Влада та право
Право як соціальний регулятор відносин, побудований на уявленні про справедливість. Різновиди, ознаки та принципи права. Соціальна цінність, функції права та його структура. Форми здійснення права, влада та правоутворення. Вплив влади на формування права.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 13.10.2012 |
| Размер файла | 72,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
"Влада та право"
Зміст
- Вступ
- Розділ 1. Поняття та різновиди права
- 1.1 Поняття та ознаки права
- 1.2 Принципи права
- 1.3 Соціальна цінність, функції права та його структура
- Розділ 2. Форми здійснення права
- Розділ 3. Влада та правоутворення
- 3.1 Поняття правоутворення
- 3.3 Вплив влади на формування права
- Висновки
- Список використаних джерел та літератури
Вступ
Термін "право" вживають у різних значеннях (право першості в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках термін "право" походить від кореня "прав", що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін "право" має юридичне значення. Право першості в черзі - це норма, що стала звичкою, норма - звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу - це моральна норма. Право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав - це "право", що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права. Таким самим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб'єктивне право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання терміна "право" має юридичне значення.
Право завжди пов'язане з суспільним життям людини. Людина є носієм і основним споживачем його приписів (норм), а її інтереси і потреби - джерелом змісту правил поведінки людей в суспільстві. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній Поведінці людей, установ, організацій і держави. Право проявляє себе як загальний обов'язковий порядок, що панує над волею кожної людини. Правове регулювання - це проголошення державою вимог до людини в формі правових приписів, з одного боку, та виконання особою цих вимог (правових обов'язків) - з другого.
Право не має регулятивного впливу ні на мрії, ні на помисли, ні на почуття, ні на ставлення до релігії, а тільки на суспільну поведінку людей, на вчинки - активні чи пасивні. Суспільні відносини - це відносини людини з іншими людьми, з різноманітними суспільними об'єднаннями людей, державними установами, службовими особами держави тощо. До суспільних відносин, що регулюються правом, належать також і відносини, що складаються в сім'ї, в колективі за місцем праці, в інших постійних чи тимчасових об'єднаннях людей.
Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсової роботи: "Влада та право".
Об'єкт дослідження - теорія держави і права.
Предмет дослідження - влада та право.
Мета дослідження - розглянути теоретико-правові основи права, а також вплив влади н формування права.
Згідно з метою дослідження було визначено такі завдання:
1) розглянути теоретико-правові основи права;
2) охарактеризувати поняття та ознаки права;
3) дослідити соціальну цінність, функції права та його структуру;
4) розглянути форми здійснення права;
5) охарактеризувати поняття правоутворення;
6) дослідити вплив влади на формування права.
Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.
Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Робота викладена на 38 сторінках друкованого тексту. Список використаних джерел виключає 13 найменувань.
Розділ 1. Поняття та різновиди права
1.1 Поняття та ознаки права
Поява правових норм свідчить, що в суспільстві є політичні відносини, є держава. Проте, як і будь-які регулятивні норми, правові відносини з точки зору суспільства є виявом справедливого і належного. Невипадково слово "право" в українській мові має спільний корінь із словами "правда", "правильно", "справедливість". Цікаво, що перший збірник законодавства на території нашої батьківщини мав назву "Руська правда".
Слово "право" в українській мові пов'язане з особистістю (сукупністю людей), її (їх) можливостями, її (їх) поведінкою.
У сучасній юридичній науці термін "право" використовується в декількох значеннях.
По-перше, правом називають соціально-правові домагання людей, наприклад, право людини на життя, право народів на самовизначення тощо. Ці домагання обумовлені природою людини та суспільства і вважаються природними правами.
По-друге, під правом розуміється система юридичних норм. Це - право в об'єктивному розумінні, через те що норми права створюються і діють незалежно від волі окремих осіб.
По-третє, цим терміном визначають офіційно визнані можливості, якими користуються фізичні або юридичні особи, організації. Так, громадяни мають право на працю, відпочинок, охорону здоров'я, майна та ін., організації користуються правами на майно, на діяльність у відповідній сфері державного і суспільного життя тощо. В усіх цих випадках мова йде про право в суб'єктивному розумінні, тобто право, яке належить окремій особі - суб'єкту права.
По-четверте, термін "право" використовується для позначення системи всіх правових явищ, що містять природне право, право в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Тут його синонімом виступає термін "правова система".
Термін "право" вживається і в неюридичному розумінні, існують моральні права, права членів громадських об'єднань, партій, союзів, рухів, права, що виникають на підставі звичаїв тощо. Тому дуже важливо дати точне визначення поняття права, встановити ознаки і властивості, які відрізняють його від інших соціальних регуляторів суспільних відносин.
В юридичній літературі останніх років (С.С. Алексєєв, П.М. Рабинович) можна зустріти поділ права на [11, 56]:
загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);
спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави).
Юридичне право ще називають "законодавчим правом", на відміну від звичаїв - "передзаконодавчого права".
Юридичне, "законодавче право" нерідко визначають як "позитивне право". Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади. "Позитивне право" як система норм, що містять права та обов'язки, офіційно закріплені державою, начебто то протиставляється "природному праву", яке має глибший, об-ґрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав людини - вона сама, її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же виступає їх носієм.
З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно - продукт нормальної життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є підставою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.
Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві економічних, духовних та інших, у тому числі природних, чинників. Тому природні права ще називають "природженими" суб'єктивними правами. Вони й складають сутність загальносоціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний дарунок, а як "природжені", дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших законах і в такий спосіб визнає їх "позитивними", "юридичними".
Юридичне право, у свою чергу, має два значення [10, 78]:
об'єктивне юридичне право - система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) державою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Термін "об'єктивне" означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім "автора" цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стикається з "готовими" юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;
суб'єктивне юридичне право - правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задовольнити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одержанні цих пільг). Термін "суб'єктивне" означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (інтересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті тау його межах.
Право має закономірні зв'язки з економікою, політикою, державою. Всі ці зв'язки так чи інакше виражені в його ознаках.
Необхідно розмежовувати ознаки і властивості права.
Ознаки характеризують право як поняття, властивості - як реальне явище. Ознаки і властивості знаходяться у відповідності, тобто властивості відображаються і виражаються у понятті права як його ознаки. Філософи не без підстав стверджують, що будь-яке явище дійсності володіє численною кількістю властивостей. Тому в поняття включаються ознаки, що відображають найбільш суттєві його властивості. Які властивості слід вважати суттєвими? Це залежить від позиції конкретного автора.
Широко відоме визначення права, яке дали К. Маркс і Ф. Енгельс у "Маніфесті Комуністичної партії". Звертаючись до класу буржуазії, вони писали: "Ваше право є лише воля, зведена в закон вашим класом, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу". Інакше кажучи, воля панівного в економіці і політиці класу нав'язується як закон усьому суспільству. При такому розумінні право з необхідністю припускає безправність інших, непануючих прошарків населення, і розцінюється ними як інструмент пригноблення і експлуатації. Обмеженість класового підходу полягала втому, що історично минущі сторони змісту права приймались за його сутність, а саме: право отримало негативну оцінку як інструмент насильства, як соціальне зло, що необхідно знищити.
Принципово іншим є підхід, коли визнається загальносоціальна сутність і призначення права, коли воно розглядається як вираження компромісу між різними соціальними спільнотами, прошарками суспільства. У найбільш розвинутих правових сім'ях (англосаксонське і романо-германське право) пріоритет відданий людині, її свободі, інтересам, потребам. Властиво, дійсна сутність права полягає втому, що воно відображає нормативновизначену, гарантовану державою міру свободи особи.
На підставі визнання загальносоціальної сутності права можна сформулювати наступне визначення.
Право - це соціальний регулятор відносин, побудований на уявленні про справедливість, яке є в певний момент у конкретному суспільстві і має загальнообов'язковий, формальновизначений, нормативний характер, встановлений або санкціонований державою (населенням у ході референдуму) і гарантований нею [6, 123].
Розглянемо найважливіші властивості (ознаки) права, які характеризують його як специфічну систему регулювання суспільних відносин.
1. Право встановлюється або санкціонується (тобто офіційно схвалюється) державою чи населенням у ході референдуму. Воно є єдиним різновидом норм, що розробляються та приймаються за певною процедурою. У випадку існування інших норм соціального характеру, що справляють значний вплив на поведінку суб'єктів, держава (народ) затверджує їх шляхом санкціонування. Цим вона надає нормам юридичного характеру і бере на себе обов'язок охороняти їх засобами примусу.
2. Відповідність права ідеалам справедливості і свободи означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права і свободи людини та громадянина, визнані у світовому співтоваристві, є мірою свободи і рівності людей, встановленої державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободу іншого. І цією мірою є справедливість. Зрозуміло, що не кожне право може бути справедливим. Основними завданнями права є: регулювання відносин, що склалися в суспільстві; надання стійкого становища існуючому суспільному ладу, котрий оцінюється загалом як справедливий, і відображення справедливих відносин між суб'єктами; захист правомірної поведінки від неправомірного впливу. Невипадково про це римські юристи писали: jus est ars boni et aequi - право є мистецтвом добра і справедливості.
3. Нормативність. Право має нормативний характер, що ріднить його з іншими формами соціального регулювання - моральністю, звичаями тощо.
Права, якими наділена кожна людина чи юридична особа, не довільні, вони чітко визначені у відповідних чинних нормах. Цінність цієї властивості полягає у тому, що в суспільне життя вносяться суттєві елементи єдності, рівності, принципової однаковості. Норму права необхідно розцінювати як "робочий інструмент", за допомогою якого забезпечується свобода людини і долається соціальний антипод права - свавілля і беззаконність.
Значення нормативності в правовій сфері - це не лише формування типового правила, а дещо більше - гарантія здійснення суб'єктивного права. Володіючи суб'єктивним правом, ми не просто вільні в своїх діях, наша свобода забезпечена, захищена загальнообов'язковою нормою, за якою стоїть міць держави.
Нормативність права в найбільшій мірі виражає його функціональне призначення бути регулятором поведінки людей, суспільних відносин. Право, завдяки юридичним нормам, несе кожному громадянину, організації інформацію про те, які дії можливі, які заборонені, а які необхідні. Якщо людина діє в межах права, то вона відчуває себе впевнено і вільно, знаходиться під захистом суспільства і держави. Право, таким чином, визначає сферу свободи людини і цим самим регулює її поведінку. Якщо людина ігнорує регулятивний вплив права, вона не є вільною.
4. Інтелектуально-вольовий характер права. Право - виявлення волі і свідомості людей. Інтелектуальний бік права полягає втому, що воно є формою відображення соціальних закономірностей і суспільних відносин - предмета правового регулювання.
У праві відображаються і виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Історично у праві йде боротьба двох тенденцій, оскільки його витоки знаходяться в суспільстві і державі. Становлення права завершується лише за умови гармонізації зв'язків між ними. Тоді право стає розумним, набуває інтелектуального характеру.
Формування і функціонування права як виразника свободи, справедливості і розуму можливо тільки в суспільстві, в якому індивіди мають економічну, політичну і духовну свободу. Реально втілити це можна лише в розвинутому громадянському суспільстві і правовій державі.
влада право ознака принцип
Право є виявом не тільки інтелекту, а й волі людей. Вольовий початок права розглянемо в декількох аспектах.
По-перше, основу змісту права складають соціально-правові домагання окремих осіб, їх організацій і соціальних груп, і в цих домаганнях виражена їх воля,
По-друге, державне визнання цих домагань здійснюється через волю компетентних державних органів, інших суб'єктів правотворчості, тобто формування права опосередковується волею суспільства і держави.
По-третє, регулююча дія права можлива лише на підставі свідомості і волі осіб, які реалізують юридичні норми.
5. Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічна ознака права, яка відрізняє його від інших форм соціального регулювання і моральності, звичаїв, корпоративних норм та ін. Державна охорона правових норм містить державний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та попереджувальні заходи держави щодо дотримання та виконання громадянами юридичних норм. Природно, що держава надає праву такі властивості: стабільність, суворе визначення і забезпеченість "майбутнього", яке за своїми характеристиками наближається до "сущого" і стає ніби частиною існуючого.
Державний примус реалізується удвох напрямах.
По-перше, він забезпечує захист суб'єктивного права і має на меті примусити правопорушника до виконання обов'язків в інтересах потерпілого (наприклад, повернення боргу).
По-друге, у відповідних випадках винний притягається законом до юридичної відповідальності (наприклад, позбавлення волі, конфіскація майна, штраф та ін.).
Державний примус - це фактор, який дозволяє чітко розмежовувати права і обов'язки, тобто сферу особистої свободи та ЇЇ межі.
6. Формальна визначеність. Слід зауважити, що формальна визначеність права до певної міри властива й іншим нормативним системам. Так, корпоративні норми закріплюються в статутах, положеннях та інших нормативних актах. Релігійні норми-заповіді сформульовані в священних книгах. Як бачимо, відповідним правилам поведінки форма надається не державою, а іншими організаціями (громадськими, релігійними). Держава, на відміну від них, надає праву офіційну форму вираження.
Норми права офіційно закріплюються в законах, інших нормативних актах, які слід тлумачити однаково. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, міру і вид відповідальності за скоєне правопорушення.
Саме держава надає форму правовому змісту. Роль держави не слід підносити і, наприклад, вважати, що право - результат, продукт державної діяльності. Такі хибні уявлення довгий час панували у вітчизняній науці й практиці.
Зв'язок суспільства, держави і права в аспекті, який розглядається, можна описати формулою - "зміст права створюється суспільством, форма права - державою". Від способу участі держави у правотворчості залежать види форм (джерел) права: санкціонований звичай, судовий прецедент, нормативний акт.
7. Системність. Право - складне системне утворення. Сьогодні особливого значення набуває поділ права натри елементи: природне, позитивне і суб'єктивне.
Перший елемент - природне право, яке складається з соціально-правових домагань, зміст яких зумовлений природою людини і суспільства. Важлива частина природного права - права людини, або, інакше кажучи, можливості, які суспільство і держава спроможні забезпечити кожному громадянину.
Другий елемент - позитивне право. Це - законодавство та інші джерела юридичних норм, у яких отримують офіційне державне визнання соціально-правові домагання громадян, організацій, соціальних груп.
Третій елемент - суб'єктивне право, тобто індивідуальні можливості, які виникли на підставі норм позитивного права і задовольняють інтереси й потреби суб'єкта [6, 132].
Відсутність хоча б одного з перерахованих елементів деформує право, і воно втрачає властивість ефективного регулятора суспільних відносин і поведінки людей. Іноді право зводять до сукупності (системи) норм. При такому розумінні право стає зовнішнім для людини і нав'язується йому зверху. Зрозуміло, що така вузька трактовка спотворює зміст права. Для людини цінні не норми самі по собі, а ті реальні можливості і блага, які вони забезпечують. Блага (як матеріальні, так і духовні) людина має і здобуває сама. Зміст власне соціально-правових домагань полягає в тому, щоб вони отримали офіційне визнання, тобто трансформувались у суб'єктивні права. Інструментом, за допомогою якого природно-правові домагання перетворюються в суб'єктивні права, є норми позитивного права.
1.2 Принципи права
Серед важливих компонентів права важливе місце і значення мають принципи права.
Принципи права - це керівні ідеї, які характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві. З одного боку, вони виражають закономірності права, а з іншого - найбільш загальні норми, які діють у всій сфері правового регулювання і поширюються на всі суб'єкти. Ці норми або чітко сформульовані в законі, або виводяться із загального змісту законів.
Принципи права виступають у якості своєрідної конструкції, на якій базуються і реалізуються не тільки окремі норми права, інститути і галузі права, а й уся система права. Вони служать основним орієнтиром всієї правотворчої, правозастосовчої і правоохоронної діяльності державних органів. Від ступеня їх дотримання в прямій залежності знаходиться рівень складності, стабільності й ефективності правової системи. Маючи загальнообов'язковий характер, принципи права сприяють зміцненню внутрішньої єдності та взаємодії різних галузей і інститутів права, норм права і правових відносин, суб'єктивного й об'єктивного права [7, 145].
Принципи права є не тільки орієнтиром у формуванні права, а й керівними засадами при розв'язанні конкретних юридичних справ, особливо при застосуванні аналогії закону у випадках наявності прогалин у законодавстві. Принципи права об'єктивно обумовлені економічним і соціально-політичним устроєм суспільства, який існує в тій чи іншій країні, соціальною природою держави і права, характером пануючого в країні політичного і державного режиму, основними принципами побудови і функціонування політичної системи того чи іншого суспільства.
На нашу думку, немає необхідності доводити, що принципи побудови і функціонування, скажімо, феодального права докорінно відрізняються від принципів побудови і функціонування рабовласницького чи іншого типу сучасного права. Власне, очевидною є різниця принципів таких, наприклад, сучасних правових систем, як романо-германська, яка охоплює країни, в яких юридична наука і практика склалася виключно на законах римського права, і система мусульманського права, яка склалася на підвалинах мусульманської релігії.
Принципи права далеко не завжди лежать на поверхні і носять відкритий характер. Проте вони притаманні будь-якій правовій системі. Як правило, вони закріплюються або прямо в законодавчих актах (статтях, преамбулах, конституційних чи звичайних законах) або заповнюють собою зміст правових норм.
У якості прикладу прямого закріплення принципів права в законодавстві можна послатися на проголошення принципу народовладдя в конституціях багатьох сучасних держав.
Так, Конституція нашої держави 1996 року проголосила, що "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування" (ст.5).
Принцип народовладдя відкрито проголошується і закріплюється в конституціях і звичайних законах багатьох інших країн (ст. З Конституції Російської Федерації, ст.2 Конституції Чеської Республіки, ст.2 Конституції Словацької Республіки тощо).
Значення принципів права полягає в тому, що вони у стислому вигляді, концентровано відображають найсуттєвіші риси права, є "обличчям" права, вони:
здійснюють узагальнене закріплення основ суспільного ладу;
забезпечують єдине формулювання правових норм;
забезпечують їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів правового впливу.
Залежно від характеру, типу і сфери розповсюдження принципи права поділяються на різні групи.
Так, залежно від типу правових систем вони класифікуються на принципи права, які властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціальне змістовну сутність.
Для рабовласницького типу права характерні:
а) тісне переплетення норм права з родоплемінними звичаями;
б) вплив релігії на формування права;
в) невизнання рабів суб'єктами права;
г) яскраво виражений класовий характер існуючого права;
д) охорона приватної власності і тяжкі покарання за замах на неї;
е) відсутність чіткого формулювання складів злочинів і широке свавілля судді та ін.
Феодальний тип права базувався на таких принципах:
а) право привілеїв, що мало нерівний становий характер;
б) право безконтрольного застосування сили з боку феодалів;
в) партикуляризм, тобто роздробленість права;
г) наявність канонічного (церковного) права, що мало юридичну силу;
д) жорстокість і широка можливість судової розправи та ін.
Виділяються і принципи права, які притаманні перехідним правовим системам від одного типу до іншого. Вони полягають у поступовому втіленні загальнолюдських цінностей, що відображені в цих принципах права.
Конкретно-історичні принципи права визначають як основні засади, що відображають специфіку права певної держави у конкретних соціальних умовах конкретно визначеного періоду і характеризують право в різних аспектах його розуміння. Але головне те, що ці принципи відображають особливості тієї історичної епохи, обстановки та рівня розвитку суспільства, держави, в яких право виникає, змінюється, функціонує. По суті, це характеристика права за допомогою вищенаведених принципів через призму конкретно визначеного часу його існування.
Залежно від свого характеру, принципи права поділяються на соціально-економічні, політичні, ідеологічні, релігійні, естетичні і спеціально-юридичні. Особливість останніх полягає в тому, що вони, згідно з існуючою думкою, відповідають на питання, як відображається в праві його соціальна основа, яка структура права і який характер правового регулювання суспільних відносин [7, 149].
Очевидним є те, що спеціально-юридичні принципи - це ті самі його соціальні принципи, але переведені намову права, юридичних конституцій, правових засобів їх забезпечення.
До спеціально-юридичних принципів, як правило, відносять такі основні засади сучасних правових систем чи їх вихідні положення:
1. Принцип загальнообов'язковості правових норм для всього населення країни і пріоритет цих норм над усіма іншими соціальними нормами.
2. Принцип несуперечності правових норм, які складають діючу правову систему держави, і пріоритет закону над іншими нормативно-правовими актами.
3. Принцип відповідності між об'єктивним і суб'єктивним правом, між правовими нормами і правовими відносинами, між правом і його виконанням.
4. Принцип поділу правової системи держави на самостійні галузі та інститути.
5. Принцип соціальної свободи, виражений у системі суб'єктивних прав суб'єктів суспільних відносин, рівність перед законом і судом.
6. Принцип законності і юридичної гарантованості прав і свобод особи, зафіксованих у законі, пов'язаність нормами законодавства діяльності всіх посадових осіб державних органів. Зміст принципу законності полягає в тому, що, як записано в ст.8 Конституції України, "в Україні визнається і діє принцип верховенства права".
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
7. Принцип справедливості, який виражає загальносоціальну сутність права, прагнення до пошуку компромісу між учасниками правових зв'язків, між особою і суспільством, громадянином і державою. Справедливість вимагає відповідності між діями та їх соціальними наслідками.
8. Принцип юридичної відповідальності тільки за винну, протиправну поведінку.
9. Принцип презумпції невинності особи (особа вважається невинною доти, доки її вину у вчиненні правопорушення не встановлено судом або іншими компетентними органами держави у визначеному законом порядку).
10. Принцип неприпустимості зворотної дії законів. "Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи." (ст.58 Конституції України).
11. Принцип правосуддя виражає гарантованість захисту суб'єктивних прав у судовому порядку. В ч.1 ст.55 Конституції України зазначено: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. "
12. Принцип рівності означає перш за все рівність усіх перед законом, тобто рівність прав та обов'язків. У ст.24 Конституції України зазначено: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. "
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками." [7, 153]
Окрім названих, принципи права поділяються, на групи залежно від того, поширюються вони на всю систему права, на декілька галузей чи на окрему галузь права.
Відповідно до цього критерію, принципи права, які поширюються на всю систему права і окреслюють її характер, зміст, найбільш важливі її риси, називають загальними принципами.
Дати вичерпний перелік загальних принципів права неможливо, бо вони не завжди мають достатню чіткість і стабільність змісту.
Назвемо головні з них:
принцип поваги до прав людини;
принцип свободи;
принцип гуманізму;
принцип справедливості;
принцип рівності;
принцип законності в процесі створення і реалізації правових норм;
принцип демократизму;
принцип єдності юридичних прав і обов'язків;
загальна обов'язковість норм права з поєднанням переконання і примусу для забезпечення його виконання;
відповідність права загальнолюдським цінностям;
відкритість законів;
логічність і несуперечливість норм права;
принцип взаємної відповідальності держави і особи.
Сьогодні принципи права розглядаються насамперед у зв'язку із завданням забезпечення прав людини.
Поряд із загальними принципами в юридичній літературі виділяють також галузеві, міжгалузеві та принципи окремих інститутів права.
Галузеві принципи притаманні конкретній галузі права (наприклад, рівність сторін у майнових відносинах у цивільному праві).
Міжгалузеві принципи притаманні кільком спорідненим галузям права (наприклад, гласність судочинства у кримінально-процесуальному і цивільно-процесуальному праві). На міжгалузеві принципи повністю накладаються і загальноправові принципи. В кожній окремо взятій галузі права вони набувають своєї специфіки.
Принципи інститутів права - основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права. Наприклад, принцип несприйняття подвійного громадянства чи принцип охорони і захисту всіх форм власності.
Серед основних принципів права виділяють правові презумпції і аксіоми.
Правові аксіоми - це такі ідеї, положення, що сприймаються без доведення.
Правові презумпції - це такі ідеї, що припускають їх істинність без доведення, іншими словами - це припущення.
Серед них можна виділити такі:
право існує в трьох формах: нормативні акти, правовідносини і правосвідомість;
закон зворотної сили не має, якщо інше не встановлено законом;
закон, який встановлює чи посилює кримінальну відповідальність, зворотної сил й не має;
незнання закону не звільняє від відповідальності;
презумпція невинуватості: ніхто не може бути визнаним винним у здійсненні злочину, а також притягнутий до відповідальності інакше, як за вироком суду;
ніхто не зобов'язаний сам себе звинувачувати;
ніхто не може бути суддею у своїй справі;
не може бути два покарання за одне й те саме правопорушення;
закон хоч і суворий, але він закон;
нема права без обов'язків, як і обов'язків без права;
хай буде вислухана інша сторона при здійсненні правосуддя.
Зрозуміло, що ці знання основних принципів, презумпцій, аксіом дозволяють всім громадянам краще орієнтуватися в чинному законодавстві і вирішувати справи, особливо коли потрібно застосовувати аналогічні права.
1.3 Соціальна цінність, функції права та його структура
Зрозуміти соціальну цінність права означає уяснити, розкрити його позитивну роль для особи і суспільства.
Соціальна цінність права полягає в наступному:
По-перше, за допомогою права забезпечується загальний і стабільний порядок у суспільних відносинах.
По-друге, завдяки праву досягається відповідність, точність у самому змісті суспільних відносин. Правове регулювання спроможне охопити соціальне корисні форми правомірної поведінки, відмежувати їх від свавілля і несвободи.
По-третє, право забезпечує можливість нормальних активних дій особи, оскільки не припускає незаконних втручань у сферу його правомірної діяльності за допомогою механізмів юридичної відповідальності та інших примусових заходів.
По-четверте, право у громадянському суспільстві забезпечує оптимальне поєднання свободи і справедливості.
По-п'яте, на правовій основі формується громадянське суспільство: ринкова економіка, багатопартійність, демократична виборча система, незалежність засобів масової інформації та правова держава.
Сутність і соціальне значення права проявляються в його функціях. Вони відображають основні напрями впливу права на суспільні відносини і поведінку людей, що дозволяє дати узагальнюючу характеристику "праці" юридичних норм.
Перш за все право впливає на різні сфери життя суспільства - економіку, політику, духовні відносини, а значить, виконує загальносоціальні функції - економічну, політичну і виховну. Тут вони діють разом з іншими соціальними інститутами, проте своїми специфічними засобами.
Окрім соціального, право має функціональне призначення. Воно виражається втому, що право виступає регулятором суспільних відносин. Ці основні функціональні призначення права проявляються в більш конкретних функціях.
Розрізняють такі види функцій права: загальносоціальні та спеціально-юридичні [13, 234].
Загальносоціальні функції:
1. Гуманістична - право охороняє і захищає права людства, народу, людини.
2. Організаторсько-управлінська - право забезпечує можливості окремих соціальних суб'єктів щодо розв'язання певних соціальних проблем, допомагає організувати загальні зусилля людей для досягнення загальнолюдського ідеалу.
3. Виховна функція - це функція виховання поваги до права за допомогою якості законів, їх справедливого змісту, тлумачення в преамбулах мети закону. Правова вихованість кожної людини - це високий рівень правосвідомості, це ставлення до права, яке виявляється не тільки в законослухняності, а й правовій активності, у прагненні в будь-якій справі затвердити правові засади як найвищі цінності цивілізації.
4. Інформаційна (комунікативна) - право інформує людей про волю законодавця.
5. Оціночна функція дозволяє виступати праву як критерій правомірності чи неправомірності тих чи інших рішень і вчинків. Особливу роль у реалізації оціночної функції відіграють охоронні і заохочувальні норми, в яких, у загальному вигляді вміщена негативна чи позитивна оцінка тих чи інших можливих дій. У процесі застосування цих норм конкретизується нормативна оцінка вчинків, визначається індивідуальна міра юридичної відповідальності чи заохочення (наприклад, покарання за вироком суду, нагородження відзнакою Президента України "За мужність").
6. Гносеологічна (пізнавальна) - право саме виступає як джерело пізнання зафіксованих у ньому закономірностей розвитку суспільства, основних культурних надбань, програмних цілей тощо.
Спеціально-юридичні функції:
1. Регулятивна функція - це функція, спрямована на позитивний правовий вплив із метою упорядкування суспільних відносин шляхом встановлення заборон, дозволі в тощо.
Виділяють регулятивно-статичну та регулятивно-динамічну функції права. Регулятивно-статична функція закріплює сталі, розвинуті суспільні відносини в нормативних актах, у такий спосіб гарантуючи їх недоторканість.
Регулятивно-динамічна функція заохочує, стимулює розвиток тих суспільних відносин, що, відображаючи певні соціальні цінності, знаходяться на етапі свого становлення.
2. Охоронна функція відокремлює право від інших систем соціальної регуляції, оскільки здійснюється органами держави, які приймають індивідуально-владні рішення, виконання яких гарантується державним примусом. Охоронна функція права реалізується шляхом застосування спеціальних охоронних норм, а також діючих в охоронному режимі регулятивних норм. Останні мають місце при порушенні суб'єктивних прав і зверненні для їх захисту до компетентних державних органів. Охоронна функція спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціальне шкідливих і небезпечних дій людей та їх об'єднань, відновлення порушених прав суб'єктів.
Функції, роль права в Україні пов'язані з умовами переходу до ринкової економіки, побудови правової держави. При цьому варто звернути увагу на вдосконалення регулювання відносин щодо власності, приватизації, посилення боротьби зі злочинністю, зміцнення дисципліни та правопорядку, вдосконалення бюджетно-фінансової, банківської системи, політики ціноутворення, оподаткування, упорядкування платні, захисту малозабезпечених громадян, інвалідів, пенсіонерів тощо [13, 236].
Структура права - внутрішня побудова, спосіб організації взаємозумовлених та взаємодіючих елементів.
За структурою розрізняють такі елементи: матеріальне та процесуальне право; регулятивне та охоронне; приватне та публічне.
Матеріальне право - сукупність правових норм, за допомогою яких держава впливає на суспільні відносини шляхом прямого безпосереднього правового регулювання. Норми матеріального права закріплюють форми власності, визначають порядок утворення та структуру державних органів, органів місцевого самоврядування, правовий статус громадян, юридичних осіб тощо.
Процесуальне право - частина норм системи права, що регулюють відносини, які виникають у процесі розслідування злочинів, розгляду та вирішення кримінальних, цивільних справ тощо. Процесуальне право походить від матеріального та обслуговує його інтереси. Головні ознаки процесуального права: відносна незалежність від системи матеріального права, об'єктивна зумовленість існування, єдність та диференціація процесуальних норм на галузі та інститути, внутрішня узгодженість та несу-перечність складових елементів системи.
Регулятивне право - система правових норм, що регулюють поведінку суб'єктів права шляхом розподілу між ними юридичних прав та обов'язків, а також розраховані на правомірність їхніх дій. Регулятивні норми права фіксують стан суспільних відносин, у якому вони мають функціонувати, що у свою чергу забезпечується відповідною системою гарантій.
Охоронне право - сукупність норм права, що становлять особливу частину системи права, призначені охороняти врегульовані правом суспільні відносини від різного роду посягань та поновлювати порядок їх функціонування шляхом застосування засобів державно-владного впливу.
Публічне право - сукупність правових норм, які регулюють відносини у сфері загальнодержавного, сукупного інтересу громадян (порядок організації та функціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, захист суверенітету, питання міждержавних відносин, правопорядку, територіального устрою тощо).
Приватне право - сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері приватного інтересу (майнові, шлюбно-сімейні, трудові відносини).
У структурі права визначають також об'єктивне та суб'єктивне право як складові його елементи. Проте слід зауважити, що в такому разі визначаються не тільки структурні складові, а два аспекти розуміння та пояснення права в його об'єктивному та суб'єктивному значенні.
Об'єктивне право - нормативний регулятор, який є системою загальнообов'язкових, формально визначених норм, що служать критерієм правомірності чи неправомірності поведінки особи, юридичною основою, на підставі якої визначається наявність або відсутність у особи юридичних прав та обов'язків.
Суб'єктивне право - вид і міра можливої поведінки суб'єкта, що підлягає забезпеченню та охороні з боку держави.
Розділ 2. Форми здійснення права
Як цілісне явище соціальної дійсності право має певні форми свого вираження. В науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права. Під внутрішньою формою права розуміють його структуру, систему елементів, що складають зміст цього явища. Під зовнішньою формою - об'єктивізований комплекс юридичних джерел, що формально закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх реальним змістом і користуватися ними.
Формами права є офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення правових норм, що діють у певній державі.
В юридичній літературі відзначається, що форма права характеризується певними особливостями: вона повинна нормативне закріплювати волю громадян, обумовлюватись існуючим соціально-економічним базисом, забезпечувати політичну владу, виражати інтереси суспільства (його більшості), утверджувати пріоритетне значення законів як найбільш демократичної форми вияву інтересів, демократичної процедури підготовки і проходження нормативних актів у правотворчому органі.
Першою історичною формою (джерелом) права є правовий звичай, під яким розуміється санкціоноване державою правило поведінки, яке утвердилось у суспільстві як простий звичай у результаті багаторазового повторення впродовж тривалого часу і яке стало традицією, тобто правило, яке передавалось від покоління до покоління до того часу, поки не потрапило в орбіту державних інтересів. Не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який відповідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої соціальної спільності або суспільства в цілому [7, 167].
Місце звичаю в системі джерел права у різні епохи було різним. Він займав домінуюче становище у процесі становлення правових систем, а в сучасних умовах - це форма права, яка зустрічається рідко. Так, у романо-германській правовій сім'ї роль звичаю дуже обмежена. У цілому, за винятком Італії, він втратив характер самостійного джерела права. Навіть в Англії, де традиції часто-густо мають загальнообов'язкове значення, звичаї діють лише в обмеженій сфері суспільних відносин. Вони є в торговому праві та окремих інститутах кримінального права (наприклад, участь присяжних у певних юридичних справах).
Під юридичним прецедентом розуміємо письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, яке стало нормою, еталоном, зразком (правилом поведінки) при розгляді всіх подібних справ у майбутньому. Дане первинне рішення є обов'язковим для всіх, іншими словами, воно отримує державну підтримку.
Таким чином, державою визначається рішення, яке стосується конкретної, індивідуальної справи в якості загальної норми. Правила, які є в судових рішеннях, згідно з англійським правом використовуються і в майбутньому, інакше буде порушено стабільність загального права, поставлено під загрозу необхідність його існування. Загальне право в Англії в основному складається із судових рішень. Там створилася система правил дії прецедента:
а) рішення, винесене палатою лордів, є обов'язковим не тільки для неї, а й усіх інших судів;
б) рішення, прийняті апеляційним судом, обов'язкові для всіх інших, крім палати лордів;
в) рішення, прийняті Вищим судом правосуддя, обов'язкові для нижчих судів, Конституційний суду Німеччині користується правом нормотворчої діяльності, втому числі і шляхом встановлення прецедентів.
Характерною особливістю прецедентної форми права є те, що всі подальші рішення можуть вносити окремі зміни в раніше сформований прецедент, які в свою чергу також стають нормою права.
У сучасних умовах недосконалості правотворчої діяльності, інколи значного відставання від суспільних відносин існуючих форм незалежної і самостійної судової влади, прецеденти судового тлумачення, на наш погляд, мають посісти належне їм місце. Особливо це повинно стосуватися роботи Конституційного Суду України, рішення якого мають значення не тільки для судової, а й для законодавчої та виконавчої влад.
Нормативний договір - правило поведінки загального характеру, що встановлюється за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою.
Міжнародно-правові акти - норм й міжнародного співтовариства, які Із санкції держави поширюються на її території.
Нормативний акт - це письмовий документ компетентного суб'єкта права, в якому закріплюються правила поведінки загального характеру, що забезпечуються державою. Він є основним джерелом романо-германської правової сім'ї (правової системи України) і має ряд переваг перед іншими джерелами права.
1. Нормативний акт може бути оперативно виданий і змінений у будь-якій своїй частині, що дозволяє відносно швидко реагувати на соціальні процеси в суспільстві,
2. Нормативні акти, як правило, відповідним чином систематизовані, що дозволяє легко віднайти потрібний документ для застосування і реалізації.
3. Нормативні акти дозволяють точно фіксувати зміст правових норм, що сприяє проведенню єдиної політики, не допускати довільного тлумачення і застосування норм.
4. Нормативні акти підтримуються і охороняються державою.
Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, котрі не містять норм права. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статуті в чи акти, що складаються з декларацій, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів. Нормативно-правові акти:
а) диференційовані, оскільки механізм держави має розгалужену структуру органів із відповідними правотворчими повноваженнями і значним обсягом інших функцій, які реалізуються шляхом видання юридичних актів;
б) мають відповідну ієрархію (за умови провідної ролі конституції), оскільки ця система базується на основі різної юридичної сили актів, у результаті чого джерела права нижчих інстанцій знаходяться в залежності стосовно відповідних джерел вищих інстанцій і не можуть їм протиставлятися;
в) конкретизовані за предметом правового регулювання, суб'єктами виконання і реалізації права, вказівки на яких вміщені в джерелах [7, 172].
Види нормативних актів. Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:
1) за суб'єктами ухвалення - на акти органів держави, народу в процесі референдуму, територіальних громад, громадських об'єднань, трудових колективів, посадових осіб, спільні акти органів держави і недержавних формувань та ін.;
2) за юридичною силою - на закони і підзаконні нормативні акти;
3) за сферою дії - на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;
4) за ступенем загальності правових норм - на загальні і конкретизаційні;
5) за характером волевиявлення - на акти встановлення, зміни та скасування норм права;
6) за галузями законодавства - на цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні та ін.;
7) за часом дії - визначено-строкові й невизначено-строкові.
Найбільш поширеною вважається класифікація нормативних актів за їх юридичною силою.
Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, що не містять норм права і не вносять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.
Закон - це нормативно-правовий акт, який регулює найбільш важливі суспільні відносини і тому приймається колегіальним представницьким органом державної влади (парламентом) або всенародним голосуванням (референдумом).
За своєю юридичною силою та за деякими іншими ознаками закони поділяються на певні види. Законом, який має найвищу юридичну силу у державі, наріжним каменем системи її законодавства є конституція.
Конституція - це основний, головний закон держави, що приймається в особливому порядку, в якому регламентуються найважливіші з її точки зору суспільні відносини у сфері організації і функціонування органів держави, державного устрою та правового статусу людини і громадянина.
Конституційні Закони - це закони, що вносять певні доповнення, зміни, уточнення до тексту конституції. Як і конституція, ці закони; приймаються в особливому, ускладненому, порівняно з іншими законами, порядку, а тому мають вищу, порівняно з ними, юридичну силу.
Органічні закони - закони, на необхідність існування яких прямо вказує конституція. Так, ч. З ст.88 Конституції України згадує закон про регламент Верховної Ради України, який і буде органічним законом,
Кодекси - це закони, в яких об'єднуються і систематизуються правові норми, що регламентують певну сферу суспільних відносин. Як правило, кодекси виступають як основа певної галузі законодавства, наприклад Цивільний кодекс є основою цивільного законодавства, Кримінальний кодекс-кримінального законодавства, Сімейний кодекс - шлюбно-сімейного законодавства тощо.
Звичайні (поточні) закони - це всі інші закони, що приймаються парламентом у межах його компетенції.
Слід зазначити, що органічні закони, кодекси та звичайні (поточні) закони мають однакову між собою юридичну силу, меншу від юридичної сили конституцій і конституційних законів.
Підзаконні акти - це правові акти, що видаються уповноваженими на те державними органами (Президентом, Кабінетом Міністрів тощо) на основі законів і для виконання їх. Усі без винятку підзаконні акти мають меншу юридичну силу, ніж будь-який закон, і не можуть протирічити йому. В іншому разі підзаконні акти визнаються недійсними і з моменту свого прийняття підлягають скасуванню.
Поширеною диференціацією нормативних актів є їхня класифікація за суб'єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони й постанови; Президент-укази. Органи виконавчої влади України видають такі нормативно-правові акти: Кабінет Міністрів - декрети і постанови; керівники міністерств і відомств - інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів - рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад - рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій - нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ і організацій - нормативні накази та інструкції [7, 174].
У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення в результаті всеукраїнського чи регіонального референдуму, певних громадських об'єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішення, постанова і т. ін.).
Розділ 3. Влада та правоутворення
3.1 Поняття правоутворення
Правоутворення - це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямах.
Змістовна сторона правоутворення включає всі форми й засоби виникнення, розвитку і зміни права:
його зовнішнє відображення в юридичних письмових документах (нормативних актах, угодах, судових прецедентах і т. ін.);
існування у вигляді неінституціональних форм (правосвідомість, правові принципи, правові теорії і концепції, конкретні правовідносини і тощо);
Подобные документы
Система соціальних норм, місце та роль права в цій системі. Поняття права, його ознаки, функції, принципи. Поняття системи права як внутрішньої його організації. Характеристика основних галузей права України. Джерела права як зовнішні форми його виразу.
курсовая работа [60,9 K], добавлен 25.11.2010Джерела права, їх загальна характеристика. Складові частини кодифікації Юстиніана. Історія трьох етапів розвитку римського права. Закони ХІІ таблиць: право власності; шлюбно-сімейне право. Місце державної влади в розвитку та запозиченні римського права.
контрольная работа [20,0 K], добавлен 23.09.2009Право як спеціальне соціальне явище, його соціальна цінність та призначення. Соціальне регулювання суспільства. Поняття, ознаки та функції права. Правова держава як результат взаємодії держави та права. Сутнісні особливості та призначення сучасного права.
курсовая работа [80,3 K], добавлен 29.04.2011Розбудова України як правової держави. Зміна пріоритетів у державній діяльності і принципів та форм відносин між владою і громадянами. Сфера реалізації адміністративного права. Ефективне здійснення прав людини, формування системи виконавчої влади.
статья [17,0 K], добавлен 14.08.2013Право як регулятор суспільних відносин, загальне поняття, ознаки, особливості. Властивості права – нормативність та обов'язковість. Норми права та їх зв'язок з державою, основні функції. Елементи нормативної основи права — дозволи, веління і заборони.
курсовая работа [29,9 K], добавлен 15.02.2011Основні тенденції зародження права на українських землях та його роль для наших предків. Цінність права для сучасної держави та суспільства. Основні державно-правові концепції в Україні. Соціальна, інструментальна, власна та особистісна цінність права.
курсовая работа [49,5 K], добавлен 07.11.2013Загальне поняття права і його значення. Об'єктивне право. Джерела правових норм. Юридична і соціальна природа норм права. Принципи права, рівність і справедливість у праві. Суб'єктивне право. Співвідношення між об'єктивним і суб'єктивним правом.
курсовая работа [46,7 K], добавлен 29.11.2002Право як історичне надбання людства; походження, призначення, функції та соціальна цінність права. Правова держава, втілення в ній ідеалів свободи і справедливості, формування теоретичних основ держави. Погляди дослідників на проблему правової держави.
курсовая работа [48,5 K], добавлен 13.02.2010Походження права як одна із проблем теоретичної юриспруденції, його сутність. Природа розподілу влади згідно теорії конституційного права. Структура законодавчої, виконавчої та судової систем України. Проблеми реформування органів державної влади.
курсовая работа [56,7 K], добавлен 02.11.2010Поняття держави, її ознаки та функції. Поняття, ознаки та функції права. Правові норми: поняття, ознаки, структура та види. Характеристика джерел права. Основні принципи діяльності державного апарату України. Правовідносини: поняття, ознаки, структура.
лекция [30,9 K], добавлен 23.06.2015
