Суверенітет держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

з теми: «Суверенітет держави»

План

Вступ

Розділ I. Історико-правові підстави та поняття суверенітету держави в сучасному державознавстві

1.1 Історико-гносеологічний аспект формування терміну « суверенітет держави »

1.2 Загальна характеристика основних ознак суверенітету сучасної держави

1.3 Основні види суверенітету в державознавстві

Висновки до розділу

Розділ II. Поняття характеристика суверенітету держави

2.1 Поняття та ознаки суверенітету української держави (за законодавством України)

2.2 Зовнішній та внутрішній суверенітет держави : загальна характеристика

Висновки до розділу

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Актуальність теми. Поняття державного суверенітету можна визначити як незалежність державної влади від всякої іншої влади усередині країни і поза нею, виражена в її винятковому, монопольному праві самостійно і вільно вирішувати усі свої справи.

Україна, обравши для себе шлях розвитку та становлення дійсно суверенної і незалежної держави, неухильно орієнтуючись на визнані світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти, продовжує формувати державі інституції, місцеве самоврядування, систему національного права.

Актуалізує проблему суверенітету держави входження України до складу багатьох європейських і міжнародних об'єднань (ЄС, СНД), формування транснаціональних суспільств, непідконтрольних окремим державам, утворення міждержавних співтовариств, активізація діяльності міждержавних урядових і неурядових організацій і інститутів, децентралізація влади всередині держави в зв'язку з розширенням прав регіонів. Всі ці фактори суттєво впливають на обсяг суверенітету будь-якої держави і обумовлюють актуальність його дослідження.

Проблема державного суверенітету завжди була актуальною, але після проголошення незалежності України вона постала на національному рівні з особливою силою. Набуття Україною державної самостійності, правовими підставами якої є Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, поставило її перед необхідністю провести всебічну модернізацію суспільства на глибокому науковому підґрунті. Належне усвідомлення сутності та змісту реалізації суверенітету є однією з необхідних умов розбудови народом України власної держави, проведення її зовнішньої та внутрішньої політики.

Значення суверенітету як важливої ознаки держави полягає у тому, що суверенітет містить характеристику взаємовідносин державної влади з іншими суб'єктами влади як усередині країни, так і за межами державних кордонів. суверенітет держава україна

Слід зазначити, що питання про суверенітет як ознаку держави у юридичній літературі є досить спірним, впродовж всього історичного розвитку держави поряд з нею перебував суверенітет, без суверенітету держави як такої не існує. Тому як у далекому минулому, так і в наші дні вчені (політики, філософи, історики, правознавці) намагалися обґрунтувати існування суверенітету, дослідити причини і умови його виникнення і існування, його витоки, розвиток і форми прояву.

Оцінюючи загальний стан розробки даної теми слід наголосити що окремі аспекти ще не знайшли глибинного висвітлення на сторінках наукових праць як вітчизняних так і зарубіжних авторів. Ось чому ми вважаємо що дана тема актуальна а її розробка доцільна.

Важливість цих проблем визначила тему курсової роботи і структуру викладу матеріалів дослідження . Зважаючи на все вище сказане, ми можемо зробити абсолютно однозначний висновок про важливість та актуальність теми курсової роботи, її практичне та теоретичне значення.

Мета і завдання роботи. Метою курсової роботи є розгляд та аналіз поняття «суверенітету держави». Виходячи з мети роботи автором були визначені наступні завдання, а саме:

- розкрити зміст поняття « суверенітет держави» та охарактеризувати його основні ознаки,

- розгляд основних видів суверенітету держави,

- аналіз впливу суверенітету на діяльність держави,

- визначити сутнісний зміст суверенітету державних органів.

Об'єктом курсової роботи є розкрити сутнісний аналіз передумов виникнення суверенітету держави та реальність його ознак в сучасній демократичній державі.

Предметом курсової роботи є дослідження основних положень сучасної теоретичної науки про « суверенітет держави» та його особливості в сучасному світі.

Структура роботи дана робота складається з вступу, двох розділів та підрозділів, а також висновки, список використаних джерел.

Ступінь наукової розробки. Розробкою даної теми займалися як вітчизняні так і зарубіжні автори, цікавим є визначення поняття і ознак суверенітету, що надається О.Ф. Скакун, В.М. Кравчуком, П.М. Рабиновичем, Ж. Мере. У періодичній літературі цікавим є дослідження Ю. Тодики та Є.Назаренко, щодо розвитку державного суверенітету, його місця і ролі в державному механізмі та реалізації механізму поділу влади.

Розділ I. Історико-правові підстави та поняття суверенітету держави в сучасному державознавстві

1.1 Історико-гносеологічний аспект формування терміну «суверенітет держави»

Суверенітет держави має свою багатовікову історію. Біля витоків принципу суверенітету стоїть Макіавеллі, але його аж ніяк не можна вважати теоретиком верховної влади (на що заслуговують усі без винятку його наступники, адже, заводячи мову про політику, вони неодмінно матимуть на увазі суверенітет) - він зробив її можливою. Втім у його працях не використовується слово «суверенітет». Макіавеллі лише робить натяк на нього у знаменитому листі до свого друга, датованому груднем 1513 року.

Отже, біля витоків суверенітету спостерігається, так би мовити, парадоксальна відсутність його концепції. До цього контрасту спричиняються самі писання Макіавеллі. Він пориває з традицією, і в цій прогалині, яка відокремлює старий порядок речей від нового, постає суверен і його підданці. Втім, у власне політичному аспекті макіавеллівський контраст носить подвійний характер: він відкидає старий філософський погляд на проблему, і політика як така мислиться у ній як розрив із політичною традицією; інакше кажучи, макіавеллівський погляд на політику полягає в розриві з усіма теперішніми поглядами на це явище, й уже одним фактом цього заперечення політика починає мислитись як діяльність, котра лежить в основ нового порядку речей.

Біля витоків держави, тобто в світі, де були державці, народи і нації, стоїть головна ідея великого флорентійця: політика - це справа людей, і тільки людей, одначе, хоч як нелегко в цім зізнатися, у ній дуже мало людяного [16; cт. 94].

Ще одне джерело бере початок із Франції - це Жан Боден, освічений представник середнього класу. І флорентієць епохи Відродження прийшли до однієї й тієї ж ідеї: держава не може бути достатньо ефективною і справедливою, якщо її конституція виражатиме щось інше, ніж іманентний лад, котрий виступає як даність «умов людського існування». Політика - це людське явище і як така вона втілює людські накреслення. І Макіавеллі, і Боден утверджують те, що лежить в основі суверенітету, а саме абсолютну автономність політики [8, c.18].

Принцип суверенітету - це в першу чергу принцип політичної автономії. Ось чому політика повинна мислитися сама в собі адже вона виражає сама себе. В своїх межах республіка має власні правила і структури, свої внутрішні конститутивні закони. Вона є результатом людських пристрастей, а з цього випливає, що держава - це продукт взаємодії певних сил і ґрунтується лише на силі. Отож, Макіавеллі й Боден, разом і взаємно доповнюючи один одного, осмислюють політику нової доби, політику, яка не може мати в своїй основі ні бога, ні природи, тому що вона є виключно людським явищем. Принцип суверенітету, яким його утвердили Макіавеллі й Боден це новітній принцип світської політики.

Боден розробляє концептуальну структуру держави або ж республіки, ґрунтуючись на ідеї суверенітету світської потуги над усіма іншими потугами. Поява цієї теорії пов'язана з цілком конкретними історичними обставинами а саме боротьбою королів проти зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї держави (феодали діяли за принципом «кожен барон суверен у своїй баронії») та спроб Папи Римського стати «над королями» і управляти ними. Саме тоді і склалося вчення про суверенітет як суверенітет внутрішній і зовнішній.

Політичне становлення концепції суверенітету розвивається в живій і часто смертоносній історії, де діють люди з їхніми пристрастями і бажаннями, так що філософія цієї історії - політичної історії яка виступає мірилом практики. З політичного погляду, новітня історія - це світ суверенітету, світ держави [21, c. 114].

Т.Гоббс у праці «Про громадянина» запроваджує новий філософський жанр новітньої епохи - філософію держави. Ця праця є першою спробою скласти філософію принципу суверенітету. Автор намагається філософським шляхом обґрунтувати принцип держави. Слід зазначити, що йдеться про небувалу досі спробу такого обґрунтування. Гоббс бере за основу проект Бодена, він запозичив у нього поняття суверенітету, одначе Боден і не пробував зробити філософське обґрунтування цієї концепції. Він заклав її юридичну основу, надав їй певної філософської повноти, але так і не обґрунтував.

Гоббс пішов відмінним шляхом: згідно з його концепцією, суверенітет не може належати виключно до царини юридичної філософії - необхідність суверена зумовлюється структурою самих явищ людського світу. Гоббс намагається запровадити те, що він іменує «політичною наукою», себто науку про політичні тіла, і котра ґрунтуватиметься на історичних даних.

Праця Спінози «Політичний трактат», розпочатий 1675 року і незавершений через смерть (1677), становить собою антигоббсівський маніфест. Ця праця була написана після «Теологічно-політичного трактату», й у ній він дійшов до висновків, у яких гостро і твердо їх можна розглядати і як відповідь Гоббсові, і як його критику, - стверджує, що метою держави є свобода.

Спіноза розвиває свою політичну теорію, поклавши в її основу свободу на противагу англійській філософії, для котрої основний закон політики полягає в «громадянській покорі», яка досягається шляхом цілковитого заперечення природної свободи. Спіноза бере за основу буття як властивість, Гоббс відштовхується від індивіда як бажання. Спіноза розглядає свободу, яка витікає із самої властивості всякої природної істоти.

Спіноза вказує, що кінцевою метою запровадження політичного стану виступає не зверхність, не утиски людей, не підпорядкування гніту іншої людини. Подібна система спрямована лише на те, щоб звільнити індивіда від страху щоб кожен міг, наскільки це можливо, почувати себе в безпеці; інакше кажучи, аби він міг найбільшою мірою зберегти своє природне право на життя і діяльність (не завдаючи шкоди ні собі, ні ближньому). Отже, мета суспільної організації - свобода.

Руссо в знаменитій Книзі III «Про депутатів або представників» цілком відкидає і спростовує теорію представництва. Руссо гнівно засуджує ідею окремого від народу законодавчого корпусу, котра так подобається Монтеск'є. Його критика носить радикальний характер і не залишає жодних перспектив для конституційного розв'язання проблеми, яким його бачить Монтеск'є, оскільки той нітрохи не ставить під сумнів традицію монархічного суверенітету.

Розв'язання проблеми у Руссо полягає в автентичній дефініції принципу суверенітету. Руссо бачить його в загальній волі, котра не може бути представлена, оскільки в цьому випадку вона руйнується, переходячи в приватне. Заперечення представництва (а отже, і розв'язання проблеми в парламентських інституціях, котре звідси витікає) становить необхідний наслідок дефініції принципу суверенітету як «загальної волі».[11, c.38]

І справді, загальна воля суперечить волі всіх, як деспотизм суперечить свободі - це те, чого не змогли зауважити ні Гоббс, ні Локк. Вона ніяк не може бути волею всіх із тієї простої причини, що вона є волею одного. І цією особою виступає народ. Народ - це колективне моральне «я», пише Руссо. Це моральне тіло - моральна єдність, котра, може хотіти і заявляє про те, чого вона хоче. Відомо, що Руссо називає словом «закон» декларацію загальної волі.

Ключем абсолютного протиставлення, котре здійснив Руссо, протиставивши принцип суверенітету ідеї представництва, буде строга послідовність, яка становить основу всієї аргументації «Угоди»: народ - загальна воля - закон. Упродовж усієї 15 глави (Книга III) просліджується ідея, висловлена ще на початку праці, згідно з визначальною формулою, котра звучить так: «я стверджую, що суверенітет, будучи всього тільки виявом загальної волі, ніколи не може відчужуватися, й що суверен, котрий виступає тільки колективною істотою, може бути представлений лише самим собою - передаватися може влада, а не воля». Якщо проблема «представництва» й існує в політиці, то вона, як вважає Руссо, може стосуватися лише реалізації суверенітету, а не того, що лежить в його основі і становить його суть, тобто волі. Різниця, яка існує між волею і владою, носить абсолютно незмінний характер і формує суть верховної влади.

Якщо «Угода» є радикальним засудженням усякого представництва, то це тому що Руссо побачив на прикладі Гоббса і Монтеск'є що представництво неухильно руйнує первісну суверенну волю, тобто волю народу [10, c. 87].

Революція «всесвітнього класу» була передовсім революцією проти принципу верховної влади народу, інакше кажучи, проти демократії. «Демократія, - писав Ленін у 1917 році, це держава, яка визнає підпорядкування меншості більшості; інакше мовлячи це організація для систематичного насильства одного класу над іншим, одної частини населення над іншою», і у Маркса є думка, згідно з якою загальне виборче право внаслідок свого застосування спричинилося б до відміни політичної держави і «громадянського» суспільства. Тема революційного усунення шляхом виборів котра в 1843 році була філософічною в Леніна перетворилася в ліквідацію держави шляхом революції.

Відвоювання суверенітету колоніальними народами полягає у поваленні зі зброєю в руках колоніальної влади. В цьому розумінні типовими зразками виступають Алжир і В'єтнам відвоювання суверенітету набирає форми визвольної війни, новітньої концепції справедливої війни в епоху панування політичних партій.

У Конституції України закріплюється, що Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет поширюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною національного законодавства України (ст. 9), що на території України не допускається розташування іноземних військових баз [4, с. 36].

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держави, а її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суверенітет обмежений лише основними правами людини. У роки радянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юридичному визнанню не суверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посилалась світська влада при виникненні різних сутичок з владою церковною.

1.2 Загальна характеристика основних ознак суверенітету сучасної держави

Основними ознаками суверенітету сучасної держави є його єдність, неподільність і невідчужуваність. Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бути одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних органів. Тому всі спроби само проголошення суверенітету територіями в межах однієї країни є неправомірними. Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітет [17, c.135].

Державна влада не може бути лише частково суверенною. Не суверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними державами і автономні утворення, які наділені окремими суверенними правами і тому набувають певних ознак державності (наприклад, Автономна Республіка Крим).

Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суверенітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обмеженою, звуженою, але лише доти і тією мірою, якою держава вважає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обмеження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об'єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суверенітет державної влади України лишається недоторканим [30, c. 151].

Першоджерелом влади, і передусім державної, в демократичних країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету лежить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним. «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», -- говориться у ч. 1 ст. 5 Конституції України.

Водночас ч. 2 тієї ж статті констатує, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі народного суверенітету. Поняття «національний суверенітет» спочатку було розраховане на етнічно однорідну державу. Згодом, коли термін «нація» стали застосовувати і до сукупності всіх громадян певної держави, це привело до збігу понять «державний суверенітет», «народний суверенітет», «національний суверенітет».

Щодо поняття «право на самовизначення окремих націй», то воно проголошується і в преамбулі чинної Конституції України, де зазначається, що сучасна українська держава виникла на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення [4, c. 17].

Суверенітет є „збірною” ознакою держави. Він концентрує в собі найбільш істотні риси державної організації суспільства. Незалежність і верховенство державної влади виражається в його універсальності - тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни; у прерогативі - можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади та у наявності спеціальних засобів впливу, яких не має ніяка інша громадська організація.

Верховенство державної влади зовсім не виключає її взаємодії з недержавними політичними організаціями при рішення різноманітних питань державного і громадського життя. Державна влада розташована на вищій ступені ієрархії керуючих у даному суспільстві підсистем, незалежна від них. Вона несумісна з існуванням іншої такої ж влади в країні.

Сутність новітньої політики, організованої довкола принципу верховної влади, полягає в тому, що вона не виступає наслідком певної ідеї а рrіоrі справедливого, довкола якої було (сукупності організоване все суспільство.

Для сучасників, справедливе - це те, що відповідає раціональності суспільств іншими словами, суспільство структурується не якоюсь нормою справедливого, котра походить невідомо звідки, а навпаки якраз суспільне тіло, організоване згідно зі своєю раціональністю, установлює норму, згідно з якою справедливе - справедливість у тому вигляді, в якому його виражає закон і в якому воно перебуває під охороною держави) - і визначається. Так що речником справедливого виступає суверен, тобто завдяки його волі природа справедливого стає публічним явищем. Отже справедливе є те, що закон визнає як справедливе.

Справедливе - це те (й воно не може бути інакшим), що суверен визначає в якості справедливого у той момент, коли він виголошує закон і вже самим фактом виголошення цього закону. Саме в цьому полягає властивість суверенітету і, якщо зайде така потреба, в цій властивості новітньої держави можна вбачати критерій, завдяки якому держава і є новітнім явищем [26, c.64].

Марно було б намагатися визначити, що є справедливе і що таке справедливість, якщо цей пошук полягатиме в абстрактному висловленні значення цих слів, стверджуючи, наприклад, що справедливість полягає в тому, щоб дати кожному те, що йому належить по праву. Це окреслення справедливості саме в собі не може бути хибним, однак воно стає таким по відношенню до держави суверенітету, оскільки питання полягає насправді в тому, щоб дізнатися, в чому ж криється оце саме, що по праву належить кожному. Нормами міжнародного права, з укладеними нею договорами. Однак це не ущемляє добровільний характер, обов'язки встановлюються по взаємній або по загальній згоді.

У сучасному світі суверенітет жодної держави не означає, що вона не зв'язана ні з чим усередині країни й абсолютно незалежна від інших держав, від світового співтовариства в цілому. Держава, тобто суверен, якраз і є тим, хто визначає природу цього, і робить він це у формі закону. А тому не можна сказати, що справедливе полягає в тому, щоб дати кожному те, що належить йому по праву, оскільки проблема саме в цьому й полягає: що ж повинне належати кожному по праву? Тільки суверенітет знає відповідь на це запитання. Так що справедливе - це закон, а значить, не можна зводити дефініцію справедливого до його абстрактного змісту, оскільки саме закон визначає цей зміст. Якщо суверенна воля стверджує, що той повинен бути рабом, а той паном, то це й буде справедливістю [ 20, с. 56 ].

Державний суверенітет має дві сторони:

- внутрішню сторону - виняткове, монопольне право на законодавство, на управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;

- зовнішню сторону - самостійність і незалежність у зовнішніх справах країни, неприпустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні крім обмеженого числа випадків, передбачених міжнародним правом, коли відповідні дії відбуваються в правовому порядку. Держава відповідно до міжнародного права і свого національного законодавства може уступати свої суверенні права міждержавним організаціям [16, c. 105].

У міжнародних відносинах держава бере на себе зобов'язання, рахується з загальновизнаними авних утворень.

У суверенітеті держави знаходить своє політичне і юридичне вираження повновладдя народу, в інтересах якого держава здійснює управління суспільством.

Суверенітет держави має внутрішній і зовнішній аспекти. Внутрішній аспект полягає у можливості для держави розпоряджатися своєю територією і ресурсами, а також примушувати підлеглих до виконання її настанов; зовнішній - у забезпеченні територіальної цілісності держави і невтручання у її внутрішні справи з боку зовнішніх сил, у можливості держави проводити незалежну політику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, вступати до міжнародних організацій тощо. Важливою ознакою суверенітету держави є визнання міжнародним співтовариством її права на юридично рівних засадах вступати у зносини з іншими державами.

Суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави. В сучасному світі він не має абсолютного характеру. В демократичних суспільствах суверенітет держави визнається похідним від суверенітету народу, влада держави обмежується впливом політичних партій, різноманітних громадських організацій, груп інтересів. Обмеження суверенітету у його зовнішньому аспекті проявляється, зокрема, у членстві держави в різних міжнародних організаціях, відповідно до якого вона бере на себе певні зобов'язання [3, c.102] .

Сучасне світове співтовариство може навіть примусити ту чи іншу державу до виконання його настанов, особливо коли йдеться про припинення агресивної війни, забезпечення елементарних прав людини. Якщо в минулому будь-яка спроба світового співтовариства дати рекомендації тій чи іншій державі розцінювалась як втручання у її внутрішні справи, то в умовах сучасного взаємозалежного світу вирішення окремих, особливо глобальних, проблем вимагає певного обмеження суверенітету.

Похідними від суверенітету і його виявами є три важливих ознаки держави: право на монопольне застосування примусу; право на видання законів; право на встановлення і стягнення податків. Лише держава має право застосовувати примус, причому не тільки стосовно своїх громадян, а й щодо всіх, хто перебуває на її території. Для цього у неї є певні правові, матеріальні та організаційні можливості, спеціальний апарат примусу.

Примусовість як ознака держави полягає, зокрема, в тому, що вона є процесом свідомого, нерідко насильницького, створення та збереження державою структурованості суспільства, соціальних інститутів, відносин, статусів тощо. Це знаходить свій формальний вияв у таких, наприклад, явищах, як громадянство, рабство, кріпосництво, расовий або кастовий поділ, військова повинність, стягнення податків, утвердження офіційної ідеології [12, c.73].

Іноді у відповідних конституційних положеннях замість народного суверенітету декларується національний суверенітет. Зокрема, в ст. 1 Конституції Іспанії зазначено, що «національний суверенітет належить іспанському народу, від якого походять повноваження держави». Подібний текст містить і ст. З Конституції Франції. Така заміна термінів не є випадковою і свідчить про сполученість понять народного, національного і державного суверенітету.

Використання терміна «національний суверенітет» відображало процес формування в XVII--XIX ст.ст. національних держав. Нації, які на той час утворились, набували державних форм, тож не дивно, що майже відразу в зарубіжній політико-правовій науці поняття національного суверенітету стало сприйматись як першооснова державного суверенітету.

Що ж до прийнятого в науці поняття державного суверенітету, то воно звичайно трактується як верховенство держави на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах. Верховенство держави означає дію в межах її території тільки однієї публічної влади, яка визначає повноваження усіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглість цій владі всього населення території. Незалежність держави в міжнародних відносинах -- це її не підпорядкованість будь-якій зовнішній владі, інших держав.

Суверенітет виступає як необхідна політико-правова характеристика держави. Поняття суверенітету відображає якісні риси держави. Водночас воно прямо пов'язане з властивостями державної влади, тобто суверенітет -- це вияв самої природи влади. Зв'язок між державним і народним суверенітетом нерідко вбачають у тому, що народ є єдиним джерелом влади, яка звичайно здійснюється державою та її органами.

До сказаного слід додати, що в політико-правовій науці за рубежем принцип суверенітету держави не формулюється у вигляді загальної ідеї народовладдя. Подібна термінологія вважається надмірно абстрактною і в юридичній літературі практично не використовується. Замість цього тлумачать саме поняття народу, виходячи з того, що воно позначає виборчий корпус, тобто сукупність громадян, які мають право брати участь у виборах і референдумах.

При цьому зміст принципу народного суверенітету зводиться до юридичного визначення відповідних прав, що прямо зафіксовано в багатьох конституціях. «Національний суверенітет належить народу, який здійснює його через своїх представників і шляхом референдуму», -- зазначено в ст. З Конституції Франції. У ст. 20 Основного закону ФРН записано, що «державна влада здійснюється народом шляхом виборів та голосувань і через спеціальні органи законодавства, виконавчої влади та правосуддя».

1.3 Основні види суверенітету в державознавстві

Суверенітет - виключне право здійснювати верховну владу у певній державі (рідше - на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого (відповідно суверенітет частково тлумачиться як «повна незалежність»).

Проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов'язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов'язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.

Розділяють три види суверенітету: державний; народний; національний.

Державний суверенітет - верховенство державної влади у своїй країні і її незалежність в зовнішньополітичній сфері. В Декларації від 16 липня 90 р. Україна проголосила державний суверенітет, який характеризується як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади у межах національної території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Джерелом такого суверенітету і незалежності є воля народу, виражена населенням на референдумі 1 грудня 1991 р. За незалежність проголосували - 90,32 відсотки голосуючих (близько 29 млн. чол.).

Державний суверенітет як особливість державної влади потрібно відрізняти від народного суверенітету і національного суверенітету. Як зазначає С.С. Алексєєв народний суверенітет «сам зміст демократії, основа народовладдя, право народу самому, своєї волею визначати свою долю». Аналогічне ж значення має поняття національного суверенітету; це права націй і народностей на те, щоб самостійно вирішувати питання свого життя, право на своє національне самовизначення [16, c.33].

Державний суверенітет може сполучатися з народним суверенітетом і національним суверенітетом. Демократична держава, у якій нації і народності реалізували своє право на національне самовизначення, являє собою суверенну державу у всіх зазначених раніше значеннях, тобто включаючи народний і національний суверенітет.

Суверенітет полягає у ефективному функціонуванні органів держави: законодавчих, виконавчих, судових, а також у правовій системі. Реалізуючи суверенні права, Україна зміцнює триєдину владу. В цьому плані слід розглядати введення поста президента і обрання цієї вищої службової особи шляхом народного голосування. Важливе значення має також введення посад і призначення представників президента України, формування місцевої державної адміністрації. Вироблена концепція судово-правової реформи, яка реалізується вже у законодавчих актах і на практиці.

Національний суверенітет - повновладдя нації, її політична свобода, реальна можливість визначити характер свого національного життя. Для колишнього Союзу РСР, який об'єднував 53 національно-територіальні державні утворення , даний суверенітет набув особливого значення. Важливим він є також для України, де проживає 110 національностей.

На думку В.М. Хропанюка національний суверенітет означає «право на саме визначення аж до відділення й утворення самостійної держави» У багатонаціональних державах, утворених шляхом добровільного об'єднання нації, суверенітет здійснюваний цією складною державою, природно, не може бути суверенітетом лише однієї нації. В залежності від того, яким способом нації, що об'єдналися, здійснили своє праві на самовизначення - шляхом об'єднання в союзні держави і шляхом федерації на базі автономії або конфедерації, - державний суверенітет, здійснюваний даною багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися [29, c.61].

У першому випадки це досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, що уступили частину своїх прав багатонаціональній державі. В другому випадку суверенітет націй забезпечується шляхом охорони автономії національних держав. Але в обох випадках багатонаціональна держава в особі своїх вищих органів є носієм суверенітету не якої або окремої націй, а суверенітету, що належить саме даній багатонаціональній державі, що виражає як загальні інтереси всі націй, що об'єдналися, так і специфічні інтереси кожної з них. Головне полягає в тому, щоб багатонаціональна держава в будь-яких її різновидах забезпечувала реальний суверенітет кожної з націй, що входять у її склад [30, c.12].

Народний суверенітет - повновладдя народу, володіння ним соціально-економічними і політичними засобами, які забезпечують участь громадян в управлінні суспільством і державою. Народ України реалізує суверенітет через обрані демократичним шляхом ради народних депутатів, президента, а також безпосередньо через референдуми. Здійснюється він й через різні громадські організації та формування. Головним виразником суверенітету народу є держава, яка поставила за мету формування правового, демократичного суспільства.

Народний суверенітет сам зміст демократії, основа народовладдя, право народу самому, своєї волею визначати свою долю. Національний суверенітет - це права націй і народностей на те, щоб самостійно вирішувати питання свого життя, право на своє національне самовизначення. Державний суверенітет може сполучатися з народним суверенітетом і національним суверенітетом. Демократична держава, у якій нації і народності реалізували своє право на національне самовизначення, являє собою суверенну державу у всіх зазначених раніше значеннях, тобто включаючи народний і національний суверенітет.

У багатонаціональних державах, утворених шляхом добровільного об'єднання нації, суверенітет здійснюваний цією складною державою, природно, не може бути суверенітетом лише однієї нації. В залежності від того, яким способом нації, що об'єдналися, здійснили своє праві на самовизначення - шляхом об'єднання в союзні держави і шляхом федерації на базі автономії або конфедерації, - державний суверенітет, здійснюваний даною багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. У першому випадки це досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, що уступили частину своїх прав багатонаціональній державі. В другому випадку суверенітет націй забезпечується шляхом охорони автономії національних держав [2, с. 54].

У федеративних державах суверенітет визнається за союзними державою, а по законодавству деяких країн також за суб'єктами федерації. У Росії за федеративним договором суверенним вважаються і республіки, що входять у її склад. Я вважаю, що у суверенітеті держави знаходить своє політичне і юридичне вираження повновладдя народу, в інтересах якого держава здійснює управління суспільством.

Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет. Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.

Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим. Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення певних цілей. Поряд із суверенітетом держави існує суверенітет народу і нації. Перший означає верховенство народу у вирішенні корінних питань організації свого життя. Другий визначає повновладдя нації, її можливість і придатність визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійної держави [22,c. 35].

Найчастіше суверенітет розглядається відносно держав як основний принцип міжнародних правовідносин та істотна ознака сучасної держави в міжнародному праві і визначається як «повнота влади», незалежність держави від інших держав чи міжнародних об'єднань, що виявляється у праві вільно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без стороннього втручання.

Джерелом і носієм суверенних прав - сувереном може бути абсолютний монарх чи диктатор (наприклад, за абсолютизму), а в демократичних країнах -- народ (так званий, народний Суверенітет). У тоталітарних державах суверенітет права здійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у тісні об'єднання з іншими призводять до обмеження суверенітету чи його повної.

Висновки до розділу

У юридичних літературних джерелах дана тема висвітлена досить повно, цікавим є визначення поняття і ознак суверенітету, що надається О.Ф. Скакун, В.М. Кравчуком, П.М. Рабиновичем, Ж. Мере. У періодичній літературі цікавим є дослідження Ю. Тодики та Є.Назаренко, щодо розвитку державного суверенітету, його місця і ролі в державному механізмі та реалізації механізму поділу влади.

Слід відзначити, що державний суверенітет пройшов довгий історичний шлях, теоретиками суверенітету були і Н. Маккіавелі, і Ж. Боден, і Спіноза, і Ш.Монтеск'є, і Ж.Ж. Руссо, проблема суверенітету постає і в працях К.Маркса та В.Леніна.

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держави, а її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суверенітет обмежений лише основними правами людини. У роки радянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юридичному визнанню не суверенності державної влади.

Розділ II. Поняття характеристика суверенітету держави

2.1 Поняття та ознаки суверенітету української держави (за законодавством України)

Головними задачами держави є збереження світу і згоди в суспільстві. Але досягнення матеріального благополуччя - задача самого народу, а не держави, що лише повинне не перешкоджати збагаченню законними шляхами.

Нині поняття суверенітету означає верховенство і незалежність влади. Таким чином, термін "незалежність" є складовою поняття "суверенітет". Водночас "незалежність" має самостійне політико-правове навантаження - поглиблення і розвиток суверенітету, включення будь-якої підлеглості і залежності. Україна спочатку проголосила державний суверенітет (16 липня 1990р.), а потім - незалежність (24 серпня 1991 р.). В наш час дуже важливо є правильне наукове тлумачення суверенітету, в тому числі співвідношення державного, народного та національного суверенітету [24, c.5] .

Конституція України відносить такі принципи, властивості та якості державної влади, як державний суверенітет, розподіл влади, вимога функціонування державних структур до компетенції Конституції та законів. Держава є офіційним представником народу, покликана виражати волю своїх громадян, забезпечувати їх права та свободи, законні інтереси. Саме державна влада володіє правом видання обов'язкових до виконання наказів громадянами. Звідси випливають її значні можливості як щодо сприяння реалізації прав та свобод громадян, так і щодо порушення цих прав.

Суверенітет є якісною ознакою держави, його невід'ємною властивістю, обов'язковою умовою його міжнародної правосуб'єктності. Суверенітет Української держави випливає із суверенітету народу, оскільки народ є творцем та носієм державного суверенітету, волевиявлення народу породжує державну владу. В той же час народ виступає як своєрідний гарант державного суверенітету, так як будь-який утиск незалежності держави, зменшення верховенства влади означає порушення корінних інтересів народу, стає джерелами внутрішніх або міжнародних конфліктів.

Суверенітет - невід'ємний атрибут держави, основа ефективної реалізації своїх багатогранних функцій. Із суверенітету України випливає її незалежність, самостійність органів державної влади у вирішенні зовнішніх і внутрішніх проблем. Державний суверенітет і незалежність - основоположні ознаки держави.

Тепер слід розкрити поняття державного суверенітету, але необхідно відмітити, що, крім державного суверенітету існує ще два види суверенітету, а саме: національний і народний [28 c.45].

Суверенітет держави - це властивість держави, яка визначає її верховенство, самостійність, та незалежність при виконанні внутрішніх та зовнішніх функцій, незалежність держави від інших політичних і соціальних влад всередині суспільства та від іноземних держав і організацій у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет не може бути основою для анти правових дій, для сваволі. Суверенітет має економічну, політичну і юридичну сторони. За цією ознакою держава відрізняється від колоній та напівколоній. Суверенітет - це право самостійно вирішувати економічну, державну, соціальну та міжнародну політику, визначати завдання і функції держави. Суверенітет має абсолютно-відносний характер, він не повинен шкодити самій державі, народу і іншим державам.

Аналіз правового статусу України дає підстави вважати, що Україна відповідає всім ознакам суверенної держави. Цьому слугує і міжнародне визнання України у світі, розширення її двосторонніх та багатосторонніх зв'язків.

Національний суверенітет - повновладдя нації, її політична свобода, реальна можливість визначити характер свого національного життя. Для колишнього Союзу РСР, який об'єднував 53 національно-територіальні державні утворення, даний суверенітет набув особливого значення. Важливим він є також для України, де проживає 110 національностей.

Народний суверенітет - повновладдя народу, володіння ним соціально-економічними і політичними засобами, які забезпечують участь громадян в управлінні суспільством і державою. Народ України реалізує суверенітет через обрані демократичним шляхом ради народних депутатів, президента, а також безпосередньо через референдуми. Здійснюється він й через різні громадські організації та формування. Головним виразником суверенітету народу є держава, яка поставила за мету формування правового, демократичного суспільства.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. зазначені такі ознаки державного суверенітету України:

1)верховенство (інакше: прерогатива влади) -- відсутність іншої більш високої

суспільної влади на території країни: державна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної влади;

2) самостійність -- можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

3) повнота (інакше: універсальність) -- поширення державної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;

4) неподільність влади держави в межах її території -- одноособовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь по їх каналах;

5) незалежність у зовнішніх відносинах -- можливість самостійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання суверенітету інших країн;

6) рівноправність у зовнішніх відносинах -- наявність у міжнародних відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн.

7) невідчужуваність -- неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам федерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі).

Отже, розглядаючи питання суверенітету в контексті українського законодавства, можна зробити висновок, що він закріплений в основних нормативно-правових актах, таких як Декларація про державний суверенітет, Акт проголошення незалежності України та Конституція України. Що стосується ознак суверенітету, то найяскравіше вони виражені в Декларації про державний суверенітет, які складають основу державності України.

2.2 Зовнішній та внутрішній суверенітет держави

У «Декларації про державний суверенітет України» зазначається, що державний суверенітет -- це верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах [1, c.18] .

У ст. 2 зазначається, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Конституцією проголошується суверенітет держави у повному обсязі: як внутрішній суверенітет (щодо політичних партій та інших інститутів), так і зовнішній, тобто суверенітет щодо інших держав, до того ж у всіх основних сферах: політичній, економічній, культурній тощо.

Демократизм держави і державного ладу виявляється насамперед у визнанні нею народу носієм суверенітету, у поєднанні безпосереднього народовладдя із здійсненням влади народом через органи державної влади та місцевого самоврядування, у визнанні й гарантуванні місцевого самоврядування, демократичному порядку формування органів державної влади та місцевого самоврядування, у системі, структурі, функціях і повноваженнях органів державної влади і місцевого самоврядування та у порядку їх діяльності, тобто в демократичних принципах організації і здійснення державної влади.

У сучасному світі суверенітет жодної держави не означає, що вона не зв'язана ні з чим усередині країни й абсолютно незалежна від інших держав, від світового співтовариства в цілому. Держава, тобто суверен, якраз і є тим, хто визначає природу цього, і робить він це у формі закону. А тому не можна сказати, що справедливе полягає в тому, щоб дати кожному те, що належить йому по праву, оскільки проблема саме в цьому й полягає: що ж повинне належати кожному по праву? Тільки суверенітет знає відповідь на це запитання. Так що справедливе - це закон, а значить, не можна зводити дефініцію справедливого до його абстрактного змісту, оскільки саме закон визначає цей зміст. Якщо суверенна воля стверджує, що той повинен бути рабом, а той паном, то це й буде справедливістю [ 5, с. 56 ].

Державний суверенітет має дві сторони:

- внутрішню сторону - виняткове, монопольне право на законодавство, на управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;

- зовнішню сторону - самостійність і незалежність у зовнішніх справах країни, неприпустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні крім обмеженого числа випадків, передбачених міжнародним правом, коли відповідні дії відбуваються в правовому порядку. Держава відповідно до міжнародного права і свого національного законодавства може уступати свої суверенні права міждержавним організаціям [16, c. 105].

У суверенітеті держави знаходить своє політичне і юридичне вираження повновладдя народу, в інтересах якого держава здійснює управління суспільством.

Суверенітет держави має внутрішній і зовнішній аспекти. Внутрішній аспект полягає у можливості для держави розпоряджатися своєю територією і ресурсами, а також примушувати підлеглих до виконання її настанов; зовнішній - у забезпеченні територіальної цілісності держави і невтручання у її внутрішні справи з боку зовнішніх сил, у можливості держави проводити незалежну політику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, вступати до міжнародних організацій тощо. Важливою ознакою суверенітету держави є визнання міжнародним співтовариством її права на юридично рівних засадах вступати у зносини з іншими державами.

Суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави. В сучасному світі він не має абсолютного характеру. В демократичних суспільствах суверенітет держави визнається похідним від суверенітету народу, влада держави обмежується впливом політичних партій, різноманітних громадських організацій, груп інтересів. Обмеження суверенітету у його зовнішньому аспекті проявляється, зокрема, у членстві держави в різних міжнародних організаціях, відповідно до якого вона бере на себе певні зобов'язання [18, c.102] .

Сучасне світове співтовариство може навіть примусити ту чи іншу державу до виконання його настанов, особливо коли йдеться про припинення агресивної війни, забезпечення елементарних прав людини. Якщо в минулому будь-яка спроба світового співтовариства дати рекомендації тій чи іншій державі розцінювалась як втручання у її внутрішні справи, то в умовах сучасного взаємозалежного світу вирішення окремих, особливо глобальних, проблем вимагає певного обмеження суверенітету.

Похідними від суверенітету і його виявами є три важливих ознаки держави: право на монопольне застосування примусу; право на видання законів; право на встановлення і стягнення податків. Лише держава має право застосовувати примус, причому не тільки стосовно своїх громадян, а й щодо всіх, хто перебуває на її території. Для цього у неї є певні правові, матеріальні та організаційні можливості, спеціальний апарат примусу.

Прояви зовнішнього суверенітету: Держава є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбувалось на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом нашого суспільства.

Це знаходить своє відображення у державній мові , символіці, в інших атрибутах держави, у її політиці сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, у піклуванні про задоволення національно-культурних та мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Ознаки внутрішнього суверенітету: багатоманітність (політична, економічна та ідеологічна). Політичний плюралізм полягає у багатопартійності і свободі політичної діяльності, економічний у багатоманітності форм власності і господарювання, ідеологічний у багатоманітності ідеологій. При цьому цензура як антипод ідеологічної та політичної багатоманітності Конституцією заборонена, і жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, хоча це не виключає, звичайно, наявності загальнонаціональної ідеології. кордону є цілісною і недоторканною.

Існуючий поділ України є адміністративно-територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно-територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ та Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форми державного устрою України як унітарної держави [30 c.76].

Висновки до розділу

Таким чином, суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави. В сучасному світі він не має абсолютного характеру. В демократичних суспільствах суверенітет держави визнається похідним від суверенітету народу, влада держави обмежується впливом політичних партій, різноманітних громадських організацій, груп інтересів

Розглядаючи питання суверенітету держави крізь призму законодавства України, можна зробити висновок, що основу державного суверенітету України, а саме його законодавчого закріплення, складають Декларація про державний суверенітет, Акт проголошення незалежності України, Конституція України. На їх основі прийняті та приймаються інші нормативно-правові акти держави. Вище перелічені акти визначають основу державності України.