Майнові правовідносини подружжя, батьків і дітей за сімейним законодавством України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Майнові правовідносини подружжя, батьків і дітей за сімейним законодавством України

1. Майнові правовідносини у сімейному праві: поняття, зміст та види

1.1 Майнові правовідносини подружжя та їх зміст

Майнові правовідносини подружжя є похідними від особистих немайнових відносин таких суб'єктів. Буквально такі правовідносин поділяють у теорії сімейного права на дві основні групи: майнові правовідносини подружжя та аліментні правовідносини подружжя. Реалізація подружжям майнових правовідносин може відбуватися шляхом домовленості між ними. Так, відповідно до ст. 9 СК України, подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю, якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. Термін «договір» асоціюється з письмовою формою, часто є результатом зміни якості сімейних відносин або правовим захистом на випадок її настання. Крім зазначеного, сімейні відносини подружжя регулюються також Конституцією України, сімейним кодексом та іншими законами. Відповідно до ст. 2 ч. 1 СК України, останній регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми тощо. Сімейні відносини як вид відносин приватних характеризуються тим, що жоден із учасників не наділений щодо другого функціями влади. Навіть батько, який карає дитину за непослух, функцій влади щодо неї не має. Між нареченими в період заручин сімейні відносини не виникають. Якщо ж наречені спільно проживають до шлюбу, сімейний характер їхніх відносин випливає із факту створення сім'ї, а не із факту подання заяви про реєстрацію шлюбу. На відміну від цивільних учасником сімейних відносин може бути лише людина, яка у сімейних відносинах має додаткових статус - дружини, чоловіка, матері, батька, дитини тощо. Інколи одна і та ж особа у сімейних відносинах може виступати у різних статусах, зокрема і подружжя, яке маючи дітей набуває статусу батьків щодо них. Особливо актуальним у нашому дослідженні є зміст правовідносин подружжя, який трактується наукою сімейного права, як сукупність прав та обов'язків подружжя, або ж правовий статус подружжя. Аналогічний статус подружжя має і в особистих немайнових відносинах, і у майнових. Такий статус подружжя визначається через систему нормативно-правових актів, які забезпечують регулювання відносин подружжя, договорів між ними тощо. Особливе місце серед правового режиму, визначено імперативно державою, посідає правовий режим майна подружжя.

Правовий режим майна подружжя в цілому може бути охарактеризованим як порядок регулювання майнових відносин подружжя, що виникає внаслідок дії комплексу правових засобів та визначає обсяг і зміст їх майнових прав і обов'язків. Тому для того, щоб відобразити реально існуючі майнові права, та кореспондуючі їм обов'язки, необхідно спочатку дослідити теоретичне поняття та історичний розвиток правового режиму майна подружжя. Це необхідно зокрема для того, щоб показати основу утворення зазначених прав, а отже виокремити майбутні особливості їх розвитку та вимоги для реалізації.

При характеристиці правового режиму майна подружжя вирішальне значення має питання про те, на яке майно поширює свою владу кожний з подружжя і які межі цієї влади. Іншими словами, йдеться про те, в яких межах і відносно якого майна кожний із подружжя здійснює дії по володінню, користуванню, управлінню і розпорядженню. Залежно від цього в порівняльно-правовому аспекті можуть бути виділені три основні види правових режимів майна подружжя:

а) режим нарізності майна;

б) режим спільності майна;

в) режим відкладеної спільності.

Ці правові режими мають найчіткіше виражену, сталу структуру, що дозволяє визначити їх основні, юридично значущі характеристики і прослідити головні напрями їх трансформації.

Режим нарізності майна подружжя. Основна ідея режиму нарізності полягає у тому, що незалежно від часу і способів придбання подружжям майна, воно не об'єднується в єдине ціле, а юридично закріплюється за кожним з них. При такому положенні власник не придбаває прав на майно іншого, навіть якщо воно було одержане в період сумісного життя. Питання про управління роздільним майном подружжя може мати різні варіанти рішення. Первинним в історичному плані, і, поза сумнівом, домінуючим є той, при якому управління роздільним майном покладається на чоловіка як голову сім'ї. У віданні якого знаходиться управління як своїм власним майном, так і майном дружини. Питання конкретного об'єму правомочності чоловіка відносно майна дружини має багатоваріантність і в різних країнах в різні історичні періоди визначався по-різному. Процес управління роздільним майном подружжя може здійснюватись і принципово іншим способом, при якому право управління закріплюється не за однією особою, а за кожним з подружжя. При цьому кожен управляє своїм майном самостійно, лише у визначеній степені координуючи свої дії з іншим членом подружжя.

Коріння режиму нарізності йде в глибоку давнину правової історії людства. Його основні риси легко простежуються вже в римському праві. Принцип нарізності майна протягом сторіч лежав в основі відносин подружжя. Вступаючи в шлюб, жінка зберігала права на своє майно, включаючи і право по його управлінню. Чоловік придбавав право управління лише щодо «майна, що становило придане дружини».

Пізніше законний режим нарізності майна подружжя був встановлений у Великобританії у 1882 році. Особливістю цього режиму було визнання широких прав чоловіка по управлінню майном дружини, які одночасна трактувалися і як обов'язки по забезпеченню майнових інтересів дружини і сім'ї в цілому. Замужня жінка була позбавлена необхідної правоздатності не могла здійснювати правомочності власника самостійно.

Необхідно відзначити, що офіційне введення у Великобританії режиму майнової нарізності мало на меті забезпечення інтересів дружини шляхом закріплення за нею майна, що належить особисто їй. Відповідно до існуючих норм загального права, після вступу жінки до браку її майно автоматично переходило у власність чоловіка, який придбавав виняткові права по його володінню, користуванню і розпорядженню. У зв'язку з цим широке поширення набув англійський афоризм: «чоловік і дружина вважаються єдиним цілим і це одне ціле - чоловік». В деяких випадках норми загального права відповідали нормам права справедливості, яке визнавало за заміжньою жінкою деякі права на майно. Проте це не змінило «екстремального індивідуалізму» норм загального права. Таким чином, в Англії, крім норм загального і канонічного права, діяли загальноправові норми, які вносили істотні корективи в порядок регулювання майнових відносин подружжя. Питання правового становища жінок в селянських, ремісничих і купецьких сім'ях, порядок управління майном, висновки операцій і ведення торгівлі регулювалися виключно нормами звичного права в 1882 році режиму нарізності майна подружжя було першим кроком на шляху визнання природніх прав заміжньої жінки.

Режим частковості, склався в Російській імперії. В цілому, механізм регулювання майнових відносин подружжя в Росії пройшов декілька етапів. У період з XVIII століття на території Русі спостерігалися коливання відносно правового положення жінки «від свободи в розпорядженні майном «спочатку до повної залежності від чоловіка з другої половини XVI до XVII ст. ст. і, нарешті, до самостійності і нарізності майнової власності, яка охоронялася законом». Результатом цього процесу стало закріплення режиму нарізності подружнього майна в Зводі законів Російської імперії, де, зокрема, було сказано, що подружжю дозволяється продавати, закладати і інакше розпоряджатися власним своїм маєтком, прямо від свого імені, незалежно один від одного і не вимагаючи на те ні дозволів, ні певних листів. Закон вперше, як писав Н. Рейнке, містив категоричні приписи.

У літературі висловлювалася декілька інших точок зору з приводу цього питання, так, наприклад, Вормс А., вважав за можливе встановлення точної вимоги закріплення в російському праві режиму нарізності майна подружжя і пов'язував її з днем вступу у силу Боярського вироку від 21 лютого 1679 р., яким було заборонено чоловікам продавати і закладати вотчину дружини або примушувати дружину продавати свою вотчину на вимогу чоловіка. Пізніше ця заборона була закріплена і іншими нормативними актами. Отже, майно дружини не тільки не стає власністю чоловіка, але незалежно від способу і часу його придбання, чоловік не набував навіть права користування майном дружини.

Режим нарізності принципово відрізнявся від аналогічного режиму, встановленого в країнах загального права. Їх основною особливістю було те, що жінка мала право самостійно управляти майном, що належить їй, включаючи придане. При цьому жінки широко користувалися своїми правами, що нерідко викликало негативну реакцію з боку їх чоловіків. Враховуючи численні випадки, коли дружини «продавали i закладали маєтки, дані ним в придане», основним пунктом наказів комісії московського дворянства по систематизації законодавства Російської імперії було: «ухвалити, щоб подібних продажів і застав дружини без згоди чоловіків не робили», а якщо вони будуть зроблені, то «повинні вважатись недійсними». Не дивлячись на це, права жінок по управлінню майном були збережені. У зарубіжній літературі наголошувалося, що, хоча дані правила відносилися лише до спроможних кругів населення Росії, їх прогресивний характер не викликає сумніву, оскільки в країнах Західної Європи і Америки дружина не мала таких прав аж до кінця XIX ст., відмінність полягає в тому, що жінка в Росії володіла правом власника, включаючи правомочність по управлінню і розпорядженню майном, що належить їй.

Стан, який склався в Росії щодо порядку регулювання майнових відносин подружжя в літературі не вважався однозначно встановленим. Так, Г.Ф. Шершеневич вважав, що таке ухилення російського законодавства складає загадку, а І.Г. Оршанський принцип нарізності майна подружжя вважав «сфінксом російського права». Про причини цього юридичного феномена висловлювалися різні думки. Ряд вчених вважав, що режим нарізності пов'язаний з рецепцією римського права, у якому даний режим виріс на основі вільного шлюбу.

Як і будь-які інші угоди, договори подружжя в силу певних причин можуть бути визнані недійсними. Підставою для цього може бути як порушення загальних цивільно-правових вимог, так і специфічні порушення, що властиві лише договорам даного виду.

У літературі найбільша увага приділяється питанню про можливість обмеження в договорі майнових прав одного з подружжя в результаті встановлення подружжям нерівного розподілу часток в праві власності на майно. Не дивлячись на зовнішню важливість такої проблеми, необхідно визнати, що вона являє собою скоріше теоретичний, аніж практичний інтерес. Цивільний кодекс України це питання вирішує через надання подружжю права укладати угоди по розпорядженню майном між собою та між третіми особами.

Отож, усі види правового режиму майна подружжя пройшли досить довгу історію. При цьому виокремились найстійкіші та найнеобхідніші. Безумовно, що найважливішим із них, поряд із законним режимом є договірний режим майна, який дозволяє як чоловікові, так і дружині встановлювати взаємні зобов'язання, що пізніше буде основою для існування стійкої сім'ї, яка самостійно вирішуватиме особисті майнові проблеми.

2. Законний режим майна подружжя

Отож, розглянувши правову природу правових режимів майна подружжя варто, в окремому аспекті, розглянути майнові права та обов'язки чоловіка та дружини.

Відповідно до ст. 57 СКУ особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. А також:

- речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

- премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті за слуги;

- кошти, одержані як відшкодування за втрату речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди;

- страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням.

Реєстрація шлюбу не припиняє права власності на майно, яке належало дружині та чоловікові до цього моменту. Це означає, що шлюб не перетворює особисту власність дружини та особисту власність чоловіка у спільну сумісну власність подружжя. Майно, яке належить кожній фізичній особі, незалежно від перебування в шлюбі, є її приватною власністю.

Приватною власністю є й майно, яке належить подружжю, але зазвичай термін «приватна» не вживається у й без того довгому словосполученні «право спільної сумісної власності подружжя». Хоча чіткість правничої термінології, як вважає проф. Ромовська З.В., вимагала би вживати: «право приватної спільної сумісної власності подружжя».

У статті 24 КпШС одночасно з терміном «власність кожного з подружжя» вживалися терміни «роздільне майно подружжя», «роздільне майно кожного з подружжя». Термін «роздільне» майно - калька з російської мови, в українській мові такого слова немає. У зв'язку з цим у главі 7 Сімейного кодексу вживається словосполучення «особиста приватна власність дружини та чоловіка». Введення терміну «особиста» не означає запровадження нової форми власності, а тому не суперечить Конституції України, оскільки особиста власність однієї фізичної особи чи спільна власність кількох фізичних осіб є власністю приватною. Термін «особиста» є антонімом терміна «спільна».

Особистою власністю дружини і особистою власністю чоловіка є насамперед речі, набуті нею, ним до шлюбу, причому з будь-яких правових підстав. Важливо лише у разі спору довести, що річ придбана до шлюбу.

Наступну групу об'єктів права особистої власності дружини, чоловіка складають речі, набуті нею, ним після реєстрації шлюбу:

а) за статтею 24 КпШС до «роздільної» власності одного з подружжя належало майно, одержане «в дар». Оскільки терміна «дар» у Цивільному кодексі не було, зміст його не сприймався однозначно. Тому в Сімейному кодексі замість нього введено загальноцивілістичний термін «дарування».

Особистою власністю дружини, чоловіка є речі, одержані нею, ним за договором дарування. Іноді буває досить складно довести, кому були подаровані речі, вручені на весіллі. Якщо не доведено іншого, слід вважати, що вони подаровані подружжю і, отже, є їхньою спільною сумісною власністю;

б) дружина, чоловік можуть бути спадкоємцями за заповітом або за законом. До них в порядку спадкового правонаступництва може перейти право власності на речі, які входили до складу спадщини;

в) особистою власністю дружини, чоловіка є речі, придбані нею, ним за кошти, які належали їй, йому особисто. Йдеться, зокрема, про речі, куплені за кошти, які були внесені як вклад у банківську установу до шлюбу або під час шлюбу;

г) у частині другій статті 24 містилася норма, за якою власністю кожного з подружжя були речі індивідуального користування, хоча б вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші.

Окрім того, що не було чіткості у трактуванні термінів «коштовність» та «предмет розкоші», таке правове регулювання, особливо в сучасних умовах, не могло не викликати заперечень. Тому у частині другій статті 57 СКУ подано інше законодавче вирішення проблеми: кожна річ, призначена виключно для задоволення потреб когось із подружжя, незалежно від її цінності, є особистою власністю дружини чи чоловіка.

ґ) відповідно до частини другої статті 61 СКУ заробітна плата, пенсія, стипендія, не внесені до сімейного бюджету, є особистою власністю дружини, чоловіка;

д) особистою власністю дружини або чоловіка є речі, придбані на заробітну плату, пенсію, стипендію, які не були внесені до сімейного бюджету, за винятком речей, призначених для спільного користування і переданих у спільне користування.

Кодекс про шлюб та сім'ю 1969 р. не містив норми, яка визначала би, кому належать плоди, доходи від особистого майна дружини та чоловіка. Тому при потребі використовувалося відповідне положення Цивільного кодексу. Стаття 58 СКУ відтворює загальноцивілістичне правило, за яким плоди, доходи від речі належать тому, кому належить річ. Оскільки доходами є також дивіденди, які одержує той з подружжя, кому належать акції, то й вони мають вважатися його особистою власністю. Легальний статус плодів та доходів може бути змінений за домовленістю між дружиною та чоловіком, зокрема у шлюбному договорі.

У сім'ї, де часто під одним дахом зібране не лише спільне майно, а й те, що належить особисто дружині, чоловікові, іншим членам сім'ї, персональне користування цим майном тільки власником може здійснюватись здебільшого лише щодо речей індивідуального вжитку. Все інше майно, як правило, доступне для користування іншим членам сім'ї. Норма ч. 1 ст. 59 СКУ з-поміж усіх членів сім'ї як фактичних користувачів речі все ж виділяє її власника. Підкреслюючи право власника визначати режим володіння та користування своїм майном, закон зобов'язує його враховувати при цьому інтереси сім'ї і особливо дітей.

Відповідно до статті 355 Цивільного кодексу України є два види спільної власності: спільна часткова і спільна сумісна. При спільній частковій власності кожен співвласник із самого початку має чітко визначену частку у праві власності - так звану ідеальну частку, а тому має право на володіння, користування та розпорядження тим, що реально відповідає цій частці.

Дружина та чоловік можуть бути суб'єктами і права спільної часткової, і права спільної сумісної власності одночасно.

Право спільної сумісної власності як загальноцивілістична категорія істотно відрізняється від права спільної часткової власності. Право спільної сумісної власності не поділене на частки, тому усі співвласники мають однакове, рівне право володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном.

Така частка може бути виділена за домовленістю між співвласниками або у разі спору - судом.

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі. Відповідно до статті 60 СКУ воно вважається таким, що належить подружжю.

Закріплення у частині другій статті 60 СКУ презумпції права спільної сумісної власності подружжя є серйозним правовим застереженням для відповідних службових осіб, які іноді накладають арешт у зв'язку з порушенням кримінальної справи щодо дружини чи чоловіка на все майно подружжя.

Об'єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.

Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську установу. Ч. 1 ст. 61 СКУ не містить переліку речей, які можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Можна було б, звичайно, такий перелік дати. Однак він не був би вичерпним не лише на момент прийняття Сімейного кодексу, а й на майбутнє, бо перечислити усі види майна неможливо, оскільки з часом неодмінно з'явиться якийсь новий, на сьогодні ще не існуючий об'єкт. Тому встановлення у статті 61 СКУ загального правила про те, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту, є найбільш прийнятним.

Загалом, майнові права подружжя є важливим правовим інститутом, не залежно від того, що особисті немайнові права є основоположними, адже практика доводить, що здебільшого спори щодо права власності, та пов'язаних з ним майнових прав, стають підставою для розлучень, або різних непорозумінь у родині. Тому правильне закріплення майнових прав в чинному законодавстві сприятиме їх розвитку та правовому втіленню у життя, а також ліквідації правового нігілізму в суспільстві щодо можливості власного захисту членів подружжя у випадку порушення даних прав, але при цьому важливим є ліквідація усіх недоречностей, що заважають повноцінній сфері дії зазначених прав.

3. Договірний режим майна подружжя

Самостійним, і мабуть, основним видом подружніх договорів, що входять в структуру договірного режиму майна подружжя, є шлюбний договір, що розвивається вже не одне століття.

Хоча СКУ не дає визначення шлюбного договору, його основні ознаки можна визначити, виходячи з аналізу його норм. Відповідно до цього шлюбний договір може розглядатися як згода осіб, які перебувають у шлюбі, якою встановлюються майнові права і обов'язки подружжя в шлюбі та у разі його розірвання.

У зв'язку з тим, що в шлюбному договорі виражена воля двох сторін, спрямована на виникнення, зміну та припинення їх майнових прав та обов'язків, тобто є підстави відносити його до числа угод. В літературі шлюбний договір розглядається як двостороння угода, на яку поширюються правила, що відносяться до угод.

У зарубіжній літературі зазначались наступні моменти, що дозволяли відмежувати шлюбний договір від звичайних комерційних договорів:

1) предмет шлюбного договору, як правило, являє собою значно

більший інтерес, аніж предмет комерційних угод;

2) сторони, що укладають шлюбний договір, часто мають різний рівень майнового статку, що суттєво впливає на його зміст;

3) шлюбний договір здійснюється в майбутньому, в контексті відносин, у яких сторони ще не перебувають і які можуть виникнути через багато років після його укладення.

Дія шлюбного договору, як правило, розрахована на достатньо довгий період часу. У зв'язку з чим договір містить елементи невизначеності відносно виконання тим чи інших його положень. Деякі права та обов'язки подружжя можуть взагалі не виникнути. Важливим елементом тут є також те, що об'єктом шлюбного договору може виступати майно, яке буде набуте подружжям в майбутньому.

Специфіка шлюбного договору полягає тому, що це є єдиний подружній договір, вступ якого в силу пов'язане з іншим юридичним фактом - реєстрацією шлюбу. Дана обставина дало підставу ряду вчених класифікувати шлюбний договір як умовну угоду.

Відповідно до діючого законодавства суб'єктами шлюбного договору є особи, що вступають в шлюб, а в перспективі - особи, що перебувають у шлюбі.

Виступаючи в якості одного з різновидів подружніх договорів, включених в структуру договірного режиму майна подружжя, шлюбні договори, в свою чергу можуть бути класифіковані за різними підставами, що дозволяють відобразити ті, чи інші їх важливі якості. Перша класифікація, яка видається найбільш підставною, проводиться в залежності від часу укладення шлюбних договорів. Тут можуть бути виділені:

1) договори, що укладаються до реєстрації шлюбу;

2) договори, що укладаються подружжям в період шлюбу.

У нашій юридичній практиці отримав поширення загальний вид шлюбний договорів - договір про визначення майнових відносин подружжя в період шлюбу. Це пояснюється через те, що сьогодні шлюбний договір можуть укладати лише особи, що вступають в шлюб. На нашу думку, передбачити укладення такими суб'єктами договорів, що визначають правовий режим майна на випадок розлучення, окремого проживання чи примирення, достатньо важко. Тому все частіше сторони в такому договорі визначають режим свого майна. Діюче законодавство встановлює достатньо вузькі рамки, в межах яких сторони можуть діяти. Так, ст. 93 СКУ по-перше, обмежує суб'єктний склад шлюбного договору особами, що вступають в шлюб і, по-друге, містить правило про те, що умови шлюбного договору не можуть погіршувати положення кого-небудь з подружжя у порівнянні з діючим законодавством України.

Шлюбний договір загального виду може містити різного роду угоди подружжя з приводу майна Можна виділити наступні їх основні групи:

1) угоди подружжя, що визначають правовий режим їх майна

2) угоди відносно порядку користування спільним та роздільним майном подружжя, в тому числі жилим будинком; угоди про управління майном подружжя та укладення з ним угод;

3) угоди зобов'язального характеру.

Ми вважаємо, що оскільки положення шлюбного договору розраховані на потреби лише двох конкретних суб'єктів, не може існувати єдиної «стандартної форми» шлюбного договору. Конфігурація елементів договору, об'єм та зміст цих угод є неповторними та конкретними.

Відповідно до ст. 95 СКУ дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. Звертає на себе увагу імперативний характер даної норми. Певною мірою він є виправданим, зокрема, стосовно того, що шлюбний договір, котрий укладається особами, які беруть шлюб може мати чинність лише після реєстрації шлюбу. Однак, на нашу думку, імперативність видається невиправданою в інших випадках. По-перше. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може мати чинність не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, з того часу, що його встановлять для себе сторони. По-друге, немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений, за бажанням сторін, поширював свою дію на відносини, що виникли з моменту реєстрації шлюбу, тобто мав зворотну силу. Такий договір буде суперечити закону. Якщо сторони мають право змінити правовий режим майна, придбаного ним до шлюбу, то тим паче вони мають право визначити по-своєму правовий режим майна, набутого в період шлюбу, але до початку дії шлюбного договору.

З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають нові правила, закріплені в СКУ. Відповідно до ст. 96 СКУ у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків подружжя; по-друге, за бажанням сторін у договорі можу бути встановлена чинність договору або окремих його умов після припинення шлюбу. Ведення цих новел видається доцільним. Подружжя може укласти шлюбний договір лише на певний час, наприклад, на перші п'ять років після реєстрації шлюбу. Після закінчення вони при бажання мають право укласти новий договір або погодитись з законним режимом свого майна, який встановлено законодавством України.

Отже, оскільки шлюбним договором подружжя можуть визначати умови на випадок розлучення, то виникають побоювання: чи не виявиться розлучення очікуваним результатом шлюбу, а шлюбний договір - каталізатором розлучень.

На наш погляд, не можна погодитись з такими висновками. Шлюбний договір - не каталізатор розлучення. А швидше за все «страховий поліс». Він, у першу чергу, має захистити майнові інтереси кожного з подружжя у шлюбі та запобігти небажаним наслідкам у випадку, якщо шлюб виявиться невдалим. Більш того, укладання шлюбного договору свідчить про поміркований підхід до такого важливого кроку у житті, як шлюб.

Існує також етичний аспект шлюбного договору, який передбачає наявність у кожного з подружжя внутрішньої заборони на отримання вигоди для себе з укладеного договору шляхом нехтування правами та інтересами іншого.

З цього приводу необхідно зазначити, що шлюбний договір має бути взірцем поваги до законних прав та інтересів сторін. Крім того, етичний аспект шлюбного договору виявляється в неможливості розгляду самого шлюбу як засобу для укладання шлюбного договору.

Бажання укласти шлюбний договір немає бути ні основною, ні домінуючою причиною укладання шлюбу. Неприпустимо, щоб майнові інтереси у шлюбі домінували над емоційним аспектом. Адже шлюбний договір існує саме для шлюбу, а не навпаки.

Варто зазначити, що проіснувавши довгий час, шлюбний договір усе ж лишається незрозумілим для більшості людей. Як наслідок - нечисленні випадки його укладання. Це явище можна пояснити певними причинами.

Більшість осіб, які укладають шлюб, навіть не допускають вірогідності розпаду їхнього союзу або не хочуть порушувати це питання, боячись образити кохану людину чи з якихось інших причин.

Одна з найсерйозніших сімейних проблем полягає в тому, що далеко не всі шлюби правильно будуються з самого початку, що зумовлено здебільшого імпульсивністю, поспішністю при прийнятті рішення про укладання шлюбу і небажанням зазирнути в майбутнє. Беручи шлюб, партнери найчастіше навіть не уявляють собі, як будуватиметься їх подружнє життя. Саме в цьому аспекті інститут шлюбного договору є інструментом, який спонукає замислитись над своїм подальшим життям, дає змогу з'ясувати важливі для кожної зі сторін питання подружнього життя. Крім того, шлюбний договір до певної міри забезпечує відповідність поведінки подружжя тим взаємним сподіванням і положенням, із яких вони починали своє подружнє життя. І це ще далеко не повний перелік переваг цього важливого правового інституту.

Юристи-практики, на нашу думку, часто прийдеться нарікати на відсутність належної розробки форм шлюбних договорів. Позначається також брак практичного досвіду українських юристів у цій сфері. Зразки документів, які пропонують сьогодні у нотаріальних конторах вражають своєю некоректністю. Шлюбний договір може охоплювати низку окремих пунктів, що стосуються майнових прав і обов'язків подружжя, ним можуть передбачатись: передання у власність майна, надання коштів на утримання одного з подружжя, створення умов для належного виховання дітей, «покарання» за подружню невірність тощо. Єдиної форми для документа немає, він може складатись як з одного пункту, так і з кількох сторінок, із докладним, вичерпним і розгорнутим описанням умов.

У більшості цивілізованих країн шлюбні договори вже давно стали нормою, і це зовсім не заважає людям бути щасливими у шлюбі, разом із тим позбавляючи їх багатьох неприємних моментів при «з'ясуванні стосунків». На сьогодні така можливість є і в українських пар. Чи користуватись нею - особиста справа кожної людини, справа ж юристів - забезпечити реалізацію такої можливості.

Укладення шлюбного договору - це можливість запобігти непотрібним і небажаним конфліктним ситуаціям та суперечкам, а також певною мірою, гарантія уникнення укладання шлюбу з розрахунку та фіктивних шлюбів. Шлюбний договір може вирішити багато проблем, які чекають на молодят в майбутньому. Навіть у закоханих їх може з'явитись безліч, адже ніхто від цього не застрахований. І шлюбний договір - не панацея від усіх сімейних негараздів, але мабуть усім варто захистити свої інтереси таким чином.

подружжя аліментний майновий стягнення

3. Аліментні правовідносини та їх види

3.1 Аліментні зобов'язання подружжя

Взаємний обов'язок подружжя матеріально підтримувати одне одного є не лише моральним але й правовим. Проте слід мати на увазі, що відповідно до ст. 32 України такі відносини виникали між чоловіком і жінкою, які перебувають чи перебували у зареєстрованому шлюбі, а не фактичних шлюбних відносинах. Проте Сімейний кодекс передбачає можливість отримання аліментів і від подружжя, які проживають спільною сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Аналогічно між такими особами виникає спільна сумісна власність, якщо інше не передбачено договором між ними.

Аліментні правовідносини носить особистий характер і це обумовлюється тим положенням, що внаслідок смерті аліментно-управомочної чи аліментно-зобов'язаної особи аліментні зобов'язання припиняються. Права на аліменти не можуть бути передані будь-якій іншій особі.

Аліментні правовідносини - це довготривалі правовідносини, і тому в будь-який момент уповноважена особа може вимагати їх стягнення, незалежно від того, який строк минув з моменту виникнення аліментного зобов'язання.

Оскільки аліментні зобов'язання встановлені законом, то вони не можуть бути припинені за угодою сторін, а припиняються тільки тоді, коли відпадають умови, що є необхідною передумовою аліментного зобов'язання. Хоча подружжя може домовитись між собою не стягувати аліменти, але це не значить, що аліментне зобов'язання припиняється - воно продовжує існувати. За сімейним законодавством подружжя зобов'язані матеріально підтримувати один одного. Таке зобов'язання виникає у подружжя з моменту реєстрації шлюбу. При цьому не має значення, проживають подружжя разом чи окремо. В разі відмови у такій підтримці, один з подружжя, якому необхідна матеріальна допомога і який є непрацездатним, а також дружина в період вагітності та протягом 3-х років після народження дитини, мають право через суд отримувати аліменти від іншого з подружжя, якщо останній спроможний їх надати. Згідно із п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12 червня 1998 р. №16, правом на стягнення аліментів користується також будь-хто із батьків, який у зв'язку з доглядом за спільною дитиною-інвалідом віком до 18 років чи спільною дитиною інвалідом першої групи з дитинства був вимушений залишити роботу або не працює і потребує матеріальної допомоги. Це правило при певних умовах зберігається і після розірвання шлюбу. Обов'язок матеріального утримання виникає тільки у подружжя, шлюб яких був зареєстрований у встановленому законом порядку. Фактичне співжиття чоловіка та жінки не породжує між ними правових відносин чоловіка та дружини та не викликає юридичного обов'язку утримувати один одного.

Фактичне припинення шлюбних відносин за наявності зареєстрованого, нерозірваного у встановленому порядку шлюбу, не звільняє від обов'язків надання матеріальної підтримки одному з подружжя. Не має при цьому значення тривалість строку роздільного проживання подружжя.

Право вимагати матеріального утримання має непрацездатний з подружжя, який є нужденним.

Непрацездатним є один з подружжя, який досяг пенсійного віку, а також які є інвалідами І або II групи. Той з подружжя, який є непрацездатним, повинен одночасно потребувати матеріальної допомоги.

Нужденність одного з подружжя встановлюється за допомогою співставлення його доходів та потреб. Один з подружжя може бути визнаний таким, який потребує допомоги, як при відсутності у нього засобів до існування, так і при недостатності цих засобів. Тому питання про нужденність розглядається судом стосовно до конкретного випадку. Не може, наприклад, бути визнаний нужденним один з подружжя, хоча він отримує невелику пенсію, але має значний внесок в ощадному банку.

Однак, як зазначається у ч. 2 п. 21 згаданої вище постанови можливість одержання одним із подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, утримання від дітей, не може бути підставою для відмови у позові до іншого подружжя, а лише враховується при визначенні розміру аліментів . Сама по собі непрацездатність при відсутності ознаки нужденності, також як і нужденність одного з подружжя в разі його працездатності, недостатня для присудження матеріального утримання.

У законі особливо підкреслюється право на матеріальне утримання дружини під час вагітності та протягом 3-х років після народження дитини, якщо чоловік в спромозі його надавати, а дружина потребує допомоги.

На підставі чинного Сімейного кодексу України один з колишнього подружжя, який потребує матеріальної допомоги, також має право на утримання, якщо він став непрацездатним протягом одного року після розірвання шлюбу. При цьому закон не встановлює причину виникнення непрацездатності одного з подружжя залежно від факту перебування у шлюбі. Один з подружжя може стати непрацездатним після розлучення як внаслідок загальної хвороби, так і досягши пенсійного віку.

Якщо подружжя перебували тривалий час у шлюбних відносинах, суд має право стягнути аліменти на користь одного з колишнього подружжя і в тому випадку коли він досяг пенсійного віку не пізніше п'яти років з моменту розірвання шлюбу.

Наприклад, громадянин К. розлучився з громадянкою У., коли останній було 52 роки і вона була працездатна. К. був будівельником, сім'я часто змінювала місце проживання, і У. не мала можливості виробити необхідний для отримання пенсії трудовий стаж. На підставі закону, по досягненні 55 років У. мала право звернутися до суду з позовом про стягнення з К. аліментів, і цей позов повинен бути задоволений за умови, що колишній чоловік з урахуванням його матеріальних та сімейних умов в змозі буде їх сплачувати.

Потрібно сказати, що згідно із ч. 3 ст. 49 КпШС визнання шлюбу недійсним саме по собі не позбавляло того з подружжя, який під час цього шлюбу став непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, права на одержання утримання, якщо вони не знали й не могли знати про наявність перешкоди до укладення шлюбу.

Обов'язки подружжя по взаємному утриманню не обмежені ніякими строками. Для стягнення аліментів не має значення, коли один з подружжя став непрацездатним - до шлюбу чи під час перебування в ньому.

Більш того, закон захищає права тих осіб, які після довгих років сумісного життя розривають шлюб. У такому випадку було б несправедливим залишати без необхідної підтримки того з подружжя, який протягом тривалого часу віддавав багато зусиль сім'ї, вихованню дітей, домашньому господарству, внаслідок чого не набув необхідного трудового стажу для нарахування пенсії. Саме тому той з подружжя, який користувався працею іншого, зобов'язаний надавати йому матеріальну допомогу. Закон не передбачає, що слід розуміти під довгим часом шлюбних відносин, тому це питання в кожному конкретному випадку розглядає суд і, як правило, такий трок встановлюється в 15-20 років. У випадках, коли непрацездатність одного з подружжя виникла внаслідок протиправних дій іншого з подружжя, присудження засобів на користь потерпілого проводиться не за нормами шлюбно-сімейного права, а за нормами цивільного права.

Законом передбачено, що аліменти присуджуються з моменту пред'явлення позову. Він може бути пред'явлений як за місцем проживання стягувача аліментів, так і за місцем проживання відповідача. Якщо місце проживання відповідача невідоме, то суд має право винести ухвалу про його розшук, який проводиться органами міліції. Витрати по розшуку суд стягує з відповідача на користь держави.

На думку 3. Ромовської у Сімейному кодексі України передбачена норма, за якою право на аліменти може виникати і тоді, коли особа стала непрацездатною після одного року з моменту розірвання шлюбу, але її непрацездатність була наслідком протиправної поведінки того, з ким вона перебувала у шлюбі.

Відповідно до ст. 80 СК розмір аліментів, що стягуються на користь одного з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, визначається судом у частці від заробітку другого з подружжя і у твердій грошовій сумі. Розмір аліментів суд визначає з урахуванням можливості одержання аліментів від повнолітніх дочки, сина, батьків з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення. При цьому до цих сум включається вартість натуральних видач з урахуванням матеріального і сімейного становища обох сторін, а також можливості отримання аліментів від дітей. При цьому можливість одержання утримання від дітей для одного з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, не звільняє другого з подружжя від сплати аліментів. Врахування сімейного стану означає необхідність визначення розміру аліментів залежно від кількості членів сім'ї у цього подружжя, їх віку, здібності самостійно заробляти для себе засоби до існування та утримання себе і інших осіб.

Зміни матеріального чи сімейного становища одного з подружжя, який сплачує або одержує аліменти, можуть значно вплинути на ступінь його забезпеченості засобами до існування. Це дає право зацікавленій особі звертатися до суду з вимогою про зміну розміру аліментів.

У силу ст. 83 СК України суд може звільнити одного з подружжя від обов'язків утримувати іншого, який є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги або обмежити цей обов'язок визначеним строком. Однією з умов такого звільнення є нетривале перебування подружжя в шлюбних відносинах. Законом не встановлено, який шлюб потрібно вважати нетривалим. Це з'ясовується судом залежно від конкретних обставин справи, але у всякому разі, судова практика виходила з того, що такий строк, який прямо передбачений ч. 3 ст. 76 СК має бути мінімальним - десять років спільного проживання у шлюбі.

Не породжує права на матеріальну підтримку і негідна поведінка в шлюбних відносинах того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги. Сімейні відносини будуються на добровільному шлюбі, взаємній любові та дружбі, повазі всіх членів сім'ї. З цього випливає, що коли один з подружжя не сприяв зміцненню сім'ї, а навпаки, руйнував її, несумлінно ставився до сімейних обов'язків, то покладати на іншого з подружжя обов'язок утримувати його було б несправедливо.

Не виникає права на матеріальну підтримку в тих випадках, коли непрацездатність того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, стала наслідком зловживання спиртними напоями, наркотичними, токсичними засобами або скоєння ним злочину.

Під час затримання громадянина Н., який скоїв злісне хуліганство, йому були спричинені тілесні ушкодження, внаслідок яких настала інвалідність II групи. Розірвавши шлюб із своєю дружиною, Н. пред'явив до неї позов про стягнення аліментів, тому що в зв'язку з непрацездатністю та нужденністю у нього не було засобів до існування. Рішенням суду в задоволенні цього позову було відмовлено та підкреслено, що в даному випадку непрацездатність Н. виникла в результаті припинення його протиправних дій.

Правила про звільнення одного з подружжя від обов'язків утримувати другого або обмеження цього обов'язку визначеним строком мають бути застосовані судом при розгляді справ по взаємному утриманню як під час перебування подружжя в шлюбі, так і після його припинення. В силу ст. 85 та ст. 87 СК України право одного з подружжя на утримання припиняється у випадках:

а) поновлення одного з подружжя, який потребував матеріальної допомоги, в працездатності або коли він перестає потребувати матеріальної допомоги. Таким чином, якщо цей з подружжя стає працездатним або коли він отримує засоби з інших джерел, які забезпечують його матеріальні потреби, відпаде підстава для стягнення аліментів;

б) укладення нового шлюбу одним з подружжя, який є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги.

Питання про припинення прав одного з подружжя на утримання вирішує суд за позовом того з подружжя, з якого стягуються аліменти. У зв'язку з тим, що строки позовної давності за вимогою про стягнення аліментів не встановлені, з позовом про це можна звернутися незалежно від того, який час пройшов з моменту виникнення права на аліменти. Ще одне, на що хотілось звернути увагу, це аліментні зобов'язання подружжя при наявності шлюбного контракту.

Як зазначається у ч. 4 ст. 93 СК умови шлюбного контракту не можуть ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. І, відповідно, умови шлюбного контракту, не можуть обмежувати прав будь-якого подружжя в аліментних правовідносинах.

Однак, як наголошується в літературі, інститут шлюбного контракту, на жаль, недосконало розроблений у науці сімейного права України. Тому тут потрібно більш детально його розробити і, відповідно, врегулювати на законодавчому рівні. На наш погляд, шлюбний контракт доречно було би прирівняти до договору заповіту. І в тому випадку, коли між подружжям був би укладений шлюбний контракт, відносини між ними врегулювались би його положеннями, а не законом.

3.2 Аліментні правовідносини батьків та дітей

Шануй батька свого і матір - це перша заповідь з обітницею, щоб тобі добре було і щоб ти на землі був довголітнім. А й ви, батьки, не дратуйте дітей ваших, виховуйте їх у послузі й напоумленні Господньому.

Як сьогодні актуальні ці заповіді із Біблії. І якщо би людство їх виконувало, то не було би потреби у правовому врегулюванні аліментних відносин між батьками та дітьми. Однак, сьогодні, мабуть, основну групу аліментних відносин складають аліментні зобов'язання батьків і дітей. Потрібно сказати, що аліментні правовідносини між батьками і дітьми мають триваючий характер. Тому право на аліменти у дітей існує протягом усього часу поки вони є неповнолітніми, а повнолітні - нужденні непрацездатні; батьків - у випадку їх непрацездатності та нужденності.

Однак, слід зауважити, що, як зазначається в літературі, виникнення взаємних прав та обов'язків по утриманню між батьками і дітьми потрібно підтвердити відповідним документом, що встановлює походження дітей від батьків.

Таким документом є свідоцтво про народження, видане органом реєстрації актів цивільного стану, де чоловік і жінка записані в якості батька і матері. Цей запис здійснюється на підставі свідоцтва про шлюб, при спільній заяві батьків або на підставі судового рішення про встановлення батьківства.

Закон розрізняє дану групу аліментних зобов'язань, і виділяє, зокрема, такі:

- аліменти на утримання неповнолітніх дітей;

- аліменти на утримання повнолітніх дітей;

- аліменти на утримання батьків.

Розглянемо кожен вид окремо.

Згідно із ч. 2 ст. 51 Конституції України батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Це положення Конституції України більш детально регламентується ст. 180 СК України.

Обов'язок утримувати дитину є рівною мірою обов'язком як матері, атк і батька. Причому обов'язком особистим, індивідуальним, а не солідарним. Тому, якщо, наприклад, дитина проживає в опікуна, суд не може присудити аліменти лише з матері, надавши їй право регресу до батька. Обов'язок батьків утримувати дитину не залежить від їхнього віку. Так, визнання будь-кого з батьків не припиняє їх обов'язку утримувати дитину. У цій ситуації аліменти стягуватимуться з їхньої пенсії чи іншого доходу на загальних підставах.

Реєстрація шлюбу з дитиною не робить її повнолітньою, а отже, не є підставою для припинення аліментного обов'язку щодо неї.

У випадку засудження матері, батька до позбавлення волі, ця обставина не припиняє їхнього аліментного обов'язку, але може ускладнити можливість його добровільного чи примусового виконання. Лише смерть матері, батька або оголошення їх померлими припиняє їх обов'язок утримувати дитину. До спадкоємців ні за законом, ні за заповітом аліментний обов'язок перейти не може. У випадку зникнення дитини, визнання її безвісно відсутньою виконання рішення суду про стягнення аліментів має бути зупинене. Смерть дитини, оголошення її померлою припиняє аліментний обов'язок батьків.

Проте дуже часто в практиці трапляються випадки, коли дитина проживає з кимось одним із розведеного подружжя. В цьому випадку важко домовитися у якій формі той, хто проживає окремо від дитини, добровільно братиме участь у її утриманні. В одній ситуації інтересам дитини може відповідати надання утримання виключно у грошах, у іншій - частково у грошах, частково у натурі. Згідно чинного Сімейного кодексу примусовий порядок стягнення аліментів має бути способом захисту, а не способом зведення рахунків. А тому, якщо батько добровільно сплачує дитині аліменти в сумі, достатній для задоволення її розумних потреб, у позові матері про примусове стягнення аліментів має бути відмовлено.

Аліменти на утримання неповнолітньої дитини сплачуються на користь тієї особи, яка фактично здійснює виховання та її утримання. Таким чином, як зазначається у літературі, якщо дитина виховується матір'ю, то аліменти сплачує батько на її користь; якщо дитина виховується батьком, то аліменти сплачуються матір'ю на користь батька; якщо дитина виховується у третіх осіб, то аліменти стягуються з двох батьків на користь цих осіб.

Сімейний кодекс України, за словами З. Ромовської, пропонує у цій сфері кардинальні зміни: розмір аліментів у кожному випадку визначатиме суд сам, з врахуванням різних обставин, в тому числі і матеріального становища самої дитини, як це є у державах Західної Європи, де закон не встановлює фіксованої частки аліментів, а надає тут ініціативу суду. Крім цього Сімейний кодекс надає суду право присуджувати аліменти у визначеній ним частці від доходу батька або у твердій грошовій сумі.

Оскільки розмір аліментів у разі спору у всіх випадках встановлюється судом, у статті 182 СК подається перелік найбільш вагомих обставин, які мають братися до уваги при визначенні розміру аліментів на дитину.

Однак згідно із ч. 3 ст. 182 СК розмір аліментів може бути зменшений. Зменшення розміру аліментів та звільнення від їх сплати здійснюється лише судом і тільки за проханням того з батьків, з якого проводиться стягнення.

До найважливіших підстав зменшення розміру аліментів слід віднести наявність у того з батьків, який зобов'язаний платити аліменти, інших неповнолітніх дітей, які при стягненні елементів у встановленому ст. 182 СК розмірі виявились б менш забезпеченими матеріально ніж діти, які одержують аліменти.

Тут законодавець має на увазі випадки, коли інші неповнолітні діти про живають разом із платником аліментів і на них аліменти не стягуються.

Згідно із ч. 2 п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм кодексу про шлюб та сім'ю України» від 12 червня 1998 р. №16 зменшення розміру аліментів з тих підстав, що у позивача є інші неповнолітні діти, які при стягненні аліментів у встановленому законом розмірі виявились би менше забезпеченими матеріально, допускається, коли частка заробітку позивача, що припадає на нього, дітей, які живуть з ним, та інших непрацездатних членів сім'ї, яким він за законом зобов'язаний надавати утримання, є меншою від розміру частки присуджених з нього аліментів. При визначенні розміру зазначених часток не беруться до уваги інші джерела одержання дітьми утримання, заробіток дружини платника аліментів, а також пасинки, падчерки й вихованці, коли відповідно до ст. 95 КпШС вони не мають права на одержання аліментів від даної особи.

Інша ситуація складається тоді, коли платник сплачує аліменти на утримання неповнолітніх дітей від різних матерів за кількома рішеннями суду і сума аліментів в цілому перевищує розмір, встановлений ст. 82 КпШС або ж мінімальний, який передбачений ст. 182 ч. 2 СК. У такому випадку платник аліментів вправі пред'явити позов до кожного із стягувачів про зниження розміру, а суд повинен знизити розмір аліментів відповідно до визначеної в законі частини, тобто незалежно від врахування матеріального становища відповідача і неповнолітніх дітей, що з ним проживають. Наприклад, платник сплачує аліменти за двома рішеннями суду по 13 заробітку і таким чином кожну із них встановити аліменти в розмірі 14 усіх видів заробітку на сина Сергія в користь його колишньої дружини М. У 1999 р. А. пред'явив позов до М. про звільнення від сплати аліментів, так як його син Сергій у 2005 р. був поміщений у дитячий будинок - інтернат для розумово відсталих дітей, де знаходився на повному державному забезпеченні. Суд відмовив А. у позові, а судова колегія у цивільних справах обласного суду його скаргу відхилила. При розгляді цієї справи в президії обласного суду було встановлено, що відмова у позові А. є необґрунтованою, оскільки М. використовувала гроші, що надходили в якості аліментів, не за призначенням.