Правова культура та правове виховання

Размещено на http://www.allbest.ru

42

Размещено на http://www.allbest.ru

Курсова робота

на тему:

Правова культура та правове виховання

План

Вступ

1. Поняття та загальна характеристика правової культури

2. Структура правової культури. Характеристика її структурних елементів

3. Функції правової культури

4. Співвідношення правової культури та правосвідомості

5. Поняття правового виховання, його форми і методи

Висновки

Використана література

Вступ

Для розкриття сутності позначеної проблеми необхідно розглянути вихідні передумови і принципи формування теорії правової культури, проаналізувати останню як об'єкт вивчення і типи знань про цей об'єкт, визначити коло досліджуваних питань правового культурологічного знання, зупинитися на існуючих концепціях і підходах.

Мова йтиме не стільки про конкретні явища правової культури, скільки про узагальнену характеристику процесу формування знань про правові культурні цінності, аналіз тієї системи засобів, завдяки якій цінності реалізуються в умовах становлення цивільного суспільства і правової держави.

Звернувшись до огляду сучасної культури, можна відразу помітити, що сьогодні, напевно, важко знайти інше явище, що породило б такий же достаток самих суперечливих тлумачень і інтерпретацій, як культура.

У той же час соціологічні і філософські дослідження, що мають відношення до розглянутого питання, дозволяють визначити головні напрямки правовий культурології, зосередити увагу на динаміку всього соціального організму правової культури.

Наукові погляди про культуру представляється можливим звести до трьох груп: 1) антропологічні, 2) соціологічні, 3) філософські. При антропологічному аналізі культура розуміється як сукупність усіх благ, створених людиною, на відміну від природних. Соціологічний підхід трактує її у виді суми духовних цінностей: тут культура виступає як компонент громадського життя. І, нарешті, при філософському погляді культура розглядається серед явищ, виділюваних чисто аналітично, не зв'язаних із суспільним розвитком.

Позитивна сторона антропологічного підходу полягає в широті аналізу, оскільки культура розглядається як прояв найрізноманітніших сфер громадського життя. Його достоїнство стає ще більш очевидним при порівнянні з досить розповсюдженої і сьогодні практикою вузького й у більшості випадків ситуативного вживання понять «культура» і «правова культура».

Однак широкому підходу присущи і серйозні недоліки. Він, зокрема, орієнтований лише на сумарну, механічну фіксацію объективированных у відповідних продуктах результатів людської діяльності. Крім того, характеризуючи ці результати як цінності, пропонований погляд не дозволяє сформулювати чіткі критерії для визначення того, що варто вважати цінностями. Обмежуючи даною точкою зору, не можна вичленувати правові цінності, без яких неможливо зрозуміти правову культуру.

Граючи відому позитивну роль у процесі розвитку ціннісних представлень про культуру, позначений підхід повинний бути доповнений двома іншими способами аналізу даного явища. Один з них реалізується в усвідомленні культури як процесу творчої діяльності, іншої -- як специфічного способу людської праці. Загальне -- це деятельностная інтерпретація культури, хоча способи цієї інтерпретації далеко не тотожні. У першому випадку культура аналізується через процеси духовного виробництва, функціонування й удосконалювання людини.

Прихильники другої концепції пропонують загальну моделі культури як універсальної властивості громадського життя.

Різні цілі, до досягнення яких прагнули представники кожної з цих позицій, обумовили як особливості наукових пошуків, так і своєрідність практичної орієнтації. Особистісний план аналізу культури закономірно визначив тяжіння до аксиологическому підходу -- першорядна увага в сфері ідеології і гума-нистики.

Культурологія покликана створювати діюча протиотрута позитивістському технократическому мисленню, що пустило глибокі корені у свідомості науково-технічної інтелігенції, юристів, господарських працівників, не крім і парламентаріїв. Сам час, наша практика всі частіше висувають вимогу піддати кожне економічне, юридичне, технічне рішення, кожну концепцію, кожен проект законодавчого акта свого роду гуманістичній експертизі, виявити їхній глибинний життєвий зміст і спрямованість. Якщо вони не «працюють» на людину, то не мають і права на існування.

Особистісний план розгляду культури, на наш погляд, закономірно обумовив основні напрямки російської правовий культурології, стимулював дослідження проблем правової культури особистості. По суті, майже всі роботи, присвячені правовій культурі, торкалися особистісної проблематики.

Прихильники третьої концепції культури як універсальної властивості громадського життя зосередили свою увагу на аналізі функціонування і розвитку всього соціального організму. З цією метою вони звернулися до принципів системного аналізу і вивченню дослідницької практики таких галузей науки, як етнографія, археологія, антропологія, соціальне керування. Отримані ними результати в кінцевому рахунку також дозволили глибше усвідомити суть культурологічного феномена у творчій діяльності людини.

Розгляд культури через призму творчої діяльності характерно для авторів, що спеціально займаються проблемами особистети. Незважаючи на наявні розбіжності в поглядах представників даного напрямку, їх поєднує аналіз культури з позицій історично активної творчої діяльності людини і його розвитку як суб'єкта цієї діяльності. Прогрес культури при такому підході збігається з розвитком особистості в будь-якій сфері соціальної життєдіяльності.

Зроблений висновок, на нашу думку, має методологічне значення для розуміння правової культури особистості. Він орієнтує на виділення двох параметрів правової культури -- творчого й особистісного, завдяки яким установлюються критерії вичленовування правової культури з усього комплексу соціального життя.

Що ж стосується цієї концепції, то вона викликає симпатії своєю гуманістичною спрямованістю, підкресленням фундаментальної ролі людини як творчого початку в розвитку цивілізації і прогресу. З даною концепцією зв'язана і тенденція до аксиологизації культури, наділенню її позитивними властивостями. Культура з цих позицій розуміється як система цінностей і процес їхньої реалізації. Такий підхід дає можливість охарактеризувати правову культуру через міру гуманізації людини і суспільства.

Стійке збереження в науці розглянутих концепцій культури -- розуміння її і як творчого процесу, і як специфічного способу людської діяльності -- імовірніше всього, зв'язано з їхньою взаємодоповнюваністю. Представники цих концепцій у своїх дослідженнях орієнтуються на аналіз хоча і різних, але природно припускають один одного об'єктів -- культури особистості і культури всього суспільства. Такий підхід дозволяє вважати виділення відповідно правової культури особистості і правової культури суспільства найважливішим методологічним принципом.

Представляється, що в основу класифікації правової культури необхідно покласти її розуміння як цілісної системи, виявлення підсистем якої і створює теоретичні передумови для ви-

работки загальної моделі, наближеної до реальних процесів функціонування s розвитку людини і суспільства.

Так, аналіз правової культури неможливий без виділення різних зрізів культури: интериорного -- безпосередньо виражає світ психологічних процесів людських індивідів; поведінкового -- коли культура об'єктивується у відповідних діях, станах, коли явища культури одержують незалежну від людського організму об'єктивізацію.

Дані зрізи, охоплюючи собою всілякі прояви культури, у реальних процесах функціонування і розвитку характеризуються органічним взаємозв'язком і взаимопереходами і, безумовно, повинні учить ываться при моделюванні правової культури і визначенні її функцій.

Маючи у виді загальнонаукові вимоги до побудови теорії правової культури, не можна, зрозуміло, обійтися і без аксиологического аналізу. Підхід до розуміння правової культури лише через призму аксиологической спрямованості складових її елементів не дозволяє створити міцний теоретичний фундамент правовий культурологии хоча б тому, що властивості, завдяки яким виділяється клас об'єктів вивчення, мають суб'єктивний характер, тому що непо' средственно сполучені з ціннісними установками суб'єктів, що пізнають.

Але і без аксиологического підходу не можна правильно визначити поняття правової культури. Після аналізу і .добору явищ, віднось-" мых до сфери правової культури, пізнання законів функціонування й удосконалювання даного класу явищ, обов'язково потрібний ак-' сиологический аналіз. Тільки з його допомогою можна дати об'єктивну оцінку кожного елемента правової культури, визначити його суспільно-історичну значимість.

Якщо виходити з відзначених вище передумов, з огляду на принципи формування теорії правової культури, і не випустити з уваги існуючі підходи юрист^-вчених-юристів до дослідження досліджуваного поняття, то можна зробити висновок про необхідність системного використання наявних у правовий культурологии досягнень. Лише в цьому випадку виявиться все багатство, життєвість і сила вищої абстракції в області теорії правової культури, а саме розуміння останньої як результату і засобу розвитку такого суб'єкта права, як людина.

Правова культура є особливе соціальне явище, що може бути сприйняте як якісний правовий стан і особистості, і суспільства, підмет структуруванню по різних підставах.

1. ПОНЯТТЯ І ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ

правова культура виховання

Для розкриття сутності зазначеної проблеми необхідно розглянути вихідні передумови і принципи формування теорії правової культури, проаналізувати останню якоб'єкт вивчення, визначити типи знань про цей об'єкт, коло досліджених питань правових культурологічних знань, зупинитися на існуючих концепціях і підходах.

Мова піде не стільки про конкретні явища правової культури, скільки про узагальнену характеристику процесу формування знань шодо правових культурних цінностей, аналіз тієї системи засобів, завдяки якій реалізуються цінності в умовах становлення громадянського суспільства і правової держави.

Звернувшись до огляду сучасної культури, можна відразу зауважити, що сьогодні, напевно, важко знайти інше явище, яке б породило таку кількість суперечливих тлумачень й інтерпретацій, як культура.

В той же час соціологічні і філософські дослідження, які мають відношення до питання, що розглядається, дозволяють визначити головні напрями правової культорології, зосередити увагу на динаміці всього соціального організму правової культури.

Наукові погляди на культуру дають можливість звести її до трьох груп:

.......антропологічної;

- соціологічної;

-- філософської.

При антропологічному аналізі культура розуміється як сукупність всіх благ, що створені людиною, на відміну від природних. Соціологічний підхід трактує її у вигляді суми духовних цінностей: тут культура виступає як компонент суспільного життя. І, нарешті, при філософському погляді культура розглядається серед явиш, які виділяються чисто аналітично, не пов'язано з суспільним розвитком.

Позитивні якості антропологічного підходу полягають в широті аналізу, оскільки культура розглядається як прояв найрізноманітніших сфер суспільного життя. Наприклад, при порівнянні з доволі розповсюдженою і сьогодні практикою вузького і в більшості випадків ситуаційного вживання понять «культура» і «правова культура».

Проте при такому підході зустрічаємося з серйозними недоліками. Зокрема, він орієнтований лише на сумарну, механічну фіксацію, об'єктивовану у відповідних продуктах результатів людської діяльності. Окрім того, характеризуючи ці результати як цінності, пропонований погляд не дозволяє сформулювати чіткі критерії для визначення того, що слід вважати цінностями. Обмежуючись даною точкою зору, неможливо виділити правові цінності, без яких неможливо зрозуміти правову культуру.

Відіграючи позитивну роль в процесі розвитку ціннісних уявлень про культуру, зазначений підхід повинен бути доповнений двома іншими способами аналізу даного явища. Один з них реалізується в усвідомленні культури як процесу творчої діяльності, інший -- як специфічного способу людської праці. В першому випадку культура аналізується через процеси духовного виробництва, функціонування і удосконалення людини.

Прихильники другої концепції пропонують загальну модель культури як універсального явища суспільного життя.

Різні цілі, досягнути яких прагнули представники кожної з цих позицій, обумовили як особливості наукових пошуків, так і своєрідність практичної орієнтації. Особистісний план аналізу культури закономірно визначив тяжіння до аксіологічного підходу-- першочергова увага у сфері ідеології, людяності.

Особистісний план розгляду культури, на наш погляд, закономірно обумовив основні напрями української культурології, стимулювавдос-лідження проблеми правової культури особи¹.

Прихильники третьої концепції культури як універсального суспільного життя зосередили свою увагу на аналізі функціонування і розвитку всього соціального організму. Цей підхід дозволяє глибше усвідомити суть культурологічного феномену в творчій діяльності людини.

Розгляд культури через призму творчої діяльності характерний для авторів, які спеціально займаються проблемами особи.

Зроблений висновок, на нашу думку, має методологічне значення для розуміння правової культури особи. Він орієнтований на виділення двох параметрів правової культури -- творчого й особистісного, завдяки яким встаь жлюються критерії вичленування правової культури з-поміж всього комплексу соціального життя. Такий підхід дає можливість охарактеризувати правову культуру через міру гуманізації людини і суспільства, і відповідно, виділити правову культуру особи і правову культуру суспільства.

Правова культура -- система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.

Правову культуру можна визначити і як вираз державно-правового досвіду конкретних соціальних спільностей та індивідів у матеріальних та духовних продуктах життєдіяльності, у навичках та цінностях, що впливають на їх юридично значущу поведінку.

Правова культура немислима без людини та її діяльності, без прогресивної спрямованості цієї діяльності. Вона виступає як соціальне явище, яке має чітко окреслену мету, що охоплює сукупність компонентів правової реальності в її фактичному функціонуванні й розвитку.

При цьому іажливо зробити акцент на призначення юридичних засобів -- прогресивний розвиток особи і суспільства. Правова культура в повній мірі може бути зрозуміла лише в загальному контексті соціального прогресу. Справжня правова культура не є життєздатною без успадкованого всього кращого з минулої історії. Згадаймо хоча бтакий документ, як перше писане право нашої держави -- «Руська Правда».

Поняття «правова культура суспільства» характеризує більше всього ціннісний зріз правової реальності, рівень її поступового розвитку, охоплюючи досягнення цивілізації. Правова культура суспільства є умовою забезпечення свободи і безпеки особи, прав людини, гарантом ЇЇ правової захищеності й громадянської активності, зобов'язує владу надати правовому статусу громадян юридичної значимості -- рівності перед законом і судом (у Конституції України (ст. 24) записано: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом»).

Правова культура особи, будучи компонентом правової культури суспільства і залежною від неї величиною, відображає ступінь і характер її розвитку, так чи інакше забезпечуючи соціалізацію особи і правомірну діяльність індивіда. Правова культура -- це свого роду багатство, виражене удосягнутому рівні регулятивних якостей права, накопичених правових цінностей, юридичної техніки, тобто усього того, що стосується правового прогресу. Показниками правового прогресу є високий рівень правової культури, що передбачає:

-- правові знання;

-- добровільність виконання вимог правових норм;

-- престиж, авторитет юридичної науки;

-- участь громадян в управлінні державою;

-- реальність прав і свобод громадян;

-- якість роботи правоохоронних органів;

-- ефективність правового регулювання;

-- належне правове виховання;

-- належний рівень розвитку всієї системи юридичних актів; --стан законності в суспільстві, тобто якою мірою суб'єкти правовідносин дотримуються юридичних норм, що діють у суспільстві.

' Таким чином, правова культура особи -- необхідна передумова і творче начало правового стану суспільства, його мета і складова частина. Разом з тим це ступінь і характер правового розвитку самої особи, які знаходять свій вираз у рівні її правомірної діяльності. Будучи обумовленою до певної міри правовим станом суспільства, вона лежить в його основі, створюючи цілісне ядро.

Правова культура особи передбачає її позити вну правову свідомість в дії. Це творча діяльність, яка відповідає прогресивним досягненням суспільства в правовій сфері, завдяки якій відбувається постійне правове збагачення індивіда.

Правову культуру особи і суспільства можна розглядати як одну з категорій загальнолюдських цінностей, як найважливіший результат загальногуманних завоювань, вона стає невід'ємним компонентом цивілізованого громадянського суспільства.

Прийняття в Україні Конституції, створення відповідно до неї правових законів є суттєвим фактором подальшого піднесення української культури. Вона формує громадянську, політичну і правову свідомість особистості, сприяє розвиткові загальної культури нації в демократичному і гуманістичному напрямах, утвердженню із свідомості людей поваги щодо соціальної справедливості.

Конституцію України можна розглядати як юридичну форму засад культури українського суспільства, його окремих прошарків та громадян.

2. СТРУКТУРА ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ

Структурними елементами правової культури виступають компоненти юридичної дійсності в їх особливому ракурсі еталонів поведінки: право, правосвідомість, правові відносини і законність, правопорядок і правомірна діяльність суб'єктів. Елементи, що утворюють правову культуру суспільства, виступають основними компонентами декількох відмінних систем.

Особливої уваги заслуговує аспектактивності правової культури. При цьому перш за все потрібно мати на увазі дві сторони такої діяльності:

-- безпосередньо у правовій сфері;

-- неправового характеру, але зв'язаної зі сферою дії права.

Розуміння першої не становить якоїсь складності, хоча і тут проявляються надто нетрадиційні погляди. Щодо другої мова може йти тоді, коли її зміст набуває художньої форми тих чи інших творів, які відображають правові ідеї, теорії, оцінки, відчуття. Ця діяльність безпосередньо не входить до складу предмета правової культури, але своїм ідейним змістом доповнює її. Так, радіо, телебачення, живопис, кіно, журналістика, будучи самостійними засобами масової інформації, також наповнюють її правові «фонди».

До діяльності, що пов'язана з правовою сферою, близько прилягає застосування різних кібернетичних прийомів і методів в правознавстві й юридичній практиці.

Названі елементи не повністю збігаються зі змістом правової культури, вони характеризують лише рівень правового розвитку суспільства. Цей зміст охоплює не просто правосвідомість, право, законність та ін., а й характер, ефективність, ступінь їх розвитку, тобто те, що дає їм даний етап суспільного процесу.

Структура правової кул ьтури особи досить багатогранна. Тут можна вести мову про декілька властивостей:

а) форма вираження;

б) соціальний рівень;

в) зміст та ін.

Юридична освіченість особи знаходить вияв втрьох станах -- правовій культурній орієнтації, творчій діяльності щодо їх реалізації й в отриманих результатах реалізації.

Як відповідний ступінь розвитку індивіда, правова культура людини проявляється насамперед в підготовці її до сприйняття прогресивних правових ідей і законів, у вмінні і навиках користуватися правом, а також воцінці власнихзнань права. З цих позицій культура особи характеризується наявністю правових культурних орієнтацій.

Далі, правова культура -- це відповідний характер і рівень творчої діяльності особи, в процесі якої вона набуває і розвиває свої правові знання, вміння, навички. І, нарешті, правова культура виступає як результат творчої діяльності у сфері права. Останній спосіб існування цього явища виражається як його внутрішній потенціал.

Запропонований підхід має не тільки теоретичне, а й практичне значення. При аналізі реального стану юридичної культури особи необхідно враховувати рівень її розвитку у населення.

При оцінці правової культури особи важливо враховувати рівень і глибину пізнання правових явищ, опанування ними.

Тут виділяється буденний, професійний (спеціальний) і теоретичний рівні правової культури.

Буденний рівень обмежений повсякденними рамками життя людей при їх зіткненні з правовими явищами. За допомогою такої культури не можна об'єктивно осмислити та оціни ги всі сторони правової практики. Проте не слід її розглядати як дефектну, другорядну.

Специфіка буденної правової культури така, що вона не піднімається до рівня теоретичного узагальнення, а проявляється на стадії здорового глузду, активно використовується людьми в їх повсякденному житті та є значним масивом правомірної поведінки.

Професійний рівень характерний для осіб, які спеціально займаються правовою діяльністю. Зрозуміло, що юристам-практикам властивий більш високий ступінь знань і розуміння правових проблем, завдань, цілей, а також професійна поведінка.

Теоретичний (науковий)рівень відображає наукові знання щодо сутності, характеру і взаємодії правових явищ взагалі, всього механізму правового регулювання, а не будь-яких окремих напрямів. Він виробляється колективними зусиллями вчених -- філософів, соціологів, юристів, досвідом практичних працівників.

Теорія правової культури як форма концептуального усвідомлення потреб суспільства в правовому регул юванні тих чи інших сфер життя може і повинна бути ідейно-теоретичним джерелом права. Законотворчість і застосування правових норм компетентними органами передбачає достатньо високий теоретичний рівень правової культури.

Буденний, професійний і науково-теоретичний рівні правової культури тісно взаємопов'язані і взаємообумовлені.

Уявити в полиш мірі сутність культури не можна, не розкривши її логічної структури, юридичних понять і категорій, оціночних суджень. З цих позицій правова культура складає відповідну суму об'єктивних за своїм змістом знань.

У правовій культурі особи можна виділити три категорії, що знаходяться в нерозривному зв'язку, єдності:

-- ідейно-теоретичні правові уявлення;

-- позитивні правові відчуття;

-- творча діяльність індивіда в правовій сфері.

Зміст юридичної культури визначає модель право-культурної особи. Така модель передбачає характеристику:

а) фактично; правової і правознавчої поведінки особи;

б) її ставлення до права і правових явищ, усвідомлення соціальної значимості права і правопорядку, поважливе ставлення до прав іншої людини;

в) навики правомірної поведінки;

г) громадсько-правова активність.

Володіючи високою правовою культурою, громадяни в змозі вільно себе орієнтувати, виходячи з визначення соціальної цінності права, власної обраної поведінки.

Проявом пр.вової культури суспільства є нинішнє законодавство України, його рівень щодо міжнародної правової культури, атакож його відношення до людини.

«Правова культура українського суспільства сьогодні має дві тенденції: по-перше, вона намагається вчасно реагувати на економічні, політичні, суспільні зміни в Україні; по-друге, багато нового в суспільстві оцінюється з точки зору таких діючих правових норм, які потребують їх скорішої заміни, тобто розвиток правової культури гальмується недосконалим законодавством»¹.

Правова культура в реальному житті виконує одночасно декілька специфічних функцій.

1. Пізнавально-реформаторська функція пов'язана з теоретичною й організаторською діяльністю щодо формування правової держави і громадянського суспільства. Ця функція створює правові і моральні гарантії таких загальнолюдських цінностей, як чесність і порядність, доброта і милосердя, моральний самоконтроль і сумлінність, людська гідність і свобода вибору. 2. Праворегулятивна функція спрямована на забезпечення стійкого, злагодженого, динамічного і ефективного функціонування всіх елементів правової системи.

Правова культура може забезпечити соціальну згуртованість людей. Вона дозволяє не тільки здійснювати правове спілкування між громадянами, але й регулювати їх взаємовідносини в юридичній сфері. Регулятивна функція забезпечується через правові та інші соціальні норми.

3. Ціннісно-нормативна функція правової культури знаходить вираз за допомогою системи аксіологічниххарактеристик. Вказана функція проявляється при вивченні оціночного ставлення особи до результату і цілей її дій, які спрямовані на зміну оточуючої правової дійсності, до еталонів і зразків поведінки, що передбачені нормами права. Оціночна діяльність в правовій культурі полягає у «вимірі» індивіда, спільноти людей права, законності, правопорядку, правовідносин, механізму правового регулювання шляхом зіставлення з відповідними правовими цінностями. Це -- оцінка всієї сукупності законодавства, конкретних правових норм поведінки громадян, діяльності правоохоронних органів щодо боротьби зі злочинністю (наприклад, оцінюючи місце і роль правоохоронних органів у процесі державотворення, Президент України Л.Д. Кучма образно порівняв їх із своєрідним міністерством правового, морально-психологічногота соціально-економічного здоров'я суспільства).

4. Правосоціальна функція може бути вивчена через призму формування правових якостей особи. Безперечно, на цей процес суттєвий вплив чинить правова дійсність. Разом з тим необхідна цілеспрямована правовиховна робота, важливі заходи щодо організації юридичного всеобучу населення, надання йому юридичної допомоги, активізації процесів самовиховання особи.

5. Комунікативна функція. Забезпечуючи спілкування громадян у юридичній сфері, вона існує через це спілкування і впливає на нього. Таке спілкування опосередковується юридичними виданнями і сьогодні значно розширюється у зв'язку з удосконаленням роботи засобів масової інформації. Правова культура конкретного суспільства не може успішно розвиватися без залучення до правових культур інших народів.

6. Прогностична функція охоплює правотворчість і реалізацію права, забезпечує правомірну поведінку громадян, їх соціальну активність, міститьаналіз тенденцій, що характернідля всієї правової системи. На сьогоднішній день елементи наукового прогнозування і плановості, наприклад, в законотворчій діяльності посилюються, хоча логіка, послідовність розробки і прийняття законодавчих актів бажає бути кращою. Вихідною передумовою прогнозування розвитку правової культури виступає дослідження не тільки цінностей, а й пошук шляхів, які долають протиріччя в законодавстві й правовій системі, забезпечують правовий розвиток особи. Все це впливає і на нашу правову культуру.

3. Функції правової культури

Структурними елементами правової культури виступають компоненти юридичної дійсності в їхньому особливому ракурсі еталонів поводження: право і правосвідомість, правові відносини і законність, правопорядок і правомірна діяльність суб'єктів. Елементи, що утворять правову культуру суспільства, одночасно включені й в інші структури. Більш того, ці елементи виступають складеними компонентами декількох різних систем.

Особливої уваги заслуговує діяльна сторона правової культури. При цьому необхідно насамперед мати на увазі дві області діяльності: 1) безпосередньо в правовій сфері; 2) неправового характеру, але зв'язана зі сферою дії права.

Розуміння першої не представляє особливої складності, хоча і тут виявляються дуже нетрадиційні погляди. Про другий може йти мова тоді, коли змістом її виявляється розробка, припустимо, у художній формі яких-небудь добутків, отражающих. правові ідеї, теорії, оцінки, почуття. Ця діяльність безпосередньо не входить у предмет правової культури, але своїм ідейним змістом наповняє її. Так, радіо, телебачення, література, живопис, кіно, журналістика, будучи самостійними засобами інформації, проте поповнюють її правові «фонди».

До діяльності, зв'язаної з правовою сферою, близько примикає застосування різних кібернетичних прийомів і методів у правознавстві і юридичній практиці.

Названі елементи не цілком збігаються зі змістом правової культури вони характеризують лише рівень правового розвитку суспільства. Змістом же охоплюються не просто правосвідомість, право, законність і т.п., але і характер, ефективність, ступінь їхнього розвитку, тобто те, що дає їм даний етап суспільного процесу.

Структура правової культури особистості дуже багатогранна. Тут можна вести мову про декілька площин структури: формах вираження, соціальному рівні, змісті і т.д. Юридична освіченість особистості виражається в трьох станах -- правових культурних ориентациях, творчої діяльності по їхній реалізації й в отриманих результатах реалізації.

Як визначений ступінь розвитку індивіда, правова культура людини виявляється насамперед у підготовленості його до сприйняття прогресивних правових ідей і законів, в умінні і навичках користатися правом, а також в оцінці власних знань права. З цих позицій культура особистості характеризується наявністю правових культурних орієнтації.

Далі, правова культура -- це визначений характер і рівень творчої діяльності особистості, у процесі якої вона чи здобуває розвиває свої правові знання, уміння, навички. Нарешті, правова культура виступає як результат творчої діяльності в сфері права. Останній спосіб існування даного явища виражається як його внутрішній потенціал.

Пропонований підхід має не тільки теоретичне, але і практичне значення. При аналізі реального стану юридичної культури особистості необхідно враховувати рівень її розвитку в населення. Так, якщо правову культуру розглядати лише як юридичний потенціал, те чи вільно мимоволі залишаються осторонь не тільки перспективи її подальшого розвитку, але і стійкість уже приоб-

ретенной. Пеовое забезпечується правокультурной творчою діяльністю, друге -- виробленням правових орієнтації.

У визначенні правової культури як ступеня і характеру правового розвитку особистості, що забезпечують якісь сторони індивідуальної активності, містяться дві незвідні характеристики. Перша -- це по ,1.затель соціальної розвиненості людини з боку її рівня і з боку спрямованості (типу).

З цих позицій структура правової культури особистості виступає в двуедином якості -- типу людської діяльності і її орієнтації на право, галузь, окремий закон. Тут можна говорити про циви-листической, криміналістичної, адміністративної і судебно-про-цессуальной 1 фавовой культурі.

Немає необхідності вести мову про самостійну структуру правової культури особистості, виходячи з усіх галузей права, однак мають місце в реальному житті різні її напрямки з урахуванням істотних особливостей діяльності суду, органів внутрішніх справ (у цілому адміністративних органів), чи наслідки цивілістики.

При оцінці правової культури особистості важливо враховувати рівень і глибину пізнання правових явищ, оволодіння ними. Тут виділяються повсякденний, професійний (спеціальний) і теоретичний рівні право';ой культури.

Повсякденний рівень обмежений повсякденними рамками життя людей при їхньому зіткненні з правовими явищами. Даний вид культури як би «зупиняється» на поверхні правових явищ, її узагальнення неглибокі. За допомогою такої культури не можна об'єктивно осмислити й оцінити всі сторони правової практики. Однак буде помилкою розглядати її як потенційно дефектну, другорозрядну.

Специфіка повсякденної правової культури така, що вона, не піднімаючи до рівня теоретичних узагальнень, виявляється на стадії здорового глузду, активно використовується людьми в їхньому повсякденному житті при дотриманні юридичних обов'язків, використанні суб'єктивних прав і являє собою величезний масив правомірного поводження.

Професійний рівень складається в облич, що спеціально займаються правовою діяльністю. При безпосереднім, щоденному зіткненні з правовими поняттями і явищами в юристів виробляється професійна правова культура. Їм властива більш високий ступінь знання і розуміння правових проблем, задач, цілей, а також професійного поводження.

Пошуки сутності і змісту правових категорій під силу особистості, що володіє такою правовою культурою, що відповідає її науково-теоретичної діяльності. Правова культура теоретичного рівня являє собою наукові знання про сутність, характер і взаємодію правових явищ узагалі, усього механізму правового регулювання, а не якихось окремих напрямків. Вона виробляється колективними зусиллями вчених-філософів, соціологів, юристів, суспільним досвідом практичних працівників.

Теорія правової культури як форма концептуального, усвідомлення потреб суспільства в правовому регулюванні тих чи інших сфер життя може і повинна бути ідейно-теоретичним джерелом права. Законотворчість і законоприменение компетентними органами припускають досить високий теоретичний рівень правової культури.

Повсякденний, професійний і науково-теоретичний рівні правової культури тісно взаємозалежні і взаємообумовлені.

Представити повною мірою сутність культури не можна, не розкриваючи її логічну структуру, юридичні поняття і категорії, оцінки (оцінні судження) і деонтические правові модальності. Юридичні поняття і категорії складають раціональну сторону правової культури особистості, виражаючи досягнуту нею ступінь знань і розуміння правових явищ. З цих позицій правова культура являє собою визначену суму об'єктивних по своєму змісті знань.

Правові поняття служать (хоча далеко не завжди) основою формування оцінної сторони культури особистості. Оцінний момент, органічно властивій правовій культурі, не тільки дозволяє зрозуміти її роль у правовому регулюванні як фактора, що забезпечує підтримку прогресивних правових норм, але і сприяє скасуванню застарілих регуляторів, формуванню новому, відповідному високому техніко-юридичному й ідейно-теоретичному рівню.

У правовій культурі індивіда також присутні спеціальні елементи її логічної структури -- нормативні чи судження деонтические модальності, що включають такі модальні оператори, як «зобов'язання», «дозволене», «заборонено». Нормативні судження складаються на фундаменті правових знань, оцінок і сприяють саморегулюванню правового поводження особистості.

У правовій культурі особистості можна виділити три категорії, що знаходяться в нерозривній єдності: ідейно-теоретичні правові представлення, позитивні правові почуття і творча діяльність індивіда в правовій сфері. Перша -- це система поглядів на діюче чи бажане право, явища, на правове життя в цілому.

У теоретичному, системному вираженні правові представлення складають правову теорію, що виступає ведучою стороною правової культури. Позитивні емоційні відносини особистості до права і правових понять являють собою правове почуття, що разом з настроєм, психологічним складом, звичками і традиціями в сфері дії права складають соціально-правову психологію. Позитивний її прояв і виступає елементом правової культури.

Зміст юридичної культури визначає модель правокуль-турной особистості. Така модель припускає характеристику: а) фактичного правового і правозначимого поводження особистості; б) її відносини до права і правових явищ, усвідомлення соціальної значимості права і правопорядка, визнання поважного відношення до прав іншої людини; в) звички до правомірного поводження; г) правовій-цивільно-правової активності.

Володіючи високою правовою культурою, громадянин у стані вільно себе орієнтувати, виходячи з визнання соціальної цінності права і власного обраного поводження. У наш час це особливо важливо, оскільки, з одного боку, ще існують багато хто морально застарілі, що не відповідають інтересам правової держави і цивільного суспільства юридичні правила, а з іншого боку - з'явилася погроза порушення закону під прикриттям демагогічних міркувань про демократію.

Правова культура в реальному житті виконує одночасно кілька специфічних функцій -- познавательно-преобразовательную, праворегулятивную, ценностно-нормативную, правосоциализа-торскую, комунікативну і прогностичну.

Познавательно-преобразовательная функція зв'язана з теоретичною й організаторською діяльністю по формуванню правової держави і цивільного суспільства. Вона покликана сприяти узгодженню суспільних, групових і особистих інтересів, поставити людини в центр суспільного розвитку, створити йому гідні умови життя і праці, забезпечити соціальну справедливість, політичну волю, можливість усебічного розвитку. Ця функція зв'язана зі створенням правових і моральних гарантій таких загальнолюдських цінностей, як чесність і порядність, доброта і милосердя, моральний самоконтроль і совісність, людське достоїнство і воля вибору.

Праворегулятивная функція спрямована на забезпечення стійкого, злагодженого, динамічного й ефективного функціонування всіх елементів правової системи, а стало бути, і суспільства в цілому.

Правова культура, виступаючи компонентом правової свідомості і буття в їхній органічній єдності, сполучена не тільки з відображенням усього суспільного буття, але і з активним зворотним впливом на нього. Властиві їй ідеали, правові норми, принципи, традиції і зразки поводження можуть сприяти консолідації класів, інших соціальних груп і шарів громадян, концентрації їхніх зусиль на формування правової держави.

Правова культура може забезпечувати соціальне зімкнення людей. Вона дозволяє не тільки здійснювати правове спілкування між громадянами, але і регулювати їхні взаємини в юридичній сфері.

Регулятивна функція реалізується через правові й інші соціальні норми. Завдяки цій функції правова культура забезпечує підпорядкування соціальних прагнень і ідеалів, взаємність прав і обов'язків громадян, вносить елемент упорядкованості в ці відносини.

Ценностно-нормативная функція правової культури виражається за допомогою системи аксиологических характеристик. Вона виявляється в різноманітних фактах, що здобувають ціннісне значення, відбиваючи у свідомості діючих індивідів і людських учинків, соціальних інститутах. Виходячи з цього, правові норми, інші складові правовий культури суспільства виступають об'єктами оцінки. Тут мова йде про цінності в праві і самім праві як цінності.

Зазначена функція виявляється і при вивченні оцінного відношення особистості до результату і мети її дій, спрямованих на зміну навколишньої правової дійсності, до еталонів і зразків поводження, передбаченим нормами права. Оцінна діяльність у правовій культурі складається в «вимірі» індивідом, спільністю людей права, законності, правопорядка, правовідносин, механізму правового регулювання шляхом зіставлення з відповідними правовими цінностями. Оцінці піддається правова реальність у самому широкому діапазоні -- від конкретної юридичної ситуації до правової системи в цілому. Це оцінка всієї сукупності законодавства, конкретних правових норм, поводження громадян, діяльності правоохоронних органів у боротьбі з правопорушеннями.

Правосоциализаторская функція може бути вивчена через призму формування правових якостей особистості. Безумовно, на цей процес істотний вплив робить правова дійсність. Разом з тим необхідна цілеспрямована правовоспитательная робота, важливі заходи щодо організації юридичного всеобуча на селища, наданню йому юридичної допомоги, активізації процесів самовиховання особистості.

Правова культура виконує і комунікативну функцію. Забезпечуючи обшение громадян у юридичній сфері, вона існує через це спілкування і впливає на нього. Тут мається на увазі не тільки безпосереднє про.цение громадян у сфері дії права, але і непряме «спілкування» з обличчями, що належать до минулих поколінь, чи з нашими сучасниками, з якими ми особисто незнайомі, чи які відділені від нас відстанню і часом.

Таке спілкування опосредуется юридичними добутками і сьогодні значно розширюється в зв'язку з удосконалюванням засобів масової інформації. Правове спілкування виступає як форма межсубъектных взаємодій вільних і унікальних особистостей у сфері права.

4. Співвідношення правої культури та правосвідомості

Правосвідомість -- явище ідеальне, безпосередньо спостеріга не. Воно являє собою чи сферу область свідомості, що відбиває правову дійсність у формі юридичних знань і оцінних відносин до права і практики його реалізації, соціально-правових установок і ціннісних орієнтації, що регулюють поводження (діяльність) людей у юридично значимих ситуаціях.

Теорія держави і права традиційно досліджує такі категорії, як поняття, сутність, структура правосвідомості, його функції, співвідношення з правом і роль у механізмі правового регулювання суспільних відносин у цілому, у забезпеченні законності зокрема, а також правове виховання населення і юристів-професіоналів. У літературі існує думка, що поряд з такими досить чітко відособленими частинами науки, як теорія права і теорія держави, відносно самостійне значення має і теорія правосвідомості.

Свідомість виникає в процесі будь-якої діяльності і виявляється в ній. Тому чи функції призначення правової свідомості можуть бути зрозумілі з результатів діяльності його суб'єктів.

Відповідно до теоретичної концепції, поділюваної багатьма авторами, основні функції правосвідомості -- пізнавальна, оцінна і регулятивна. Всі інші функції практично охоплюються ними, зокрема інформативна, прогностична й ін. Пізнавальної функції відповідає визначена сума юридичних знань, що є результатом інтелектуальної (розумової) діяльності і «правова підготовка, що виражаються в понятті. Оцінна функція викликає визначене емоційне відношення особистості до різних сторін і явищ правового життя на основі досвіду і правової практики. Емоційне відношення виражається у визначенні значимості отриманих знань у конкретній чи ситуації на майбутнє з погляду індивіда, групи, суспільства. Коштовним визнається те, що служить об'єктом бажання і цілей діяльності, що піддається вибору і перевазі в ряді інших явищ.

У зміст правосвідомості входять чотири основних види оцінних відносин: до права і законодавства (його принципам, нормам, інститутам); до правового поводження навколишніх і до об'єктів діяльності (злочинності, злочинам, злочинцям); до правоохоронних органів (прокуратурі, адвокатурі, суду, юстиції, органам внутрішніх справ, їхньої діяльності); до свого правового поводження (самооцінка).

У результаті практичної реалізації ціннісного відношення за участю волі, що виконує роль енергетичного двигуна, виникає нове утворення -- інтелектуально-емоційно-вольовою, іменованою правовою установкою. Під установкою розуміється чи тенденція схильність особистості певним чином сприймати й оцінювати інформацію, процеси, явища і готовність діяти у відношенні їхній відповідно до цієї оцінки. У своїй сукупності установки організуються в систему ціннісних орієнтації, заснованих на системі переконань. Домінуючі установки визначають спрямованість особистості, її життєву позицію і характеризують змістовну сторону ціннісних орієнтації. Відповідно правова орієнтація -- це сукупність правових установок чи індивіда спільності (групи, колективу), безпосередньо формуючий внутрішній план, програму діяльності в юридично значимих ситуаціях.

Регулятивна функція правосвідомості здійснюється за допомогою правових установок і ценностно-правовых орієнтації, що синтезують у собі всі інші джерела правової активності. Результат цієї регуляції -- поведінкова реакція у виді правомірного чи протиправного поводження*.

Правова підготовка людей не вичерпується їх формальними юридичними знаннями. Можна мати знання, але не вміти ними користатися.

Експериментальні дослідження правосвідомості різних груп і шарів населення показали, що центральним компонентом правосвідомості, що визначає відповідність поводження (діяльності) нормам права, є ціннісні відносини до закону. Для юристів-професіоналів поряд з відношенням до закону однаково значимими є правові знання й уміння застосовувати їх. На відміну від населення, якому досить знати принципи, аксіоми права і найбільш ходові (потрібні) норми права, юристи повинні досконально знати аксіоми, принципи і норми тих галузей права, з якими вони працюють, досить добре -- всіх інших, суміжних галузей, обов'язково -- джерела права, наукову літературу (рекомендації) і судову практику по реалізованих галузях права. Вони повинні бути готові освоїти в необхідному обсязі нові знання з будь-якої галузі права, науки і техніки, що виявляться потрібними в роботі.

Правосвідомість існує «до», «послу» права і «паралельно» з ним і є, по-перше, його джерелом, що відбиває об'єктивні потреби розвитку суспільства, по-друге, одним з обов'язкових механізмів (інструментів) реалізації, втілення в життя, по-третє, засобом оцінки відповідності поводження (діяльності) нормам права.

Будучи у відомому змісті безпосереднім джерелом права, правосвідомість знаходить своє вираження в правових актах, впливає на сам процес і результаті правотворчества. Через правову свідомість і завдяки саме йому законодавець, як говорив Гегель, «уловлює дух своєї епохи» і відбиває його в правових актах.

Правові норми, у свою чергу, впливають на розвиток правової свідомості громадян, формування правильних представлень про правові принципи і норми, правовідносинах, відповідальності. Правосвідомість відіграє регулюючу роль і в процесі правореализации, у тому числі при дозволі юридичних справ, прийнятті правоохоронних актів, а також усіх видів конкретних юридичних рішень. Той факт, що виконання правових норм значною частиною людей (різної в різних умовах) здійснюється свідомо, у силу внутрішнього переконання, саме і свідчить про регулюючу ролі правосвідомості. Чим вище рівень правосвідомості, тим у більшій мері воно виявляє цю свою роль приведення поводження у відповідність з метою і волею, що виражаються в праві, тим міцніше законність і правопорядок.

Оцінка результатів діяльності і кожного рішення в правовій сфері також виробляється за допомогою правової свідомості. Результатом оцінки є визнання поводження (деятельності) правомірним чи протиправної, а якщо протиправне поводження овершается спеціальним суб'єктом -- посадовою особою, працівником правоохоронних органів на чи службі в зв'язку зі службою -- порушенням законності. Таким чином, правова свідомість є органічною складовою частиною правотворческой і правореализующей діяльності, виконує роль чи механізму інструмента.

Відомі різні види правосвідомості. По суб'єктах правова свідомість підрозділяється на індивідуальне, групове і суспільне. Індивідуальна і групова правова свідомість носить суспільний (соціальний) характер. Суспільна і групова правосвідомість не існує поза індивідуальним. З погляду глибини відображення правової діяльності звичайно виділяють три рівні правосвідомості: повсякденне (емпіричне), наукове (теоретичне) і професійне. Повсякденна правосвідомість складається стихійно, під впливом конкретних умов життя, особистого життєвого досвіду і правового утворення, доступного населенню.

Теоретичне (наукове) правосвідомість, на відміну від повсякденного, формується на базі широких і глибоких правових узагальнень, знання і закономірностей і спеціальних досліджень соціально-правової дійсності. Саме наукова правосвідомість повинна бути безпосереднім джерелом правотворчества, служити удосконалюванню юридичної практики, тому що немає нічого більш практичного, чим гарна теорія.

Професійна правосвідомість -- це правова свідомість юристів. У залежності від предмета відображення в правосвідомості юриста утворяться сфери, що відповідають різним галузям правових відносин (наприклад, господарським, комерційним, цивільно-правовим, кримінально-правовим, карно-процесуальним і т.д.). Сутність і особливості правової свідомості юристів конкретизуються в змісті правової ідеології і правової психології, у системі властивій даній професійній групі правових знань, представлень, установок, ціннісних орієнтації і т.д. Правова свідомість юристів повинна оыть теоретичним. До нього цілком підходить такий ступінь вираження, як ідеологічний рівень. Юристи традиційно входять у перелік представників ідеологічного стану. Основна мета науки -- виділити конкретні особливості правосвідомості юристів, насамперед ті, котрі дозволяють бути висококваліфікованим фахівцем, строго і неухильно дотримуватися законності. Порівняльні дослідження різних соціально-демографічних, вікових, професійних і інших груп і шарів законослухняного населення, різних категорій злочинців і юристів-професіоналів (прокурорів, адвокатів, суддів, слідчих, співробітників органів внутрішніх справ і т.д.), що проводилися протягом 15 останнього років, дозволили розширити уявлення про правосвідомість юристів.

Для юристів правова підготовленість, природно, має визначальне значення. Вона повинна бути більш високої, чим у законослухняних громадян, відрізнятися обсягом, глибиною і формалізованим характером знань, принципів і норм права, а головне, як уже відзначалося, -- умінням їхній застосовувати. Якщо звернутися до структури процесу реалізації права у формі правозастосування, то можна назвати етапи, що квалифицированно можуть виконати только юристи. До них відносяться: установлення фактичних обставин справи; вибір (відшукання) відповідної правової норми; з'ясування змісту (змісту) правової норми -- тлумачення; ухвалення рішення про застосування норми чи закону підзаконного акта в даному випадку; видання правоприменительного акта.

Юриста-професіонала повинне відрізняти стійко позитивне відношення до права і практики його застосування, що припускає максимально високий ступінь згоди з правовою нормою (із законодавцем), розуміння корисності, необхідності і справедливості її застосування, звичку дотримувати закон.

Особливості правового розуму і правових почуттів юристів виражаються також у професійному розсуді, що є джерелом пропозицій по удосконалюванню правового регулювання, чи зняттю нейтралізації протиріч, що виникають у процесі застосування права.

Інтенсивність, ступінь виразності, гострота прояву правових знань, правових установок і ціннісних орієнтації відрізняють професійну правосвідомість від правової свідомості законослухняних громадян і злочинців. У самому загальному виді результати конкретно-соціологічних досліджень професійно-правової свідомості юристів свідчать про те, що, з одного боку, специфіка їхньої правосвідомості виявляється в стійко позитивних характеристиках, особливо в порівнянні з полярною групою, але, з іншого боку - деформації їхньої свідомості носять більш негативний характер, чим у представників інших груп. Мають місце роздвоєність і внутрішня суперечливість їхньої свідомості, що виражається, зокрема, у можливості протиставлення законності і доцільності, у допустимості порушень законності «в інтересах справи», у применшенні ролі і значення прав, воль і законних інтересів особистості.