Право власності на землю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ I. Поняття права власності на землю

Розділ II. Види права власності на землю

2.1 Право державної власності на землю

2.2 Право комунальної власності на землю

2.3 Розмежування земель права державної і комунальної власності

2.4 Розвиток права власності на землі в Україні

Розділ III. Окремі аспекти законодавчого регулювання набуття права власності на землю іноземними юридичними особами

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

право державна комунальна власність земля

З давніх часів власність, і, зокрема, власність на землю займала важливе місце в житті кожної людини. Адже маєш власність - маєш гроші. Маєш гроші - маєш владу. Нині суспільство істотно змінилось, модернізувалось, удосконалилось і право власності перейшло на більш високий, більш досконалий рівень, проте аж ніяк не втратило свого захисного первинно-меркантильного значення. Цілком логічно, що сучасне законодавство нашої країни змінилося, удосконалилося та демократизувалося.

У 1996 році було прийнято Конституцію України, у якій закладена концепція правової системи України, правова база розвитку всіх галузей законодавства, в тому числі земельного законодавства, в основі якої - забезпечення прав і свобод людини, розвитку незалежної, правової і соціальної держави. Питання права власності взагалі і питання права власності на землю вирішуються в Основному Законі держави крізь призму прав людини. У Конституції закріплюється право власності українського народу на землю та інші природні ресурси, забезпечується державний захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом, гарантується непорушність права власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, право громадян України на свободу об'єднання громадян України у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення економічних, соціальних та інших інтересів, право на підприємницьку діяльність, визначається механізм реалізації захисту права власності, в тому числі на землю, інших прав майнового характеру.

Оскільки історично так склалося, що земля досить довго була лише власністю держави, то сучасному українському законодавцю треба дуже пильно і серйозно відноситись до цих питань. Навіть і після 20 років незалежності України та проголошення її демократичного розвитку, питання земельних відносин стоять досить гостро і потребують пильної уваги і най скорішого вирішення. Тому тема „Розвиток права власності на землю: правове регулювання” є однією з найактуальніших на даний момент, а проблеми, які виникають не тільки у загальнодержавних масштабах, а і на місцях, потребують дуже часто судового розгляду.

Тема роботи напрямлена на розкриття стану трудового законодавства України, його функціональності та проблем, які існують на сьогоднішній день.

Метою роботи є виявлення та розкриття досягнень та проблемних питань КЗПП та інших законодавчих актів про трудові відносини відносини.

Завдання дослідження - розкрити сутність трудового законодавств, його компетенцію у вирішенні питань трудових відносин та проблем, які не можуть вирішити на сьогоднішній день. Прослідкувати за динамікою його вдосконалення.

Об'єктом дослідження є трудове законодавство України на сучасному етапі розвитку країни.

Предметом дослідження є відносини, які регулює КЗПП України та інші законодавчі акти про трудові відносини в Україні.

Розділ I. Поняття права власності на землю

За своєю природою право власності на землю є одним із основних майнових прав. Виступаючи як об'єкт права власності, земля отримує особливі правові ознаки: вона стає “майном”, тобто тим предметом цивільного, а тепер і земельного права, який відрізняють особливі юридичні ознаки.

Сучасне суспільно-правове становище в Україні характеризується тим, що земельні проблеми, і особливо проблеми права власності на землю, викликають підвищений інтерес.

Одним із важливих і відчутних результатів сучасних земельних перетворень є затвердження крім державної також комунальної і приватної власності на землю. З цими змінами українське суспільство опинилось перед необхідністю перегляду змісту правових інститутів, відносин і навіть світогляду. Тепер, у нових економічних та політичних умовах, не завжди легко подолати стару однобокість як у розвитку права, так і в правосвідомості. Для права власності на землю, як і для інших інститутів земельного права, сучасний період слід вважати перехідним періодом, коли встановлені основні положення, але багато норм, що роблять застосування цього інституту повноцінним і адекватним, перебувають у стадії формування.[10, 212]

Затвердження державної, комунальної і приватної форм власності на землю засвідчило факт про те, що ці форми власності є інститутами не лише земельного, але й цивільного права. І це є закономірним та природним для конструювання права власності взагалі. Наслідком “проникнення” цивільного права в регулювання відносин земельної власності є в тому числі й ускладнення ролі державних і комунальних органів в управлінні земельними ресурсами.[2, 20]

Якщо ж подивитись на проблему з точки зору правосвідомості, то можна побачити наступне. Незважаючи на те, що повернення землі в цивільно-правовий обіг породжує значну кількість проблем, сучасна ситуація не сприяє тому, щоб відмовлятися від погляду на землю як на майно. Світовий правовий і суспільний розвиток сформував даний інститут і відшліфував відношення до нього багатовіковою історією права. Практично в усіх державах право приватної власності на землю складає органічну частину майнових прав та всіх існуючих суспільних і економічних відносин. Свідомість світової спільноти сформовано таким чином, що присутність у праві права власності на землю - показник звичайного цивілізованого правового суспільства. Так само як показником цього є не лише констатація даного права, але й уміння регулювати його так, щоб воно не завдавало шкоди самому суспільству, природі і державі.[7, 28]

Особливістю права власності на землю в Україні є те, що форми прав на землю визначені законодавством “за суб'єктом”. Конституцією України установлено, що земля може перебувати в державній, комунальній і приватній власності. Таким чином, визначено коло суб|єктів, що володіють правом власності на майно, а також встановлено, що залежно від суб'єкта, який володіє правами на землю, визначаються права і обов'язки, що скл'адають зміст того чи іншого виду права власності на землю.[8, 32]

Суб'єкт права власності на землю - це особа, що здійснює володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою на підставі закону. Права всіх суб'єктів права власності на землю рівні і захищаються способами, встановленими законом. До суб'єктів правових відносин, пов'язаних з виникненням права власності на землю, відносяться також особи, що вступають у відносини з приводу отримання даного права. Фізичні особи і юридичні особи як суб'єкти об'єднані змістом права приватної власності на землю, яке їм надано законодавством.[10, 254]

Суб'єктами права державної і комунальної власності є державні та комунальні територіальні утворення. Участь даних суб'єктів у відносинах щодо власності на землю слід відрізняти від їх ролі в управлінні земельними ресурсами. У першому випадку (через відповідні державні органи) вони виступають у ролі сторін у договорах купівлі-продажу чи оренди земельної ділянки, які регулюються цивільним законодавством. У другому випадку суб'єкти виконують встановлені законодавством функції щодо контролю за використанням земельних ресурсів, організації землеустрою тощо. Органи державної влади й управління та органи місцевого самоврядування здійснюють управління і розпорядження землями, що перебувають у державній та комунальній власності.[11, 265]

Право приватної власності служить для задоволення інтересів власників - фізичних і юридичних осіб. Державна і комунальна власність на землю забезпечує інтереси великих груп людей: народу України взагалі; населення, що мешкає на території комунальних утворень.

Особливості набуття та припинення права власності на землю залежать від тою, чи знаходиться земля у власності фізичної особи, юридичної особи або державного чи комунальною територіального утворення. Дані особливості можуть установлюватися лише законом.

Об'єктом права власності на землю виступає земельна ділянка, яка, згідно з цивільним правом, мас такі ознаки, як:

а) обігоспроможності, тобто земельна ділянка може вільно відчужуватися або переходити від одної особи до іншої (внаслідок успадкування, реорганізації юридичної особи) чи іншим способом, якщо вона не вилучена з обігу чи не обмежена в обігу;

б) земельна ділянка як об'єкт цивільного права є нерухомим майном. На підставі цього положення право власності на земельну ділянку підлягає державній реєстрації. Для земельних ділянок установлена також і спеціальна реєстрація - в органах Державного комітету по земельних ресурсах України;

в) земельна ділянка залежно від того, чи можливий її переділ без шкоди для її господарського призначення чи ні, може бути визнана ділимим чи неділимим майном. Ця ознака має суттєве значення у тому випадку, коли земельна ділянка перебуває у спільній власності і виникає питання про виділення частки (паю) земельної ділянки одному із власників. А також у випадку необхідності відчуження частки земельної ділянки. У випадку, коли земельна ділянка визнається неподільною, власнику не може бути виділена частка ділянки в натурі, а видається грошова компенсація. Рішення про неподільність земельної ділянки, якщо про це не вказується в законодавстві, приймає суд;

г) наступною ознакою земельної ділянки як об'єкта цивільного чи земельного права є те, що продукція і доходи, отримані внаслідок використання земельної ділянки, належать особі, що використовує цю ділянку на законних підставах.[12, 342-343]

Ще однією ознакою можна вважати те, що об'єктом права власності земля виступає як обмежена в просторі земельна ділянка. Для неї характерно те, що межі ділянки та її місцезнаходження встановлюються в порядку, закріпленому законодавством про землеустрій.

Однак для землі характерні і ті ознаки, які відрізняють її від іншого майна. Це, перш за все, ті з них, які визначають землю як об'єкт земельного права як такий. Дані ознаки виявляють важливе державне, економічне і екологічне значення землі. Оскільки кожна земельна ділянка невіддільна від усього земельного простору, то на неї розповсюджується певна частина суспільних і державних інтересів, які існують відносно землі як такої. Це не може не впливати на регулювання земельних відносин усіма правовими галузями.[15, 312]

Право власності на землю відрізняється також за своїм змістом. Згідно з Цивільним кодексом України, власнику належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном. Таким чином, володіння, користування і розпорядження - це невід'ємні складові одного права - права власності.

Основна суть кожного з цих правомочностей є спільною для всіх видів майна, а отже, і для майна земельного.

Земельне законодавство ввело норми, що визначають специфіку реалізації цих правомочностей в земельних відносинах.

Правомочності володіння дають можливість володіти землею на основі закону, тобто мати її на балансі, визначати земельну ділянку як частину свого господарства. Крім того, власник на підставі цього права може вимагати повернення землі з будь-якого незаконного володіння.[10, 145]

Користування дає можливість вилучати із землі корисні властивості. Власник може використовувати землю так, як буде вважати за потрібне, але в межах цільового призначення земельної ділянки. Самовільно власник землі змінити цільове призначення використання не має права.

Правомочність розпорядження проявляється в тому, що власник на свій вибір може продати, подарувати, обміняти, успадкувати, здати в оренду, тобто на основі і в порядку, передбаченому законом, визначити її долю.

Крім того, власники земельних ділянок можуть створювані спільну пайову власність шляхом добровільного об'єднання належних їм земельних ділянок, земельних паїв.

Право власності на землю гарантується Конституцією України і захищається способами, встановленими законодавством. Захист порушених прав власності на землю здійснює суд загальної юрисдикції, господарський суд або третейський.

Цивільним кодексом України встановлюються, наприклад, такі способи захисту права власності: визнання права; поновлення порушеного права та недопущення діянь, що порушують дане право; визнання угоди недійсною; визнання недійсним акта державного органу чи органу місцевого самоврядування; відшкодування збитків; відшкодування моральної шкоди тощо.[9,211]

Розділ II. Види права власності на землю

2.1 Право державної власності на землю

У ході проведення земельної реформи в Україні питання про право державної власності на землю має важливе значення для науки і практики. Це питання не мало ніякого значення раніше, коли вся земля була виключно державною власністю, вона не ділилась на власність Союзу РСР та союзних республік, лише розмежовувалась їх компетенція щодо розпорядження єдиним державним фондом.

Після отримання самостійності і набуття суверенітету України в неї виникло право державної, комунальної і приватної власності на землю. Згідно з нормами Земельного кодексу України, у державній власності перебувають усі землі України за межами населених пунктів (крім земель права комунальної та приватної власності), а також землі в межах населених пунктів, на яких розташовані об'єкти права державної власності.[11, 245]

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

До земель, що перебувають виключно у державній власності, належать:

¦ землі гірничодобувної промисловості, земельні ділянки із затвердженими родовищами корисних копалин загальнодержавного значення;

¦ землі єдиної енергетичної та космічної систем;

¦ землі залізниць, що належать до державної власності, автомобільних доріг державного значення, землі державних об'єктів повітряного і трубопровідного транспорту, державних установ зв'язку та інформації;

¦ землі Збройних сил України, Служби безпеки України, інших військових формувань, утворених відповідно до закону;

¦ землі природно-заповідного фонду та інші землі природоохоронного призначення загальнодержавного значення, а також землі територій та об'єктів загальнодержавного значення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

¦ землі лісового фонду, крім земель права комунальної та приватної власності;

¦ землі водного фонду, крім земель права комунальної та приватної власності;

¦ землі державних сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, а також державних навчальних господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, державних елітно-насінницьких і насінницьких господарств;

¦ землі державних племінних заводів, племінних державних господарств, конезаводів, державних господарств з вирощування хмелю, ефіроолійних і лікарських рослин, фруктів і винограду;

¦ земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади;

¦ землі Національної академії наук України, державних галузевих академій наук, інших державних наукових установ та організацій;

¦ землі зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Держава може створювати фонд земель запасу для подальшого використання з метою забезпечення загальнодержавних потреб, які необхідні для провадження діяльності, що належить до такої за Конституцією та іншими законами України.

Держава набуває права власності на землю у разі:

¦ примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільних потреб за умови попереднього і повного відшкодування її вартості;

¦ придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни,

¦ одержання у спадщину;

¦ передачі у власність державі земельних ділянок права комунальної власності територіальними громадами сіл, селищ, міст.[12, 253]

Земельні ділянки права державної власності надаються, як правило, державним підприємствам, установам, організаціям у користування чи оренду. Ці ділянки повинні пройти державну реєстрацію в органах Державного комітету по земельних ресурсах України. Ці органи ведуть державний облік і моніторинг земель, земельний кадастр.

Право державної власності на землю гарантується Конституцією України і набувається та реалізується виключно на підставі Земельного кодексу України, інших законів, що видаються відповідно до нього.[13,234]

2.2 Право комунальної власності на землю

Комунальними утвореннями є село, селище, місто, район у місті. Згідно з чинним законодавством, комунальні утворення є суб'єктами права. До них застосовуються норми і правила про юридичні особи.

В Земельному кодексі України також зазначається, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Право комунальної власності на землю територіальні громади сіл, селищ, міст реалізують як безпосередньо, так і через їх органи місцевого самоврядування. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, які не знаходяться у приватній або державній власності, а також земельні ділянки поза їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.[13, 236]

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть створювати фонд земель запасу для подальшого його використання в своїх інтересах. Ці територіальні громади набувають права комунальної власності на землю у разі:

¦ передачі їм земель права державної власності;

¦ примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів задоволення суспільних потреб за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості;

¦ одержання у спадщину;

¦ придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

¦ з інших підстав, прямо передбачених законом.[12, 342]

Комунальна власність на землю - це власність комунальних утворень в межах їх територій. Однак і тут не всі землі знаходяться в комунальній власності. Вони визначаються методом “відрахування” земель державної і приватної власності.

В першу чергу це землі, зайняті комунальними об'єктами (інженерної і соціальної інфраструктури, школами, лікарнями, підприємствами громадського харчування, театрами, музеями, дитячими установами, комунальним житлом тощо). На території комунального утворення виділяються землі загального користування. Це - дороги, вулиці, сквери, насадження, парки, майдани, пляжі, цвинтарі тощо. В комунальну власність можуть включатися землі, отримані за рішенням місцевої адміністрації у власників земельних ділянок шляхом їх викупу в установленому порядку, а також землі, що передаються із державних земель. Усі землі комунальної власності проходять державну реєстрацію в органах Державного комітету по земельних ресурсах України.[13, 254]

Від імені комунальних утворень їх органи місцевого самоврядування здійснюють права володіння, користування та розпорядження комунальними землями. Державними і приватними землями вони не мають права розпоряджатися.

Вони мають право здійснювати об'єднання, обмін, перерозподіл комунальних земель між комунальними утвореннями. Це може здійснюватись на основі договору між ними за згодою з органами державної влади. Крім того, вони виконують і публічні функції як органи публічної влади. На землях права комунальної власності дозволяється будівництво будинків, будівель і споруд відповідно до законодавства та державних стандартів, норм, правил, а також місцевих правил забудови. Забудова повинна здійснюватися згідно з вимогами генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою. Розміри площі земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, дачного і гаражного будівництва, спорудження інших будівель і споруд та озеленення територій встановлюються відповідною містобудівною і землевпорядною планувальною документацією з урахуванням вимог, визначених державними нормами і місцевими правилами.[15, 154]

Громадянам за рішенням сільської, селищної, міської ради із земель права комунальної власності можуть передаватися у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для спорудження індивідуальних житлових будинків, господарських будівель і гаражів.

Житловим, житлово-будівельним кооперативам за рішенням сільської, селищної, міської ради із земель права комунальної власності можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися у довгострокову оренду земельні ділянки для житлового будівництва, розмір яких встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Гаражно-будівельні кооперативи можуть придбати земельні ділянки у власність або у користування на умовах оренди.[12, 326]

Прибудинкові земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні житлові будинки, що перебувають у комунальній власності, надаються в постійне користування організаціям або будинковим кооперативам, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації багатоквартирних житлових будинків і утворенні при цьому житлового товариства, прибудинкові земельні ділянки передаються безоплатно у власність або надаються в оренду цим товариствам на їх вибір.

Порядок використання прибудинкових земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні житлові будинки, визначається спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та з питань містобудування і архітектури. Розміри та конфігурація прибудинкових територій визначаються на підставі проектів розподілу земель території, кварталу, мікрорайону.[10, 432]

На землях права комунальної власності забороняється діяльність, яка суперечить їх призначенню або може негативно вплинути на здоров'я населення, яке проживає на цих територіях. З мстою забезпечення ефективного використання земель, сприятливих санітарних і екологічних умов проживання населення на землях права комунальної власності здійснюється зонування правового режиму їх використання. Порядок зонування і використання цих земель визначається законом.[12, 367]

2.3 Розмежування земель права державної і комунальної власності

Розмежування земель права державної та комунальної власності регламентується нормами Земельного кодексу України. Завдання цього заходу полягає у визначенні і встановленні в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок, що перебувають у державній та комунальній власності.

Порядок щодо розмежування земель права державної та комунальної власності визначається Державним комітетом України по земельних ресурсах та його органами на місцях.

Визначення і встановлення в натурі меж земельних ділянок здійснюється під час передачі земель права державної власності у комунальну і навпаки.

Передача земель з державної у комунальну власність здійснюється за рішенням:

¦ Кабінету Міністрів України (крім земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що перебувають у сфері управління районних державних адміністрацій);

¦ Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій - щодо земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що перебувають у сфері управління районних державних адміністрацій.

Передача земель з комунальної у державну власність здійснюється за рішенням:

¦ сільських, селищних, міських рад - щодо земельних ділянок права комунальної власності відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст;

¦ районних, обласних рад щодо земельних ділянок права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні районних, обласних рад.

Земельним кодексом передбачено певний порядок передачі земель права державної власності у комунальну.

Передача земель права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюється за клопотанням відповідних сільських, селищних, міських рад, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст - за клопотанням районних або обласних рад на підставі проектів відведення земельних ділянок.

Передача земель права державної у комунальну власність здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України на підставі висновків:

¦ спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів;

¦ за наявності нерухомого майна права державної власності - спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань державного майна.[11, 202- 204]

2.4 Розвиток права власності на землю в Україні

ЗК України встановлює зміст права власності на землю як суб'єктивного права і визначає його як сукупність правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженню земельними ділянками в межах, визначених цим Кодексом. Ні в земельному, ні в цивільному законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони сформульовані в науковій літературі.[13, 278]

Правомочність володіння -- це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною ділянкою. Природно, що фактичне володіння тією чи іншою земельною ділянкою робить можливим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження нею. Відомо, що не можна використовувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власника земельної ділянки як об'єкта права власності має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю її вилучення та переносу, скажімо, в інше місце.[14, 349]

Право володіння може належати не тільки власнику, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння, він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати земельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна. Власнику, окрім права володіння, належать також правомочність користування та розпорядження. Інші ж володарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право користування в межах, встановлених договором з власником (наприклад, оренда земельної ділянки).

Третьою правомочністю власника є розпорядження. Правомочністю розпорядження є визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність).[15, 327]

Об'єктом права державної власності на землю виступають усі землі України, за винятком земель, переданих у комунальну і приватну власність. Виключно в державній власності знаходяться землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.[13, 354]

Об'єктом права комунальної власності є усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності належать землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування та ін.

Об'єктом права приватної власності юридичних осіб (заснованих громадянами України або юридичними особами України) є земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності, або які використовуються для житлової, промислової та громадянської забудови. Наприклад, це земельні ділянки, надані для житлово-будівельних кооперативів, або сільськогосподарським підприємствам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Об'єктом права приватної власності іноземних юридичних осіб є тільки земельні ділянки несільськогосподарського призначення у разі придбання ними об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, в першу чергу, в межах населених пунктів.[14, 357- 359]

Об'ктом права приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства є земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

В земельному законодавстві немає обмежень з кількості земельних ділянок, що можуть знаходитися у власності однієї особи. Проте це не тягне об'єднання декількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності, навіть при збігу їх цільового призначення та мети використання. Кожна з зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє собою самостійний об'єкт права власності.[13, 376]

У власності держави перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Держава набуває права власності на землю у разі: відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; конфіскації земельної ділянки.

Як і відносно права власності територіальних громад, законодавство закріплює більш широку земельну правосуб'єктність держави у порівнянні з земельною правосуб'єктністю фізичних та юридичних осіб. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Але більш широку земельну правосуб'єктність держава має не лише у порівнянні із правосуб'єктністю фізичних та юридичних осіб. Землі, публічна цінність яких має загальнодержавне значення, не можуть передаватись також і у комунальну власність. До таких земель належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового фонду, крім випадків, визначених ЗК; землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗК; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. У цьому випадку можна говорити про монополію державної власності на ці землі, про виключну державну власність на них.[15, 456-458]

Власники земельних ділянок зобов'язані: забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Наведений перелік обов'язків не можна вважати вичерпним. Законом можуть встановлюватись й інші обов'зки землевласників.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.[13, 321]

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в) прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Набуття права власності на землю відбувається на підставі діючих нормативних актів за наявністю підстав, передбачених коментованою статтею. Тобто правовідносини власності і, отже, об'єктивне право власності виникає на підставі правових норм і за наявністю певних юридичних фактів. Ці юридичні факти називаються підставами (або засобами) придбання права власності.

В більшості випадків виникнення права власності на конкретну земельну ділянку у однієї особи означає припинення права власності на цей об'єкт у іншої особи. Тому одні й ті ж юридичні факти можуть виступати одночасно підставами і виникнення, і припинення права власності на земельну ділянку. Громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом.[14, 349]

Фізичні особи мають право отримати безоплатно у власність раніше надані їм в користування земельні ділянки, але за розмірами, які встановлені в чинному Земельному кодексі.

Крім того, у випадку приватизації сільськогосподарських підприємств громадяни -- працівники цих підприємств мають право отримати ще й земельний пай, який після виділення в натурі (на місцевості) набуває статусу земельної ділянки з відповідною метою використання. При приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа, з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Підстави виникнення права приватної власності іноземних громадян і осіб без громадянства обмежені. Вони мають право набувати у власність земельні ділянки (на підставі цивільно-правових угод) тільки несільськогосподарського призначення на яких, як правило, розташовані або будуть будуватися об'єкти нерухомого майна, в першу чергу, в межах населеного пункту. Вони не мають права на безоплатну приватизацію земельних ділянок.[12, 453]

Неправильна вказівка в договорі цільового призначення орендованої земельної ділянки часто використовується державними органами як підстава для визнання договору недійсним і, як наслідок, для повернення земельної ділянки орендодавцеві. Оскільки земельне законодавство містить занадто мало норм відносно суті такого правового інституту, як цільове призначення, на практиці виникає безліч проблем з його застосуванням. А цільовому призначенню в договорах оренди приділялося раніш настільки мало уваги, що воно або відсутній узагалі, або позначено „у вільній формі”. Щоб уникнути цієї грубої помилки, необхідно для початку визначити, що ж таке цільове призначення.

Відповідно Земельного кодексу України, землі України по основному цільовому призначенню поділяються на наступні категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б).землі житлової і суспільної забудови; .

в) землі природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення;

р) землі оздоровчого призначення;

д) землі рекреаційного призначення;

е) землі історико-культурного призначення;

ж) землі лісового фонду;

з) землі водного фонду;

и) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони й іншого призначення.[3, 123]

Важливо розуміти, що Закон вимагає вказувати в договорах не основне цільове призначення, а просто цільове призначення землі.

Ще одною помилкою у відношенні цільового призначення, але допускається часто вже не держорганами, а сторонами договору, є занадто вільне трактування цього поняття. Нерідко в договорах зустрічаються такі види цільового призначення, як “для розміщення бази відпочинку й організації масового купання”. Одна помилка полягає в тім, що автори договору занадто деталізували цільове призначення ділянки, а інша -- у тім, що вони фактично привласнили одній ділянці два цільових призначення, що не має сенсу.

Найчастіше укладачі не розуміють, навіщо необхідно цільове призначення, і, як наслідок, допускають масу помилок.[6, 52]

На жаль, необхідно констатувати, що законодавство не містить чіткого переліку цільового призначення землі. Однак це не повинно давати основ для самостійного визначення цільового призначення землі. У будь-якому випадку цільове призначення, зазначене в договорі, повинне утримуватися в земельному законодавстві,

Розділ III. Окремі аспекти законодавчого регулювання набуття права власності на землю іноземними юридичними особами

В умовах стрімкого розвитку ринку нерухомості в Україні та зростання іноземних капіталовкладень у дану сферу виникає необхідність у більш детальному аналізі проблемних питань набуття права власності на землю іноземними юридичними особами.

Способи набуття права власності на землю юридичними особами та гарантії захисту цих прав передбачені Земельним кодексом України. Слід зазначити, що ЗК України диференціює способи та можливості набуття права власності на землю залежно від категорії земель, їх правового режиму та статусу юридичної особи-набувача (іноземна вона чи українська).[4, 23]

Землі сільськогосподарського призначення взагалі не можуть передаватися у власність іноземним юридичним особам.

Земельні ділянки несільськогосподарського призначення можуть передаватися у власність як українських, так і іноземних юридичних осіб при дотриманні певних умов.

Такі умови передбачені ЗК України, згідно з якою юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

- придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

- внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду;

- прийняття спадщини;

- виникнення інших підстав, передбачених законом. [3, 98]

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

- у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

- за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна. [3, 99

Вказані норми мають на меті встановити коло юридичних осіб - суб'єктів права власності на землю та передбачити певні обмеження у придбанні земельних ділянок іноземними юридичними особами. Однак запропоноване ЗК України поняття юридичної особи значно відрізняється від загальноприйнятих дефініцій таких осіб у цивільному та господарському законодавстві, що створює додаткові труднощі у визначенні набувача землі.[6, 43]

Однією з причин такої неузгодженості є дворічна різниця в часі між набранням чинності Земельним і Цивільним та Господарським кодексами України. ЗК України був прийнятий і набув чинності раніше, ніж ЦК України та ГК України, тому не міг враховувати всієї специфіки понять, визначених цими кодексами.

Однак в процесі застосування даних нормативно-правових актів проблеми неузгодженості між ними стають дедалі гострішими, що зумовлює необхідність їх додаткового тлумачення. [6, 45]

Так, відповідно до ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Водночас ЗК України визначає юридичних осіб як таких, що засновані громадянами України або юридичними особами України. Таке положення ЦК є одним із найбільш дискусійних, оскільки дає підстави відносити до юридичних осіб України і тих іноземних юридичних осіб, які засновані за кордоном громадянами України або юридичними особами України.[2, 80]

Таке тлумачення положень ЗК України не відповідає дійсним реаліям ринку землі та свідчить лише про чергове недопрацювання законодавця в даній сфері. Як свідчить історія прийняття ЗК України, слова „засновані громадянами України або юридичними особами України” у визначенні терміну „юридична особа” з'явилися лише в остаточній редакції проекту ЗК України. У попередніх редакція проекту йшлося лише про те, що юридичні особи можуть набувати право власності на землю несільськогосподарського призначення. Таке положення дозволяло зробити висновок, що суб'єктами права власності на зазначену категорію земель можуть бути як українські, так і іноземні юридичні особи, що уявляється набагато логічнішим, ніж викладено у ЗК України на даний момент.[7, 56]

Окремо варто зупинитися на положеннях ЗК України щодо набуття права власності на землю іноземними юридичними особами. ЗК України не дає чіткого визначення поняття „іноземна юридична особа”. Однак аналіз положень ст. 82 ЗК України свідчить про те, що іноземними юридичними особами в контексті частини другої цієї статті, можна вважати всіх юридичних осіб, створених (зареєстрованих) за межами України іноземними громадянами або іноземними юридичними особами.

При цьому ЗК України не дає чіткої відповіді відносно набуття права власності на землю підприємствами, які вважаються іноземними за законодавством України.[8, 34]

Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, крім земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється Кабінетом Міністрів України за погодженням з Верховною Радою України.

Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності територіальних громад, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється відповідними радами за погодженням з Кабінетом Міністрів України. При цьому такий продаж допускається за умови реєстрації іноземною юридичною особою постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України.[9, 34]

Іноземні юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок, подають клопотання до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради і державного органу приватизації. До клопотання додається договір оренди землі, копія свідоцтва про реєстрацію іноземною юридичною особою постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України. Розгляд клопотання і продаж земельних ділянок здійснюються відповідними радами після отримання погодження Кабінету Міністрів України.

Слід зазначити, що окремі положення даного порядку потребують додаткових коментарів.

Так, зокрема із ЗК України випливає, що продаж земельних ділянок державної і комунальної власності іноземним юридичним особам можливий лише за наявності у них права землекористування на умовах оренди. [3, 129]

З цього можна зробити висновок, що фактично йдеться про реалізацію іноземними юридичними особами переважного права орендаря на отримання орендованої земельної ділянки у власність.

Загалом, порядок придбання земельних ділянок іноземними юридичними особами є достатньо складним і тривалим, що зумовлює необхідність пошуку інших способів покупки ними земель. Для вдосконалення цього порядку необхідно встановити чіткі строки розгляду клопотань та надання погоджень вищезазначеними органами. Крім того, необхідно також визначити підстави для відмови в продажу земельної ділянки іноземним юридичним особам.[6, 26]

Відповідно до Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.[1, 41]

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.[2, 319] Вказані норми підтверджують той факт, що, загалом, власник не може бути обмежений у праві розпорядження своїм майном, а тому не повинен погоджувати власні дії з органами державної влади, застосовуючи при цьому порядок, передбачений.

У зв'язку з цим, з метою однозначного тлумачення норм ЗК України додатково слід закріпити положення про придбання земель приватної власності іноземними юридичними особами.

З огляду на розкриту вище проблему, для усунення недоліків земельного законодавства стосовно набуття права власності на земельні ділянки іноземними юридичними особами, до ЗК України необхідно внести наступні зміни.

Частину 1 ст. 82 ЗК України викласти в такій редакції: “Юридичні особи, створені та зареєстровані у встановленому законодавством України порядку за участю громадян України та/або юридичних осіб України, можуть набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності у разі:

- придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

- внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

- прийняття спадщини;

- виникнення інших підстав, передбачених законом”.[4, 12]

Частину 2 ст. 82 ЗК України викласти в такій редакції:

“Іноземні юридичні особи, створені відповідно до законодавства іноземних держав, можуть набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності:

- у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

- за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна”.[4, 14]

Викласти ч. 3 ст. 82 ЗК України в такій редакції:

“Юридичні особи, створені та зареєстровані у встановленому законодавством України порядку, за участю іноземних юридичних та/або фізичних осіб, що діють виключно на основі власності іноземців та/або іноземних юридичних осіб, або придбані повністю у власність цих осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначених частиною другою цієї статті”.[4, 25]

Статтю 82 ЗК України доповнити частиною 4 такого змісту:

“Створені відповідно до законодавства України юридичні особи, в статутному фонді яких не менше десяти відсотків становить іноземна інвестиція, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначених частиною другою цієї статті”.[6, 17]

Частину 5 ст. 129 ЗК України викласти в такій редакції:

“Іноземні юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок, подають клопотання до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради і державного органу приватизації. До клопотання додається копія свідоцтва про реєстрацію іноземною юридичною особою постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України та за наявності договір оренди землі”.[7, 26]

Крім того, додатково слід передбачити в ЗК України норму згідно з якою:

“Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та/або юридичних осіб України, іноземним юридичним особам; юридичним особам, створеним за участю іноземних юридичних осіб та підприємствам з іноземними інвестиціями, здійснюється без погодження з Кабінетом Міністрів України чи Верховною Радою України”.[6, 25]

Такі зміни, на мою думку, дозволять не лише уточнити коло іноземних набувачів землі в Україні, але й узгодять положення різних нормативно-правових актів, що в свою чергу позитивно вплине і на ринок землі.

Висновок

Земля - це основа основ самого існування і буття людини, найголовніше місце для господарської та всякої іншої діяльності. Земля виступає як найважливіший природний ресурс, основа життя, загальнолюдське і загальнонаціональне надбання, як компонент природи і біосферна категорія.

Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспільні земельні відносини. Характерною особливістю предмета земельного права є те, що він охоплює собою як матеріально - правові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм.

З позицій теорії земельного права можна зробити висновок, що: