Поняття доказів у кримінальному процесі

Размещено на http://allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИАКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА НАН УКРАЇНИ

Курсова робота

з дисципліни: «Кримінально-процесуальне право України»

на тему: «Поняття доказів у кримінальному процесі»

Київ - 2012

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття, ознаки і класифікація доказів в кримінальному процесі

1.1 Поняття доказів в кримінальному процесі

1.2 Належність, допустимість, достовірність та достатність доказів

1.3 Класифікація доказів

Розділ 2. Джерела доказів у кримінальному процесі

2.1 Поняття джерела доказів

2.2 Показання свідків як джерело доказів

2.3 Показання потерпілого

2.4 Показання підозрюваного та обвинуваченого

2.5 Речові джерела доказів

2.6 Висновок експерта як джерело доказів у кримінальному процесі

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Інтереси судочинства вимагають від суб'єктів кримінального процесу прийняття не тільки законних та справедливих, але й обґрунтованих рішень з питань, що виникають під час провадження по справі. Кримінальне судочинство, яке сформувалося в Україні ще до здобуття нею незалежності, не може вже відповідати тим вимогам, які ставляться до нього сьогоденням. Зараз назріла необхідність реформувати вітчизняний кримінальний процес, побудувавши його відповідно до вимог, які ставляться до кримінального процесу в демократичній, соціальній та правовій державі, якою Україна проголошена відповідно до статті 1 Конституції нашої держави. Відбувається процес розробки та обговорення положень нового Кримінально-процесуального кодексу України, який повинен врахувати позитивний досвід попереднього законотворення в галузі кримінального процесу і позбутися негативу, який проявився на момент реформування чинного КПК України. Таке реформування, в свою чергу, вимагає ретельного, докладного, детального теоретичного підґрунтя. Тому не випадково, особливо в останній час, серед науковців зріс інтерес до багатьох визначальних теоретичних положень кримінального процесу. Насамперед, увага приділяється фундаментальним, вихідним, базисним положенням, які справляють керівний, вирішальний вплив на всі похідні інститути та норми. До числа таких фундаментальних положень належить процес доказування, який з упевненістю можна називати стрижнем всього кримінального процесу, що пронизує всі його стадії. І однією з важливих, але разом з тим і такою, що залишається недостатньо вивченою, є проблема властивостей доказів у кримінальному процесі, без встановлення яких неможливе прийняття цілої низки процесуальних рішень по кожній кримінальній справі.

Проблеми доказів у кримінальному процесі займалися такі вчені-процесуалісти, як В.Д. Арсеньєв, Р.С. Бєлкін, Л.Є. Владимиров, В.Г. Гончаренко, В.П. Гмирко, А.В. Горбачев, М.М. Михеєнко, Ю.К. Орлов, С.В. Слинько, С.М. Стахівський, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, Ф.Н. Фаткуллін, С.А. Шейфер, та багато інших.

Об'єктом дослідження є доказове право як особливий інститут кримінально-процесуального права.

Предмет дослідження - поняття доказів, джерела доказів та їх властивості у кримінальному процесі.

Метою роботи є комплексне дослідження поняття доказів у кримінальному процесі.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

розкрити поняття доказів у кримінальному процесі, надати пропозиції щодо удосконалення визначеного законом поняття доказів;

визначити властивості доказів у кримінальному процесі та дати їх характеристику;

здійснити класифікацію доказів у кримінальному процесі;

з'ясувати джерела доказів у кримінальному процесі та дати їм характеристику.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об'єкта та предмета. Методологічною основою дослідження є загальний діалектичний метод пізнання соціальних явищ та процесів, відповідно до якого проблеми, що вирішуються в роботі, розглядаються в єдності їх соціального змісту та правової форми. Також під час дослідження використовувалися інші методи дослідження: історико-правовий метод, який дозволив показати хід розвитку поняття доказів; метод структурно-системного аналізу дозволив вивчити властивості доказів та доти їм характеристику; формально-юридичний метод застосовувався при опрацюванні норм чинного КПК України та проекту нового КПК; та інші методи.

Розділ 1. Поняття, ознаки і класифікація доказів в кримінальному процесі

1.1 Поняття доказів в кримінальному процесі

У кримінально-процесуальному провадженні чинним законодавством передбачено легальну дефініцію поняття «доказів».

Так, відповідно до ч. 1 ст. 65 КПК України доказами в кримінальній справі є різні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Наведена дефініція, на перший погляд, відповідає завданням кримінального судочинства, його керівним засадам, що мають забезпечувати досягнення об'єктивної істини, прийняття законних і обґрунтованих рішень органами досудового розслідування і судової влади.

Утім, науковці-процесуалісти (Р. Бєлкін, С. Галунський, Р. Домбровський, B. Дорохов, І. Лузгін, Б. Матюшкін, М. Михеєнко, С. Нікітін, М. Погорецький М. Чельцов, М. Салтевський, C. Стахівський, А. Хмир та ін.) небезпідставно вважають її недосконалою, полемізуючи протягом не одного десятиріччя на сторінках юридичних видань.

Тому цілком справедливою, на наше переконання, є думка Є. Долі, що докази, як фундаментальну кримінально-процесуальну категорію, необхідно ще більш глибоко дослідити, науково обґрунтувати і поставити на чолі базових понять кримінального процесу [20, с. 54-55]. Саме цим зумовлено доцільність і актуальність наступного аналізу в цій статті окресленої проблеми з внесенням пропозицій щодо можливих шляхів її вирішення. Однією з головних причин тривалої полеміки вітчизняних і зарубіжних авторів є різне тлумачення ними визначеного законодавцем поняття доказів «фактичними даними».

М. Чельцов та інші відомі вчені обрали безкомпромісну позицію, яку відстоюють вже багато років, що під доказами слід розуміти не фактичні дані, а саме виключно тільки факти, до оперування якими і зводиться процес доказування, саме вони не можуть бути сумнівними чи недоброякісними: вони або існують, або ні [57, с. 23-24]. Інші процесуалісти вбачають під фактичними даними не тільки факти, а й відомості про них [27, с. 118; 5, 101], решта - лише відомості про факти [31, с. 80; 7, 22].

Досконалість тієї чи іншої позиції авторів можна виявити, насамперед, звернувшись до етимологічного тлумачення змісту застосованої термінології.

Етимологічним значенням поняття «відомості», наприклад, є «повідомлення, вісті про кого-небудь, що-небудь; певні факти, дані про кого-небудь, що-небудь, інформація; знання в якій-не-будь галузі» тощо [33, с. 315].

«Факти», за тлумачним словником української мови, - це «дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; реальність, дійсність; те, що сталося, відбувалося насправді; те, що є матеріалом для певних висновків і відповідає об'єктивній дійсності; те, що об'єктивно існує, справді, безперечно, безсумнівно» [34, с. 667].

Під терміном «дані» тлумачаться «відомості, що необхідні для будь-якого висновку, рішення» [11, с. 207].

Аналіз наведеної термінології дає, на нашу думку, цілком зрозумілу безальтернативність використання поняття «відомості». І саме відомості про факти, як ми вважаємо, мав на увазі законодавець, визначаючи у ст. 65 КПК України докази «фактичними даними».

Як справедливо підкреслює з цього приводу С. Стахівський, факти - це явища дійсності, які, як правило, належать до минулого і є недопустимими для безпосереднього сприйняття слідчим або судом; для того, щоб факт був використаний при доказуванні, він має бути пізнаний, тобто відображений свідомістю людини [43, с. 124].

Слід також навести на користь цієї позиції ще ряд аргументів. Як відомо, згідно з ч. 2 ст. 3 КПК України, при провадженні у кримінальній справі застосовується кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи. Але ж у будь-якому разі він має зворотної сили, тобто процесуальні правовідносини, що виникають при його застосуванні, завжди спрямовані й «повертають» нас до події, яка мала місце у часі, що минув, до встановлення і з'ясування обставин цієї події, досягнення щодо неї об'єктивної істини. Це - по-перше.

По-друге, державний орган чи посадова особа, уповноважені на кримінально-процесуальне провадження, за своєю правовою сутністю і призначенням об'єктивно не можуть, не мають права оперувати фактами, - в іншому разі вони втрачають право бути суб'єктами, які «рухають» кримінальне судочинство, ведуть дізнання, досудове слідство чи судове засідання, і підлягають відводу (статті 54, 60 КПК України).

Отже, якщо фактичні дані розуміти як факти, то є абсолютно безглуздим вимагати від слідчого чи суду безпосереднього дослідження доказів у кримінальній справі. Ні той, ні інший не можуть оперувати фактами, а лише відомостями (знаннями) про ці факти, саме ці відомості про факти допомагають слідчому (суду) встановити модель події, яка мала місце в минулому [44, с. 146].

В аспекті проблеми, що розглядається, не можна не помітити, що наведена у ст. 65 КПК України дефініція «доказів» стосується лише доказів у «кримінальних справах». Аналогічну термінологію мають також назва і зміст ст. 64 КПК України щодо предмета доказування при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді.

У той же час раніше нами вже наводилися аргументи на користь панівної в юридичній літературі позиції, що кримінально-процесуальне доказування відбувається значно раніше - на початковому етапі кримінального процесу - на стадії порушення кримінальної справи [58, с. 325]. Тому видається, що редакція ст. 65, а також назва і зміст ст. 64 КПК України потребують відповідного уточнення вказівкою на докази і доказування «в кримінальному судочинстві».

Водночас вважаємо наступним упущенням законодавця, який не передбачив у ст. 65 КПК України серед суб'єктів доказування прокурора, який власне здійснює процесуальне керівництво усього процесу досудового провадження в цілому.

З огляду на викладене, пропонується наступна редакція ч. 1 ст. 65 КПК України: «Докази - це будь-які відомості про факти, отримані в установленому законом порядку органами дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду для підтвердження чи спростування події злочину, з'ясування, відтворення та доведення обставин, що мають значення для встановлення істини та зумовлюють прийняття ними законних і обґрунтованих рішень».

1.2 Належність, допустимість, достовірність та достатність доказів

В юридичній літературі усталеною є думка про те, що ознаками доказів є належність, допустимість, достовірність та достатність. Розглянемо їх детальніше.

Допустимість доказів - це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального права використати їх як докази. [26, с. 105]

В науковій літературі існує ціла низка підходів, доктрин, концепцій щодо допустимості доказів. Серед них хотілося б виділити такі концепції «асиметрія правил допустимості доказів», «правило плодів отруєного дерева» (або «ефект доміно»), «чаю та чорнил» та «розбитого дзеркала».

В нашій роботі зупинимося на концепції «асиметрія правил допустимості доказів». Зміст її полягає в різних правових наслідках порушень, допущених при одержанні доказів, для сторони обвинувачення і сторони захисту.

Наукове середовище сприймає вказану концепцію досить неоднозначно. Прихильники «асиметрії» базують свою позицію на наступних аргументах: недопустимими повинні визнаватися лише ті докази, здобуті з порушенням закону, що можуть бути покладені в основу обвинувачення [40, 105 - 106]; сторона захисту вправі застосовувати збиткові докази, що недопустимі в руках протилежної сторони, а обвинувачений не може нести відповідальність за помилки слідчого, що згубив виправдувальний доказ [39, с. 51]; доказ, отриманий з порушенням прав обвинуваченого, може бути визнано допустимим за клопотанням захисту тому, що фактично ці порушення не досягли своєї мети [45, с. 75-76]; якщо доказ представляє (нею здобутий) сторона захисту, то питання допустимості має вирішуватися у повній відповідності із правилами допустимості доказів без будь-яких обмежень [22, с. 44] та ін.

К. І. Сутягін вказує на можливість збереження допустимості виправдувальних доказів, отриманих з порушеннями закону, лише в тому випадку, якщо вони не викликають сумніву у своїй достовірності [48, с. 150].

На думку Г. Ю. Юдківської, коли сторона обвинувачення отримає докази невинуватості особи з порушенням закону, але результат слідчої дії сумнівів у достовірності не викликає, сторона захисту вправі використати такий доказ [62, с. 12].

О. В. Горбачов та інші фахівці вбачають додатковий аргумент в обґрунтуванні можливості реалізації «асиметрії правил допустимості» в кримінальному судочинстві у тому, що сторона захисту, незважаючи на формально проголошену рівність зі стороною обвинувачення, у дійсності, має істотно менший обсяг прав з формування доказової бази у кримінальній справі [17, с. 21].

Противники застосування «асиметрії» при вирішенні питання допустимості доказів обґрунтовують свою позицію, зокрема, неможливістю встановлення різного режиму представлення та використання доказів у кримінальній справі ні стороною обвинувачення, ні захистом [30, с. 108-113]. Наприклад, А. М. Стуліков вважає, що не повинні виникати підстави для «подвійного стандарту» зі збирання, представлення та оцінки обвинувальних та виправдувальних доказів [47, с. 10]. Також вчені, що виступають проти введення «асиметрії», підкреслюють, що ця концепція ставить сторони захисту та обвинувачення у нерівне становище, створює тим самим свого роду «асиметрію» прав учасників кримінального судочинства [9, с. 3].

При вирішенні цього питання варто виходити також з правил тлумачення сумнівів на користь обвинувачуваного. Згідно з ч. 3 ст. 62 Конституції України всі сумніви щодо доведеності вини особи, котрі не можуть бути усунуті в порядку, встановленому КПК України, тлумачаться на користь цієї особи. Це правило поширюється і на тлумачення сумнівів у відношенні допустимості доказів [42, с. 169].

Крім того, Основний закон закріплює, що саме обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Словосполучення «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом» є принциповим в цій дискусії та виступає, на нашу думку, ще одним аргументом на користь можливості застосування «асиметрії» правил допустимості. Але, варто погодитися із В. І. Крупницькою в тому, що якщо доказ представлено стороною захисту, то в даному випадку діють загальні правила допустимості доказів [63, с. 49].

Концепція «асиметрії правил допустимості доказів» знайшла нормативне закріплення в законодавстві зарубіжних країн. Наприклад, Федеральні правила про докази США в ст. 105 дають визначення обмеженій допустимості: «у випадку якщо доказ, що є допустимим для однієї сторони або для однієї мети, але недопустимим для іншої сторони або для іншої мети, визнається допустимим, то суддя за клопотанням сторони обмежує сферу застосування такого доказу й інструктує при цьому присяжних засідателів» [29, с. 47].

Аналіз законодавства та правових позицій авторів щодо наслідків порушення процесуальної форми при збиранні доказів дозволяє висловити аргументи за впровадження в законодавство концепції «асиметрії правил про допустимість доказів». Сторона захисту не збирає докази в процесуальному змісті, то для збереження балансу їй необхідно надати деякі переваги на досудовому провадженні. При цьому необхідно внести уточнення. «Асиметрія» правил допустимості доказів не може поширюватися на випадки отримання доказів з неналежного джерела. Правильно з цього приводу висловилася П. А. Лупінська: «якщо про алібі підсудного говорить свідок, чиї показання визнані недопустимими, наприклад, тому що він душевно хворий, то посилатися на алібі підсудного недопустимо» [28, с. 2].

Окрім цього, на нашу думку, термінологічно невірно, характеризуючи «асиметрію», вести мову про порушення, допущені при збиранні доказів, лише стороною обвинувачення. Докази у кримінальній справі збираються в тому числі на стадії порушення кримінальної справи та досудового розслідування до прийняття рішення про притягнення особи в якості обвинуваченого. Таким чином, вчинення кримінально-процесуальних правопорушень може передувати здійсненню прокурором функції обвинувачення адже органом дізнання та слідчим доказова діяльність здійснюється й до прийняття такого рішення. Більш того, ми підтримуємо позицію тих авторів, які вважають, що на суд в судових стадіях кримінального процесу покладено обов'язок доказування, а отже й обов'язок збирання доказів [7, с. 285 - 286]. Отже, при запровадженні «асиметрії правил допустимості доказів» вірніше буде використовувати термін «суб'єкти, що здійснюють провадження у справі» замість «сторона обвинувачення».

Відповідно до ст. 261 КПК України цивільного відповідача також віднесено до сторони захисту. Тому справедливо буде казати про те, що не тільки обвинувачений (підозрюваний, підсудний, засуджений), але й цивільний відповідач не може зазнавати негативних наслідків (відсутність доказів, що підтверджують зауваження проти цивільного позову) допущених суб'єктами, що здійснюють провадження у справі, порушень. В той же час питання вирішення цивільного позову в кримінальній справі, заявленого цивільним позивачем, на нашу думку, тісно пов'язане із результатами оцінки судом обвинувачення, сформульованого прокурором. Отже ставити цивільного позивача в привілейовану позицію не представляється можливим.

Тому пропонуємо доповнити КПК України відповідним положенням: «Доказ, що підтверджує позицію захисту у кримінальній справі, отриманий з порушенням, допущеним суб'єктами, що здійснюють провадження у справі, допускається до використання в процесі доказування. Такий доказ вважається допустимим лише у відношенні позиції підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного, засудженого, а також цивільного відповідача».

Ще раз наголосимо, виражаючи солідарність із С. В. Нєкрасовим, який зазначав, що змішувати сумніви в доведеності вини, які тлумачаться на користь обвинуваченого (захисту), та факти порушення закону не можна [32, с. 12], що допущене стороною захисту порушення закону в умовах відсутності ознак крайньої необхідності має своїм наслідком безумовне визнання доказів недопустимими.

Схвальною також представляється пропозиція введення в науковий оборот правила «рівносторонньої асиметрії в оцінці юридичної сили доказів». У загальному вигляді це означає: з одного боку - право сторони обвинувачення на відновлення юридичної сили недопустимих доказів у досудовому провадженні. З іншого боку - право сторони захисту на використання доказів, при одержанні яких вимоги законодавства були порушені з вини суб'єктів, що здійснюють провадження у справі [51, с. 11].

Варто зазначити, що саме «допустимість» є основною ознакою доказів, а у разі визначення недопустимості фактичних даних як доказів далі вже можна не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність (самого по собі чи в сукупності з іншими доказами)[26, с. 105 - 106].

Належність доказів - спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами в процесі встановлення об'єктивної істини.

Вирішення питання про належність доказів потребує з'ясування двох моментів:

чи входять факти, для встановлення яких вилучаються і досліджуються відповідні фактичні дані в предмет доказування;

чи спроможні фактичні дані, які являють собою зміст доказових матеріалів, з урахуванням їх інформаційного значення, встановлювати відповідні обставини предмета доказування; [53, c.287]

Отже, належність доказу визначають залежно від того, яке значення для справи мають відомості, що він містить. Всі докази, що стосуються місця, часу, способу, особи, яка вчинила злочин, мають вважатися належними.

Достовірність доказів - це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів. Іншими словами, достовірність доказів - це їх «гносеологічна допустимість».

У кримінальному процесі йдеться не про ту достовірність, що в точних науках (рівна одиниці ймовірність), і не про «істинність» (істину можна шукати безкінечно - див. питання третє цієї лекції), а про так звану практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в найвідповідальніших ситуаціях повсякденного життя.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:

його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатити за неправду;

факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

стан свідка в момент сприйняття події;

його зацікавленість у вирішенні справи.

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Під час дослідження:

протоколу огляду місця події - треба взяти до уваги освітлення, за якого здійснювався огляд;

висновку експерта - характеристики застосованої ним методики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справ. Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. [26, c. 106 - 107].

Отже, достовірність доказів означає відповідність їх змісту тим реальним факторам, що існували в дійсності. Достовірність передбачає відомість та перевіреність як самого джерела, способу одержання фактичних даних, так і надійність носія доказів та засобів фіксації доказів. Забороняється використовувати в доказуванні інформацію, джерело якої невідоме. Тобто така вимога до доказів як достовірність забезпечує використання в доказуванні не будь-яких відомостей, а тільки перевірених та правдивих.

Достатність доказів - можливість суду чи органів кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується лише до певної їх сукупності. Наприклад, у частині 2 ст. 74 КПК України зазначено, що визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі.

Достатність доказів визначають, переважно, виходячи із життєвого та професійного досвіду осіб, які приймають кримінально-процесуальні рішення.

Констатація недостатності доказів має такі наслідки:

відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад про притягнення як обвинуваченого);

прийняття протилежного рішення (наприклад виправдувального вироку);

скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення(наприклад рішення про арешт).

1.3 Класифікація доказів

Не менш дискусійною у теорії кримінального процесу проблемою є систематизація і класифікація доказів, тобто приведення їх у порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням та взаємним зв'язком [33, с. 207], розподіл на групи за спеціальними ознаками і властивостями [33, с. 258].

Система доказів у кримінальному судочинстві об'єднує у своїй структурі групи доказів, взаємопов'язані між собою відповідно до структури предмета доказування обставин, що підлягають становленню для відтворення істинної картини суспільно небезпечної події, яка відбулася.

Систематизація доказів дає змогу поступово, повно, всебічно і об'єктивно відтворити всі обставини, які мають значення і є складовими предмета доказування.

Дослідженню тих чи інших елементів, або ж частини усієї системи доказів, визначенню особливостей їх отримання, перевірки і оцінки, належного використання тощо сприяє їх класифікація, в основу якої можуть бути покладені різни підходи чи визначені ознаки.

Загальновизнаною і сприйнятою більшістю процесуалістів є класифікація доказів на обвинувальні й виправдувальні, первинні та похідні, прямі й побічні [19, с. 121].

Але ж поряд існує ряд інших поглядів і підходів учених. М. Алєксєєв, В. Бож'єв і М. Чельцов принаймі додають до зазначених трьох ще одну групу доказів: особисті та речові - відповідно до механізму їх формування.

У свою чергу, В. Дорохов пропонує класифікувати докази не на три - чотири, а на шість груп:

а) особисті й речові (залежно від видів фактичних даних, механізму їх формування і використання);

б) за видами джерел (залежно від процесуальних способів їх отримання і відповідно до специфіки тих чи інших видів фактичних даних): показання свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, висновки експертів, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, інші документи;

в) за характером зв'язку предмета і з подією злочину (об'єкт посягання, знаряддя злочину та ін.);

г) первинні й похідні (залежно від наявності чи відсутності джерел доказової інформації);

д) прямі (одноступеневі) й побічні (багатоступеневі) - залежно від структури обґрунтування обставин, що підлягають доказуванню;

е) обвинувальні та виправдувальні (відповідно до тези доказування, його спрямованості) [21, с. 257 - 258].

Водночас категорично проти поділу доказів на особисті й речові виступають, зокрема, М. Видря і М. Строгович. Вони вважають, що такий підхід протиставляє речові докази показанням свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених [46, с. 311; 23, 19].

У свою чергу, не погоджуючись з їх думкою, О. Хмиров небезпідставно наголошує, що при поділі доказів на речові й особисті йдеться не про протиставлення доказів, а про визначення очевидних відмінностей між повідомленнями про факти, які виходять від людей, - і матеріальними предметами, що вимагають іншого процесуального режиму їх збирання і закріплення [56, с. 69].

На шість груп поділяє докази у кримінальному процесі і В. Гмирко, але на відміну від В. Дорохова кладе в основу класифікації інші критерії. На його думку, докази необхідно розподілити на:

а) первинні й похідні;

б) особисті й речові;

в) належні й неналежні;

г) достовірні та недостовірні;

д) допустимі й недопустимі;

е) підготовчого та юрисдикційного провадження [16, с. 40 - 43].

Частково погоджуючись із запропонованою класифікацією, С. Стахівський ставить під сумнів обґрунтованість існування останніх чотирьох груп. Він вважає, що навряд чи доцільно й доречно класти в основу класифікації доказів критерії їх оцінки (належність, допустимість, достовірність тощо).

Позиція С. Стахівського, як ми вважаємо, є слушною і заслуговує на підтримку.

Доречно також зауважити, що серед наукових висновків і пропозицій щодо класифікації доказів, можна зустріти і досить неординарні підходи. Р. Бєлкін, наприклад, самостійною групою вбачає докази істинності й докази неправдивості. Він обґрунтовує свою позицію тим, що наука логіка вважає доказами лише ті тези, що мають на меті встановлення істинності, докази неправдивості тези - іменує спростуванням. Тобто доказування істинності будь-якої обставини може відбуватися шляхом спростування тих чи інших протилежних обставин. Тому метод спростування може застосовуватись лише коли достовірно відомі всі обставини, які підлягають спростуванню, а отже, практично цей метод майже ніколи не може бути застосованим при доказуванні, оскільки слідчий неспроможний об'єктивно виключити наявність усіх інших, не передбачених ним можливостей [10, с. 26].

На нашу думку, відомий російський учений особисто наголосив на безперспективності своєї позиції як для науки, так і для практики кримінального процесу.

Можна було б і далі аналізувати погляди на поняття та класифікацію доказів і їх обґрунтування, які існують чи пропонувалися в літературі, зокрема й далеких часів, починаючи з ХVІІІ - ХІХ ст. [12, с. 133 - 134], або дореволюційними юристами Росії. Але ж слід мати на увазі, що будь-які підходи до класифікації, визначення її критеріїв, віднесення доказів до тих чи інших видів і груп мають досить умовний характер і залежать від конкретних обставин, встановлення і доказування яких відбувається. Один і той самий доказ може бути віднесений залежно від них до тієї чи іншої їх різновидності, і жодний науковець чи практик ніколи не визначать раз і назавжди конкретний доказ лише в одній єдиній їх групі.

Тим не менш, приваблюють погляди вчених-процесуалістів, які в основу класифікації і розподілу доказів на групи обирають такі важливі критерії, як джерела їх отримання, механізм формування, відношення до предмета доказування або обставин, що підлягають встановленню, тощо.

Тому нам уявляється найбільш вдалою і раціональною класифікація доказів, запропонована С. Стахівським, який розподіляє їх на чотири самостійні групи:

1. За джерелом одержаних відомостей:

а) первинні докази;

б) похідні докази.

2. По відношенню до предмета обвинувачення:

а) обвинувальні докази;

б) виправдувальні докази.

3. По відношенню до обставин, що підлягають доказуванню:

а) прямі докази;

б) побічні докази.

4. За механізмом формування і носієм додаткової інформації:

а) особисті докази;

б) докази, що містяться в об'єктах матеріального світу (предмети і документи) [61, с. 132 - 133].

Наведений варіант класифікації є оптимальним і має не тільки наукове, а й велике практичне значення, є зрозумілим і доступним для будь-якого фахівця правоохоронної сфери, досить зручним і ефективним у використанні.

Так, первинні докази - це відомості про факти, отримані з першоджерел (показання очевидця, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого; відомості, що містяться в оригіналі документів).

Похідні - це докази, отримані не з першоджерела, а «з інших рук» (копія оригіналу документа, свідчення особи, яка має відомості від очевидця, потерпілого чи опосередковано зі слів підозрюваного, обвинуваченого).

Обвинувальні докази - докази, які придатні для викриття особи у скоєнні злочину, підтверджують чи встановлюють обвинувачення або вказують на обставини, що обтяжують покарання.

Виправдувальні - докази, що спростовують звинувачення (як повністю, так і частково), вказують на наявність обставин, які пом'якшують покарання.

Прямі докази - це відомості про факти, які за своїм змістом однозначно спростовують чи підтверджують ту чи іншу обставину, що підлягає доказуванню.

Побічні - докази, які неоднозначно підтверджують або спростовують існування обставин, які належить довести у процесі й завдяки кримінально-процесуальному доказуванню.

Особисті - докази, що одержуються від людей (показання свідка, потерпілого).

Практична значущість розподілу доказів на первинні й похідні, наприклад, полягає у правильному визначенні оптимальних шляхів їх перевірки, отримання доказів з більш надійних джерел.

Поділ доказів на обвинувальні й виправдувальні впливає на висунення версій, складання плану розслідування злочину, відіграє важливу роль при винесенні рішення про притягнення особи як обвинуваченого, про закриття кримінальної справи, при складанні обвинувального висновку та ін.

Практичне значення поділу доказів на особисті (від людей) і такі, що містяться в об'єктах матеріального світу (предметах і документах) полягає в тому, що доказова інформація може надходити органам розслідування як від людей, які здатні по-різному сприймати, оцінювати й відтворювати обставини, що ними спостерігались, так і від предметів і документів, їх форми, змісту тощо.

Класифікація доказів на прямі й побічні дає змогу уникнути слідчих та судових помилок. При цьому слід мати на увазі, що непрямий (побічний) доказ вказує на неточний факт чи факти, тому не меншого значення він набуватиме лише в органічній єдності з іншими доказами обставин, що потребується встановити й довести. Як справедливо зазначають відомі процесуалісти, прямі докази щодо певної обставини (події) допускають лише єдине тлумачення, а побічні - декілька [44, с. 57].

Розділ 2. Джерела доказів у кримінальному судочинстві

2.1 Поняття джерела доказів

Важливе значення та зацікавленість викликає питання про природу джерела доказової інформації, оскільки виявлення його сутності дасть можливість визначити специфіку походження висновку експерта. У філології під джерелом розуміється те, що дає

початок чому-небудь, звідки постає, черпається щось; основа чого-небудь; вихідне начало; інформація про того або те, від кого або звідки довідуються про що-небудь. У процесуальній літературі під джерелами доказів розуміють:

показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинувачуваного, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи, які перелічені ч.2 ст. 65 КПК України;

предмети матеріального світу, які мають певні властивості, ознаки, що можуть використовуватися для встановлення обставин справи;

процесуальну форму, за допомогою якої фактичні дані, що визнаються доказами, застосовуються у сфері доказування [60, с. 129].

Ураховуючи зазначене, можна вважати, що термін «джерело доказів», який вживається відносно показань допитуваних осіб, висновку експерта, протоколів слідчих і судових дій, є значною мірою умовним, тобто, по суті, викладена тавтологія: джерелами доказів є докази. С.А. Шейфер з цього приводу відзначав, що джерело - це те, що дає початок чому-небудь, звідкіля виходить що-небудь. Щоб виконувати цю функцію, показання, висновки, протоколи та речові докази повинні існувати до початку доказування, однак в дійсності виходить саме навпаки: вказані докази виникають як підсумок збирання доказів, вони створюються слідчим шляхом перетворення отриманих відомостей у форму, яка забезпечує їх надійне збереження й наступне використання [59, с. 28].

Логічно стверджувати, що джерело якого-небудь явища не може бути елементом, частиною такого явища, а повинно знаходитись поза ним. Ні теоретично, ні практично, відзначає В.Д. Арсеньєв, неможливо відокремити відомості про факти від показань, документів та інших засобів, в яких вони містяться [8, с. 83]. В.Я. Дорохов обмежує коло джерел доказів тільки особами - свідками, потерпілими, обвинуваченими, підозрюваними, експертами, а також слідчими та понятими при отриманні речових доказів. Саме джерело доказів не можна ототожнювати із судовим доказом, яким може бути тільки об'єктивована в доступній для сприйняття формі інформація, що несе специфіку обставин справи.

У зв'язку з цим, при аналізі цього поняття необхідно звернути увагу на придатність доказів з точки зору законності їх джерел. З цієї позиції, як зазначає В. Тертишник, можна виділити: 1) джерела інформації, від яких вона може надходити (потенційні джерела); 2) джерела інформації, від яких вона надходить (реальні джерела) [53, с. 42]. Тому, коли аналізувати джерела доказів з точки зору потенційності джерела, то в такому випадку вони являтимуть собою форму відображення фактичних даних, а якщо з точки зору доказової інформації, яка надходить (реальні джерела) - процесуальною формою відображення фактичних даних, які мають значення для кримінальної справи.

2.2 Показання свідків як джерело доказів

Свідком у кримінальній справі може бути будь-яка особа, якій відомі будь-які обставини справи, якщо вона не є зацікавленим у результатах справи учасником процесу: потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим або підсудним. Будь-який громадянин України, якщо він став очевидцем розслідуваної події, незалежно від його стану (начальник міліції, прокурор, голова адміністрації, суддя, президент тощо), може бути допитаний як свідок. Вік свідка не обмежений. Діти також можуть бути допитані як свідки, якщо в силу свого розвитку правильно сприймали обставини, що мають значення для справи.

Не підлягають допиту як свідки: захисник підозрюваного, обвинуваченого або підсудного про обставини, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника; представники потерпілого, цивільного позивача та відповідача за такого ж роду обставинами. Нагадаємо, що захисник має право на побачення з підзахисним наодинці, а закон містить гарантії збереження в таємниці змісту таких бесід.

Не можуть бути допитані як свідки також особи, які з причини своїх психічних або фізичних вад не здатні правильно сприймати обставини справи, а отже, давати про них достовірну інформацію [15, c. 32-33].

Не можна не відмітити той факт, що відповідно до міжнародної декларації про права людини ніхто не може бути примушений і зобов'язаний свідчити проти самого себе. Тому, з одного боку, свідок може відмовитися відповідати на запитання, якщо відповіді на них викривають його самого у вчиненні злочину або можуть викликати шкідливі для нього наслідки. З іншого боку, якщо громадянин підозрюється у вчиненні злочину, то він, не повинен допитуватися як свідок і попереджатися при цьому про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань або за давання явно неправдивих показань, інакше це й буде «примусом до свідчення проти самого себе». До того ж, ст. 63 Конституції України визначено, що: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів...».

Предметом показань свідків можуть бути будь-які фактичні обставини, що відносяться до даної справи, у тому числі обставини, що характеризують особистість обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого та взаємовідносини свідка з ними (ч. 2 ст. 68 КПК України). Свідок дає показання про обставини, сприйняті ним як безпосередньо, так і з інших джерел, наприклад, зі слів іншої особи або з будь-якого документа. В останньому випадку свідок повинен вказувати джерело, з якого йому стали відомі повідомлювані обставини. Тут діє положення: «Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме» (ч. З ст. 68 КПК України).

Предметом показань свідків можуть бути також відомості довідкового характеру про обставини, які самі не мають доказового значення, але необхідні для розслідування справи.

Особа, якій відомі будь-які обставини справи, має бути допитана як свідок і не може мати іншого процесуального статусу, крім статусу свідка. Остання вимога знайшла своє відображення в законі. Згідно з п. 2 ст. 54 КПК України суддя не може брати участі в розгляді справи, якщо він брав участь у ній як свідок. Статті 58 та 60 КПК України поширюють це правило на прокурора, слідчого та на особу, яка провадить дізнання.

У практиці частими є випадки, коли працівники міліції, будучи свідками злочинів (спекуляції, порушення правил про валютні операції, збуту вкраденого або наркотиків тощо), самі затримують підозрюваного і провадять дізнання у справі. Це є грубим порушенням закону.

Умовою доброякісності показань свідків є також психічна повноцінність свідка. Нездатність особи в силу психічних вад правильно сприймати ті або інші явища та давати про них показання позбавляє її можливості бути свідком.

Перешкодою до допиту громадянина як свідка може бути також наявність у нього деяких фізичних вад, через які він не здатний правильно сприймати обставини, що мають значення у справі, та давати про них показання.

Не можуть бути допитані як свідки також:

захисник обвинуваченого - про обставини, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника;

адвокат, представник професійної спілки та іншої громадської організації - про обставини, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача (ст. 69 КПК України),

Свідок повинен з'явитися за викликом органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду і давати повні та правдиві показання про відомі йому обставини справи (ст. 68, 70, 302, 303 КПК України). Неявка свідка без поважних причин дає підстави застосувати до нього привід або штраф (ст. 70, 135, 136 КПК України).

За злісне ухилення від явки за викликом або за відмову від давання показань свідок несе кримінальну відповідальність за ст. 179 КК України, а за давання явно неправдивих показань - за ст. 178 КК України.

Слід зазначити, що порушення справи щодо свідка, потерпілого, експерта або перекладача за явно неправдиві показання або висновок чи за неправильний переклад може мати місце лише одночасно з винесенням вироку по справі.

Свідок також зобов'язаний: не розголошувати даних попереднього слідства без дозволу слідчого (ст. 121 КПК України), не виходити із зали суду без дозволу особи, яка головує (ст. 303 КПК України), не входити в стосунки з іншими свідками по тій самій справі (ст. 167 КПК України).

Свідок має певні права, здійснення яких максимально гарантує доброякісність його показань: давати показання рідною мовою; написати свої показання власноручно; вимагати внесення до протоколу допиту виправлень та доповнень (ст. 170 КПК України); мати при собі нотатки, коли показання торкаються будь-яких розрахунків та даних, які важко тримати в пам'яті; приносити скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора.

Свідок, який не досяг 16-річного віку, не несе відповідальності за відмову від давання показань та за явно неправдиві показання, але йому роз'яснюється обов'язок говорити тільки правду.

Закон забороняє домагатися показань від свідка шляхом насильства, погроз або інших незаконних заходів. Будь-яке фізичне насильство неприпустиме. Психологічний вплив, так звані «комбінації», припустимі, якщо вони не пов'язані з повідомленням свідку явно невірних відомостей (обманом) і не утискають вільне волевиявлення, залишають можливість вільного вибору лінії поведінки. Неприпустимі будь-які погрози, а також інші незаконні дії (шантаж, підкуп, обіцянка вигоди тощо) [18, c. 128].

Свідок має допитуватися в денний час. У виняткових випадках, наприклад, якщо свідок був очевидцем нічної події, припускається допит і в нічний час.

Забороняються тривалі виснажувальні допити. До таких можна віднести допит тривалістю більше чотирьох годин без перерви або допит протягом доби тривалістю понад вісім годин. Неприпустиме використання гіпнозу або психотропних засобів, так само, як і отримання показань за винагороду. «Істину не можна ні купити, ні взяти силою».

2.3 Показання потерпілого

Потерпілий є особою, яка безпосередньо постраждала від злочину, і часто знає та може повідомити такі факти, які за допомогою показань свідків не завжди можуть бути встановлені.

У кримінальному процесі на потерпілого покладається обов'язок дати правдиві показання та відповісти на поставлені запитання.

Потерпілий несе відповідальність за давання явно неправдивих показань за ст. 178 КПК України.

Закон не передбачає відповідальності потерпілого за відмову від давання показань. Краще дати можливість потерпілому відмовитися від давання показань, ніж примушувати його давати їх під «погрозою» притягнення до відповідальності. Інколи, не бажаючи розголошувати деякі інтимні питання, потерпілий іде в цій ситуації на давання невірних показань, що не на користь слідству.

При оцінці показань потерпілого як доказів слід враховувати як їх високу інформативність та значимість для встановлення істини у справі, так і те, що потерпілий є одним з учасників процесу, який має та відстоює під час здійснення судочинства свої інтереси. Він одночасно може бути цивільним позивачем та мати безпосередню зацікавленість в обставинах справи, які вказують на розмір шкоди тощо. Слідчий зобов'язаний максимально забезпечити захист прав потерпілого, всебічно перевіривши його показання та оцінивши їх у сукупності з усіма іншими доказами у справі [Михеєнко М. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: Посібник. - К.: “Либідь”, 1999 р.(12), c. 213].

Під час допиту потерпілого необхідно приділити особливу увагу з'ясуванню:

деталей, які можуть бути зіставлені з іншими зібраними доказами;

конкретних дій кожного обвинуваченого;

власних дій потерпілого;

передуючих взаємостосунків з обвинуваченим;

причин протиріч між показаннями потерпілого з цих питань та показаннями, поясненнями, заявами інших осіб;

чи немає погроз на його адресу з боку обвинувачених або інших осіб.

У разі необхідності слідчий та орган дізнання можуть вжити заходів до захисту потерпілого. Наприклад, встановити за згоди потерпілого пристрій для прослуховування телефонних розмов з метою викриття осіб, які погрожують життю та здоров'ю потерпілого; видати потерпілому індивідуальні засоби захисту та звукозапису, вжити інших передбачених законом заходів забезпечення безпеки учасників процесу.

2.4 Показання підозрюваного та обвинуваченого

Обвинуваченим є особа, щодо якої в установленому законом порядку винесено постанову про притягнення як обвинуваченого. Показання обвинуваченого є одним з видів доказів. У своїх показаннях обвинувачений повідомляє органам розслідування та суду відомості про вчинені ним або іншими особами дії та про інші факти, які відносяться до справи.

Обвинувачений має право дати показання щодо висунутого проти нього обвинувачення, а також з інших відомих йому обставин у справі.

Першому допиту обвинуваченого передує висунення обвинувачення, яке повинне відбутися не пізніше двох діб з моменту винесення постанови про притягнення як обвинуваченого, а у разі приводу - в день приводу.

Слід мати на увазі, що обвинувачений, будучи особою, зацікавленою в результаті справи, нерідко вдається до давання неправдивих показань, з тим щоб уникнути відповідальності.

Може скластися уявлення, що визнання обвинуваченим своєї провини є більш ефективним та достовірним засобом встановлення істини. Насправді це не так [64, c. 39].

Визнання обвинуваченим своєї провини має важливе значення для успішного розслідування справи, але також, як і заперечення ним своєї провини, може бути як правдивим, так і неправдивим. Визнання обвинуваченим своєї провини, так само як і його показання в цілому, вимагають перевірки за допомогою інших доказів, оцінюються у сукупності з усіма доказами у справі. В законі зазначається, що визнання обвинуваченим своєї провини може бути покладене в основу обвинувачення лише в разі підтвердження зізнання всією сукупністю доказів, які є у справі.

Разом з тим, не слід і недооцінювати показання обвинуваченого. Він знає такі деталі вчиненого ним злочину, встановити які інколи іншими засобами немає можливості. Він може, наприклад, вказати, де сховані вкрадені цінності, труп або знаряддя злочину. З його показань можуть стати відомими співучасники злочину, що дозволить запобігти їх злочинній діяльності, тощо.

Особливу групу показань обвинуваченого становлять обмови. Обмова - явно неправдиве показання, спрямоване щодо невинної особи. Обмова явно невинної особи є обставиною, яка обтяжує відповідальність. На нашу думку, обмова явно невинної особи є суспільне небезпечним діянням, схожим із заздалегідь неправдивим доносом. Вона не може виправдовуватися як захист обвинуваченого від безпідставного обвинувачення. У кримінальному законі необхідно передбачити відповідальність обвинуваченого (так само, як і підозрюваного) за обмову явно невинної особи.

Підозрюваним є особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину, або особа, до якої вжито запобіжний захід до пред'явлення обвинувачення.

Показання підозрюваного є як окремим видом доказів, так і засобом його захисту. Підозрюваний може визнати або не визнати висунуті проти нього підозри і давати свої показання. Його показання можуть містити фактичні дані про відомі йому обставини справи, а також посилання на докази, які спростовують виниклу підозру.

Підозрюваний має право давати показання з приводу обставин, які були підставою для його затримання або взяття під варту, а рівно з приводу інших відомих йому обставин у справі.

Слідчий зобов'язаний допитати підозрюваного негайно після затримання або обрання до нього запобіжного заходу. Проте якщо провести допит негайно неможливо, підозрюваний має бути допитаний не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання [46, c. 441].

Підозрюваний, як і обвинувачений, може відмовитися від давання показань і за давання явно неправдивих показань відповідальності не несе.

У зв'язку з тим, що підозрюваний зацікавлений у результатах справи, до його показань слід ставитися з осторогою, ретельно їх зіставляти з іншими доказами й з усіма обставинами справи.

2.5 Речові джерела доказів

Відповідно до ст. 78 КПК України речові докази - це предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину, встановлення фактичних обставин справи і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.

У навчальних цілях цікаво з'ясувати питання про співвідношення понять «сліди злочину» та «речові докази».

Матеріальні сліди злочину являють собою результати певних, пов'язаних з розслідуваною подією змін якостей, станів, ознак, взаєморозташувань матеріальних об'єктів, що відображають обставини вчиненого злочину.

Зазвичай усі сліди злочину поділяються на три великі групи: сліди-предмети; сліди-речовини (залишки речовини); сліди-відображення. Вони є потенційними речовими доказами.

Проте поняття «сліди злочину» та «речові докази» різняться як за своїм обсягом, так і за своїм змістом.

З одного боку, поняттям матеріальних слідів злочину охоплюються такі об'єкти, які через свої особливості не можуть бути використані як речові докази (сліди у вигляді тілесних ушкоджень, труп, речовини, які швидко псуються, обстановка місця події) або не можуть бути залучені до процесу доказування через відсутність науково обґрунтованих та апробованих методик вилучення з них інформації про розслідуваний злочин [14, c. 36].

З іншого боку, до речових доказів можуть бути віднесені матеріальні об'єкти, які або взагалі не були у взаємодії з подією злочину (зліпки, відбитки слідів тощо), або не зазнали будь-яких змін - так звані «негативні обставини».

Таким чином, сліди злочину є лише частиною об'єктів матеріального світу - потенційних речових доказів. Для позначення всієї сукупності останніх може бути використано термін «речові джерела інформації». В даних поняттях мисляться всі ті «вихідні матеріали», які за певних умов можуть набувати статусу речових доказів.

Разом з тим, у поняття речових доказів вкладається більший зміст, ніж у поняття матеріальних носіїв інформації про злочин взагалі, та слідів злочину зокрема.

Порівняльний аналіз норм кримінально-процесуального закону, а також розгляд вказаних понять у зв'язку з динамікою пізнавально-засвідчувального процесу (доказування у справі) дозволяють зробити висновок, що сліди злочину та інші матеріальні носії інформації про злочин є гносеологічною та матеріальною першоосновою речових доказів.