Размещено на http://www.allbest.ru/

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА УМИСНИХ ВБИВСТВ ПРИ ПОМ'ЯКШУЮЧИХ ОБСТАВИНАХ

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Вбивство: проблемні питання визначення поняття вбивства та змісту його ознак
• 1.1 Проблемні питання нормативного та доктринального визначення поняття вбивства
• 1.2 Нормативні та доктринальні ознаки вбивства за Кримінальним кодексом України
• А) Об'єктивні ознаки вбивства
• Б) Суб'єктивні ознаки вбивства

Вступ

Актуальність теми дослідження. Конституція України (ст. 27) закріпила головне природне право кожної людини - право на життя: "Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань" [65]. Життя є найбільш цінним із благ не лише для людини, а й для українського суспільства у цілому, тому захист життя людини гарантується Конституцією України, а за посягання на життя встановлена найбільш сувора відповідальність - кримінальна.

За даними офіційної статистики, у цілому кількість посягань на життя людини, а також посягань на людину, які ставлять під загрозу її життя, невпинно зростає. Слід підкреслити, що зареєстровані вбивства не відображають реальної кількості цих злочинів, оскільки вбивства нерідко маскують під самогубства, а кількість потерпілих у справах про вбивства, як правило, статистикою не враховується: одна справа - одиничне вбивство, інша, - коли вбитими є кілька осіб.

Поряд з відповідальністю за умисні вбивства без обтяжуючих і пом'якшуючих обставин (ч.1 ст.115 КК) та при обтяжуючих обставинах (ч.2 ст.115 КК), чинне кримінальне законодавство передбачає відповідальність за умисні вбивства при пом'якшуючих обставинах: умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст.116 КК), умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст.117 КК), умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст.118 КК).

Актуальності дисертаційне дослідження набуває у зв'язку з необхідністю осмисленням відповідних положень нового КК України - перш за все з метою найбільш точного розуміння (тлумачення) кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за посягання на життя, їх правильного застосування та подальшого вдосконалення.

Очевидним є те, що кримінально-правова характеристика умисних вбивств при пом'якшуючих обставинах, як інститут кримінального права, є не новим і містить достатню кількість теоретично-наукових напрацювань. Водночас окремі питання залишаються недостатньо дослідженими або до цього часу є дискусійними, внаслідок чого спостерігається неоднозначне тлумачення тих чи інших правових норм, і тому виникає необхідність їх поглибленого дослідження.

У теорії кримінального права на сьогодні, наприклад, не вирішені однозначно проблеми визначення таких понять, як "раптовість виникнення стану сильного душевного хвилювання”, "систематичне знущання”, "новонароджена дитина”, "під час пологів”, "відразу після пологів”, кримінально-правовий зміст поняття "фізіологічні пологи”, а також розв'язання питань, які стосуються кваліфікації умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Актуальність теми дослідження зумовлюється також потребами судової практики, оскільки у процесі вирішення кримінальних справ виникають певні труднощі щодо застосування кримінально-правових норм, загальних правил кваліфікації злочинів та спеціальних правил кваліфікації умисних вбивств при конкуренції норм. З прийняттям нового Кримінального кодексу України деякі питання залишились малодослідженими та дискусійними.

Викладене вище визначило актуальність та обумовило тему дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження спрямоване на вирішення окремих завдань передбачених: програмою "Діти України" (затверджена Указом Президента України від 18 січня 1996 р. № 63/96), "Комплексними заходами щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації” (затверджена Указом Президента України від 18 березня 1998 р. № 200/98), "Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001 - 2005 роки” (затверджена Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1376/2000). Дисертація виконана відповідно до плану наукової роботи кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах наукової програми БФ 042-01 "Формування механізму реалізації та захисту прав та свобод громадян України”, затвердженої 28 листопада 2000 р.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексна кримінально-правова характеристика складів злочинів, передбачених статтями 116, 117, 118 КК та формулювання на її основі науково обгрунтованих пропозицій і рекомендацій щодо удосконалення кримінального законодавства України і правозастосовчої діяльності.

Поставлена мета зумовила необхідність розв'язання таких головних завдань:

дослідити об'єктивні та суб'єктивні ознаки умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання, умисного вбивства матір'ю своєї новонародженої дитини, умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця;

проаналізувати спеціальну літературу з проблем кваліфікації умисних вбивств при пом'якшуючих обставинах;

провести узагальнення судової практики з питань застосування законодавства про кримінальну відповідальність за умисні вбивства, вчинені при пом'якшуючих обставинах;

на підставі проведеного аналізу сформулювати конкретні пропозиції щодо подальшого розвитку та вдосконалення чинного кримінального законодавства, яке передбачає відповідальність за умисні вбивства при пом'якшуючих обставинах;

сформулювати рекомендації по вдосконаленню положень постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 7 лютого 2003 р. "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи”.

Об'єктом дослідження є умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини, умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, як самостійні кримінально-правові інститути.

Предметом дослідження є кримінально-правові норми, що передбачають відповідальність за вказані види умисних вбивств, їх доктринальне розуміння та практика застосування. При цьому основна увага приділялася дослідженню відповідних ознак юридичних складів злочинів, передбачених статтями 116, 117, 118 КК. Проблеми покарання та інших заходів кримінально-правового впливу не розглядалися.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складають сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Застосовано дві групи методів наукового пізнання: загальнонаукові (системний, діалектичний, функціональний, аксіоматичний, історично-правовий) та спеціальні (порівняльно-правовий, логічний).

Теоретичною основою дослідження стали праці таких видатних вчених дореволюційного періоду, як М.С. Таганцев, М.Н. Гернет, В. Набоков, А.А. Жижиленко. Наукові позиції щодо цих питань викладені відомими вченими радянського періоду: Ш.С. Рашковською, М.Д. Шаргородським, А.Н. Трайніним, А.А. Піонтковським, М.І. Загородніковим, В.І. Ткаченко, Т.Г. Шавгулідзе. Значний внесок у дослідження цих питань зробили у своїх працях вітчизняні вчені, зокрема Ю.В. Александров, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.К. Грищук, М.Й. Коржанський, М.П. Короленко, В.М. Куц, О.П. Литвин, В.Н. Мамчур, М.І. Мельник, В.О. Навроцький, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, С.Д. Шапченко, С.С. Яценко та інші науковці. На сучасному етапі суттєвий внесок у вирішення проблем кримінально-правової кваліфікації умисних вбивств при пом'якшуючих обставинах зробили у своїх працях російські вчені Л.А. Андрєєва, С.В. Бородін, Т.В. Кондрашова, А.М. Красиков, О.М. Попов, Л.А. Рогачевський, Б.В. Сидоров, Р. Шарапов.

У роботі використовувалась енциклопедично-довідкова література та словники.

Нормативну базу дисертаційного дослідження склали Конституція України, КК України 1960 року, КК України 2001 року, КК Російської Федерації, інші закони та підзаконні нормативно-правові акти України та РФ.

Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані упродовж 1999 - 2002 років внаслідок ознайомлення автора з матеріалами 120-ти найбільш характерних з точки зору правозастосування кримінальних справ по звинуваченню осіб у вчиненні злочинів, передбачених ст. ст.93, 94, 95, 96, 97, 98 КК України 1960 р. та ст. ст.115, 116, 117, 118, 119 КК України 2001 року. У дослідженні використовувалась опублікована судова практика, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше у кримінальному праві України предметом комплексного наукового дослідження на дисертаційному рівні стали проблеми кримінально-правової характеристики умисних вбивств при пом'якшуючих обставинах з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду. На основі проведеного дослідження автором винесено на захист такі основні положення, пов'язані з науковою новизною:

1. Зроблено висновок, що законодавче визначення поняття вбивства не охоплює випадків необережного позбавлення життя іншої людини (ст.119 КК), тому цей злочин можна назвати заподіянням або спричиненням смерті через необережність. Запропоновано виключити із назв та диспозицій статей 116, 117, 118 КК слово "умисне”, оскільки законодавець чітко визначив, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.

2. Вперше обгрунтовується висновок про те, що стан сильного душевного хвилювання за своїм змістом значно ширше поняття "афект" і включає фізіологічний афект, який характеризує медичний (психологічний) критерій цього стану.

3. Дістала подальшого розвитку пропозиція про уніфікацію термінології у межах розділу "Злочини проти життя та здоров'я особи" Особливої частини КК. Зокрема, пропонується ст.116 КК доповнити приміткою такого змісту: "Примітка. Протизаконне насильство це заподіяння фізичної шкоди або погроза заподіяти таку шкоду. Під погрозою завдати фізичної шкоди слід розуміти погрозу вбивством, заподіянням шкоди здоров'ю, викрадення, позбавлення волі винної особи, а також близьких їй осіб. Під погрозою спричинити моральну шкоду слід розуміти погрозу розголосити відомості, які винна особа бажає зберегти в таємниці, а так само стосовно близьких їй осіб. Під погрозою завдати майнової шкоди слід розуміти погрозу знищити майно винної особи, а так само знищити майно близьких їй осіб у будь-який спосіб. Систематичне знущання - це повторюваність фізичного або психічного впливу не менше трьох разів, які викликають накопичення негативних емоцій у винного і викликають стан сильного душевного хвилювання. Тяжка образа - це умисне приниження честі і гідності особи, яке характеризується винятковим цинізмом, або за змістом для особи є особливо образливим”.

4. Пропонується диспозицію ст.116 КК доповнити ч.2 і викласти її у такій редакції: "2. Вбивство двох чи більше осіб, вчинене в стані сильного душевного хвилювання.", передбачивши у її санкції покарання у виді позбавлення волі на строк до 5 років. Ця норма підлягала б застосуванню у тих випадках, коли причиною виникнення стану сильного душевного хвилювання була протиправна поведінка двох чи більше осіб. Одночасно пропонується зменшити розмір покарання у виді позбавлення волі у санкції ч.1 ст.116 КК до 3 років.

умисне вбивство кримінальний правовий

5. Обґрунтовується авторське розуміння моменту, з якого починається кримінально-правова охорона життя людини. Ним визнається початок фізіологічних пологів - тобто перший період пологового процесу.

6. Пропонується власне визначення понять "під час пологів”, як певного проміжку часу, який триває з початку пологових перейм (перший період пологового процесу) до констатації народження дитини (другий період пологового процесу).

7. Обґрунтовується необхідність викладення диспозиції ст.117 КК у такій редакції: "Вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів, якщо мати перебувала в обумовленому пологами стані.". Виходячи з цієї пропозиції дається власне тлумачення поняття "відразу після пологів”, як певного проміжку часу після констатації народження дитини (другий період пологового процесу) та відшарування плаценти (третій період пологового процесу), протягом якого жінка ще може знаходитися в обумовленому пологами особливому психоемоційному стані. Стверджується, що формалізація часового критерію, тобто проміжку часу між народженням дитини та її вбивством, є недоцільною і вирішувати питання про наявність ознаки "відразу після пологів" необхідно у кожному конкретному випадку окремо, враховуючи всі обставини справи.

8. Обґрунтовується необхідність доповнення ст.117 КК ч.2, яка передбачала б відповідальність за вбивство матір'ю двох чи більше новонароджених дітей або повторне вбивство матір'ю новонароджених дітей. Це положення закону могло б застосовуватись на практиці у випадках вбивства матір'ю двох чи більше дітей (близнюків) або при повторності дій.

9. На підставі дослідження запропоновано нову редакцію першого речення ч.3 ст.36 КК такого змісту: "Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту, а так само і внаслідок несвоєчасної (передчасної чи запізнілої) оборони”.

10. Дістало подальшого розвитку положення про підставу необхідної оборони. Констатовано, що під суспільно небезпечним посяганням, як підставою виникнення необхідної оборони, слід розуміти активні дії особи, які дістають вияв у насильстві до потерпілого, інших осіб, протиправному заволодінні їх майном, заподіянні шкоди суспільним інтересам або інтересам держави, а також готування до таких дій чи замах на їх вчинення.

11. Вперше обґрунтовується пропозиція щодо необхідності "роз'єднання" відповідальності за діяння, передбачені ст.118 КК.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені в роботі положення можуть бути використані: у науково-дослідницькій діяльності для подальшого вивчення питань, пов'язаних із кримінально-правовою характеристикою умисних вбивств при пом'якшуючих обставинах; у законотворчості з метою удосконалення редакцій ст. ст.116, 117, 118 КК; у практичній діяльності правоохоронних органів, які застосовують кримінальний закон; у навчальному процесі при викладенні студентам (курсантам) курсу Особливої частини кримінального права, а також при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників, науково-практичних коментарів до КК України.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження оприлюднені на науково-практичній конференції "Проблеми кодифікації законодавства України" (Київ, 14 травня 2003р.).

Публікації. Результати дослідження опубліковані автором у шести фахових наукових виданнях, рекомендованих ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, що включають вісім підрозділів, і висновків, списку використаних джерел (228 найменування). Загальний обсяг роботи - 214 сторінок, з яких 197 - безпосередньо текст дисертації.

Розділ 1. Вбивство: проблемні питання визначення поняття вбивства та змісту його ознак

1.1 Проблемні питання нормативного та доктринального визначення поняття вбивства

Вбивство є одним із найбільш стародавніх злочинів у кримінальному праві. Виключно високий ступінь суспільної небезпеки цього діяння визначається тим, що воно посягає на найцінніше благо, яке не може бути поновленим чи відшкодованим - на життя людини. Особливості конструкції складу вбивства зумовлюють необхідність ретельного вивчення питання, що слід розуміти під цим злочином у кримінальному законодавстві.

Вперше в історії України Конституція 1996 року закріпила загальнолюдське гуманітарне підґрунтя Української держави, гуманітарний вимір у здійсненні її влади. У статті 3 Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Поряд з цим, у Конституції закріплене головне природне право кожної людини - право на життя. Стаття 27 Основного Закону України передбачає: "Кожна людина має невід'ємне право на життя." [65]. Положення про те, що кожна людина має право на життя, не є просто фразою. Зміст його можна розуміти приблизно так: людина ні перед ким не несе юридичних обов'язків у зв'язку із своїм народженням і нікому не повинна звітуватися про те, як вона розпорядилася дарованим їй життям. Право фізичного існування людини - це право природне і воно не залежить від наявності певного статусу особи в державі, воно є неподільним і не може відчужуватися. Саме тому право на життя в міжнародній практиці визнається як одне з фундаментальних прав (поряд з правом на здоров'я, честь, гідність, недоторканність).

Кримінальний кодекс 1960 року, даючи визначення поняття деяких злочинів (наприклад, крадіжки, контрабанди, бандитизму), не давав визначення поняття вбивства. При цьому, можливо, законодавець виходив з припущення, що це поняття загальновідоме (загальноприйняте) і само по собі достатньо зрозуміле. Між тим, це поняття у життєвому розумінні не розкриває і не може розкрити юридичної характеристики даного злочину. Тим більше, що поза сферою дії кримінального законодавства під вбивством іноді мають на увазі не лише злочинне позбавлення життя, але і спричинення побоїв, мордувань тощо. В онтологічному плані вбивство - це реальне соціальне, у тому числі кримінально-правове, явище.

У кримінально-правовому розумінні поняття "вбивство" більш вузьке, так як для настання кримінальної відповідальності за вбивство необхідна наявність певних ознак, які б свідчили про вчинення даного злочину.

У теорії кримінального права дається визначення поняття "вбивство" по-різному. Так, В.В. Сташис визначає вбивство як протиправне позбавлення життя іншої людини [170, 6].С. С. Яценко визначає вбивство, як винне кримінально каране посягання на життя іншої людини, яке спричиняє їй смерть [164, 132]. М.Й. Коржанський визначає вбивство, як протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини [71, 5]. На думку С.С. Яценка і С.Д. Шапченка, вбивство - це передбачене кримінальним законом винне суспільно небезпечне діяння, яке посягає на життя іншої людини і спричиняє її смерть [212, 380]. Аналогічне кримінально-правове визначення вбивства дає С.В. Бородін [12, 17-18]. Ю.В. Александров визначає вбивство, як протиправне позбавлення життя однією людиною (групою людей) іншої людини [87, 127]. В літературі даються й інші визначення вбивства, наприклад: вбивство є протиправне умисне чи необережне позбавлення життя іншої людини [161,144], або вбивство - це неправомірне позбавлення життя іншої людини [96,476]. В кожному з наведених визначень зазначаються три моменти:

а) протиправність (діяння передбачене Особливою частиною Кримінального кодексу), що дає можливість відмежовувати вбивство від правомірних видів позбавлення життя людини (в стані необхідної оборони, під час затримання особи, що вчинила злочин, при виконанні вироку суду, якщо кримінальний закон передбачає смертну кару як вид покарання, на війні тощо);

б) винне діяння, тобто таке, яке вчинене умисно або з необережності, і це означає, що особа під час вчинення злочину усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачала настання шкідливих наслідків, бажала їх чи свідомо допускала їх настання або легковажно розраховувала на їх відвернення, або ж не передбачала настання шкідливих наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Однак, М.Д. Шаргородський в свій час стверджував, що вбивство - це лише "умисне неправомірне позбавлення життя іншої людини", тому випадки необережного позбавлення життя називати вбивством, на його думку, недоцільно. Для вирішення цього питання в чинному на той час законодавстві він запропонував об'єднати усі випадки необережного заподіяння смерті в одній статті і дати їй назву "Необережне позбавлення життя" [223,38]. На його думку, термін "вбивство" не можна застосовувати до випадків необережного заподіяння смерті з таких підстав:

1) під словом "вбивця" у побуті ніколи не розуміється людина, яка з необережності позбавила життя іншу людину;

2) з кримінально-правової точки зору недоцільно застосовувати поняття найтяжчого злочину проти особи до необережного діяння, за якого винний не допускає настання внаслідок свого діяння смерті людини або навіть не передбачає можливості цього;

3) в інших країнах відповідний термін (Mord, Murder тощо) застосовується до найбільш тяжких випадків умисного вбивства. У свій час думка М.Д. Шаргородського не знайшла підтримки у більшості радянських вчених. Зокрема, А.А. Піонтковський писав, що визнання необережного позбавлення життя людини не вбивством, а іншим особливим злочином було б здатне лише послабити негативну моральну оцінку цього злочину [95,21].

Думка М.Д. Шаргородського знайшла підтримку в кримінальному законодавстві Російської Федерації: ст.109 Кримінального кодексу РФ має назву "Заподіяння смерті з необережності" [66, 229].

В.М. Мамчур також пропонував у новому Кримінальному кодексі України назвати необережне позбавлення життя заподіянням смерті з необережності [104].

Фактично поняття вбивства набуло б типової юридичної конструкції, однак, чинне кримінальне законодавство (ч.1 ст.115 ККУ) термін "вбивство” розкриває так: "Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині”. В той же час ст.119 КК позбавлення життя через необережність називає вбивством через необережність. Розкриваючи поняття вбивства, законодавець не дотримався окремих правил законодавчої техніки. Сполучник "тобто" у цьому визначенні вживається для пояснення терміна у значенні "це”, "є" і однозначно визначає, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Отже, називати вбивством (навіть через необережність (ст.109 ККУ) необережне спричинення смерті з точки зору закону - неправильно.

М.І. Бажанов та В.В. Сташис вважають, що невизнання необережного позбавлення життя вбивством могло б послабити боротьбу з цим небезпечним злочином, давало б йому неправильну моральну оцінку [199, 110]. Ця думка не є безспірною, оскільки вона зводиться до використання психологічних, а не правових критеріїв визначення змісту ознак складу злочину і поняття вбивства. Очевидно, що в результаті як умисного вбивства, так і вбивства через необережність людина позбавляється найдорожчого - життя. Однак настання тяжких суспільно небезпечних наслідків, передбачених ст. ст.115, 119 КК не стало підставою для ототожнення ступеню суспільної небезпечності умисного вбивства та вбивства через необережність. Про це свідчать санкції статей за ці злочини. Так, основний вид покарання за умисне вбивство без обтяжуючих і пом'якшуючих обставин (ч.1 ст.115 КК) передбачений у вигляді позбавлення волі на строк від 7 до 15 років; за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ч.2 ст.115 КК) - позбавлення волі на строк від 10 до 15 років або довічне позбавлення волі; за простий вид вбивства через необережність (ч.1 ст.119 КК) - обмеження волі на строк від 3 до 5 років або позбавлення волі на той самий строк; за кваліфікований вид вбивства через необережність (ч.2 ст.119 КК) - позбавлення волі на строк від 5 до 8 років.

Щодо позбавлення життя, то для позначення цього злочину у кримінальному законодавстві зарубіжних країн застосовуються різні формулювання: умисне вбивство (ч.1 ст.105 КК РФ, ч.1 § 212 КК ФРН, ст.221-1 КК Франції, ст.125.20 КК штату Нью-Йорк), умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ч.2 ст.105 КК РФ), тяжке вбивство (§ 211 КК ФРН), спричинення смерті з необережності (ст.109 КК РФ), неумисне посягання на життя (відділ II "Про неумисні посягання на життя" Книги другої КК Франції), просте неумисне вбивство (ст. 193 КК штату Каліфорнія), необережне вбивство (§ 222 КК ФРН).

Філологічне значення терміна "вбивство” (у широкому розумінні) вживається для позначення цілеспрямованих дій. Умисний злочин, завжди спрямований свідомістю і волею, є завжди конкретним і корелюється з наслідками. Ці якості відсутні у необережному злочині, бо настання суспільно небезпечних наслідків залежить не від прямого волевиявлення суб'єкта, а від обставин, які або не охоплюються його свідомістю, знаходяться поза межами його волі та мотивації, або нехтуються ним. При цьому зневажливе ставлення до обставин, які можуть призвести до небезпечних наслідків, не означає, що суб'єкт бажає або свідомо припускає їх настання, тобто діє умисно. Злочинна самовпевненість як вид необережності полягає у легковажному розраховуванні на відвернення шкідливих наслідків.

в) Позбавлення життя іншої людини, підкреслює про те, що самогубство і замах на самогубство не являють з точки зору кримінального законодавства злочинних діянь, хоча самогубство і можна визнати аморальним вчинком. Тобто, кримінально караним визнається позбавлення життя іншої фізичної особи, незалежно від її віку, статі, соціального становища тощо.

Слово "вбивство" як окремий законодавчий термін вживається в статтях 115 - 119, ч.4 ст.404 КК. У інших статтях КК, наприклад, у статті 129, ч.2 ст.189, ч.2 ст. 206, ч.1 ст.345, ч.1 ст.346, 348, ч.1 ст.350, ч.2 ст.355, ч.1 ст.377, 398 термін "вбивство" є складовим елементом словосполучення "погроза вбивством". У статтях 112, 348, 379, 400 КК це поняття включене у зміст слова "посягання", - наприклад, посягання на життя державного діяча, що означає замах на вбивство або вбивство. Відмінності між наведеними визначеннями стосуються, перш за все, об'єкта злочину.

У першому прикладі, де слово "вбивство” виступає як окремий законодавчий термін, допускається, що життя іншої людини є або єдиним безпосереднім об'єктом злочину (наприклад, умисне вбивство, вбивство, вчинене через необережність), або основним безпосереднім об'єктом злочину (наприклад, умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку), або додатковим безпосереднім об'єктом злочину, в якому для законодавця пріоритетним об'єктом кримінально-правової охорони є інші цінності (суспільні відносини), оскільки для охорони конкретних категорій потерпілих були створені відповідні спеціальні норми (наприклад, статті 112, 348, 379, 400 КК). У другому прикладі законодавець фактично визнає, що вбивство має місце лише тоді, коли життя іншої людини може бути єдиним основним чи додатковим безпосереднім об'єктом вбивства (наприклад, погроза щодо працівника правоохоронного органу (ст.345 КК), погроза щодо державного або громадського діяча (ст.346 КК). Отже, при встановленні відповідальності за вбивство повинна враховуватись особистість потерпілого, а також його поведінка, тобто важливе кримінально-правове та кримінологічне значення мають також демографічні ознаки потерпілих. Стать, вік, фах, сімейний стан і т.д. часто впливають на механізм злочинної поведінки винного і наслідки вчиненого ним діяння. Спеціальні ознаки суб'єкта злочину, а також спосіб його вчинення та мотив і мета злочинного діяння впливають на остаточну кваліфікацію дій винного. Наприклад, умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п.4 ч.2 ст.115 КК), умисне вбивство з корисливих мотивів (п.6 ч.2 ст.115 КК), умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п.9 ч.2 ст.115 КК), умисне вбивство вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст.116 КК), умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст.118 КК) тощо.

Спеціальне значення терміна "вбивство”, яке випливає із змісту п.13 ч.2 ст.115 КК, відрізняється від загального значення тим, що:

а)"раніше вчинене умисне вбивство” охоплює не лише закінчені умисні вбивства, а й замахи на умисні вбивства;

б)"раніше вчинене умисне вбивство” охоплює також злочини, передбачені ст. ст.112, 348, 379, 400, 443 та злочини, передбачені відповідними статтями КК України 1960 р. у випадках, коли їх вчинення полягало в умисному позбавленні життя одного чи кількох потерпілих, і не охоплює вбивств, передбачених статтями 116, 117, 118, в силу прямої вказівки, що міститься у п.13 ч.2 ст.115 КК [84,147; 141].

Отже, термін "вбивство”, визначення якого дається у ч.1 ст.115 КК не відповідає за змістом і значенням складу злочину, передбаченому ч.1, 2 ст.119 КК "Вбивство через необережність”. Юридична конструкція поняття вбивства (ч.1 ст.115 КК) припускає, що випадки необережного позбавлення життя іншої людини (ст.119 КК) можна назвати заподіянням або спричиненням смерті через необережність. Враховуючи зміст поняття вбивства, пропонується виключити із назв ст. ст.116, 117, 118 КК слово "умисне”, оскільки законодавець чітко визначив, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ч.1 ст.115 КК).

1.2 Нормативні та доктринальні ознаки вбивства за Кримінальним кодексом України

А) Об'єктивні ознаки вбивства

Проблема об'єкта злочину - одна з головних у науці кримінального права. Правильна класифікація об'єктів злочинів має важливе теоретичне і практичне значення, бо дозволяє більш повно з'ясувати їх сутність, а також відносин, які охороняються кримінальним законом. У юридичній літературі превалюючою є думка, що всі об'єкти слід класифікувати в залежності:

від ступеня узагальненості суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом і які виступають об'єктами різних злочинів (класифікація по "вертикалі”);

від важливості охоронюваних суспільних відносин, яким злочин завдає безпосередню шкоду (класифікація по "горизонталі”) [164, 78].

Не всі суспільні відносини і не в однаковій мірі врегульовані правом. Кримінальний закон охороняє не лише суспільні відносини, які врегульовані іншими нормами права. Це пояснюється тим, що "правове регулювання необхідне тоді, коли інші види соціальних норм недостатні для закріплення, розвитку чи охорони відповідних відносин, і лише право здатне це зробити" [90, 63]. Наприклад, в умовах розвитку суспільства функціонують і розвиваються закріплені нормами моралі відносини по всебічній охороні особи, її честі, гідності, статевої свободи чи недоторканності, волі тощо. Такі відносини не лише породжені, але й закріплені історично обумовленим процесом розвитку суспільства. Водночас кримінальне законодавство передбачає відповідальність за найбільш небезпечні посягання на ці неврегульовані правом суспільні відносини (наприклад, злочини, передбачені статтями 115 - 156 КК України).

Закон охороняє від злочинних посягань не життя само по собі як поняття біологічне, повністю підпорядковане закономірностям природи, а життя людини як необхідну передумову виникнення, існування і розвитку суспільних відносин. Життя людини в цій якості набуває значення явища соціального [162, 192].

Об'єктом вбивства є не вся сукупність суспільних відносин, хоча без людини ні виникнення, ні існування суспільних відносин неможливі. Вбивство безпосередньо посягає не на всі, а лише на специфічні суспільні відносини, у яких ядром соціального зв'язку між людьми виступає саме життя людини. Людина стає його суб'єктом з моменту народження і безперервно є його учасником (стороною) аж до своєї смерті. Отже, думка, що об'єктом вбивства не може виступати сукупність суспільних відносин (хоча без людини ні виникнення, ні існування суспільних відносин неможливі), тому, що вони не є універсальною характеристикою об'єкта злочину, гадається, є правильною. Проголошуючи людину, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, Конституція України тим самим визначає особисті блага людини фундаментальними. Водночас право фізичного існування людини - це право природне і не залежить від наявності певного статусу особи в державі, воно є неподільним і не може відчужуватися. Враховуючи характер суспільної небезпечності вбивства, а також конкретний вид і зміст благ, що належать суб'єктам, об'єктом вбивства визнається така цінність (особисте благо), яка має суттєве значення для людини і суспільства у цілому, як життя. Людина стає його суб'єктом з моменту народження і безперервно є його учасником (стороною) аж до своєї смерті.

М.Й. Коржанський вважає, що життя як об'єкт кримінально-правової охорони - це певні суспільні відносини, що існують задля охорони біологічної основи життя [74, 266; 74, 179]. Життя як об'єкт кримінально-правової охорони може бути виявлене лише при аналізі всіх сторін однієї і тієї ж суспільної істоти, багатогранність ознак якої виражає поняття "людина” і "особа”. Ці поняття охоплюють властивості людини, які відображають дві основні сторони: біофізичну, предметну та суспільну - її соціальні якості. В дійсності ці сторони людини нерозривно пов'язані і являють собою єдине ціле [70, 145].

Однак, більш слушною, гадається, є думка П.С. Матишевського та Є.В. Фесенка, що суспільні відносини не є універсальною характеристикою об'єкта злочину. Цим поняттям не можуть охоплюватись особисті блага людини (життя, здоров'я, фізична недоторканність) [81, 124].

Цінності - це щось важливе, значуще, це те, що має суттєве значення для людини і суспільства в цілому. Цінності охороняються різними галузями права, а найважливіші з них охороняються кримінальним законодавством. Життя людини - найважливіше благо, яке охороняється кримінальним законом, бо воно відноситься до неперехідних людських цінностей.

Життя є найбільш цінним благом людини. За його відсутності будь-яку людину не можуть цікавити її особисті, сімейні, політичні, економічні та інші права. Життя кожної людини є благом не тільки для неї - воно є благом і для українського суспільства, і для світового, а ставлення суспільства до життя кожної окремої людини є показником його духовного розвитку.

Життя як об'єкт кримінально-правової охорони - це не абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські цінності, що існують задля охорони біологічної основи життя. Життя - це умова існування людини як суспільної істоти, а значить, і умова існування всіх її відносин. Позбавлення людини життя означає зникнення її як біологічної особи, і разом з тим розірвання всіх соціальних зв'язків, в яких вона знаходилась.

Оскільки об'єктом вбивства є життя, необхідно, щоб людина, на життя якої посягають, вже народилася і ще не померла. М.Д. Шаргородський вважав, що "… у момент вчинення діяння особа, проти якої воно спрямоване, повинна знаходитись в живих; злочинного позбавлення життя немає, якщо діяння спрямовувалось, з одного боку, проти померлого, з іншого, проти того, хто не почав жити" [223, 59].

Детально питання про початковий момент життя буде розглянуте в розділі III, а тут ми лише обмежимось висновком, що таким слід вважати початок фізіологічних пологів.

Питання, яке відігравало історично велику роль для визнання чи є придатним об'єкт (це питання про життєдіяльність особи) зараз втратило своє значення, оскільки для визнання вбивства не має значення те, що вбитий повинен був найближчим часом померти. Закон забороняє позбавляти життя безнадійно хворих. Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються у тому випадку, коли стан людини визначається, як незворотна смерть. Медичним працівникам більшості країн світу забороняється здійснення еутаназії - навмисного прискорення смерті або умертвіння хворого з метою припинення його страждань [30]. Відношення до еутаназії серед учених діаметрально протилежне, у неї є як противники так і прибічники [16, 144-145; 88; 89; 26; 166]. Піонером легалізації еутаназії у 2001 році стала європейська країна - Голландія, яка в законодавчому порядку закріпила добровільне право невиліковно хворої людини на умертвіння з метою припинення її страждань.

Викликало багато суперечок визначення змісту поняття "страждання”: чи це лише фізичний біль, чи охоплює також душевні і розумові розлади. Вирішено було це залишити на розгляд медиків.

Аналіз кримінального законодавства дає підстави для виділення трьох видів злочинів проти життя: а) вбивство умисне та через необережність; б) доведення до самогубства;

в) погроза вчинити вбивство.

Аналіз складів злочинів "погроза вчинити вбивство” та "доведення до самогубства" не є предметом цього дослідження, тому обмежимося лише висновком, що доведення до самогубства і погроза вчинити вбивство, хоча і відносяться більшістю вчених до злочинів проти життя [15, 245-252; 84,145], повинні відмежовуватись від усіх видів вбивств, передбачених КК України, і, перш за все, за характером злочинного діяння та ступенем суспільної небезпеки.

Потерпілими у вбивстві розглядаються лише фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства. Життя кожної людини як об'єкт кримінально-правової охорони не містить ніяких юридичних особливостей і відмінностей. Кримінально-правовій охороні підлягає життя кожної людини незалежно від її віку, стану здоров'я та життєдіяльності, фізичних та моральних якостей від початку народження і до моменту смерті.

Вбивство, як акт усвідомленої вольової поведінки особи, полягає в фізичному чи психічному впливі на потерпілого (наприклад, отруєння, залякування, удар ножем) чи у бездіяльності особи, яка повинна була і могла своїми діями попередити настання смерті. Дія чи бездіяльність особи є вчинком, який виражає її волю. Як зазначав А.А. Піонтковський, вольовій дії (бездіяльності) особи завжди передбачає наявність певних цілей у свідомості цієї особи, які і визначають спрямованість її волі, яка знаходить свій вияв у тому чи іншому її вчинку [94, 144].

За об'єктивними ознаками вбивство - це позбавлення потерпілого життя. Об'єктивна сторона вбивства полягає у протиправному позбавленні життя іншої людини шляхом різноманітних діянь. Вона включає в себе:

1) суспільно небезпечне діяння (дію чи бездіяльність) суб'єкта;

2) злочинні наслідки у вигляді смерті потерпілого;

3) причиновий зв'язок між діянням винного і наслідками, що настали (смерть потерпілого);

4) місце, час, спосіб, обстановку вчиненого вбивства.

Як зазначалося вище, спосіб дій, мотив, мета при вчиненні злочинів проти життя іноді є підставою для конструювання самостійних складів: вбивство, доведення до самогубства тощо. В одних випадках спосіб визнається кваліфікуючою обставиною, наприклад, особлива жорстокість, спосіб, небезпечний для життя багатьох осіб (п.4, 5 ч.2 ст.115 КК), в інших - лише свідчить про той чи інший ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, наприклад, отруєння, удушення і т.д.

На сучасному етапі існує думка, що вбивство може бути вчинене як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності [114, 36], тому слід дати кримінально-правову оцінку злочинної дії та злочинної бездіяльності. А.Н. Трайнін визначав діяння як подію, яка вчиняється в одну мить або як діяльність, яка триває у часі. В одному випадку це лише рух руки, в іншому - складна сукупність дій, різних за часом і місцем. Норми закону в одному випадку визначають, що діянням є миттєва подія чи складна діяльність, в іншому - не роблять цього, даючи можливість практиці вважати те чи інше "діянням" за змістом конкретної норми [186, 133-138]. Наприклад, законодавець взагалі в диспозиції не описує вбивство як подію, тобто у ч.1 ст.115 КК, ст. ст.116, 117, 118, 119 КК зазначається лише кінцевий результат - вбивство. А як воно вчинене: шляхом активної чи шляхом пасивної поведінки - не зазначено. "Будь-який зовнішній людський вчинок може бути вчинений у формі дії або у формі бездіяльності. Дії і бездіяльність як форми вчинення суспільно небезпечних діянь набувають деякі специфічні риси” [25, 53].

Злочини проти життя можуть вчинятися такими діями, коли злочинець, не застосовуючи будь-які знаряддя чи засоби, спричиняє смерть потерпілому, використовуючи лише м'язову силу свого тіла (наприклад, задушення, скидання з висоти тощо).

Дії винного можуть вчинюватись шляхом застосування своєї м'язової сили, але з використанням тих чи інших знарядь для посилення цієї сили і полегшення вбивства (наприклад, злочинець б'є ножем потерпілого чи на шию потерпілого накидається зашморг). У цих випадках для вчинення вбивства в якості знарядь використовують різні предмети. Однак і тут вбивство вчиняється шляхом безпосереднього застосування м'язової сили людини для позбавлення життя потерпілого.

Дії у злочинах проти життя можуть також виражатись і в спрямуванні на потерпілого інших сил. М'язова сила може бути занадто мала, але вона може спрямовувати іншу потужнішу, могутнішу силу, яка спричиняє смерть (наприклад, винний дає потерпілому отруту, або спрямовує транспортний засіб на потерпілого тощо). У подібних випадках м'язова сила людини, рухи її тіла лише приводять в дію, спрямовують, дають поштовх іншій силі, яка призводить і спричиняє смерть потерпілому.

А.Н. Трайнін спробував розмежувати поняття "дія" і "рух тіла”: "Дії і рух тіла, - писав він, - поняття не ідентичні. В умовних межах кримінального права ознака свідомості, яка характеризує дію, набуває особливого значення. Дія у кримінально правовому розумінні не лише якісно відрізняється від руху тіла, але і, так би мовити, кількісно; дія, як правило, складається із декількох рухів: револьвер піднятий, спрямований на мішень, рука торкнулась гачка, гачок спущений і т.д. Кримінально-правова дія завжди охоплює не окрему операцію чи її ланцюг, а органічний комплекс: постріл, викрадення і т.д. ” [187, 186-187].

Вбивство може також вчинюватись шляхом психічного впливу на потерпілого, який може бути досить різноманітним (наприклад, погроза, яка викликала переляк, що призвів до паралічу серця; підмовляння до самогубства психічно хворої чи малолітньої особи). Перш за все, це безпосередній психічний вплив на потерпілого: психічна діяльність спрямовується на іншу особу для позбавлення її життя. У таких випадках на життя потерпілого не спрямовується ніяка механічна сила, зокрема, не використовується мускульна сила вбивці чи іншої особи. "Сильний психічний вплив - психічна травма, глибокі психічні переживання у людини можуть викликати хворобливі розлади і смерть. Перш за все це відноситься до таких психічних впливів, які викликають у людини сильний переляк… Психічна травма може викликати хворобливий розлад і смертельний наслідок, головним чином у осіб з захворюванням серця і судинної системи. Сильний переляк може викликати і раптову зупинку серця і смерть… Зрозуміло, що ніякі об'єктивні показники при розтині не дають можливості встановити смерть від психічного впливу і такий висновок може бути даний лише на підставі всіх матеріалів справи, зокрема, на співставленні клінічної картини і наявного хворобливого розладу. У ряді випадків такий висновок може бути лише гаданим" [2, 213-214; 1, 429-433].

До розглядуваного способу дії примикає підмова до самогубства малолітньої чи душевнохворої особи (так зване посереднє спричинення смерті), а також підмова малолітнього чи душевнохворого до вбивства іншої особи. В останньому випадку виконавцем буде та особа, яка підмовила, оскільки не можна визнати наявність співучасті, так як малолітній чи психічно хворий, фактично виконавши дії, передбачені об'єктивною стороною вбивства, не можуть усвідомлювати вчиненого і не є суб'єктами злочину.

При визначенні поняття доведення до самогубства необхідно виходити з диспозиції статті 120 КК, яка формулює його як злочин особливого роду. Наслідки в ньому настають в результаті дій винного, який примушує потерпілого скоїти самогубство [12, 21]. У самій статті слово "примушує” (тлум. - ставить у необхідність зробити що-небудь) відсутнє, оскільки воно неповністю розкриває діяння винної особи. Стаття 120 КК ставить у вину саме доведення до самогубства іншої особи. Семантичний аналіз слова "довести" означає призвести до якогось стану, викликати які-небудь наслідки. Специфіка об'єктивної сторони полягає у тому, що дії винного обумовлюють діяння самого потерпілого, які безпосередньо і викликають результат. Тобто шкідливі наслідки у вигляді смерті настають не внаслідок протиправних діянь винної особи, а внаслідок дій самого потерпілого. Смерть потерпілої особи пояснюється їх особистими відношеннями: жорстоке поводження, систематичне приниження людської гідності, шантаж, примус до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності (ч.1 ст.120 КК), особливістю і значимістю відносин, які виникли з винуватим: матеріальна або інша залежність, а також вчинення зазначених дій щодо двох чи більше осіб (ч.2 ст.120 КК) або щодо неповнолітнього (ч.3 ст.120 КК). Необхідно звернути увагу на те, що не спосіб діянь винуватого призводять до смерті або до замаху на самогубство потерпілої особи, а смерть чи замах на самогубство настає в результаті власних дій потерпілого.

Суспільна небезпечність бездіяльності характеризується рядом факторів і полягає в тому, що в певних випадках особа повинна діяти, але не робить цього.

Польський професор Е. Врублевський, намагаючись "полегшити вирішення одного із заплутаних юридичних питань” [22, 69] за допомогою семантичного аналізу терміна "бездіяльність" [124, 46], визначив бездіяльність як утримання від дії, як дію з негативною ознакою ("не-дія”), як звичайне явище, яке повинно бути наділене і властивостями спричинення. Однак семантичний підхід не розкриває механізму спричинення суспільно-небезпечних наслідків при бездіяльності. Причинні властивості злочинної бездіяльності виявляються лише в системі певних суспільних відносин. Тому механізм і характер бездіяльності можливо виявити лише шляхом системного аналізу цієї форми поведінки.

Особливість правового регулювання відповідальності за злочинну бездіяльність полягає в тому, що ефективність кримінально-правових норм залежить не лише від правильного і повного відображення у них сутності бездіяльності як форми людської поведінки.А. А. Тер-Акопов зазначав, що бездіяльність є утриманням від обов'язкової дії, тобто дії, яка закріплена в нормативних приписах, і тому вона певною мірою є категорією нормативною [181, 10]. Він дав таке визначення: бездіяльність - це утримання від суспільно необхідної дії, яка очікувалась від даної особи в силу виконання нею певної ролі в суспільному житті [181, 16]. Зміст вимог, тобто сама дія може бути визначена в законах і підзаконних актах, наприклад, обов'язок надавати допомогу особі, яка знаходиться в небезпечному для життя стані (ст. ст.135, 136 КК).

Стосовно бездіяльності правова врегульованість має значно більше значення, бо вона не лише включає встановлення заборони бездіяти, не лише нейтралізує сприятливі умови, але й визначає програму поведінки, встановлюючи обов'язок вчинити ту чи іншу дію.

М.Д. Шаргородський вважав, що злочини, вчинені шляхом бездіяльності, можуть полягати:

а) у невчиненні дій, які дана особа юридично була зобов'язана була вчинити, без вимоги настання будь-якого результату (наприклад, склади злочинів, передбачені ч.1 ст.135, ч.1 ст.137, ч.1 ст.139 КК), так звані delictum omissionis;

б) у невчиненні дій, які дана особа юридично була зобов'язана вчинити, і настанні наслідків, передбачених у законі, так звані delicta commisiones per omissionem [223, 95] (наприклад, ч.3 ст.135, ч.2 ст.137, ч.2 ст.139).

А.Н. Трайнін також стверджував, що "нести кримінальну відповідальність за бездіяльність може лише певне коло осіб, на яких законом покладений обов'язок вчиняти певні дії" [186,138]. Ця позиція була піддана критиці М.І. Загородніковим, який вважав наведені твердження не зовсім точними, оскільки, на його думку, обов'язок діяти певним чином може обумовлюватись не лише законом, але й іншими обставинами [39, 50].

У наведених випадках слід розрізняти дві категорії злочинів:

1. Загальні злочини, вчинені шляхом бездіяльності (наприклад, вбивство, вчинене лікарем, який умисно не дав необхідних ліків);

2. Спеціально передбачені склади.

Гадається, що думка стосовно характеру дій при вбивстві (дія чи бездіяльність) не є безспірною. Визнання вчинення вбивства шляхом бездіяльності не дає критеріїв відмежування вбивства як усвідомленої вольової поведінки, спрямованої на позбавлення життя іншої людини, від завідомого залишення в небезпеці (ст.135 КК) або ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст.136 КК), або ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст.139 КК). Позбавлення життя може бути результатом певної поведінки особи, яка спричинила смерть потерпілого, однак, не всі ці випадки можна назвати вбивством у кримінально-правовому розумінні. Тому, гадається, вбивство може бути вчинене лише шляхом активної поведінки особи (шляхом дії).

Дійсно, позбавлення життя може бути вчинене шляхом бездіяльності, що на практиці зустрічається досить рідко, однак питання про кримінальну відповідальність виникає лише в тому випадку, якщо винуватий усвідомлював настання наслідків у вигляді смерті внаслідок своєї бездіяльності, бажав або свідомо припускав її настання (умисний злочин) або передбачав настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховував на їх відвернення (злочинна самовпевненість), або не передбачав можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинен був і міг їх передбачити (злочинна недбалість).