Понад десятиріччя в Україні динамічно розвивається наука про місцеве самоврядування. ЇЇ потенціонал став вагомим чинником становлення і розвитку Української державності, забезпечив нову якість ідеї місцевого самоврядування, сприяв юридичному оформленню відповідних суспільних відносин.

Для початків сучасної української науки про місцеве самоврядування характерним було домінування історико-правового підходу до дослідження цього складного, багатоаспектного явища. Такий підхід збагатив науку знаннями про історичні передумови та ідейні джерела місцевого самоврядування, забезпечив становлення теоретичних конструкцій, базових юридичних понять та категорій, підготував ґрунт для законодавчого оформлення місцевого самоврядування в Україні. На початку 90-х років ХХ ст. історико-правові дослідження місцевого самоврядування безперечно мали одне понадзавдання - довести, що інститут самоврядування є, умовно кажучи, "своїм", тобто історично притаманним українцям практично у всі епохи нашої історії. Це завдання було реалізовано, про що свідчать не тільки численні наукові праці, а й прийняття Конституції новітньої Української держави і Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Прийняття цих важливих правових актів надало особливої ваги в процесі становлення вітчизняної теорії місцевого самоврядування питанням щодо природи, основ і принципів організації органів громадського самоврядування. Актуальними стали дослідження теоретичних та практичних проблем конституційно-правового статусу територіальних громад, комплексні наукові праці про місцеве самоврядування як про важливий політико-правовий інститут. Історико-правові дослідження на певний час відійшли на другий план, хоча і не припинялися.

Друга хвиля інтенсивних історико-правових пошуків своєю основою може вважати ратифікацію 15 липня 1997 року Верховною Радою України Європейської Хартії про місцеве самоврядування [1, Ст.249], яка стала складовою законодавства України.

Актуальність сучасних історико-правових досліджень зумовлена проблемою характеристики української моделі місцевого самоврядування. Науковці і суспільство поступово усвідомлюють, що закріплена в Конституції та Законі Україні "Про місцеве самоврядування в Україні" модель доволі еклектична. Важко сказати, яку із сучасних теорій самоврядування сповідував законодавець, визначаючи його роль та закріплюючи повноваження самоврядних органів у Конституції України й інших законах. Більше того, слід, очевидно, погодитися з думкою О. Батанова про те, що в цьому питанні спостерігається і певна дилема, оскільки в Основному Законі Української держави вибір зроблено на користь громадської теорії, хоча в той же час чимало важливих положень Конституції написано в дусі державної теорії [2, с.37]. Державницький підхід проводиться і в профільному законі про місцеве самоврядування.

Очевидно, тут відіграли вирішальну роль не потяг до чистоти втілення теоретичних ідей та конструкцій, а бажання якнайшвидше відійти від "старих" радянських форм державного управління на місцях. Зараз немає сенсу аналізувати українську модель місцевого самоврядування з точки зору сприйняття її як своєї, вичисляти, що в ній від англосаксонської, французької чи німецької моделі. Проте залишається факт, що наша модель немало запозичила із зарубіжного досвіду і є за своєю природою європейською.

На нашу думку, звернення до великої історичної спадщини, вивчення досвіду діяльності органів місцевого самоврядування у минулому сприятиме можливості розв'язувати суперечності розвитку інституту самоврядування в Україні в сучасних умовах. Це історична суперечність між самоврядуванням як ідеєю, самоврядуванням як юридичною формою чи конструкцією і самоврядуванням як практикою децентралізації державної влади.

Уперше з цією суперечністю автор зіткнувся досліджуючи самоврядування м.Львова. Воно спонукало до формування засад історико-правового вивчення і аналізу міського самоврядування. Тому самоврядування м.Львова досліджувалося автором у чотирьох аспектах: по-перше - історія ідеї міського самоврядування; по-друге, історія львівської громади як суб'єкта самоврядування; по-третє, юридичні форми міського самоврядування; по-четверте, аналіз діяльності самоврядних органів.

Продовження муніципальної реформи в Україні, яка є складовою державно-правової реформи в цілому, тільки посилило потяг найбільш активної частини українського соціуму до відповідного самоусвідомлення, до з'ясування значущості самоврядування у процесі національного державотворення у минулому й теперішньому європейському і світовому вимірах.

Однією з передумов реалізації цього з'ясування повинно бути, на нашу думку, вивчення історичного досвіду місцевого самоврядування в Україні. Місцеве самоврядування - одна з давніх традицій Української держави. Уже в середні віки багато українських міст [3, с.82-84] так само, як і абсолютна більшість європейських, жила в умовах тодішніх систем міського самоврядування, в основі яких лежали приписи магдебурзького права. Грамота - привілей, яка надавалася місту, була свідченням децентралізації суверенної влади середньовічної держави на рівень територіальної громади міста. А особливе геополітичне положення України було причиною того, що державотворні процеси на українських землях мали не тільки національні витоки, а й зазнали впливу як західної, так і східної політичних культур [4, с.22]. Це значною мірою стосується інституту місцевого самоврядування.

Як бачимо, національне державотворення у теорії і на практиці послуговується поняттями "самоврядування в Україні", "історія самоврядування в Україні". Ці поняття засвідчують особливості самоврядування в Україні, підкреслюють феноменальність цього явища. Погоджуючись у цілому з такою його оцінкою, слід, однак, акцентувати на тому, що його унікальність аж ніяк не заперечує співвіднесеності із загальним явищем самоврядування, яке найбільшою мірою притаманне розвинутим демократичним країнам Європи. Це загальне явище характеризується багатоманітністю конкретних проявів, одним із яких і є самоврядування в Україні. Конкретний прояв самоврядування в Україні супроводжується особливостями, що, звичайно, мають національно-історичний характер.

Особливе місце в історії самоврядування в Україні посідає історія громади і міського самоврядування м.Львова. Оригінальність їх взаємодії відображає думка, що м.Львів стало "малим світом", у якому великий (українське самоврядування) проводив свої європейські репетиції. Підсумовуючи вплив Львова на історію самоврядування в Україні, важко дати остаточно відповідь з огляду на розмаїття і багатозначність усіх чинників. Відразу ж постає проблема відкритості міста та його тривалого перебування під впливом чужих (неукраїнських) сил та ідей. З іншого боку, очевидною є власна здатність бути центром громадської активності та місцевого самоврядування, адаптувати європейські моделі територіального врядування. Адже, саме, Львів будучи органічно і духовно поєднаний з Європою, у цій сфері став транзитним містом, звідки поширювались європейські самоврядні моделі на українські землі.

Суттєвою ознакою історії громади м.Львова і міського самоврядування є те, що її ритм збігається з ритмом європейської історії самоврядування, чого так ствердно не можна констатувати про історію самоврядування інших міст України. Упродовж тривалого історичного періоду європейські традиції та юридична форма самоврядування давали змогу наповнювати його українським змістом.

Як політико-правове явище місцеве самоврядування в тій чи іншій формі притаманне кожній сучасній демократичній країні. Однак щодо визначення його природи постійно велися і сьогодні ведуться наукові суперечки. Самоврядування залишається однією з найдискусійніших наукових тем і у сучасній Україні. За таких умов логічно, щоб історичному аналізу самоврядування передувало визначення його суті та дослідження теорій самоврядування.

Передусім погодимося з тезою про те, що поняття "самоврядування" не можна розглядати етимологічно, однак, на жаль, це часто трапляється. "Слово самоврядування не відображає справжньої суті того, що за ним криється, але воно усталилося, і ми користуємося ним як технічним виразом на визначення окремого роду публічної адміністрації" [5, с.225]. І справді, проблему самоврядування можна розглядати як з політичного, так і юридичного поглядів. На нашу думку, складовою обох цихпоглядів є історико-правовий підхід, коли вивчається історія самоврядування крізь призму аналізу правових актів, на основі яких створені і діють органи самоврядування, а також шляхом вивчення практики діяльності самоврядних органів. Історико-правовий підхід не може зігнорувати теорію самоврядування, становлення якої відбувалося тривалий час і яка акумулювала різноманітні погляди на цей важливий політико-правовий інститут.

Становлення різних концепцій самоврядування розпочалося через усвідомлення того, що окремі місцевості мали свої особливі потреби, які найкраще могли вирішуватися саме самоврядними органами. До цього усвідомлення додалися спроби держави децентралізувати державну владу в умовах економічних, політичних, соціальних змін. Зрозуміло, що перші теорії були революційними, згодом з'явилися ліберальні, соціалістичні, реформістські та інші концепції самоврядування [6, с.10].

Поступово сформувалася наука місцевого самоврядування, серед потреб якої була необхідність певним чином класифікувати концепції місцевого самоврядування. Розподіл найперше відбувався на підставі визначення джерела місцевого самоврядування. У питанні про джерело місцевого самоврядування вчені фактично поділилися на дві школи: громадську (громадівську) та державну. Цей поділ певною мірою умовний, зберігається і сьогодні. Прихильники ідеї природного права сформували громадську теорію, обґрунтовуючи вільність і незалежність громади від держави, вважаючи громаду єдиним джерелом територіального самоврядування. Основні положення цієї теорії вперше в Європі знайшли своє законодавче закріплення в Конституції Бельгії 1831 року, згідно з нормами якої були також розроблені єдиний Закон про громади (30 березня 1836 р.), а також Положення про міські і земські громади (затверджені Законом від 30 квітня 1836 р.). Бельгійське законодавство першої половини ХІХ ст. у цьому відношенні стало взірцем найбільш змістовного опрацювання самоврядного устрою міських і сільських громад, повноважень їхніх органів та інституціоналізації громад у державно - правовому житті.

Революційність і привабливість цієї концепції були зрозумілими в умовах боротьби з абсолютизмом в Європі, але у "чистому вигляді" ніде вона реалізована на практиці не була, хоч і стала основою теорії муніципальної влади та породила розуміння самоврядування як четвертої гілки влади. У середині ХІХ ст. громадська теорія з її ідеалізацією природи людини та її можливостей, "явною переоцінкою консерватизму простих людей" [7, с.260] поступово поступається місцем державній теорії місцевого самоврядування, основні положення якої були розроблені німецькими вченими Р. Гнейстом та Л. Штейном.

На відміну від громадської теорії, означена теорія місцевого самоврядування вважає самоврядування виявом і наслідком децентралізації державної адміністрації. Тобто розглядає самоврядні органи як різновид публічної адміністрації, найчастіше - як складову виконавчої влади. Будь-яке управління публічного характеру з цього погляду є справою державною. Проте державна школа самоврядування відрізняє децентралізовану організацію держави від звичайної місцевої адміністрації. Згідно з Делькампом "перша пов'язана з наділенням специфічними функціями автономних юридичних осіб, легітимність яких випливає водночас із норм конституційного та законодавчого порядку і вибору їхніх керівних органів на основі процедури загальних виборів" [8, с.37-38].

Радикальні погляди державної школи заперечують протиставлення місцевого самоврядування і місцевої адміністрації, часто навіть замінюючи термін "самоврядування" терміном "місцеве управління". Наприклад, Жак Зіллер у сучасному порівняльному аналізі політико-адміністративних систем країн Європейського Союзу пише: "Від початку ХХ століття протиставлення між вільним місцевим управлінням і місцевою адміністрацією, що перебуває під опікою, було почасти ілюзорним, тим більше, що певною мірою воно ґрунтувалося на неправильному розумінні терміна "government" в англійській мові, який є переважно синонімом адміністрації (тоді як в американському вжитку саме термін "адміністрація" вживається почасти для позначення уряду). Однак література, присвячена місцевим властям, у тому числі порівняльна, рясніє більш чи менш безапеляційними твердженнями про існування автономії комун в одному місці та її відсутності в іншому; твердженнями, які найчастіше ґрунтуються на поспішному читанні національних конституцій... Сьогодні в Європі не існує жодної держави, де автономія місцевих властей, які майже всі обираються прямим загальним голосуванням, за винятком іспанських провінційних рад, - не була б упорядкована державною регламентацією" [9, c.141].

На становлення науки самоврядування в сучасній Україні помітно вплинула теорія місцевого самоврядування професора Ю. Панейка, викладена в його праці "Теоретичні основи самоврядування" (Мюнхен, 1963). Щоправда, тривалий час його помилково відносили до прихильників державницької моделі місцевого самоврядування. Останні дослідження справедливо вважають Ю. Панейка одним із фундаторів юридичної школи конституційного права, представники якої вбачали у місцевому самоврядуванні не право на автономне врядування, а лише часткову заміну державного управління. Аналіз праць Ю. Панейка дає підставу стверджувати, що ним розроблялася теорія самоврядних одиниць як юридичних осіб.

Без перебільшення можна сказати, що погляди значної частини українських учених у сфері конституційного та адміністративного права формувалися крізь призму усвідомлення основних положень Ю. Панейка про цей важливий політико-правовий інститут [10, с.17-18; 11, с.68; 12, с.50; 2, с.23].

У розвиток цієї теорії в Україні формувалися концепції, які поєднували елементи державної та громадської теорії. Більшість цих концепцій мали політичний характер. Так громадсько-господарська теорія самоврядування наділяла органи самоврядування власною компетенцією тільки у сфері неполітичних відносин, у місцевому господарстві і громадських справах. Ця концепція не здобула широкого визнання і на практиці не була реалізована. Більш послідовними були спроби реалізувати концепцію так званого муніципального дуалізму або громадсько-державну концепцію місцевого самоврядування. За цією теорією муніципальні органи, здійснюючи відповідні управлінські функції, виходять за межі місцевих інтересів і відповідно повинні діяти як інструмент державної адміністрації [2, с.35-36], тобто вони є незалежними від держави лише в суто громадських справах, а у політичній сфері розглядаються як органи держави, що виконують її функції та повноваження. Відповідно до цього й ті справи, які покликані вирішувати органи місцевого самоврядування, поділяються на так звані "власні" та "делеговані". Однак, якщо під час вирішення власних справ, на думку прихильників цієї теорії, органи повинні діяти незалежно й самостійно від державних органів, дотримуючись лише закону, то при вирішенні делегованих - під контролем та адміністративною опікою відповідних державних органів.

Згадана концепція, на думку інших учених, реалізує практику партнерства між державою та місцевим самоврядуванням [13, с.47;14, с.9].

Однак, зауважимо, що прихильники концепції муніципального дуалізму розглядають проблему самоврядування головно з політичного погляду. Навіть серед учених юридичний погляд на проблему самоврядування не є домінуючим. Це змушує нас створити необхідну у дослідженні конструкцію самоврядування, повернутися до класичної, на наш погляд, праці професора Ю. Панейка "Теоретичні основи самоврядування". Основним завданням цієї праці було знайти правову суть самоврядування, його правову дефініцію, оскільки, "коли йдеться про політичну дефініцію самоврядування, то, згідно з поглядом Ю. Панейка, це річ неможлива, оскільки політичні постулати щодо самоврядування досить часто змінюються залежно від часу і середовища" [15].

На нашу думку, саме Ю. Панейко та його послідовники запропонували історико-правовий підхід до проблеми самоврядування. Дефініція самоврядування вибудована, зокрема, в результаті дослідження історичного розвитку інституту місцевого самоврядування.

Самоврядування виникає спочатку як ідея політичних прагнень і устремлінь у боротьбі з абсолютизмом. Однак згодом, ця політична вимога мала досить важливі правові наслідки. І навіть ті, хто встановлював його чисто політичну природу, вимушені були, як слушно зауважує Г. Єллінек, в той же час, визнати державно-правове поняття самоврядування для управління корпорацій [16, с.464]. Самоврядування як форма децентралізації державної влади не могло звичайно існувати лише як політичне гасло, без ідеї та змісту. І якщо первинна ідея місцевого самоврядування мала на меті розвиток у громадян почуття нaлежності до однієї спільноти, то з часом вона стала застосовуватися в контексті громадянських та політичних прав і свобод людини.

На думку професора З. Соколюка, в сучасній Європі сформувалися дві головні моделі самоврядних організацій: французька (Франція, Італія, Голландія, Бельгія, Люксембург), яка значно звужує самоврядні компетенції, і німецька в інших країнах (подібно в США) із релятивно більшою самостійністю. У першому випадку є більша залежність від адміністрації правління, коли в самій Німеччині (тут є видозміни в краях-землях) існує розвинуте і свідоме своїх прав самоврядування [5, с.257].

Історичний аналіз концепції та практики європейського самоврядування дає можливість виділити у правових поглядах на нього найважливішу складову. Прихильники різних концепцій самоврядування не заперечують того, що у більшості країн на всіх етапах свого розвитку воно спиралося на правову основу. Законом чи іншими формами права регламентувалась діяльність громад та повноваження їхніх органів. Саме тому історико-правовий підхід мусить, найперше, містити науковий аналіз законів, інших правових актів, що є державною регламентацією самоврядування.

З огляду на це необхідно вивчати практику діяльності самоврядних органів, яка найповніше показує ступінь децентралізації державної адміністрації. "Автономію місцевих властей зумовлюють, щонайменше, нормативна база, на ґрунті якої вона розвивається, повноваження та засоби, якими вони володіють, та механізми контролю, яким вони підлягають" [9, с.142]. Загалом зміну цих чинників можна розглядати як історію самоврядування.

Відтак, історію місцевого самоврядування необхідно розглядати як комплексне наукове знання, яке складається з історії громад, історії вчень про самоврядування, історій основних моделей та форм самоврядування, а також історії самоврядного права (наприклад, міського права).

Фундаторами історії місцевого самоврядування в Україні були визначні ученi: Д. Багалій, М. Владимирський-Буданов, М. Грушевський, I. Крип'якевич, Д. Дорошенко, М. Василенко, Н. Полонська-Василенко, С. Томашiвський, М. Чубатий, Л. Окiншевич, Р. Лащенко, Ю. Панейко та iншi, які досліджували розвиток самоврядування, його основнi етапи. Першою великою працею про міське самоврядування в Україні була магістерська дисертація М. Владимирського-Буданова [19]. Дослідження міського самоврядування продовжили І. Каманін [20], Ф. Тарановський [21], Д. Багалій [22]. Проте iсторiя самоврядування тривалий час не була самостійним напрямом у науці чи самостійною наукою, оскільки більшість учених вивчали її переважно у зв'язку з іншими історичними та правовими явищами. Теоретичний i, що важливо, правовий аналiз не був для бiльшостi авторiв основною метою. Не були предметом дослiдження й окремi етапи в розвитку українського самоврядування. Тому необхiднiсть iсторико-правового аналізу самоврядування, дослiдження змiсту та особливостей окремих етапiв його розвитку є важливою проблемою науки iсторiї держави i права України.

Починаючи з 90-х років XX ст. в українській юридичній науці почалося формування сучасних поглядів на місцеве самоврядування. Динамічний розвиток цього процесу дає підстави стверджувати про становлення в Україні самостійної науки місцевого самоврядування, послідовними представниками якої є: М. Баймуратов, О. Батанов, В. Борденюк, І. Бутко, М. Воронов, Р. Давидов, Н. Ісаєв, В. Кампо, О. Карлов, В. Кравченко, В. Куйбіда, М. Корнієнко, П. Любченко, М. Орзіх, В. Погорілко, М. Пухтинський, О. Фрицький, М. Шаповал, В. Чушенко та інші вчені.

Історія місцевого самоврядування є історико-правовою наукою, яка вирішує проблему збереження рівноваги між історичним та сучасним у місцевому самоврядуванні, прагне продовжити традиції історико-правових досліджень у рамках сучасної науки місцевого самоврядування.

З точки зору практичного значення звернення до історичного досвіду місцевого самоврядування є додатковою позитивною можливістю гуманніше, з меншими втратами здійснювати перехід до демократичного суспільства в сучасній Україні.

Розділ 2. Зайнятість і соціально-професійна стратифікація територіальних громад

Умовою реалізації сукупним працівником своїх здібностей і функцій є зайнятість. Зайнятість - це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм доход у грошовій чи іншій формі. Вона характеризується системою економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначення форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів до існування. Вид зайнятості зумовлюється певними принципами організації, стимулювання й оплати праці, внутрішньо- та зовнішньовиробничими відносинами.

В умовах формування ринкового господарства змінюються погляди на так званий принцип загальності праці як атрибут екстенсивного розвитку економіки. Ринкові відносини передбачають вільний вибір людиною професії та місця роботи відповідно до її здібностей, добровільну незайнятість громадян, не допускають примусової праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством країни. За цих умов по-новому постає проблема повної зайнятості та її ефективності.

Повна зайнятість є важливим фактором соціального захисту населення в трудовій сфері. Однак її не слід розуміти як обов'язкову суцільну зайнятість у суспільному виробництві. Повна зайнятість означає використання всіх придатних для цього ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. Повна зайнятість є не тільки соціальною гарантією, а й основою високоефективного використання трудового потенціалу суспільства. Разом з тим сама по собі вона не є свідченням рівня організації зайнятості, доцільності та розумності її параметрів. Слід мати на увазі ступінь раціональності зайнятості, на який впливають технічні, соціальні та економічні фактори [7; 272].

Раціональність зайнятості визначають суспільне корисний характер трудової діяльності; оптимальна структура народного господарства, що забезпечує розподіл суспільної праці згідно з існуючими індивідуальними та суспільними потребами та рівнем розвитку продуктивних сил; професійно-кваліфікаційна структура сукупного працівника, зумовлена типом суспільного поділу праці, й адекватна їй система робочих місць. Тобто важливою умовою, що забезпечує раціональність зайнятості, є кількісна і якісна відповідність роботи і робітника, структури робочих місць і трудових ресурсів.

Повнота і раціональність у комплексі визначають ефективність зайнятості, тобто забезпечуваний нею оптимальний соціально-економічний результат в певний час і за конкретних умов.

Система показників ефективної зайнятості населення включає рівень трудової участі населення, що відображає частку працездатного населення, залученого в різні форми та види економічної діяльності; розподіл робочої сили за галузями та сферами господарювання; фондо- і енергоозброєність робітників; організацію трудового процесу, що визначається розстановкою та використанням робочої сили безпосередньо на робочих місцях.

Зайнятість населення реалізується через конкретні форми включення працівника в економічну систему. Найпоширенішими серед них є: наймана праця за трудовою угодою в державному секторі, на об'єктах колективної або приватної власності без розпорядження її індивідуальною частиною; особиста праця на об'єктах, де робітник має свою частку акцій, пайовий внесок, тобто є співвласником; особиста праця власника засобів виробництва, коли він є і власником, і працівником; робота на орендованих засобах виробництва; робота в спільному підприємстві; надомна праця; громадська робота тощо [7; 273].

Збереження роботи не означає збереження конкретного робочого місця. Надання робітникові тимчасової роботи не обов'язково відповідає його професійно-кваліфікаційним здібностям.

Важливу роль у забезпеченні якомога повнішої зайнятості в Україні в період формування ринкових відносин може відігравати громадська робота, яка організується з метою розв'язання особливо гострих місцевих проблем. Це зручний спосіб зайняття тих, хто вивільняється з галузей господарства внаслідок тимчасових економічних труднощів, розриву договірних зв'язків тощо.

Перехід до ринкових відносин в Україні потребує нової концепції зайнятості та ефективного відтворення трудового потенціалу в кожному регіоні, орієнтації не на "усереднену" людину, а на конкретні соціальні та демографічні прошарки населення.

Регіональні особливості зайнятості визначаються системою показників, основними серед яких є:

· частка трудоактивного населення (в кількісній і якісній оцінці) в структурі населення регіону;

· регіональний рівень безробітних;

· виробництво ВНП на одного працюючого в регіоні;

· рівень заробітної плати, сукупного доходу на одного зайнятого в регіоні;

· показники міграційних процесів (місто - село; між регіонами; в середині галузей і сфер зайнятості регіону).

Конвенція Міжнародної організації праці (1988 р.) про сприяння зайнятості й захисту від безробіття передбачає, що держави, які до неї приєдналися, всіма відповідними засобами здійснюватимуть політику сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості [8; 246].

Зайнятість населення України має забезпечуватися шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.

З метою забезпечення зайнятості населення в Україні передбачено комплекс заходів, серед яких найважливіші такі:

· інвестиційні та податкові заходи, спрямовані на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудових ресурсів, заохочення підприємництва, створення нових технологій, нових малих підприємств, застосування гнучких режимів праці (скороченого робочого дня, роботи дома та ін.), що сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;

· забезпечення прав та інтересів працівників через удосконалення законодавства про зайнятість населення і працю, створення сприятливих умов на виробництві;

· проведення аналітичних і наукових досліджень економічної структури і прогнозування змін у якості й розподілі робочої сили;

· регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і використання іноземної робочої сили на основі квотування й ліцензування, а також забезпечення своїм громадянам права працювати за кордоном;

· сприяння (з боку підприємств, установ і організацій усіх форм власності) при потребі створенню додаткових робочих місць, а також поліпшенню умов праці в суспільному виробництві [7; 275].

У реалізації цих заходів особливе місце належить державним і територіальним програмам зайнятості населення, державним службам і фонду сприяння зайнятості, відповідним координаційним комітетам за участю профспілок, власників підприємств.

2.2 Соціально-професійна стратифікація територіальних громад

К. Маркс основними класами в Європі ХІХ сторіччя вважав капіталістів, пролетаріат і селянство. Причому головним чинником розколу суспільства на класи Маркс вважав приватну власність [22, c.231].

Коли в радянський час приватна власність була знищена, класи продовжували існувати. Правда, стверджувалося, що є тільки два класи: пролетаріат і селянство, скромно згадувалася в якості прошарку інтелігенція і якось зовсім неясно говорилася про тих, хто управляв містом, областю, країною, тобто про партію, а ще точніше про “внутрішню партію”, якщо скористатися образним описом Дж.Оруелла в романі “1984”. Партію називали передовим загоном пролетаріату, пізніше вже на конституційному рівні головною і спрямовуючою силою суспільства, але не класом управлінців, яким вона, по суті, була, заміщаючи собою еліту суспільства.

У ХХ ст. західні політологи почали використовувати поняття соціальної структури в широкому і вузькому розумінні слова. Так, відповідно до Т. Парсонса, соціальна система формується під впливом певних стереотипів, що підтримують певні форми поведінки людей. Вони описуються за допомогою категорії ”соціальна структура”, що позначає ті закономірності існування груп людей, які або охороняють їх від виникнення нестабільності і конфліктів, або роблять приналежність до них соціально-прийнятною. Наприклад, людину може цілком задовольняти приналежність до фахової групи вчителів і медиків, тому що ця група одна із самих стабільних у будь-якому суспільстві: завжди будуть діти, котрих треба вчити, і завжди будуть хворі, котрих треба лікувати. Звідси певна впевненість у своїй необхідності і затребуваності.

Таким чином, соціальна структура - це сукупність соціальних груп, класів, прошарків, каст тощо, що відрізняються положенням і роллю в громадському житті. Аналіз сучасної української міської громади припускає, що поняття соціальної структури включає розподіл городян на групи за їхнім відношенням до власності, майновому і фаховому ознаках.

Деякі дослідники замість поняття “соціальна структура” використовують поняття “соціальна стратифікація”. Це поняття і його змістовна інтерпретація були запропоновані американським соціологом П. Сорокіним.

Форми соціальної стратифікації різноманітні. Якщо серед членів суспільства є імущі і незаможні, то в такому суспільстві має місце економічне розшарування. Якщо в суспільстві є керуючі і керовані, то це значить, що воно політично диференційовано. Нарешті, якщо члени суспільства розділені на різноманітні групи за своїми заняттями і при цьому професійно різняться за престижністю, члени фахової групи діляться на керівників і підпорядкованих, то така група професійно диференційована.

Таким чином, П. Сорокін виділяє три основні форми соціальної стратифікації: економічна, політична і фахова [18, c.201].

Ці форми звичайно тісно переплетені. Представники вищих економічних прошарків можуть одночасно відноситися і до вищих політичних і фахових прошарків, а незаможні звичайно не використовують свої цивільні права і знаходяться на нижчих щаблях ієрархії, у тому числі і по деяких фахових групах, хоча бувають і винятки.

П. Сорокін вважає, що соціальна стратифікація є постійною характеристикою будь-якої соціально організованої спільноти. Суспільство завжди сильно диференційоване, і соціальна стратифікація - це постійна характеристика будь-якого організованого суспільства.

Для аналізу міських громад України важливе значення має теорія соціальної мобільності П. Сорокіна. Цей термін уперше був введений саме їм, і він дуже широко застосовувався в дослідженнях соціальної структури суспільства. Соціальна мобільність - це соціальне переміщення або переходи людей з одних суспільних груп і прошарків в інші. Це також просування до позицій із більш високим престижем, прибутком і владою. Крім соціального сходження, можуть мати місце і низходження, деградація. Поняття “соціальна мобільність” використовується також і для характеристики ступеня “відкритості” або “закритості” соціальних груп у суспільстві.

Соціальні зв'язки і відносини людини в суспільстві різноманітні і багатозначні. Вона включена у множину різноманітних спільностей і є представником певного класу, великої соціальної групи, етносу, нації і т.і. Одночасно вона включена і у певне мікросоціальне середовище і належить до різноманітних мікро спільностей, а також виступає представником сім'ї, якогось поселення, статево-вікової групи і/ або фахової спільноти.

П. Сорокін вважав, що класова теорія зіграла велику роль у громадському житті ХІХ і ХХ сторіч. (60) Для нього класи - це кумулятивна, нормальна, солідарна, напівзакрита, що наближається до відкритої, типової для нашого часу, група. Ця група складена з трьох основних підгруп: фахової, майнової, правової. “Сукупність осіб, подібних за професією, за майновим станом, за обсягом прав, а отже таких, що мають тотожні професійно-майново-правові інтереси складає клас”.

Для правильного розуміння побудови і складу населення П.Сорокін пропонує ввести три основні групи спільностей: елементарні групи, кумулятивні і складний соціальний агрегат. Мова йде про всі зв'язки, що більш ускладнюються, між індивідами. Спочатку індивід функціонує на рівні колективної єдності. Потім у більш значних групових утвореннях, що утворяться на основі двох-трьох елементарних ознак. І, нарешті, “поєднання осіб, що складуть у собі дві або більшу кількість різноманітних елементарних, колективних єдностей, або дві, або більшу кількість різноманітних кумулятивних груп”. При цьому, на думку П.Сорокіна, люди відчувають тяжіння на основі деякої групи ознак і у випадку їхньої подібності утворюють колективну єдність. В якості таких ознак П.Сорокін виділяє елементарні групи, на які розпадається населення сучасних “культурних країн”. Це 1) расова, 2) статева, 3) вікова, 4) за сімейною приналежністю, 5) за державною приналежністю, 6) мовна, 7) фахова, 8) майнова, 9) правова, 10) територіальна, 11) релігійна, 12) партійна, 13) психоідеологічна.

І якщо для нашого аналізу структури міських громад України перша ознака П. Сорокіна, приналежність до раси, не має значення, то всі інші з певною долею модифікації можуть бути корисні [10, c.201].

Побудоване на Заході суспільство споживання різко зсунуло акценти у вивченні великих соціальних груп. Після другої світової війни соціологія і соціальна психологія все частіше зосереджували свою увагу на поведінці людей як споживачів товарів і послуг, на ринковому сегментуванні основних груп покупців. Сучасні процеси глобалізації, що особливо посилилися з розвитком і проникненням ІНТЕРНЕТу, поява транснаціональних компаній, що обслуговують основні потреби людей (наприклад, швейцарська Nestle), з одного боку, стандартизують ринки, нерідко позбавляючи їх національної своєрідності. Але з іншого, - ці ж процеси несуть якісно іншу філософію взаємовідносин між людьми, оскільки в основі ринкової економіки лежить твердження: “споживач - хазяїн”. І от вже в магазинах міст України, що були фортецею царства товарного дефіциту, на покупця дивляться привітно і, навіть, іноді дякують за покупку. Єдине, чого позбавлений наш сучасний український городянин - так це стійкого і гідного прибутку, який би дозволив йому оцінити всі привабливості змін, що відбулися.

Оскільки споживач є хазяїн, остільки і більшість сучасних соціологічних і соціально-психологічних досліджень присвячені його поведінці, в тому числі й в тій частині, що стосується структуризації основних груп населення.

Соціальний статус сучасного городянина в значній мірі пов'язаний із родом його занять, освітою, рівнем суспільних зв'язків, ставленням і причетністю до влади. Інтерес до людини значно підвищився в Україні з введенням виборчого права. Сьогодні проводяться десятки різноманітних опитувань, частіше усього в період виборчих компаній. Всі вони, виявляючи політичні переваги виборців, так чи інакше, намагаються визначити соціальний статус виборців, відокремлюючи великі групи і соціальні класи, особливо що мешкають у містах. Сьогодні під класами розуміються не антагоністичні групи, виділені в класовій теорії К. Маркса (раби-рабовласники, пролетарі-капіталісти), а великі групи людей, схожі між собою за тими або іншими ознаками, частіше за все за статтю, професією, освітою, основним заняттям, ціннісними орієнтаціями тощо.

Незважаючи на те, що соціологами і політологами підкреслюється факт не структурованості українського суспільства, увага до проблеми нерівності та різниці в соціальному статусі, або повазі як соціальному шануванню, що віддається одними членами суспільства іншим, не слабшає. Скоріше швидко мінлива, мобільна структура українського суспільства, з одного боку, і все більш глибока майнова диференціація, з інший, говорять про інтенсивно діючий процес, формування нових класів, що надалі будуть визначати “життєві шанси” людини (термін, за допомогою якого Макс Вебер виділяв фундаментальні аспекти майбутніх можливостей людей).

Соціальний клас сьогодні можна визначити як відносно стійке й однорідне суспільне утворення, до якого можна віднести окремих людей і сім'ї, що мають схожі цінності, стиль життя, інтереси і поведінку. Приналежність до того чи іншого класу існує і може бути описана як статистична категорія не залежно від того, чи усвідомлюють люди схожість своєї економічної ситуації. Макс Вебер, якого поряд із Карлом Марксом можна вважати батьком теорії соціальних класів, так уточнює зміст поняття соціальний клас: “З великою долею спрощення можна сказати, що “класи” визначаються на основі їхного відношення до виробництва і придбання товарів, у той час як “статусні групи” визначаються відповідно до принципів споживання товарів, що виражаються у вигляді “стилю життя”. [8, c.441].

Таким чином, для вивчення великих соціальних груп міської громади, або соціальних класів важливими змінними є: а) соціально-економічний статус, що містить у собі професію, прибуток, добробут (наявність власності); б) ціннісні орієнтації, пов'язані зі світоглядом, політичними поглядами, його ставленням до культури і в) стиль життя.

Важливою складовою сегментації повинна стати і політична активність городян. ЗМІ підтверджують, що українське суспільство є сильно політизованим у порівнянні з більш “спокійними” у політичному відношенні країнами. Наше суспільство і повинно бути політизованим, оскільки йде достатньо швидкий і надзвичайно хворобливий злам усталених уявлень, цінностей, стереотипів. Народи, що населяли СРСР, пережили аварію радянської імперії і повний крах планової економіки. Про історичні переломи і розлами цікаво читати в романах, але дуже важко переживати їх у дійсності. “Щасливий, хто відвідав світ в його фатальнії хвилини” - міг написати тільки той, хто, як Тютчев, жив у більш стабільні часи.