Бездіяльність означає утримання від суспільно необхідної дії, яка очікувалась від даної особи в силу виконання нею певної ролі в суспільному житті. Тобто для визнання особи винною у спричиненні смерті іншій особі шляхом бездіяльності, необхідна наявність сукупності таких елементів:

необхідно, щоб суб'єкт міг [50, 100] попередити настання наслідків: особа не може відповідати за наслідки, усунення яких було поза межами її можливостей.

необхідно, щоб суб'єкт повинен був [50, 100] попередити настання наслідків: наприклад, самогубство на ґрунті взаємних відносин не може бути поставлене у вину особі, якщо не буде встановлено, що самогубство є наслідком жорстокого поводження, шантажу, примусу до протиправних дій чи систематичного приниження людської гідності потерпілого.

Обов'язок винного вчинити певну дію може обумовлюватись:

а) його службовим (посадовим) становищем (лікар швидкої допомоги, пожежник);

б) його особистими відносинами з потерпілим (сусід, колега по роботі);

в) родинними стосунками (батьки, діти, подружжя);

г) попередньою діяльністю - конклюдентними фактами (особа, яка поставила когось в небезпеку, зобов'язана вжити заходів до його порятунку) [6, 34]. За наявності зазначених обов'язків особа відповідає як за факт бездіяльності, так і за не попереджений наслідок [81, 99].

Необхідною ознакою об'єктивної сторони вбивства є наявність причинового зв'язку між діянням винного (дією чи бездіяльністю) і смертю потерпілого. Ю.І. Ляпунов зазначав, що встановлення причинового зв'язку між дією (бездіяльністю) винного і смертю потерпілого - необхідна умова притягнення особи до відповідальності за вбивство [163, 195]. Іншої думки дотримувався А.А. Піонтковський, який зазначав, що позитивне вирішення питання про наявність причинового зв'язку ще не вирішує питання про кримінальну відповідальність особи за спричинений наслідок. Кримінальному законодавству невідоме об'єктивне вмінення (об'єктивне ставлення у вину), тобто відповідальність за спричинений результат без наявності вини - умисної чи необережної [94, 204]. Ця позиція підтримана сучасними науковцями. Так, М.І. Панов зазначає, що необхідний причиновий зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками завжди означає наявність об'єктивної сторони злочину з матеріальним складом. Але це лише необхідна передумова вирішення питання про наявність складу злочину як підстави кримінальної відповідальності. Потрібно ще встановити суб'єктивну сторону злочину - вину особи у формі умислу або необережності щодо наслідку, який настав [82, 112].

Питання про причиновість є тим питанням, різноманітне вирішення якого обумовлюється відмінностями основних філософських напрямів - матеріалізму та ідеалізму. Хоча А.А. Піонтковський зазначав, що спроби вирішити питання про причиновий зв'язок у праві, незалежно від вирішення цієї проблеми тим чи іншим філософським напрямом, безпідставні [94,159]. Однак М.І. Панов, враховуючи філософські положення, дав таке визначення причинового зв'язку у кримінальному праві - об'єктивно існуючий зв'язок між діянням - дією або бездіяльністю (причиною) - і суспільно небезпечними наслідками (наслідком), коли дія або бездіяльність викликає (породжує) настання суспільно небезпечного наслідку [82, 108].

Питання про причиновий зв'язок повинно бути вирішене шляхом конкретного розгляду реально існуючого взаємозв'язку відповідних явищ. Але вирішення цього питання ускладнюється тим, що у ланцюгу взаємопов'язаних явищ може бути дуже багато обставин і причин, тому досить важко встановити, які саме є юридично значимими причинами наслідку.

У судовій практиці іноді окремі обставини, супутні злочину, помилково приймають за причину. Результат (наслідок) іноді ставиться у вину особі, дії якої виявились лише віддаленими умовами шкідливих наслідків, що настали, але не були їх причиною (необхідною умовою).

Заслуговує на увагу думка М.І. Загороднікова, який зазначав, що проблема причинового зв'язку у кримінальному праві зводиться до встановлення причинового зв'язку між суспільно небезпечним діянням людини і шкідливими наслідками, чи такими, що є елементами складу злочину, чи обставинами, які є кваліфікуючими чи такими, що впливають на відповідальність і покарання. Для вирішення питання про наявність чи відсутність причинного зв'язку в злочинах проти життя необхідна наявність деяких передумов, умов, які відносяться до характеристики дії, наслідків і обстановки вчинення злочину [39, 59-60].

В Загальній частині чинного Кримінального кодексу України відсутня спеціальна норма, яка б визначала значення причинового зв'язку для кримінальної відповідальності. Враховуючи важливість цих питань, кримінально-правовою наукою розроблено різні концепції щодо проблеми причинового зв'язку. Є.В. Фесенко до основних таких концепцій запропонував віднести три теорії [81, 139-141]:

"conditio sine gua non”, суть якої полягає в тому, що той чи інший фактор, без якого не було б наслідку, є необхідною умовою злочинного результату і тому - підставою для висновку про наявність причинового зв'язку. Але недоліком цієї теорії є те, що вона надто розширює коло юридично значимих факторів, які зумовлюють настання наслідків;

адекватності причини, суть якої полягає у визнанні лише "типових" причин, що мають кримінально-правове значення. Ця концепція також неприйнятна, оскільки питання про "типовість" або "нетиповість" причин, по суті, віднесено на розсуд суб'єкта застосування норми, що не виключає можливості судового свавілля у вирішенні важливих питань;

необхідного спричинення, якій властивий методологічний підхід. Основою цієї теорії є те, що вона надає значення ознаки об'єктивної сторони складу злочину не будь-якому причиновому зв'язку між явищами, а лише такому, коли наслідок стає необхідним, об'єктивно закономірним, а не випадковим результатом діяння.

У теорії кримінального права запропоновані такі "види” необхідних причинових зв'язків, що мають кримінально-правове значення і зустрічаються найчастіше [6, 40]:

а) причиновий зв'язок при так званому безпосередньому спричиненні. Такий зв'язок іноді називають безпосереднім або прямим причинним зв'язком (наприклад, постріл з пістолета, що призвів до смерті потерпілого);

б) опосередкований необхідний причиновий зв'язок, коли суб'єкт для спричинення суспільно небезпечних наслідків застосовує різні механізми, пристосування, інші засоби вчинення злочину або використовує поведінку інших осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, тобто таких, що виступають як "знаряддя” вчинення злочину (посереднє виконавство), або поведінку тварин, наприклад, спеціально дресированих собак тощо;

в) необхідний причиновий зв'язок при співучасті, коли дії співучасників (організатора, підбурювача, пособника) знаходяться у причинному зв'язку із злочином, вчиненим виконавцем;

г) необхідний причиновий зв'язок за наявності особливих умов на боці потерпілого (необхідний причиновий зв'язок). Ці умови виступають каталізаторами (прискорювачами) настання шкідливих наслідків (стан сп'яніння, хвороба потерпілого).

Поряд з необхідним причиновим зв'язком в теорії кримінального права існує, так званий, випадковий причиновий зв'язок. Випадковий причиновий зв'зок має місце у випадках, коли діяння не створювало реальної можливості настання наслідків і неминучості їх настання. Випадковий причиновий зв'язок з точки зору кримінального права означає, що у кримінально-правовому розумінні такий зв'язок незначний, по суті він відсутній, він не має кримінально-правового значення. "Випадковість має місце тоді, коли діяння, вчинене особою, само не могло викликати хоча б і бажаний їй наслідок і коли результат, який настав внаслідок діяння даної особи, знаходиться з ним у причинному зв'язку, але для настання цього результату необхідно було приєднання до діянь суб'єкта ще й інших причин, які не випливали з його діяння” [223, 139].

У свій час М.Д. Шаргородський зазначав, що питання про причиновий зв'язок виникає тоді, коли нам "зустрічаються”:

а) умисні злочини, які полягають у вчиненні заборонених законом діянь і для закінченого складу злочину, вимагається настання визначеного в законі наслідку (результату), наприклад, смерті за ст.115, ч.2 ст.134 КК;

б) необережні злочини, покарання за які призначається також при настанні певного наслідку, і де сама кваліфікація діяння від цього наслідку залежить, наприклад, смерті за ст.119, ч.3 ст.135 КК;

в) склади, які крім первинного наслідку, вимагають ще для своєї наявності додаткового другого наслідку, який також повинен знаходитись у причинному зв'язку з первинним злочинним діянням [223, 134]. Наприклад, ч.2 ст.121 КК.

Необхідною передумовою правильного вирішення питання про причиновий зв'язок, - вважав М.І. Загородніков, є відома послідовність дій людини і настання злочинного наслідку [39, 60]. Це означає, що шкідливими наслідками (смертю потерпілого, самогубством), що настали, у причинному зв'язку можуть знаходитись лише дії (бездіяльність), які передували у часі настанню шкідливого наслідку.

При встановленні причинового зв'язку у справах про вбивство необхідно мати на увазі:

а) дія (бездіяльність) суб'єкта, які передують настанню смерті, можуть бути визнані її причиною лише у тому випадку, якщо в момент їх вчинення вони були необхідною умовою її настання, тобто такою умовою, при відсутності якої смерть не настала б;

б) ця дія (бездіяльність) у момент їх вчинення повинна створювати реальну можливість настання смерті.

Питання про причиновий зв'язок при вчиненні злочинів шляхом бездіяльності повинно бути вирішено так, як воно вирішується у випадках вчинення злочинів шляхом активних дій, хоча в свій час це було досить дискусійним питанням [223, 70-72]. Слід зазначити, що при бездіяльності причиновий зв'язок також констатується (особливість полягає у тому, що особа не втручається у розвиток причинового зв'язку і тим самим створює реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків). Бездіяльність особи, яка була зобов'язана і мала можливість вчинити ті чи інші дії, щоб не допустити шкідливого впливу тих чи інших сил на життя іншої особи, так як і активні дії, причиново пов'язана з наслідками, що є результатом впливу цих сил (смертю), тобто бездіяльність повинна бути не лише однією з необхідних умов, але й причиною наслідку, що настав [40, 64-65; 84, 149; 195,14].

Найважливіша соціальна властивість злочину - суспільна небезпечність - полягає у тому, що діяння (дія чи бездіяльність) спричиняє шкоду суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом, викликає в них певні негативні зміни (шкоду, збитки).

З об'єктивної сторони всі види вбивства виражаються у позбавленні потерпілого життя. Для встановлення відповідальності за злочини проти життя велике значення має правильне вирішення питання про роль наслідків злочинного діяння. Без настання смерті людини цей злочин не може визнаватися закінченим. При цьому не має значення, чи смерть настала відразу, чи через якийсь проміжок часу після вчинення діяння [141]. При відсутності зазначеного наслідку діяння винного, які безпосередньо спрямовані на позбавлення життя іншої людини, повинні розглядатись як замах на вбивство, а якщо винний лише створював умови для вчинення вбивства, його діяння являють собою готування до вбивства.

Судову практику і теорію кримінального права цікавить не лише питання про те, з якого моменту слід вважати початок людського життя, але й те, до якого моменту продовжувалось його життя, оскільки мертва людина також, як і така, що не народилась, не може бути об'єктом вбивства.

Досить спірним було до останнього часу питання про момент смерті людини [40, 345]. Більшість вчених вважає, що кінцевим моментом життя вважається біологічна смерть, тобто момент, коли внаслідок зупинки роботи серця припиняється постачання тканин організму киснем і настали незворотні процеси розпаду клітин центральної нервової системи, а у корі головного мозку настає невідворотний розпад білкових тіл, внаслідок чого поновити життєдіяльність організму вже неможливо [12, 17]. Сучасний стан медицини такий, що "оживити" серце можливо і через декілька годин після його зупинки, більше того, можливо навіть пересадити людині серце іншої людини, підтримуючи до цього часу життєдіяльність її організму за допомогою спеціальної апаратури. Однак кора головного мозку при звичайних умовах незворотньо гине через 5 - 7 хвилин після зупинки роботи серця. Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключені всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму [144]. Згідно з розділом 1 Інструкції щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 вересня 2000 р. № 226 [56], смерть мозку - це повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів. Смерть мозку прирівнюється до смерті людини. Рішучим для констатації смерті мозку є поєднання факту припинення функцій всього головного мозку з доказом незворотності цього припинення. Смерть мозку може розвиватися внаслідок його первинного або вторинного ушкодження. Смерть мозку в результаті первинного ушкодження розвивається внаслідок різкого підвищення внутрішньочерепного тиску й обумовленого ним припинення мозкового кровообігу. Вторинне ушкодження мозку з'являється внаслідок гіпоксій різного генезу, зокрема, при зупиненні роботи серця та припиненні або різкому погіршенні системного кровообігу внаслідок тривалого шоку та інше.

Від біологічної смерті слід відрізняти клінічну смерть - такий стан організму людини, при якому хоча і відбуваються зупинка дихання і зупинка роботи серця, але життєздатність людського організму зберігається, і людина може бути "повернута до життя". Тому спричинення біологічної смерті людини, яка перебуває в стані клінічної смерті, за певних умов може бути визнана її вбивством [84, 148].

Б) Суб'єктивні ознаки вбивства

Аналіз суб'єктивних ознак складу вбивства має дуже важливе значення. За недостатністю уваги до суб'єктивних ознак цього злочину часто бувають пов'язані помилки при кваліфікації.

Згідно з кримінальним законодавством для визнання особи винною у вчиненні того чи іншого злочину недостатньо встановити, що ця особа вчинила злочинне діяння. Для визнання особи винною необхідно, щоб обов'язково було встановлено, як саме - умисно чи через необережність - вона вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом.

Поняття вини закріплене у ст.23 КК, у якій, зокрема, зазначено, що виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кримінальним кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Наведене поняття вини є законодавчим узагальненням найбільш характерних ознак, притаманних будь-якій формі вини [6, 46; 81,170].А. А. Піонтковський, наприклад, зазначав, що вина особи є її умисел чи необережність, виражені у вчиненому злочині [94, 260]. Поняття вини науковцями визначається по-різному, але її значення оцінюється однаково:

по-перше, вина є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину і нерозривно пов'язана з його об'єктивними ознаками;

по-друге, у вині особи відбиваються об'єктивні ознаки злочину, що характеризують його об'єкт і об'єктивну сторону [83, 130; 82, 144].

Не існує вини абстрактної, відірваної від конкретного суспільно небезпечного діяння: саме воно й складає предметний зміст вини, її матеріальне наповнення.

Зміст вини є найважливішою складовою в понятті вини, однак він не єдиний елемент і не дає повної характеристики її поняття. До інших складових поняття вини відносяться соціальна сутність, форми і ступінь вини, які мають дуже важливе значення.

Вина є категорією соціальною. Ця властивість знаходить своє виявлення в негативному або зневажливому ставленні особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, до тих інтересів, соціальних благ, цінностей (суспільних відносин), що охороняються кримінальним законом. Тому вина особи у вчиненні суспільно небезпечного діяння оцінюється негативно і засуджується правом.

Форми вини являють собою встановлене кримінальним законом певне поєднання елементів свідомості і волі особи, яка вчинила злочин, і яке (поєднання) характеризує її відношення до діяння та (або) його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини - умисел (ст.24 КК) і необережність (ст.25 КК). Зміст вини визначається відповідно поєднанням інтелектуального і вольового елементів психічної діяльності.

Інтелектуальний елемент вини включає усвідомлення об'єкта, на який вчиняється посягання, характеру вчиненого діяння і пов'язаних з ним обставин, які входять до складу злочину. В умисних злочинах з матеріальним складом та при злочинній самовпевненості свідомістю особи охоплюється і передбачення суспільно небезпечних наслідків. Таким чином, інтелектуальний елемент вини носить пізнавальний характер.

Вольовий елемент вини означає внутрішню свідому спрямованість діяльності. В умисних і необережних злочинах вольовий елемент має різну характеристику. Так, в умисних злочинах вольовий процес виражається у свідомій спрямованості діяльності особи на досягнення конкретного результату. У необережних злочинах особа не напружує своїх психічних зусиль, щоб уникнути настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій, хоча має можливість це зробити.

Форми вини - умисел і необережність, - у свою чергу поділяються на види. Відповідно умисел може бути прямим або непрямим, а необережність проявляється у вигляді самовпевненості або недбалості.

Людина несе повну відповідальність за свої вчинки лише у тому випадку, якщо вона вчиняє їх за власною волею і усвідомлює свої дії, а також усвідомлює наслідки, до яких такі дії можуть призвести. Свідомість і воля певною мірою визначені зовнішнім середовищем, його об'єктивними умовами. Саме вони визначають характер і форму поведінки людини в кожному конкретному випадку.

Визначений (конкретизований) умисел і невизначений (неконкретизований) є різновидом прямого умислу і характеризують відношення до наслідків. При прямому визначеному умислі дії винного підлягають кваліфікації, як правило, за спрямованістю наміру. При прямому невизначеному умислі дії завжди слід кваліфікувати за наслідками, що фактично настали, оскільки винний може бажати настання декількох наслідків (так званий альтернативний умисел).

При непрямому умислі дії винного, як правило, кваліфікуються за наслідками, які фактично настали, так як винний лише припускає будь-які наслідки або байдуже ставиться до їх настання.

Попередньо обдуманий умисел і такий, що раптово виник, характеризують час виникнення умислу. Термін "попередньо” свідчить про те, що умисел виник і був сформований до вчинення злочину. Умисел, що раптово виник, є ситуативним, виникає раптово, під впливом якихось обставин. Час виникнення умислу враховується при призначенні покарання, іноді при кваліфікації вчиненого винним, оскільки такий злочин не може мати стадію готування. До речі, В.І. Ткаченко категорично проти поділу умислу на такий, що раптово виник і попередньо обдуманий. Свою точку зору він обґрунтовує механізмом суб'єктивної сторони злочину і пропонує виходити не із умислу, а з спонукання і мети. На його думку, більш правильно розподіляти злочини на злочини зі спонуканням, що раптово виникло, і злочини зі спонуканням, яке виникло раніше [185, 27-29]. Цю позицію спростовує O. M. Попов запитанням проте, навіщо вводити в науку відоме поняття під новою назвою: це викличе лише термінологічну плутанину, адже "спонукання” - це бажання, намір діяти (філологічне тлумачення), тобто це синонім юридичного терміна "умисел” [136, 158].

Очевидно, що немає "ідеальної" моделі лише конкретизованого чи неконкретизованого умислу, попередньо обдуманого чи такого, що раптово виник. На практиці це може бути конкретизований (визначений) попередньо обдуманий злочин або умисел неконкретизований, такий, що раптово виник під впливом якихось обставин.

Ступінь вини є завершальною складовою поняття вини. Це оцінна, кількісна категорія. Вона багато в чому визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного. Ступінь вини має практичне значення, тому що реалізація кримінальної відповідальності і призначення конкретного покарання багато в чому залежать від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який умисел мав місце - заздалегідь обдуманий або такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це виявилось [82, 145].

Суб'єктивна сторона вбивства може виражатися як в умисній, так і в необережній вині. Звинувачення особи у вчиненні вбивства на підставі наслідків, що настали, при відсутності умисної чи необережної вини, являє собою об'єктивне вмінення (об'єктивне ставлення у вину).

Вивчення практики показує, що аналіз суб'єктивної сторони при кваліфікації вбивств являє собою певну складність. Неточність у висновках при такому аналізі нерідко тягне за собою помилки: неправильно визначається спрямованість умислу, спричинення смерті з необережності розцінюється як умисне, допускаються висновки про наявність умислу чи необережності при випадковому спричиненні смерті, наявність причинового зв'язку сприймається за доказ винності тощо. Все це підкреслює важливість виявлення всіх ознак суб'єктивної сторони вбивства. Наприклад, Деснянським районним судом м. Чернігова була розглянута кримінальна справа по звинуваченню Бричкова А.А. у вчиненні умисного вбивства, передбаченого ст.94 КК 1960 р. (ч.1 ст.115 КК). Органами попереднього слідства встановлено (і це підтверджено у судовому засіданні), що 17 серпня 2000 року о першій годині ночі група осіб проникла на територію домовласника Б., зламавши замок на хвіртці огородження. Один з них почав стукати у вікно з вимогою відчинити двері і передати якесь майно. Б. відмовився виконати їх вимогу, запропонувавши прийти вранці. Чоловіки продовжували лаятись, стукати в двері та вікна і вимагали передати якісь речі. Тоді хвилин через 10 Б. взяв мисливську рушницю і з метою налякати непроханих гостей вистрілив у кватирку вікна. Однак, у той час біля кватирки випадково виявився потерпілий, який і був смертельно травмований. Суд правильно встановив спрямованість наміру (припинити посягання) і перекваліфікував дії, визнавши Б. винним у вчиненні злочину, передбаченого ст.97 КК 1960 р. (ст.118 КК 2001 р.) [Вирок суду Ічнянського району Чернігівської області].

Позбавлення життя умисно чи через необережність мають велику кількість нюансів, які не завжди можна розглянути в межах загальноприйнятих форм вини. На сьогоднішній день існує декілька кардинально різних позицій науковців з приводу цієї, на перший погляд, безспірної думки. Дійсно, чинне кримінальне законодавство у своїх нормах передбачає відповідальність як за умисне вбивство (ст. ст.115, 116, 117, 118 КК), так і за вбивство через необережність (ст.119 КК).

З'ясування форми вини при вчиненні вбивства має виключно важливе значення для правильної кваліфікації вчиненого злочину, так як закон встановлює суттєву різницю у відповідальності за умисне вбивство і вбивство через необережність.

Більша частина умисних вбивств скоюється з прямим умислом на позбавлення життя. Однак судова практика знає випадки вбивства і з непрямим умислом. Законодавець не формулює окремо відповідальність за вбивство з прямим і непрямим умислом. Встановлення виду умислу є завданням суду. При умисному вбивстві винний передбачає, що внаслідок його діяльності (дії або бездіяльності) настане смерть потерпілого і бажає цього (прямий умисел) або свідомо допускає настання такого наслідку (непрямий умисел) [15, 58]. Умисне вбивство з непрямим умислом може бути, так би мовити, супутнім умисному вбивству з прямим умислом, коли винний діє в обстановці, яка завідомо небезпечна для життя інших осіб, окрім своєї жертви, чи бути супутнім злочину іншого виду.

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність у винного (винних) умислу на вбивство, необхідно враховувати сукупність всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю [139; 140].

Вбивство, яке було результатом дії особи, яка хоч і не ставила перед собою прямої мети позбавлення життя потерпілого, але байдуже ставилася до такого результату, можливість якого вона свідомо допускала, повинно кваліфікуватись, як умисне вбивство, тобто не виключається відповідальність за умисне вбивство у випадку спричинення смерті при неконкретизованому чи невизначеному умислі, коли винний передбачає у загальній формі можливість заподіяння будь-якої шкоди потерпілому (середньої тяжкості тілесного ушкодження, тяжкого тілесного ушкодження, смерті) і бажає або свідомо допускає настання такої шкоди [84, 150].

Розмежування прямого і непрямого умислу має значення для індивідуалізації відповідальності, а в деяких випадках - і для відмежування вбивства від інших злочинів. Наприклад, умисне вбивство малолітньої дитини (п.2 ч.2 ст.115 КК) або завідоме залишення без допомоги матір'ю своєї новонародженої дитини, якщо це спричинило смерть останній (ч.2, 3 ст.135 КК). Непрямий умисел при вбивстві слід також відмежовувати від необережної вини, а злочинну недбалість і злочинну самовпевненість - від випадкового спричинення смерті.

Для з'ясування суб'єктивної сторони вбивства необхідно проаналізувати поняття "завідомість" і його юридичне значення. У законі в деяких випадках завідомістю характеризується суб'єктивне відношення винного до обставин, які обтяжують вбивство. Наприклад, у п.2 ч.2 ст.115 КК України мова йде про вбивство жінки, яка завідомо для винного знаходилася в стані вагітності. Що ж слід розуміти під юридичним терміном "завідомо”?

У літературі було висловлено декілька думок з цього приводу. Б.С. Волков зазначав, що "завідомість" характеризує усвідомлення особою можливості настання внаслідок її дій суспільно небезпечних наслідків [21,43]. Отже, завідомість охоплює інтелектуальний момент непрямого умислу і злочинної самовпевненості і по відношенню до обставин, які обтяжують вбивство, розглядається як очевидне знання (усвідомлення) суб'єктом того, що він вчиняє цей злочин при наявності даної обтяжуючої обставини. С.В. Бородін ставить під сумнів правильність цієї думки, аргументуючи це тим, що "було б невірно очевидне знання (при завідомості) відносити до наявності у дійсності тієї чи іншої обтяжуючої обставини, а не до очевидності знання про неї суб'єкта у момент вчинення злочину" [15, 59]. Він вважає, що посилання на завідомість слід відносити не до достовірності знання винного, наприклад, про вагітність жінки при вчиненні вбивства жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, а до того, що він знав чи передбачав це і, як наслідок, діяв з урахуванням даної обізнаності. Достовірність знання про вагітність не змінюється від того, що у винного немає повної впевненості в її фактичній наявності. В той же час ознаки завідомості відсутні, якщо винний сумлінно помилявся, вважаючи, що жінка не знаходиться в стані вагітності. Іншими словами, при фактичній помилці, коли винний вважав, що дана обставина відсутня, у нього немає завідомої обізнаності про вагітність потерпілої. Висновком цього є твердження, що завідомість не завжди свідчить про достовірність знання тієї чи іншої обставини при вчиненні злочину.

Іноді під час вчинення умисного вбивства має місце так звана фактична помилка, тобто невірне сприйняття винним певних обставин, що характеризують об'єкт і об'єктивну сторону злочину, який ним вчиняється. Частіше за все таке невірне сприйняття стосується особи потерпілого, коли позбавляється життя не та людина, яку винний мав намір вбити, а інша. За загальним правилом, помилка щодо особи потерпілого на кваліфікацію впливати не повинна. Якщо ж юридичний склад умисного вбивства передбачає певні ознаки, що характеризують потерпілого, як обов'язкові, а помилка щодо особи потерпілого призвела до позбавлення життя іншої людини, в якої ці ознаки відсутні, така помилка впливає на кваліфікацію. Згідно з абз.4 п.10 постанови Пленуму Верховного суду, вчинене необхідно було кваліфікувати за сукупністю злочинів, як замах на умисне вбивство тієї особи, яку винний мав намір позбавити життя, і умисне вбивство тієї особи, яку він фактично позбавив життя. Зокрема, коли винний, бажаючи вбити потерпілого у зв'язку з виконанням ним службового або громадського обов'язку, помилково позбавив життя іншу людину, яка такого обов'язку не виконувала, його дії необхідно кваліфікувати, як замах на вбивство [140]. У чинній постанові Пленуму Верховного суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи" роз'яснення з цього питання взагалі відсутнє [141]. Це свідчить, очевидно, про те, що дії особи, яка внаслідок помилки позбавляє життя не ту особу, яку мала намір позбавити, слід кваліфікувати за правилами кваліфікації при фактичній помилці. Особа, яка допустила таку помилку при однорідності об'єктів (життя, здоров'я), буде відповідати за закінчений злочин, оскільки життя та здоров'я різних осіб є юридично рівноцінними і однорідними об'єктами.

Вбивство через необережність має місце тоді, коли винний, вчиняючи певне діяння, передбачає, що його наслідком може бути смерть людини, але легковажно розраховує на відвернення (ненастання) такого наслідку (злочинна самовпевненість), або не передбачає, що наслідком його діяння може бути смерть людини, хоча за даних конкретних обставин повинен був і міг це передбачати (злочинна недбалість). Усвідомлення суспільної небезпеки у злочинах проти життя є необхідним елементом передбачення при умислі і злочинній самовпевненості і обов'язково включає в себе і усвідомлення протиправності вчиненого [39, 70].

Вбивство через злочинну самовпевненість, за загальним правилом, є більш суспільно небезпечним, ніж вбивство через злочинну недбалість. Це пояснюється тим, що в першому випадку мова йде про свідоме порушення (недотримання) застережливих заходів, які охороняють життя людини, і передбачені можливості настання смерті потерпілого при легковажному розрахунку на її відвернення, а в другому - про непередбачення настання смерті при наявності обов'язку і можливості її передбачення. Найчастіше вбивство з необережності є результатом злочинної недбалості.

Вбивство через необережність слід відрізняти від випадкового спричинення смерті (казусу), коли особа не лише не передбачала можливості настання смерті, але за обставинами справи не повинна була і не могла її передбачити. Вина особи у спричиненні смерті при казусі відсутня, а тому її кримінальна відповідальність виключається.

Важливим елементом передбачення при умисному і необережному (у виді злочинної самовпевненості) вчиненні злочинів проти життя є усвідомлення розвитку причинового зв'язку між діянням винного і наслідками у вигляді смерті іншої особи, а при недбалості - реальна можливість такого передбачення.

Причиновий зв'язок лише тоді може бути обставиною, яка обумовлює відповідальність, коли він поєднується з суб'єктивним відношенням до його розвитку у формі умислу чи необережності. Ця думка ще у 1948 році була висловлена А.А. Герцензоном і знайшла підтримку у працях видатних радянських та іноземних юристів (Б.С. Утєвський, А.Н. Трайнін, Ф. Полячек) [25, 333; 213, 195, 186, 213; 135, 90]. Відповідальність повністю виключається, якщо та чи інша особа, яка спричинила смерть потерпілому, не передбачала, не могла і не повинна була передбачити можливості спричинення своїми діяннями смерті іншій особі.

Для характеристики вчинків людини велике значення має не лише здатність особи передбачати чи не передбачати настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій, бажати чи не бажати настання шкідливих наслідків, але також мотив і мета її діяльності.

Мотив - це внутрішнє спонукання, рушійна сила вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає глибше розкрити психічне ставлення особи до вчиненого. Мета злочину - уявлення про бажаний результат, якого прагне особа, що визначає спрямованість діяння [83, 162].В.І. Борисов зазначає, що мотив і мета як психічні ознаки є характерними для будь-якої свідомої вольової поведінки людини і в їх основі лежать потреби, інтереси людини, однак, коли йдеться про мотив і мету злочину, то їх зміст визначається антисоціальною спрямованістю. Мотив злочину - це спонукання до вчинення злочину, а мета - уявлення про його суспільно небезпечний наслідок, про ту шкоду, яка для винного настане для охоронюваних кримінальним законом відносин і яка, проте, є для нього бажаною [83, 146; 82, 163].

Мета як ознака суб'єктивної сторони складу злочину невід'ємно пов'язана з мотивом, однак це нетотожні поняття. Мотив як певний стан психіки спонукає людину до певних дій і визначається емоційними та вольовими процесами, які виникають у свідомості людини. Вони можуть бути різноманітними: це і бажання, і почуття, і прагнення, і розуміння обов'язку, і звички. Окремі емоції можуть викликати інші, видозмінювати їх, посилювати чи послаблювати почуття, які вже виникли.

Почуття, які переживає людина, можуть бути різноманітними за своєю об'єктивною значимістю. Деякі з них є об'єктивно і соціально негативними емоціями, які засуджуються мораллю: заздрощі, користь, помста, ревнощі, егоїзм тощо. Інші є об'єктивно і соціально позитивними емоціями: почуття громадського (службового) обов'язку тощо. Деякі почуття отримують соціальну оцінку в залежності від їх спрямованості. Наприклад, почуття гніву розцінюється з соціальної точки зору залежно від того, чим воно викликане і яка його спрямованість. Якщо це почуття спрямоване на людину, яка вчинила проступок, який несумісний з принципами моралі, загальноприйнятими правилами поведінки тощо, то воно є позитивним моральним почуттям. Якщо ж це почуття викликане особистим незадоволенням, наприклад, справедливим зауваженням, доганою, то воно визнається негативним моральним почуттям.

Спрямованість емоцій і характеру почуттів людини, джерел і збудників цих почуттів має вирішальне значення під час оцінки мотивів поведінки людини. Мотив злочину являє собою складний емоційний і вольовий процес у психіці людини. Співвідношення емоційного і вольового моментів у мотивації діяльності людини має різноманітні поєднання. При вчиненні злочинів ступінь емоційних переживань і спрямування волі досягає високих меж і визначає суспільно небезпечну і злочинну поведінку людини.

У КК України передбачено ряд мотивів вчинення вбивства, які розглядаються як такі, що обтяжують відповідальність. Перше місце серед них займає корисливий мотив (п.6, 11 ст.115 КК). Наявність в законі цього мотиву для кваліфікації вбивства завжди викликає необхідність ретельного відмежування вбивства від інших майнових злочинів, склад яких передбачає можливість настання смерті (ч.4 ст.189 КК). Вбивство з хуліганських мотивів (п.7 ч.2 ст.115 КК) вчиняється внаслідок явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття та нормами моралі, або ж без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу, і свідчить про наявність у особи низьких мотивів, тобто наявність негативних моральних почуттів. Одним з мотивів, які можуть спонукати особу до вбивства, передбаченого пунктом 8 ч.2 ст.115 КК, є мотив помсти "у зв'язку з виконанням особою службового або громадського обов'язку”. Поряд з іншими мотивами з мотивів помсти також можуть вчинятися злочинні діяння, передбачені ст.348, 400 та ч.4 ст.404 КК. Посягання на життя державного діяча (ст.112 КК), посягання на життя представника іноземної держави (ст.443 КК) та терористичний акт (ч.3 ст.258 КК) - злочини, в яких спрямованість дій характеризується переважно політичними мотивами або мотивами помсти за виконання особою державних обов'язків.

Поряд з мотивами вчинення злочину в законодавстві закріплена і мета як обов'язкова (конструктивна) ознака вбивства: умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п.9 ч.2 ст.115 КК).

Конкретні мотиви, мета та емоційний стан винного враховуються при кваліфікації як пом'якшуючі (ст. ст.116, 117, 118 КК) чи як обтяжуючі (ч.2 ст.115 КК) відповідальність обставини, чи не визнаються ні тими, ні іншими (ч.1 ст.115 КК).

Вчинення вбивства чи іншого злочину проти життя вже саме собою достатньо мірі визначає суспільну небезпечність винного, однак при цьому велике значення мають індивідуальні особливості особи злочинця.

Характеризуючи особистість винного, неможливо не звернути увагу на усвідомлення ним протиправності і суспільної небезпеки вчиненого діяння. Від того, наскільки ясно і правильно уявляв собі винний протиправність і суспільну небезпечність вчиненого злочинного діяння, залежить і ступінь суспільної небезпеки самого злочинця. У ряді випадків, даючи оцінку особистості винного, вирішується питання про те, чи правильно він уявляв собі небезпеку діяння, яке вчиняє, чи не є це діяння наслідком помилки чи неправильного розуміння вчинюваних дій і наслідків, які настали чи можуть настати.

Злочини проти особи наділені явною і легко усвідомленою суспільною небезпекою. Винний, вчиняючи злочин проти особи (життя), прагне зберегти для себе недоторканними ті блага, які він злочинно порушив у іншої людини.

Чинне кримінальне законодавство встановлює, що кримінальна відповідальність як за умисне вбивство, так і за вбивство через необережність настає з 14-ти річного віку (ст.22 КК), а за інші злочини проти життя, наприклад, доведення до самогубства (ст.120 КК) - на загальних підставах з 16-річного віку.

В окремих різновидах вбивств передбачений спеціальний суб'єкт. Це, зокрема, умисні вбивства, передбачені п.13 ч.2 ст.115 КК (спеціальна повторність), ст.117 КК (мати новонародженої дитини), ч.4 ст.404 КК (військовослужбовець).

Умисне вбивство може бути вчинене у співучасті. В деяких випадках окремі різновиди такої співучасті передбачені як кваліфікуючі ознаки (обтяжуючі обставини) умисного вбивства (наприклад, пункти 11, 12 ч.2 ст.115 КК, ч.4 ст.404 КК). В інших випадках співучасть є конкретним показником ступеня суспільної небезпечності вчиненого умисного вбивства і в такій якості впливає на індивідуалізацію відповідальності співучасників.

Встановлення зниженого віку кримінальної відповідальності за вбивство вважається виправданим, так як цей злочин являє собою таке діяння, суспільна небезпека якого зрозуміла кожному підлітку.

Щодо дослідження проблемних питань визначення поняття вбивства та змісту його ознак необхідно зробити наступні висновки:

1) Термін "вбивство”, визначення якого дається у ч.1 ст.115 КК, не відповідає за змістом і значенням складу злочину, передбаченому у ст.119 КК "Вбивство через необережність”. Юридична конструкція поняття вбивства припускає, що випадки необережного позбавлення життя іншої людини (ст.119 КК) можна назвати заподіянням або спричиненням смерті через необережність. Тому доцільно було б виключити із назв ст. ст.116, 117, 118 КК слово "умисне”, оскільки законодавець чітко визначив, що вбивством може бути лише умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ч.1 ст.115 КК).

2) Визнання можливості вчинення вбивства шляхом бездіяльності не дає критеріїв відмежування від залишення в небезпеці (ст.135 КК), ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст.136 КК), ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст.139 КК). Отже, гадається, що вбивством, у кримінально-правовому розумінні може визнаватися лише активна протиправна поведінка, спрямована на заподіяння смерті іншій людині.

3) Об'єктом вбивства слід визнавати лише цінність, яка має суттєве значення для людини і суспільства у цілому, і цією цінністю виступає життя людини як природне, невід'ємне, особисте благо.

4) Визнання можливості вчинення вбивства шляхом бездіяльності не дає критеріїв відмежування від залишення в небезпеці (ст.135 КК), ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст.136 КК), ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст.139 КК). Отже, гадається, що вбивством у кримінально-правовому розумінні може визнаватися лише активна протиправна поведінка, спрямована на заподіяння смерті іншій людині.

Размещено на Allbest.ru