Організація влади, яка побудована на принципі безпосереднього народовладдя, зародилася в стародавні часи на основі родової демократії. За часів середньовіччя одним з найголовніших чинників політичного розвитку феодальних держав стали станово-представницькі інститути. Вони мали деякі елементи парламентаризму, але, звичайно, не були парламентами у новітньому розумінні слова. Становлення сучасних парламентів пов'язано з відносно розвиненою політичною системою періоду утвердження ринкових відносин. Становлення вищого законодавчого органу України було дуже складним, як і становлення Української держави. Процес становлення парламентаризму, маючи загально-цивілізаційний характер, не обминув і українські землі. У цьому відношенні політиків та дослідників цікавить передусім період національно-демократичної революції, зокрема, характер парламентаризму першої в новітні часи української держави - Української Народної Республіки. Однак надмірне акцентування уваги саме на цьому періоді, на погляд українських юристів Бандурка О.М. та Древаль Ю.Д. Бандурка О.М. Древаль Ю.Д. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток: Монографія. - Харків: Ун-т внутр. справ, 1999. - 288 с. - С. 12-13, значно звужує уявлення про історичну спадщину українського парламентаризму. Відомо, що парламентська діяльність на українських землях розпочалася значно раніше, в середині XIX ст. Пригадаємо, на той час український народ вже втратив залишки державності, а етнічні українські землі перебували у складі Австрійської (з 1867 р. - Австро-Угорської) та Російської імперій. Саме з появою представницьких законодавчих інститутів у цих імперіях і слід пов'язувати становлення українського парламентаризму. Час зародження парламенту Австрії припадає на 1848 р. Російська Державна Дума була вперше скликана у 1906 р. Шемшученко Ю. Проблеми українського парламентаризму у світлі конституційної реформи в Україні // Стратегічні пріоритети, - №2 (7), 2008. - С. 20-25.

Парламент Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник. - К.: Атіка., - 2002. - 480 с. - С. 467. (від фр. раrіеr - говорити) - родова назва вищого колегіального загальнонаціонального представницького і законодавчого органу в демократичних державах, який відображає суверенну волю народу і працює на постійній основі (паралельна назва - легіслатура). Парламентом України є Верховна Рада України (ст.75 Конституції України). Парламент України - це виборний, колегіальний, загальнодержавний представницький орган, який функціонує в умовах демократичного правління і компетентний здійснювати законодавчу, установчу та контрольну діяльність.

Парламент як юридична категорія тісно пов'язаний з терміном "парламентаризм", але ці поняття не рівнозначні. Під поняттям "парламентаризм" розуміють особливу систему державного керівництва суспільством, яка характеризується розподілом законодавчої і виконавчої влади при здійсненні політичної та ідеологічної ролі парламенту. Крім того, парламентаризм - це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерним є визнання провідної ролі у здійсненні державновладних функцій загальнонаціонального постійно діючого представницького органу. Його не слід пов'язувати з певними конкретними формами державного правління, оскільки у кожній державі ці форми визначені історично. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. - К: Юрінком Інтер, 2002. - 536 с. - С. 296.

Отже, парламентаризм не може існувати без парламенту, водночас парламент не може існувати без найважливіших елементів парламентаризму, які можуть бути втрачені. До них, зокрема, належать перш за все принципи представництва, розподілу влади та законності.

Еволюція Парламенту України відбувається в умовах становлення державності (отже - становлення самої системи державної влади) та водночас - переходу від планово-адміністративної до ринкової економіки (отже - зміни форм власності; соціально-економічної трансформації суспільства, його переструктуризації). Така ситуація зумовлює, з одного боку, гостру політичну боротьбу за визначальний вплив органів влади на формування та реалізацію державної політики, зокрема - в частині розподілу та перерозподілу власності; з іншого - формування корпоративних інтересів та намагання реалізувати їх через діяльність органів державної влади. Усе це призводить до вторинності представництва у Парламенті суспільних інтересів.

Розглянемо еволюцію українського Парламенту.

Перший етап: 1990-1994рр. Вихідним пунктом аналізу еволюції українського Парламенту є 1990р. Роль Верховної Ради в політичній системі країни на цьому етапі її розвитку можна охарактеризувати як "всевладдя Парламенту" - це ключова ознака першого етапу. Етап розпочався обранням у 1990р. Верховної Ради І скликання і закінчився обранням у 1994р. Президентом України Л. Кучми.

Вибори до Верховної Ради 30 березня 1990р. проходили за мажоритарною системою в одномандатних виборчих округах.

Становлення стосунків між Верховною Радою і Президентом України визначалося неусталеністю законодавчої бази діяльності органів державної влади та відсутністю досвіду цивілізованої взаємодії між гілками влади. Головними були питання контролю над Урядом, впливу на місцеві Ради та місцеві органи державної виконавчої влади. Обраний у грудні 1991р. Президент України Л. Кравчук намагався розширити власні повноваження, зокрема, в частині контролю над Кабінетом Міністрів, створити інструменти впливу на ситуацію на місцях. Це спричиняло конфлікти Президента з Парламентом, відволікало зусилля від вирішення соціально-економічних проблем, і в кінцевому підсумку - призвело до дострокового припинення повноважень як Президента, так і Парламенту. У політичній боротьбі 1990-1994рр. Парламенту вдалося зберегти свої повноваження. Цей етап може розглядатися як єдиний прецедент розподілу владних повноважень між Президентом і Парламентом на користь останнього за всю історію незалежної України. Стосунки між Верховною Радою та главою держави мали конфліктний характер і розвивалися переважно за схемою "сильний Парламент - слабкий Президент". Рівень впливу Президента України на внутрішні процеси у Парламенті був незначним. Конфлікт мав млявоплинний характер, з періодичними загостреннями. В результаті, відбулося послаблення позицій Президента України Л. Кравчука та його поразка на виборах 1994р.

Другий етап: 1994-1996рр. Ключовими ознаками етапу є зміна характеру стосунків між Парламентом і Президентом та боротьба за правове оформлення владних повноважень у Конституції України. Етап розпочався з обранням у 1994р на посаду Президента України Л. Кучми і завершився з ухваленням Конституції України в червні 1996р. Парламент в Україні: тенденції та проблеми становлення // Національна безпека і оборона. - 2003. - Ст. 2. - C. 2-30. У правовому сенсі Україна трансформувалася з президентської у президентсько-парламентську республіку. Нова Конституція сформувала такі правові засади організації державної влади, які послабили її стабільність, створили дуалізм у виконавчій гілці влади. Прийняття Конституції, з одного боку, дозволило Україні уникнути глибокої політичної кризи з такими можливими наслідками, як розпуск Парламенту, всенародна недовіра владі; з іншого - нова система організації державної влади створила додаткові можливості загострення протиріч між її гілками.

Третій етап: 1996-2000рр. Ключовою ознакою етапу є продовження конфлікту між Парламентом і Президентом України, що виявлявся в постійних спробах перерозподілу повноважень між главою держави та Верховною Радою через внесення змін до Конституції, прийняття законів, що реалізують її положення. Етап розпочався після ухвалення Конституції України в 1996р. і завершився в лютому 2000р. спробою формування пропрезидентської більшості.

У Верховній Раді поступово почало формуватися стійке "політичне ядро" парламентських партій. Політична структуризація Верховної Ради відбувалася по лінії "пропрезидентські - антипрезидентські сили"; поділ за ознакою "ліві політичні сили - неліві політичні сили" відійшов на другий план. Вже наприкінці 1996р. стало очевидним, що "перемир'я", укладене між Президентом і Парламентом після прийняття Конституції, завершилося. Політичний сенс протистояння між Парламентом і Президентом на цьому етапі полягав у намаганнях глави держави, який справляв значний вплив на діяльність Верховної Ради, створити підконтрольний йому та об'єктивно слабкий Парламент.

Четвертий етап: 2000-2002рр. Ключовими ознаками етапу є створення пропрезидентської більшості, зміна керівництва Парламенту "силовим" шляхом (лютий 2000р.) та намагання обмежити повноваження Парламенту через проведення всеукраїнського референдуму (квітень 2000р.). Відповідно, етап розпочався створенням згаданої пропрезидентської більшості і завершився парламентськими виборами 2002р., формуванням нової структури Парламенту та встановленням іншого типу стосунків між Верховною Радою і главою держави. На цьому етапі Президент України намагався обмежити повноваження Парламенту через механізми народного волевиявлення та забезпечити повний контроль над роботою Верховної Ради. Вибори. До і після (біографія передвиборні програми висловлювання Л.Д. Кучми) - К., 2000. - С. 33. Для досягнення першої мети 15 січня 2000р. Президент видав Указ, яким на всеукраїнський референдум виносилися питання про: (1) розширення підстав для розпуску Президентом Парламенту, (2) обмеження депутатської недоторканності, (3) зменшення числа народних депутатів України з 450 до 300, (4) запровадження двопалатного Парламенту. За офіційними даними, 16 квітня 2000р. переважна більшість громадян підтримали винесені на всеукраїнський референдум питання. Для досягнення повної контрольованості роботи Парламенту в лютому 2000р. пропрезидентські сили ініціювали створення парламентської більшості, "силовим" шляхом усунувши від керівництва Верховною Радою представників лівих політичних сил. На цьому етапі вплив Президента на діяльність Верховної Ради мав вирішальний характер. Однак, більшість не могла бути стійкою, оскільки: (1) вона створювалася "під конкретний проект" - переобрання керівництва Верховної Ради, із застосуванням засобів політичного тиску та прямого підкупу окремих депутатів, (2) до неї входили ідеологічно різні сили, інтереси яких пізніше розійшлися з інтересами Президента та його оточення.

П'ятий (сучасний) етап: 2002 - 2012 рр. Ключовою ознакою сучасного етапу еволюції Парламенту є зміна характеру стосунків між опозиційною частиною Парламенту та Президентом, загострення боротьби між ними зумовлене наближенням президентських виборів. Спроби формування стабільної більшості шляхом адміністративного та "силового" впливу виявилися неефективними. Це свідчить, у т. ч. про те, що особисті та корпоративні інтереси навіть лояльних до влади депутатів нерідко розходяться з інтересами президентської команди. Парламентська більшість може бути дієздатною лише в тому разі, якщо вона сформована на програмно-ідеологічних засадах, конституційно пов'язана із формуванням та діяльністю Уряду.

Внесені у грудні 2004 р. зміни до Конституції України розширили повноваження Верховної Ради України, особливо щодо її установчої та контрольної функцій. З цими ж змінами пов'язаний і вихід на арену активної парламентської діяльності коаліції депутатських фракцій, зокрема з питань формування Кабінету Міністрів України. Вказані зміни об'єктивно були спрямовані на розвиток українського парламентаризму. З набуттям чинності цими змінами (з 1.01.2006 р.) розпочався фактичний перехід України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми державного правління. На жаль, відповідні зміни до Конституції України не були достатньо науково обґрунтованими, а стали результатом політичного компромісу певних політичних сил у ході "помаранчевої революції". Внаслідок цього був істотно порушений баланс влади, зафіксований у Конституції України 1996 р. Ситуація ускладнилася після виборів народних депутатів України 2007 р., внаслідок яких жодна з політичних партій не змогла здобути вирішальної перемоги. Сформована парламентська коаліція з депутатських фракцій "Наша Україна - Народна самооборона" і БЮТ не має помітної більшості у голосах перед опозицією. За таких умов український парламент виявився недостатньо дієвим. Поляризація політичних сил у Верховній Раді негативно позначається на процесі прийняття законів, ефективності реалізації інших парламентських функцій. Замість очікуваного зміцнення український парламентаризм опинився в кризовому становищі.

30.09.2010 року Конституційним судом України було прийнято надзвичайно важливе й історичне рішення. Ніколи ще в новітній історії України не було такого прецеденту, щоб норми Основного Закону визнавалися неконституційними та скасовувалися. На мою думку, вищезазначене рішення конституційного суду України стане доленосним для подальшого розвитку Української держави. Хоча прийняття цього рішення одностайно всім складом Суду не стало несподіванкою, оскільки про такий результат розгляду конституційного подання 252 народних депутатів України політичні та юридичні кола говорили ще задовго до його офіційного оприлюднення.

Рішення Конституційного суду України носить досить великий політичний характер, його висновки дають можливість провладній політичній силі отримати надзвичайно великі важливі важелі впливу на розвиток Української держави і права загалом. На мою думку, прийнятий Верховною Радою України 08.12.2004 року Закон "Про внесення змін до Конституції України" № 2222-ІV є неконституційним у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття. Зазначений Закон було прийнято в порушення вимог статті 159 Конституції України, яка наголошує на тому, що законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного суду України щодо відповідності його вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Згідно статті 85 Конституції України, до повноважень Верховної Ради України належить зокрема внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ цієї Конституції. Таким чином, Конституційний суд України, приймаючи рішення від 30.09.2010 року, фактично взяв на себе повноваження законодавчого органу та конституціодавця. Отже, з урахуванням викладеного вище, можна зробити висновок про те, що рішення Конституційного суду України спрямоване на недопущення зловживань Верховною Радою України щодо внесення змін до Конституції України шляхом порушення відповідної конституційної процедури. Закон України № 2222-ІV "Про внесення змін до Конституції України" є неконституційним, а норми Конституції України, змінені цим Законом, поновлюють свою юридичну дію. Статус та повноваження конституційних органів мають бути приведені у чітку відповідність із нормами Конституції України у редакції від 28.06.1996 року. Незважаючи на це рішення Суду, вони не будуть стосуватися фізичних чи юридичних осіб, оскільки пов'язані лише з питаннями перерозподілу владних повноважень між державними органами.

Конституцією закріплено: "Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України" (ст.75). Отже, нова Конституція зберегла попередню назву українського парламенту. Відмова від доктрини повновладдя вищого представницького органу і сприйняття доктрини поділу влади в умовах незалежності позначилось конституційним реформуванням характеристики парламенту. В лютому 1992 р. конституційне було закріплено нове визначення Верховної Ради. Реформована ст.97 Конституції установлювала: "Єдиним органом законодавчої влади України є Верховна Рада України". Водночас реформована Конституція містила другу частину ст.97: "Верховна Рада України правомочна розглядати і вирішувати будь-яке питання, що не належить згідно з Конституцією до компетенції органів державної виконавчої чи судової влади, а також не є таким, що вирішується виключно всеукраїнським референдумом". Це установлення суперечило принципові поділу влади, воно на конституційному рівні дозволяло втручання однієї гілки влади в компетенцію інших гілок, насамперед виконавчої влади. Реалізуючи принцип спадкоємності української конституційної правотворчості, чинний Основний Закон також дає нормативне визначення Верховної Ради. Але порівняно з попереднім його зміст радикально змінився, що зумовлено новими реаліями, які втілює сучасна формула: "Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України" (ст.75). Наявність конституційного поняття - Верховна Рада має дуже важливе значення. Воно слугує центром конституційно-правового статусу парламенту, органічно обумовлює зміст інших складових даного статусу, акумулює уявлення щодо місця та ролі представницького органу народу в державному механізмі, його співвідношення і взаємодії з рештою державних органів, а також іншими суб'єктами.

Конституювання чинним Основним Законом Верховної Ради є конституційним визначенням провідного місця і її високої ролі в механізмі поділу влади. Сучасний парламент, пише В. Є. Чиркін Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. - М., 2005. - С. 236. , - це вищий орган народного представництва, що виражає суверенну волю народу, призначення якого - регулювати найважливіші суспільні відносини, головним чином шляхом прийняття законів, котрий здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб.

Необхідно зупинитись на тому, що в окремих випадках представником народу поряд з Верховною Радою є також Президент України. Це мотивується тим, що Президент легітимується в такий самий спосіб, як і Верховна Рада. Професор М.В. Цвік Цвік М.В. Взаємодія законодавчої, виконавчої гілок влади та референдуму в системі народовладдя // Вісник Академії правових наук України. - Харків, 2004. - № 3. - С. 31. пише: "Як парламент, так і Президент обираються всенародним голосуванням, і в цьому розумінні у рівній мірі є представниками народу. лише разом вони можуть повною мірою виражати народну волю"¹³. На цій підставі формулюється висновок: "Для реального здійснення народовладдя дії парламенту мають поєднуватися і узгоджуватися з діями такого ж органу первинного представництва народу, як Президент.".

Як у теоретичному, так і в конституційному та практичному аспектах важливо і актуально підкреслити, що відмова від доктрини суверенітету Верховної Ради і прийняття принципу поділу влади не змінюють, як це намагаються стверджувати здебільшого представники виконавчих структур, місце парламенту в механізмі державної влади.

Це положення має загальний характер. Воно притаманне як Україні, так і іншим демократичним країнам. Втілення цього положення в практиці державно-правового будівництва є вираженням і водночас гарантією демократичного розвитку суспільства.

Не випадково доктрина домінантної ролі парламенту в системі поділу влади - постійно в полі уваги видатних теоретиків сучасної державності, в працях яких вона знайшла всебічну розробку. Тертишник В. Концептуальні проблеми розподілу влади: до становлення сучасної моделі правової держави в контексті політичної реформи в Україні // Юридична Україна. - 2003. - №3. - C. 13-16.

Доктрину провідної ролі першої гілки в системі поділу влади послідовно проводить у своїх працях професор В. Є. Чиркін. Підкреслюючи, що відповідно до концепції поділу влади перше місце серед гілок влади посідає парламент, він обґрунтовує це положення пов'язаністю всіх гілок влади актами, що їх приймає парламент: "Виконавча, судова, контрольна гілки, хоча і мають свої сфери, однак діють на виконання і від імені закону. Законодавча влада здійснюється загальнодержавним представницьким органом" Чиркин В.Е. Элементы сравнительного правоведения. - М., - 2001. - С. 69. Професор Д.А. Ковачов підходить до проблеми, що нас цікавить, з погляду соціального призначення гілок влади в державному механізмі і співвідношеннях їхніх функцій. Функція парламенту полягає в тому, щоб виражати волю народу, надавати їй загальнообов'язкового характеру, тобто трансформувати цю волю в державну шляхом прийняття законів, тобто здійснювати державну владу. Функції виконавчої влади (виконання законів) і судової влади (застосування законів) - похідні і підпорядковані функції законодавчої влади. Звідси висновок дослідника: першість парламенту в тріаді влади - безспірна, оскільки державні органи, наділені конституціями названими функціями, повинні перебувати в такій же субординації, як і їхні функції Ковачев Д.А. Принцип разделения властей в конституциях государств Восточной Европы // Конституционные реформы в государствах Содружества. - СПб., 2003. - С. 121-122. .

Виокремлюючи конституційний аспект досліджуваної проблеми, слід зазначити, що одним із принципових і важливих показників і критеріїв ролі парламенту в системі державної влади тієї чи іншої країни є місце, яке посідає загальнонаціональний представницький орган народу в структурі конституції. Більшість конституцій розвинутих країн світу характеризується тим, що загальнонаціональні представницькі органи народу "відкривають" розділи, глави або інші структурні частини, котрі закріплюють систему державних органів тієї чи іншої країни, посідаючи тут перше місце. Характерно, що примат парламенту таким чином відображається також основними законами держав, що мають інститут президента. Теоретична концепція, суть якої полягає у визнанні центрального місця і провідної ролі Верховної Ради України в системі поділу влади, має великий творчий потенціал і величезне прогностичне значення. Вона гармоніює зі світовою теорією парламентаризму як з погляду ретроспективи, так і сучасності та прогнозу.

Узагальнений висновок згаданого дослідження представницьких органів 55 країн світу, яке здійснювалось у 70-х роках XX ст., полягає у визнанні верховенства парламенту в системі державної влади, що зумовлено особливостями його прерогатив, джерелом яких є загальне виборче право. Такою ж високою є узагальнена характеристика ролі парламенту кінця минулого століття. "Значення парламенту в сучасному світі - грандіозне. Він є виразником інтересів різних політичних сил, ареною пошуків компромісів", - пише В.Е. Чиркін Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. - М., 2001. - С. 235. . Верховна Рада України відповідно до ст.75 Конституції України є за своїм статусом єдиним органом законодавчої влади.

Статус парламенту - це його місце в системі органів державної влади, що визначається Конституцією та іншими законодавчими актами. Існує кілька ключових елементів статусу парламенту, які в цілому говорять про його природу, призначення, функції, внутрішню організацію діяльності. Сутнісний елемент статусу парламенту - це норми Конституції України та законодавчих актів, які визначають соціальну природу, соціальне призначення парламенту, місце його в системі влади у державі. Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика / Відп. ред. В.Ф. Погорілко: Монографія. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України: А.С.К., 2003. - 652 с. (Нормативні документи та коментарі). - С. 250-255.

Говорячи про представницький характер українського парламенту, хотілось би застерегти від визнання останнього як єдиного представницького органу, а також уточнення сутності парламенту як вищого представницького органу народу. Конституція України 1996 р. запровадила принцип, згідно з яким усі ланки рад діють у межах наданих законом повноважень і не підпорядковуються іншим радам. Саме намагання позбавитись такої підпорядкованості і стало причиною відмови від терміну "вище представництво" стосовно парламенту. Однак слід мати на увазі фактичну вищість парламенту з огляду на найбільшу політичну і соціальну вагу рішень парламенту, їх юридичне верховенство, а також статус і компетенцію парламенту як органу загальнонаціонального представництва Журавський В.С. Парламент України в системі органів державної влади // Парламентська реформа: теорія та практика: Зб. наук. праць. - К.: Ін-т зак-ва Верховної Ради України, 2001. - С. 86-87. .

Стосовно ж порівняння природи представництва парламенту і представництва Президента України в контексті вищості цього представництва, то тут слід сказати, що принаймні малообгрунтованими виглядають спроби деяких політиків як аргументи вищого представницького характеру чи то парламенту, чи то Верховної Ради України, чи то Президента України наводити цифрові показники голосувань за кандидатів в народні депутати України на виборах до Верховної Ради України чи Президента України. Бульба О. До питання поділу влади в Україні: пошук оптимальних варіантів // Право України. - 2003. - Ст. 4. - C. 8-11.

Інший важливий елемент статусу парламенту - його компетенція, яка складається із напрямків діяльності, функцій та конкретних повноважень. Частиною першою ст.85 Конституції України встановлено перелік повноважень Верховної Ради України, в тому числі законодавчих, бюджетних, установчих, контрольних.

Частина друга цієї ж статті визначає, що парламент здійснює й інші повноваження, передбачені Конституцією України. Зокрема, серед повноважень, які не охоплені ст.85 Конституції України, але конкретизовані відповідно до неї, є ряд пов'язаних з відповідальністю Кабінету Міністрів України (ст.87), запитами народних депутатів (ст.86), притягненням народних депутатів України до кримінальної відповідальності (ст.80), припиненням повноважень народних депутатів України (ст.81), обрання керівництва Верховної Ради України (ст.88), створення тимчасових спеціальних слідчих комісій (ст.89), у тому числі для проведення розслідувань при усуненні Президента України з поста в порядку імпічменту (ст.111), та цілий ряд інших повноважень з питань організації діяльності Верховної Ради України та процедурних питань. Кривенко Л. Конституційні моделі легітимації глави держави і баланс повноважень між інститутами влади. // Віче. - 2000. - №9. - С. 19-37.

Третім елементом статусу парламенту є його внутрішня організація. Нормативну базу цього елементу парламентського статусу становлять відповідні положення Конституції України щодо внутрішнього устрою, статусу та діяльності органів, що забезпечують діяльність органу законодавчої влади, процедурно-процесуальні (регламентні) норми.

Інший важливий чинник, що безпосередньо пов'язаний з представницьким характером влади та пояснює необхідність вивищення парламенту в системі органів державної влади, - це принцип поділу влади, за яким будується інституційно-функціональна організація здійснення влади і який означає, що парламент має домінантне право на формування корпусу законодавчих правил, систему законодавства держави. Звичайно, формування правових норм у широкому сенсі не належить виключно парламенту. Законодавчій владі, яка репрезентована парламентом - Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади, належить особлива роль в системі державної влади. Ця роль визначається багатьма чинниками, не останню чергу тим, що парламент з-поміж вищих органів державної влади - єдиний виборний орган, що обирається всенародно. Парламент має законодавчу владу, яка є частиною делегованого народом суверенітету, тобто - частиною суверенної народної влади, делегованої йому. Це надає парламенту представницького характеру, оскільки він діє безпосередньо від імені суверенного народу, за його дорученням і під його контролем.

Про повноваження Президента України, Кабінету Міністрів та судової гілки влади мова йде в ст. ст.106, 113-116, 124, 125, 150, 151 Конституції України. В переліку найважливіших повноважень Президента (ст.106) виділимо ті, що першочергово пов'язані з органом представницької влади:

1) забезпечення державної незалежності, національної безпеки і правонаступництва держави;

2) звертання з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

3) призначення позачергових виборів до Верховної Ради;

4) припинення повноважень Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

5) призначення за згодою Верховної Ради Прем'єр-міністра України, Генерального прокурора України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

6) внесення до Верховної Ради подання про оголошення стану війни;

7) підписання законів, прийнятих Верховною Радою;

8) право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради. Бородiн I. Судова влада у теорії - подiлу влад // Право України. - 2002. - №10. - C. 11-14. Але головним змістом взаємовідносин парламенту і Президента є сам хід здійснення ними своїх функцій і повноважень. Зокрема, Верховна Рада заслуховує щорічні та позачергові послання Президента про внутрішнє і зовнішнє становище України (ст.85 Конституції), направляє новоприйняті закони Президентові (ст.94 Конституції); надає у встановленому законом строки згоду на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсацію міжнародних договорів України, які укладає, як правило, Президент. Чільне місце у взаємовідносинах Президента з парламентом посідають питання формування органів державної влади. Так, парламент надає згоду на призначення Президентом Прем'єр-міністра, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна, Голови державного комітету телебачення і радіомовлення, Генерального прокурора України, висловлює недовіру Генеральному прокуророві, що має наслідком його відставку з посади тощо. Бандурка О.М. Древаль Ю.Д. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток: Монографія. - Харків: Ун-т внутр. справ, 1999. - 288 с. - С. 210-211.

Підсумовуючи, можна сказати, що у зазначеному механізмі спрямованому на подолання суперечностей та вирішення конфліктів у парламенті, крім регламентовано закріплених узгоджувальних процедур (правил ведення дебатів, норм депутатської етики тощо) особливе місце має належати різноманітним узгоджувальним інститутам, тобто безпосереднім інструментам закріплення, розвитку та поглиблення взаєморозуміння і співпраці між відповідними органами державної влади. Зокрема, йдеться про діяльність спільних робочих груп, створюваних для розгляду важливих питань і опрацювання законопроектів, а також про регулярне проведення консультацій нарад між представниками уряду та парламентських комітетів і фракцій тощо. З урахуванням викладеного треба зауважити, що практика світового конституціоналізму поки що не знає єдиного стандарту організації влади у правовій державі. Проте, як правило, механізм взаємодії гілок влади передбачає наявність відповідного інтеграційного механізму.

Протягом майже всього періоду становлення парламентаризму в Україні на підставі сучасних моделей парламентаризму демократичних країн світу Верховна Рада зробила чимало для впровадження в життя його основних принципів. Це стосується передусім прийняття і впровадження в життя основних нормативно-правових актів про порядок формування парламенту України.

Основний Закон України 1996 р. закріплює на конституційному рівні "конституційний склад Верховної Ради України", що має суттєве значення, оскільки виключає двозначність, неясність. Згідно зі ст.76 конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на п'ять років.225 депутатів обирається за пропорційною системою по одному багатомандатному загальнодержавному виборчому округу за списками партій та їх виборчих блоків, а 225 - по одномандатним округам, що утворюються в Україні з приблизно рівною кількістю виборців у кожному окрузі.

У відповідності ст.1 Закону "Про вибори народних депутатів України” Закон "Про вибори народних депутатів України" від 17. 11.2011 № 4061-VI // Голос України від 10. 12.2011 - № 234 , вибори депутатів здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою:

1) 225 депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій;

2) 225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

Зазначимо, що дискусійний характер питання чисельності українського парламенту, що привертало значну увагу в період підготовки і прийняття Конституції, залишається спірним. Аналізуючи його під кутом зору світового досвіду, наведемо деякі конкретні матеріали і дані. Візьмемо країни СНД і Балтії. Їхні основні закони визначають конституційний склад вищих представницьких органів так: Федеральні Збори Росії: Державна дума - 450 депутатів і Рада Федерації - по два представники від кожного суб'єкта Російської Федерації (89 суб'єктів - 178 членів), загальний склад - 628 осіб (ст.95); Олій Мажліс Узбекистану - 150 депутатів (ст.77); Миллі Меджліс Азербайджану - 125 депутатів (ст.90); Жогорку Кенеш Киргизстану - 105 депутатів (ст.54); Парламент Молдови - 101 депутат (ст.60.2); Національні Збори Білорусі: Палата представників - 110 депутатів і Рада Республіки - 64 члени, всього 1/4 особи (ст.91); Меджліс (Парламент Туркменистану) - 50 депутатів (ст.63); Національні збори Вірменії - 131 депутат (ст.62); Сейм Литви - 141 член (ст.55); Державні збори Естонії - 101 депутат (ст.60); Парламент Грузії - 235 членів (ст.49).

Наукові критерії визначення кількісного складу парламенту розроблені недостатньо. Одним із факторів, що впливають на вирішення розглядуваного питання, є чисельність населення країни. Водночас, як свідчать наведеш та інші дані, цей показник не слід абсолютизувати. На підтвердження візьмемо порівняння: чисельність англійського парламенту більша ніж утроє, а італійського - майже вдвоє перевищує склад американського Конгресу (відповідно - 1700 (приблизно), 945 і 535). Це співвідношення не має нічого спільного зі співвідношенням кількості населення Великої Британії, Італії та США, серед яких перше місце посідає Америка.

Таким чином, кожна держава вирішує питання кількісного складу загальнонаціонального представницького органу народу з урахуванням комплексу своїх умов, особливостей і традицій. Водночас теорія парламентаризму розробила положення і висновки, врахування яких дуже важливе в масштабах світової співдружності і окремих держав. Чисельність парламенту, з одного боку, має відображати і втілювати інтереси всіх верств населення та гарантувати-можливості професійного і раціонального здійснення його компетенції, а з другого - забезпечувати дієвість, працездатність, конструктивізм парламенту, що унеможливлюються, якщо депутатський склад перевищує межі доцільності і оптимальності, внаслідок чого законодавчий орган перетворюється на некероване віче, неспроможне виконувати парламентську компетенцію.

Визначення кількісного складу загальнодержавного представницького органу народу пов'язується з урахуванням ряду інших обставин.

У вітчизняних дослідженнях, як уявляється, належним чином не наголошується на тому, що кількісний склад парламенту впливає на реалізацію демократичних принципів його діяльності. Врахування цього положення при визначенні чисельності депутатського корпусу має далеко не другорядне значення. В такому контексті викликає інтерес осмислення цієї проблеми американськими дослідниками, зокрема Д. Медісоном і В. Остромом, які відповідно представляють ретроспективу і сучасну думку. Підкреслюючи, що правильне визначення кількісного складу законодавчого органу - надзвичайно складне питання, вони виокремлюють аспект стосовно негативних наслідків того, коли парламенти мають великий кількісний склад. При цьому характерним є те, що висновки Д. Медісона і В. Острома збігаються - вони негативно оцінюють подібні легіслатури. Безсумнівно, викладені ідеї актуальні й для України. І, насамкінець. Нерідко парламент називають народними зборами. Це втілює і відображає представницький характер парламенту не тільки з погляду його чисельного складу. Як загальнодержавний орган, що легітимується всім населенням (корпусом виборців), парламент покликаний відігравати роль форуму, де гласно, публічно, відкрито обговорюються важливі питання суспільного і державного життя, здійснюється контроль за виконавчою владою, щоб гарантувати належне управління країною, не допустити свавілля виконавчих структур, ігнорування ними інтересів і потреб народу. Кривенко Л. Конституційні моделі легітимації глави держави і баланс повноважень між інститутами влади. // Віче. - 2000. - №9. - С. 19-37.

Верховна Рада України складається з однієї палати. Конституційне вирішення питань про склад і структуру Верховної Ради України супроводжувалось тривалими і гострими дискусіями. Особливу увагу в них привертала проблема: яким бути парламенту - однопалатним чи двопалатним? Наведена обставина - зовсім невипадкова. Вона лише продовжує характерні риси досліджуваної проблеми, котрі були рельєфно виражені ще в працях теоретиків державного права кінця XIX - початку XX ст. Як у минулому, так і нині ця проблема є однією з найбільш спірних у науці конституційного права. Для сучасної української юридичної науки питання - однопалатний чи двопалатний парламент - здебільшого нове. Його теоретична розробка є сьогодні одним із важливих завдань вітчизняного корпусу конституціоналістів. Це положення актуалізується тим, що, незважаючи на конституювання Верховної Ради Основним Законом України 1996 р. однопалатним парламентом, ідея двопалатності не зникла.

Історичний аспект проблеми полягає в тому, що друга палата, яка називається верхньою, конструювалась для представництва аристократії. Цей аргумент висувався як обґрунтування доцільності двопалатності прибічниками цієї ідеї. "Монархія і демократія, - писав А. Менгер, - на противагу завжди обережній аристократії, однаковою мірою схильні до зайвої поспішності і навіть необачності: перша - тому, що вона дуже часто керується особистими впливами і цілями, друга - тому, що ледве може розмірковувати і завжди легко впадає в крайнощі. Тому доцільно наділити законодавчою роботою дві палати: виборну, яка стане вираженням демократичних течій, і аристократичну, котра складатиметься не із нероб, а із справді кращих членів держави" Менгер А. Новое учение о государстве. СПб., 1905. - С. 218-216. .

Другим поширеним обґрунтуванням на користь створення бікамеральних загальнонаціональних представницьких органів називалась необхідність стримання радикалізму нижньої палати. Становище Верховної Ради України в системі поділу влади скоріше протилежне моделі, стосовно якої століття потому бікамералізм вважався доцільним. У минулому більшість країн світу мала двопалатні парламенти. В умовах сьогодення вони зберігаються в Англії, Італії, США, Франції, Швейцарії та інших країнах.

В сучасних державах функціонують бікамеральні загальнонаціональні представницькі органи двох видів - двопалатні парламенти унітарних і федеративних країн. В останніх двопалатність пояснюється бажанням забезпечити в одній палаті представництво інтересів суб'єктів федерації (Австрія, Індія, ФРН та ін.).

Переконливу аргументацію нісенітниці і навіть реакційності бікамеральності дав С. Кріппс: "Якщо ми хочемо досягти ефективної демократії, то неможливо мати дві палати, що ділять суверенітет держави. Друга палата є або представницькою - в такому разі вона не що інше, як дублікат першої палати, або вона не представляє народ у цілому - в такому разі вона не повинна мати місця в справді демократичному парламенті" Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. - М., 1996. - С. 188. .

З позицій становлення і розвитку парламентаризму в умовах України однопалатний орган народного представництва є більш бажаним. У сучасних українських реаліях двопалатна структура цього інституту могла б стати небезпечним знаряддям руйнування парламенту як цілісного законодавчого органу.

Всупереч негативним тенденціям світової конституційної законотворчості, що характеризують повоєнний та новітній бікамералізм, його впровадження прогнозувалося і в Україні. У формалізованому вигляді це втілювалося у деяких проектах нової Конституції, у тому числі тих, що виходили з Конституційної комісії. Особливо наполегливо ідея двопалатного парламенту насаджувалася у зв'язку з проектом Основного Закону в редакції від 24 лютого 1996 р. Офіційно це був проект Конституційної комісії, але назва "президентський", що утвердилася в періодичній пресі та виступах народних депутатів, відбивала той факт, що з погляду складу Конституційної комісії перевага була на боці Президента. Ця обставина, так само як і те, що Президент був співголовою Конституційної комісії, цілком закономірно екстраполювалася на зміст проекту Основного Закону, який вибудовував конституційно правовий статус, з одного боку, всевладного глави держави, а з другого - безпорадного бікамерального парламенту.

Верховна Рада обирається вільними виборами строком на п'ять років. Вибори до неї можуть бути черговими і позачерговими. Відповідно до ч.1 ст.77 Конституції України чергові вибори до Верховної Ради відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень діючого її складу. Позачергові вибори до парламенту України призначаються тоді, коли Президент достроково припиняє свої повноваження. Це може статися за умови, що протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання Верховної Ради не можуть розпочатися, внаслідок чого Президент України достроково припиняє її повноваження та призначає нові вибори, які й називатимуться позачерговими. Такі вибори мають відбутися протягом шістдесяти днів з дня опублікування президентського указу про дострокове припинення повноважень попереднього складу парламенту.