Карний розшук в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МВС УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут фінансово-економічної безпеки і права

Кафедра загальноправових дисциплін

Курсова робота студентки

КАРНИЙ РОЗШУК В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

1 курсу 3 групи

денного відділення

Загребельної О.Б.

Науковий керівник:

к.ю.н., доцент кафедри

загальноправових дисциплін

Юрій І.А.

Одеса-2012

Зміст

Вступ

Розділ 1. Карний розшук в Давньоруській державі

1.1 Заклич, звід, гоніння сліду як основні етапи досудового слідства

1.2 Карний розшук у Великому Князівстві Литовському

1.3 Особливості карного розшуку в Речі Посполитій

1.4 Формування карного розшуку в Російській імперії. Поліцейське право

Розділ 2. Започаткування карного розшуку після Жовтневої революції 1917 року

Розділ 3. Карний розшук в незалежній Україні

3.1 Основні завдання карного розшуку

3.2 Структура Головного управління карного розшуку (ГУКР)

3.3 Сучасні проблеми карного розшуку

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

З давніх часів суспільство намагалося контролювати антисоціальні явища, такі як вбивства, крадіжки, антидержавні виступи хоча ще не існувало спеціальних органів з поліцейсько-каральними функціями. У період Київської держави покарання за злочини зводилися до затримання злочинця та відшкодування збитків або кровної помсти.

Розподіл поліцейсько-каральних функцій (розшуку, слідства, суду) відбувся значно пізніше. Тому є доцільним розпочати з історії функції розшуку як однієї з перших історичних форм боротьби зі злочинністю. Розшук злочинців, викрадених матеріальних цінностей має глибокі історичні корені. Про це свідчить той факт, що в ХІ ст. окремі засоби проведення розшуку законодавчо закріпилися в "Руській Правді" - першому давньоруському збірнику законів, у якому регулюються відповідні відносини, передбачаються певні покарання за злочини. Сам документ мав доволі гуманний характер - смертна кара не була передбачена (якщо не брати до уваги кровну помсту).

В Короткій редакції "Руської Правди" ("Суд Ярослава") згадуються такі форми розшуку, як "звід" і "гоніння сліду". Природньо припустити, що їх внесенню до найдавнішого законодавчого акта руського права передувало тривале практичне застосування (т. зв. правовий прецедент). У Розширеній редакції "Руської Правди" вже існує відповідна характеристика порядку ведення "зводу".

До князювання Ярослава Мудрого (1019-1054) поширеним покаранням була вже згадувана кровна помста - родичі могли помститися за свого скаліченого чи вбитого батька, сина, брата тощо. Але з появою "Руської правди" кровна помста поступово витісняється грошовими розрахунками (штрафами). Наприклад, за вбивство винний мусив заплатити 40 гривен штрафу.В цей період правові поняття вже відрізняли неправомірну дію від наміру чи спроби здійснити таке, від погрози дією, так само, як і ступеню наслідку того чи іншого злочину. Це видно зі статті 8 "Руської правди", де сказано "Оже ли кто вынезь мечь, а не тнеть, то тъи гривну положить".

Вже в ХІ ст. згадуються представники судової влади (ябетник - княжий суддя, мечник - судовий виконавець і т. п.), яких ми можемо вважати за перших правоохоронців, свідки (відок або послух). Правоохоронні функції виконувалися також князівською дружиною. З'являлися перші, відносно чітко сформульовані функції по охороні громадського порядку, по покаранню за скоєні злочини, але не створювалися спеціальні установи, які б ці функції виконували. Цим займався князівський апарат: дружинники, мечники, тіуни, ябетники, воєводи та ін. Норми руського права свідчать про надто розвинену в цей період систему розшуку шляхом вищезгадуваного "зводу". Так, зокрема, закон передбачав різноманітні засоби розшуку залежно від обставин, за яких виявлялося викрадене.

За законом правила здійснення розшуку та слідства залежно від масштабів тієї території, на якій він вівся, були різними. У "зводі", що не виходив за межі общини, власник речі зобов'язаний брати участь до кінця. Якщо ж розшук виводив за межі общини, то потерпілий міг брати участь у ньому лише до третього "зводу", тобто до третьої особи, до якої приведуть пошуки за межами общини. У цьому випадку новий власник зобов'язаний був сплатити колишньому власнику (потерпілому) вартість речі, а сам мав продовжувати "звід".

Друга форма розшуку, визначена руським правом, - "гоніння сліду" - описана у ст.77 Поширеної Руської Правди. Із зазначеної норми випливає, що "гоніння сліду" - це пошук злочинця по залишених ним слідах. При цьому закон виходив з формального по суті припущення, що там, куди приводив слід, перебуває злочинець.

В умовах відсутності спеціальних органів карного розшуку дозволялося здійснювати розшук і викривати злочинця без участі представників державної влади. "Звід" і "гоніння сліду" були засобами колективної самодопомоги сусідських общин. Обидві форми розшуку припускали участь у процесі пошуку злочинця не лише потерпілого, а й людей, які складали общину.Спеціальні особи, наділені повноваженням проводити розшук злочинця, з'явилися пізніше - у ХІІІ-ХІV ст. Вони ж здійснювали адміністративну та судову владу. Такі повноваження вони отримували від князя. У місті функцію розшуку виконували намісники, у волостях - волостелі.

Таким чином, у ХІ-ХІV ст. на Русі ще не з'являються спеціалізовані органи, які б займалися правоохоронною діяльністю. Попричині розпорошеності вищезгаданих функцій між представниками князівського апарату нагляд за дотриманням діючого тоді законодавства та контроль за правопорядком здійснювався неефективно.

Метою данної роботи є вичення та засвоєння знань про карний розшук, оскільки процес становлення та розвитку цієї галузі права займає виключне положення у юриспруденції.

Для досягнення цієї мети повинно виконати наступні завдання:

-дослідити та вивчити теоретичні знання про карний розшук;

-дослідити історію та основні положення про карний розшук;

-дослідити історичний розвиток карного розшуку;

-дізнатися про процес становлення карного розшуку;

-пізнати проблематику та основні шляхи їх вирішення;

-дізнатися основні завдання які ставляться перед карним розшуком;

-зробити висновки.

1. Карний розшук в Давньоруській державі

1.1 Заклич , звід, гоніння сліду як основні етапи досудового слідства

Історія карного розшуку вперше має своє відображення в Руській правді, тоді воно не мало чіткого регулювання та відображення у праві. Карний розшук мав лише примітивні положення без чіткого процесуального регулювання і поділявся на:

Розшук злочинця, який покладався на позивача, здійснювався у формі “закличу”, “зводу” і “гоніння сліду”.Першим етапом здійснення розшуку злочинця був “заклич”.

 “Заклич”- це спосіб розшуку злодія чи особи, яке незаконно привласнила чужу річ, яка мала конкретно визначені індивідуальні ознаки. У разі викрадення чи зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торзі (ринку), і якщо упродовж 3 днів після оголошення річ знаходили у когось, то її утримувач вважався відповідачем і повинен був повернути її власнику і сплатити штраф.Якщо після закінчення 3 діб річ не знаходилася то розпочинався другий етап розшуку злочинців “звод”.

“Звід”- процедура розшуку особи (кінцевого татя), яка незаконно привласнила чужу річ, і повернення речі її власнику . “Звід” відбувався, якщо річ знаходилась до “заклича”, якщо її відшукали до завершення 3 днів після “заклича”, або якщо вона була знайдена у чужому маєтку чи верві, а особа, в якої виявили річ, заперечувала її недобросовісне придбання. Тоді позивач, що знайшов свою річ і не міг її відразу повернути, вимагав від її володільця підтвердити її законне придбання, і якщо той вказував на її продавця, то вже він ставав відповідачем і, у свою чергу, теж міг вказати на особу, в якої він придбав украдену річ, - так “звід” тягнувся, поки не зупинявся на людині, яка не могла пояснити, звідки вона отримала цю річ, тож вона і вважалась злодієм. Якщо ж слід злодія виходив за межі міста, то власник речі вів “звід” поза містом лише до третьої особи, яка була зобов`язана сплатити йому вартість речі, а сама отримувала право продовжувати “звід”. Якщо “звід” приводив до кордонів держави або ж володілець речі не міг назвати особу її продавця (вона була йому невідома), то цей покупець міг підтвердити добросовісність свого володіння показами 2 свідків купівлі речі чи митника, перед яким здійснювалась купівля. Після закінчення “зводу” розпочинався етап який називався “гоніння сліду”.

“Гоніння сліду” полягало у гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Отримані у ході проведення “зводу” і “гоніння сліду” результати були підставою для прийняття відповідного судового рішення.

До судових доказів належали- особисте зізнання, свідчення послухів і видоків, речові докази, “суд божий”.

 Послухи - це свідки доброї слави (репутації) сторони судового процесу;так, обвинувчений у вбивстві міг відвести від себе підозру, виставивши 7 послухів ;притому послухами могли бути лише вільні люди , а у виняткових випадках - боярські тіуни або закупи. 

Видоки - свідки факту вчинення злочину.

 Речові докази - сліди побоїв (синці), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, виявлення трупа на території верві тощо.

 “Суд божий” - судові клятви (“рота”), ордалії (різні випробування), судовий поєдинок. Застосовувались 2 види судових клятв(іменем божества, яке за брехливу клятву, вважалось, неминуче покарає клятвопереступника): 1. позивача - при обгрунтуванні незначних позовів і 2. відповідача - очищувальна клятва.

Судовий поєдинок (“поле”) полягав у вирішенні справи на підставі перемоги чи поразки котроїсь із сторін, які боролись у суді (часто зі зброєю), - переможець у бою вигравав судову справу. Розрізнялись 2 види ордалій: випробування залізом і водою .

Таким чином основними етапами досудового слідства були: “заклич”, “звід” і “гоніння сліду”.

1.2 Карний розшук у Вкликого Князівства Литовського

Розрізняють три основних етапи розвитку судоустрою:

Захоплення і утримання українських земель польсько-литовськими феодаламиз кінця XIV ст. поступово обумовило зміни як у судоустрої, так і всудочинстві України. В організації судів та розвитку правової системи наукраїнських землях за доби Великого князівства Литовського дослідникивирізняють три етапи.

Перший етап охоплює історичний період з часу захоплення території руських князівств у середині XIV ст. до укладення Кревської унії між Литвою і Польщею в 1385 р. Для цього етапу є характерним подальше панування місцевого права в усіх його галузях, наявність незначних змін в організації та компетенції судових установ, а також виникнення суду великого князя над підлеглими йому князями.

Другий етап охоплює період часу від 1385 р. до ухвалення II Литовського статуту у 1566 p., який характеризується інтенсивним процессом проникнення на територію сучасної України західноєвропейського і польського права та суттєвими змінами в судоустрої після Бєльського сейму 1564 p., пов'язаними з позбавленням магнатів і шляхти права судової юрисдикції та створенням великим князем нової системи державних судів. Суди доби Русько-Литовської держави поділялися на державні, доменіальні, міські, копні та церковні. Державні суди перебували під безпосередньою юрисдикцією великого князя литовського та його урядовців і поділялися на господарські, комісарські, межові, асесорські, маршалкові суди та суд панів-ради.

Третій етап організації та діяльності судових органів доби

Литовсько-Руської держави -- від запровадження II Литовського статуту (1566 p.), яким фактично і завершилася судова реформа, до остаточного розпаду Речі Посполитої у кінці XVIII ст. За Литовським статутом 1566 р. князівство Литовське було поділено на староства та повіти і передбачалося створення в кожному повіті трьох судів -- земського, гродського, підкоморського. Апеляційною інстанцією для всіх трьох повітових судів був великий князь литовський.

До основних судових установ у великому князівстві литовському відносились:

Судова система в українських землях безпосередньо визначалася класовим і становим ладом суспільства. Вона грунтувалася на таких засадах:

залежності суду від адміністрації або на повному злитті з нею, становому принципі побудови судової системи.

Представники панівних станів користувалися «судом рівних». Магнати і шляхта судилися у сеймовому та королівському судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів -- земських судів, які сама й утворювала. Згідно з Литовськими статутами земські суди розглядали кримінальні й цивільні справи, виконували функції нотаріату.

1. Земський суд. Земський суд складався з судді, підсудка і писаря. Усі ці посадові особи обиралися повітовими шляхетськими сеймиками. На кожну посаду обиралося чотири кандидати з місцевих шляхтичів-християн («веры годних»), які були письменними і знали право. Із списку кандидатів великий князь Литовський затверджував одного на кожне місце. Судді призначалися на необмежений строк. На першій сесії вони присягали, що будуть справедливо судити. Сесія земського суду збиралася тричі на рік.

Земські суди у своїй діяльності керувалися переважно Литовськими статутами 1529, 1566 і 1588 рр. Апеляційною інстанцією для земських судів були Коронний або Литовський трибунали.

Важливу роль у здійсненні правосуддя відігравали призначені воєводою за поданням земського суду й шляхти -- свого роду судові виконавці. Для забезпечення законності подібних дій вимагалася наявність при ввозному щонайменше двох-трьох шляхтичів-свідків, яким заінтересована сторона сплачувала, як і возному, певну винагороду. У кожному повіті було кілька возних. Головний з них називався генералом. За дорученням земського суду або на прохання заінтересованих осіб возний здійснював огляд місця злочину, визначав розміри шкоди або збитків та ін. У разі необхідності ві1н забезпечував явку відповідача до суду, вводив у володіння землею, фіксував публічно-правові дії приватних осіб тощо.

2. Гродський суд. Повітовими судами для шляхти та інших людей були так звані гродські («замкові») суди, в яких головними суддями звичайно виступали посадові особи місцевої адміністрації -- воєводи і старости.

Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. До вищого суду входили головні судді, і він був судом другої інстанції. Нижчий суд складався з намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засідання цього суду -- «рочки гродские» -- починалися першого дня кожного місяця і тривали два тижні. Гродські суди розглядали справи, що стосувалися найтяжчих злочинів, або коли злочинець був затриманий на місці злочину, а також справи про повернення невільної челяді і залежних селян. Важливою функцією гродських судів було виконання вироків і рішень інших судів.

3.Підкоморський суд. Спеціальним судово-адміністративним органом у Великому князівстві Литовському, який розглядав тяжби щодо меж земельних володінь феодалів, установлював межові знаки, був підкоморський суд.

Справи тут розглядав один суддя -- підкоморій, який призначався великим князем. Підкоморські суди запроваджені в Правобережній Україні (у Київському, Волинському, Брацлавському воєводствах) Статутом 1566 р. Отже, у повіті було три судові установи: земський суд, гродський і підкоморський. Роль центру судово-адміністративного життя кожного повіту відігравала замкова канцелярія. Тут оформляли усі майнові угоди, сюди надходили заяви про вчинені злочини, доставляли підозрюваних у злочині, складали присягу.

Таким чином розрізняють три основних етапи розвитку судоустроюу великому князывствы литовському. А також видыляють 3 основних судових установи, які займалися розслідуванням і вирішенням справи: земський суд, гродський суд, підкоморський суд.

1.3 Карний розшук в Речі Посполитій

До середини XV ст. на українськиї землях, приєднаних до Польщі, продовжували діяти норми кримінального права “Руської правди”. З другої половини століття польське кримінальне право стало на українських територіях домінуючим. За римською правовою традицією злочини поділялися на публічні і приватні. До публічних належали:

- образа королівського маєстату -- злочини проти особи короля;

- злочини проти держави. До них відносилися повстання, видача ворогу державної таємниці, підбурювання до бунту. Серед державних злочинів виділялися ті, що порушували громадський порядок під час проведення судового засідання: оголення меча в залі суду, вхід до судового приміщення без дозволу суду, відмова від виконання судового вироку. За здійснення вказаних злочинів передбачався штраф у розмірі від 3 до 14 гривень.

- злочини проти релігії. Як і у Великому князівстві Литовському, суворому покаранню підлягали особи, які перейшли до нехристиянської віри. Злочином проти релігії вважалося чаклунство;

- злочини проти громадського порядку та спокою. До них відносилисярозбійні напади, насамперед напад на шляхетський будинок;

- злочини проти особи. На першому місці стояло вбивство. Покарання залежало насамперед від соціального статусу потерпілого. Якщо ним був шляхтич, то винний у вбивстві сплачував 60 гривень пені (штрафу), якщо дрібнопомісний дворянин -- 30 гривень, а коли селянин -- 10 гривень, із яких 6 ішло родичам потерпілого, а 4 -- до королівської скарбниці.

До злочинів проти особи належали також нанесення тілесних пошкоджень, статеві злочини, образа честі. В разі нанесення тяжких тілесних ушкоджень шляхтичу підсудний сплачував пеню у розмірі 30 гривень, а якщо потерпілим був селянин -- усього 5 гривень;

- образа честі. За словесну образу шляхтича передбачався штраф у розмірі гривень, що відповідав розміру пені за вбивство;

- майнові злочини. До них передусім належала крадіжка, що ділилася на просту та кваліфіковану. До останньої відносилася відкрите викрадання майна із застосуванням зброї.

Система покарань.

Серед покарань у польському праві виділялися:

- смертна кара, яка в свою чергу поділялася на звичайну (відрубування голови, повішення, втоплення, розстріл) та кваліфіковану (спалення на вогнищі,четвертування, переломлювання рук і ніг, колесування);

“покарання на шкірі: відрізання вуха, клеймування;

позбавлення честі (іпфамія) і опала (банація);

покарання біля ганебного стовпа;

позбавлення волі;

конфіскація майна;

приватні грошові покарання (штрафи).

Як на польських етнічних територіях, так і на приєднаних українських землях система судоустрою була розмаїтою і набрала наступного вигляду:

світськими судами першої інстанції стали земські, старостипські, магістратські суди в містах та підкоморські суди. Якщо в Литві вони були в кожному повіті, то в Польщі -- в кожному воєводстві. Склад земського суду обирався на повітових сеймиках і довічно затверджувався королем. У визначений час суд об'їжджав усі повіти, воєводства і розглядав як цивільні, так і кримінальні справи.

Суд був колегіальним, а в його роботі брало участь 5-6 представників із числа шляхетської аристократії. До компетенції земських судів належали майже всі кримінальні та цивільні справи, в яких однією із сторін виступав шляхтич.

Підкоморський суд вирішував спірні справи, які стосувалися встановлення меж та кордонів між окремими земельними володіннями;

старостипські суди -- суди представників королівської адміністрації. У Литві так називалися гродські або замкові суди. їх очолювали старости або їхні заступники -- підстарости. Під юрисдикцію потрапляла не лише шляхта, а й усе вільне населення, що не було підсудне становим земським та підкоморським судам. За Вартським статутом 1423 року судові права королівських старост обмежувалися. Тепер він міг здійснювати правосуддя лише з чотирьох артикулів: зґвалтування, підпал, пограбування та “наїзд” -- розбійний напад;

магістратський суд для міст, що мали магдебурзьке право. Судові повноваження здійснював війт як голова міської влади спільно з виборними присяжними засідателями, які називалися лавниками.

Вищою судовою і єдиною апеляційною інстанцією виступали королівські суди, на засіданні яких король або сам здійснював правосуддя, або за допомогою ним уповноважених можновладців. До таких судів належали:

- власний королівський трибунал, на якому король особисто розглядав справи і виносив по них вироки. Йому були підсудні всі справи, що стосувалися порушення шляхетських прав і привілеїв, а також будь-які справи, які король бажав узяти до свого провадження;

- суд державного сейму. Проводився під час засідання сейму. На ньому головував король. До компетенції сеймового суду відносилися злочини проти держави, посадові злочини, образа короля тощо;

- суд королівських асесорів розглядав справи, що стосувалися міст, розта шованих у королівських вотчинах. Правосуддя здійснював коронний канцлер. Розглядав справи, що поступали в апеляційному порядку із магістратських судів;

- суд референдаріїв, на якому розглядалися спори між збирачами податків із королівських вотчин та селянами, які в них жили й працювали;

- суд великого маршалка. Під його юрисдикцією перебували всі справи, що стосувалися порушення правопорядку та тиші у столиці Польського королівства;

- комісарський суд -- це суд уповноважених королем осіб, спеціально при значених для розгляду певної справи.”

Окрім світських судів, існували духовні суди. Першою інстанцією для них були суди єпископа, другою -- архієпископа, третьою -- суд Папи Римського у Ватикані. Розглядалися справи світських осіб за злочини проти церкви та протиправні дії священиків.

Вищою апеляційною інстанцією для всіх світських судів, як зазначалося, був король. Проте після судової реформи 1578 року компетенція короля була значно звужена. Король не усувався остаточно від судочинства, однак апеляційні функції від нього перейшли до Коронного трибуналу.

Судовий процес.

Тогочасні правові пам'ятки не розрізняють цивільне судочинство від кримінального. Судовий процес розпочинався з позовної заяви, яку могли подати лише повнолітні особи. За неявку без поважних причин до суду у відповідача конфісковувався один чи два воли.Уразі неявки вдруге і втретє відповідач програвав справу. Якщо не з'являвся позивач, вигравав відповідач, якщо останній був присутній на процесі.

На наступній стадії судового процесу суддя переходив до розгляду доказів, наданих обома сторонами.Доказами вважалися:

особисте зізнання; присяга;

свідчення очевидців;

офіційні (королівські) привілеї;

приватні (боргові зобов `ячання) документи.

Після заслуховування обох сторін і оцінки усіх доказів суд ухвалював рішення. Сторона, що виграла справу, мала внести на користь судді відповідну плату, що називалася “подарунком на пам'ять”. Закон дозволяв судді стягувати за розгляд справ мито в розмірі від 2 до 4 грошей. Особа, яка програла справу, мала сплатити значні штрафи.

Стосовно розгляду справ про вбивство існувала дещо інша процедура. Оскільки судді не мали права розслідувати справи про вбивство, коли не встановлена особа злочинця, заявник мав вказати ім'я підозрюваної особи. Тільки після цього суддя призначав спеціального судового чиновника, який проводив розслідування злочину.

1.4 Російська Імперия , поліцейське право

Про становлення наукових засад майбутнього адміністративного права з повним правом можна говорити лише щодо періоду після зародження камеральних наук і науки поліцейського права (поліцеїстики), тобто починаючи з XVIII ст. Праці європейських поліцеїстів тоді досить швидко знайшли багатьох прихильників у Російській імперії. Так, у лютому 1768 р. (тобто через чотири роки після скасування українського гетьманства) під впливом праць австрійських і прусських учених Катерина II доповнила свій відомий “Наказ депутатам Комісії із складання нового уложення” додатковою 21-ю главою “Про благочинство, або поліцію”.

У червні того ж року український і російський просвітник С.Ю. Десницький (бл. 1740-1789) у своїй доповіді в публічному зібранні Московського університету “Слово про прямий і найкращий спосіб навчання юриспруденції” визначив, що вчення про поліцію, або благоустрій громадянський, є однією з чотирьох головних частин “юриспруденції натуральної”. Тут, на думку С.Ю. Десницького, має бути зосереджене все, що “стосується благоустрою і добробуту, зручного утримання та безпеки громадян”. Зокрема, це питання управління зовнішніми зносинами, армією, мануфактурним виробництвом, комерцією, банківськими і фінансовими справами, пошуку засобів для вдосконалення землеробства, утримання наук і мистецтв, раціонального ведення бюджетної і податкової політики. Просвітник виклав свої пропозиції і щодо організації виконавчої (за його термінологією, “наказової”) влади в Росії. Незабаром були перекладені російською мовою основні праці І.-Г.-Г. фон Юсті (1770, 1772), Й. фон Зонненфельса (1787) та деяких інших європейських фахівців з поліцейського права. Безпосередньо на українських теренах систематичні наукові досліди у цій та інших галузях юриспруденції стали можливими лише із заснуванням університетів у Львові (1661), Харкові (1805), Києві (1834), Одесі (1865) і Чернівцях (1875). Підкреслимо, що в тогочасних історичних умовах ці навчальні заклади не мали українського національного спрямування, скоріше навпаки, були оплотом шовіністичної політики імперських урядів Росії і Австро-Угорщини. Саме тому чимало українців не могли реалізувати себе на батьківщині і навчалися та працювали в університетах Москви, Санкт-Петербурга, Відня тощо.

Відповідно українська юридична наука впродовж тривалого часу не відмежовувалася від російського, а на західноукраїнських теренах -- від австрійського правознавства. При цьому різниця в наукових підходах попервах була не такою виразною, оскільки російське правознавство вважало зразком для себе насамперед концепції німецьких учених, а останні мало чим відрізнялися від поглядів їх австрійських колег. У науці поліцейського права єдність німецького та австрійського правознавства була особливо відчутна. Тому існували своєрідні наукові стандарти, яких однаково дотримувалися у Москві, Відні, Києві й Львові. Дореволюційний розвиток української поліцейської та адміністративно-правової науки був пов'язаний насамперед з російськими університетами, оскільки в австрійських університетах українці, за рідким винятком, не допускалися на професорські кафедри. Перший закон університетського життя -- “Загальний статут імператорських російських університетів” 1804 р. передбачав, що у відділенні (факультеті) “моральних і політичних наук” має бути сім професорських кафедр, у тому числі кафедра природного, політичного і народного права. Єдиний термін “політичне право” охоплював, зокрема, державне й адміністративне право, які тоді ще не розмежовувалися. У період становлення університетська поліцейсько-правова наука зводилася переважно до перенесення на вітчизняний грунт західних теорій. Показово, що першу ґрунтовну працю в цій галузі “Основи поліцейського законодавства і поліцейських установ” було видано 1809 р. професором Харківського університету Людвігом Якобом (1759--1827) німецькою мовою. Він включав поліцейське право до економічних наук і вважав, що предметом поліцейського права є економічне законодавство.
І лише через півтора десятка років почали з'являтися оригінальні російськомовні дослідження, зокрема праця російського дослідника П. Гуляєва “Право і обов'язки міської та земської поліції та всіх жителів Російської імперії з їх дотримання” (1824).

Згодом верховній поліцейській владі та поліцейському праву присвятив окремий підрозділ у своєму енциклопедичному трактаті “Теорія загальних прав, що вимагає філософське вчення про Природне Загальне Державне право” (1828) випускник Львівського університету, декан філософсько-юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету П.Д. Лодій (1764--1829). Питання раціонального управління порушував у своїх неопублікованих трактатах і перший ректор цього університету, виходець із Закарпаття, вихованець Віденського університету М.А. Балудянський (1769--1847).

Так зусиллями основоположниківнаука поліцейського права довела своє право на існування. Вновому університетському статуті 1835 р. було передбачено наявність у кожному російському університеті юридичного факультету в складі семи кафедр, серед них кафедри законів благоустрою і благочинства та окремо кафедри законів поліцейських і кримінальних. Заснування окремої кафедри законів благоустрою і благочинства поставило на порядок денний питання про структуру і зміст відповідних лекційних курсів. І перші такі лекційні курси було розроблено саме в Київському університеті зусиллями професорів С. О. Богородського (1804--1857) та М. Д. Іванишева (1811-1874). Невдовзі, однак, почався новий етап у розвитку науки поліцейського права, пов'язаний з поширенням у Росії поглядів відомого представника німецького лібералізму Р. фон Моля, викладених, зокрема, у його праці “Наука про поліцію, заснована на принципах правової держави” (1832--1834). Якщо досі термін “поліція” ототожнювався насамперед з державним порядком і безпекою (благоустроєм і благочинством), то тепер під поліцією стали розуміти не стільки забезпечення блага держави, скільки захист особи й усунення державою перешкод для її розвитку. Для владних кіл Росії такі погляди загалом були надто радикальними, до того ж у контексті вчення про правову державу. Тому цю працю вдалося перекласти й опублікувати в Росії, хоча й у скороченому вигляді, лише в 1866 р. Помітний внесок у подальший розвиток вітчизняної науки поліцейського права зробила ґрунтовна монографія професора Харківського університету І.В. Платонова (1803--1890) “Вступні поняття до вчення про благоустрій і благочинство державне” (1856). Ця праця була написана під відчутним впливом Р. фон Моля, подекуди містила компілятивний виклад думок німецького вченого. Проте вона не була позбавлена певної самостійності, особливо в критичному аналізі фахової літератури. Справжньою вершиною дореформеної науки поліцейського права стала творчість професора кафедри державного благоустрою Московського університету, українця за походженням В.М. Пешкова (1810--1881). Розмірковуючи над новими підходами до змісту поняття “поліція”, вчений сліпо не пішов за західними зразками, а став основоположником своєрідного “суспільного” напряму у вітчизняному поліцейському праві. Згідно з його поглядами, висловленими у праці “Російський народ і держава. Історія російського суспільного права до XVIII ст.” (1858), саме суспільна необхідність пояснює перехід від принципу індивідуальної свободи до державного примусу. Відповідно поліцейське право він називав “суспільним правом”.

Невдовзі, в епоху великих буржуазних реформ, з'явився університетський статут 1863 p., який закріпив поділ юридичних факультетів на 13 кафедр, серед яких запроваджувалася кафедра поліцейського права. Така назва кафедри відображала нові віяння у розвитку поліцейсько-правової науки. Водночас даниною традиції було те, що безпосередньо у статуті передбачався поділ цієї навчальної дисципліни на два курси: вчення про безпеку (закони “благочинства”) і вчення про добробут (закони “благоустрою”). При цьому на перше місце було поставлено саме вчення про безпеку. У 60--70-і роки оригінальністю змісту і методів викладу поліцейського права вирізнялися праці професора юридичного факультету і ректора Київського університету, а згодом міністра фінансів і голови Комітету міністрів Росії М. X. Бунге (1823-1895). У його доробку монографія “Поліцейське право. Вступ до державного благоустрою” (1869) та двотомний курс лекцій “Поліцейське право” (Т 1. Благочинство. -- К., 1873; Т. 2. Благоустрій. -- К., 1877). Поліцейське право вчений розглядав з позицій економіста, детально зупиняв на економічному і соціальному законодавстві. Іншим визнаним науковим авторитетом у поліцеїстиці того часу був видатний російський правознавець українського походження І.Є. Андреєвський (1831 -- 1891). Його курс поліцейського права, вперше опублікований 1872 p., теж складався з двох томів, присвячених відповідно вченням про безпеку і добробут. Основною ідеєю праці було відстоювання приватної ініціативи та необхідності сприяння з боку суспільства і держави в тих випадках, коли зусиль приватної особи виявиться недостатньо для всебічного розвитку особи. Свій внесок в утвердження суспільного розуміння поліцейського права зробив і професор Новоросійського університету в Одесі М.М. Шпилевський (1837--1883). Його докторська дисертація “Поліцейське право як самостійна галузь правознавства” (1875) стала логічним продовженням ідей В.М. Лешкова про тотожність поліцейського і суспільного права. Водночас вона відобразила деякі нові тенденції у розвитку наукових засад адміністративного права. Йдеться про те, що саме в цей час у Росії набули популярності праці професора Віденського університету Л. фон Штейна, і насамперед основна з них -- “Вчення про управління і право управління, з порівнянням літератури і законодавства Франції, Англії і Німеччини” (1865-1868), російський переклад якої за редакцією І.Є. Андреєвського побачив світ 1874 р. Згідно з новою доктриною виконавча влада включає державне господарство, судове управління і внутрішнє управління. Поліція не ототожнювалася з управлінням, а визнавалася лише частиною останнього, діяльністю щодо захисту особи. Відповідно, крім широкого розуміння поліцейського права як синоніма адміністративного права, з'являється і вузьке тлумачення терміна “поліція” як суто правоохоронної діяльності. Для найменування галузі юридичної науки і відповідної навчальної дисципліни в Німеччині почала вживатися дефініція “управлінське право”, а у Франції -- “адміністративне право”.

Загалом вітчизняні вчені швидко реагували на всі зміни, що відбувалися у світовій науці й практиці. Так, наприкінці XIX ст. у Франції сформувалася система адміністративних судів, і вже 1879 р. приват-доцент Харківського університету М.О. Куплеваський (1847--після 1918) випустив монографію (магістерську дисертацію) Слід було також сподіватися, що в дусі часу викладання поліцейського права у російських університетах поступиться викладанню адміністративного права. Але новітні теорії стикнулися з російським консерватизмом. Прийнятий у період контрреформ університетський статут 1884 р. зберіг кафедру поліцейського права, хоча вже не фіксував поділ відповідної галузі на дві традиційні частини (відповідно поняття благоустрою і благочинства почали стрімко виходити з наукового вжитку). Цей статут залишався чинним аж до повалення самодержавства.

Упродовж наступних двадцяти років у науковій літературі спостерігалося широке розмаїття поглядів щодо предмета адміністративного, поліцейського права і його основних інститутів. Частина авторів, як і на початку століття, розглядала адміністративне право переважно з економічних позицій. У такому дусі були написані праці професорів Київського університету А.Я. Антоновича (1848--після 1917) “Поліцейське право і політична економія” (1883), “Курс державного благоустрою (поліцейське право)” в 2 частинах (1889-1890) та М.М. Цитовича (1861-1919) “Лекції з поліцейського права” (1894). Більше економістом, ніж юристом, був і майбутній академік Всеукраїнської Академії наук, професор Харківського університету В.Ф. Левитський (1855--1939). Його перу належить методологічна праця “Предмет, завдання і метод науки поліцейського права” (1894) та курс лекцій з поліцейського права (1896). Визнаним авторитетом у цій галузі науки вважався професор Новоросійського університету П.М. Шеймін (1856-після 1917). Йому належать фундаментальні дослідження “Завдання, зміст та історія науки поліцейського права” (1887), “Поліцейське право” (1887-1888), “Поліцейська боротьба з порушниками суспільної безпеки за німецьким правом” (1889), “Підручник права внутрішнього управління (поліцейського права)” (Вип. І--IX.1891-1897). В Україні, у Київському університеті, розпочалася творча діяльність іншого відомого поліцеїста, професора І.Т. Тарасова (1849-- після 1917). Ще 1874 р. в “Университетских известиях” він опублікував працю “Основні положення Лоренца Штейна з поліцейського права у зв'язку з його вченням про управління”, присвячену новому погляду на поліцейське право. Наступного року він захистив магістерську дисертацію за монографією “Особисте затримання як поліцейський захід безпеки” (1875). Серед інших праць з поліцейського та адміністративного права, підготовлених в Україні у ці роки, відзначимо магістерську дисертацію науковця з Одеси О.Ф. Федорова “Фабричне законодавство у цивілізованих державах” (1884), докторську дисертацію М.О. Купле-васького, присвячену проблемам державної служби (1888), посмертно видані курси лекцій з поліцейського права професора Харківського університету К.К. Гаттенбергера (1844-1893) та професора Новоросійського університету О.Є. Назимова (1851-1902).

карний розшук давньоруській князівство

Розділ 2. Започаткування карного розшуку після Жовтневої революції 1917 року

2 березня 1917 року, зразу після Лютневої революції в Росії, був створений у Петрограді Тимчасовий уряд, який 10 березня скасував поліцію і замінив її “народной милицией с выборным начальством, подчиненным органам местного самоуправления”. Цього ж дня, по телеграмі з Петрограду, була розформована в Олександрівську (нині м. Запоріжжя) поліція, і жандармерія та створено Управління повітової та міської міліції. У вересні 1917 року начальником цього управління став Микола Якович Васильєв, який 20 жовтня 1917 року в листі до Олександрівської міської управи пише про необхідність негайно створити в місті і повіті підрозділи карного розшуку, розробив його штати та вказав для них високі посадові оклади, вказавши, що на принципово новий підрозділ міліції покладається величезна відповідальність за попередження злочинів і розшук кримінальних злочинців. Чи був такий підрозділ міліції створений у жовтні 1917 року в Олександрівську, не встановлено. В усякому випадку, усі підготовчі роботи до його створення були проведені особисто начальником Управління повітової та міської народної міліції М.Я.Васильєвим. А тим часом 25 жовтня (9листопада) 1917 року в Росії більшовики шляхом перевороту захопили владу. Їхній бунт перекинувся і на Україну. Невдовзі розпочалася громадянська війна, яка змела народну міліцію і натомість на захоплених більшовиками територіях почала створювати робітничо-селянську міліцію. В Олександрівську (повіт ще був у руках то “білих” то армії Махна) почала організовуватися ця міліція лише у листопаді 1920 року під керівництвом Михайла Володимировича Гібера (його прислали з Харкова - Управління міліції УКР . Він і став першим начальником Олександрівської губернської робітничо-селянської міліції.

З його допомогою 10 грудня 1920 року був створений губернський карний розшук. Його склад був таким:

- командний склад - 4 особи;

- співробітників - 25 осіб;

- міліціонерів - 8 осіб;

- канцеляристів - 11 осіб;

- господарча команда - 10 осіб;

Штат повітного карного розшуку у 1921 - 1922 р.р. був таким (Велико-токмацький): агентів 1-го розряду -10 чол., агентів 2-го розряду - 9 осіб, агентів 3-го розряду - 15 чоловік, міліціонерів - 9 осіб, допоміжних співробітників - 9 осіб;. Канцелярських співробітників - 9 осіб; заврайвідділами - 3 чоловіки.

До складу карного розшуку у 1921 -1922р.р. входило й таємно-оперативне відділення. Його штат був таким: завідувач, секретар бюро, діловод, переписувач, уповноважені групи - 3 чол. та секретні співробітники (сексоти) - 9 осіб.

 Крім цього, були агенти (не секретні співробітники) карного розшуку. Вони розподілялися за своїми здібностями на три розрядми. Найвищий розряд був перший. У міський районах міліції до штату карного розшуку у 1921 - 1922р.р. входили: завідуючий кримінально-розшукового столу (відділення), агенти 1-го розряду - 3 чол., агенти 2-го розряду - 4 чол Настав 1930-й рік - рік масової насильницької колективізації сільського господарства і висилки хазяїв-куркулів за межі сіл та України, здебільшого до Сибіру.У цих акціях найактивнішу участь брала міліція Олександрівського, Мелітопольського та Бердянського повітів і серед неї - співробітники карного розшуку (за вказівкою ДПУ УРСР), які, як правило, порушували проти куркулів кримінальні справи і вели по них дослідування. Усі чи майже усі такі справи (на ворогів народу) працівники карного розшуку під керівництвом співробітників ДПУ фальсифікували. Пік фальсифікації політичних справ припав на 1937-й рік.., агенти 3-го розряду - 3 чол.

Карний розшук -- одна з найважливіших служб міліції (поліції), обов'язком якої є здійснення операт.-розшукових та ін. заходів з метою запобігання, припинення та розкриття злочинів, а також розшуку злочинців. В Україні операт.-розшукова діяльність (ОРД) К. р. регламентується Законом «Про оперативно-розшукову діяльність» (1992) та відомчими підзакон. актами. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України К. р. є органом дізнання і може проводити слідчі дії щодо встановленої категорії справ. Систему органів К. р. очолює Головне управління кримінального розшуку МВС України. Відповідно в АР Крим, областях, містах і районах організовано управління, відділи, відділення та фупи К. р. На місцях вони безпосередньо підпорядковуються керівникам органів МВС і звітують про свою роботу перед вищим органом. Сучасна історія укр. К. р. почалася за Української Держави 1918. 9.УШ 1918 Рада міністрів цієї д-ви ухвалила Закон про статус Української державної варти, згідно з яким у губерніях, отаманствах і повітах при держ. варті створювалися карно-розвідувальні відділи, їх було тимчасово підпорядковано МВС, а надалі вони мали перейти до М-ва юстиції. Карно-розвід. відділи були автономними, їх начальники призначалися за згодою прокурора відповідного окружного суду і безпосередньо підпорядковувались у губерніях губернському старості, в отаманствах -- міському отаману, а у повітах -- повітовому старості. Загальне керівництво здійснював інспекторський відділ Державної варти, у функціональні обов'язки якого було включено також реєстрацію злочинців, організацію антропологічних, фотографічних і дактилоскопічних кабінетів, нагляд за ними на місцях тощо. Склад карно-розвідувальних відділів наочно ілюструє, наприклад, штат Одеської губернії карно-розвідувального відділу, який складався з начальника відділу, трьох його помічників, 11 начальників району, 22 їх помічників, 60 агентів, завідувача антропометричної частини, двох його помічників, фотографа, його помічника, завідувача столу приводу, дресирувальника собак, секретаря і скарбника. За Директорії УНР карно-розвідувальні відділи були перейменовані на карно-розшукові відділи і входили до складу нар. міліції, а загодом керівництво ними здійснював Адмін-політ, департамент МВС. 3 1.1 1920 їх було підпорядковано Кошу охорони респ. ладу, а після його ліквідації знову передано до складу нар. міліції. Правовою базою організації К. р. УСРР став декрет РНК «Про організацію карного розшуку» від 16.IV 1919, який не тільки юридично закріпив правове становище вже діючих у деяких містах карно-розшукових установ, а й визначив їх єдину на тер.республіки організацію. На відміну від РСФРР та ін. рад.республік в Україні ця організація мала свої особливості: К. р. УСРР був підпорядкований НКЮ; складався він із суд.-карного розшуку, в обов'язки якого входило вжиття операт.-розшукових заходів, і суд.-карної міліції, на яку покладалося здійснення дізнання. Згідно з Положенням про органи К. р. і суд.-карної міліції, затвердженим Нар. комісаріатом юстиції республіки 11.V 1919, центр, органом, який здійснював заг. керівництво карно-розшу-ковою справою на тер. України, була Центр, секція суд.-карного розшуку (Центсудкарроз) у складі: інспекторської частини суд.-карного розшуку, інспекторської частини суд.-карної міліції, реєстраційного бюро, розплідника собак-шукачів, курсів для підготовки агентів та редакції газ. «Йзвестия Центсудугроза». На місцях -- у губерніях, губ. містах та повітах -- при контр.-слідчих підвідділах відповідних виконкомів рад створювалися секції суд.-карного розшуку (губсудкарроз, міськсудкарроз, повітсудкарроз). На агентів К. р. покладалися обов'язки «здійснювати неослабний нагляд за злочинним елементом і запобігати скоєнню злочинів, а також проводити розшук як щодо підозрюваних у скоєнні злочинів, так і предметів та слідів, що можуть привести до розкриття злочину». При цьому вони мали право користуватися послугами філерів (франц. fileur -- сищик, від filer -- вистежувати), тобто осіб, які не перебувають наслужбі, але дають «вказівки для розкриття злочину, розшуку викраденого та затримання злочинця за визначену плату». Положення про органи К. р. і суд.-карної міліції було першим нормат. актом, який юрид. закріпив інститут таєм. агентури в діяльності рад. К. р. 3.IV 1920 РНК УСРР ухвалила Положення про організацію відділів карного розшуку, яке закріпило в Україні opr.-правові форми побудови апарату К. p., аналогічні РСФРР. Він став складовою частиною міліції і переходив у підпорядкування НКВС. Це рішення було закріплено в Положенні про роб.-сел. міліцію, затвердженому РНК УСРР 14.ІХ 1920. Організацію К. р. у масштабах республіки було закінчено в кін. 1921. Тоді на тер. України функціонувало 12 губ. управлінь, 87 пов. відділів, 131 міський карно-розшуковий стіл, 576 пов. карно-розшукових столів, 3 залізнично-шляхові відділи К. р. з 24 відділеннями та 1 обл. відділ водних шляхів з 7 віїщіленнями і 25 дільницями. В результаті орг. пошуків у липні 1922 К. р. було виділено із складу міліції у самост. орган, що безпосередньо підпорядковувався НКВС УСРР за повної адм.-госп. автономії. Але в серпні 1923 Укрцентррозшук і Головміліцію знову було об'єднано в Гол. управління міліції і розшуку УСРР. Процес об'єднання тривав бл. З років, його було закріплено новим Положенням про роб.-сел. міліцію УСРР, ухваленим ВУЦВК і РНК республіки 10.ХІ 1926. Після цього К. р. став складовою частиною міліції і більше як самост. орган не існував.

Розділ 3. Карний розшук в незалежній Україні

3.1 Основні завдання карного розшуку

Завдання карного розшуку у межах компетенції формування та реалізація державної політики у сфері боротьби зі злочинністю;

 - організація і координація діяльності підрозділів карного розшуку органів внутрішніх справ, спрямована на захист прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від злочинних посягань;

- організаційно-методичне забезпечення діяльності підпорядкованих підрозділів для попередження, припинення і розкриття злочинів, насамперед тяжких та особливо тяжких, злочинів, що набули суспільного резонансу, учинених із застосуванням вогнепальної чи холодної зброї, вибухових речовин, групою осіб, серійного характеру, а також з метою розшуку злочинців, осіб, які зникли безвісти, та ідентифікації невпізнаних трупів;

- розроблення та вжиття заходів, спрямованих на вдосконалення форм і методів роботи підрозділів карного розшуку, надання їм практичної допомоги в організації роботи з виявлення, попередження і розкриття злочинів, у вирішенні інших службових завдань;

- організація взаємодії з підрозділами центрального апарату МВС, ГУМВС, УМВС, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, установами, громадськими організаціями, а також правоохоронними органами зарубіжних країн і міжнародними організаціями у вирішенні питань боротьби зі злочинністю;

- організація кадрового забезпечення підрозділів карного розшуку, ужиття заходів, спрямованих на додержання дисципліни і законності, підвищення професійного рівня, службової та бойової готовності працівників карного розшуку.

З метою підвищення ефективності боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями необхідна належна взаємодія підрозділів карного розшуку з органами, що ведуть боротьбу зі злочинністю, громадськістю, органами виконавчої влади, місцевого самоврядування та іншими інституціями.Важливість організації та вдосконалення такої взаємодії, яка б відповідала стану і тенденціям розвитку злочинності, зумовлена завданнями правоохоронної діяльності та обов'язком захисту прав і свобод громадян, а також інтересів держави.Основу такої взаємодії складає усний і письмовий обмін інформацією про підготовлювані і вчинені злочини, підозрюваних осіб, викрадені речі, цінності, транспортні засоби тощо; спільне планування завдань розкриття злочинів; здійснення контролю за дотриманням законодавства з боку певних суб'єктів; проведення операцій із затримання осіб, які вчинили злочини; узагальнення і розповсюдження передового досвіду роботи з питань боротьби зі злочинністю; спільну підготовку і проведення тематичних нарад і семінарів.

3.2 Структура Головного управління карного розшуку (ГУКР)

На чолі Головного управління карного стояв Начальник Департаменту, якому підпорядковувався Помічник начальника Департвменту з кадрового забезпечення, перший заступник начальника ДКР, заступник начальника ДКР, який був начальником управління методичної роботи з організації розкриття злочинів проти особи та розшукової роботи, заступник начальника ДКР, який був начальником управління методичної роботи з організації розкриття злочинів проти власності та боротьби з груповою злочинністю. Начальник Департаменту мав доступ до сектора документального забезпечення та режимно-секретного сектору. Перший заступник начальника ДКР мав владу над контрольно-методичної роботи, якому підпорядковувались контрольно-аналітичний відділ, відділ розгляду звернень громадян, та відділ оперативно-розшукової діяльності. Начальник управління методичної роботи з організації розкриття злочинів проти особи та розшукової роботи, заступник начальника ДКР регулював діяльність відділ методичної роботи з організації розкриття злочинів проти особи, та відділ організації розшукової роботи. Начальник управління методичної роботи з організації розкриття злочинів проти власності та боротьби з груповою злочинністю мав владу над відділом методичної роботи з організаціі розкриття злочинів проти власності та відділом методичної роботи з організації боротьби з групової та етнічної злочинністю.

3.3 Сучасні проблеми карного розшуку

Успішна розбудова демократичної держави України неможлива без чітко налагодженої системи реалізації, захисту та охорони прав і свобод громадян та їх законних інтересів. Це завдання лежить в основі діяльності кожного державного органу, кожної посадової особи. Але найбільш суттєво воно стосується правоохоронних органів, особливо міліції, для якої, відповідно до чинного законодавства, це є головним обов'язком.Найбільш небезпечними правопорушеннями, що посягають на права і свободи громадян, є злочини, широкий спектр яких передбачено Кримінальним кодексом України. Величезна їх кількість в аспекті виявлення і розкриття належить до компетенції оперативних і слідчих апаратів міліції. Основною силою цієї роботи є, в першу чергу, підрозділи карного розшуку, як колись їх називали "гвардія міліції".Здійснюючи свою оперативно-розшукову діяльність на стратегічних напрямах боротьби зі злочинністю, в найбільш небезпечних формах її прояву, підрозділи карного розшуку, працюючи в умовах високого професійного ризику, фізичних і психологічних навантажень, мають потребу в укріпленні кадрового ядра, належного нормативного, ресурсного забезпечення та правового і соціального захисту особового складу.