Зловживання суб’єктивним цивільним правом

Ми не поділяємо думку законодавця щодо можливості переходу права власності на майно в зв'язку iз так званим «добросовісним» володінням та користуванням, оскільки вважаємо, що особа, яка володіє i користується таким майном в силу об'єктивних та суб'єктивних обставин, не може визнаватись такою, що діє добросовісно, якщо нею не вичерпано можливостей для повернення такого майна власнику. Адже іноді можуть виникати ситуації, коли власник забуває про право власності на своє майно або на тривалий час втрачає зв'язок з ним (особливо щодо рухомого майна, зокрема книг, невеликої побутової техніки, ювелірних виробів), внаслідок чого може зробити хибний висновок про остаточну його втрату; або власнику взагалі невідомо про його право власності на таке майно (у випадку користування спадковою масою, при цьому не знаючи, що вона належить йому). Тому володіння i користування майном третіми особами не може називатись добросовісним, якщо вони приховують від власника інформацію про місце знаходження їхнього майна, або ж про право власності на таке майно.

Що ж стосується нерухомого майна, то ми вважаємо, що в даному випадку добросовісного володільця взагалі не може існувати, оскільки усе нерухоме майно перебуває у державній (в широкому розумінні) або приватній власності, яке, в свою чергу, підлягає державній реестрації, а тому, як вірно зазначає О.В. Воронова, власник нерухомого майна є завжди відомим [94]. По відношенню до державної власності, на нашу думку, володілець завжди вважатиметься недобросовісним, оскільки володіння i користування без належного дозволу є незаконним, а з дозволом - не має сенсу говорити про поняття набувальної давності. Що ж стосується приватної власності, то після припинення юридичної особи в абсолютній більшості випадків знаходить свого нового власника (це пов'язано iз процедурою реорганізації та ліквідації). Якщо ж нерухомість перебувала у власності фізичної особи, то ЦК України (при відсутності заповіту) передбачена надзвичайно велика (порівняно із ЦК УРСР) кількість черг спадкування за законом. I навіть при спадщини знаходиться власник - територіальна громада. Навіть якщо нерухоме майно було визнане безхазяйним (ст. 335 ЦК України), то i в цьому випадку, як вірно зазначає О.В. Воронова, право власності на безхазяйне нерухоме майно, у відповідності iз законом України «Про місцеве самоврядування в Україні може набуватись тільки суб'єктами комунальної власності [95]. Отже, володіння та користування таким майном іншими особами варто вважати незаконним, а тому i недобросовісним.

Варто також вказати i на те, що на сьогодні дана норма ще не може бути застосована, оскільки, як вірно було зазначено у Постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 16 серпня 2005 року: «Згідно з ч. 1 ст. 344 Цивільного кодексу України, право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається за рішенням суду, зокрема, у випадку, коли особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном, продовжує відкрито, безперервно володіти ним протягом десяти років, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Відповідно до п. 1 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 р., а п. 8 цих положень встановлено, що правила ст. 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом. Таким чином, визнання права власності за набувальною давністю не може мати місця раніше 1 січня 2011 р.» [96]. Тому, враховуючи усе вищезазначене пропонуємо виключити iз ч. 1 ст. 344 ЦК України слова «нерухомим майном протягом десяти років або» та викласти її у наступній редакції: «Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном i продовжує відкрито, безперервно володіти рухомим майном протягом п'яти років набуває право власності на це майно (набувальна давність) за умови, якщо нею було вжито ycix необхідних заходів по виявленню законного власника, які не принесли результату, якщо інше не встановлено цим Кодексом.»

Наостанок хотілось би зазначити, що принцип розумності та добросовісності має визначальну роль у країнах iз англо-саксонською системою права, де одним iз основних джерел права є прецедент. На його основі можна з впевненістю визначати добросовісність чи недобросовісність у поведінці особи у кожному конкретному випадку, але у зв'язку iз тим, що українська правова система тяжіє до романо-германської гілки, то i застосування для цивільного права України вказаного принципу може зіткнутися iз низкою проблем.

Отже, можна зробити висновок, що здійснення суб'єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій до вищевказаних принципів. Сукупність даних принципів є обов'язковою для застосування при здійсненні ycix без винятку суб'єктивних цивільних прав. При цьому даний перелік є не лише необхідним, але й достатнім для належного здійснення суб'єктивних прав та інтересів учасників цивільних відносин.

2. Межі здійснення суб'єктивних цивільних прав як цивільно-правова категорія

2.1 Поняття меж та обмежень здійснення суб'єктивних цивільних прав

Конституція України проголошує принцип piвності вcіх i кожного у можливості здійснення своїх прав як основоположний принцип формування правової держави України. При цьому забороняється як скасування тих чи інших прав, так i звуження їx змісту та обсягу (ст. 22 Конституції України). Це наштовхує нас на думку, що цінність будь-якого суб'єктивного права полягає не просто в можливості його здійснення, а в можливості його здійснення в певних межах. Ось чому варто погодитись iз П.М. Рабіновичем, який вважає, що у вci часи боротьба йшла не стільки за права, скільки за їx межі (а конкретніше за юридичне закріплення та юридичну інтерпритацію таких меж). При цьому обов'язково необхідно зазначити, що встановлення меж здійснення суб'єктивного цивільного права не є обмеженням самих цих прав, а є лише закріпленням принципу про рівність ycіх людей у своїх правах (ст. 21 Конституції України), а отже, всім повинна надаватись рівна можливість для здійснення своїх прав. Межі права не виключають окремих правомочностей, а лише стримують управомочену особу в здійсненні свого суб'єктивного права. Стримують в чaci, місці, просторі та за деякими іншими ознаками.

Водночас, наявність певних закріплених законодавцем меж свідчить про те, що особа не може здійснювати своє суб'єктивне право абсолютно вільно, вона повинна діяти в межах, які окреслив їй законодавець, формувати свою поведінку у «легітимно визначеному полі». Коли ж особа своїми діями порушує ці межі своїх суб'єктивних прав, то така поведінка повинна тягнути за собою настання передбачених законодавством юридичних наслідків. Саме тому важливим завданням законодавця є чітке встановлення меж здійснення суб'єктивних цивільних прав. Однак цей процес може бути ускладнений низкою проблем.

Так, однією iз проблем, що виникає під час правотворчої діяльності є точність, правильність та єдине розуміння юридичної термінології при застосуванні її суб'єктами правотворчості. В першу чергу це стосується, зокрема i нинішнього тлумачення таких термінів, як «межі» та «обмеження» права при їx застосуванні. Однак законодавець не диференціює ці поняття i застосовує їх як синоніми або ж ототожнює їх. Наприклад, у ст. 48 ЗК України, яка називається «Обмеження діяльності на землях оздоровчого призначення» ми можемо відмітити лише наявність встановлених меж у наступному вигляді: «заборона діяльності, яка суперечить цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості земель оздоровчого призначення», «заборона передачі земельних ділянок у межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони у власність i надання у користування підприємствам, установам, організаціям i громадянам для діяльності, несумісної з охороною природних лікувальних властивостей i відпочинком населення».

Відсутність єдиного розуміння досліджуваних понять виникла також i у правовому регулюванні здійснення права користування чужим майном (встановлення сервітуту), оскільки в даному випадку поняття «межі» та «обмеження» взагалі не розрізняються законодавцем. Адже відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їх договором або актами цивільного законодавства. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (ч. 1. ст. 402 ЦК України), визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном (ч. 1 ст. 403 ЦК України) i не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном (ч. 5 ст. 403 ЦК України), а значить, встановлює межі здійснення права користування чужою ділянкою i межі суб'єктивних цивільних прав власника цієї ділянки. Якщо ж звернутись до норм Земельного кодексу, то відповідно до п. е) ч. 1 ст. 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов'язані дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Тобто, встановлення сервітуту варто розуміти як обмеження здійснення суб'єктивних цивільних прав. Більше того, ст. 110 ЗК України містить ще одне поняття - «обтяження», яке ототожнюється iз «обмеженням», що вносить ще більшої плутанини у можливість правового застосування норм цивільного законодавства.

Як ми бачимо, поняття «межі» та «обмеження» здійснення суб'єктивних цивільних прав застосовуються у законодавстві досить вільно, насправді ж між ними є суттєві відмінності. Неправильність застосування цих термінів іноді призводить до неправильного застосування тієї правової норми, в якій вони містяться.

Досліджуючи етимологію зазначених понять ми бачимо, що слово «межа» означає границю, рубіж, останній крайній ступінь, грань чого-небудь, вищу ступінь, ідеал, уявну повноту чого-небудь, означає обсяг чого-небудь; допустиму норма чого-небудь дозволенного [98]. В поняття «межі права» ми вкладаємо всі ті можливості, які особа здатна для себе набути в зв'язку iз юридичним закріпленням її прав. Важливим аспектом при дослідженні даної проблеми є відокремлення змістовного наповнення такого поняття як «межі здійснення права». Іноді поняття «межі» i «обмеження» можуть ототожнюватись, але, на нашу думку, «межами здійснення права» варто вважати передбачені актами цивільного законодавства чи правочином способи, якими управомочена особа може набути ті можливості, що містяться в юридичному закріпленні цих прав.

Одним iз проблемних питань є те, що деякі правові норми надають ocoбi конкретні права, але не містять (або містять недосконалий) механізм їх здійснення, тому виникає своєрідний правовий вакуум, коли особа юридично наділена правом, але фактично не може його здійснювати через відсутність належних «меж здійснення». Відсутність таких меж по cyтi означає лише декларативний характер проголошеного права. Типовим прикладом такого декларативного права є, наприклад, право на безпечне для життя i здоров'я довкілля (ст. 293 ЦК України), яка надає фізичній ocoбi право на належні, безпечні i здорові умови проживання. В той же самий час держава, внаслідок дефіциту державного житлового фонду, не в змозі забезпечити не те що належні, безпечні i здорові умови проживання, а й взагалі створити умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду житло (ст. 47 Конституції України). Це ще раз підтверджує, що на сьогодні в Україні при законотворенні відбувається порушення одного з основних правових принципів - юридичної симетрії, який полягає в тому, що правам особи кореспондує обов'язок держави по забезпеченню можливостей для їх здійснення та нагляду за їх не порушенням, окрім цього за невиконання даного обов'язку повинна наступати відповідальність. Держава повинна відповідати перед особою, права якої були порушені, або по відношенню до якої були створені умови, що унеможливили здійснення її права. При цьому не має різниці чи було це вчинено стосовно конкретної особи (неправомірне порушення права на особисту недоторканість представниками держави), чи до групи ociб (порушення права на ciм'ю), або ж щодо усього населення України (право на безпечне для життя i здоров'я довкілля). Ч. 2 ст. 3 Конституції України передбачає, що утвердження i забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Якщо ж держава не може виконати свій основний обов'язок, то вона повинна нести відповідальність перед yciм українським народом в цілому та перед кожним громадянином зокрема.

Переходячи до питання «обмежень суб'єктивних цивільних прав» варто зауважити, що необхідність їх існування обумовлена об'єктивними закономірностями існування i розвитку людини, суспільства в цілому, i тих відносин, що є предметом цивільно-правового регулювання. Так, оскільки людина є істота біологічна, то в системі цивільного законодавства потрібні обмеження, які б мали на меті її біологічного начала; оскільки людина - є icтотoю соціальною - це, в свою чергу, обумовлюється необхідністю встановлення обмежень з метою захисту прав i iнтересів інших ociб; оскільки людина є icтотa духовна, то icнує необхідність у обмеженнях з метою захисту моральності [99].

Розглядаючи поняття «обмеження» варто відмітити, що з етимологічної точки зору воно означає «утиски, що обмежують права, можливості», водночас «обмежувати» означає «стискувати відомими межами, умовами, поставити в які-небудь рамки, границі, встановлювати певні межі чого-небудь» [100]. Що ж стосується тлумачення терміну «обмеження права» (в т.ч. «обмеження здійснення права»), то під обмеженням у загальнофілософському ceнci необхідно розуміти «процедуру звуження обсягу поняття, що пов'язана iз розширенням його змісту, який складається в переході від даного поняття до менш загального (підпорядкованого) поняття, тобто до поняття, обсяг якого складає лише частину обсягу вихідного (того, що підпорядковує) поняття. Обмеження поняття можна розглядати як результат розширення змісту вихідного поняття за рахунок введення в нього обмежуючих ознак, тобто ознак, що належать не всім предметам обсягу вихідного поняття (зокрема, ознак, що не утримуються, у явній або неявній формі, в ознаках, за якими здійснене виділення обсягу вихідного поняття), але сумісних з цим поняттям» [101]. Відповідно під обмеженням здійснення суб'єктивного права варто розуміти звуження поняття здійснення суб'єктивного права, яке пов'язане iз розширенням його змісту, що здійснюється за рахунок введення обмежувальних ознак, які належать не всім предметам обсягу поняття свободи, але сумісних з цим поняттям.

Аналізуючи чинне законодавство, варто зауважити, що на сьогодні не склалось єдиного підходу щодо тлумачення терміна «обмеження права». Taкi випадки можна знайти навіть i у Конституції України. Зокрема ст. 157 вживає термін «обмеження права» як «встановлення меж» («Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав i свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України»), а ч. 2 ст. 24 розуміє «обмеження права» як «дії третіх ociб направлені на унеможливлення здійснення свого суб'єктивного права в повній мipi» («Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками») тобто звуження змісту та/або обсягу прав. Тому тлумачення вказаного терміну як «встановлення меж права» не може бути нами застосоване для юридичної характеристики поняття «обмеження права» (хоча саме так воно i застосовується у більшості випадків при нормотворчій діяльності).

Практичне значення меж та обмежень здійснення суб'єктивних цивільних прав найбільш повно, на думку Н.Є. Болвачьової, розкривається через аналіз сутності способів правового регулювання. У тeopiї права загальновизнано, що система правового регулювання суспільних відносин є тріадою способів, що складається iз дозволів, заборон i позитивних зобов'язувань. Однак у юридичній літературі деякими авторами поряд iз зазначеними способами пропонується ще четвертий cпociб правового регулювання - праві обмеження [102] (не плутати iз «обмеженням здійснення суб'єктивних цивільних прав»). Так, А.Г. Братко стверджує, що «заборони й обмеження - два різних способи правового регулювання суспільних відносин» [103]. На його думку, основна відмінність між цими поняттями полягає в тому, що «заборони за своїм змістом вказують на юридичну можливість певної поведінки, що фактично можлива, у той час як правове обмеження є не тільки юридично, але фактично неможливим варіантом поведінки» [104]. На відміну від заборони правове обмеження в принципі неможливо порушити. В цілому ж під правовим обмеженням він розуміє «позбавлення або звуження суб'єктивного права» [105]. Аналізуючи питання обмежень, видатний російський вчений С.С. Алексеев вказує, що дані питання, це «…питання не про способи, а про обсяг регулювання, про icнуючі у ociб межі прав, що характеризують результат юридичного регулювання. Досягається такий же результат… шляхом звуження дозволів, нових заборон, додаткових позитивних зобов'язувань» [106] Подібність між поняттям обмежень та заборон вбачають також i iнші автори, які вважають що «обмеження близьке до заборони, однак воно розраховано не на повне витиснення тих або інших суспільних відносин, а на утримання його в рамках, які жорстко обмежуються, i т.д.» [107].

Важливе значення при визначенні обмежень повинне відводитись i їх нормативно-текстуальному вираженню. Дана нормативна об'єктивованість вказаних обмежень повинна відбуватись через норми-заборони та норми-зобов'язування.

Розглядаючи зобов'язування як cпociб правового впливу на цивільно-правові відносини в літературі правильно відзначається, що вони віднаходять вираження у «покладанні на ociб юридичних обов'язків активного змісту, тобто в обов'язках конкретизованого характеру - обов'язках тих або інших ociб побудувати свою активну поведінку так, як це передбачено в юридичних нормах» [108]. При цьому «у позитивних зобов'язуваннях, що є істотними засобами правового регулювання, виражена переважно його активнодіюча, динамічна сторона [109]. Окрім цього, автори звертають увагу, що для «позитивних зобов'язувань… характерно свого роду «нове обтяження: особам пропонується зробити те, що вони, мабуть (якби не було такого обтяження), i не зробили б або зробили б не так, не в тому обсязі» [110]. У зв'язку з чим «позитивні зобов'язування при всій їх безсумнівній соціальній значимості все-таки утворять той шар правової матерії, що ближче… до периферії правової системи, чим до її глибин, тобто до тих її ділянок, де право не просто контактує з державною владою, а ніби перемішано з нею, знаходиться в зоні її домінування» [111].

Але, як вірно зазначає Н.Є. Болвачьова, остання позиція видається небезспірною, оскільки позитивні зобов'язування, по-перше, виступаючи однією iз зовнішніх форм обмежень, є гарантією суб'єктивного права. Оскільки суб'єктивне право є головним, основним ядром права, то відповідно необхідні умови для реального існування суб'єктивного права - позитивні зобов'язування ніяк не можуть знаходитися в площині правової матерії, відмінної від площини існування суб'єктивного права [112]^: По-друге, позитивні зобов'язування - це не «нове обтяження» для суб'єкта, а створена законодавцем модель визначеної поведінки, яка відповідає специфіці правовідносин, меті правового регулювання в цілому. I якщо в рамках диспозитивних норм сама норма надає суб'єктам можливість вибору, то в рамках норм-зобов'язувань норма вказує на конкретно визначений необхідний вapiaнт поводження. При цьому варто відмітити, що «чим точніше сконструйовано в нормі модель правовідносини, чим повніше перекладені економічні й iнші категорії на мову юридичних понять прав, обов'язків i їхнього співвідношення, тим ефективніше реалізація норми у правовідношенні» [113]. Відповідно i надалі «реалізація норми у правовідношенні показує, наскільки повно i точно визначені в нормі головні, типові риси даного відношення, наскільки реальна норма» [114], наскільки створена законодавцем форма відповідає об'єктивно виявленому змістові.

Важливим у цьому аспекті є визначення призначення позитивних зобов'язувань як однієї iз форм обмежень. Розглядаючи це питання, Т.А. Мєчєтіна пише, що «якщо виходити з формальної сторони питання i розглядати обов'язки з точки зору їхньої правомірної дії, то, у даному випадку, обов'язок може виступати радше стимулюючим, ніж обмежуючим фактором. Але якщо ж за основу розгляду даного питання взяти проблему задоволення конкретних iнтepeciв конкретних суб'єктів права, то невідворотно слідує висновок про те, що позитивні зобов'язування в більшій мipi пов'язані з примусом, а не зi стимулюванням поведінки суб'єктів» [115]. Вразливість вказаної позиції полягає в тому, що в рамках цивільного права позитивні зобов'язування якщо i можуть розглядатись як стимулюючі засоби, то лише iз тiєї точки зору, що вони є певною моделлю поведінки, яка зафіксована законодавцем в нормі права i слідування якій пропонується здійснити суб'єктам. Окрім того, примус в цивільному праві реалізується в рамках охоронного правовідношення, в основі виникнення якого лежить цивільне правопорушення. При цьому, відмічає О.С. Іоффе як i в будь-якій галузі права, примус у цивільному пpaвi застосовується лише державою. Проте «сама держава як сила, що стоїть за правовими нормами та забезпечує їх дотримання, вимагає від громадян виконання покладених на них обов'язків. Коли ж регулювання поведінки людей здійснюється не правовими нормами безпосередньо, а… за допомогою суб'єктивних прав, то право вимоги певної поведінки від зобов'язаних ociб належить в першу чергу не державі безпосередньо, а особам, що наділені суб'єктивними правами. Держава в цьому випадку не висуває безпосередніх вимог зобов'язаним особам, а забезпечує здійсненість вимог, що заявлені управомоченими» [116].

Таким чином, цінність позитивних зобов'язувань проявляється саме в тому, що вони є засобами, за допомогою яких гарантується реалізація суб'єктивного права шляхом пред'явлення вимоги про здійснення певних дій насамперед самою управомоченою особою. Однак, в спеціальній літературі існують i iншi підходи щодо розуміння функціонального призначення. Зокрема, О.В. Малько, виділяючи превентивну функцію обмежень, вважає, що «саме призначення правових обмежень (коли незабаром буде визнано їхній превентивний характер) насамперед не ущемити свободи, а звузити свободу і стримати реалізацію антисуспільних iнтересів ocoбистостi» [117]. Проте видається, що мету дії обмежень неприпустимо розглядати як з точки зору обмеження свободи, так і з точки зору її звуження. Обмеження за своїм функціональним призначенням в праві виступають як засоби, що забезпечують можливість реалізації свободи, i спрямовані тим самим на формування її змісту i збереження її обсягу. В свою чергу, iнші автори виходять iз того, що правові обмеження варто визначати як «правові засоби, спрямовані на утримання суб'єкта права у визначених рамках з метою упорядкування суспільних відносин шляхом забезпечення iнтересів контрсуб'єкта». Крім того, ними відзначається, що обмеження «виражають собою негативну мотивацію» [118]. Однак, i з таким розумінням обмежень важко погодитися. По-перше, як уже відзначалося, поряд з негативною мотивацією обмеження містять у coбi i позитивні мотивації, що міститься у позитивних зобов'язуваннях. По друге, встановлені обмеження забезпечують не тільки інтереси «контрсуб'єкта», але і права та законні iнтереси кожного учасника цивільного правовідношення. I нарешті, варто відмітити, що «впорядкування cycпiльних відносин» за допомогою обмежень здійснюється шляхом створення законодавцем визначених моделей поведінки, що включають у себе негативну і позитивну мотивацію і наділених у форму імперативних норм, але ніяк не шляхом забезпечення інтересів «контрсуб'єкта». У формуванні інтересів суб'єктів з метою забезпечення їхнього балансу в суспільстві вбачає функціональне призначення обмежень Т.А. Мєчєтіна [119]. В принципі зазначена мета відповідає функціональному призначенню обмежень. І тому, варто погодитись із висловленою в літературі думкою, що досягнення вказаної мети за допомогою правових обмежень за своєю сутністю є одним з засобів досягнення основної, головної мети цивільного права - гарантованості суб'єктивного права, забезпечення свободи кожному учасникові цивільного правовідношення [120].

2.2 Зміст і обсяг суб'єктивного цивільного права

цивільний обмеження право суб'єктивний

Категорії «межі» та «обмеження» насамперед стосуються кількісних та якісних показників права, які розглядаються в юридичній науці через дві основні складові суб'єктивного права - зміст і обсяг суб'єктивного права. Саме вони і визначають кількісні та якісні показники можливої поведінки суб'єкта права, а звуження хоча б однієї із цих складових призводить до обмеження права.

Як вже зазначалось нами вище, під змістом суб'єктивного цивільного права ми розуміємо правомочності, що його складають. При цьому, необхідно виділити «зміст права в цілому», який включає усю сукупність суб'єктивних прав, що надані окремій особі (це всі конституційні, цивільні, трудові та інші права); та «зміст окремих суб'єктивних прав», що включають увесь перелік тих правомочностей, що властиві лише для конкретного суб'єктивного права (так, змістом окремого суб'єктивного права власності буде загальновідома «тріада» - право володіння, користування та розпорядження об'єктом права власності).

Обсягом права є конкретна поведінка (як активна, так і пасивна), яка необхідна для реалізації тих правомочностей, що своєю сукупністю складають зміст права.

Слушною є думка проф. П.М. Рабіновича, який вважає, що звуження змісту прав особи завжди спричинює звуження обсягу. Зміни ж у обсязі прав особи не завжди (не обов'язково) викликають зміни у змісті права [122]. Допустимо, що укладаючи договір позички особа в умовах зазначила, що користуватиметься даною сумою виключно для придбання техніки - це є звуженням обсягу правомочності розпорядження своїм майном, але не звуженням самої правомочності розпорядження. Якщо ж особа відмовляється від свого повноваження, наприклад, від права розпорядження за договором довічного утримання (гл. 7 ЦК України), то в такому випадку відбувається звуження обсягу права власності, оскільки повністю виключається одна правомочність - розпорядження, а з нею і увесь обсяг цієї правомочності. Частково одномоментне звуження обсягу і змісту може мати місце також і при встановленні різного роду сервітутів (гл. 32 ЦК України).

Розглядаючи питання меж та обмежень суб'єктивних цивільних прав, не можна обійти стороною також і того питання, що зміна (як звуження так і розширення) змісту і обсягу суб'єктивних цивільних прав особи залежить від двох основних чинників: об'єктивних і суб'єктивних.

Говорячи про об'єктивні чинники, ми маємо на увазі ті з них, які не залежать безпосередньо від волі конкретної особи - носія суб'єктивного права, це, зокрема, норми права. Завдяки їм встановлюються «межі права» та/або «межі здійснення права». Як вже зазначалось нами вище, ст. 22 Конституції України містить положення, відповідно до якого вказується, що при прийнятті нових законів чи внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод. Якщо буквально тлумачити дану норму, то ми бачимо, що законодавець може лише розширювати існуючі права і ні в якому разі не звужувати їх. Виходячи із такого розуміння положень Конституції можна зробити висновок, що «межі права» та «межі здійснення права» можуть встановлюватись лише у двох випадках: для врегулювання окремих правовідносин, що ще не були врегульовані та у випадку розширення прав особи. Тому при прийнятті законів, що звужують обсяг та (або) зміст прав особи, може ставитись питання про їх неконституційність. Але це не так. Ст. 22 Конституції має істотний недолік, приховану небезпеку, яка може відкритись у будь-який час. Адже будь-який закон встановлює нові, конкретно визначені межі здійснення суб'єктивних цивільних прав і іноді вони є вужчими, аніж попередні. Недопустимість звуження меж здійснення суб'єктивних цивільних прав може призвести до припинення еволюції цивільного законодавства. Тому, на нашу думку, варто переглянути підхід то розуміння ст. 22 Конституції України та розуміти недопустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод лише по відношенню до прав і свобод людини і громадянина, що закріплені Конституцією.

Межі об'єктивні, оскільки вони не залежать від волі суб'єкта й інших осіб, а визначені законом [123]. Їх можна назвати об'єктивними ще і тому, що жодна правова система не може обійтися без проголошення загальних правил і встановлення виключень з цих правил. Особливо в приватній сфері, в сфері, де панує (повинна панувати) автономія волі. Цій автономії повинні встановлюватися визначені межі - межі здійснення суб'єктивних прав. Тому не можна погодитись із У. Маттеі, який розглядаючи ст. 544 ЦК Франції, що дозволяє обмежувати суб'єктивне право власності «законами чи регламентами», досить іронічно визначає: «Це типово французький підхід до права: дати загальне і широке формулювання і відразу заявити про наявність невизначеної кількості виключень, нітрохи не турбуючись про те, який вплив останні будуть мати на загальне правило» [124]. Ця позиція обґрунтовано, і, на нашу думку, правильно, критикується Б.М. Гонгалом, який вважає, що підхід, висловлений У. Маттеі, є проявом особливостей юридичного мислення. З одного боку, юрист прагне до граничної точності вичерпного переліку (усього і вся), раз і назавжди встановленої визначеності. Саме тому іноді говорять про те, що юриспруденція те саме, що математика. З іншого боку, будь-який юрист знає, що немає нічого встановленого раз і назавжди. По тій простій причині, що життя багатогранне і різноманітне. Навіть убивство, що не допускається біблійною заповіддю і законодавством, у деяких випадках не вважається злочином [125].

Щодо суб'єктивних чинників, то вони залежать від волі конкретних осіб, які вступають між собою у певні відносини. Це пов'язано в першу чергу із тим, що обмеження прав - суб'єктивні. Вони залежать від заснованої на законі волі осіб чи судових органів [126]. Саме суб'єктивні умови визначають «обмеження права» та «обмеження в здійсненні права». Зміна обсягу і змісту суб'єктивних прав залежить від поведінки і волевиявлення осіб і має звужувальний характер або ж навіть і повне вилучення окремих правомочностей зі змісту права. При цьому «обмеження» виникають внаслідок волевиявлення іншої особи чи рішення суду. Таким волевиявленням ми вважаємо діяння, які безпосередньо можуть бути і не направлені на обмежуване суб'єктивне право, але призводять до такого. Так, у випадку вчинення однією особою неправомірних дій щодо іншої (як при вчиненні злочинного посягання на особу) можуть обмежуватись права, що безпосередньо не здійснюються шляхом вчинюваних дій (право на життя та здоров'я нападника). Судові обмеження права застосовуються на розсуд суду при наявності спору. Важливою ознакою обмеження здійснення суб'єктивного цивільного права є те, що воно не залежить від волі носія цього суб'єктивного права.

Одним із типових обмежень права особи є одночасне обмеження права на свободу, права на вільний вибір проживання, права на пересування, а іноді ще й і права власності в зв'язку із застосуванням до засудженого такої міри покарання, як позбавлення волі за вчинений злочин. При цьому ми бачимо, що дії по вчиненню злочину не мають нічого спільного зі здійсненням особою вищезазначених прав. Тобто «обмеження права» виходить не із дій по здійсненню права, а з інших (в даному випадку злочинних) не пов'язаних із правом особи дій. На підтвердження цієї думки можна привести висловлювання О.В. Сауніної, яка вважає, що правові обмеження є правовими стримуваннями протизаконного діяння, що створюють умови для задоволення суспільних інтересів та їхнього захисту від протиправних посягань [127].

Отже, проаналізувавши усе вищевикладене, можна дійти висновку, що «межі здійснення права» відображають позитивний аспект у здійсненні суб'єктом свого права, тобто ними встановлюються можливі (дозволені чи незаборонені) варіанти поведінки суб'єкта, а «обмеження» виражають негативний аспект, а саме - забороняють (звужують чи виключають) окремі можливості для здійснення суб'єктом свого права.

Тому ми пропонуємо застосовувати в законодавстві єдину термінологію Це дозволить зменшити кількість непорозумінь, які виникають при тлумаченні окремих правових норм. У засобах масової інформації неодноразово лунала думка про недоцільність закріплення понять та термінів у законах, оскільки закони тоді перетворяться на словники. Ми не погоджуємось із цією думкою, оскільки вважаємо, що основні поняття, а тим паче ті, які мають два і більше значень, як-от: «межа» та «обмеження» обов'язково повинні бути закріплені на законодавчому рівні та із вказаним для них значенням для застосування.

Размещено на Allbest.ru