільки за межами процесуального доказування.
Збирання та перевірка доказів, з одного боку, та їх оцінка -- з іншого, є двома видами діяльності, які підпорядковуються різним законам. Але з цього не випливає те, що оцінка доказів зовсім не може регламентуватися нормами права. Дана регламентація можлива, і вона переважно визначає досягнення мети доказування -- встановлення об'єктивної істини.
1. Поняття кримінально-процесуального доказування, його структура і значення
Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання вищезазначених завдань. Нині особливу увагу приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності, захисту прав громадян України, інтересів суспільства.
Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді -- це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування -- це формування, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обгрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правального, законного, обгрунтованого і справедливого рішення.
У кримінально-процесуальній науці немає однозначного визначення поняття предмета доказування. Наприклад, Р. Г. Домбровський під доказуванням розуміє викладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На йоґо думку, пізнання передує доказуванню, бо, перш ніж викладати знання, індивід повинен їх здобути; різниця в судовому дослідженні пізнання і доказування має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяльності -- криміналістичною і процесуальною; сутність криміналістичної діяльності становить пізнання, а криміналь-но-процесуальної -- доказування [11.с.243]. З таким розумінням і сутності кримінально-процесуального доказування погодитися складно, оскільки змістовна сторона його зникає і залишається тільки процесуальна форма. Тому криміналістична діяльність, що неврегульована нормами права, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні. Інші автори розглядають зміст кримінально-процесуального доказування ширше, виділяючи два його види: доказування як дослідження фактичних обставин і доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі [12.с.243]. При цьому, зазначає В. М. Савицький, доказування тези завжди звернено до зовнішнього адресата. Доказування, отже, є лише частиною загального розуміння у кримінальному процесі. Така позиція, на наш погляд, є цілком вірною, однак її не завжди враховують при розробці визначень поняття і доказування у кримінальному процесі, як у монографічній, так і в навчальній літературі.
Кримінально-процесуальне доказування як дослідження -- це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов'язані, тісно та нерозривно переплітаються. їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та практичних цілях.
Деякі процесуалісти як самостійний елемент процесу доказування виділяють процесуальне закріплення доказів. Правильно зазначає С. А. Шейфер, що доказування можна вважати отриманим лише після фіксації здобутої інформації в передбаченій кримінально-цроцесуальним законом формі [13.с.78].
Ф. М. Фаткуллін відносить до елементів доказування також побудову та динамічний розвиток слідчих версій. Версія -- це форма мислення що є не процесуальною, а криміналістичною категорією, яка не врегульована нормами права.
С. В. Курильов вважає, що оцінка доказів як розумова діяльність -- це самостійна процесуальна категорія, що перебуває за межами понять судового доказування і не є його складовою частиною. Під доказуванням він розуміє лише процесуальні дії слідчих і судових органів зі збирання та закріплення доказів[14.с.104]. Але без розумової діяльності, без оцінки зібраних доказів кримінально-процесуальне доказування неможливе.
Отже, можна зробити висновок, що в кримінальному судочинстві як елементи процесу доказування слід розглядати збирання, перевірку та оцінку як доказів, так і їх джерел.
Щодо другого виду доказування в кримінальному процесі, то його найважливішими елементами є формулювання визначеної тези та наведення аргументів для його обгрунтування.
Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків по цій справі.
Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Але, разом з цим, це є і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом.
Розглянемо докладніше елементи доказування.
Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а також у поданні доказів учасниками процесу, підприємствами, установами, організаціями і громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК). Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії досудового слідства, однак суд з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.
Закріплення доказів, виявлених особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором та судом проводиться лише тими способами і в тих формах, що встановлені КПК. Правильне закріплення доказів і суворе додержання норм, встановлених КПК, забезпечують як зберігання доказів, так і можливість їх перевірки і відповідної оцінки.
Наступним елементом доказування є перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об'єктивно перевірити особа, яка провадить дізнання - слідчий, прокурор і суд. Перевірка (дослідження) доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою з'ясування питання про їх достовірність.
Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази -- означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка доказів -- це розумова діяльність, що здійснюється в логічних формах зі встановлення достовірності чи недостовірності доказів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення даної справи. Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом [11.с.245]. Оцінивши всі наявні в справі засоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними. Достовірність -- це більш-менш обгрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недостовірний висновок -- це категоричне твердження про винність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Недостовірність має місце там, де правильність висновку викликає обгрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, і тому можливі й інші його рішення. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного недопустимо. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, є єдино можливим у даній справі й виключає будь-яке інше її вирішення, тобто відповідає об'єктивній істині.
Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим моментом доказування у кожній окремій справі.
2. Предмет, межі і суб'єкти доказування у кримінальному процесі
Щодо предмета доказування, то в літературі існує кілька визначень цього питання. Коло фактів, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі для її правильного вирішення, називають предметом доказування.
При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді доказуванню підлягають:
1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;
4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння (ст. 64 КПК).
Кримінально-процесуальне право встановлює такий порядок збирання, перевірки та оцінки доказів, який спонукає осіб, що здійснюють доказування, діяти та мислити у відповідності з гносеологічними та психологічними закономірностями, тим самим спрямовуючи їх практичну і розумову діяльність на вірний шлях, застерігаючи від можливих помилок та створюючи необхідні умови для встановлення істини у кожній справі.
Викликає заперечення й точка зору, яка зводить доказування тільки до розумового, логічного процесу, а дії, спрямовані на збирання та перевірку фактичних даних, розглядаються лише як передумова доказування. Вбачається, що логіка оперує існуючими поняттями, не зосереджуючись на джерелах та способах отримання і практичній перевірці одержаних відомостей. На відміну від вказаного, процесуальне доказування можливе тільки за допомогою доказів, отриманих та перевірених у встановленому законом порядку.
Разом з тим слід мати на увазі, що слідчий та суд можуть отримати знання про обставини, необхідні для правильного вирішення кримінальної справи, не тільки шляхом процесуального доказування. Доказування -- єдиний процесуальний спосіб встановлення та перевірки обставин, які мають значення у справі, але не єдиний шлях їх пізнання. Так, при провадженні слідчих дій слідчий сприймає великий обсяг інформації, яка не є ще доказом, оскільки вона поки що не набула належної процесуальної форми, не закріплена у відповідних процесуальних документах. І якщо вказані фактичні дані з яких-небудь причин так і залишилися незафіксованими, слідчий все ж таки отримав певні знання про обставини, що його цікавлять, пізнав їх.
Про ці обставини також можна дізнатися з анонімних повідомлень, чуток, даних, отриманих за допомогою оперативно-розшукових заходів. Ця інформація сприяє доказуванню, дозволяє вірно вибрати його напрям, виявити джерело, з якого у встановленому законом порядку можна отримати інформацію, що цікавить слідчого та суд, окреслити тактику провадження слідчих дій тощо.
Доказування включає два аспекти -- пізнавальний та пересвідчувальний [1]. Слідчий та суд повинні не тільки самі переконатися у наявності чи відсутності яких-небудь фактів та обставин (тобто отримати знання "для себе"), а й зробити дане знання здобутком інших осіб, щоб це було знанням "для всіх". З вказаного випливає, що вся отримана ними інформація має бути належним чином зафіксована у протоколі слідчої дії, здійснено звукозапис допиту тощо. Лише за умови фіксації отриманих відомостей з'являються докази. Саме пересвідчувальна сторона доказування забезпечує можливість пізнання обставин справи всіма суб'єктами доказування (а також іншими особами), що дозволяє їм найбільш повно реалізувати свої права на участь у доказуванні, а слідчому та суду -- обгрунтувати рішення, які вони приймають.
Результати пізнавальної діяльності підтверджуються та фіксуються не завжди. Вони не можуть бути використані для обгрунтування остаточних висновків, а лише мають допоміжне, орієнтуюче значення, що сприяє висуненню версій, визначенню джерела, з якого можна отримати доказову інформацію.
Гносеологічною засадою кримінально-процесуального доказування є також вчення про об'єктивну істину, як про мету будь-якої пізнавальної діяльності, котрої можна досягти лише у разі всебічного та неупередженого дослідження отриманої інформації, суворого дотримання законів та правил логіки. Без встановлення об'єктивної істини неможливо забезпечити виконання завдань кримінального процесу.
Дуже важливим для теорії і практики доказування є питання про співвідношення понять "істина", "достовірність" та "вірогідність". Поняття істини та вірогідності не збігаються. Істина -- відповідність нашого знання об'єктивній дійсності, а достовірність -- не тільки істинність, а й обгрунтованість цього знання. Будь-яка вірогідність істинна, але не будь-яка істина вірогідна. Інтуїтивна здогадка, гіпотеза, версія можуть бути істинні, але лише після їх обгрунтування, підтвердження певними доказами вони стають вірогідним знанням. Істина - це відповідність нашого знання дійсності, а обґрунтованість -- відповідність його певним фактичним даним, які можуть бути як істинні, так і помилкові. Саме неспівпадання понять "істина" та "вірогідність" обумовило надання доказуванню у кримінальному процесі виразного пересвідчувального характеру. В цій сфері діяльності істину не можна вважати досягнутою, доки вона не обґрунтована.
Перехід від вірогідності до достовірності виникає у процесі чисельно-якісного збільшення інформації. У ході розслідування повинні бути висунуті всі можливі версії, які є припущенням або поясненням тієї чи іншої події або окремого її елемента. Ці версії перевіряються; ті, які не підтвердилися, відкидаються. А одна з версій набуває вірогідності та, врешті-решт, нової якості -- достовірного знання.
Суб'єктивна сторона достовірності -- це впевненість у тому, що оцінка даної події є повною та правильною. Вірогідність суб'єктивно полягає у невпевненості у остаточних висновках, у визнанні неповних знань про цю подію, що спонукає до практичної діяльності, до пошуків додаткових доказів. Вірогідне знання використовується не тільки для визначення напряму розслідування, а й для прийняття окремих процесуальних рішень про: порушення кримінальної справи; обрання запобіжного заходу; провадження слідчих дій тощо.
Найчастіше зміст процесу доказування розглядається як єдність трьох складових: збирання, перевірка (дослідження) та оцінка доказів. Але не тільки ці види діяльності входять до кримінально-процесуального доказування. Воно також включає використання зібраних, перевірених та оцінених доказів для встановлення обставин, знання яких необхідне для правильного вирішення справи. Крім цього, чинне законодавство передбачає, що найважливіші рішення, які приймаються у кримінальній справі, повинні бути обгрунтовані фактичними даними. Отже, до завдань особи, що здійснює доказування, входить не тільки пізнання фактів, а й обґрунтування своїх висновків зібраними, перевіреними та оціненими у визначеному законом порядку доказами. Інакше кажучи, самостійним елементом доказування є використання доказів для встановлення обставин, які мають значення у справі, та обґрунтування висновків органів дізнання, слідства, прокуратури і суду, що з них випливають.
Одним з елементів процесу доказування є побудова та динамічний розвиток слідчих версій[2], які є вірогідним, припустимим поясненням підґрунтя або ознак всього злочину чи його окремих обставин. Для перевірки правильності цього пояснення з версії виводяться всі можливі наслідки, тобто визначається, які обставини повинні мати місце, якщо дане припущення є вірним. Потім намічаються засоби і способи, необхідні для встановлення наявності чи відсутності цих обставин. Таким чином, версії є основою для планування діяльності з доказування, для визначення напряму пошуку доказів.
Висунення версій -- розумова, логічна діяльність, яка базується на наявних фактичних даних. На підставі вказаного деякі автори твердять, що вона поглинається оцінкою доказів[3]. З цим не можна погодитись. У науці кримінального процесу усталився погляд, що зміст оцінки доказів -- це визначення їх належності, допустимості та достовірності для того, щоб зробити висновки та прийняти на їх підставі відповідне процесуальне рішення. А висунення версій виходить далеко за межі саме оціночної діяльності.
Необхідність висунення та перевірки слідчих версій обумовлено принципом всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи (ст. 22 КПК України). Однак кримінально-процесуальне законодавство не регламентує даного виду діяльності. Вивченням останньої та розробленням практичних рекомендацій щодо її вдосконалення займається криміналістика.
Таким чином, доказування є врегульованою нормами кримінально-процесуального права діяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду (за участю інших суб'єктів) зі збирання, перевірки і оцінки доказів та їх використання для встановлення обставин, що мають значення у справі, і обгрунтування висновків, які з них випливають. Тому пізнання -- це отримання знань про обставини, що мають значення у справі, а доказування -- одержання знань про ці обставини лише у встановленій законом процесуальній формі. Поняття пізнання у кримінальній справі ширше за поняття доказування. Воно охоплює не тільки доказування, а й інші способи отримання інформації, що сприяють встановленню об'єктивної істини. Тому невірним є те, що докази -єдиний спосіб пізнання фактів, які досліджуються у справі. Органи дізнання, досудового слідства, прокурор та суд можуть отримати необхідні знання про явища навколишнього світу, які мають значення для правильного вирішення справи, не інакше, як шляхом процесуального доказування[4].
Щодо поняття предмета доказування існують різні погляди.
Наприклад, Г. М. Миньковський, В. Г. Танасевич та О. О. Ейсман зазначають: «Предмет доказування -- це система обставин, які виражають якості і зв'язки досліджуваного об'єкту чи події, істотні для правильного вирішення кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства». А. С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим, оскільки воно не розкриває: сутності поняття. Предмет доказування, на його думку, це - сукупність істотних для справи обставин, що повинні бути встановлені в процесі доказування по кримінальній справі в інтересах їх правильного вирішення [12.с.203]. В. О. Баків зазначає, що «законодавча схема предмета доказування -- це інформаційна система, що складається з набору значень нормативного порядку, яка керує діяльністю посадових осіб, що ведуть процес по конкретній справі та учасників процесу з виявлення і встановлення у злочинних подіях обставин, потрібних для вирішення завдань кримінального судочинства [13.с.136]. Останнє визначення є складним і, так би мовити, не кримінально-процесуальним, воно сформульоване швидше з позицій теорії інформації. Крім того, навряд чи правильно говорити у визначенні предмета доказування про «злочинні події», оскільки не тільки вони є предметом дослідження в кримінальному процесі.
З предметом доказування тісно пов'язано поняття меж доказування (дослідження). Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню сукупність доказів, зібраних по справі, які забезпечують правильне її вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що новинно бути з'ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Правильне встановлення меж доказування передбачає:
а) забезпечення з необхідною повнотою з'ясування обставин, що складають предмет доказування;
б) використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.
Аналізуючи низку праць з цього питання, слід зазначити, що у різних процесуалістів різні погляди на предмет і межі доказування. Наприклад, Р. Д. Рахунов стверджує: Межі доказування -- це менш вдале викладення обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі» [13.с.208]. Таке розуміння меж доказування не дістало підтримки в юридичній літературі та було піддано обгрунтованій критиці, оскільки предмет і межі доказування -- поняття хоч і взаємозв'язані, але не рівнозначні; кожне з них має властивий тільки йому юридичний зміст і призначення в кримінально-процесуальному доказуванні. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню і коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визначити, як межі по вертикалі, зазначає Л. М. Карнєєва [14.с.89].
В юридичній літературі поширена думка (і вона в цілому правильна), що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Невірне визначення меж доказування може призвести до його звуження або необгрунтованого розширення. При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків. Необгрунтоване розширення меж доказування обумовлює невиправдану надмірність доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи.
Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також невірне або неточне визначення меж доказування, ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширше на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширше в суді, а не на досудовому слідстві.
3. Засоби кримінально-процесуального доказування і проблеми подальшого їх вдосконалення
Кримінально-процесуальні докази -- це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК).
Деякі автори чітко і послідовно розрізняють докази як фактичні дані та їх процесуальні джерела: пояснення потерпілого, свідка, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, інші процесуальні документи. Така позиція є теоретично обгрунтованою і повністю відповідає закону та вимогам практики.
В юридичній літературі вживають поняття доказування, відповідно до якого фактичні дані та їх процесуальні джерела утворюють нерозривну єдність та входять у поняття доказування.
Класифікація доказів та їх джерел у працях вчених і практичних працівників розглядається по-різному.
Згідно з чинним кримінально-процесуального законодавства джерелами доказів є:
-- показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого;
-- висновок експерта, речові докази;
-- протоколи слідчих та судових дій;
-- протоколи відповідних додатків, що складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;
-- інші документи.
Цей перелік міститься у ч. 2 ст. 65 КПК і є вичерпним.
Показання свідків -- це найбільш поширений вид джерел доказів. Це пояснюється тим, що КПК мінімально обмежує коло осіб, що можуть бути допитані як свідки. Як свідка може бути викликано кожну особу, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню в даній справі, зокрема про факти, які характеризують особу обвинуваченого, підозрюваного і потерпілого і його взаємовідносини з ними (частини 1 і 2 ст. 68, ч. 1 ст. 167 КПК).
Дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом як свідків членів сім'ї, близьких родичів, усиновителів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а також осіб, які своїми показаннями викрили б себе, членів їх сім'ї, зобов'язані роз'яснити їм право відмовитись давати показання, про що зазначається в протоколі допиту чи в протоколі судового засідання.
Щодо неможливості такого допиту захисника слід зазначити, що відповідно до закону кожен адвокат складає адвокатську присягу і згідно з нею йому забороняється розголошувати будь-які відомості, які стали йому відомі в зв'язку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.
У деяких випадках як свідок може бути допитана особа, яка раніше займала інше процесуальне становище по даній справі.
За певних умов як свідка може бути допитано особу, яка раніше була по цій справі обвинуваченим. Наприклад, у разі, якщо в ході дізнання або досудового слідства до відповідальності притягнуто двоє або більше осіб, а потім одну з цих осіб було засуджено або щодо неї з тих чи інших обставин справу було припинено. Таку особу може бути потім допитано по справі як свідка.
Якщо обвинувачений має право відмовитися від дачі показань і не несе кримінальної відповідальності ні за цю відмову, ні за дачу завідомо неправдивих показань, то положення змінюється, як тільки дана особа перестає бути обвинуваченим. Тому якщо в подальшому, під час судового розгляду, виникає необхідність допитати колишнього обвинуваченого за конкретними обставинами справи, його буде допитано як свідка на тих самих підставах і в такому порядку, як і всіх інших свідків.
Свідками можуть бути особи як незацікавлені, так і зацікавлені у вирішенні справи, в тому числі родичі й друзі обвинуваченого, особи, які були з ним у неприязних стосунках, родичі потерпілого тощо. Всі ці обставини, а також критичне ставлення до показань, повинні враховуватись при кінцевій оцінці показань зазначених свідків.
Про визнання особи потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд -- ухвалу. Особі, яка визнається потерпілим, у кожному разі заподіюється та чи інша шкода: моральна, фізична або майнова.
Давати показання -- право, а не обов'язок потерпілого проте якщо він погодився давати показання, то повинен говорити лише правду. За дачу завідомо неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність за ст. 384 КПК, про що попереджається перед допитом.
Потерпілий може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ним.
Не можуть бути доказами дані, що їх повідомив потерпілий, джерело яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК). Якщо показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.
Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці й оцінці в сукупності з усіма обставинами, встановленими у справі. Обвинувачення не може бути обгрунтовано суперечливими показаннями потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, що за обставинами справи могли бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим подій і фактів, зокрема, якщо він перебував у стані сп'яніння, за підозрою потерпілого, що виникли у нього через неприязні стосунки з обвинуваченим! Показання малолітнього потерпілого, щодо якого було застосовано неправильний допит, не може бути визнано доказом у справі.
Як підозрюваного може бути допитано тільки особу, затриману через підозріння у вчиненні злочину, а також особу, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої (ч. І ст. 43 КПК). Підозрюваний має право давати показання щодо обставин, які стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також щодо всіх інших відомих йому обставин по справі (ч. 1 ст. 73 КПК). кримінальний процесуальний доказування
Як обвинувачені допитуються тільки особи, щодо яких зібрано достатньо доказів, що вказують на вчинення ними злочинів, і винесено постанову слідчого про притягнення їх як обвинувачених (статті 131, 132, 143 КПК). Обвинувачений має право давати показання по пред'явленому йому обвинуваченню, а також щодо всіх інших відомих йому обставин і доказів, що є в справі.
Давати показання і відповідати на запитання -- це право, а не обов'язок підозрюваного та обвинуваченого. За відмову давати показання і за дачу неправдивих показань вони відповідальності не несуть. Домагатися їхніх показань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється.
Як різновид показань підозрюваного й обвинуваченого розрізняють повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини в інкримінованому злочині, самообмову, обмову та алібі.
Висновок експерта як доказ у кримінальній справі -- це сукупність фактичних даних та відомостей, зібраних у кримінальній справі, що містяться в його повідомленні органу дізнання, слідчому, прокурору та суду, встановлених у результаті досліджень матеріальних об'єктів, проведених особою, обізнаною в певній галузі науки, техніки чи інших спеціальних знань і з використанням цих знань. Проведення дослідження та фіксування його результатів проводиться з додержанням вказаного у законі процесуального порядку. Дослідження виконується за спеціальним завданням органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді).
Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 р.№ 8 наголосив, що при дослідженні висновку експерта суди повинні виходити з того, що згідно зі ст. 67 КПК висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має грунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Не слід надавати перевагу висновку експерта лише тому, що експертизу проведено комісією, повторно, експертом авторитетної установи або тим, який має більший досвід експертної роботи тощо (пункти 3 і 13 зазначеної постанови).
Речові докази -- це приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду предмети, що були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, тобто всі предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності обвинуваченого (ст. 78 КПК). Серед цих предметів можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, продукти харчування тощо).
Збирання доказів -- необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній та криміналістичній літературі по-різному визначається сутність збирання доказів. А. І. Вінберг визначає зміст цих понять як «сукупність дій зі знаходження, фіксації, вилучення та збереження різних доказів» [5.c.54].
Хоч термін «збирання доказів» є процесуальним і прямо згадується в КПК (ст. 66), процесуалісти ним користуються значно рідше, ніж криміналісти, загалом оперуючи значно ширшим поняттям процесу доказування. М. С. Строгович зазначав, що процес доказування складається з розшуку доказів, їх розгляду та процесуального закріплення, перевірки та оцінки [8.c.89].
Виявлені докази передбачають їх оцінку. Ця оцінка має попередній характер, бо остаточно судити про доказове значення факту можна тільки після його дослідження.
Фіксація доказів -- це закріплення доказів в установленому законом порядку. Кримінально-процесуальний закон передбачає як форми процесуального закріплення доказів складання протоколу, безпосереднє залучення доказів до справ, фотографування, складання планів та схем, моделювання та виготовлення копій. Доказами можуть бути тільки ті фактичні дані, що зафіксовані одним із зазначених способів.
Окрім надання виявленим фактам доказової сили фіксація доказів має на меті зберегти їх зміст, ознаки; вона є засобом збереження доказів для наступного дослідження, оцінки та використання в доказуванні.
Вилучення доказів має забезпечити можливість їх використання для доказування, приєднання їх до справи, а також служить засобом їх збереження для суду.
Збереження доказів полягає у застосуванні заходів, спрямованих на збереження самих доказів або їх доказових властивостей, а також має на меті забезпечити можливість використання їх у потрібний момент слідчим та судом.
Способи збирання доказів передбачені в ст. 66 КПК, в якій зазначено, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право викликати в порядку, передбаченому КПК, будь-яких осіб як свідків і потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, що можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.
У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.
Отже, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред'явити предмети і документи або провести ревізію), а також подання доказів (фактично -- предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.
Фіксація доказової інформації -- складова частина провадження слідчих і судових дій зі збирання доказів та їх джерел -- докладно врегульовано в КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.
КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це складання протоколів слідчих дій, а в суді першої інстанції та апеляційному провадженні -- протоколів судового засідання, винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором про приєднання до справи предметів і документів, застосування фото- і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (статті 85, 851, 852, 114 КПК). Протокол може бути написаний від руки або за допомогою машинопису чи комп'ютера. Для забезпечення його повноти може бути застосовано стенографування (ч. 6 ст. 114 КПК). Розшифрований і надрукований на машинці зміст стенограми є частиною протоколу. Сам стенографічний запис за чинним КПК України до протоколу не додається.
У КПК визначено науково-технічні засоби, що застосовуються для фіксації певних обставин, перебігу і результатів слідчих дій, і порівняно докладно регулюється порядок застосування трьох із них: звукозапису, кінозйомки і відеозапису. Однак з появою кожного нового технічного засобу постає питання про допустимість і правомірність його використання для фіксації доказів, обставин кримінальної справи. Тому є цілком слушними пропозиції сформулювати в КПК загальні норми про умови допустимості використання науково-технічних засобів і в ширшому плані досягнень науки і техніки в кримінальному процесі. Однак не слід виключати вже наявні в КПК норми, що регулюють порядок застосування окремих технічних засобів і охорону прав особи при цьому, оскільки саме конкретні вказівки закону є важливими і реальними гарантіями додержання принципів кримінального судочинства.
Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цих дії як такі, що пояснюють його зміст (ч. 4 ст. 85 КПК).
Згідно з кримінально-процесуальним законодавством зібрані по кримінальній справі ті чи інші фактичні дані (докази) повинні перевірити та оцінити орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд).
Перевірка фактичних даних (доказів) полягає в детальному дослідженні властивостей (ознак) кожного окремого доказу та його джерел, в підтвердженні чи, навпаки, в їх запереченні шляхом отримання нових матеріалів, а також у зіставленні всіх наявних по справі доказів та їх джерел з метою визначення їх дійсності [4.c.144].
Деякі автори називають цей елемент доказування дослідженням доказів (іноді відносячи до нього і перевірку) [7.c.152]. Зустрічається також трактування перевірки доказів як одного з елементів їх оцінки. Є думка, що термін «дослідження доказів» вбирає в себе фактично всю доказову діяльність.
Відсутність єдиного погляду на таке важливе питання в загальній теорії доказів свідчить про його недостатнє вивчення і потребує чіткого визначення цього елемента процесу доказування, усвідомлення його поняття і змісту.
Оцінка доказів -- одна з найважливіших проблем кримінального судочинства, «душа кримінально-процесуального доведення» [9.c.112]. Це цілком обгрунтоване визначення, оскільки оцінка доказів дозволяє слідчому і суду збагнути суть кримінальної справи, проаналізувати характер і причини злочину, пізнати факти об'єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку, вирізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних, випадкове від необхідного, і на основі дослідження цих фактів зробити обгрунтовані висновки у справі.
Отже, оцінка доказів охоплює досить широке коло питань про всю сукупність обставин, що вивчаються і становлять предмет доведення по справі. Виходячи з наведеного поняття, оцінку доказів можна визначити такими.
Оцінка доказів -- це розумова діяльність слідчого, прокурора і судді, що здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному аналізі всіх обставин справи в їхній сукупності, спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й достатності доказів, їх взаємозв'язку і значення для вирішення питань, що становлять предмет доведення, і має на меті встановлення істини по справі.
Наприклад, вироком Харківського обласного (нині -- апеляційного) суду НІ. засуджений за крадіжки з магазинів у Особливо значних розмірах, а також за інші злочини. Розглядаючи справу в касаційному порядку, судова колегія Верховного Суду України вирок скасувала, а справу направила на нове розслідування на основі порушення органами слідства і суду вимог ст. 22 КПК України. Оскільки досудове і судове слідство було проведено поверхово і частково, висновки суду про доведення вини засудженого викликають сумніви.
ПІ. визнаний винним у крадіжках на основі свідчень П. (також засудженого за крадіжки з магазинів) про те, що він вчинив ці злочини разом із НІ., і свідчень останнього на досудовому слідстві, де він визнав себе винним у їх вчиненні. На судовому засіданні ПІ. заявляв, що на досудовому слідстві він обмовив себе під тиском незаконних методів його проведення певними посадовими особами, а свідчення П. є хибними. Ці свідчення ПІ. не було перевірено, не було дано їм оцінку й у вироку.
З актів судово-психіатричної експертизи випливає, що під час огляду ПІ. на запитання психіатра не відповідав і що було помічено тремор усього тіла. Пізніше експерти-психіатри дійшли висновку, що у ПІ. на той час були ознаки психічного захворювання у вигляді реактивного стану. З протоколів допиту Ш. та інших слідчих дій дійсно видно, що його допитували, і обвинувачений визнав себе винним у крадіжках з магазинів, перебуваючи у цьому хворобливому стані. На судовому засіданні Ш. заявив, що не брав участі у крадіжках з магазинів райспоживкооперації і не міг вести крадену машину через травму руки. Для перевірки цих свідчень він просив перевірити в лікарні історію його хвороби, однак це клопотання суд відхилив як необгрунтоване.
Скасовуючи вирок і зазначаючи про необхідність нового розслідування справи, судова колегія вказала, що треба ретельно перевірити причетність ПІ. до крадіжок, твердження останнього про те, що П. його обмовив і що на досудовому слідстві він визнав себе винним під впливом незаконних методів ведення слідчих дій, а також затребувати історію хвороби і призначити судово-медичну експертизу для перевірки того, чи міг ПІ. за станом здоров'я вести вантажну машин.
Принцип всебічної, повної та об'єктивної оцінки доказів зобов'язує слідство і суд додержуватися максимальної об'єктивності, не допускаючи жодної упередженості та тенденційності. Об'єктивність у кримінальному процесі є завданням здійснення правосуддя і зміцнення законності, важливою умовою пізнання істини і необхідною гарантією охорони інтересів громадян. Принцип об'єктивності при здійсненні правосуддя вимагає, щоб кожен, хто вчинив злочин, зазнав справедливої кари і щоб жоден безневинний не був притягнений до кримінальної відповідальності.
Труднощі в оцінці достатності сукупності доказів обумовлені процесом формування внутрішнього переконання у доведеності обставин кримінальної справи. При використанні недостатніх доказів можна одержати тільки ймовірні висновки про обставини предмета доказування. Визнання доказів достатніми для встановлення обставин предмета доказування у кримінальній справі завжди повинно означати, що отримано достовірні висновки щодо зазначених обставин. Достатніми доказами встановлюється не тільки предмет доказування, а й доказові факти. На підставі достатньої сукупності побічних доказів з'ясовуються доказові факти, а потім уже на їх підґрунті робляться висновки про обставини предмета доказування.
Розглянутий принцип містить положення також про допустимість й достатність проведення тієї чи іншої слідчої або процесуальної дії, спрямованої на формування доказу у відповідній процесуальній ситуації (так звані, «межі» використання засобів доказування). У відповідності зі статтями 66, 114 КПК України при здійсненні досудово-го слідства у справі слідчий уповноважений давати органу дізнання у випадках і порядку, встановлених КПК, обов'язкові для виконання письмові доручення про проведення оперативно-розшукових заходів. Однак у КПК не міститься спеціальної норми, що регламентувала б випадки і порядок дачі слідчим названого доручення органу дізнання. Таким чином, слідчий може одержати ті самі фактичні дані як процесуальним, так і комбінованим (комплексним) способом (дача доручення - процесуальна дія; одержання фактичних даних за допомогою проведення ОРД - непроцесуальна дія). Міркування слідчого про вибір засобів формування доказів повинні обмежуватися принципом допустимості і достатності засобів доказування, одним з основних постулатів якого є недопустимість використання для одержання доказу непроцесуальних засобів, якщо є реальна можливість його отримання процесуальним шляхом.
З межами використання засобів доказування нерозривно пов'язане питання про можливість прийняття процесуальних рішень у кримінальній справі на підставі доказів, отриманих з порушенням процесуальної форми. Підтримую думку тих процесуалістів, які вважають, що несуттєві порушення кримінально-процесуального закону не викликають визнання доказів недопустимими [7]. Істотними порушеннями є такі, що перешкодили або могли перешкодити всебічному, повному й об'єктивному розслідуванню та вирішенню справи чи порушили або могли порушити право підозрюваного, обвинуваченого на захист. Так, недоцільно визнавати «протокол виїмки» недопустимим доказом, якщо його назвали «протоколом вилучення», за умови, що дотримано процедуру провадження виїмки та її оформлення. Недопустимим також є повторне проведення слідчої чи іншої процесуальної дії, спрямованої на формування вже отриманих фактичних даних, якщо у ході первісного проведення дій недотримана процедура, наслідком чого стало визнання недопустимим одержаного доказу.
Звідси випливає ще один постулат зазначеного принципу: виправдувальні докази, отримані хоча й з порушенням процесуальної форми, якщо вони спричинили настання менш істотної шкоди, ніж могло б заподіяти невикористання цих доказів у процесі доказування (засудження невинного), визнаються допустимими (крайня необхідність як умова диференціації обсягу та міри юридичної відповідальності). В основі наведеного положення - пріоритет інтересів особистості над інтересами держави. Наприклад, невинувата особа, підозрювана у вчиненні тяжкого злочину, за власною ініціативою та власними засобами здійснює прослуховування телефонних розмов осіб, тих, які могли бути підозрюваними. Результати прослуховування фіксуються на аудіоплівку та надаються слідчим органам. Якщо останні підтверджують, що підозрюваний не вчиняв злочин, то таку плівку слідчий і суд, на мій погляд, після відповідної перевірки повинні визнати допустимим виправдувальним доказом і особу не можна буде притягнути до кримінальної відповідальності за порушення таємниці телефонних розмов (ст. 163 КК України). Однак вказану аудіоплівку не можна визнавати допустимим обвинувальним доказом.
При цьому слідчому та суду при оцінці названого доказу потрібно враховувати умови: чи мала особа реальну можливість звернутися до дізнавача або слідчого з клопотанням про контроль і запис переговорів; чи зверталася з таким проханням особа та чи було відмовлено в його задоволенні; чи малася реальна можливість у дізнавача і слідчого на своєчасний контроль і запис переговорів. Відсутність вказаної можливості у особи своєчасно звернутися з клопотанням про контроль та запис дізнавачем чи слідчим переговорів, а також незадоволення прохання про це є підставами для «невзяття до уваги» порушень закону і, як наслідок, для визнання доказу допустимим. Застосування «несанкціонованих заходів» одержання фактичних даних повинно бути відповідним або меншим за заподіюваною шкодою, ніж невикористання у доказуванні виправдувальних доказів, отриманих з порушенням процесуальної форми, що спричинило або могло спричинити засудження невинного.
Практичне значення принципу допустимості і достатності засобів доказування полягає у тому, що його положення можуть бути використані для тлумачення процесуальних норм; для заповнення прогалин у доказовому праві; для ухвалення рішень про застосування конкретної норми права у разі виникнення конкуренції норм, що містяться у різних нормативно-правових актах та регулюють одну й ту саму процесуальну ситуацію; а також для застосування законодавцем у правотворчій діяльності. Названий принцип природно вписується у загальну систему принципів кримінального процесу, знаходиться з ними у взаємозв'язку і взаємообумовленості.
Подобные документы
Визначення поняття кримінально-процесуального доказування, його змісту та мети, кола суб’єктів доказування, їх класифікації. З’ясування структурних елементів кримінально-процесуального доказування, їх зміст і призначення при розслідуванні злочинів.
реферат [47,8 K], добавлен 06.05.2011Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Мета кримінально-процесуального пізнання. Основа процесу пізнання. Предмет доказування. Належність і допустимість доказів. Джерела доказів.
реферат [34,3 K], добавлен 23.07.2007Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування. Класифікація доказів та їх джерел. Показання свідків. Показання підозрюваного та обвинуваченого. Висновок експерта. Речові докази. Протокол.
курсовая работа [36,3 K], добавлен 07.08.2007Проблема визначення поняття доказування в кримінальному процесі. Кримінально-процесуальне значення доказування. Загальні для всіх стадій кримінального судочинства особливості процесу доказування. Особливості предмета доказування в кримінальному процесі.
курсовая работа [88,4 K], добавлен 13.08.2008Поняття адміністративного процесуального доказування. Поняття засобів доказування в адміністративному судочинстві України. Пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, показання свідків. Висновки експерта і спеціаліста. Речові засоби доказування.
курсовая работа [54,6 K], добавлен 12.08.2016Кримінально-процесуальний закон: територіальна дія, ознаки, форма, завдання. Чинність закону в часі, просторі і щодо осіб. Стадії кримінального процесу. Сучасні проблеми застосування кримінально-процесуального законодавства, основні шляхи їх розв'язання.
реферат [34,0 K], добавлен 29.11.2013Законодавчі підходи до врегулювання відносин у сфері доказування між суб'єктами кримінального процесу на стороні обвинувачення та захисту. Пропозиції щодо вдосконалення чинного кримінального процесуального законодавства України відповідної спрямованості.
статья [23,0 K], добавлен 17.08.2017Визначення понять "докази" і "доказування" у цивільному судочинстві. Доказування як встановлення обставин справи за допомогою судових доказів. Класифікація доказів, засоби доказування. Стадії процесу доказування. Суб’єкти доказування, оцінка доказів.
курсовая работа [53,2 K], добавлен 04.08.2009Поняття та значення заходів процесуального примусу. Класифікація заходів процесуального примусу. Кримінально-процесуальна характеристика окремих заходів процесуального примусу. Мета і підстави застосовування запобіжних заходів.
курсовая работа [77,6 K], добавлен 22.04.2007Поняття і значення кримінального закону. Загальні принципи чинності кримінального закону у просторі. Видача та передача злочинця. Поняття кримінально-процесуального закону. Дія кримінально-процесуального законодавства в просторі, часі та за колом осіб.
контрольная работа [46,8 K], добавлен 09.12.2010
