Підвищена політична активність людей була викликана спочатку потребою в соціальних змінах, відповіддю на які стала перебудова М.С. Горбачова. Розпад СРСР, що пішов за нею, призвів до нового вибуху активності в надії на швидкі позитивні зміни в суспільстві. Сьогодні політична активність частіше пов'язана з протестом людей проти виснажливого і вимотуючого процесу економічного регресу, падінням рівня життя і відсутністю надій на його подолання. Все це диктує певний тип політичної поведінки.

Політична поведінка - це практична взаємодія людини з політичним середовищем або практичне ставлення суб'єктів політичного процесу до політичної системи, до цього процесу і один до одного. Така поведінка може бути санкціонованою і включати легітимні, офіційно схвалені форми поведінки, що припускають участь людей у виборах, діяльності партій, асоціацій, громадських організацій, і несанкціонованою, що передбачає участь у революціях, стихійних демонстраціях тощо. Політологи пропонують розрізняти два основних типи політичної поведінки: закрита (політична бездіяльність, нульова політична активність) і відкрита (участь у політичному житті, різноманітні прояви політичної активності).

Український політолог Б. Кухта, характеризуючи закриту політичну поведінку, вважає, що вона може бути визначена неможливістю індивіда брати активну участь у політичному житті. Тут може бути декілька причин:

· робота по 14-15 годин на добу не дає фізичної змоги для участі;

· відсутність достатньої політичної інформації, наприклад, у селах, де в самий “смотрибельний” телевізійний час, коли йдуть програми новин, відключається електрика, а газети не продаються і не доставляються передплатникам;

· фізична неможливість участі у зв'язку з психічним захворюванням. [2, c. 311].

Але частіше закрита політична поведінка пов'язана з апатією, анемією і низькою політичною ефективністю. Політично апатичні намагаються відгородитися від політичного життя, не судити про нього і не брати участь, вважаючи політику брудною справою, надаючи перевагу іншим формам активного життя. Анемія пов'язана зі станом, коли люди почувають, що політичне життя проходить повз. Людина відчуває себе покинутою і недієздатною; іноді - в результаті втрати політичних ілюзій. Це психологічний і символічний розрив індивіда з суспільством, до якого він належить.

Нарешті, низька політична ефективність пов'язана з невірою людей у власні політичні зусилля. Таких людей стало особливо багато останнім часом. Вони вважають, що все вирішать за них у Києві, що від їхнього волевиявлення нічого не залежить. Як правило, всі люди з закритою політичною поведінкою або обмежують свою участь у політичному житті виборами, або взагалі ні в чому не беруть участь. Зрозуміло, що їх не дуже цікавлять і місцеві політичні справи. З'ясувати який відсоток цих людей у структурі міської громади - одне з завдань даного дослідження.

Навпаки, активна політична поведінка пов'язана із участю в діяльності політичних партій, громадських організацій, благодійних фондів і професійних організацій. Більшість політично активних людей емоційно ставляться до політичних подій, з пристрастю аналізують дії уряду, законодавчих зборів і дії місцевої влади, намагаються прогнозувати події, визначають свою участь в них.

Лише невеличка частина політично активних керується раціональними розуміннями, зіставляючи свою політичну поведінку із здобуванням користі для себе або своєї групи. У цьому випадку індивід оцінює свої політичні можливості, пов'язані з реалізацією власних інтересів, співвідносячи їх з інтересами групи, міської громади, країни в цілому [9, c.191].

Диференціюючи людей на політично активних і політично байдужих, слід, на наш погляд, внести ще один соціально-психологічний параметр, що допомагає в структуруванні міської громади. Це категорія відповідальності, пов'язана з поняттям локус-контроля. Психолог Дж.Роттер, що запропонував це поняття, виявив, що деяким людям властиве постійне почуття, що все, що з ними відбувається, визначається зовнішніми силами (випадок, доля), в той час як інші вважають те, що з ними відбувається в значній мірі результатом їхніх власних зусиль і здібностей.

Розділ 3. Фінансова основа функціонування місцевого самоврядування

3.1 Місцеві бюджети як фінансова складова органів місцевого самоврядування.

Функціонування місцевих фінансів забезпечується чинною законодавчою базою. До базових нормативних актів слід віднести Конституцію України (1996 р.), Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" (1997 p.), Закон України "Про місцеві державні адміністрації" (1999 p.), Бюджетний кодекс України (2001 p.), щорічні закони України про державний бюджет України, Декрет Кабінету Міністрів України "Про місцеві податки і збори" (1993 р.) та ін.

Прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України закріпила існування місцевого самоврядування, яке в Україні визнається і гарантується. В Основному законі країни знайшли відображення найважливіші фінансові аспекти забезпечення функціонування інституту місцевого самоврядування. Так, в ст. 142 вказано, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних та обласних рад.

Конституцією територіальним громадам надана можливість об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ. Важливим є положення Основного закону про те, що держава підтримує у фінансовому плані місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів відповідних бюджетів. Крім того, відзначено, що витрати органів місцевого самоврядування, які виникають внаслідок рішень державної влади, компенсуються державою.

В Конституції України також вказано, що органам місцевого самоврядування законом можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади (ст. 143). Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності [8, c.221].

Як відомо, фінансова база органів місцевого самоврядування формується зокрема за рахунок місцевих податків і зборів, перелік яких в Україні був визначений ще у 1993 р. Декретом Кабінету Міністрів України "Про місцеві податки і збори". На момент ухвалення цього Декрету до складу місцевих було віднесено два податки й 14 зборів. У цьому нормативному акті визначено також граничні обсяги місцевих податків і зборів, порядок їх обчислення та джерела сплати, повноваження органів місцевого самоврядування в галузі визначення місцевих податків і зборів, відповідальність платників.

18 лютого 1997 р. була прийнята нова редакція Закону України "Про систему оподаткування", який встановив принципи побудови вітчизняної системи оподаткування, окреслив склад податків і зборів, які справляються в Україні, в тому числі місцевих податків і зборів, визначив основи механізму справляння податків та обов'язкових платежів, а також права, обов'язки та відповідальність платників. У Законі (ст. 15) наведено перелік місцевих податків і зборів, у тому числі таких, які обов'язково затверджуються місцевими радами. Вказано, що місцеві податки і збори, механізм та порядок їх сплати встановлюється сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничної величини ставок, визначених законодавством. Суми місцевих податків і зборів зараховуються до місцевих бюджетів.

21 травня 1997 р. був прийнятий Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", який конкретизував основні положення Конституції щодо місцевого самоврядування. Закон визначив організаційні питання функціонування інституту місцевого самоврядування, детально окреслив повноваження рад, їхніх голів, виконавчих органів, а також організаційно-правову, матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування.

У Законі (ст. 1) тлумачиться низка вихідних понять місцевого самоврядування та місцевих фінансів, таких як бюджет місцевого самоврядування, районний та обласний бюджети, поточний бюджет та бюджет розвитку, мінімальний бюджет місцевого самоврядування, мінімальний рівень соціальних потреб, самооподаткування.

Закон України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р. визначає організацію, повноваження та порядок діяльності місцевих державних адміністрацій, їхні взаємовідносини з Президентом України, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями. Окреслено основні завдання місцевих державних адміністрацій, принципи діяльності, компетенцію і повноваження, зокрема в галузі бюджету та фінансів.

22 червня 2001 р. був прийнятий Бюджетний кодекс України, який визначив засади бюджетної системи України, її структуру, принципи, правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства. До основних новацій Бюджетного кодексу слід віднести таке:

-- по-новому представлено склад бюджетної системи України з виділенням державного і місцевих бюджетів, запроваджено нову дефініцію -- бюджети місцевого самоврядування;

-- визначено принципи вітчизняної бюджетної системи;

-- запроваджено єдину бюджетну термінологію;

-- здійснено чіткий розподіл доходів і видатків між бюджетами всіх рівнів та видів;

-- застосовано принципово новий підхід до класифікації доходів і видатків місцевих бюджетів;

-- визначено внутрішню будову місцевих бюджетів;

-- встановлено джерела формування та напрями використання бюджету розвитку;

-- зміцнено фінансову базу органів місцевого самоврядування за рахунок розширення переліку власних доходів;

-- встановлено заінтересованість органів місцевого самоврядування у додатковому одержанні доходів як державного, так і місцевих бюджетів;

-- визначено основні підходи до здійснення місцевих запозичень;

-- запроваджено прозору процедуру міжбюджетних відносин;

-- систематизовано види бюджетних трансфертів та засади їх надання;

-- встановлено формульний порядок розрахунку обсягів міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання місцевим бюджетам з державного бюджету);

-- заборонено здійснення міжбюджетних позичок і створення органами місцевого самоврядування позабюджетних фондів;

-- регламентовано процедури бюджетного процесу;

-- визначено відповідальність усіх учасників бюджетного процесу, а також контрольні повноваження владних органів.

У зв'язку з тим, що в Бюджетному кодексі України обумовлено засади організації міжбюджетних відносин і, зокрема, порядку розрахунку дотацій вирівнювання лише для бюджетів міст Києва та Севастополя, міст обласного значення і районних бюджетів, то 1 липня 2004 р. був прийнятий Закон України "Про міжбюджетні відносини між районним

бюджетом та бюджетами територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань". У Законі визначено основні вимоги до формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до районного бюджету) між районним бюджетом та бюджетами сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань і параметри, які враховуються у формулі.

У щорічних законах України про державний бюджет України конкретизується механізм реалізації окремих концептуальних положень Бюджетного кодексу України. Так, в цих законах визначається вичерпний перелік доходів загального і спеціального фондів місцевих бюджетів, особливості здійснення взаємовідносини між державним бюджетом України та місцевими бюджетами, встановлюються обсяги та порядок перерахування міжбюджетних трансфертів місцевим бюджетам, а також обумовлюються додаткові положення, які регламентують бюджетний процес (табл. 3.1).

Таблиця 3.1. - Основні нормативні документи, які регламентують місцеві фінанси

Крім перерахованих документів в Україні прийнято і діє ціла низка нормативних актів, які регламентують окремі аспекти функціонування місцевих фінансів; до них ми будемо звертатися в процесі викладення кожної теми.

3.2 Структура доходів та видатків місцевих бюджетів

Одними з найважливіших і найскладніших проблем державних фінансів у кожній країні є ефективна організація відносин всередині бюджетної системи, а саме між бюджетом центрального уряду і бюджетами органів місцевого самоврядування; перерозподіл бюджетних ресурсів, зумовлений об'єктивними відмінностями в рівнях соціально-економічного розвитку окремих територій; здійснення фінансового вирівнювання з метою забезпечення конституційних гарантій населенню незалежно від місця його проживання.

Концептуальні засади побудови міжбюджетних відносин загалом залежать від економічної системи держави і мають принципові відмінності за умов ринкової і командної економік. У тоталітарних країнах центральне місце в бюджетній системі займає державний бюджет, у якому перерозподіляється значна частина створеного валового продукту; місцеві бюджети не відіграють істотної ролі і мають другорядне значення. У бюджетних системах демократичних країн акценти розставлені принципово по-іншому: бюджет центрального уряду і бюджети місцевих влад функціонують у межах єдиної бюджетної системи на основі розподілу повноважень між органами державної влади і місцевого самоврядування. Причому відповідно до загальносвітової тенденції розвитку і зміцнення інституту місцевого самоврядування та збільшення його впливу на суспільні процеси роль місцевих бюджетів у складі державних фінансів постійно зростає.

Для бюджетної системи України характерний досить високий ступінь централізації бюджетних ресурсів, що свідчить про зосередження основних владних повноважень на рівні центрального уряду, нерозвиненість місцевого самоврядування і слабкість його фінансової основи -- місцевих бюджетів. Причому за останні роки, незважаючи на ухвалення низки програмних документів і нормативних актів, спрямованих на зміцнення фінансової незалежності місцевого самоврядування, централізація бюджетної системи посилювалася. Так, якщо у 2009 р. до державного бюджету надійшло 68,6 % доходів зведеного бюджету України, а до місцевих -- 31,4 %, то у 20010 р. це співвідношення становило 74,9 % і 25,1 %. Відповідно видатки зведеного бюджету України були профінансовані у 2009 p.: на 58,9 % -- з державного бюджету і 41,1 % -- з місцевих бюджетів; у 2010 p.: на 62,1 % -- з державного бюджету і 37,9 % -- з місцевих бюджетів [14, c.178].

Зміцнення інституту місцевого самоврядування супроводжувалося децентралізацією влади і передачею органам місцевого самоврядування нових управлінських функцій, які до цього належали центральним урядам; це вимагало передачі бюджетам територіальних громад дохідних джерел, які могли б забезпечити виконання покладених на них нових завдань. За незначної фіскальної ролі зазначених вище груп місцевих податків та зборів, які не дають можливості задовольнити всі потреби територіальних громад, місцевим бюджетам стали перераховуватися податки, що мали загальнодержавне значення: податки на доходи фізичних осіб, на власність, рідше -- податки на прибуток підприємств і непрямі податки.

Крім того, в окремих країнах місцевим органам самоврядування надається право встановлювати надбавки до державних податків із зарахуванням одержаних коштів у доходи місцевих бюджетів. Як відомо, система надбавок до державних податків демократичніша за своєю сутністю, оскільки передбачає самостійність місцевих органів влади у визначенні обсягів надбавок, а отже створює необхідні умови для зміцнення місцевих бюджетів (навіть, якщо держава встановлює максимальне обмеження рівня надбавок).

Ускладнення економічного життя, яке відбувалося у другій половині XIX ст., супроводжувалося розширенням кола завдань місцевих спілок, що вимагало децентралізації їхніх видатків. Одночасно спостерігалася зворотна тенденція до централізації доходів на державному рівні, яка давала можливість здійснювати оподаткування з більшою ефективністю. Поступово з місцевого оподаткування зникають непрямі податки, прямі податки переходять до держави (хоча і не в повній мірі).

Таким чином, централізація доходів, поєднана з децентралізацією видатків, спричинили появу особливого фінансового важеля, спрямованого на вирішення цієї суперечності -- системи допомог місцевим спілкам (дотацій, субвенцій). Такі виплати надали можливості державі перерозподіляти одержані за допомогою фіску ресурси між "багатими" і "бідними" місцевими спілками, тобто здійснювати фінансове вирівнювання.

До 1997 р. використовувався переважно метод розподілу податків між державним бюджетом України і місцевими бюджетами; у 1997--1998 pp. з'явилася тенденція до розмежування податків: у державний бюджет були передані непрямі податки, в місцеві бюджети -- прямі; у 1999 р. знову повернулися до системи розподілу податкових надходжень. У 2000--2001 pp. діяла система розподілу податкових надходжень. Нині використовується переважно система розмежування податкових надходжень, поєднана з розподілом певних доходів між місцевими бюджетами окремих видів. Так, у Бюджетному кодексі чітко визначено склад доходів бюджетів усіх рівнів і видів, крім того, передбачено, наприклад, розподіл надходжень від податку з доходів фізичних осіб між місцевими бюджетами [13, c.127].

Прийняття Конституції України та Конституції Автономної Республіки Крим, Законів України "Про бюджетну систему України", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про систему оподаткування", а в 2001 р. -- Бюджетного кодексу України сприяло створенню законодавчої основи організації міжбюджетних відносин. Проте залишається багато невирішених питань практичної реалізації положень цих документів, не завжди пов'язаних між собою, а інколи і суперечливих. Протягом багатьох років звичними були зміни механізму бюджетного регулювання, переліку регулюючих доходів і нормативів відрахувань. Не виконувалися такі важливі вимоги чинного законодавства, як недопущення встановлення нових податків, внесення змін у механізм стягнення діючих податків та інших обов'язкових платежів і в цілому змін до чинного законодавства щорічними законами про державний бюджет України. Стабілізація нормативної бази міжбюджетних відносин стала одним із найважливіших завдань бюджетної політики.

Висновок

Отже, місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Органи місцевого самоврядування мають свої представницькі та виконавчі підрозділи. Так виконавчими органами є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Виконавчі органи місцевого самоврядування мають широкі повноваження у сфері економіки, транспорту, освіти та науки, господарської діяльності. Отже здійснення покладених на них обов'язків та функцій має необхідні засоби та правові основи для регулювання і забезпечення правопорядку, охорони прав і свобод громадян.

За недобросовісне виконання покладених на них функцій і обов'язків передбачена відповідальність.

Органи та посадові особи місцевого самоврядування є підзвітними, підконтрольними і відповідальними перед територіальними громадами. Вони періодично, але не менш як два рази на рік, інформують населення про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, місцевого бюджету, з інших питань місцевого значення, звітують перед територіальними громадами про свою діяльність.

Список використаної літератури

Конституція України 28 Червня 1996р.

Закон України Про місцеве самоврядування в Україні від 21.05.1997 //ВР 1997

Битяка Ю.П. “Адміністративне право України” - Х., 2001. С.453

Погорілка П. “Конституційне право України” - К., 2000., С.237

Авер`янов В.Б. Державне управління: теорія і практика// Київ “Юрінком Інтер”, 1998 ст.ст 166-175

Вовк Ю.Й. Мадзей С.М. Буган Ю.В. Конституція України: навчальний курс // Тернопіль “Мандрівець”,1996

Мотиль О. Структурні обмеження й вихідні умови: постімперські держави і нації в Росії та Українї // Сучасність. 1995. №9 ст.ст 66-67

Закон України “Про місцеві державні адміністрації “ від 9 квітня 1999 р //Київ. №586-ХІV

Бюджетний кодекс України від 20.12.2005, ВВР, 2006

Базидевич В.Д., Баластрик Л.О., Державні фінанси. Навчальний посібник. Київ. Атака. 2002р.

Батура О.В., Огданський К.М.. Державне казначейство України: місце і роль у виконанні бюжету// Фінанси України. - 2003р.

Бюджетний процес і між бюджетні відносини на рівні місцевих бюджетів. Навчальний посібник. Київ. Міленіум. 2003.

Василик О.Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України. Підручник. Київ.2002р.

Юрій С.І., Стоян В.І., Мац М.Й. Казначейська система: Навчальний посібник. - Тернопіль: Карт-бланш, 2006.

Базидевич В.Д., Баластрик Л.О., Державні фінанси. Навчальний посібник. Київ. Атака. 2002р.

Буковинський С.А. Концептуальні засади управління бюджетними коштами в Україні // Фінанси України -2001р.

Бюджетний процес і між бюджетні відносини на рівні місцевих бюджетів. Навчальний посібник. Київ. Міленіум. 2003.

Василик О.Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України. Підручник. Київ.2002р.

Каленський М.М. Удосконалення фінансового контролю за витрачанням бюджетних коштів // Фінанси України -2001.

Кириленко О., Місцеві фінанси: навчальний посібник - Тернопіль. Астон, 2004.

Юрій С.І., Стоян В.І., Мац М.Й. Казначейська система: Навчальний посібник. - Тернопіль: Карт-бланш, 2006.

Епифанов А.О. Механизм регулирования комплексного социально-экономичсского развития обласного региона в условиях перехода к рынку. -- Харьков: Основа, 2003. -- 76 с.

Іванух Р., Крижановський Б. Економічні реформи і розвиток продуктивних сил України // Екон. України. -- 2004. -- № 3. -- С. 35-- 44.

Мконнеа К.Р., Брю С.Л. Экономика: принципы, проблемы и политика. -- К.: Хагард-Демос, 2003. -- 785 с.

Покритая А., Зверям» М. Сучасна криза і практика реформ // Екон. України. - 2004. - № 7. - С. 14-25.

Размещено на Allbest.ru