Свої процесуальні права потерпілий може реалізовувати як самостійно, так і через свого представника або разом з представником. Потерпілий може мати представника в кримінальному процесі, у тому числі й з числа адвокатів, з часу визнання його потерпілим. Представник потерпілого користується тими самими правами, що й потерпілий. Близькі родичі, законні представники, адвокати та інші особи допускаються до участі у справі як представники потерпілого лише за постановою органів досудового слідства, судді або за ухвалою суду.

Процесуальні поняття "потерпілий" і "цивільний позивач" є нерівнозначними. Юридична особа може брати участь у справі тільки в якості цивільного позивача, тоді як громадянин може одночасно бути і цивільним позивачем, і потерпілим. Обсяг прав потерпілого (ст.49 КПК) є ширшим, ніж обсяг прав цивільного позивача (ст.50 КПК). Останній, зокрема, не має права оскаржувати вирок суду у повному обсязі. Потерпілий наділений такими правами, а у справах приватного обвинувачення та справах, у яких прокурор змінює в суді обвинувачення на покращення становища підсудного або відмовляється від обвинувачення, а потерпілий з такою позицією прокурора не погоджується, він вправі навіть підтримувати обвинувачення, причому його участь у справі як обвинувача не позбавляє його прав потерпілого і цивільного позивача [47, 188].

Якщо наслідком вчинення злочину є смерть потерпілого, право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ст.1200 ЦК).

У справі можуть брати участь кілька позивачів або відповідачів, у випадку, якщо предметом спору є спільні чи однорідні права та обов'язки кількох позивачів (відповідачів), або вони виникли з однієї підстави (ст.32 ЦПК України).

1.4 Процесуальний порядок визнання особи цивільним відповідачем у кримінальній справі, його статус як учасника процесу

У кримінальному процесі майнову відповідальність за цивільним позовом, як відомо, несе особа, яка вчинила злочин - обвинувачений. Але в деяких випадках ця відповідальність покладається не на обвинуваченого, а на інших осіб, які називаються цивільними відповідачами. Так, шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи) - якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.

Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язані здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду у частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду.

Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.

У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини [16, 138].

У таких випадках перелічені особи визначаються цивільними відповідачами (ст.51 КПК України), які в силу закону несуть субсидіарну матеріальну відповідальність.

Шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах (ст.1180 ЦК України).

Неповнолітня особа набуває повної цивільної дієздатності відповідно до ст.34 ЦК України з моменту реєстрації шлюбу, яка зберігається і після припинення шлюбу чи визнання його недійсним. Таким чином, з моменту реєстрації шлюбу неповнолітній підсудний самостійно відшкодовує завдану ним шкоду. З цього часу батьки та інші особи не несуть матеріальної відповідальності за дії таких неповнолітніх і не можуть визнаватись цивільними відповідачами, але відповідно до вимог кримінально-процесуального закону законними представниками визнаються і беруть участь у розгляді справи в суді до виповнення підсудним 18-річного віку.

Проте, якщо батьки (усиновителі) чи піклувальники дали згоду на набуття неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст.35 ЦК України, на укладення трудового договору, заняття підприємницькою діяльністю), вони відшкодовують завдану неповнолітнім підсудним шкоду, якщо в останнього відсутнє майно, достатнє для відшкодування завданої ним шкоди, і якщо ці особи не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Батьки, позбавлені батьківських прав, зобов'язані відшкодувати шкоду, завдану неповнолітніми, протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав, якщо вони не доведуть, що ця шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських обов'язків (ст.1183 ЦК України).

Отже, згідно зч.1 ст.51 КПК України, як цивільних відповідачів, може бути притягнуто батьків, опікунів, піклувальників або інших осіб, а також підприємства, установи та організації, які в силу закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого. Про притягнення як цивільного відповідача виносять постанову особа, яка провадить дізнання, слідчий [16, 138].

За відсутності пред'явленого цивільного позову не можуть бути у справі і цивільні відповідачі. Як суб'єкт кримінального провадження цивільний відповідач з'являється у справі в той момент, коли слідчий визнає певну особу у цій справі цивільним позивачем.

Одним з прикладів відшкодування шкоди є шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншими об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Особа, яка неправомірно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах (ст.1187 ЦК).

У судовій практиці джерелом підвищеної небезпеки визнається також табельна зброя, яку працівник правоохоронного органу зберігає та використовує на підставі трудових (службових) відносин. Тому шкода, завдана цим джерелом, має відшкодовуватися відповідно до положень ст.1187 ЦК України.

Цивільний відповідач завжди є самостійним суб'єктом кримінального провадження і несе лише майнову відповідальність за дії обвинуваченого у випадках, встановлених законом. Крім того, намагається здійснити вплив на перебіг та результати кримінальної справи в частині цивільного позову.

Цивільний відповідач, який заперечує підстави пред'явленого до нього позову, примикає до захисту такою ж мірою, в якій цивільний позивач примикає до обвинувачення. Тобто, цивільний відповідач спростовує або пом'якшує обвинувачення, допомагаючи тим самим обвинуваченому, підсудному, сприяє обвинуваченому, підсудному в захисті його прав і інтересів. Але він має право вибирати позицію в провадженні по кримінальній справі з урахуванням своїх інтересів, які обумовлені вимогами позовної заяви і можуть повністю не сходитися з інтересами обвинуваченого, підсудного, оскільки в користуванні своїми правами цивільний відповідач самостійна особа і не пов'язана з позицією обвинуваченого, підсудного та його захисника.

Закон гарантує цивільному відповідачеві всю повноту процесуальних прав (ч.2 ст.51 КПК України) для здійснення діяльності щодо захисту від пред'явлених до нього як до відповідача позову: заперечувати проти пред'явленого позову; давати пояснення по суті пред'явленого позову; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються цивільного позову, з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не проводилось, після призначення справи до судового розгляду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки (ст.51 КПК України). Перелік процесуальних прав цивільного відповідача не є вичерпним. Крім них він має ще й інші, зокрема: право давати пояснення, робити заяви, заявляти клопотання і виступати в суді своєю рідною мовою і користуватися послугами перекладача (ст. 19 КПК України); подавати у письмовому вигляді питання, які він бажає поставити експертові при проведенні експертизи в суді (ч.3 ст.310 КПК України); виступати в судових дебатах (ст.268; ч.2 ст.318 КПК України) та деякі інші. Особа, яка провадить дізнання, слідчий і суд зобов'язані роз'яснити цивільному відповідачеві ці права [16, 139].

Цивільний відповідач переважно спрямовує свою діяльність на заперечення усіх пред'явлених йому матеріальних вимог про відшкодування шкоди, що завдана особою, за яку він несе матеріальну відповідальність. Подібне має місце на початку розслідування, коли орган розслідування має обмежений обсяг інформації. Надалі, якщо буде доказана вина обвинуваченого, цивільний відповідач спрямовує свою діяльність на те, щоб відшкодувати лише частково шкоду, а не в повному обсязі.

Як правильно зазначив В.Д. Адаменко, при розслідуванні справи цивільний відповідач може погодитися з позовними вимогами або не визнавати їх повністю або частково. Також під час провадження по кримінальній справі у міру доказування обвинувального тезису цивільний відповідач має право змінити свою позицію.

До процесуальних обов'язків цивільного відповідача належать такі: з'являтися за викликом слідчого, прокурора та суду; дотримуватися порядку під час судового засідання і виконувати розпорядження судді; виконувати постанову про накладення арешту на його майно для забезпечення цивільного позову; пред'являти на вимогу органу, що веде процес, предмети і документи (ст.66 КПК) тощо.

Цивільний відповідач здійснює надані йому процесуальні права як особисто, так і з допомогою представника.

Представником цивільного відповідача не може бути особа, яка брала раніше участь у справі як слідчий чи інший суб'єкт кримінального провадження, а також особа, що є родичем кого-небудь зі складу суду або обвинувача.

Певні труднощі виникають при визначенні належного цивільного відповідача у справах про злочини, вчинені працівниками правоохоронних органів (визнавати відповідачем працівника міліції, служби безпеки, прокуратури тощо чи відповідний правоохоронний орган зі статусом юридичної особи, у трудових відносинах з яким зазначені особи перебувають) [41, 241].

Згідно зі ст.1172 ЦК України юридична або фізична особа повинна відшкодувати шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків. У п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 зазначено: за моральну шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов'язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу, якщо законом не встановлено іншого.

Таким чином, якщо працівник вчинив службовий злочин (з використанням службового становища, як у межах, так і з перевищенням влади та наданих повноважень), майнову відповідальність за заподіяну ним матеріальну і моральну шкоду несе юридична особа - відповідний орган (установа). Якщо шкідливі наслідки настали в результаті вчинення не службового, а іншого виду злочину, навіть за умови, що вчинення службового злочину сприяло цьому (наприклад, вчинення працівником міліції розбою з використанням табельної зброї і службового посвідчення), завдану злочином шкоду відшкодовує підсудний, а не орган, з яким він перебуває у трудових (службових) відносинах.

Про притягнення особи як цивільного відповідача дізнавач, слідчий, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу (ч.1 ст.51 КПК).

Якщо питання про визнання особи цивільним позивачем або відповідачем вирішується у стадії судового розгляду, у протоколі судового засідання робиться відповідний запис, у тому числі і про роз'яснення особам їх процесуальних прав, передбачених ст. ст.50, 51 КПК [41, 242].

Відповідно до ч.1 ст.33 ЦПК України суд, встановивши, що позов пред'явлений не до тієї особи (фізичної або юридичної), яка повинна відповідати за позовом, може за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінити первісного відповідача належним відповідачем.

Розділ 2. Поняття та зміст підстав заявлення цивільного позову

2.1 Цивільний позов як спосіб реалізації принципу публічності на стадії судового розгляду кримінальної справи

Захист цивільних прав - це правомірна реакція учасників цивільних відносин, суспільства та держави на порушення, невизнання чи оспорювання цивільного права з метою припинення порушення, поновлення чи визнання цивільного права або компенсації завданої правомочній особі шкоди.

Під поняттям цивільно-правового захисту слід розуміти передбачену законом вид і міру можливого або обов'язкового впливу на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права [25, 5].

Захист прав людини вимагає надання громадянину, який постраждав від злочину, таких прав, що забезпечуватимуть йому можливість активно захищати свої інтереси в кримінальному судочинстві. Надання потерпілому та цивільному позивачеві широких прав відповідає також і завданню щодо посилення боротьби зі злочинністю. Активно захищаючи свої законні інтереси, потерпілий і цивільний позивач тим самим допомагають слідчому і суду розкрити злочин, викрити винного, справедливо покарати його за вчинене.

Серед передбачених кримінально-процесуальним законом способів захисту порушених злочином майнових прав юридичних осіб і громадян основним є цивільний позов у кримінальній справі (процесі). Згідно зі ст.28 КПК України особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, має право при провадженні у кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою.

Цей спосіб захисту характеризується тим, що його реалізація в кримінальному процесі здійснюється при активній участі сторін цивільного позову, а це, у свою чергу, сприяє більш глибинному дослідженню всіх обставин справи, що стосуються характеру і розміру заподіяної матеріальної шкоди, і правильному вирішенні питання про її відшкодування.

Діючий кримінально - процесуальний закон не містить визначення поняття цивільного позову в кримінальній справі. Дати таке поняття - одна з задач теорії кримінального процесу. Наукова цінність і практичний зміст полягають насамперед у з'ясуванні меж використання позовної форми захисту майнових прав потерпілих осіб, і у відмінності цієї форми (способу) захисту від інших, непозовних способів, передбачених кримінально-процесуальним правом.

У кримінально-процесуальній літературі поки що немає єдності в поглядах авторів, які досліджували чи порушували проблему цивільного позову в кримінальному процесі, щодо цього поняття. Більшість учених з незначними редакційними змінами визначають цивільний позов як вимогу особи, що зазнала матеріальної шкоди від злочину, про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого.

Як бачимо, поняття позову визначається як вимога позивача до відповідача, що за своєю суттю має матеріально-правовий характер. На думку багатьох авторів, цивільний позов у кримінальному процесі є не чим іншим, як матеріально-правовою вимогою позивача до відповідача, заявленою в процесі провадження по кримінальній справі та вирішеною разом із нею [62, 6].

По-іншому визначає цивільний позов Даєв В.Г. На його думку, цивільний позов у кримінальному процесі - це звернення юридично зацікавленої особи або іншої уповноваженої особи до суду з заявою про відшкодування обвинуваченим або особами, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, матеріальної шкоди, заподіяної злочином, що повинно розглядатися в порядку кримінального судочинства.

Отже, автор не заперечує матеріально-правового змісту позову, але суть останнього бачить у зверненні до суду з проханням про розгляд цивільного спору і захист права.

Зінатуллін З. визначає цивільний позов як всю сукупність процесуальних дій і відносин уповноважених законом суб'єктів, які (дії і відносини) виникають при пред'явленні, забезпеченні та підтримці матеріально-правових претензій особи або органу, яким злочином заподіяно матеріальних збитків, на їх відшкодування.

Немає сумніву в тому, що цивільний позов як основний спосіб захисту суб'єктивних прав є спільним правовим поняттям для цивільного і кримінального процесу. На думку Мазалова О.Г., юридична природа не змінюється, цивільний позов у кримінальній справі - це звичайний позов про присудження.

Відсутність у літературі єдиного поняття щодо правової природи цивільного позову в кримінальному судочинстві породжує негативні наслідки як для законодавчої, так і для правозастосовчої практики.

Правова природа цивільного позову не однозначна, її можна розкрити лише шляхом комплексного аналізу матеріальної і процесуальної його сторони. Цивільний позов у кримінальному процесі має подвійну правову природу - матеріальну і процесуальну. За матеріальною природою він є цивільним в широкому розумінні цього терміну, а за процесуальною - кримінально-процесуальним. Його матеріальна природа визначається галуззю матеріального права, норми якої регулюють спірні матеріально-правові відносини, що виникли між позивачем і відповідачем, з якого перший виводить свою вимогу до другого; процесуальна - процесуальною формою, за допомогою якої "приводиться в дію" матеріально-правова вимога позивача [62, 7].

Оскільки ж позов про відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку пред'являється і розглядається в кримінальному процесі, то, природно, і процесуальна його природа може бути тільки кримінально-процесуальною.

Аналіз норм чинного кримінально-процесуального закону, що регулюють провадження по цивільному позову в кримінальній справі, дає підставу для висновку, що законодавець при формулюванні цих норм також виходить з концепції єдиного поняття позову в нерозривній єдності двох його сторін - матеріальної і процесуально-правової, і відображає в нормах всі необхідні його ознаки. Наприклад, у ч.1 ст.28 і ч.1 ст.50 КПК він вказує як на матеріально-правову сторону позову (вимога про відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку), так і на процесуальну (звернення за захистом порушеного майнового права). У нормах, що містяться в статтях 28, 50, 51, 52, 123 і 124 КПК, відображено інші ознаки позову, зокрема:

1) хто має право пред'явити позов (особа, що зазнала матеріальних збитків від злочину, її повноважний представник, у встановлених законом випадках прокурор);

2) хто несе відповідальність за завдану шкоду (обвинувачений, підсудний або особи, які несуть згідно із законом майнову відповідальність за його дії);

3) кому може бути заявлено вимогу про відшкодування збитків (органам, що ведуть провадження по кримінальній справі суду);

4) хто і в якому порядку розглядає (суд спільно з кримінальною справою, тобто в порядку кримінального судочинства) [57, 348].

Всі ці елементи і складають у сукупності цивільний позов у кримінальному процесі, якому можна дати таке визначення.

Цивільний позов у кримінальному процесі - це вимога потерпілої особи, яка зазнала матеріальної (моральної) шкоди від злочину, її повноважного представника або в її інтересах прокурора до підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного або осіб, які несуть майнову відповідальність за його дії, про відшкодування цієї шкоди, яка заявлена органу дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) по кримінальній справі до початку судового слідства.

Незважаючи на все значення цивільного позову в кримінальній справі, на практиці дуже часто можна спостерігати його недооцінку, що шкодить роботі та виконанню одного з основних принципів кримінального процесу з охорони прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що беруть у ньому участь. Вивчення й аналіз розглянутих судами справ свідчить про те, що в багатьох випадках цивільний позов у кримінальній справі не розглядається, а шкода, завдана потерпілому, не відшкодовується. Так найчастіше відбувається тому, що слідчі й орган дізнання не завжди роз'ясняють потерпілим або їхнім представникам право на відшкодування шкоди, завданої злочином.

Згідно з ч.1 ст.28 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) особа, яка зазнала матеріальної шкоди, від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за його дії, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою. Разом Із цим, як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" від 02.07.2004 р. № 13 (далі - Постанова ВСУ № 13), не підлягають розгляду в кримінальній справі позови про відшкодування шкоди, що не випливають із пред'явленого обвинувачення. Отже, цивільний позов у кримінальній справі може бути пред'явлений лише за наявності трьох умов:

1) шкоди, якої зазнав потерпілий;

2) ознак складу злочину в діях обвинуваченого;

3) причинного зв'язку між діям обвинуваченого і шкодою.

Відповідно до ч.3 ст.28 КПК цей позов може бути пред'явлений як під час дізнання і досудового слідства, так і в ході судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Відмова у позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'являти той самий позов у кримінальній справі.

Разом із цим, суд не може відмовити особі, яка зазнала матеріальної чи моральної шкоди від вчиненого щодо неї злочину, в задоволенні цивільного позову тільки тому, що його пред'явлено під час судового слідства. Як зазначено в ухвалі Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12.10.2004 p., відмовляючи Д. у задоволенні цивільного позову в частині про відшкодування моральної шкоди, суд послався на те, що потерпілий не виконав вимог кримінально-процесуального закону і пред'явив зазначений позов під час судового слідства, а не до його початку, як це передбачено ч.3 ст.28 КПК. Однак таке рішення суду суперечить ч.4 тієї ж статті, відповідно до якої особа, котра не пред'явила цивільний позов у кримінальній справі, має право зробити це в порядку цивільного судочинства. Відмовивши в задоволенні позову, суд позбавив потерпілого Д. права звернутися до суду в порядку цивільного судочинства, чим істотно порушив його права. Щоб Д. не втратив такої можливості, у цій справі позов слід було залишити без розгляду [48, 127].

Згідно з ч.4 ст.28 КПК особа, яка не пред'явила цивільного позову в кримінальній справі, а також особа, цивільний позов якої залишився без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства. При цьому у Постанові ВСУ № 13 зазначено, що цивільний позов може бути залишений судом без розгляду лише у двох випадках: якщо не з'явився в судове засідання цивільний позивач або його представник (ст.291 КПК), за винятком випадків, зазначених у ч.2 ст.291 КПК, а також коли підсудного виправдано за відсутністю в його діях складу злочину (ст.328 КПК).

Слід також звернути увагу на те, що відповідно до п.24 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру" від 15.05.2006 p. № 2 цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок учинення злочину чи суспільно небезпечного діяння, у справі про застосування примусового заходу виховного характеру суд не вирішує (він має бути розглянутий у порядку цивільного судочинства).

Відповідно до ст.50 КПК цивільним позивачем визнається громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали шкоди від злочину і пред'явили вимогу про відшкодування збитків відповідно до ст.28 цього Кодексу. Про визнання цивільним позивачем чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу. Під час провадження досудового слідства слідчий поряд з іншими обставинами зобов'язаний з'ясувати, чи заподіяно злочином матеріальну шкоду. Встановивши, що злочином завдана майнова шкода громадянинові, підприємству, установі чи організації, слідчий відповідно до ч.2 ст.122 КПК повинен роз'яснити потерпілому і його представникові право заявляти цивільний позов. Про це він відмічає в протоколі допиту або направляє потерпілому письмове повідомлення, копію якого приєднує до справи.

Пред'являти цивільний позов мають право як громадяни України, так й іноземні громадяни та особи без громадянства, а також юридичні особи, котрі є власниками майна або розпоряджаються закріпленим за ними державним чи колективним майном, якщо вони зазнали від злочину шкоди.

Наприклад, 21 липня 2007 p., близько 8 години ранку, на залізничних коліях неподалік від станції Фастів Київської області сторож переїзду під час огляду своєї ділянки після проходу ранкового потягу виявив труп чоловіка. Труп лежав між коліями обличчям униз. На потилично-тім'яній частині було кілька великих рвано-забитих ран. Сторож Трубкін К.С. сповістив про це працівників міліції, які за участі понятих, експерта-криміналіста і судово-медичного експерта провели огляд місця події і трупа, склали план місця події і зробили фотографічні знімки.

У процесі розслідування цієї справи було встановлено, що смерть чоловіка - Колосникова Н.Н. - настала не від удару якихось частинок рухомого складу залізничного транспорту, а внаслідок того, що його отруїла співмешканка з метою заволодіння великою сумою грошей.

Слідчий виніс постанову про визнання потерпілим сина Колосни - кова А.Н., однак не роз'яснив йому його право, відповідно до ст.50 КПК України, на відшкодування шкоди, завданої злочином [48, 127].

Ці обставини встановив прокурор м. Фастова в процесі перевірки справи з обвинувальним висновком, в порядку ч.2 ст.229 КПК України справу було повернуто слідчому для проведення додаткового розслідування.

Невиконання практичними працівниками вимог чинного законодавства з відшкодування шкоди, завданої злочином, призводить не тільки до тяганини і неповноти розслідування, а й до відхилення осіб, що вчинили злочини, від відшкодування ними заподіяної шкоди.

В юридичній літературі дуже рідко підкреслюється велике значення цивільного позову в кримінальній справі, частіше зазначається про його другорядну роль. Панує думка про те, що в кримінальній справі головне - це виконати вимоги пунктів 1-3 ст.64 КПК, тобто довести подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини); винуватість обвинувачуваного у вчиненні злочину і мотиви злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; покарати його, а відшкодування шкоди, завданої злочином, є другорядною справою, що зумовило практичну недооцінку цивільного позову в кримінальній справі. Адже поряд із зазначеними обставинами в обов'язок слідчого і суду входить і підлягає доказуванню характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння (п.4 ст.64 КПК).

2.2 Забезпечення цивільного позову

Цивільний позов у кримінальній справі може бути пред'явлений лише за наявності трьох умов:

1) матеріальної, моральної чи фізичної шкоди, якої зазнав потерпілий,

2) ознак складу злочину в діях обвинуваченого (підсудного),

3) причинного зв'язку між діями обвинуваченого (підсудного) і завданою шкодою.

Цивільний позов може бути пред'явлений під час досудового слідства, так і під час попереднього та судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Особа, яка не пред'явила цивільного позову у кримінальній справі, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства.

Переваги розгляду цивільного позову разом з кримінальною справою очевидні як для громадянина, так і для осіб, які здійснюють процес. У особи, якій заподіяно шкоду, немає необхідності двічі - у кримінальному і цивільному процесі - відстоювати свої права і інтереси, порушені злочином, сплачувати державне мито, а найголовніше - доказувати обґрунтованість своїх позовних вимог згідно правил цивільного судочинства, яке покладає обов'язок такого доказування на позивача.

При вирішенні цивільного позову у кримінальній справі слід керуватись нормами цивільного права [25, 6].

Ст.64 КПК передбачає, що однією з обставин, яка підлягає доказуванню у кримінальній справі є характер і розмір шкоди, завданої злочином, що, як правило, є ціною заявленого цивільного позову.

У кримінальному процесі недопустимі:

позов цивільного відповідача до обвинуваченого про стягнення сум, які цивільний відповідач вже сплатив (регресний позов) або повинен сплатити потерпілому;

зустрічні позови обвинуваченого - відповідача або цивільного відповідача до позивача, за виключенням справ приватного обвинувачення, де цивільні позови потерпілих, як такі, що витікають з взаємних обвинувачень, можуть бути і зустрічними;

позови, які пов'язані з фактом вчинення злочину, але не є вимогою про відшкодування майнової шкоди (про визнання недійсним ордеру на квартиру, отриманого шляхом дачі хабара);

позови про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, до осіб, які до кримінальної відповідальності не притягнуті, оскільки в процесі досудового слідства, попереднього розгляду справи суддею чи судовому розгляді винесені постанови про закриття справи або відмовлено у порушенні справи;

позови про відшкодування матеріальної шкоди, що не випливають з пред'явленого обвинувачення.

Кримінально-процесуальний кодекс не містить будь-яких вимог щодо позовної заяви. Проте, відповідно до роз'яснень Верховного Суду України за своєю формою та змістом вона має відповідати вимогам ст.119 ЦПК України. До позовної заяви додаються її копії відповідно до кількості відповідачів.

Позивач зобов'язаний подати докази слідчому і суду щодо обґрунтованості своєї позовної вимоги. Обов'язок доказування цивільного позову покладається на слідчого в процесі досудового слідства, на прокурора - у судовому слідстві [48, 127].

При визначенні розміру шкоди, який у більшості випадків є ціною позову, слідчий і суд мають виходити з цін на майно, що діють у даній місцевості на час розгляду справи. При цьому слід керуватись вимогами, встановленими законами України та постановами Кабінету Міністрів України. Збитками, відповідно до ст.22 ЦК України, є:

втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки),

доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Ч.2 ст.1192 ЦК України передбачає, що розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Відповідно до цих положень, на користь потерпілого (фізичної особи) у кримінальній справі не передбачено відшкодування упущеної вигоди. Проте, якщо цивільним позивачем є юридична особа, відшкодування упущеної вигоди у кримінальній справі можливе [48, 129].

Відповідно до ст.29 КПК України, при наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода або понесені витрати закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину, слідчий, прокурор і суд зобов'язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову.

Забезпечення цивільного позову провадиться шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, а також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт (ст.126 КПК). Питання про вжиття заходів щодо забезпечення цивільного позову може бути вирішено суддею у зв'язку з підготовкою справи до судового розгляду (п.7 ч.1 ст.253 КПК), а також при задоволенні цивільного позову судом до набрання вироком законної сили (ст.329 КПК).

2.3 Обставини, що підлягають доказуванню для вирішення цивільного позову

Предметом цивільного позову в кримінальній справі може бути вимога з відшкодування збитку, завданого майну, і матеріального збитку, що виник через завдання шкоди особі. Відшкодування матеріальної шкоди за цивільним позовом у кримінальній справі повинно полягати у відновленні колишнього стану або відшкодуванні збитків, тобто реального збитку,

У цивільному позові, що пред'являється і розглядається спільно з кримінальною справою, так само як і в будь-якому позові, розрізняють складові частини, або елементи: предмет і підставу. Будь-який цивільний позов відрізняється від іншого передусім своїм предметом, тобто конкретною матеріально-правовою вимогою позивача до відповідача за цивільним позовом, що пред'являється в кримінальному процесі на розгляд та вирішення суду. У свою чергу, ця вимога випливає з певних обумовлених законом юридичних фактів, що складають у сукупності другий елемент позову - його підставу. Ці два елементи і зумовлюють обсяг (межі) та напрями провадження за цивільним позовом у кримінальному процесі.

Аналіз кримінально-процесуальних норм, що регулюють провадження за цивільним позовом, не залишає сумніву в тому, що предметом останнього може бути тільки вимога про відшкодування матеріальної шкоди, яку спричинено злочином. Це дає підставу визначати цивільний позов у кримінальному процесі виключно як позов про присудження [17, 360].

Фактично позови про присудження діють і в цивільному законодавстві України. Згідно зі ст.1166 ЦК України шкода, заподіяна особі або майну, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, що заподіяла шкоду. Стаття 1167 ЦК зобов'язує відшкодовувати моральну шкоду в грошовій або іншій матеріальній формі. Стаття 1192 ЦК зобов'язує відповідальну за шкоду особу відшкодувати заподіяні збитки в натурі або у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Загальновизнаним є положення про можливість одночасного вирішення питань обвинувачення у вчиненні злочину та відшкодування матеріального збитку, заподіяного винним, що основується на єдності фактичної підстави як кримінальної, так і майнової відповідальності. Такою підставою є факт здійснення злочину.

Цивільний позов може бути розглянутий разом з кримінальною справою за умови, що матеріальна шкода, яка становить предмет позову, є наслідком розслідуваного злочину.

Не підлягають розгляду в кримінальній справі також позови за вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, що не випливають з пред'явленого обвинувачення.

Другий елемент цивільного позову - його підстава - являє собою сукупність фактичних юридично значущих обставин (юридичних фактів), з якими матеріальний закон пов'язує виникнення правовідносин між посадовими особами та особами, зобов'язаними його відшкодувати (обвинуваченим, цивільним відповідачем), і з яких позивач виводить свою матеріально-правову вимогу. За загальним визнанням, підставою цивільного позову в кримінальній справі є такі фактичні дані та юридичні факти [17, 361]:

підстави цивільного позову;

розмір цивільного позову;

особа, якій злочином завдано матеріальний збиток;

особа, яку може бути визнано цивільним позивачем;

особа, яка несе матеріальну відповідальність за позовом;

вина потерпілого в сприянні виникненню чи збільшенню матеріальної шкоди;

майновий стан обвинуваченого;

майновий стан цивільного відповідача.

Ці факти, як відомо, входять до складу цивільного правопорушення як єдиної підстави цивільно-правової (в широкому значенні) деліктної відповідальності та докладно висвітлюються як у цивільно-правовій, так і в кримінально-процесуальній літературі. Для здійснення в кримінальному судочинстві захисту порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих осіб за допомогою цивільного позову, крім фактичної підстави, необхідна ще і наявність процесуальних передумов - юридично значущих обставин, з якими процесуальний закон пов'язує виникнення провадження за цивільним позовом і його розгляд спільно з кримінальною справою. Будучи вторинними і похідними від матеріально-правової підстави цивільного позову, вони, однак, порівняно самостійні, і їх наявність або відсутність є чинником, що визначає можливість захисту майнових прав потерпілих осіб за допомогою позовної форми її реалізації.

У правовій літературі найбільш поширеним є погляд, згідно з яким процесуальними передумовами цивільного позову в кримінальній справі є: процесуальне право і дієздатність позивача; підвідомчість позову суду; відсутність судового рішення, що набрало законної чинності, або ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди, винесеної щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Усі передбачені процесуальним законом умови, що складають у сукупності процесуальну підставу цивільного позову, можна класифікувати на дві групи [17, 362]:

1) передумови, необхідні для порушення провадження за цивільним позовом (для пред'явлення цивільного позову);

2) передумови, необхідні для розгляду позову судом спільно з кримінальною справою.

До першої групи передумов слід віднести:

а) порушення кримінальної справи;

б) підвідомчість позову суду;

в) наявність у цивільного позивача процесуально праводієздатності, а у його представника - належного оформлення повноважень;

г) відсутність вироку, що набрав законної сили, винесеного по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і на тих самих підставах рішення суду, або ухвали про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін;

ґ) пред'явлення цивільного позову до початку судового слідства по справі. Зазначені передумови, що є процесуальними підставами для порушення провадження за цивільним позовом, є одночасно і підставою для розгляду його судом по суті. Однак для розгляду позову спільно з кримінальною справою необхідна наявність ще й інших передумов, що їх можна віднести до другої групи:

а) особиста явка цивільного позивача (громадянина або його представника) в судове засідання, якщо ним не заявлено клопотання про розгляд позову за його відсутності, відмови позивача від позову або якщо позов не підтримує прокурор;

б) відсутність цивільного відповідача, що не суперечить закону, правам та інтересам інших осіб [17, 363].

Від фактичних, матеріальних підстав і процесуальних передумов цивільного позову в кримінальному процесі необхідно відрізняти юридичну (правову) його підставу, тобто норми матеріального права, що регулюють спірні правові відносини між позивачем і відповідачем, і на основі яких суд повинен винести рішення по суті розглянутого цивільного позову [44, 128].

Отже, чітке розмежування матеріальної, процесуальної та юридичної підстав цивільного позову в кримінальній справі має як теоретичне, так і практичне прикладне значення при його реалізації як одного із способів захисту порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих від злочину осіб. У свою чергу, запропонована, класифікація процесуальних підстав, необхідних для провадження за цивільним позовом, також здатна надати органам, які ведуть кримінальний процес, і його учасникам, допомогу в правильному визначенні наявності або відсутності у потерпілої особи права на пред'явлення позову спільно з кримінальною справою.

Серед обов'язкових елементів загального предмета доказування у кримінальній справі п.4 ст.64 КПК України називає характер і розмір шкоди, завданої злочином. Дана норма орієнтує на доказування шкоди - однієї з ознак об'єктивної сторони складу злочину. Водночас, цей елемент в структурі предмета доказування виконує ніби подвійну функцію забезпечує доказування названої в ньому сукупності обставин як елементів події - підстав для кримінально-правової кваліфікації, і як підстав для вирішення цивільно-правових питань. По суті, названий елемент є фактично єдиною правовою підставою, що міститься в КПК України, на основі якої здійснюється доказування всіх обставин, необхідних для правильного вирішення цивільного позову в кримінальній справі. А тому, можна стверджувати, що в п, 4 ст.64 КПК України імпліцитно закладена вся система обставин, яку органи досудового слідства в силу покладеного на них обов'язку повинні обов'язково з'ясувати (доказати) з належною повнотою в процесі провадження щодо кожного цивільного позову. Однак, існуюча ситуація в сучасному законодавстві є неприйнятною, насамперед, з огляду на те, що надає можливість особі, яка здійснює досудове слідство у конкретній справі, досить широкого та довільного тлумачення п.4 ст.64 КПК України як основи для визначення всієї сукупності обставин, що необхідні для правильного вирішення цивільного позову.

Безперечно, орган, що веде досудове слідство, в таких випадках, може скористатися наявними в нього знаннями у сфері юриспруденції щодо цих питань, однак це жодною мірою не є запорукою того, що необхідне коло обставин буде визначено правильно та повно. Отож, не маючи чіткої імперативної законодавчої вказівки в цій сфері, особа, яка провадить розслідування в кримінальній справі, визначаючи, по суті, на свій власний розсуд таку групу обставин, може не здійснювати взагалі або здійснювати не належним чином (в окремих випадках і умисно) доказування однієї чи кількох обставин, які мають безпосереднє значення для правильного вирішення заявленого цивільного позову, що, зрозуміло, зумовлює неможливість належного захисту майнових та особистих немайнових прав осіб у кримінальному судочинстві. Це, по суті, означає на сьогодні залежність можливості правильного вирішення заявленого цивільного позову від внутрішнього переконання особи, яка провадить розслідування в цій кримінальній справі, стосовно визначення нею тієї сукупності обставин, яку слід обов'язково доказати у конкретному випадку провадження щодо цивільного позову. При цьому законодавець не має жодних реальних важелів впливу на цю особу в сфері, фактично, диспозитивної можливості тлумачення нею п.4 ст.64 КПК України. Безперечно, така ситуація є одним з чинників, що зумовлює можливість зловживання особою, яка здійснює розслідування в кримінальній справі в питаннях доказування заявленого цивільного позову, що, своєю чергою, впливає на правильність його вирішення, а отже, і на справедливий захист прав та законних інтересів потерпілих від злочину осіб у кримінальному судочинстві [17, 364].

У цьому контексті слід згадати про наявність у кримінальному процесі так званих дискреційних повноважень правозастосовця, у даному випадку особи, яка провадить розслідування в кримінальній справі, оскільки на перший погляд може видатися, що визначення сукупності обставин, які необхідно доказати в процесі провадження щодо цивільного позову, власне, і є проявом наявності цих повноважень у названої особи. Однак, насправді це не так, оскільки перелік обставин, про які йде мова, необхідно обов'язково з'ясувати в кожному без винятку випадку провадження щодо цивільного позову і тому питання про їх доказування чи не доказування не повинно жодною мірою залежати від будь-якої суб'єктивної думки. Встановлення (доказування) ж інших обставин, які лежать поза межами предмета доказування щодо цивільного позову, не є обов'язковим в кожному випадку. Необхідність їх доказування зумовлена лише особливостями конкретної справи, а також на думку особи, яка здійснює розслідування, має значення для правильного вирішення конкретного цивільного позову. Тому їх встановлення є проявом наявності саме дискреційних повноважень в особи, яка провадить розслідування.

Оскільки вимога про відшкодування (компенсацію) шкоди, завданої злочином, в кримінальному процесі за своїм характером є цивільно-правовою, а підставою для її належного обгрунтування та вирішення на сьогодні є лише п.4 ст.64 КПК, то це дає змогу стверджувати, що дана норма КПК в таких випадках є підставою для застосування не лише норм кримінального і кримінально-процесуального права, але також і тих галузей права цивілістичного циклу, на підставі яких виникли матеріальні правовідносини і які їх регулюють. Інші ж елементи загального предмета доказування є підставою для безпосереднього застосування лише норм кримінального та кримінально-процесуального права, зокрема і п.4, але лише у випадку його доказування як ознаки об'єктивної сторони складу злочину. Поряд з цим, не можна забувати, що в своїй сукупності всі обставини, що підлягають доказуванню, будучи частиною цілого, утворюють органічно взаємопов'язане єдине ціле, в якому вони певною мірою обумовлюють і доповнюють одна одну. Встановлення одних з них, без сумніву, має значення для повнішого дослідження інших і пов'язаних між собою обставин предмета доказування. Це підтверджується також і тим, що доля цивільного позову в кримінальній справі завжди залежить від того, як буде, вирішене питання про винність обвинуваченого, оскільки недоказанність обвинувачення завжди тягне відмову в задоволенні цивільного позову, відсутність підстав для порушення кримінальної справи унеможливлює пред'явлення цивільного позову і т.д.

З цих міркувань не можна погодитися з думкою, висловленою О.Г. Фіногєновим про те, що обставини, які утворюють предмет доказування щодо цивільного позову, проектуються нормами цивільного права, а також нормами інших галузей цивілістичного циклу, і тому є підставами для застосування зазначених норм [62, 6].

В кримінальному процесі цивільний позов обумовлений обвинуваченням і підпорядковується йому. Воно є підставою притягнення особи як до кримінальної, так і цивільної відповідальності в кримінальному процесі, а отже, загальною: фактичною підставою спільного розгляду кримінальної справи і цивільного позову є наявність єдиного юридичного факту - вчинення злочину, яким заподіяна шкода. Однак, яке діяння визнається злочином, визначають саме норми кримінального права. А тому, всупереч позиції О.Г. Фіногєнова, можна твердити, що обставини предмета доказування стосовно цивільного позову задаються також і нормами кримінального права.

Доказування характеру і розміру шкоди, як невід'ємна складова частина загального предмета доказування (п.4 ст.64 КПК), не завжди є тотожним доказуванню шкоди, питання про відшкодування (компенсацію) якої ставиться в цивільному позові. Зокрема, в злочинах, де шкоди завдано декільком потерпілим, розмір шкоди, завданої кожному з них, може бути не однаковий, незважаючи на те, що шкода заподіяна їм одним і тим же діянням. У таких випадках загальний розмір шкоди, завданої злочином, відрізняється від шкоди, питання про відшкодування (компенсацію) якої ставиться у конкретному цивільному позові. В інших випадках шкода, яка може бути відшкодована шляхом цивільного позову, що розглядається в рамках кримінального провадження, взагалі не має жодного правового відношення до об'єктивної сторони складу злочину. Така ситуація, зокрема, має місце у випадках пред'явлення до обвинуваченого чи осіб, які несуть за нього в силу закону матеріальну відповідальність, позову органів охорони здоров'я про відшкодування коштів, які були ними затрачені на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння. Це стосується і компенсації моральної шкоди та відшкодування неодержаних доходів у кримінальному процесі, а також відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної злочинами з формальним складом, оскільки внаслідок їх вчинення шкода також може бути заподіяна, проте вона лежить поза межами об'єктивної сторони складів цих злочинів та жодним чином не впливає на їх кваліфікацію. Однак доказати шкоду, яка повинна бути відшкодована за цивільним позовом, не означає доказати всю групу обставин, що мають значення для правильного вирішення цивільного позову, оскільки їх перелік не обмежується лише шкодою, а є значно ширшим, що неможливо відобразити в межах п.4 ст.64 КПК України [62, 7].

Вищенаведене дає змогу стверджувати про своєрідну відмінність обставин, які необхідно доказати для правильного вирішення цивільного позову, від всіх інших обставин загального предмета доказування в кримінальній справі. При цьому можна виділити певну групу обставин, яку необхідно з'ясувати при провадженні щодо кожного цивільного позову як неодмінну умову його правильного вирішення. Невстановлення хоча б однієї обставини з цієї групи означатиме, що доказування стосовно цивільного позову було проведено не повно, а отже орган досудового розслідування не виконав свого обов'язку, обумовленого дією принципу публічності в кримінальному судочинстві, по доказуванню цивільного позову. Це, своєю чергою, дає змогу виділити в структурі загального предмета доказування групу обставин, що обов'язково повинна бути доказана для правильного вирішення цивільного позову, тобто так званий предмет доказування щодо цивільного позову в кримінальній справі, оскільки на сьогодні, враховуючи лише вимоги п.4 ст.64 КПК України, визначити правильно цю групу обставин неможливо, а отже, неможливо і правильно вирішити заявлений цивільний позов [17, 365].