Размещено на http://www.allbest.ru/

• Сучасна концепція міждержавного співробітництва
• Європейський суд з прав людини здійснює свою діяльність утворюючи: а) комітети; б) комісії; в) колегії; г) палати; д) камери.

б) комісії;

г) палати.

В яких випадках справа, що розглядається Європейським судом з прав людини вважається закінченою?

Суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини дають підстави дійти висновку:

a) що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву; або

b) що спір уже вирішено; або

c) що на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим.

Проте Суд продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає повага до прав людини, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї.

Суд може прийняти рішення про поновлення заяви в реєстрі справ, якщо він вважає, що це виправдано обставинами.

У разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу з реєстру, ухваливши рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутого вирішення.

Сучасна концепція міждержавного співробітництва у галузі прав людини

Однією із невід'ємних складових життя як міжнародної спільноти, так і кожного політично організованого суспільства виступають права людини. Останнім часом поняття прав людини настільки вкорінилося у політико-правове і навіть побутове спілкування, стало такою мірою звичним для використання у програмних документах різноманітних суб'єктів політичної діяльності, що “неозброєним оком” його смислове навантаження іноді видається самоочевидним. Проте це далеко не так, про що свідчить, зокрема, практика судових органів України [1, с.3-7; с.35-38] або ж Європейського суду з прав людини [2, с.1]. Дається взнаки своєрідна природа такого явища, як права людини: воно, як і будь-який інший феномен, має свою, так би мовити, вдачу, свої закономірності, незнання яких спричиняє труднощі різнопланового, передусім правозастосовного (практикоприкладного) характеру. Однією з передумов подолання таких труднощів виступає з'ясування глибинних, основоположних основ природи цього явища, насамперед дослідження філософсько-світоглядних засад концепцій прав людини.

Права людини - це словосполучення, що увійшло у мовний лексикон лише після Другої світової війни, ознаменувавши народження сучасної концепції прав людини, яка прийшла на зміну доктрині природного права [3, с.652]. Головним чинником формування зазначеної концепції виявилося становлення нового міжнародного правопорядку, запровадженого ООН: з діяльністю цієї організації саме й пов'язано розробку документів, які згодом утворили фундамент міжнародної нормативної системи прав людини.

Однак зрозуміло і те, що сучасна концепція прав людини не з'явилася та й не могла з'явитися на, так би мовити, порожньому місці. Адже найперші документи, в яких було закріплено права людини, були результатом саме внутрішньодержавної, а не міжнародної правотворчості. Тому видається слушним та доцільним простежити наявність спільних та відмінних рис у класичній доктрині природних прав та сучасній концепції прав людини - це, гадаємо, дасть змогу з'ясувати, якою мірою сучасна концепція виступає, з одного боку, своєрідною ланкою ланцюга еволюції зазначеної доктрини, а з іншого - у чому виявляються нові, невідомі раніше риси та тенденції феномена прав людини.

Поняття прав людини як окрема категорія з'явилося лише в епоху Просвіти (XVIII ст.), хоч окремі положення, які дотичні ідеї прав людини, можна виявити задовго до того вже у творах грецьких філософів та й у деяких релігіях світу [4, с.95-100]. Зокрема, згадаємо, епохи деякі країни Європи, де було ухвалено декілька хартій, що кодифікували певні свободи людини. Приміром, такі документи, як Magna Charta Libertatum 1215 р., датська Erik Klippings Handfaestinung 1282р., не стільки виголошували права людини, які можна було відстоювати за тих чи інших обставин, скільки визначали межі втручання державної влади у життєдіяльність певної, кількісно обмеженої групи осіб. Відтак вони ще не містили всеосяжної філософської концепції свободи - концепції, в якій права людини виступали б як самостійне правове начало, а не лише критерій визначення легітимності державної влади.

В епоху Просвіти набула поширення думка про те, що саме природа наділяє людину певними фундаментальними правами, які можуть бути протиставлені урядові, але разом з тим мають ним й охорянитися. З того часу права людини, їх здійснення, стали розглядатися як елементарні передумови гідного людського існування.

Спочатку спробуємо виділити складові концепції природних прав та сучасної концепції прав людини, а потім порівняємо їх принаймні на двох рівнях: термінологічному та правозастосовному.

Одним з перших принципів концепції природних прав є їхній загальний, тобто універсальний, характер: такі права торкаються всіх без винятку людей, - лише завдяки їхньої належності до роду людського; вічність (позаісторичність) змісту таких прав, який із плином часу не змінюється - адже, породжені одного разу і назавжди, такі права є незмінними; абсолютність (невід'ємність) таких прав, заперечення наявності яких є неприпустимим з огляду на їхню “вмонтованість” у природу людини і тому може кваліфікуватися як посягання на саме існування людської істоти як такої.

Тепер простежимо основні характеристики сучасної концепції прав людини, зокрема, ті, що відображені у рішеннях міжнародних судових органів, найперше - Європейського Суду з прав людини [5, с.327]. Ця концепція деякими авторами позначається як “соціально-конструйована доктрина” прав людини [6, с.7].

До положень згаданої концепції можна віднести тези щодо: а) соціальної зумовленості змісту прав людини, тобто їхньої залежності від рівня та характеру розвитку суспільства, який визначається, з одного (внутрішнього) боку, діалектикою взаємодії людини та суспільства, а з іншого (зовнішнього) - взаємодією того чи іншого політично організованого суспільства з міжнародним співтовариством, мірою залученості цього суспільства до глобальних процесів; б) історичного характеру зумовленості як змісту, так і номенклатури прав людини, чим визначається можливість виникнення нових прав людини, яких до певного часу взагалі не існувало, і модифікування з плином часу змісту чи обсягу прав людини.

“Генна спадковість” класичної доктрини прав людини найяскравіше виявляється стосовно так званих особистих та політичних прав і свобод: неважко простежити, вони без істотних змін “перекочували” у новітню (соціально-конструйовану) доктрину прав. Однак й у цьому аспекті варто зробити певні зауваги.

Основною посилкою концепції природних прав людини служить положення про автономію індивіда, тобто вважалося, що політичні та особисті права і свободи визначають ту сферу буття індивіда, в яку не допускається втручання жодних інших суб'єктів, передусім держави та суспільства. А відтак обов'язки усіх, хто, умовно кажучи, протистоїть індивіду, зводяться до негативних: утримуватися від таких дій, які посягали б на цю окреслену сферу автономії індивіда. Сучасна ж концепція прав людини робить уже дещо інші акценти, відображаючи інші тенденції щодо цих, “випробуваних часом” прав людини. Як показує практика міжнародних органів контролю за станом здійснення прав людини, покладення на державу “простого” обов'язку лише не втручатися у здійснення прав особистого та політичного характеру в деяких випадках ще не є достатньою гарантією того, що вони не будуть порушені. Європейський суд з прав зазначає що, людини, за певних умов держава повинна вживати заходів не лише негативного, але й позитивного характеру задля забезпечення навіть таких, тобто “негативних”, прав [7, с.92].

Ще однією ознакою підтвердження, яке виявляє еволюційний характер сучасної концепції, є практика термінологічного позначення відповідних правових можливостей людини.

У процесі ознайомлення з текстами міжнародних актів та сучасних конституцій деяких держав з питань відображення прав людини виявлено часто вживане словосполучення “права та свободи” людини. Прикладом може бути використання зазначених термінів у нормах Міжнародного Біля про права людини, у назві Конвенції про захист прав та основних свобод людини, у відповідних положеннях Конституцій України, Польщі, Франції, Росії, ФРН. Звернувшись до пам'яток історії права, бачимо, що термін “свобода” як означення правових можливостей людини з'явився у внутрішньодержавних документах раніше, аніж термін “права”. Цікаво, що перший термін виявлений і в нормативних документах українського державного будівництва XVII-XVIII ст., зокрема у Березневих Статтях і Конституції прав та вольностей Війська Запорізького 1710 р. [8, с.85].

Як видається, термін “свободи”, вживаний того часу, позначав уявлення саме про права, які належать особам чи групам людей з огляду на їхні звання чи статус - адже тоді права людини виступали у формі правових можливостей обмеженого кола суб'єктів. Не зайвим буде нагадати про саме народження ідеї прав людини та її філософське обгрунтування, коли права та свободи людини мислилися як природні та невід'ємні, а часом виникнення таких прав вважали момент народження індивідів. За такого розуміння легітимність держави визначалася ступенем визнання цих прав, на чому, власне, і закінчувалися її обов'язки. Не дивно, що за такого підходу не могли визнаватись інші права, окрім політичних та особистих, тобто таких, що відображалися у домінуючій доктрині. За такого природного підходу термін “свободи” вживали для позначення тих правових можливостей людини, які були “одиничними” виявами її загальної свободи - невід'ємного атрибута кожного індивіда при народженні.

Подальший розвиток концепції прав людини привів до фіксації принципово нових можливостей людини, щодо яких вживання терміна “свободи” вже не видавалося адекватним з огляду на їхній специфічний характер.

Зазначене розмежування вживання термінів “права” та “свободи” зберігається й донині. Це спостерігається, зокрема, у працях польських авторів, причому акцент робиться на характері обов'язків держав щодо дотримування прав та свобод людини. “Свобода” - це сфера автономії буття індивіда, втручання в яку держава повинна уникати, іншими словами “свободи” - це негативні права [9, с.9, 20].

Істотна відмінність між класичною доктриною прав людини та їх сучасною концепцією спостерігається також і в питаннях щодо тих суб'єктів, яких можна вважати потенційними порушниками прав людини, що пов'язано, зокрема, з розвитком міжнародних відносин та незнаним на час існування згаданої доктрини певних суб'єктів міжнародних відносин. Якщо права, проголошені у французькій Декларації прав людини та громадянина 1789 р. і в американській Декларації Незалежності 1776 р. стосувалися головно держави та суспільства, то нині можливими суб'єктами притягнення за порушення прав людини визнаються транснаціональні корпорації й деякі інші міжнародні організації та утворення (зокрема, такі, як Європейський Союз).

У цьому ж аспекті треба також згадати раніше не відомий феномен “приватизації” прав людини. Як зазначається у правовій літературі, однією з реалій сучасного життя виступає поява нових центрів влади - таких, як асоціації різнопланового характеру, політичні партії, профспілки, корпорації, університети, а це означає, що індивід тепер зазнає тиску й відчуження не лише з боку державного апарату. Соціальний розвиток зумовив нову дифузію публічних та приватних сфер, внаслідок чого обов'язки щодо прав людини, визначені у відповідних міжнародних документах, повинні торкатися не лише держави, але й певних недержавних суб'єктів [2, с.137].

Принципово відмінними рисами сучасної концепції прав людини є й те, що вона є значно ширшою за номенклатурою прав людини, оскільки охоплює права соціально-економічні, а також так звані солідаристські, колективні (відповідно права другого і третього поколінь.)

Підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків: права людини є одним з найважливіших інститутів права будь-якої сучасної держави і розглядаються вони передусім як узагальнення практичного досвіду міжлюдського спілкування, а відтак за жодних обставин їх не можна розглядати як породження спекулятивної діяльності людського розуму у відриві від невпинних соціальних процесів. Щоправда, в епоху Просвіти цей досвід відображав практику спілкування окремих людських суспільств, про що свідчить різний акцент у правах, яким надавалося першочергового значення у відповідних державних документах. У наш час цей досвід стає загальнолюдським і переконливо свідчить, що визначальним критерієм прогресу людства є ступінь визнання цінності його кожного окремого представника - людини. Відтак стає зрозумілою спадковість сучасної концепції прав людини, яку можна вважати продовженням доктрини природних прав принаймні щодо низки ключових її моментів: а) визнання універсальності носіїв таких прав, якими (носіями) виступають усі люди, незалежно від існуючих між ними відмінностей, б) визнання таких прав природними, тобто констатація незалежності їхнього існування від держави (хоч, як зазначалося, розуміння такої “природи” є неоднозначним у класичній та сучасній доктринах прав людини). Схарактеризовані нами нові тенденції розвитку інституту прав людини, відображені в його концепції, слід, на нашу думку, вважати не такими, що суперечать класичній доктрині, а, скорше, природним проявом його закономірностей, що еволюціонують, трансформуються в унісон із динамікою суспільства.

Розгляд справ по суті в Європейському суді з прав людини - стаття 8. Право на повагу до приватного та сімейного життя

«1. Кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя, до житла і до таємницi кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права iнакше ніж згiдно із законом, і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересах нацiональної i громадської безпеки або економiчного добробуту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб».

Коли замислюєшся про основні права людини, то проголошене у статті 8 право на приватність, можливо, не перше, що спадає на думку. Існують інші, набагато більш драматичні порушення, наприклад, статті 2 (право на життя) і статті 3 (заборона катувань). Проте саме обвинувачення в порушенні права на приватне життя найчастіше викликають найгарячіші суперечки в суспільстві. Коли британські спецназівці у Гибралтарі застрелили трьох терористів, що вже не чинили опору, засоби масової інформації не особливо намагалися захистити право на життя цих терористів. Однак ліберальна преса підняла великий галас про втручання в приватне життя, коли групу біржових брокерів і банкірів піддали судовому переслідуванню за груповий садомазохізм у приватній обстановці у себе вдома. Точно так само преса поводилася, коли (уже досить давно) обговорювалося питання, чи вводити обов'язкове використання ременів безпеки для автолюбителів.

Питання, що підпадають під статтю 8 стосовно «права на повагу до приватного життя», часто викликають палкі дебати. З одного боку, можлива причина у тому, що «приватне» життя - загальна основа, щось природне, що не потребує обговорення. Переважній більшості законослухняних громадян звичайно не потрібно хвилюватися, що влада буде їх катувати, розстрілювати, або, якщо справа стосується кримінального обвинувачення, позбавляти доступу до правосуддя. Однак їх потенційно і безпосередньо стосуються будь-які дії держави, що порушують їхнє право за статтею 8. Якщо глянути з більш академічної точки зору, саме тут постає питання про межу між правом людини вибирати, де, з ким і як вона проводить своє життя, і тією сферою, яку буде контролювати і регламентувати державна влада.

Стаття 8 Конвенції, загалом, відображає структуру статей 9, 10 і 11. Відповідно, при розгляді питання про те, чи була порушена стаття 8 Конвенції, необхідно відповісти на низку питань:

- чи мало місце втручання у «приватне» життя згідно з §1 статті 8? Якщо так, то

- чи є це втручання обґрунтованим згідно з §2 статті 8, а саме:

- чи було втручання законним? Якщо так, то

- чи переслідувало втручання законну мету; і якщо так,

- чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві (зокрема, чи було воно адекватною реакцією на суспільну необхідність, що не потребує зволікань)?

Якщо постає питання про позитивне зобов'язання, то дослідження не переходить у сферу параграфа 2. Розгляд мети і домірності переноситься у площину загального зважування доводів про те, чи існувало позитивне зобов'язання.

2. Перший критерій: застосовність статті 8

a. Права, що гарантуються статтею 8

Як згадувалося вище, стаття 8 включає, крім права на повагу до «приватного» життя, також права на повагу до «сімейного» життя, «житла» і «кореспонденції».

Щоб визначити поняття «сімейне життя», органи Конвенції вважають за необхідне встановити ступінь кровного споріднення у залучених до справи людей і наявність у них діючих сімейних зв'язків. Сімейне життя в трактуванні статті 8 включає зв'язки між родичами, наприклад, між батьком, матір'ю і дітьми усередині одного шлюбу, а також між бабусею, дідусем і онуками. Не робиться різниці між «оформленою за законом» і «не оформленою за законом» родиною [11].

Гомосексуальні стосунки відносяться до сфери приватного, але не сімейного життя [11]. Стаття 8 має справу з де-факто, а не де-юре сімейним життям між різностатевими людьми, але поки не поширюється на де-факто сімейне життя між одностатевими людьми, що мають тривалі стійкі стосунки [11].

Стаття 8 гарантує право на повагу до сімейного життя. Це положення не дозволяє особам вимагати права на сімейне життя, наприклад, шляхом вступу у шлюб [11] чи шляхом одержання можливості мати дітей. Воно не ставить за обов'язок державі надавати іноземному громадянину в'їзд на свою територію з метою створення там нових сімейних відносин. Однак вислання особи з держави, де живуть близькі члени його родини, може являти собою порушення Статті 8 [11].

«Житло» звичайно означає місце, де людина проживає осіло. Щоб визначити, чи потрібно вважати те чи інше приміщення «житлом» за змістом статті 8, суд надає важливого значення цілій низці питань. Серед них такі: чи визначає закон приміщення як житло? Чи має мешканець право власності на нього? Чи мав він на меті перетворити його в постійне місце проживання? Чи має ця людина інше «житло»? [11]. Відповідно до деяких рішень, стаття 8 поширюється і на службові приміщення [11].

Право на повагу до «кореспонденції» є правом на комунікації з іншими людьми, що не перериваються і є непідцензурними. Однак це право перестає діяти, як тільки лист досяг адресата. Поняття «кореспонденція» включає, щонайменше, листи і телефонні комунікації [11]. Захист відноситься до засобів комунікацій, а не до їхнього змісту (яке звичайно відноситься до компетенції статті 10 Конвенції) [11].

b. Поняття «приватне» життя

Коли постає питання про те, чи мало місце втручання в права, що гарантуються статтею 8 Конвенції, необхідно відзначити, що не всі заходи, які вживаються державою і зачіпають життя окремої людини, можуть вважатися «втручанням» за змістом статті 8. Найчастіше держава і сама не заперечує, що її дії є втручанням: наприклад, у випадках позбавлення батьківських прав, позбавлення в'язнів права листування, проведення обшуків житла. Сам позивач повинний встановити факт втручання.

Вимога поваги до приватного життя знижується, якщо людина активно займається громадською діяльністю. При розгляді прав, гарантованих статтею 8, звичайно найскладніше - це встановити, чи мало місце втручання саме у «приватне» життя.

Європейський Суд дотепер не дав чітке визначення «приватного» життя. Суд зовсім свідомо уникає спроб такого роду і надає перевагу (як правило) зосередженню на конкретному питанні. Кількість справ, пов'язаних із правом на «приватне» життя (чи приватність, як його часто називають), відносно невелика. Крім того, поняття стикається з іншими сферами, що захищаються статтею 8 Конвенції: сімейним життям, житлом, кореспонденцією. У низці справ такий збіг був відображений у загальному підході, який був обраний судом стосовно порушень статті 8, не конкретизуючи, який саме аспект був порушений. Наприклад, у справі Класса обвинувачення в перехопленні комунікацій (пошти і телефонних розмов) було визначено судом як потенційне втручання в сімейне і приватне життя, кореспонденцію і житло.

У справах «Ментес та інші проти Туреччини» і «Кіпр проти Туреччини» Суд вирішив, що навмисне знищення спецслужбами житла і майна заявників торкається всієї сфери прав особистості, які захищаються статтею 8: сімейне життя, приватне життя і житло. Суд ухвалив, що немає потреби у їх розподілі. Вислання осіб, які довгий час проживали у країні, Суд також визначив як втручання у приватне життя за статтею 8 .

Якщо вивчати судові прецеденти, можна побачити, що концепція «приватного» життя належить сфері безпосередньої особистої автономії. Сюди відносяться аспекти фізичної і моральної недоторканності [11]. Концепція виходить за вузькі межі гарантій життя, вільного від небажаної публічності. Вона забезпечує поле, в межах якого кожний може вільно займатися розвитком своєї особистості. Сюди входить право на самоідентифікацію, а також право/можливість розвивати взаємостосунки з іншими особами, у тому числі емоційні і сексуальні.

Виходячи з цієї концепції, Суд ухвалив, що право на повагу до «приватного» життя включає фізичну і психологічну недоторканність людини. Гарантії статті 8 Конвенції, у першу чергу, покликані забезпечити розвиток особистості без втручання ззовні. Сексуальне життя будь-якої людини, без сумнівів, можна віднести до приватного життя. Під дію статті 8 підпадають також право на прізвище і на ім'я, тому що прізвище та ім'я є засобом ідентифікації особи всередині родини і співтовариства.

Збереження персональних даних, що мають відношення до приватного життя, підпадає під дію статті 8. Сюди ж відноситься захист медичних даних.

Такий підхід Суду наштовхує читача на думку, що «приватне» життя - не суворо окреслене захищене коло, а велика зона з доволі розмитими кордонами. Останні стають усе більш туманними в міру того, як приватне життя зближується із громадською діяльністю. Страсбурзькі інститути, починаючи з рішень за найпершими справами, підкреслювали, що існують обмеження щодо приватного життя. Багато дій держави прямо чи побічно торкаються можливості людини у самореалізації, але не всі вони можуть вважатися втручанням у приватне життя за змістом статті 8. Так, у рішенні від 1972 року знайшла відображення точка зору, що вимога поваги до приватного життя автоматично знижується в міру того, як людина дедалі більше й більше займається суспільною діяльністю чи торкається інтересів третіх осіб. У числі розглянутих випадків було рішення про відсутність втручання в приватне життя при фотографуванні людей, що брали участь у публічному заході, і щодо заяв, зроблених у ході публічних слухань. Можна стверджувати, що «приватне» життя закінчується там, де починається суспільна діяльність. У справі Фрідла (Frield) такий підхід вважали цілком доречним. Мова йшла про застосовність статті 8. Поліція сфотографувала позивача під час публічного заходу і зберігала знімки в досьє. Було вирішено, що фотозйомка не була вторгненням у приватне життя, оскільки була зроблена під час публічного заходу. Проте у рішенні говорилося, що допит позивача, що пішов за інцидентом, і запис цього допиту дійсно являли собою втручання в приватне життя позивача, оскільки ці дії відносилися більше до його особистих справ.

Хоча фотоспостереження за діями осіб у громадських місцях без запису саме по собі не веде до втручання в приватне життя, регулярний чи постійний запис даних можуть означати таке втручання. Суд підтвердив цю позицію у недавній справі Пека (Peck) [29]. Тема набула розвитку в рішенні Суду по іншій справі, «Перрі проти Великобританії» (Perry v. the UK). Суд вирішив, що звичайне використання відеокамер у громадських місцях, на вулиці чи в приміщеннях, таких як торгові центри або поліцейські дільниці, де вони служать законним і передбачуваним цілям, саме по собі не є порушенням статті 8. Однак у справі Перрі поліція змінила кут огляду камери таким чином, щоб одержати ясне зображення позивача, потім змонтувала відеозапис і показала свідкам, щоб ті упізнали його в ході кримінального процесу. Було прийняте рішення, що стаття 8 у даному випадку застосовна.

Інтерес представляє «справа про ісландських собак» [11]. [До 1984 року закон забороняв жителям столиці Ісландії мати собак. За скаргою одного з городян Суд прийняв рішення, відповідно до якого гарантії статті 8 не поширюються на взаємостосунки осіб з безпосереднім оточенням, якщо мова не йде про відносини з людьми. Утримання собаки в якості домашньої тварини, вирішив суд, неминуче вторгається в права інших осіб і суспільства.

Таким чином, питання «приватності» (що саме заслуговує на захист, якого ступеню захисту) повинні співвідноситися з правами інших осіб і співтовариства. Суд інтерпретував статтю 8 таким чином, що вона накладає і заборону на необґрунтоване втручання, і позитивне зобов'язання у наданні захисту від втручання інших.

У досить спірному рішенні, винесеному не на користь Росії, Суд ухвалив, що стаття 8 застосовна до відмови влади повернути паспорт позивачці після звільнення з ув'язнення [11]. Суд відзначив, що позивачка не навела жодного конкретного прикладу, який би виявляв собою неповагу до її приватного життя. Суд узяв до уваги, що в повсякденному житті російським громадянам найчастіше приходиться засвідчувати свою особистість навіть при здійсненні самих звичайних дій. Внутрішній паспорт необхідний для більш важливих потреб, таких як влаштування на роботу й одержання медичного обслуговування. Тому позбавлення позивачки паспорта являло собою постійне втручання в її приватне життя. Відповідно до внутрішнього законодавства країни, паспорт повинний бути повернутий за вимогою особи, звільненої з ув'язнення, а держава не надала доказів того, що відмова повернути його за вимогою позивачки після звільнення з місць позбавлення волі має законну підставу.

3. Другий критерій: законність втручання відповідно до законодавства країни

Установивши, що розглянута справа має відношення до «приватного» життя особи в межах статті 8, Суд розглядає питання про те, чи відповідало втручання в гарантовані статтею 8 права законам країни. Це робиться з метою переконатися в тому, чи обмежені повноваження виконавчої влади щодо свавільного втручання в права людини з боку внутрішньої законодавчої чи судової влади. При цьому концепція «законодавства» не обмежується внутрішніми юридичними нормами, а включає більш абстрактні і загальні уявлення про вимоги поняття «законності».

Щоб вирішити, чи було втручання «законним», потрібно відповісти на питання:

- чи дозволене втручання внутрішньою законодавчою системою країни?

- чи є відповідна законодавча норма доступною для громадянина? Іншими словами, чи мав громадянин можливість одержати достатнє для обставин справи уявлення про норми закону, застосовні до даного випадку? [11]

- чи достатньо точна норма закону, щоб дозволити громадянину передбачати (у розумних межах) можливі наслідки своїх дій? [11]

Однак закони складаються в загальних термінах. Їхня інтерпретація і застосування - справа практики. Разом з тим, рівень необхідної точності залежить від змісту конкретного правового інструменту, сфери його юрисдикції, а також числа і статусу осіб, до яких він звернений.

- чи надає закон достатні гарантії від свавільного втручання в права?

Позиція Суду така: «Не можна вважати втручання законним, якщо юридичні повноваження виконавчої влади виражаються в термінах необмеженої влади. Закон повинен указувати межі будь-яких повноважень компетентної влади і способів їх здійснення. Закон повинен з достатньою ясністю і з урахуванням законної мети конкретного заходу надавати особі необхідний захист від свавільного втручання».

Висновок про те, що втручання не відповідає закону, достатній для висновку про порушення статті 8.

4. Третій критерій: законна мета втручання

Держава повинна вказати мету, заради якої вона втручалася у права позивача, гарантовані статтею 8. Список винятків у §2 статті 8, загалом, аналогічний виняткам у статтях з 9 по 11, якщо не вважати «інтересів економічного добробуту країни». Цей критерій не дуже суворий. Державам завжди вдавалося переконати Суд, що вони діяли в законних цілях, навіть коли позивач це заперечував.

5. Останній критерій: домірність втручання

a. Необхідно в демократичному суспільстві

Тут «необхідно» - не синонім «обов'язково», «розумно» чи «бажано». Що стосується поняття «демократичне суспільство», Суд висловився так: «Одним з фундаментальних принципів демократичного суспільства є законність, на яку ясно посилається преамбула до Конвенції. Законність передбачає, серед іншого, що втручання з боку виконавчої влади в права осіб повинне бути предметом ефективного контролю. Цей контроль звичайно здійснюється судовою владою (принаймні, в якості останньої інстанції), оскільки судовий контроль надає найкращі гарантії незалежності, неупередженості і належної процедури. Демократичне суспільство характеризується плюралізмом, терпимістю, широтою поглядів [11]. Таким чином, держави мають позитивне зобов'язання з забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються статтею 8. Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрунтовано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внутрішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи.

Суд визнав, що деякі аспекти прав, що захищаються статтею 8, мають більшу «вагу», ніж інші. Це, наприклад, право на сексуальні стосунки. Втручання в такі права дозволено тільки, якщо маються «особливо серйозні причини». Суд розраховує, що європейські країни дійдуть до угоди між собою і встановлять, чи є втручання «необхідним».

Стаття 8 передбачає деякі обмежені рамки, у яких рішення приймає держава. Однак, насамкінець, саме органи Конвенції визначають, (враховуючи відповідні внутрішні законодавчі і нормативні акти), чи відповідають Конвенції мета і необхідність конкретного втручання в права. Якщо мова йде про особливо важливий аспект існування чи ідентифікації осіб, Суд буде з меншою імовірністю погоджуватися з тим, щоб державі надавалися більш широкі повноваження приймати рішення. При цьому у справах про транссексуалів Суд припускає широкі повноваження для держави, хоча мова йде про той саме «інтимний аспект приватного життя» (сексуальна ідентифікація людини) [11].

У деяких справах ступінь наданих державі меж розсуду залежить не стільки від того, наскільки права, що розглядаються, важливі для конкретної особи, скільки від того, з якими інтересами вступають у конфлікт ці права (45). Винятки зі статті 8 повинні трактуватися у вузькому значенні [46].

Зупинимося більш докладно на справах про втручання в «приватне» життя. Подивимося, як Суд установлював баланс між індивідуальними і суспільними інтересами у сфері «приватності». Існує низка важливих сфер, які можна в цьому зв'язку піддати ретельному аналізу:

- захист персональних даних,

- сексуальна ідентифікація та орієнтація,

- фізична недоторканність.

b. Персональні дані: доступ і захист

Насамперед, я повинен зробити одне пояснення. Хоча термін «захист персональних даних» має специфічне юридичне значення (що відображено у законах європейських країн), однак для розгляду прецедентних випадків у межах Конвенції ми будемо дотримуватись підходу, який визначає «персональну інформацію» («персональні дані») у широкому значенні, включаючи питання доступу до такої інформації і проблеми, що відносяться до її збору, збереженню, використанню й опублікуванню. Захист персональних даних безпосередньо відноситься до сфери приватного життя за статтею 8 Конвенції.

Зміст «персональних даних»

Що стосується змісту терміна «персональні дані», то Суд, схоже, не став спеціально вдаватися у докладний розгляд того, що саме входить у це поняття. Цілий шар даних, що стосуються осіб, може знаходитися у відкритому доступі і відноситися до суспільного, а не до приватного життя особи. Іноді Суд брав до уваги, що розглянутий матеріал знаходився у відкритому доступі. Нещодавно розглядалася справа засудженого вбивці, який звернувся зі скаргою: офіцер поліції, що його вистежив, розкрив конфіденційні розмови у своїй опублікованій біографії. Скарга на втручання у приватне життя позивача була відкинута. Суд вирішив, що коментування інформації, що відноситься до скоєння позивачем різних злочинів, не можна віднести до його приватного життя.

У справі братів Файєд (Fayed) [11] Європейська Комісія з прав людини відкинула скаргу позивачів на те, що опублікування ревізорського звіту Департаменту торгівлі і промисловості про поглинання компанії з'явилося вторгненням у їхнє приватне життя. Комісія вирішила, що деякі аспекти звіту дійсно виявляли собою втручання в приватне життя позивачів. У звіті містилася інформація про сімейну і ділову історію братів Файєд. Однак це втручання було обґрунтованим, з огляду на важливість поставленої мети (ефективне розслідування великомасштабних комерційних справ) і той факт, що позивачі відкрито хвалилися своєю особистою і діловою біографією у спробі домогтися вигідної угоди.

У рішенні за однією бельгійською справою Суд вирішив, що обов'язок носити посвідчення особи і пред'являти їх поліції не є втручанням, якщо картки не містять інформацію, що відноситься до приватного життя. Картка містила ім'я, адресу, стать, дату і місце народження, а також персональний ідентифікаційний номер (від нього, утім, можна відмовитися). Проте, у справі Фрідла (Friedl), де позивача заарештували під час демонстрації і зажадали надати посвідчення особи, це було визнано втручанням у приватне життя, хоч і обґрунтованим як необхідне за даних обставин.

Таким чином, прецедентне право, схоже, не зовсім послідовно в підході до того, яка персональна інформація підпадає під захист Статті 8, а яка вимагає специфічного обґрунтування для її опублікування.

Доступ до персональної інформації

Якщо інформація, що стосується приватного життя, зберігається у державних установах, можуть виникнути суперечки за відмови надати до неї доступ. На сьогоднішній день найбільш показовим у цьому відношенні є справа Гаскіна (Gaskin). Позивач, який майже усе своє дитинство провів на державному піклуванні, звернувся в місцеві органи влади з проханням надати доступ до документів про нього самого. На думку позивача, ці документи характеризували період його дитинства і дорослішання і фактично заміняли собою те, що в звичайних родинах розповідають дітям їхні батьки. Право особи на дані подібного роду випливає з відношення цієї інформації до його сутнісної особистості. Інформація мала формуюче значення для його особистості: вік, про який йде мова, такий, що достовірні спогади ще не формуються. Суд вирішив, що особи, які знаходяться в ситуації, близької до положення позивача, мають захищений Конвенцією життєвий інтерес в одержанні інформації, необхідної для пізнання і розуміння періоду свого дитинства і раннього розвитку. З іншого боку, не можна забувати, що конфіденційність державних баз даних важлива для одержання об'єктивної/достовірної інформації і для захисту інтересів третіх осіб. У британській системі доступ до архівів залежить від згоди особи, що надала про себе інформацію. Ця практика може, у принципі, розглядатися як така, що відповідає статті 8 з урахуванням повноважень держави. Проте що робити, якщо людина, яка надала інформацію, знаходиться поза межами досяжності або відмовляється дати згоду з неповажної причини? Інтереси осіб, що прагнуть одержати доступ до даних, у цьому випадку теж повинні бути захищені. Остаточне рішення про розкриття інформації повинен приймати незалежний орган. Така система буде відповідати принципу домірності. Але у справі Гаскіна цієї можливості в позивача не було.

Суд вирішив, що мова йде, швидше, про бездіяльність, ніж про акт втручання, і розглядав справу з огляду на те, чи малося позитивне зобов'язання з боку держави щодо надання доступу. Конфіденційність баз даних захищає дітей і права осіб, які надали інформацію. Вона важлива для одержання об'єктивної і достовірної інформації. Однак хоча позивач мав життєвий інтерес в одержанні інформації, не було незалежної процедури доступу до даних. Таким чином, мало місце порушення статті 8.

Якщо доступ позивача до персональної інформації обмовлявся визначеними умовами, страсбурзькі інститути розглядали обґрунтованість цих умов. Так було, наприклад у «справі AMA». Лікар одержав доступ до даних із правом самостійно вирішувати, передавати інформацію далі чи ні. Було вирішено, що така умова не є необґрунтованою чи свавільною, оскільки мова йшла про особу з душевним розладом, а дані відносилися до короткого періоду часу. Необхідність у доступі була, мабуть, менш настійною, ніж у справі Гаскіна.

У недавній справі «Од'євр проти Франції» (Odievre v. France) Суд застосував особливий підхід у відношенні 38-літньої жінки, яка намагалася встановити особистості своїх біологічних батьків. Ще при народженні мати відмовилася від дівчинки, і та була залишена на піклування Міністерства охорони здоров'я і соціального забезпечення. Мати позивачки побажала, щоб її особистість трималася в таємниці від дочки. Дівчинку удочерили. Коли вона вже у зрілому віці зробила спробу з'ясувати, хто її біологічні батьки і брати, їй вдалося одержати лише загальну, не ідентифікуючу інформацію. Суд розглянув справу в межах статті 8 і вирішив, що народження (зокрема, обставини народження) є для дитини, а надалі і дорослого, аспектом приватного життя (необов'язково сімейного життя), що захищена статтею 8 Конвенції. Суд погодився: Конвенція застосовна до даної справи.

По суті справи Суд відзначив: людина має насущний інтерес, що захищається Конвенцією, в одержанні необхідної інформації для пізнання і розуміння свого дитинства і періоду раннього розвитку. Вислів «кожен» у статті 8 Конвенції є застосовним і до дитини, і до матері. Право знати своє походження випливає з широкого тлумачення поняття приватного життя. Конвенція взагалі широко визнає інтерес дитини до розвитку її особистості. З іншого боку, необхідно поважати інтереси жінки, що хоче зберегти анонімність з метою захисту здоров'я під час пологів у належних медичних умовах. Таким чином, справа стосується приватних інтересів двох дорослих людей, і компроміс знайти важко. Суд підкреслив відмінність цього випадку від справи Гаскіна. Суд відзначив, що проблема анонімних пологів торкається інтересів третіх осіб, а саме прийомних батьків, батька й інших членів природної родини, кожен з яких має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. У підсумку Суд ухвалив, що через делікатний характер справи держава має широкі повноваження для врегулювання ситуації, а французькі закони надавали адекватний захист інтересів сторін і права на повагу до приватного життя. У справі не було знайдено порушення статті 8. право людина свобода суд

Збір і збереження інформації

Буває, що людина заперечує проти збору і запису персональних даних з боку держави. Досвід розглянутих Судом справ показує: запис персональної інформації для цілей кримінального розслідування звичайно розглядається як втручання у приватне життя, але є обґрунтованим для боротьби зі злочинами і заворушеннями. Сюди відносяться і записи про колишні правопорушення, і дані, що були отримані поліцією в ході розслідувань, які не завершилися пред'явленням кримінального обвинувачення. Навіть якщо відсутні вагомі підозри щодо якого-небудь конкретного правопорушення, особливі міркування (наприклад, боротьба з тероризмом) можуть служити обґрунтуванням збереження даних. У справі Маквея (McVeigh) [11] допит, обшук, зняття відбитків пальців і фотографування позивачів і наступне збереження відповідних записів було визнано втручанням, але - втручанням обґрунтованим (в інтересах суспільної безпеки і запобігання злочинності). Обставини справи такі. Позивачі прибули до Англії з Ірландії. Їх затримали на підставі закону про боротьбу з тероризмом, але кримінальна справа не була порушена. Суд визнав, що існувала настійна соціальна необхідність боротьби з тероризмом, яка переважувала те, що було визнано незначним порушенням прав позивачів.

У справі Мюррей (Murray) [11] аналогічно було вирішено, що арешт позивачки, запис персональних подробиць (включаючи досить невтішний опис її зовнішності) і фотографування не виходять за загальні законні межі процесу розслідування терористичного злочину. Жодна деталь не була врахована, як така, що не стосується процедури арешту і допиту. Це, очевидно, передбачає, що Суд має намір і далі встановлювати обмеження на характер і ступінь інформації, що збирають поліція і сили безпеки (хоча, судячи з досвіду справ, розглянутих на сьогоднішній день, на практиці державі надаються широкі межі розсуду).

В іншій недавній справі, «Краксі проти Італії» (Craxi v. Italy) [11], мова йшла про зачитуванні на суді роздруківок телефонних розмов, що були перехоплені під час слідства за кримінальною справою. Позивач, який був прем'єр-міністром Італії, піддався телефонному прослуховуванню. Роздруківки були представлені в суді і прийняті як докази. Вирізки з низки перехоплених розмов були пізніше опубліковані в пресі (хоча ніхто не зізнався в їхньому розголошенні). Позивач був визнаний винним. По суті справи, Європейський Суд підтвердив, що висвітлення пресою судового процесу цілком відповідає вимозі статті 8 про відкритість процесу. У завдання засобів масової інформації входить поширення інформації, а суспільство має право одержувати їх, особливо якщо це інформація про державних діячів. Однак суспільний інтерес в одержанні інформації поширюється лише на факти, пов'язані з кримінальними обвинуваченнями, висунутими проти обвинувачуваного.

У справі Краксі деякі розмови, чий переказ потім був опублікований у пресі, носили приватний характер і майже не були (і зовсім не були) пов'язані з кримінальними обвинуваченнями. Їхня публікація в пресі не відповідала насущній соціальній необхідності, виходить, втручання було невідповідним. Проте, постає питання про те, чи є тут відповідальність держави? Публікації були зроблені приватними газетами, ніхто не заявляв про який-небудь контроль над ними з боку державної влади. Суд вважав установленим, що джерелом інформації були роздруківки, внесені до реєстру окружного суду. Державний прокурор прийняв рішення не передавати їх у відкритий доступ (за італійськими законами внесення документу в базу даних відкриває до нього доступ лише сторонам процесу, але не громадськості). Таким чином, розголошення розмов не було прямим наслідком дій прокурора, а, швидше за все, було викликано збоєм у функціонуванні реєстру, або одержанням пресою інформації від однієї зі сторін процесу або від адвокатів. Необхідно було встановити, чи прийняла влада необхідні кроки для забезпечення ефективного захисту прав позивача шляхом надання належних гарантій і проведення ефективного розслідування. Однак влада не виконала ці зобов'язання. Виходить, була порушена стаття 8.

Більшість справ, що розглядаються в Європейському Суді, стосується поліцейських і медичних питань. Але існує значний список справ, пов'язаних із «секретними досьє», що ведуть спецслужби і розвідки. Досьє за своїм визначенням секретні, тому позивачі майже ніколи не знають, яка інформація в них записана і для яких цілей застосовується. Про це стає відомо завдяки витокам зі спецслужб у пресу або у випадках, коли людина зверталася за одержанням роботи в режимну державну установу. Своїми рішеннями Європейський Суд визнає необхідність збору розвідданих, у тому числі за допомогою прослуховування телефонів. При розгляді справ Суд зосереджувався на процесуальних аспектах. Перше: чи існують достатні юридичні підстави в законах країни для втручань у права, що викладені у позові? (В одній з таких справ проти Франції. Суд визнав існування порушень). Друге: чи маються достатні процесуальні гарантії для запобігання зловживання владою? (На сьогоднішній день Суд вдоволений існуючими системами у Швеції (справа Leander), Німеччині (Klass), Норвегії, Нідерландах, а також системою, що була недавно введена у Великобританії (Hewitt and Harman). При цьому існування судового контролю і навіть прямого парламентського контролю не вважається обов'язковим, хоча за наявності цих видів контролю Суд звертав на них увагу. У Великобританії діє незалежна комісія з обмеженими правами з перегляду справ, а також спеціальний парламентський уповноважений. Таку систему Суд вважає достатньою. Суд визнає широкі межі розсуду за державами-учасницями Конвенції. Тому Суд не прийняв аргументацію позивачів з Великобританії, які заявляли, що в інших країнах існують системи судового контролю і більш жорсткі законодавчі обмеження повноважень держави. На думку Суду, державі-учасниці достатньо виконувати мінімум умов, що накладаються Конвенцією.

Питання сексуального життя людини носять інтимний характер і займають особливе місце в її приватному житті. Втручання в цю сферу повинне бути дуже серйозно обґрунтованим. Відмінними рисами демократичного суспільства є терпимість і широта поглядів. Для вторгнення у приватне життя зовсім недостатньо того, що визначена дія може когось шокувати, стривожити чи образити. Кримінальна заборона на гомосексуальні дії дорослих людей за взаємною згодою у приватній обстановці неодноразово визнавалася несумісною з повагою приватного життя за статтею 8, зокрема, у справі Даджіона (Dudgeon), де мова йшла про Північну Ірландію, Норріса (Norris) проти Ірландії (67) і Модіноса (Modinos) проти Кіпру. Позивач може подати позов про те, що він є жертвою вже самого факту існування в чинному законодавстві норм, що дорівнюють гомосексуалізм до злочину. Органи Конвенції не прийняли доводи представників держав про те, що конкретний позивач насправді не піддавався судовому переслідуванню чи погрозі переслідування. Навіть запевнень в існуванні політики толерантності з боку влади виявилося недостатньо в справі проти Кіпру: генеральний прокурор не міг скріпити такими зобов'язаннями своїх спадкоємців. На Суд не справили враження аргументи, якими держава намагалася обґрунтувати кримінальну заборону на гомосексуальні дії дорослих у приватній обстановці. Аргумент Великобританії про те, що ця заборона продиктована глибокими релігійними почуттями жителів Північної Ірландії, був відкинутий. Аналогічна доля спіткала аргумент про необхідність захисту легко вразливого юнацтва від морального розтління.

Поняття «дорослих гомосексуальних» дій неодноразово розглядалося Судом з точки зору віку. З якого віку гомосексуальні дії повинні вважатися дозволеними? У Великобританії починалися кількаразові спроби заперечити обмежувальний вік у 21 рік. На думку супротивників цього обмеження, воно надто високе і необґрунтоване, тим більше, гетеросексуальні дії вважаються законними з 16 років, а жіночі гомосексуальні дії взагалі не мають визначеного вікового обмеження. Суд відкинув ці аргументи, погодившись (можливо, спірно) з позицією Великобританії, що ґрунтувалася на соціологічних висновках про те, що юнаки більш мають потребу в захисті від розтління, ніж дівчини. У Великобританії, до речі, існує заборона на дорослі гомосексуальні дії за участю більш двох партнерів.

Тема була порушена також у справі Laskey, Brown і Jaggard. Група осіб піддалася судовому переслідуванню за садомазохистські дії. Незважаючи на велике число учасників, держава визнала факт втручання в приватне життя. Розглядаючи питання про домірність втручання, Суд відзначив, що дії носили організований характер, у них брало участь велике число осіб, дії знімалися на відеоплівку, що потім поширювалася. Подібна поведінка не представлялася настільки «приватною», як стверджували позивачі. Проте, Суд визнав, що садомазохистські дії позивачів у справі Laskey, Brown і Jaggard не виходять за межі добровільних сексуальних дій дорослих у «приватній обстановці». Суд не переконала більшість Палати лордів, яка вирішила, що мова йде не про секс, а про насильство. Цілком достатньо, що всі дії відбувалися у приватній обстановці для взаємного сексуального задоволення. Однак у питанні про те, чи обґрунтована заборона на подібні дії в кримінальному праві, думки членів Суду розійшлися. Більшість вважала, що така заборона переслідує законну мету захисту здоров'я, а державі дозволено вживати заходів, що захищають здоров'я. З огляду на надзвичайний (а не незначний чи випадковий) характер розглянутих дій, втручання не виходило за межі розсуду держави. Суд не знайшов у справі порушення статті 8.

Які «сексуальні» дії не захищає стаття 8? Вона не поширюється на секс за професійну винагороду та інші дії, аналогічні проституції. Обґрунтованим вважається винесення судових вироків гомосексуалістам за полові акти з дітьми до 16 років з метою захисту останніх (див. вище). Утім, дисциплінарне покарання поліцейського офіцера за співжиття з гомосексуалістом, що займався проституцією, було визначене як втручання, що, проте, не виходить за межі необхідності для запобігання заворушень (тобто для захисту доброї репутації поліції). Крім того, поліцейського всього лише звільнили, але не позбавили права на одержання пенсії.

Зміна статі

У 2002 році було остаточно і безумовно визнане право транссексуалів на визнання їхньої нової особистості державою. До цього часу Суд займав іншу позицію, намагаючись у кожній конкретній справі визначити, чи переважує вимога позивачів про внесення їхньої нової особистості до всіх відповідних документів (включаючи свідоцтво про народження) інтерес держави у захисті встановленої системи метрик громадян. Так, було встановлене порушення у справі «Б. проти Франції», а у справі проти Італії сторони дійшли угоди. При цьому у справах проти Великобританії (Rees, Cossey, and Sheffield and Horsham) порушень установлено не було (див. також нижче у контексті позитивних зобов'язань).

Втручання у фізичну приватність - обов'язкові заходи безпеки і медичного обслуговування