процеси виникнення юридичних моделей поведінки та їх фактичної реалізації.

Сучасне розуміння сутності правоутворення базується:

на концепції спільності й відмінності права і закону, згідно з якою право може існувати і поза своєю інституційною формою (законодавством) у вигляді рівного та справедливого масштабу свободи, що знаходить своє відображення у правових принципах, суб'єктивних правах, конкретних правовідносинах тощо;

на теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство - спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які відносно держави виступають громадянами.

Громадянське суспільство безпосередньо утворює право у формі типових конкретних правовідносин, зумовлених соціальними чинниками, емпіричною правосвідомістю населення.

Роль держави полягає у дослідженні, узагальненні та систематизації масових видів правової поведінки, правової взаємодії членів громадянського суспільства. Держава формулює це "право суспільного життя" у формалізованих, загальнообов'язкових правилах поведінки, зовнішньо відображених у законодавстві - системі нормативно-правових документів. Крім цього, держава за допомогою примусу й інших форм державного впливу забезпечує реалізацію юридичних приписів усіма громадянами й охорону їх від порушень;

на принципі поділу влади, який по суті є розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади стосовно формування і забезпечення реалізації права як органами держави, так і громадянським суспільством.

У найбільш загальному плані для представницьких органів держави характерно формування за своїм розсудом правил поведінки у формі законів, які регламентують найважливіші аспекти всіх видів суспільних відносин. Виконавчі органи самостійно утворюють норми права в основному у сфері відомчої діяльності. Судова влада специфічна як за предметом впливу, так і за роллю в утворенні права. Предметом її впливу є переважно та сфера відносин, де суб'єкти неспроможні самостійно вирішити справи чи усунути протиріччя, що виникають між ними. ЦІ конкретні правові ситуації розв'язує суд на основі відповідної норми права, а якщо немає відповідної норми права, - в порядку судового прецеденту. Тому судова влада, на відміну від інших, утворює право шляхом переходу від конкретних актів до загальних настанов.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з трьох етапів:

1) формування нових суспільних відносин та їх самоврегулювання на основі існуючих соціальних норм і правосвідомості учасників цих відносин.

На цьому етапі виникають суспільні відносини, що потребують свого впорядкування (врегулювання), але відповідні юридичні норми, тобто правила поведінки, що формально закріплені у нормативно-правових актах - законах, постановах тощо, - ще відсутні. Тому врегулювання таких відносин згідно з потребами суспільної практики відбувається стихійно. Основою такого врегулювання можуть бути:

ті чи інші соціальні норми (наприклад, звичаї, мораль, корпоративні норми), що в даному разі, з точки зору їх учасників, найефективніше врегульовують ці відносини;

уявлення учасників відносин про доцільне і справедливе їх врегулювання;

2) узагальнення державою існуючої практики самоврегулювання вказаних відносин, їх коригування і доповнення або формулювання нових правил поведінки та їх відображення у нормативно-правових актах.

Таким чином, на даному етапі відбувається встановлення і вивчення державою підходів, що вже склалися без її участі, до врегулювання певних відносин. Згідно зі своїм розумінням необхідної спрямованості та змісту врегулювання вказаних відносин, держава відповідним чином змінює правила, що виникли, або відкидає їх повністю та формулює нові оригінальні правила поведінки. У результаті своєї діяльності держава надає останнім формального характеру та загальнообов'язковості шляхом закріплення їх у нормативно-правових актах (законах, постановах тощо);

3) втілення закріплених у нормативно-правових актах, а тому вже більш упорядкованих, стабільних і захищених державою правил поведінки в конкретні суспільні відносини.

Виходячи з того, що за сучасними уявленнями право існує не тільки у вигляді правових норм, а й як правосвідомість, правовідносини, правомірна поведінка, доцільно виділити такі рівні правоутворення:

а) гносеологічний, який відображує процес виникнення І становлення права у формі правосвідомості;

б) матеріальний, на якому право формується у вигляді конкретних правовідносин - правового зв'язку суб'єктивних прав і обов'язків, Ідо із сфери можливого трансформуються в реальність з допомогою правомірної поведінки;

в) інституціональний, якому притаманне існування права як системи правових норм.

Відтак, сучасне розуміння правоутворення відрізняється від нормативного підходу, що превалював і базувався на процесі правотворчості. Правотворчість у рамках викладеного тлумачення правоутворення є одним з його етапів, рівнів, форм.

3.2 Сутність правотворчості

Загальновизнаним трактуванням правотворчості є її інтерпретація як форми владної діяльності держави, спрямованої на утворення нормативно-правових актів, з допомогою яких у чинній юридичній системі змінюються чи скасовуються правові норми або запроваджуються нові. Відомо, що цей процес включає три стадії:

1) волевиявлення народу і формування юридичного мотиву;

2) нормативне формулювання державою цієї волі у вигляді визначеного масштабу поведінки;

3) надання сформульованому правилу юридичних властивостей.

Правотворчість характеризується такими ознаками:

є переважно діяльністю держави;

має організаційну спрямованість;

відображується в утворенні нормативно-правових актів, що містять нові норми права чи скасовують, змінюють існуючі;

детально регламентується правовими нормами.

Правотворчість здійснюється на основі таких основних принципів:

гуманізму - нормативно-правові акти повинні формулювати, захищати загальнолюдські цінності, природні права людини, створювати умови й механізми їх втілення у життя;

демократизму - сутністю правотворчості t вираження волі народу, безпосередня його участь у розробці та прийнятті нормативно-правових актів;

науковості - ефективного використання досягнень юридичної та інших наук;

правності, тобто адекватного відображення "правової природи" суспільних відносин у нормативно-правових актах, створення їх у суворій відповідності до правових норм, що регламентують процес правотворчості.

Правотворчість поділяється на види за суб'єктами й засобами формування норм права.

За суб'єктами правотворчість диференціюється на безпосередню Правотворчість народу (референдум); правотворчість державних органів; Правотворчість громадських об'єднань.

За засобами формування норм права правотворчість поділяється на утворення нових правових норм і санкціонування - надання юридичних властивостей - вже існуючим соціальним нормам.

3.3 Вплив влади на формування права