Поняття доказів у кримінальному процесі

Безпосередньому використанню їх у доказуванні у кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та попереднього слідства з пристосування їх до такого використання, перетворення їх із «речі у собі» на «річ для всіх». У ході такої діяльності сліди злочину та інші матеріальні носії інформації про злочин процесуально закріплюються, оцінюються та набувають правового статусу речових доказів.

Яким же процесуальним вимогам повинні відповідати сліди злочину, щоб набути статусу речових доказів? У розв'язанні даного питання ми виходили з того, що речові докази, як і докази взагалі, не може бути поза доказуванням.

По-перше, вони повинні мати відношення до предмета доказування, а саме, бути в змозі знімати інформаційну невизначеність щодо фактів, які підлягають встановленню, тобто стосуватись справи.

По-друге, сліди злочину, що стосуються справи, набуватимуть значення речових доказів лише тоді, коли вони зібрані в передбаченому законом порядку, тобто за умови допустимості їх до справи.

По-третє, забороняючи використання в доказуванні інформації, джерело якої невідоме або сумнівне, а також встановлюючи строгий порядок одержання речових джерел інформації та фіксації обставин їх віднайдення, вилучення та дослідження, закон тим самим переслідує мету щодо забезпечення використання у доказуванні не будь-яких, а лише достовірних відомостей - «фактичних даних». Логічно зробити висновок, що речові докази як такі мають відповідати вимозі достовірності. Тільки за цієї умови вони можуть бути покладені в основу тих або інших висновків у справі, використані як засоби доказування [31, c. 117].

Таким чином, сліди злочину можуть мати значення речових доказів лише у разі їх відповідності вимогам належності, допустимості, достовірності та достатності.

Якщо вважати речовими доказами будь-які матеріальні об'єкти, вилучені в передбаченому законом порядку (під час проведення огляду, обшуку тощо), то неминуче стикаємося з фактом наявності маси «доказів», які нічого не доводять.

Отже, речовими доказами є отримані у встановленому законом порядку предмети, які були знаряддям злочину або зберегли на собі сліди злочину, або були об'єктами злочинних дій, або з'явилися в результаті вчиненого злочину, а також гроші та цінності, нажиті злочинним шляхом, і всі інші матеріальні об'єкти, які за своїми якостями, ознаками, станом або місцезнаходженням відображають різні обставини предмета доказування (розслідуваної події) і можуть бути засобами для викриття злочину і встановлення об'єктивної істини у справі та відповідають вимогам належності, допустимості, достовірності та достатності.

Розкриттю поняття речових доказів значною мірою сприяє класифікація останніх. Одна з класифікацій міститься в самому законі. Ст. 78 КПК України називає такі види речових доказів: а) знаряддя вчинення злочину; б) об'єкти, які зберегли на собі сліди злочину; в) предмети, які були об'єктами злочинних дій; г) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, д) інші предмети, які можуть бути засобами встановлення фактичних обставин справи.

Виходячи з характеру доказових якостей, Т.Ф. Одиночкіна вирізняє дві групи речових доказів: предмети, які використовуються в доказуванні за ознаками зовнішньої будови; об'єкти, роль яких у доказуванні визначається внутрішніми якостями [38, c. 35]. Разом з тим значна частина речових доказів має доказові ознаки і однієї, і другої якості.

У залежності від характеру причинного зв'язку з подією злочину вирізняють предмети, які стали речовими доказами з причини свого призначення, належності та цінності (знаряддя злочину, предмети, на які спрямовані злочинні дії); предмети, що є носіями якостей, стану, ознак, які настали від злочинних дій; предмети, що мають ознаки, які відносяться одночасно до двох вищевказаних груп предметів [53, c. 297].

Вказані класифікації, безперечно, мають наукову та практичну цінність. Використовуючи їх позитивні сторони, стає можливим здійснити загальну класифікацію речових доказів та уточнити окремі класифікації.

Насамперед, усі речові докази за їх зв'язком з подією злочину можна поділити на дві групи: речові докази-сліди злочину та речові докази, які не є слідами злочину (інші речові джерела доказової інформації).

До першої групи слід віднести всі матеріальні об'єкти, що були частиною того середовища, де відбулася подія злочину, або внесені в нього учасниками події, які свідчать про різні обставини розслідуваного злочину, втягнуті в процес доказування і отримали статус речових доказів.

Речові докази - сліди злочину за названою підставою, у свою чергу, можуть бути класифіковані на знаряддя та засоби злочину; об'єкти злочинного посягання; предмети, утворені злочинними діями; об'єкти, які з'явилися в матеріальному середовищі за результатами розслідуваної події; об'єкти, ознаки, якості та стан яких піддалися в ході злочину різним змінам.

За характером доказових якостей речові докази даної групи класифікуються на сліди-предмети, сліди-речовини, сліди-відображення. До окремої групи можна віднести сліди-письмові матеріали, які містять інформацію у знаковій формі, кодованому вигляді.

За фізичними розмірами (масою, обсягом) речові докази-сліди злочину поділяються на мікро- та макрооб'єкти.

У розкритті та розслідуванні злочинів все більшого значення набувають такі речові докази, як мікрооб'єкти. Вони залишаються практично на кожному місці злочину; мають свого роду «імунітет» проти знищувальної дії з боку зацікавлених осіб, оскільки невидимі для неозброєного ока; здатні нести інформацію доказового значення, що часто прямо вказує на особу, яка вчинила злочин, а це дозволяє забезпечити швидке розкриття та розслідування злочину [41, c. 24].

2.6 Висновок експерта як джерело доказів у кримінальному процесі

Відповідно до вимог статей 257, 353 КПК України суд може обґрунтувати вирок лише за доказами, які безпосередньо розглянуті в судовому засіданні. Це також стосується і висновку експерта.

Висновок експерта - це документ, складений у результаті дослідження, проведеного експертом, якому у передбаченому КПК України порядку було доручено провести експертизу й дати відповіді на поставлені йому запитання; це результат діяльності експерта, що являє собою складений у відповідності з вимогами закону документ, в якому викладаються фактичні дані, отримані в процесі дослідження, повідомляються наукові відомості з досліджуваних питань [53, c. 164]. Тобто висновок експерта є процесуальним документом, тому після проведення необхідних досліджень експерт складає його в письмовій формі; де зазначає: коли, де, ким (прізвище, освіта, спеціальність, науковий ступінь, звання, посада експерта), на який підставі проведена експертиза, хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були поставлені експертові, які матеріали експерт використав та які провів дослідження, мотивовані відповіді на поставлені запитання. Це положення передбачене у КПК України і воно є загальним для дачі висновків експертами.

Більш конкретно висновок експерта визначено в Інструкції про призначення та проведення судових експертиз від 08.10.98р. (зі змінами), де зазначається, що за своєю структурою висновок експерта складається з трьох частин: вступної, дослідницької та висновків експертного дослідження.

Звертає на себе увагу те, що судді і слідчі не завжди додержуються положень даної Інструкції. Недодержання рекомендацій, які передбачені Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз призводить до прикрих упущень при підготовці матеріалів для експертного дослідження. Так, київський міський суд, призначивши у справі С. та інших обвинувачених медико-трасологічну експертизу для з'ясування можливості нанесення потерпілому поранення одним з переданих експертам ножів, не дав їм головного об'єкта дослідження - клаптика шкіри людини зі слідами знаряддя спричинення травми, хоча його було долучено до справи як речовий доказ. Лише після того, як експерт дізнався зі справи про існування даного речового доказу і одержав його від суду, вдалося виключити чотири з шести ножів, що перевірялися. З'ясування зазначених обставин дало можливість встановити, яким саме ножем нанесено поранення, а також його власника.

Висновок експерта для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суду не є обов'язковим, але незгода з ним повинна мотивуватися у відповідній постанові, ухвалі, вироку (ч. 4 ст. 75 КПК України). Також необхідно усувати випадки критичного ставлення до висновку експерта. Він не має наперед встановленої сили, переваги перед іншими доказами і, як всі інші докази, підлягає оцінці за внутрішнім переконанням слідчих, прокурорів, суддів, що групується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Пленум Верховного Суду України в постанові №8 від 30.05.1997р. «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» наголосив, що, повторно, експертом авторитетної установи або таким, який має більший досвід експертної роботи тощо. [3, с. 4].

Аналіз судової та слідчої практики виявляє факти, коли суди на обґрунтування вироку посилалися на висновок експертизи, не дослідивши його у передбаченому законом порядку

Таким чином, висновок експерта відрізняється від усіх інших доказів тим, що він, як правило, базується на даних науки і техніки і виникає в результаті вже зібраного доказового матеріалу по справі; і все ж не є більш цінним джерелом доказів. Більш цінним джерелом доказів служить те, яке містить достовірно встановлені факти, а бути впевненим у достовірності фактів можна лише тоді, тільки після їх належної оцінки.

Висновок експерта оцінюється з точки зору її обґрунтованості і повноти доведеності висновків, тобто в науково-фактичному відношенні, а також з точки його законності, дотримання процесуальних норм при призначенні і проведенні експертизи, тобто в юридичному відношенні.

кримінальний доказ експерт процесуальний

Висновок

Отже, в роботі з'ясовано, що кримінально-процесуальний закон України, на відміну від законодавства держав Євросоюзу, містить легальне визначення доказів (ч. 1 ст. 65 КПК України), згідно з яким ними є різні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Однак, проаналізувавши відповідну науково-правову літературу та кримінально-процесуальні норми, що стосуються доказів, дійшли висновку, що зазначена дефініція поняття «докази» потребує уточнення із вказівкою на докази і доказування «в кримінальному судочинстві». А також висновку щодо упущення з боку законодавця, який не передбачив у визначенні цього поняття серед суб'єктів доказування прокурора, який власне здійснює процесуальне керівництво усього процесу досудового провадження в цілому.

З огляду на це, запропоновано таку редакцію ч. 1 ст. 65 КПК України: «Докази - це будь-які відомості про факти, отримані в установленому законом порядку органами дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду для підтвердження чи спростування події злочину, з'ясування, відтворення та доведення обставин, що мають значення для встановлення істини та зумовлюють прийняття ними законних і обґрунтованих рішень».

Значну увагу в роботі приділено аналізу та характеристиці невід'ємних ознак кримінально-процесуальних доказів, а саме їх допустимості, належності, достовірності й достатності.

Таким чином, з'ясовано, що:

допустимість доказів - це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального права використати їх як докази.

належність доказів - спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами в процесі встановлення об'єктивної істини.

достовірність доказів -- це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

достатність доказів - можливість суду чи органів кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення.

Найбільшої уваги в роботі приділено саме «допустимості» доказів як основної їх ознаки, адже, у разі визначення недопустимості фактичних даних як доказів далі вже можна не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність.

«Допустимість» доказів розглядається через призму концепції «асиметрії правил допустимості доказів», зміст якої полягає в різних правових наслідках порушень, допущених при одержанні доказів, для сторони обвинувачення і сторони захисту.

За результатами розгляду запропоновано доповнити КПК України відповідним положенням: «Доказ, що підтверджує позицію захисту у кримінальній справі, отриманий з порушенням, допущеним суб'єктами, що здійснюють провадження у справі, допускається до використання в процесі доказування. Такий доказ вважається допустимим лише у відношенні позиції підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного, засудженого, а також цивільного відповідача».

В роботі також здійснено класифікацію доказів, яка сприяє дослідженню тих чи інших елементів, або ж частини усієї системи доказів, визначенню особливостей їх отримання, перевірки і оцінки, належного використання тощо.

Проаналізувавши різні підходи до класифікації доказів, запропоновані вченими-процесуалістами, найбільш вдалим і раціональним вважаємо підхід, запропонований С. Стахівським, який розподіляє докази на чотири самостійні групи:

1. За джерелом одержаних відомостей: а) первинні докази; б) похідні докази.

2. По відношенню до предмета обвинувачення: а) обвинувальні докази; б) виправдувальні докази.

3. По відношенню до обставин, що підлягають доказуванню: а) прямі докази; б) побічні докази.

4. За механізмом формування і носієм додаткової інформації: а) особисті докази; б) докази, що містяться в об'єктах матеріального світу (предмети і документи).

В роботі визначається практична цінність кожної такої класифікації доказів.

Разом з тим, великої уваги в роботі приділено визначенню і характеристиці джерел доказів у кримінальному процесі, зокрема показанню свідків, показанню потерпілого, показанню підозрюваного та обвинуваченого, речовим джерелам доказів, а також висновку експерта.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.60 р.

3. Закон України «Про судову експертизу» // Відомості Верховної Ради України. - № 28. - 1994.

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних та цивільних справах» від 30.05.97 р. №8 // Вісник Верховного Суду України. - №3 - 1997

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних та цивільних справах» від 30.05.97 р. №8 // Вісник Верховного Суду України. - №3, 1997.

6. Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затверджена наказом Міністерство юстиції України № 53/5 від 08.10.98.

7. Аленіна Ю. П. Кримінально-процесуальне право України: Підручник - Х.: ТОВ «Одіссей», 2009. - 816 с.

8. Арсеньев В. Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе. - М., 1964. - 180 с.

9. Балакшин В. «Асимметрия» правил оценки допустимости доказательств // Законность. - 2007. - № 3.

10. Белкин Р. С. Собирание, исследование и оценка доказательств. М., 1966. - 295 с.

11. Великий тлумачний словник української мови. - К., 2001. - 1400 с.

12. Владимиров Л. В. Учение об уголовных доказательствах. - Тула, 2000. - 464 с.

13. Владимиров Л. Е. Учение о доказательствах. Части : общая и особенная. 1910. - 400 с.

14. Выдря М. М. Вещественные доказательства в советском уголовном процессе. - М., 1955. - 118 с.

15. Галкин В. М. Средства доказывания в уголовном процессе. - М., 1967.

16. Гмирко В. П. Кримінально-процесуальні докази : поняття, структура, характеристика, класифікація. - Дніпропетровськ, 2002. - 63 с.

17. Горбачев А. В. Признание доказательств недопустимыми в уголовном судопроизводстве: основания и процессуальный порядок: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. - М., 2004.

18. Горский Г. Ф., Кокорев Л. Д., Элькинд ГГ. С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. - Воронеж, 1978. - 303 с.

19. Грошевский Ю. М., Хотенець В. М. Кримінальний процес України : підруч. / за ред. Ю. М. - X., 2000. -- 494 с.

20. Доля Е. А. Проблема начала в теории уголовного процесса (постановка вопроса) // Государство и право. - 1996. - № 10. - с. 54-63.

21. Жогин Н. В. Теория доказательств в советском уголовном процессе. - М., 1973. - 735 с.

22. Золотых В. В. Проверка допустимости доказательств в уголовном процессе. - Ростов-на-Дону: «Феникс», 1999. - 288 с.,

23. Каз Ц. М. Доказательства в советском уголовном процессе. - Саратов, 1960. - 106 с.

24. Карнеева Л. М. Доказательства в советском уголовном процессе. - Волгоград, 1988. - 65 с.

25. Крупницкая В. И. Состязательность уголовного процесса и гарантии допустимости доказательств // Юристъ-Правоведъ. - 2007. - № 3.

26. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. - К.: Істина, 2007. -- 456 с.

27. Лукашевич В. 3. О понятии доказательств в советском уголовном процессе // Правоведение. - 1963.-№ 1.-С. 118-124.

28. Лупинская П. А. Основания и порядок принятия решений о недопустимости доказательств // Российская юстиция. - 1994. - № 11. - С. 2-5.

29. Ляхов Ю. А. Допустимость доказательств в российском уголовном процессе. - М.: Экспертное бюро, 1999. - 80 с.

30. Миронов В. Ю. Достоверность доказательств и из значение при постановлении приговора: Монография. - Оренбург: Издательский центр ОГАУ, 2006. - 198 с.

31. Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. - К., 1984. - 134 с.

32. Некрасов С. В. Допустимость доказательств: вопросы и решения // Российская юстиция. - 1998. - № 1. - С. 12-14,

33. Новий тлумачний словник української мови. - К., 2004.- 927 с.

34. Новий тлумачний словник української мови. - К., 2001. - 941 с.

35. Кримінальний процес України : підруч. / за ред. Ю. М. Грошевого, В. М. Хотенця. -- X., 2000. -- 494 с.

36. Новий тлумачний словник української мови. - К., 2001. - 941 с.

37. Новий тлумачний словник української мови. - К., 2001. - 911 с.

38. Одиночкина Т. Ф. Криминалистическая экспертиза вещественных доказательств методами спектрального анализа: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - М., 1974.

39. Орлов Ю. К. Основы теории доказательств в уго¬ловном процессе. Научно-практическое пособие. - М.: Проспект, 2000. - 144 с.

40. Савицкий В. М. Уголовный процесс России на новом витке демократизации // Государство и право. - 1994. - № 6. - С. 105-106.

41. Селиванов Н. А. Вещественные доказательства. - М., 1971.

42. Смирнов А. В., Калиновский К. Б. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации / Под ред. А. В. Смирнова.: Питер, 2003. - 1008 с.

43. Стахівський С. М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування : моногр. - К., 2005. - 272 с.

44. Стахівський С. М. Кримінально-процесуальні засоби доказування : дис. ... д-ра юрид. наук : спец. 12.00.09. - К., 2005. - 396 с.

45. Стецовский Ю. И., Ларин А. М. Конституционный принцип обеспечения обвиняемому права на защиту. - М., 1988. - 317 с.

46. Строгович М. С. Материальная истина и судебные доказательства. - М., 1955. - 383 с.

47. Стуликов А. Н. Уголовно-процессуальные и криминалистические аспекты представления доказательств: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. - Нижний Новгород, 2002. - 22 с.

48. Сутягин К. И. Основания и процессуальный порядок исключения недопустимых доказательств в ходе досудебного производства по уголовному делу: Дисс... канд. юрид. наук., 2007. - 213 с.

49. Спасович В. Д. О теории судебно-уголовных доказательств в связи с судоустройством и судопроизводством. 1861. - 432 с.

50. Строгович М. С. Материальная истина и судебные доказательства. - М., 1955. - 383 с.

51. Терехин В. В. Недопустимые доказательства в уголовном процессе России: теоретические и прикладные аспекты: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. - Нижний Новгород, 2006. - 27 с.

52. Теория доказательств в советском уголовном процессе. - М., 1973. - 735 с.

53. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. - К.: 2003. - 1120 с.,

54. Трусов А. И. Основы теории судебных доказательств. - М., 1960. - 176 с.

55. Трусов А. И. Основы теории судебных доказательств. - М., 1960. - 176 с.

56. Хмыров А. А. Косвенные доказательства. - М., 1979. - 183 с.

57. Чельцов М. А. Советский уголовный процесс. - М., 1962. - 503 с.

58. Шдюков П. П., Конюшенко Я. Ю., Устименко Б. М. Удосконалення процедури початку кримінального судочинства в контексті реформування чинного кримінально-процесуального законодавства як складової частини судово-правової реформи в Україні // Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законотворчій і правозастосовній діяльності : тези науково-практичної конференції, присвяченої пам?яті професора А. Я. Дубинського (м. Київ, 3 квітня 2009 р.). - К., 2009. - 832 с.

59. Шейфер С.А. Собирание доказательств в советском уголовном процессе. - Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1986. - 172 с.

60. Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. - 2-е изд., доп. - Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1976. - 206 с.

61. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. 1999. - Т. 2. - 573 с.

62. Юдківська Г. Ю. Презумпція невинуватості в кримінальному процесі України та практиці Європейського суду з прав людини: автореф. дис... канд. юрид. наук: Академія адвокатури України. - К., 2008. - 20 с.

63. Крупницкая В. И. Состязательность уголовно¬го процесса и гарантии допустимости доказательств // Юристъ-Правоведъ. - 2007. - № 3.

64. Карнеева Л.М. Доказательства в советском уголовном процессе: Учеб. пособ. - Волгоград: ВСШ, 1988. - 65 с.

Размещено на Allbest.ru