Зловживання суб’єктивним цивільним правом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зловживання суб'єктивним цивільним правом

1. Суб'єктивне цивільне право та його здійснення

1.1 Поняття та зміст суб'єктивного цивільного права як правової категорії

Питання визначення поняття суб'єктивного цивільного права та його здійснення завжди займало одне з важливих місць у правовій науці. Основними питаннями щодо яких існує дискусія серед науковців, є визначення поняття суб'єктивного цивільного права, його змісту, структури, місця в системі цивільного права, питання здійснення та захисту суб'єктивних цивільних прав. На нашу думку, для найбільш повного дослідження поняття суб'єктивного цивільного права необхідно розглянути його в контексті з суміжними правовими категоріями, виявити співвідношення між ними, встановити спільні та відмінні ознаки. В зв'язку з цим, в даному підрозділі ми спробуємо визначити суб'єктивне цивільне право як цивільно-правову категорію та встановити його співвідношення із найбільш суміжними, на наш погляд, поняттями до яких варто віднести правоздатність, правовий статус та інші. Лише вирішивши дане питання ми зможемо дати відповідь щодо визначення суб'єктивного цивільного права в системі правових явищ в цілому.

У юридичній літературі містяться різні визначення суб'єктивного цивільного права. Більшість вітчизняних цивілістів визначає поняття суб'єктивного цивільного права як «міру можливої поведінки» [1]. Вперше в радянській цивілістиці поняття суб'єктивного цивільного права сформулював С.М. Братусь. Він вказував на те, що суб'єктивним цивільним правом є визнана і забезпечена законом міра можливої поведінки особи [2]. Інший відомий теоретик Н.Г. Алєксандров, пропонує доповнити визначення С.М. Братуся вказівкою не лише на міру, але і на вид можливої поведінки, виходячи з того, що категорія «міра» характеризує суб'єктивне право лише з кількісної сторони [3]. На підтвердження цього М.І. Матузов зазначив, що суб'єктивне цивільне право, з точки зору юридичної науки є не лише можливість суб'єкта діяти, а діяти у відповідних межах (міра поведінки) та відповідним чином (вид поведінки) [4].

Заперечуючи допустимість використання категорії «міра» у визначенні суб'єктивного права, С.Ф. Кечекьян зазначав: «Міра - поняття кількісне, що припускає співвідношення розміру різних величин. Тим часом можливості дії, забезпечувані законом, дуже різноманітні і зовсім непорівнянні», в зв'язку з цим він пропонує визначити суб'єктивне право як надану особі і забезпечену нормами права та відповідними обов'язками «можливість» діяти, тобто самостійно визначати засоби для власних цілей, в тому числі користуватись як засобами діями інших осіб [5]. Однак із таким твердженням навряд чи можна погодитись. Використання категорії «міра» у визначенні суб'єктивного цивільного права переслідує іншу мету. Як справедливо зазначає Ю.К. Толстой, «про міру можливої поведінки говорять аж ніяк не для порівняння одного суб'єктивного права з іншим, а для визначення тих меж, у яких управомочена особа може діяти» [6].

Ми вважаємо, що категорія «міра» може бути застосована при визначенні суб'єктивного цивільного права, адже з одного боку вона характеризує суб'єктивне цивільне право, як складне структурне утворення, що складається з ряду елементів, а з іншого - використовується і для якісної характеристики суб'єктивного права, оскільки сприяє розумінню останнього як можливості певної поведінки.

Розглядаючи питання суб'єктивного цивільного права необхідно звернути свою увагу на те, що незважаючи на свою зовнішню єдність внутрішньо воно має власну структуру та складається із сукупності юридичних можливостей, наданих суб'єкту правовою нормою. На думку О.С. Іоффе, С.С. Алексєєва, Є.О. Суханова та інших такі елементи суб'єктивного права необхідно називати правомочностями [7]. При цьому суб'єктивне право в цілому розуміється не просто як правове утворення з визначеню кілкістю складових частин, тобто не як просту суму правомочностей, які його складають, а як єдність рівнозначних можливостей. Необхідно зазначити, що в науковій літературі сукупність правомочностей, які входять до суб'єктивного цивільного права та їх структуру називають «змістом суб'єктивного цивільного права» [8]. Якщо ж виходити із того, що структурою є сукупність внутрішніх зв'язків, побудова, внутрішній устрій об'єкту [9], а змістом елементи і процеси, що притаманні системі [10], то структурою суб'єктивного цивільного права необхідно вважати, ту кількість правомочностей, які його складають, а за змістом - самі правомочності.

Аналізуючи складові суб'єктивного права - правомочності, необхідно відмітити, що правомочності, залежно від виду прав різні, і повинні описувати співвідношення між собою і суб'єктивним правом. Адже правомочності, що входять до складу суб'єктивного права в абсолютних правовідносинах, за своїм матеріальним змістом відмінні від правомочностей, які складають суб'єктивне право у відносних правовідносинах. При цьому спільною їхньою ознакою необхідно вважати те, що структура суб'єктивного цивільного права, яку складають правомочності завжди буде однаковою і складатиметься з рівної кількості правомочностей як для одних, так і для інших суб'єктивних цивільних прав.

Структура абсолютних та відносних суб'єктивних цивільних прав, як вірно зазначає А.В. Власова, складається принаймні з двох правомочностей: можливість обирати власну поведінку і можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи [11], деякі автори виділяють ще й третю правомочність - правомочність захисту свого права за допомогою засобів державного примусу [12], цю правомочність розуміють як можливість право володільця вимагати примусового здійснення свого права попри волю зобов'язаної особи [13]. Ми підтримуємо ту точку зору, що будь-яке суб'єктивне цивільне право складається з трьох правомочностей - правомочності на власну поведінку, правомочності вимоги поведінки від інших осіб та правомочності захисту свого суб'єктивного цивільного права, оскільки саме така структура суб'єктивного цивільного права є найбільш повною та відображає усі види можливої поведінки, притаманні йому.

Тим часом в науковій літературі досить часто зустрічаються такі визначення, у яких зміст суб'єктивного права зводиться лише до однієї із тих правомочностей, які містяться в ньому. Так, наприклад, М.Д. Єгоров визначає, що суб'єктивне цивільне право, включає у нього лише одну правомочність - «юридично забезпечену можливість управомоченої особи вимагати у встановлених межах визначеної поведінки від зобов'язаної особи» [14]. Дане визначення, на нашу думку, містить певний недолік, який полягає в тому, що воно не охоплює зміст конкретних різновидів суб'єктивних цивільних прав. Воно, зокрема, зовсім не може бути застосоване до речових прав, наприклад, до права власності (оскільки не відображає належні власнику субправомочності [15] по володінню, користуванню і розпорядженню майном) і до прав на здійснення односторонніх дій, наприклад, до права утримання і права вибору предмета виконання в альтернативному зобов'язанні (оскільки не охоплює укладену в них правомочність право володільця на власні позитивні дії).

Ю.К. Толстой в свою чергу відмічає, що суб'єктивне право може бути визначеним через дві правомочності - як закріплена за управомоченою особою з метою задоволення його інтересів міра можливої поведінки в даних правовідносинах, яка забезпечена покладанням обов'язків на інших осіб [16]. Це визначення дає загальну уяву про суб'єктивне цивільне право, яке позбавлене тих недоліків (щодо універсальності застосування до усіх суб'єктивних прав), що наявні у визначенні М.Д. Єгорова. Справді, яку б із правомочностей суб'єктивного права ми б не взяли, за своїм юридичним змістом воно є нічим іншим як мірою можливої поведінки. Однак вказане визначення не відображає структуру суб'єктивного права і, як наслідок цього, не виявляє його зміст. З визначення Ю.К. Толстого логічного випливає, що суб'єктивне право в цілому і кожний із його елементів зокрема здійснюється поведінкою самого право володільця. Тим часом правомочність вимоги, що входить до складу будь-якого суб'єктивного цивільного права, може бути реалізовано тільки поведінкою зобов'язаної особи - поведінкою, що виступає частиною матеріального змісту відповідного суб'єктивного права. Отже, для того, щоб можна було визначити суб'єктивне цивільне право, як юридичний так і матеріальний зміст обумовленого явища, воно повинно фіксувати в собі правомочності на свої і чужі дії.

Якщо вести мову про правомочності на чужі дії, то тут необхідно відмітити, що така можливість забезпечується силою державного примусу. Примусовий характер суб'єктивного права є невід'ємною якістю допустимої поведінки і «в кожної особи існує можливість звернутись у необхідних випадках до примусової сили державного апарату не паралельно з іншими, закріпленими в суб'єктивному праві можливостями, а притаманним їм самим, оскільки без цього вони б не були «юридичними» можливостями», зазначав О.С. Іоффе [17]. Це пояснюється тим, що суб'єктивне право надається особі з метою задоволення її інтересу. Але обов'язковою умовою належного здійснення суб'єктивного права, як відмічав А.Г. Певзнер, має бути встановлення того факту, що інтерес, який лежить в основі поведінки є таким, що захищається державою [18]. Зрозуміло, що в тих випадках, коли здійснення права власності базується на інтересі заподіяння шкоди особі, воно буде таким, що виходить за законні рамки. Абсолютно справедливо вказує С.С. Алексеєв на те, що врахування моменту інтересу в понятті суб'єктивного права дозволяє і збільшує повноту визначення значення права в системі суспільних відносин, його роль як юридичного засобу забезпечення життєвих інтересів і таким шляхом пов'язати аналіз суб'єктивних прав з реальними відносинами, а в кінцевому рахунку - з економічним базисом суспільства [19].

Реалізація інтересу може відбутися лише в результаті адекватної поведінки сторін суспільних відносин. Так, наприклад, задоволення інтересу власника у володінні, користуванні і розпорядженні своїм майном виражається через вольові акти власника і через пасивну поведінку зобов'язаних не порушувати це право третіх осіб. Тому, для належного задоволення конкретного інтересу, управомочена особа повинна мати можливість визначити не лише свою, а й чужу поведінку. Наслідком цього, вважає, Є.О. Крашенінніков, є те, що будь-яке суб'єктивне цивільне право розділяється на дві основні правомочності: можливість обирати власну поведінку і можливість вимагати поведінки від зобов'язаної особи [20]. Існує думка, що суб'єктивне право не може включати в себе менше цих двох правомочностей [21] і лише при загрозі його повноцінного існування виникає його третій елемент - захист, адже «примусова сила суб'єктивного права - це один із можливих станів, особливий момент в його розвитку, який може і не настати» [22]. Ми вважаємо, що будь-яке суб'єктивне право містить принаймні три вищезазначені правомочності, оскільки, як вірно зазначив С.М. Братусь, в зміст суб'єктивного права входить не та поведінка, яка фактично вчиняється, a та, яка може бути вчиненою [23].

У зв'язку із тим, що «суб'єктивне право є елементом правовідносин» [24] то і зміст юридичних можливостей (правомочностей) закладених у суб'єктивному цивільному праві залежить від характеру опосередковуваних цим право суспільних відносин. Так, у правовідносинах пасивного типу яскраво виявляється правомочність на власні дії носія права і менш помітний обов'язок інших осіб утримуватися від порушення цього права. В наслiдок цього створюється ілюзія відсутності такого обов'язку, і відповідно, відсутності можливості вимагати певної поведінки в змісті самого суб'єктивного права. Тому виникає уявлення про можливість існування таких суб'єктивних прав поза правовідносинами. Таке уявлення, як вірно зазначає А.Г. Певзнер, є хибним, адже суб'єктивне право є елементом змісту правовідносин, а без правовідносин не існує і самого суб'єктивного права [25]. Задоволення інтересу управомоченої особи в таких правовідносинах опосередковується як поведінкою носія права, так і утриманням третіх осіб від вчинення визначеної поведінки. Отже, без покладання обов'язку non facere (утримання від дій) на суб'єктів, що протистоять управомоченій особі здійснення суб'єктивного права було б неможливим. Прикладом таких правовідносин є відносини по здійсненню суб'єктивного цивільного права власності. Так стаття 319 ЦК України передбачає, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і в той же час йому гарантується непорушність права приватної власності іншими особами (ч. 4 ст. 41 Конституції України).

У правовідносинах активного типу, елементом яких є відносні суб'єктивні права, навпаки, на перший план виступає правомочність вимоги. Тому в змісті суб'єктивного цивільного права виділяють часом лише одну цю правомочність. Подібна точка зору є досить розповсюдженою у сучасній цивілістиці. Зокрема, зміст зобов'язання, що є різновидом відносних цивільних правовідносин, зазвичай зводять лише до правомочності вимоги і кореспондуючого йому юридичного обов'язку боржника. Так, наприклад, І.Б. Новіцкий та Л.А. Лунц відмічають, що зміст зобов'язання складають правомочність кредитора вимагати вчинення (чи утримання від вчинення) боржником яких-небудь дій і обов'язок боржника вчинити (чи не вчинити) їх [26]. Подібні уявлення про зміст відносного суб'єктивного цивільного права в ряді випадків можна пояснити тим, що норми, які регулюють відповідні суспільні відносини, сконструйовані за зразком зобов'язуючих. Відповідно до цього О.С. Іоффе та М.Д. Шаргородський роблять висновок, що у відносних правовідносинах позитивний зміст правовідносини розкривається через обов'язки, а суб'єктивне право в даній конструкції є правомочністю вимагати виконання активного обов'язку. Так, дії управомоченої особи, спрямовані на задоволення власного інтересу в такого роду правовідносинах (наприклад, дії по прийняттю виконання в натурі), розглядаються як засіб реалізації правомочності вимоги [27].

Недосконалість такої позиції виявляється при дослідженні матеріального змісту правомочності вимоги в активних правовідносинах. Специфіка такої правомочності полягає в тому, що її неможливо реалізувати без одночасної реалізації кореспондуючого їй юридичного обов'язку. Це свідчить про єдність матеріального змісту правомочності вимоги і юридичного обов'язку, що лежить в основі конкретно визначених дій боржника. Іншими словами, як зазначав С.С. Алексеєв, об'єктом правомочності вимоги тут виступає поведінка зобов'язаної особи, і те, що повинна вчинити зобов'язана особа, є одночасно тим, що від неї може вимагати управомочений [28]. Так, наприклад, у зобов'язанні за договором позики правомочність вимоги реалізується діями позичальника по поверненні предмету боргу. У той же час одних лише дій боржника для задоволення інтересу кредитора у своєчасному погашенні боргу договірним контрагентом явно недостатньо. Здійснення боржником дій на виконання юридичного обов'язку створює для кредитора лише можливість задоволення інтересу, що ще не збігається з його фактичним задоволенням. Остання наступить лише після того, як кредитор прийме запропоноване йому виконання. Але дія кредитора по прийняттю виконання не може служити засобом реалізації його правомочності вимоги, тому що останнє завжди реалізується діями боржника, вважає Є. О. Крашенінніков та зазначає, що «…дія кредитора по прийняттю виконання може розглядатися лише як засіб здійснення правомочності на його власні позитивні дії» [29]. Необхідно зазначити, що окремі вчені вважають суб'єктивні права по здійсненню односторонніх волевиявлень правомочностями, які входять до складу «основних» суб'єктивних прав, як додаткові юридичні можливості [30]. З такою думкою не можна погодитися в зв'язку з тим, що ці права виникають за наявності спеціальних юридичних фактів, що не мають у більшості випадків нічого загального з тими юридичними фактами, на яких базуються основні правовідносини. Крім того, вказаним правам, кореспондуються юридичні обов'язки зовсім іншого характеру, ніж ті, які пов'язані з «основними» суб'єктивними правами.

Оскільки правомочність вимоги здійснюється винятково діями зобов'язаної особи, матеріальний зміст цієї правомочності не може складати поведінки право володільця. С.С. Алексєєв не підтримує таку позицію і трактує правомочність вимоги як «можливість вимагати виконання чи дотримання юридичного обов'язку» [32]. Однак автор не враховує тієї обставини, що дія управомоченої особи по пред'явленню вимоги не є засобом здійснення правомочності вимоги, оскільки це право може бути здійснене лише діями боржника. Тому необхідно погодитись із Є.О. Крашенінніковим, що заявляючи вимогу зобов'язаній особі, право володілець здійснює не свою правомочність вимоги, а належну йому можливість висунути цю вимогу, що входить у зміст його суб'єктивного права як самостійний елемент [33].

Отже, ми можемо стверджувати, що структура будь-якого суб'єктивного цивільного права складається із трьох елементів, змістом яких є: правомочності на вчинення позитивних дій самим право володільцем, правомочність вимоги вчинення дій (чи утримання від них) іншими особами та правомочність захисту свого суб'єктивного цивільного права.

І з врахуванням всього вищенаведеного, суб'єктивне цивільне право можна визначити як надану особі нормами права міру можливої поведінки з метою задоволення її законного інтересу, що включає в себе правомочності по вчиненню певної поведінки самою управомоченою особою, вимагати визначеної поведінки від зобов'язаної особи чи осіб та захисту свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

1.2 Здійснення суб'єктивного цивільного права

Норми цивільного права не лише наділяють ociб суб'єктивними правами, але й забезпечують здійснення цих прав. Адже цінність будь-якого суб'єктивного права полягає не просто в його наявності, а в можливості здійснення цього суб'єктивного права [68]. I відповідно очевидним є те, що будь-яке суб'єктивне цивільне право втрачає свою цінність та призначення у випадку, коли особа, яка наділена ним не має можливості його здійснення, тобто реального втілення тих можливостей, які надаються ocoбi. Саме через це, основним завданням цивільного законодавства є створення ефективного механізму, який би забезпечив процес реалізації правомочною особою всіх можливостей, що входять до змісту конкретного суб'єктивного права для досягнення певного результату. Зрозуміло, що такі механізми повинні бути чітко передбачені у нормах об'єктивного права, а тому необхідно, щоб цивільне законодавство України було настільки збалансованим, щоб не утворювало колізії, прогалини чи інші утруднення у застосуванні своїх положень. Формування законодавства повинно йти еволюційним шляхом, при цьому дещо випереджуючи існуючі реалії у найрізноманітніших сферах життя. Але основою нормальних відносин повинно стати належне забезпечення суб'єктивних цивільних прав особи та чітке дотримання їх здійснення та меж такого здійснення.

В свою чергу необхідно відмітити, що виробленню тих чи інших нормативних категорій та їx об'єктивізації в нормах чинного законодавства, повинна передувати серйозна наукова розробка будь-якого питання. Це ж стосується i поняття «здійснення суб'єктивного цивільного права». Тому спробуємо на підставі аналізу існуючих в літературі положень, які стосуються здійснення суб'єктивного цивільного права випрацювати власний підхід до даного питання та вказати на можливі шляхи вдосконалення чинного законодавства, яке регулює дане питання.

«Здійснення права - це cпосіб його буття, існування, дії, виконання ним своєї головної соціальної функції», - зазначає Л.С. Явіч: «Право - ніщо, якщо його положення не реалізуються через діяльність людей, їx організації, в суспільних відносинах» [69]. При цьому правова норма містить у coбi модель відповідних правовідносин. Із настанням умов, передбачених гіпотезою норми, виникає цивільне правовідношення, що відповідає тій моделі, яка встановлена диспозицією чи санкцією норми. 3 iншогo боку, ця модель повинна адекватно відображати реальне положення суб'єктів суспільних відносин i фіксувати ту поведінку, яка необхідна для задоволення законного інтересу управомоченої особи. Здійснення суб'єктивних прав є завершальним етапом правового регулювання, адже саме таким чином абстрактна можливість (правоздатність) перетворюється спочатку в конкретну можливість (суб'єктивне право) а потім i в реальну дійсність (здійснення права) [70].

Аналізуючи питання здійснення суб'єктивного права, необхідно відмітити, що під цим поняттям варто розуміти yci можливі види поведінки особи щодо здійснення своїх суб'єктивних цивільних прав у формі їx дотримання, використання та застосування [71]. Н.I. Miрошнікова, наприклад, використовуючи поняття дотримання має на увазі, що зобов'язані суб'єкти виконують свої обов'язки i тим самим сприяють здійсненню суб'єктивного права управомоченої особи [72]. Так, ч. 3 i ч. 5 ст. 13 ЦК України не допускає дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій ocoбi, а також зловживання правом в інших формах, використовувати цивільні права з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісної конкуренції. Використання має місце тоді, коли особа своєю власною поведінкою здійснює своє суб'єктивне право (зокрема, коли особа проживає у будинку чи квартирі, що належить їй на відповідному правовому титулі i при цьому не вступає у правовідносини із іншими особами). Специфіка застосування полягає в тому, що тут здійснення суб'єктивного права залежить від поведінки компетентних органів та посадових ociб. Taкi випадки мають місце, наприклад, при здійсненні фізичною особою права на підприємницьку діяльність, коли вони повинні бути зареєстровані у передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію юридичних ociб та фізичних осіб-підприємців» порядку.

Однак, незалежно від форми, здійснення суб'єктивного права завжди є поведінкою особи по задоволенню власних інтересів. Але виникає цілком логічне запитання, якщо здійснення права може відбуватись як шляхом активної так i пасивної поведінки, то чи можна вважати здійсненням свого права поведінку, яка направлена на невикористання свого суб'єктивного права. М.М. Агарков, наприклад, вважає, що така поведінка може виражатись не лише у вчиненні певних дій, а й у їx не вчиненні Окремим способом здійснення свого суб'єктивного цивільного права необхідно виділити відмову [73] від свого суб'єктивного цивільного права. При цьому не можна змішувати поняття «нездійснення права» або «не вчинення дій» i «відмова від права». Так, наприклад, відмова від прав, набутих за довіреністю повинна відбуватись із повідомленням довірителя (ст. 250 ЦК України - «Відмова представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю»), відмова від права власності здійснюється шляхом заяви про це чи вчиненням інших дій, які свідчать про відмову від цього права (ст. 347 ЦК України - «Відмова від права власності»), а відмова від особистих немайнових прав не може мати місця в зв'язку з їх невідчужуваністю (ч. 3 ст. 269 ЦК України - «Поняття особистого немайнового права»). Продовжуючи думку М.М. Агаркова, хочеться відмітити, що в окремих випадках здійснення свого суб'єктивного права повинно відбуватись лише шляхом активного волевиявлення. Нездійснення свого суб'єктивного права, або відмова від його здійснення повинна мати певні темпоральні (часові) межі (як, наприклад, у абз. 2 ч. 2 ст. 362, ст. ст. 1270,1272 ЦК України), якщо це тягне за собою ускладнення або унеможливлення повноцінного здійснення суб'єктивних цивільних прав інших ociб. Безперечно, це не може стосуватись до ycix без винятку прав, оскільки нездійснення особою своїх прав, відповідно до ч. 2 ст. 12 ЦК України, не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом. Таке положення є своєрідною гарантією стабільності належних суб'єкту цивільних прав. Носій суб'єктивного права повинен сам приймати рішення про доцільність i вигідність здійснення даного права в кожному конкретному випадку. Але, на нашу думку, законодавець повинен встановити певний перелік прав, нездійснення яких впродовж певного часу має наслідком припинення цих прав, адже законом вже встановлені часові межі для прийняття спадщини, здійснення своїх переважних прав тощо.

Аналізуючи передбачені у законодавстві випадки, коли сплив строку, що відводиться ocoбi на здійснення її суб'єктивного цивільного права має наслідком припинення цього права, переважна більшість вчених вбачають у ньому первинне значення темпорального аспекту. Так, Є.О. Суханов вважає, саме присікальні (преклюзивні) строки, становлять межі існування окремих цивільних прав [74]. 3 правильністю цієї позиції не погодитись важко. Адже саме під присікальним (преклюзивним) строком необхідно вважати період, після закінчення якого припиняється цивільне право як таке. Даний строк встановлюється для спонукання особи до здійснення свого права, в іншому ж випадку це право припиняється або ж переходить до інших ociб. Це свого роду санкція за не здійснення свого права, оскільки його не здійснення певною мірою шкодить подальшому нормальному розвитку суспільних відносин. Такими строками є 6 місяців для прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК України), 3 місяці з моменту закінчення договору про зберігання у ломбарді (ст. 968 ЦК України) тощо. До переліку присікальних (преклюзивних) строків відносяться і так звані строки існування переважних прав [75]. Так, співвласник має переважне право перед іншими на купівлю майна іншого співвласника; заставоутримувач має переважне право перед іншими кредиторами заставника на задоволення своїх вимог за рахунок вартості заставленого майна тощо. Ці права своєрідні, оскільки виходять за рамки принципу рівності суб'єктів цивільних правовідносин. Переважні права мають винятковий характер, оскільки припиняються лише за волевиявленням самого суб'єкта, або в зв'язку із закінченням преклюзивних строків. Так, переважне право купівлі частки у спільній частковій власності, припиняється після того, як мине один місяць щодо відчуження нерухомого майна, та протягом десяти днів щодо відчуження рухомого від дня отримання ними повідомлення (ст. 362 ЦК України) тощо. На нашу думку, варто було б також встановити часові межі для здійснення ycix переважних прав, оскільки на сьогодні, наприклад, так i не вирішено питання, коли припиняється переважне право на придбання акцій закритого акціонерного товариства, що продаються іншими акціонерами товариства (ч. 3 ст. 81 ГК України) i, більше того, не вказано, коли ці акції можуть бути відчужені іншим особам. Саме тому, законодавець, встановлюючи переважні права, одразу повинен встановлювати преклюзивні строки їх здійснення, а також i способи їх здійснення та способи відмови від них (наприклад у формі заяви про відмову від свого права).

Варто також зауважити, що в окремих випадках суд може продовжити вказані строки, якщо особа мала поважні причини пропуску таких строків. На сьогодні не існує єдиного підходу щодо «поважності» тих чи інших причин, а тому суд розглядає такі питання на власний розсуд. Так, така поважна, на нашу думку, причина пропуску строку на прийняття спадщини як порушення кримінальної справи щодо безвісно відсутнього спадкодавця, кримінальної справи щодо шахрайства із майном спадкодавця, судами не розглядається як поважна, оскільки виключний порядок прийняття спадщини встановлений цивільним законодавством i в порядку кримінального судочинства це питання не вирішується [76]. Водночас, ми повинні вiдмітити, що в окремих випадках нездійснення особою певних прав може тягнути за собою їх припинення не лише в разі спливу присікальних (преклюзивних) строків, але й у випадках встановлення часових меж здійснення окремих із прав гарантійними строками (строками, протягом яких продавець гарантує якість товару, а це означає, що протягом гарантійного строку покупець має право на безкоштовне усунення недоліків товарів та послуг або ж i на заміну товару чи послуги), претензійними строками i строками позовної давності чи іншими строками захисту цивільних прав.

Отже, можна зробити висновок, розглядаючи питання про здійснення суб'єктивного цивільного права, необхідно звернути увагу i на те, що виходячи із аналізу наукової літератури [77] здійснення суб'єктивних цивільних прав можливе та повинно відбуватись за таких основних умов:

1. Особа повинна бути наділена необхідною правоздатністю щодо власних цивільних прав (обсягом - конкретними правами i змістом - відповідними правомочностями). Наприклад, при укладенні договору про відчуження майна особа повинна бути його власником або ж мати право розпорядження. Не варто також забувати i той факт, що правоздатність як юридичної так i фізичної особи може бути обмежена судом, тому поведінка за її межами вважатиметься протиправною. Такої концепції притримуються i в науковій літературі [78]. Прикладом обмеження правоздатності можна навести рішення суду в кримінальних справах, яке визначає покаранням заборону займатись підприємницькою діяльністю, займати певні посади. Що ж стосується юридичних ociб, то можливість обмеження їхньої правоздатності прямо передбачена ч. 2 ст. 91 ЦК України i можлива лише за рішенням суду.

2. Суб'єкт правовідносин має бути наділений необхідним обсягом дієздатності [79]. Так, у юридичної особи i правоздатність, i дієздатність виникають одномоментно. Зрозумілим є те, що особа, яка не має повної дієздатності не може своїми діями набувати всіх цивільних прав. Водночас існування різноманітних цивільних правовідносин обумовлено неможливістю задоволення інтересу носія права без відповідної поведінки зобов'язаної особи, тобто такої поведінки, яку сама управомочена особа вчинити не в змозі. Тому здійснюючи своє право особа повинна мати можливість розпоряджатися як своєю, так i чужою поведінкою. Для цього носій права повинен бути наділений належним обсягом дієздатності. При недостатньому обсязі дієздатності варто застосовувати інститут представництва (законного чи договірного). Адже деякі з вказаних суб'єктивних прав особа вправі набувати самостійно (майже всі особисті немайнові права), а щодо інших (більшості майнових та зобов'язальних) в її інтересах діють управомочені особи (батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники тощо). У тих випадках, коли особа вчиняє правочин за межами її дієздатності то це, у відповідності із ч. 1 ст. 215 та ч. 2 ст. 203 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.

3. Поведінка щодо здійснення своїх цивільних прав повинна відповідати принципам здійснення суб'єктивних цивільних прав, які визначені не лише правом, а іншими соціальними нормами, зокрема нормами моралі.

1.3 Принципи здійснення суб'єктивних цивільних прав: поняття та види

На сьогодні поняття принципів, в тому числі i щодо здійснення суб'єктивних цивільних прав, тлумачиться у цивилістичній науці неоднозначно. Так, О.О. Красавчиков вважає, що під поняттям «принцип» варто розуміти «визначення начала» [80], С.С. Алексєєв визначає «принципи» як «вихідні нормативно-керівні начала, наскрізні ідеї» [81], Л.С. Явіч вважає їx «керівним відсіком, який пронизує кожну ланку механізму правового регулювання» [82], а ЦК України визначає їх як «загальні засади цивільного законодавства» (ст. 3 ЦК України). Ми вважаємо, що під поняттям «принципи здійснення суб'єктивних цивільних прав» необхідно розуміти основні начала, найбільш загальні керівні положення (засади), що визначають первинні універсальні вимоги до поведінки, вчинюваної особами - володільцями відповідних суб'єктивних цивільних прав, яка спрямована на здійснення вказаних прав та в силу їх законодавчого закрпілення носить загальнообов'язковий характер.

Домінуючою точкою зору у цивільно-правовій науці щодо системи принципів здійснення суб'єктивних цивільних прав є позиція Є.О. Суханова, який виділяє принципи законності розумності, добросовісності, солідарності інтересів і ділового співробітництва [83]. Попри це, в літературі окрім зазначених, розглядаються й інші принципи здійснення суб'єктивних цивільних прав. Зокрема, В.П. Грибанов вказує на такі з них як принцип здійснення суб'єктивного цивільного права у відповідності до його призначення, принцип реальності здійснення суб'єктивних цивільних прав, та принцип економічності [84]. Що стосується зазначених принципів, то вони не можуть бути визнані загальними принципами здійснення всіх суб'єктивних цивільних прав за наступних підстав. Так, принцип здійснення суб'єктивного цивільного права відповідно до його призначення не може бути застосований до цілої низки суб'єктивних цивільних прав. Наприклад, призначення суб'єктивного права власності на книги полягає у отриманні інформації. Якщо ж власник використовуватиме її не за призначенням (розпалювання вогнища тощо), то, з точки зору В.П. Грибанова, поведінка власника визнаватиметься такою, що порушує принципи здійснення суб'єктивних цивільних прав, що є не зовсім правильним. Більше того, здійснюючи одне із альтернативно можливих повноважень можна формально говорити про недотримання повноти принципу здійснення суб'єктивного цивільного права відповідно до його призначення, що також є неправильним.

Що стосується принципу реальності здійснення суб'єктивних цивільних прав, то, на нашу думку, це не є принципом у повному розумінні цього слова. Cкоріше його правова природа більш близька до правової природи юридичних гарантій суб'єктивних цивільних прав. Принцип товариського співробітництва по-перше, характерний лише тим суб'єктивним правам, що здійснюються у зобов'язальних правовідносинах, а це вже заперечує його правову природу як загального принципу здійснення суб'єктивних цивільних прав. По-друге, він є доволі оціночним, що унеможливлює його ефективне застосування, оскільки поняття товариського ствробітництва не тільки не має законодавчо встановлених критеріїв, а й будь-яких інших, усталених ознак, що унеможливлює його формалізацію та об'єктивацію. I, нарешті, по-третє, цей принцип може вступати в серйозні протиріччя із новою системою економічних відносин в Україну, яка базується на засадах свободи підприємницької діяльності та забезпечення конкуренції. За аналогічних підстав не можна розглядати як загальний принцип солідарності інтересів та ділового співробітництва, який сьогодні виокремлюється деякими авторами [85]. Розглядаючи принцип економічності ми також повинні відмітити, що він характерний лише для майнових прав і виключається при здійсненні особистих немайнових прав, що також заперечує його загальну природу.

Аналізуючи дані принципи та положення чинного цивільного законодавства спробуємо сформувати власне бачення на систему загальних принципів здійснення суб'єктивних цивільних прав, до якої варто включити принципи законності, автономії волі, розумності та добросовісності.

Принцип законності здійснення суб'єктивних цивільних прав означає, що здійснення прав можливе лише за умов дотримання вимог чинного законодавства щодо порядку здійснення цивільних прав, використання допустимих засобів і cпocoбів. При цьому можуть використовуватись будь-які способи здійснення цивільних прав, які прямо не заборонені законом [86]. Також варто пам'ятати, що принцип законності включає в себе і передбачений ч. 2 ст. 13 ЦК України обов'язок особи утримуватися від дій, які могли б порушити права інших ociб. Втілення цього принципу можна знайти і в інших нормах цивільного законодавства. Так, за договором банківського рахунку банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами (ч. 2 ст. 1066 ЦК України), що, в свою чергу, є гарантією недопущення обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, які знаходяться на його рахунку (ст. 1077 ЦК України). Цей же обов'язок передбачається і в ст. 17 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, де він закріплений як «Заборона зловживання правом» і виражається у неможливості тлумачення норм Конвенції як таких, що надають будь-якій державі, групі або ocoбi будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції.

Ще одним принципом здійснення суб'єктивних цивільних прав є принцип автономної волі [87], який закріплено у ч. 1 ст. 12 ЦК України. Він означає, що суб'єкти цивільного права без будь-якого стороннього впливу i можливого тиску обирають варіанти дозволеної поведінки, які полягають у реалізації належних їм правомочностей, що складають відповідне суб'єктивне право [88]. Тобто ніхто, окрім самого носія права, не може вирішувати питання про здійснення чи не здійснення суб'єктивного цивільного права та часу, коли дане право повинне бути здійснено. Носій суб'єктивного права повинен сам (за винятком випадків обмеження або позбавлення дієздатності, а також законного або договірного представництва) приймати рішення про доцільність, вигідність, порядок та способи здійснення даного права в кожному конкретному випадку. При цьому важливим є також i те, що до змісту даного принципу повинна входити також i можливість надання ocoбi права прийняття рішення щодо виникнення, або відмови від виникнення окремих суб'єктивних прав. А це означає, що особа має можливість в переважній більшості випадків самостійно вирішувати чи вступати їй у цивільні правовідносини, чи відмовитись від вступу в них, а також змінити чи припинити участь у таких правовідносинах.

Варто відмітити i той факт, що одним із способів здійснення суб'єктивних цивільних прав, який також характеризує принцип автономії волі, є передбачена ст. 12 ЦК України можливість відмови від свого права. При цьому, як зазначається в цій же статті, відмова від права власності на транспортні засоби, тварини, нерухомі речі здійснюється у встановленому законодавством порядку. Важливим аспектом при розумінні принципу автономії у здійсненні цивільних правовідносин, є положення, відповідно до якого форма відмови від здійснення суб'єктивного права щодо правочину повинна відповідати формі дійсності правочинів відповідно до глави 16 ЦК України. Відмова від правочину вчиняється у такій же формі, в якій було вчинено правочин (ч. 3 ст. 214 ЦК України).

Одним із основних видів майнових прав є право власності. Відмова від нього відбувається, коли особа заявляє про це або вчиняє інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. Якщо ж таке майнове право підлягає державній реєстрації (право на нерухоме майно, холодну, газову, вогнепальну зброю та спецзасоби тощо), то право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру, якщо ж ні, то з моменту вчинення відповідних дій (ст. 347 ЦК України). Не вирішеним на сьогодні залишається питання про порядок відмови права власності на тварин. Але, здійснивши аналіз Положення про реєстр тварин, затверджене Наказом міністерства аграрної політики України від 17.09.2003 №342, та ряд інших нормативно-правових актів можна зробити висновок, що в зв'язку із тим, що в окремих випадках право власності на тварин підлягає реєстрації в установленому порядку, то i відмова від тварин повинна відбуватись у відповідності та з дотриманням правил їх реєстрації.

Положення ч. 3 ст. 12 ЦК України поширюється лише на майнові права, їх економічний зміст [89]. I це є правильним з огляду на правову природу та характерні ознаки даної категорії прав, однією з яких є їx відчужуваність. В той же час здійснення особистих немайнових прав є значно вужчим за способами здійснення, що напряму пов'язано з їx невідчужуваністю (ст. 269 ЦК України). Водночас потрібно відмітити, що далеко не від ycix майнових прав особа може відмовитись керуючись виключно власною волею. Так, наприклад, опікун може здійснювати майнові права підопічного в його інтересах, але не може відмовитись від цих прав без дозволу органів опіки і піклування (п. 1 ч. 1 ст. 71 ЦК України) навіть у тих випадках, коли вони завдають незручностей, оскільки зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах (п. 1 ч. 1 ст. 71 ЦК України).

Ще одним принципом здійснення суб'єктивних цивільних прав, на нашу думку, є принцип розумності і добросовісності. При цьому, важливим у цьому аспекті є те, що саме розумність та добросовісність поведінки носія цивільного права при його здійсненні презюмується (ч. 5 ст. 12 ЦК України). Водночас, якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Ці поняття є оціночними i в законодавстві України не розкриваються, оскільки не існує чіткого критерію визначення, які ж саме діяння варто вважати добросовісними та розумними, тому санкції, передбачені ЦК України за недобросовісність чи нерозумність, можуть наступати лише після встановлення судом недобросовісності чи нерозумності поведінки особи.

Поняття «розумності» в радянському цивільному законодавстві не використовувалось i вперше, у теперішньому його розумінні, «закріпилось у Цивільному кодексі України 2003 року, але ні в самому кодексі ні в будь-яких інших нормативних актах це поняття не розкривається. Тому спробуємо розкрити його зміст стосовно здійснення суб'єктивних цивільних прав.

Саме поняття «розумний» i його правове наповнення було рецепійовано з англо-американського права. Тлумачиться даний термін через категорії «розумна людина» (reasonable man), «звичайний громадянин» [90], при цьому залишаються невирішеними такі питання: який критерій відбору варто застосовувати для визнання особи розумною, i чи yci діяння такої особи є розумними.

Окремі автори підтримують думку, що розумними ватро вважати діяння, які б учинила особа з нормальним, середнім рівнем інтелекту, знань та життєвого досвіду [91], але при цьому чомусь випускають з поля зору визначення таких понять, як «середній рівень інтелекту, знань, життєвого досвіду». Тобто, знімаючи одну проблему, ставлять іншу. Ми вважаємо, що поняття розумності поведінки не можна виводити із абстрактної особи та її можливої поведінки, оскільки в такому випадку всі, хто наділений рівнем інтелекту нижче середнього (психічно хворі, недоумкуваті), недостатнім рівнем знань (учні та студенти) та життєвого досвіду (діти та молодь) будуть вважатись такими, що діють нерозумно. Було б доцільніше до кожного окремого випадку застосовувати відповідний критерій розумності. Так ч. 3 ст. 122 ЦК України передбачає припинення права на ведення справ у товаристві, якщо було виявлено його нездатність до розумного ведення справ. У даному випадку не можна з впевненістю висловити думку про те, що для визнання поведінки розумною при веденні справ у товаристві достатньо мати середній рівень інтелекту, знань та досвіду. I в той же час для незаподіяння шкоди іншим особам не обов'язково бути наділеним зазначеними характеристиками, для цього достатньо лише розуміти значення своїх дій, керувати ними, а це притаманно переважній більшості осіб. Необхідно також зазначити, що принцип розумності, як зазначає В. I. Ємельянов, поширюється не лише на фізичних ociб але й на органи юридичних ociб [92], а вони не наділені ні інтелектом, ні знаннями, ні досвідом, тому i стосовно них при встановленні розумності їx поведінки виникатиме ціла низка проблем. Одразу ж постає питання про розумність поведінки тих юридичних ociб, які займаються новими або ж специфічними видами діяльності. Насамперед, це відсутність мoжливocтi порівняння з іншими аналогічними особами, а також постановка питання про розумність самої діяльності такої особи.

Говорячи про «розумність», варто зазначити, що законодавством України дане поняття застосовується не лише по відношенню до поведінки (дії чи бездіяльності) особи, а й щодо ціни товарів i послуг (наприклад, ст. 353 ЦК України передбачає розумну плату за використання майна, ст. ст. 903, 916, 931 ЦК України - розумну плату за надання послуг, ст. 1232 ЦК України - розумні витрати, тощо), а також строків виконання зобов'язань (наприклад, ст. ст. 666, 670, 672, 678, 680, 684, 688 ЦК України).

Визначення «розумності» плати та строку на сьогодні віддаються на розсуд суду. Тому суд, при необхідності визначення «розумності», може керуватись такими основними положеннями:

- щодо розумної плати варто брати за основу ту суму, яка відповідає звичайній ціні за такий же товар чи надання таких же послуг. Звичайна ціна, в свою чергу, визначається у відповідності до Закону України «Про оподаткування підприємств». Для визначення звичайної ціни товару (poбiт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. При цьому враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів, (наприклад, обсяг товарної партії) строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну; умови договорів на ринку ідентичних (у paзi їx вiдcyтнocтi - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність мiж такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. Враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни; знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; наданням дослідних моделей i зразків товарів з метою ознайомлення з ними cпoживaчiв. Якщо товари (роботи, послуги), ідентичні (за їх відсутності - однорідні) товарам (роботам, послугам), стосовно яких визначається звичайна ціна, прилюдно пропонуються до продажу, або мають ціни, встановлені на організованому ринку цінних паперів, або мають біржову ціну (біржове котирування), визначення звичайної ціни у встановленому в абзаці першому цього підпункту порядку здійснюється із врахуванням вказаних факторів;

- що стосується розумного строку, то необхідно виходити з того терміну, який необхідний для вчинення певних дій за звичайних, нормальних умов. При цьому варто враховувати технологічні процеси, час, необхідний для транспортування, створення речей чи надання послуг. Зрозуміло ж, що розумним строком капітального ремонту peчі, переданої у найм (ст. 776 ЦК України) не може дорівнювати одній годині i в той же час строк понад 2-3 роки теж можна вважати нерозумним.

Наступним принципом є принцип добросовісності. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК України, ми можемо зробити висновок, що поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвиність» i, навпаки, «недобросовісність» із «виною» [93]. Такий висновок можна зробити з того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, ч. 3 ст. 39 ЦК України), а оскільки обов'язковим елементом настання відповідальності є вина, то ми вважаємо, що такі діяння є винними. Окремі санкції, які можуть покладатись на недобросовісну (винну) особу, передбачені i в ЦК України. Це наприклад, відшкодування моральної шкоди (ст. 39 ЦК України), настання або зміна її прав i обов'язків (ст. 212 ЦК України), позбавлення певного майна та доходів (ст. 390 ЦК України) тощо.

Виходячи з цього, стає зрозуміло, що на ociб, які діють добросовісно, не може бути покладено негативні наслідки при здійсненні ними своїх суб'єктивних прав. Тому ЦК України надає їм певні гарантії. Так, ч. 1 ст. 330 ЦК України передбачає, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього. Але ч. 2 ст. 390 ЦК України одразу встановлює i межі цього права, які полягають у праві власника майна вимагати від добросовісного набувача, окрім повернення майна, ще й передання всіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.

Звісно, якщо особа є добросовісним набувачем, то і її права повинні бути певним чином захищені, тому ч. 3 i 4 ст. 390 ЦК України наділяє добросовісного набувача правом вимагати від власника майна відшкодувати необхідні витрати на утримання, збереження майна, що були здійснені ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів, i правом залишити coбi здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Новелою цивільного законодавства стало введення норми, яка дозволяє добросовісним особам набувати у власність окремі види майна у зв'язку iз терміном володіння. Ст. 344 ЦК України передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном i продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність).