Правовий статус іноземних громадян та осіб без громадянства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота з теми:

Правовий статус іноземних громадян та осіб без громадянства

ЗМІСТ

Вступ

РОЗДІЛ 1. Основні категорії, пов'язані з адміністративно-правовим становищем іноземців

РОЗДІЛ 2. Поняття «іноземець» та види іноземців

РОЗДІЛ 3. Правовий статус іноземних громадян та осіб без громадянства

РОЗДІЛ 4. Правовий статус біженців

РОЗДІЛ 5. Види правових режимів іноземців

РОЗДІЛ 6. Особливості відповідальності іноземців в Україні

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Питання щодо правового становища іноземців в Україні все ще залишаються актуальними незважаючи на прийняття деяких нормативних актів у цій сфері. При цьому зазначимо, що вивчення даної проблеми має велике теоретичне та практичне значення, оскільки норми стосовно правового становища іноземців та зокрема їх адміністративно-правового статусу потребують подальшого вдосконалення.

Правовий статус іноземців вивчали Н. Абрамов, С. Алексєєв, С. Аносов, Р. Валєєва, Н. Вітрук, Л. Галенська, Ю. Герасименко, В. Губін, К. Кучинський, В. Лісовський, Б. Пак, Д.Фельдман та ін. їх праці мають важливе значення для вдосконалення правового статусу іноземних громадян і осіб без громадянства та взагалі інституту права, що регулює відносини з цією категорією громадян. Однак лишається недостатньо дослідженим питання адміністративно-правового статусу іноземців в Україні.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсової роботи: “Правовий статус іноземців в Україні”.

Об'єкт дослідження - конституційне право України.

Предмет дослідження - правовий статус іноземців в Україні.

Мета дослідження - охарактеризувати поняття «іноземець», розглянути правовий статус іноземних громадян, осіб без громадянства, біженців, а також особливості відповідальності іноземців в Україні.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

розглянути основні категорії, пов'язані з адміністративно-правовим становищем іноземців;

2) дослідити поняття «іноземець» та види іноземців;

3) вивчити правовий статус іноземних громадян та осіб без громадянства;

4) розглянути правовий статус біженців;

5) дослідити види правових режимів іноземців;

6) вивчити особливості відповідальності іноземців в Україні.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз літературних джерел, синтез, узагальнення, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел. Робота викладена на 40 сторінках друкованого тексту. Список використаної літератури виключає 20 найменувань.

РОЗДІЛ 1. Основні категорії, пов'язані з адміністративно-правовим становищем іноземців

Спробуємо розглянути такі поняття, як «людина», «особистість», «громадянин», а також їх співвідношення; здійснити порівняльний аналіз правового статусу особистості, громадянина та людини; встановити деяку термінологічну визначеність у використанні таких понять, як «правовий статус» і «правове становище», та визначити сутність адміністративно-правового статусу іноземців.

З огляду на це, для більш глибокого осмислення і визначення адміністративно-правового статусу іноземців слід звернути увагу на аналіз змісту таких понять, як «людина», «особистість», «громадянин», а також розглянути їх співвідношення.

У науковій літературі найбільш поширеним є тлумачення поняття «людина», що вживається для характеристики певних біологічних рис homo sapiens на певній стадії розвитку, який є єдиною живою істотою, що наділена свідомістю [20, 345].

Варто зазначити, що поняття «особистість», на відміну від поняття «людина», розглядається насамперед як індивід, який має свої неповторні якості, та деколи як людина, що має певні типові соціальні якості, що відображають риси того середовища, до якого вона належить (робітник, селянин, службовець тощо).

Порівнявши ці два поняття, бачимо, що людина - це істота не стільки біологічна, скільки соціальна, яка, перебуваючи у стосунках із іншими людьми в суспільстві, набуває характеру особистості. Але не будь-яка людина є особистістю, оскільки особистістю не народжуються, а стають в процесі життєдіяльності. Водночас не вважають особистістю дитину та психічно хвору людину, тому що особистість повинна мати риси, властиві дорослій та психічно нормальній людині, володіти набутими знаннями, культурою тощо.

Якщо особистість є продуктом соціального середовища та історії і є її суб'єктом, то громадянин - це фізична особа, що належить конкретній державі. Така належність має політико-правовий характер і виявляється у взаємовідносинах між державою та особою, яка перебуває під її владою. У суспільстві особистість пов'язана не тільки з державою, а й з певними класами тощо. Але оскільки будь-яка особистість є громадянином, відносини особистості з державою і визначаються за допомогою інституту громадянства. Ще до Аристотеля як узагальнено-юридична назва людини було відомим поняття «громадянин». У Київській Русі «громадянин» означав «міський житель». З кінця XVIII ст. громадянином вважали будь-якого жителя держави. Потім громадянами стали називати цивільних, невійськових осіб. В епоху Петра І, громадянин - це не тільки житель у державі, а и член суспільств.

Отже, громадянин - це особа, що юридично належить певній державі, а остання у свою чергу наділяє свого громадянина відповідними правами, покладає на нього обов'язки і встановлює відповідальність за їх невиконання, тобто визначає його правовий статус, а з іншого боку - захищає права та інтереси особистості (громадянина). Громадянством вважають належність особи до конкретної держави, стійкий юридичний зв'язок між ними, що виражається в їх взаємних правах та обов'язках.

У Конституції України термін «особистість» вживається як збиране поняття, до якого включають і людину (іноземця, особу без громадянства), і громадянина. Під правовим статусом особистості мають на увазі систему прав, свобод і обов'язків, яка встановлена в нормах права, тобто сутністю правового статусу особистості є її права, свободи та обов'язки, що визначені Конституцією й іншими законодавчими актами. Основою правового статусу особистості є її конституційний статус, де права, свободи та обов'язки разом утворюють єдиний узгоджений комплекс. Водночас у кожній галузі права існують свої особливі, властиві саме їй права й обов'язки. їх сукупність, яка закріплена в окремій галузі, утворює категорію «галузевий правовий статус особистості». В адміністративному праві - це адміністративно-правовий статус.

Саме поняття «правовий статус» є зовсім не простим. Воно включає не тільки права та обов'язки, а й гарантії забезпечення, здійснення прав, свобод і виконання обов'язків тощо. Щодо адміністративно-правового статусу іноземців, то це права, обов'язки, гарантії забезпечення прав, свобод і виконання обов'язків у сфері державного управління на території їх перебування.

Слід зазначити, що такі категорії, як правовий статус громадянина та особистості, завжди перебувають у взаємовідносинах із суспільством та державою і не залежать від самої людини [20, 347].

В юридичній літературі існує декілька підходів до розуміння правового статусу особистості і громадянина. В одних джерелах зазначається, що «правовий статус особистості» - поняття більш широке, ніж «правовий статус громадянина», оскільки регулює не тільки відносини з державою, а й з класами, партіями, а також стосунки однієї особистості з іншою тощо. А «правовий статус громадянина» вважають сукупністю юридичних свобод, суб'єктивних прав, юридичних обов'язків і відповідальності громадянина, які створюються на основі Конституції та закріплені іншими нормативними актами, що і визначають сутність правового статусу громадянина, його відносин з державою.

В інших джерелах «правовий статус особистості» вважають родовим поняттям, що є: по-перше, правовим статусом громадянина; по-друге, правовим статусом іноземця; по-третє, правовим статусом особи без громадянства (апатриду). Щодо «правового статусу громадянина», то він є всеосяжним, тобто громадянин має всю повноту встановлених у законодавстві прав і свобод, на нього також поширюються і всі обов'язки. Правовий статус інших суб'єктів містить низку винятків. Наприклад, іноземці не можуть брати участі у виборах і референдумах, служити в армії, створювати політичні партії та ін. [20, 348].

Варто акцентувати увагу на тому, що правові відносини іноземців під час їх перебування в Україні є досить численними і різними. Значну їх групу створюють правовідносини за участю іноземців у сфері дії норм адміністративного права, які регулюють різнобічні відносини іноземців з органами виконавчої влади. Тому для того, щоб практика цих відносин формувалася відповідно до закону, необхідна визначеність, яка досягається шляхом регламентації адміністративно-правового статусу іноземців в Україні.

Оскільки статус іноземців співвідноситься зі статусом особи як особливе і загальне, то під час розгляду питання про адміністративно-правовий статус іноземців в Україні доцільно, на наш погляд, використовувати вже наявні в юридичній науці розробки із загальних проблем правового становища особи.

Становище особи в суспільстві визначається не лише законами і підзаконними актами, а й нормами неправового характеру. Правовий статус особи є лише частиною її суспільного статусу. Правовий статус визначається в різних правових інститутах, у тому числі й адміністративно-правовому, який виражає відносини іноземців з органами державного управління України.

Адміністративно-правовий статус іноземців в Україні, з одного боку, створює базу для становлення і реалізації інших прав і обов'язків, а з іншого, - безпосередньо входить до кожного з правових статусів як його найважливіша частина. Виходячи з цього, адміністративно-правовий статус іноземців в Україні можна визначити як систему наданих іноземним громадянам та особам без громадянства прав і покладених на них обов'язків у сфері державного управління, а також відповідальності за невиконання чи неналежне виконання ними своїх обов'язків [20, 349].

У науковій літературі часто трапляється одночасне використання термінів «правовий статус» і «правове становище». Постає запитання: як термінологічно точніше, повніше та логічніше визначити зміст цього юридичного явища. Зазначені поняття не мають однозначного трактування. Зумовлено це тим, що в юридичній науці ще не існує єдиного розуміння цих термінів. Слід, здається, встановити деяку термінологічну визначеність згаданих вище термінів. При цьому варто вказати, що одночасне використання термінів «правове становище» і «правовий статус» викликане тим, що юридичне становище особистості є складним за своєю структурою.

З метою конкретизації та уточнення термінології деякі автори під «правовим становищем» розуміють урегульоване нормами права становище громадян у сферах діяльності держави (наприклад, у державному управлінні) і в регульованих правом сферах недержавної діяльності (наприклад, у сфері цивільного майнового обороту). Тобто правове становище іноземців - це урегульоване нормами права становище іноземців у державі, а «правовий статус іноземців» вважають комплексом норм, що регулюють їх правове становище. У цьому разі розмежовуються поняття «правовий статус» і «правове становище», виходячи з того, що перше є частиною (сутністю) другого. Крім того, іноді поняття «правовий статус» трактується через поняття «правове становище», тобто статус - це правове становище фізичної або юридичної особи в міжнародному праві.

Інші автори пропонують терміни, що вважають синонімами терміна «правове становище». Серед них можна виділити наступні:

- «свобода особи, що обумовлена правом», тобто свобода особи в її стосунках із державою. Це ставлення державної влади до прав людини, механізм закріплення цих прав за допомогою інститутів громадянства, прав і обов'язків (зміст свободи особи щодо конституційного права розкрито у працях І. Фарбера, Г. Мальцева);

- «правосуб'єктність», тобто перебування, становище громадянина як суб'єкта права (Б. Бегичов);

- «правовий статус» (набув найбільшого поширення в науковій літературі).

Саме слово «status» у перекладі з латинської означає «становище», «стан». А в радянському енциклопедичному словнику міститься поняття «статусу», яке дає А. Прохоров: це правове становище (сукупність прав і обов'язків) громадянина або юридичної особи [19, 1281].

Вважаємо, що ці поняття збігаються, є словами-синонімами і не можна погодитися з формулюванням, що «правовий статус» є складовою «правового становища». Такий підхід неможна визнати вдалим і насамперед тому, що слово «статус» саме й означає стан, становище когось чи чогось[19, ст. 335]. У чинному законодавстві ці категорії вживаються теж як синоніми. Це можна побачити з назви і змісту деяких нормативних актів України, наприклад, законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»[3], «Про громадянство України» [2].

Таким чином, «статус» і «становище» є категоріями, які здатні взаємо замінятися, і надалі будемо використовувати поняття «правовий статус» як сукупність прав, свобод, обов'язків і законних інтересів конкретної категорії осіб, яка урегульована нормами права на території конкретної держави, що визнає і гарантує їх.

На нашу думку, суперечності необхідно шукати не між «правовим статусом» і «правовим становищем» певної особи, а між правовим статусом різних осіб, тобто категорій. Належність до тієї чи іншої категорії іноземців має важливе практичне значення, оскільки обсяг їх прав і обов'язків залежить саме від того, до якої категорії вони належать. Адміністративно-правовий статус іноземців, що проживають постійно, природно, є ширшим, ніж у іноземців, які тимчасово перебувають на території України. Це особливо стосується трудової діяльності, медичної допомоги та ін.

РОЗДІЛ 2. Поняття «іноземець» та види іноземців

До складу населення України як сукупності людей, що проживають у межах території України і підлягають її юрисдикції, крім громадян України входять також іноземці та особи без громадянства (апатриди).

Конституція України чітко розмежувала поняття «іноземець» та «особа без громадянства», відносячи до перших лише іноземних громадян (ст. 26). Відповідно до конституційних положень у законах України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 1) та «Про громадянство України» (ст. 1) дається нормативне визначення іноземців та осіб без громадянства: іноземець - особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Поняття «іноземець» у нормативних актах і правовій літературі вживається у двох значеннях.

У широкому значенні до іноземців відносять як осіб, котрі не перебувають у громадянстві України і є громадянами (підданими) іншої держави або держав, так і осіб, яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (тобто осіб без громадянства, або апатридів (аполідів) [20, 352].

Однак за законодавством України поняття «іноземець» вживається у вузькому значенні, відповідно до якого іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Такий підхід вважається найбільш вдалим, оскільки за своїм статусом іноземці та особи без громадянства відрізняються тим, що:

1) особи без громадянства не користуються захистом з боку будь-якої держави;

2) у іноземця стан перебування у громадянства певної держави є постійним, тоді як у особи без громадянства - тимчасовим.

У ст. 26 Конституції України ці поняття також розмежовуються через вживання словосполучення «іноземці та особи без громадянства».

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Під імміграцією розуміється прибуття в Україну чи залишення в Україні в установленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Згідно з Законом України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади (Указом Президента України «Питання організації виконання Закону України «Про імміграцію» від 7 серпня 2001 р. виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції покладено на Міністерство внутрішніх справ України) в межах квоти імміграції (ім. кв.). Квота імміграції - гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надавати дозвіл на імміграцію в Україну протягом календарного року - встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів:

1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України;

5) особи, які раніше перебували в громадянстві України;

6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

7) особи, які безперервно прожили на території України протягом трьох років од дня надання їм статусу біженців в Україні чи притулку в Україні, а також їхні батьки, чоловіки (дружини) та неповнолітні діти, які проживають разом із ними.

Згідно з Порядком формування квоти імміграції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983, квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних і місцевих органів виконавчої влади.

При цьому пропозиції до Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб щодо встановлення квоти імміграції на наступний календарний рік вносять:

Мінкультури - стосовно діячів культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

Мінпраці - стосовно висококваліфікованих спеціалістів і робітників, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

Мінекономіки разом із Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями - стосовно осіб, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менш як 100 тис. доларів США;

МОН - стосовно діячів науки, імміграція яких відповідає інтересам України;

Держкомнацміграції - стосовно осіб, які безперервно прожили на території України протягом трьох років од дня надання їм статусу біженця чи притулку в Україні, а також їхніх батьків, чоловіків (дружин) і неповнолітніх дітей, які проживають разом з ними;

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації - стосовно граничної кількості іммігрантів, які можуть бути прийняті протягом календарного року відповідним регіоном (за категоріями іммігрантів).

Інші центральні органи виконавчої влади можуть подавати до зазначених у цьому пункті органів пропозиції щодо формування квоти імміграції за галузевим принципом.

Пропозиції стосовно осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України, а також тих, що раніше перебували в громадянстві України, та батьків, чоловіка (дружини) іммігранта, його неповнолітніх дітей готуються безпосередньо Державним департаментом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб [12, 139].

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;

2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України.

Водночас дозвіл на імміграцію не надається:

1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашено і не знято в установленому законом порядку;

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено;

3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я. Зокрема, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 жовтня 2001 р. № 415 Перелік інфекційних хвороб, захворювання на які є підставою для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, включає такі хвороби: туберкульоз (активну форму); ВІЛ-інфекцію; інші інфекційні захворювання, що перебувають у стадії загострення, до періоду одужання або закінчення періоду носійства збудників інфекційних хвороб відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб десятого перегляду, що прийнята 43-ю Всесвітньою асамблеєю охорони здоров'я;

4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України.

Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видання дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців, визначається Законом України «Про імміграцію».

Іноземці, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. Вони зобов'язані в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, зареєструвати свої національні паспорти або документи, які їх заступають, і виїхати з України після закінчення відповідного терміну перебування.

РОЗДІЛ 3. Правовий статус іноземних громадян та осіб без громадянства

Правовий статус іноземців в Україні визначають Конституція України, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 p., Закон України «Про біженців» у редакції Закону від 21 червня 2001 p., інші нормативні акти і міжнародні договори України.

Основний принцип, на основі якого встановлюється правовий статус іноземців в Україні, закріплено у ст. 26 Конституції: іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Цим Конституція України закріплює національний правовий режим іноземців в України. Цей режим характеризується такими рисами:

1) він має загальний (неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на всі категорії іноземців, хоча правовий статус окремих із них може мати певні особливості;

2) іноземці користуються тими ж правами і виконують ті ж обов'язки, що й громадяни України. Так, Конституцією та законами України іноземцям та особам без громадянства гарантуються особисті (громадянські) права, що належать до загальновизнаного переліку природних прав: право на життя та його захист; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на шлюб і сімейні відносини; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх переконань; право на свободу і віросповідання.

Іноземці та особи без громадянства користуються в Україні численними економічними, соціальними та культурними правами і свободами. Як суб'єкти права приватної власності вони можуть володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У їхній власності можуть перебувати житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, засоби виробництва, кошти тощо. Вони також є суб'єктами свободи підприємницької діяльності, права на працю, права на страйк, права на відпочинок, права на соціальний захист, права на житло, права на достатній життєвий рівень, права на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування, права на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку.

Іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їхніх особистих, майнових та інших прав. Зокрема, за статтями 147, 150 Конституції України, статтями 13, 42, 43, 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» вони, як і громадяни України, можуть звертатися з письмовими клопотаннями до Конституційного Суду України за необхідності тлумачення Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту своїх конституційних прав і свобод. Національним режимом у галузі цивільного процесуального права іноземці та особи без громадянства користуються відповідно до положень статей 423, 424 Цивільного процесуального кодексу України незалежно від їх перебування на території України;

3) дія національного режиму щодо іноземців має певні межі: вони повністю не прирівнюються у правах та обов'язках до громадян України.

Так, іноземці не користуються в Україні більшістю політичних прав (не можуть об'єднуватися в політичні партії; не беруть участі в управлінні державними справами; не мають виборчих прав; не можуть брати участі в референдумах; не мають права рівного доступу до державної служби; не можуть створювати профспілки тощо), мають дещо менший порівняно громадянами України обсяг економічних, соціальних і культурних прав (не мають права користуватися об'єктами права державної та комунальної власності, права на захист від незаконного звільнення, права на соціальний захист, права безоплатно здобути вищу освіту тощо); на них не поширюється обов'язок відбувати військову службу.

Наприклад, Земельним кодексом України обмежуються право власності іноземців та осіб без громадянства на землю. За ст. 81 кодексу вони можуть набувати права власності на земельні ділянки лише несільськогосподарського призначення та в разі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм за правом власності; прийняття спадщини.

4) національний правовий режим має безумовний характер - він поширюється на іноземців та осіб без громадянства незалежно від того, мають чи ні громадяни України подібні права у відповідних країнах.

Положеннями ст. 24 Конституції України та ч. 2 ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» закріплено принцип недискримінацїї іноземців та осіб без громадянства: вони є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин [12, 140].

Водночас Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (ч. 3 ст. 2) передбачає можливість реторсії - обмежувальних заходів, що застосовуються Україною щодо громадян іншої держави у відповідь на несправедливі, недружні (але правомірні під кутом зору міжнародного права) дії цієї держави стосовно громадян України: «якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято».

Правовий статус різних категорій іноземців в Україні має певні особливості. Це, зокрема, стосується:

- іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання;

- іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового працевлаштування (згідно з Порядком оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028, дозвіл на працевлаштування оформляється іноземцеві, який має намір провадити в Україні трудову діяльність за умови, якщо в країні (регіоні) відсутні працівники, які спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатні обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України);

- політемігрантів (іноземців, яким надано притулок на території України);

- біженців;

- осіб, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами;

- іноземців, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці інших держав);

- нелегальних мігрантів тощо.

Так, зокрема, статус іноземців, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами (дипломатичних агентів) характеризується тим, що на них не поширюється юрисдикція України. Наявність дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів означає: недоторканність особи, недоторканність житла, імунітет від юрисдикції, фіскальний імунітет, митні привілеї тощо.

До іноземців, які користуються повним імунітетом від юрисдикції України, належать: глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного персоналу представництв, члени сімей глав дипломатичних представництв і члени сімей дипломатичного персоналу представництв, представники інших держав (глави держав, урядів тощо), члени парламентських і урядових делегацій, співробітники деяких міжнародних організацій. Проте на цих осіб не розповсюджується імунітет від цивільної юрисдикції в тих випадках, якщо вони вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв'язку з позовами, що випливають з їхньої професійної або комерційної діяльності, що здійснюється ними за межами службових обов'язків. Крім того, глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу підлягають юрисдикції України в разі згоди на це акредитуючої держави.

Частковим імунітетом від юрисдикції України користуються: глави консульських представництв, консульські посадові особи, члени їхніх сімей, співробітники адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представництва, дипломатичні кур'єри тощо. Згідно з Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи в Україні консульські посадові особи користуються особистою недоторканністю і не можуть бути затримані або заарештовані інакше як у разі переслідування за вчинення тяжкого злочину або виконання вироку (ухвали, постанови) суду, що набрав законної сили. Консульські посадові особи та консульські службовці користуються імунітетом від кримінальної, адміністративної юрисдикції України та юрисдикції судів України в цивільних справах щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах службових обов'язків. Імунітет від юрисдикції України не поширюється на випадки пред'явлення позовів про компенсацію заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди. Консульські службовці та працівники обслуговуючого персоналу не можуть відмовлятися від свідчень. Працівники консульської установи не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням службових обов'язків, а також показання, що роз'яснюють законодавство акредитуючої держави. У разі відмови консульських посадових осіб свідчити до них не можуть бути застосовані заходи примусу або покарання. Держава, що представляється консульською установою, може відмовитися від привілеїв та імунітетів працівників консульської установи, передбачених цим пунктом.

Іноземці та особи без громадянства можуть в'їжджати в Україну та виїжджати з України за дійсними національними паспортами або документами, які їх заступають. При цьому вони повинні одержати в'їзну та виїзну візи або дозвіл на імміграцію. Законодавством України та міжнародними договорами України1 може бути передбачений безвізовий режим, який не потребує обов'язкового оформлення візових документів, але не скасовує реєстраційного порядку в'їзду та виїзду, тобто наявності паспортного документа та його пред'явлення на кордоні [12, 141].

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачає умови, за яких в'їзд в Україну та виїзд з України іноземців не дозволяється (статті 25, 26).

Зокрема, в'їзд в Україну іноземцеві не дозволяється:

- в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку;

- якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

- якщо, порушивши клопотання про в'їзд в Україну він подав про себе свідомо неправдиві відомості або підроблені документи;

- якщо його паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

- якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав законних вимог посадових осіб Прикордонних військ України, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;

- якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під час попереднього перебування в Україні.

Відповідно, виїзд з України іноземцеві не дозволяється, якщо:

- щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або кримінальна справа розглядається судом - до закінчення провадження у справі;

- його засуджено за вчинення злочину - до відбування покарання або звільнення від покарання;

- його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України - до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

Виїзд з України іноземця може бути відкладений до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.

РОЗДІЛ 4. Правовий статус біженців

Особливий статус на території України мають біженці.

Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом унаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Правовий статус біженців в Україні визначається Законом України «Про біженців» (у редакції Закону від 21 червня 2001 р.) та міжнародно-правовими документами, найважливішими з яких є Конвенція ООН про статус біженців 1951 р. та Протокол щодо статусу біженців 1967 p., які були ратифіковані Україною 10 січня 2002 р. Правовий статус цієї категорії іноземців та осіб без громадянства в Україні характеризується такими особливостями.

1. Вони не можуть бути вислані або примусово повернуті до країни, з якої вони прибули та де їхньому життю або свободі загрожує небезпека. Цей принцип, який отримав у міжнародному праві назву «non refoulement», є основним елементом притулку (без нього притулок втрачає будь-який сенс), він закріплений у ст. З Закону України «Про біженців» відповідно до вимог ст. 33 Конвенції ООН про статус біженців: «Країни, що домовляються, не будуть жодним чином висилати чи повертати біженців на кордон країни, де їхньому життю чи свободі загрожує небезпека через їхню расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи чи політичні переконання» [16, 87].

2. Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців.

3. Біженці мають рівні з громадянами України права на: пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винятком обмежень, які встановлюються законом; працю; підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; відпочинок; освіту; свободу світогляду і віросповідання; направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів; володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; правову допомогу.

Особи, яким надано статус біженця в Україні, мають також рівні з громадянами України права у шлюбних і сімейних відносинах.

4. Біженці мають право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.

5. На біженців покладаються обов'язки:

- повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства України або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;

- у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно-територіальної одиниці України, на яку поширюється компетенція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграційної служби за новим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповідному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб;

- проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені органом міграційної служби за місцем проживання.

За загальним правилом, установленим Законом України «Про біженців», особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули державний кордон України у порядку, встановленому законодавством України, повинні протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.

У разі незаконного перетину державного кордону України з наміром набути статус біженця особи повинні протягом трьох робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Прикордонних військ України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Прикордонних військ України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами прикордонних військ до органу міграційної служби.

Заяви про надання статусу біженця, подані з порушенням установленого порядку, приймаються до розгляду з письмового дозволу керівника органу міграційної служби, якщо особа не могла з поважних причин (хвороба заявника або членів його сім'ї, ситуації надзвичайного стану на території України, затримання заявника у випадках, необхідних для встановлення особи, та ін.) звернутися з такою заявою в установленому порядку [16, 89].

Орган міграційної служби може винести рішення про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця в разі відсутності поважних причин для порушення встановленого порядку подання такої заяви.

Закон України «Про статус біженців» установлює заборону щодо надання статусу біженця особі:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій. що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;

- яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. При цьому під третьою безпечною країною в Законі розуміється країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи отримання притулку, оскільки така країна:

- дотримується міжнародних стандартів із прав людини у сфері притулку, які встановлені міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, зокрема норм про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

- дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, які передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 р. та Протоколу про статус біженців 1967 p., враховуючи принцип не-вислання;

- має національне законодавство у сфері притулку та біженців, і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок;

- забезпечить особі ефективний захист проти вислання та можливість звертатися за притулком і користуватися ним;

- погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання притулку.

Статус біженця надається на період дії обставин, що стали підставою для отримання статусу біженця.

Юридичним документом, що підтверджує надання статусу біженця, є посвідчення біженця, яке видається іноземцеві чи особі без громадянства, які досягли 16-річного віку на підставі відповідного рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції. Положення про посвідчення біженця було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1527.

За даними Державного комітету України у справах національностей та міграції, 2003 р. до органів міграційної служби було подано 1215 заяв про надання статусу біженця. У 857 випадках особам, які звернулися з такими заявами, відмовлено в їх прийнятті, 429 осіб допущено до процедури розгляну питання про надання статусу біженця відповідно до Закону України у новій редакції, а статус біженця надано 56 особам [16, 93].

Статус біженця втрачається, якщо особа:

1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);

2) набула громадянство України чи добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом;

3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

4) будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують;

5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

6) не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

Особа позбавляється статусу біженця, якщо вона вдається до діяльності, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю населення України.

іноземець біженець статус відповідальність

РОЗДІЛ 5. Види правових режимів іноземців

Сукупність прав та обов'язків іноземців, що встановлюється законодавством держави при обов'язковій відповідності нормам міжнародного права, прийнято називати правовим режимом (правовим статусом).

Розрізняють такі види правових режимів іноземців.

Національний режим означає надання іноземним громадянам майже того самого обсягу прав, що й громадянам держави, що випливає зі змісту ч. 1 ст. 26 Конституції України, цитовано вище. Застереження щодо реалізації іноземцями окремих прав (здебільшого політичних) не вважаються дискримінаційними, оскільки спрямовані на забезпечення національної безпеки держави.

До основних прав і свобод іноземців та осіб без громадянства Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» відносить:

- право на інвестиційну та підприємницьку діяльність;

- право на трудову діяльність;

- право на відпочинок;

- право на охорону здоров'я;

- право на соціальний захист;

- право на житло;

- майнові та особисті немайнові права;

- право на освіту;

- право на користування досягненнями культури;

- право на участь в об'єднаннях громадян;

- право на свободу совісті;

- право на рівні з громадянами України права і обов'язки у шлюбних і сімейних відносинах;

- право на недоторканність особи, житла, невтручання в особисте і сімейне життя, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повагу до їх гідності нарівні з громадянами України.

Іноземці та особи без громадянства можуть пересуватися на території України і обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України. Обмеження в пересуванні та виборі місця проживання допускаються, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні.

Іноземці та особи без громадянства обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України.

Іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їх особистих, майнових та інших прав. У судочинстві іноземці та особи без громадянства як учасники процесу користуються такими само процесуальними правами, що й громадяни України.

При цьому слід мати на увазі, що правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, та тих, які тимчасово перебувають на її території, відрізняється за обсягом окремих прав і свобод. Наприклад, відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, користуються медичною допомогою нарівні з її громадянами. Тоді як усім іншим іноземцям та особам без громадянства медична допомога надається у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України. Відповідно до ст. 14 згаданого Закону іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України. Всі інші іноземці та особи без громадянства оплачують своє навчання, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України [18, 56].

Режим реторсій. Відповідно до ч. З ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Спеціальний (специфічний) режим, який означає допущення деяких переваг у будь-якій сфері діяльності стосовно іноземних громадян окремих держав. Як правило, він установлюється двосторонніми договорами між зацікавленими державами і стосується питань спрощеного перетинання кордону, безвізового порядку в'їзду в країну тощо. Наприклад, такі угоди розповсюджені між державами-учасницями СНД, і стосуються вони умов в'їзду в країну, освіти, соціальної політики тощо.

РОЗДІЛ 6. Особливості відповідальності іноземців в Україні

Іноземці та особи без громадянства на території України несуть цивільно-правову, кримінальну та адміністративну відповідальність на загальних підставах.

Згідно з ч. 3 ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення законами України може бути передбачено особливий вид адміністративної відповідальності іноземців та осіб без громадянства - адміністративне видворення за межі України (депортація) Відповідно до цього положення Кодексу Закон України «Про правовий Статус іноземців та осіб без громадянства» (ст. 32) встановив, що іноземець, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видворений за межі України. Рішення його видворення його за межі України після відбуття ним покарання чи виконання адміністративного стягнення приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебування з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років.

Крім цих випадків іноземець може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, якщо дії іноземця грубо порушують законодавство про статус іноземців або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку або коли це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України. Такі заходи, наприклад, згідно зі ст. 16 Закону України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» можуть бути застосовані до ВІЧ-інфікованих і хворих на СНІД іноземців та осіб без громадянства, які не виконують запропонованих закладами охорони здоров'я профілактичних заходів щодо недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції та своєю поведінкою створюють загрозу здоров'я інших осіб.