Права на таємницю кореспонденції в кримінальному судочинстві

Размещено на http://allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський Національний університет ім. І.Франка

РЕФЕРАТ

на тему: «Права на таємницю кореспонденції в кримінальному судочинстві»

Львів 2009

План

Вступ

1. Застосування ст. 8 Конвенції про захист прав і свобод людини при здійсненні правосуддя

2. Повага до таємниці кореспонденції та поняття кореспонденції згідно положень Конвенції

3. Право на повагу до кореспонденції в кримінальному процесі

4. Гарантії дотримання прав згідно ст.8 Конвенції

5. Підстави для обмеження здійснення прав, які гарантовані Конвенцією

6. Проблеми, що ускладнюють застосування Конвенції, та пропозиції щодо їх подолання

Висновки

Список літератури

Додаток

Вступ

На сьогоднішній день Європейський суд з прав людини виніс більше 10 рішень щодо України, в як дотримання прав заявників, гарантованих ст. 8 Конвенції. Серед них можна назвати рішення у справах: «Полторацький проти України», «Кузнєцов проти України», «Алієв проти України», «Хохліч проти України», «Данькевич проти України» та «Назаренко проти України». Вони були винесені 29 квітня 2003 року і стосувалися умов утримання заявників, які були засуджені до найвищої міри покарання - смертної кари, а згодом смертна кара щодо яких була замінена на довічне ув'язнення.

Європейський суд з прав людини аналізував у цих справах питання обмеження листування засуджених, отримання ними посилок і бандеролей, обмеження кількості побачень з рідними та умови, створені для цих побачень.

Спробуємо у даному рефераті проаналізувати практику Європейського суду згідно ст. 8 Конвенції про захист прав і свобод людини, вплив Конвенції та практики суду на національне законодавство та позитивні зміни, які в ньому сталися.

1. Застосування ст. 8 Конвенції про захист прав і свобод людини при здійсненні правосуддя

Насамперед, слід зауважити, що будь-яке втручання у право на повагу до кореспонденції вважається Європейським судом з прав людини таким, що порушує ст. 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється відповідно до закону, не переслідує одну з цілей, зазначених у параграфі 2 ст. 8, які б виправдовували таке втручання, і не є необхідним у демократичному суспільстві. При цьому всі три вимоги повинні виконуватися одночасно, недотримання хоча б однієї тягне за собою порушення ст. 8 Конвенції.

Що стосується вимоги, коли будь-яке втручання здійснюється відповідно до закону, то Суд є однозначний у тому, що захід повинен мати підстави у національному законодавстві (не лише в законах, як може видатися з тексту параграфа 2 ст. 8 Конвенції), відповідне законодавство має бути доступним, а особа, якої воно стосується, повинна мати можливість передбачити наслідки для неї. Крім того, це законодавство має відповідати принципу верховенства права.

Найбільш загальна проблема, яку можна сформулювати для України в світлі практики тлумачення Європейським судом з прав людини положень ст. 8 Конвенції, є доволі нечітке формулювання дозволених випадків втручання у право на повагу до кореспонденції, обсягу такого втручання та його способів. Особливо це стосується кримінального процесу, де нерідко дотримання права на повагу до кореспонденції межує з дотриманням права особи на справедливий судовий розгляд.

Зокрема, що стосується накладення арешту на кореспонденцію, ч. 3 ст. 187 КПК України дозволяє цю слідчу дію до порушення кримінальної справи з метою запобігання злочину.

Разом з цим, положення цієї частини не узгоджується з частинами 5 і 6 ст. 187 КПК України, які передбачають, що у постановах про накладення арешту на кореспонденцію повинні зазначатися кримінальна справа і підстави, з яких будуть провадитися ця слідча дія. Таким чином, положення кримінально-процесуального законодавства чітко не визначають обсяг повноважень суду при санкціонуванні вказаних слідчих дій до порушення кримінальної справи і не передбачає умови, за яких реалізація повноважень суду у такій ситуації є можливою; формулювання «з метою запобігти злочину» не можна вважати таким, що чітко визначає ці умови. Подібна ситуація була розглянута судом у справі «Аманн проти Швейцарії», де було констатовано порушення положень ст. 8 Конвенції.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини сформулював певні мінімальні вимоги до правового регулювання надання дозволу на таке втручання у право особи на право особи на повагу до кореспонденції. За недотримання яких ст. 8 Конвенції порушується. Наприклад, суддя повинен бути зобов'язаний встановити чіткий термін накладення арешту на кореспонденцію (обов'язок судді встановлювати такий строк міститься у ст. 187 КПК України, проте його не можна розглядати як чітко сформульований, оскільки положення статті дозволяють судді зазначити строк, який відповідає строку досудового слідства, або робити застереження, що кореспонденція підлягає арешту до скасування постанови).

Європейський суд з прав людини зазначив, що перехоплення кореспонденції становить серйозне втручання в приватне життя і повинно, відповідно, ґрунтуватися на «законі», який є особливо чітким. Надзвичайно важливо мати чіткі, детальні правила, які б регулювали таке втручання, особливо у ситуації, коли наявні технології стають все більш і більш складними.

Відповідно до п. 2 ст. 8 Конвенції втручання держави у здійснення права, гарантованого п. 1 статті можливе не інакше, як на підставі закону, якщо це втручання є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Таким чином, з тим, щоб визнати втручання держави у права, гарантовані ст. 8 необхідно, щоб воно здійснювалося на підставі закону, переслідувало законну мету ( одну із зазначених у ч.2 ст. 8 Конвенції), тобто було «законним» і було необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети.

Для визнання дій з боку держави такими, що були вжиті згідно «із законом» в розумінні Конвенції, вони мають бути одночасно: доступними (особа повинна мати можливість ознайомитися з нормативним актом), передбачуваними (правова норма повинна бути чітко сформульована для того, щоб особа могла регулювати власну поведінку); громадянин повинен мати змогу, користуючись у разі потреби відповідною допомогою, передбачити (у розумних межах і за певних обставин), які наслідки може мати конкретний вчинок та вводиться із законною метою з дотриманням принципу пропорційності.

Зазначене свідчить про необхідність дотримання принципу правової певності та виключає можливість застосування судами не оприлюднених норм.

Таким чином, позиція Європейського суду щодо застосування обмежень прав, гарантованих ст. 8 Конвенції полягає в наступному:

- підстави для обмежень є вичерпними;

- підстави для обмежень не підлягають розширеному тлумаченню;

- обмеження прав та свобод особи мають бути передбаченими законом, а закон повинен бути чітким, зрозумілим, щоб особа могла узгоджуватися свою поведінку і передбачити її наслідки;

- необхідність застосування обмежень має бути переконливо доведена;

- обмеження має бути необхідним у демократичному суспільстві (виправданим і пропорційним).

Втручання у права, гарантовані `ре. 8 Конвенції можуть вважатися «необхідними в демократичному суспільстві», якщо вони були пропорційними для цілей, що переслідувалися. Національні органи влади мають певну свободу розсуду у цій частині, проте заходи повинні досягти справедливого балансу між відповідними інтересами, зокрема, правами особи, захищеними Конвенцією, з одного боку, та інтересами суспільства, з іншого.

При усвідомленні положень п. 2 ст. 8 Конвенції на перший погляд може скластися таке враження, що держава виконує свої зобов'язання за цією нормою (не втручатися у здійснення права, передбаченого п. 1 ст. 8), якщо просто утримується від будь-яких дій.

В окремих випадках таке розуміння зобов'язання держави є вірним, що стверджується, зокрема, позицією Європейського суду (комісії), висловленою ним при розгляді Бельгійської мовної справи (1968), згідно якої суд визнав, що основним зобов'язанням держави є обов'язок утриматися від втручання.

Таким чином, аспект невтручання з боку держави та позитивне зобов'язання держави вжити певних заходів для забезпечення гарантії прав, передбачених ст. 8 Конвенції, тісно взаємопов'язані.

Зазначену обставину слід враховувати суддям при вирішенні індивідуальних спорів, пов'язаних з порушенням прав, гарантованих ст. 8 Конвенції.

Судам слід мати на увазі, що при розгляді справ за скаргами на порушення статті 8 Європейський суд перевіряє обґрунтованість застосованих державою обмежень за схемою, яку необхідно врахувати при вирішенні справ, а саме: 1)чи становить задоволення вимог позивача (або держави) обмеження прав, гарантованих ч.ч. 1-2 ст. 34; 2)чи має обмеження легітимну ціль, чи воно дійсно спрямоване на захист цієї цілі; 3)чи передбачене обмеження законом; 4)чи потрібне це обмеження в демократичному суспільстві.

При здійсненні правосуддя судам слід враховувати, що обсяг прав, які захищаються ст. 8 Конвенції, не є обмеженим і чітко визначеним.

При цьому при вирішенні справ перш за все слід розуміти сам підхід Європейського суду до питання застосування ч.1 ст. 8 Конвенції, який полягає у тому, що захист чотирьох понять «приватне життя», «сімейне життя», «недоторканність житла» і «таємниця листування», зазначених у цій нормі і захищених нею, не є раз і назавжди визначеним і сталим. Ці поняття не є статичними, вони розвиваються і змінюються в міру розвитку і змін самого суспільства.

2. Повага до таємниці кореспонденції та поняття кореспонденції згідно положень Конвенції

право таємниця кореспонденція засуджений

Принцип таємності кореспонденції означає право особи на безперешкодне спілкування з іншими.

При цьому, як і згідно з ст. 8 Конвенції, так і згідно з ст. 31 Конвенції в поняття «кореспонденції» входять, крім листування, також телефонні розмови, телеграфні, електронні та інші засоби комунікації, зокрема, телефакс, пейджинговий зв'язок тощо.

Відповідно до Закону «Про зв'язок» таємниця листування, телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень, що передаються засобами зв'язку, охороняється законом, для цього підприємства зв'язку повинні вжити організаційно-технічних заходів для здійснення захисту інформації.

Виймання і огляд поштової кореспонденції та документальних повідомлень, одержання необхідних довідок про них, здійснення контролю за технічними каналами зв'язку, в тому числі прослуховування телефонних розмов на підприємствах зв'язку заборонено, крім випадків, передбачених законом.

Ці випадки, з урахуванням положень ч.2 ст. 8 Конвенції, можуть мати місце виключно на підставі законів за рішенням суду в інтересах суспільства, національної безпеки або для попередження злочинів, для охорони правопорядку.

Сферою найчастішого застосування обмежуючих заходів щодо таємниці кореспонденції є кримінальне судочинство.

Європейський суд у сфері прав засуджених осіб на таємницю листування встановив подвійний стандарт, визнавши, що сам факт засудження вже є обмеженням прав особи, яке є безумовним наслідком покарання.

Разом з тим, Європейський суд зазначив, що засуджені мають право на не цензуроване листування з адвокатом, судом, оскільки воно є єдиним засобом, з допомогою якого засуджена особа може захистити свої права.

У справі Кембелл і Фелл проти Сполученого Королівства Європейський суд висловив позицію, що цензура листування засуджених з адвокатом є порушенням ст. 8 Конвенції і затримка чи обмеження такого листування не відповідає поняттю необхідності у розумінні ч.2 ст. 8 Конвенції.

Що стосується листування засуджених з членами сім'ї, чи обмеження отримання від них посилок, бандеролей тощо у Алієва проти України, Назаренко проти України та інших Суд зазначив, що таке обмеження було здійснено із законною метою - з метою запобігання злочинам ( щоб не потрапили шкідливі речі) чи заворушенням, і щоб працівники місць утримання не займалися обробкою необмеженої кількості посилок, а забезпечували внутрішню безпеку в місцях утримання в'язнів, що, в свою чергу, має на меті захист громадськості від злочинців та захист самих ув'язнених.

Зокрема, в рішенні у справі Класс проти Німеччини Суд зазначив, що «хоча телефонні розмови конкретно не вказані ч.1 ст. 8 Конвенції, він вважає, що такі розмови підпадають під поняття «приватне життя» і «кореспонденція», які включає ця стаття».

Як вбачається із аналізу рішень Суду, на державу покладається обов'язок не тільки не допускати свавільного втручання у приватне і сімейне життя людини, її житло і кореспонденцію, а й покладається позитивне зобов'язання поважати численні особисті інтереси людини, які не зазначені у ст. 8 Конвенції. Зокрема, аналіз прецедентних рішень Суду свідчить, що коли важливе особисте право людини поставлено під загрозу, чим заявника поставлено у невигідне положення, позитивне зобов'язання держави повинне мати верховенство над порушенням цього права.

Таємниця кореспонденції передбачає право особи на безперешкодне спілкування з іншими. Держава не зобов'язана забезпечувати зразкове функціонування поштових послуг. Проте будь-яке свідоме втручання держави в таємницю кореспонденції повинно бути виправдане підставами, передбаченими пунктом 2 статті 8. Зауважимо, що стаття 31 Конституції України допускає порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції лише в тому випадку, якщо це необхідно для запобігання злочинові або з'ясуванні істини під час розслідування кримінальної справи і якщо іншими способами отримати таку інформацію неможливо. Це означає, що захисту таємниці кореспонденції надається дуже високий правовий статус, перед порушенням якого спочатку потрібно вдатися до інших, менш шкідливих засобів збирання інформації.

У справі Лавенц проти Латвії Суд дійшов висновку, зважаючи на те, що арешт на кореспонденцію заявника та її перегляд було накладено на підставі розпорядження судді, керуючись статтею 176 Кримінально-процесуального кодексу, відповідно до якої такий захід можна було застосовувати у справах осіб, яких обвинувачено в особливо тяжких правопорушеннях. Проте, на думку Суду, це положення надавало судам надто широку свободу дій, оскільки в ньому лише зазначалися види правопорушень і не вказувався період дії такого заходу та підстави, на яких можна було б його застосовувати. Суд при цьому взяв до уваги й те, що моніторинг кореспонденції заявника, який здійснювався за розпорядженням, виданим ще в 1997 році, тривав до часу розгляду справи в Суді (листопад 2002 р.). Суд вважає, що закон, на підставі якого було вжито цей захід, не визначає з достатньою чіткістю меж та способу здійснення дискреційного права, наданого органам влади у відповідній сфері. З огляду на це, Суд постановив, що втручання не було встановлене законом і що було порушення статті 8 Конвенції.

Окрім того, там, де свобода комунікацій залежить від державних службовців (листування ув'язнених), дії держави особливо ретельно аналізуються Судом. Так, держава зобов'язана утримуватися від втручання у листування ув'язненого із своїм адвокатом, і особливо з Європейським судом з прав людини.

Так, у справі Деміртепе проти Франції Суд визнав, що розкриття тюремною адміністрацією кореспонденції заявника, яка за законом країни не підлягає цензурі (адресованої ув'язненим їхніми захисниками, представниками адміністративних і судових установ, священиками пенітенціарних установ і працівниками соціальної служби одного з відділів Міністерства юстиції), порушило його право на повагу до таємниці кореспонденції; аналогічні рішення Суд прийняв у справах Валашинас проти Литви та Котлет проти Румунії, визнавши, що контроль за листуванням заявника з органами Конвенції, зокрема, відкриття листів заявників до Європейської комісії з прав людини та до Суду, являв собою невиправдане втручання у право на повагу до таємниці кореспонденції, яке гарантується ст.8. Окрім того, у справі Котлет проти Румунії Суд визнав порушення статті 8 стосовно відмови працівників в'язниці надати заявнику канцелярські матеріали, необхідні для написання листів до Суду, оскільки право на повагу до таємниці кореспонденції, котре передбачено ст. 8 Конвенції, охоплює право на необхідні засоби для листування. Суд звернув увагу на те, що кілька листів заявника надійшло до Суду в конвертах, які п. Котлет отримав від інших засуджених. Зауваживши, що Уряд не оспорював інформацію заявника про те, що останньому було відмовлено в наданні конвертів, оскільки, за словами працівників в'язниці, в їхньому розпорядженні не було належних конвертів з марками для відправлення листів за кордон, беручи до уваги ці обставини, Суд визнав, що державні органи не виконали свого позитивного обов'язку надати заявнику необхідні засоби для листування із Судом. Тому Суд постановив, що мало місце порушення ст. 8 Конвенції.

3. Право на повагу до кореспонденції в кримінальному процесі

Ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основних свобод передбачено, що:

1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Ст. 8 має дві частини. Перша частина містить права, гарантовані кожному громадянину в рамках цієї статті - право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і таємниці кореспонденції. У другій частині йдеться мова про те, що зазначені права не є абсолютними і можуть бути обмежені державою, але тільки на підставі закону і в інтересах, які прямо перераховані в ній. Також у другій частині зазначаються обставини, за наявності яких влада може оспорювати порушення прав, які прямо перераховані в ч.1 статті. При цьому ч.2 включає в собі тільки ті причини, які відповідають закону і необхідні в демократичному суспільстві при переслідуванні однією або кількох законних цілей, які можуть розглядатися державою в якості прийнятих обмежень прав особи, викладених в `ре. 8 Конвенції.

При застосуванні державою ст. 8 Конвенції допускаються певні межі свободи, відомі як допустимі межі передбачуваності. Вперше ці межі були встановлені Судом у справі Хендісайда при застосуванні ст.10 Конвенції. Ці межі пов'язані з двома групами обставин:

1. при визначенні того, чи є допустимим втручання в права, передбачені ст. 8 з точки зору громадських інтересів, зазначених у ч.2 статті;

2. при оцінці достатності дій держави для виконання будь-яких позитивних зобов'язань в рамках цього положення.

В першу чергу Суд перевіряє, чи відносяться права, порушення яких оскаржується, до дійсних прав, гарантованих ч.1 ст. 8 Конвенції.

Якщо Суд прийде до висновку, що скарга не стосується прав, передбачених ст. 8, розгляд справи закінчується. Але якщо Суд встановить можливість застосування ст.8, він має перейти до другої стадії перевірки і має вирішити, чи виправдано порушення державою права особи з точки зору застосування ч.2 ст. 8 Конвенції.

Перевірка застосування ч.1 ст. 8 залежить від визначення чотирьох прав, а саме: права на повагу до «приватного життя», «сімейного життя», «недоторканності житла» та «таємниці кореспонденції».

Слід зазначити, що Суд ухилився від специфічних правил визначення цих прав. Важливо знати, що ці поняття не статичні, а є динамічними і залежать від ступеню розвитку певного суспільства.

Конституцією України гарантовано недоторканість житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (статті 30 та 31 Конституції). Крім того, ст. 32 Конституції гарантовано, що ніхто не може зазнавати втручання у його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

За порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер, також передбачено кримінальну відповідальність за ст. 163 КК України.

Такі ж самі дії вчинені службовою особою або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного знаття інформації, тягне більш сувору кримінальну відповідальність за ч.2 ст. 163 КК України.

Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання застосування судами України тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» від 28.03.2008 №2 з метою забезпечення додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина, правильного й однакового застосування судами законодавства, яке регулює порядок надання дозволу на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації, пов'язане з обмеженням конституційних прав громадян, передбачаються певні обмеження, але відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Конституцією і законами України передбачається можливість тимчасового обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених статтями 30, 31, 32 Конституції України, під час проведення оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства. Підстави і порядок здійснення заходів, пов'язаних із тимчасовим обмеженням цих конституційних прав і свобод людини і громадянина, визначені Кримінально-процесуальним кодексом України.

Перелік видів кореспонденції, на яку може бути накладено арешт, визначений ч. 2 ст. 187 КПК, не є вичерпним, тому судам необхідно також враховувати положення ст. 1 Закону України від 4 жовтня 2001 р. «Про поштовий зв'язок». Контроль за листуванням, телеграфною та іншою кореспонденцією полягає в огляді поштових відправлень, їх копіюванні.

Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку допускається лише за наявності достатніх підстав уважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також в інформації, якою вони обмінюються за допомогою засобів зв'язку, містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають доказове значення, і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо. Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 187 КПК до порушення кримінальної справи може бути накладено арешт на кореспонденцію та прийнято рішення про зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину.

До кореспонденції, на яку може бути накладено арешт, відносяться листи всіх видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, перекази, телеграми, радіограми тощо.

Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину може бути застосовано до порушення кримінальної справи.

За наявності підстав, передбачених частиною першою ст. 187 КПК, слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до голови апеляційного суду за місцем провадження слідства про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку. Голова суду чи його заступник розглядає подання, вивчає матеріали справи, при необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку прокурора, після чого залежно від підстав для прийняття такого рішення виносить постанову про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку або про відмову в цьому. Постанова оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором.

У постанові про накладення арешту на кореспонденцію зазначаються кримінальна справа і підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім'я та по батькові особи, кореспонденція якої має затримуватися, точна адреса цієї особи, види поштово-телеграфних відправлень, на які накладається арешт, термін, протягом якого зберігається арешт, назва установи зв'язку, на яку покладається обов'язок затримувати кореспонденцію і повідомляти про це слідчого.

У постанові про зняття інформації з каналів зв'язку зазначаються кримінальна справа і підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім'я та по батькові особи, з каналів зв'язку якої має зніматись інформація, точна адреса цієї особи, види цих каналів, термін, протягом якого знімається інформація, назва установи, на яку покладається обов'язок знімати інформацію і повідомляти про це слідчого.

Постанова про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку направляється слідчим начальнику відповідної установи, для якого вона є обов'язковою.

Начальник відповідної установи затримує кореспонденцію або знімає інформацію з каналів зв'язку і протягом доби повідомляє про це слідчому.

Арешт, накладений на кореспонденцію, скасовується, а зняття інформації з каналів зв'язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для виконання цих слідчих дій постановою судді. Слідчий скасовує арешт, накладений на кореспонденцію, або припиняє зняття `реформації з каналів зв'язку, коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві в порядку, передбаченому статтею 255 КПК.

Постанова виноситься в режимі, який забезпечує нерозголошення даних досудового слідства або оперативно-розшукової діяльності.

Огляд кореспонденції проводиться за рішенням суду в установі зв'язку з участю понятих із числа службовців цієї установи, а при необхідності -- і з участю спеціаліста. У присутності зазначених осіб слідчий відкриває і оглядає затриману кореспонденцію.

У разі виявлення документів чи предметів, що мають доказове значення, слідчий проводить виїмку відповідної кореспонденції або обмежується зняттям копій з відповідних відправлень. При відсутності документів чи предметів, що мають доказове значення, слідчий дає вказівку про вручення оглянутої кореспонденції або про її затримання до визначеного ним терміну.

Про кожен випадок проведення огляду, виїмки або затримання кореспонденції слідчий складає протокол. У протоколі повинно бути вказано, які саме відправлення були оглянуті, що з них вилучено і що повинно бути доставлено адресату або тимчасово затримано, з яких відправлень знято копії.

Дослідження інформації, знятої з каналів зв'язку, у необхідних випадках проводиться з участю спеціаліста. Слідчий прослуховує чи іншим відповідним способом вивчає зміст знятої інформації, про що складає протокол. При виявленні в інформації даних, що мають доказове значення, в протоколі відтворюється відповідна частина запису, після чого слідчий своєю постановою визнає носій знятої інформації доказом і приєднує його до справи.

Аналіз чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства України свідчить про те, що законодавче забезпечення права на повагу до таємниці кореспонденції, передбачених ст. 8 Конвенції, в Україні знаходиться на досить високому рівні і в цілому відповідає прецедент ним рішенням Європейського Суду.

4. Гарантії дотримання прав згідно ст.8 Конвенції

Для того, щоб порушення прав, зазначених у ч.1 ст. 8 Конвенції було сумісним з вимогами Конвенції, воно має відповідати критерієм переліченим, у ч.2 цієї статті. Зокрема втручання у приватне чи сімейне життя має бути проведено не інакше ніж згідно із законом і переслідувати одну із законних цілей, які зазначені у ч.2 ст. 8, а також мають бути необхідними в демократичному суспільстві або бути відповідними зазначеним у цій статті цілям.

Заходи, які складають порушення прав, зазначених у ст. 8 Конвенції, можуть бути визнані сумісними з Конвенцією тільки тоді, коли вони приймаються відповідно до національного закону. Якщо заходи, що вказуються в скарзі, не відповідають вимогам законності держави, то це є порушенням ст. 8 Конвенції. Для того, щоб ці заходи знаходилися у відповідності зі законом, порушення, зазначене у скарзі, повинно мати законну підставу, а сам закон має бути досить точним за змістом і включати заходи захисту від свавілля органів влади держави.

Судом встановлено, що під поняття «відповідно до закону» однозначно не підпадає адміністративна практика, різного роду інструкції тощо (справи Мелоуна проти Об'єднаного Королівства та Хана проти Об'єднаного Королівства). Важливим є також вимога Суду щодо передбачуваності такого закону.

Показовою в цьому контексті є справа Нієдбала проти Польщі, де заявник, засуджений за кримінальний злочин, який перебував у місцях позбавлення волі, скаржився на те, що його листа до Омбудсмена було перлюстровано і затримано в порушення ст. 8 Конвенції.

При вирішенні питання про те, чи була перлюстрація кореспонденції заявника проведена відповідно до вимог польського закону, як того вимагає ч.2 ст. 8 Конвенції, Суд відмітив ряд проблем, які виникли при розгляді цього закону:

- відсутність законних підстав, які мали бути легальною базою для ефективної подачі скарг засуджених на те, що їх кореспонденція піддається цензурі;

- польський закон дозволяв безумовну і необмежену перлюстрацію кореспонденції засуджених представниками влади, які діяли в рамках кримінально-виконавчого законодавства;

- закон не робить відмінностей між різними категоріями осіб, з якими засуджений може підтримувати зв'язки, а тому Омбудсмен також є об'єктом цензури;

- чинні положення законодавства не встановлюють засад, на підставі яких діє цензура. Зокрема, закон не говорить про методи і часові рамки її ефективного застосування;

- оскільки цензура застосовується автоматично, представники влади не зобов'язанні приймати обґрунтовані рішення, які вказують на підстави і мету її ефективного застосування.

З урахуванням викладеного вище, Суд дійшов висновку, що польський закон з достатньою ясністю не визначає рамки і способи реалізації свободи дій, що надані органам державної влади до контролю над кореспонденцією засуджених, що, на дамку Суду, свідчить про порушення ч.2 ст. 8 Конвенції.

Якщо втручання держави визнано Судом відповідним до закону, він приступає до розгляду питання про те, чи переслідувало таке втручання законну ціль у рамках ч.2 ст. 8 Конвенції.

Як правило, у держав-відповідачів не виникало проблем з обґрунтуванням законних цілей у втручання до таємниці кореспонденції громадян.

Заключним етапом перевірки заяви Судом є вирішення питання про те, чи є втручання у кореспонденцію необхідним в демократичному суспільстві. Відповідь на це питання залежить від характеристики демократичного суспільства, балансом між правами окремої людини та суспільними інтересами при застосуванні засади пропорційності, яка в цілому означає, що права людини не є абсолютними і здійснення прав окремої людини завжди має бути пропорційним більш широким суспільним інтересам.

Ця засада представляє собою один із засобів досягнення балансу інтересів, яким Суд зараз досить широко користується при застосуванні положень Конвенції.

5. Підстави для обмеження здійснення прав, які гарантовані Конвенцією

У своїх рішеннях Суд неодноразово наголошував, що його завдання полягає не в тому, щоб підмінити собою відповідні органи держави у визначенні найприйнятніших методів у процесі судового розгляду в державі, а в тому, щоб перевірити, у світлі Конвенції, законність рішень, ухвалених цими органами із застосуванням свого права на свободу розсуду. Отже, Суд розглядатиме, чи порушила держава, вирішуючи справу заявника, свій позитивний обов'язок за статтею 8 Конвенції. Втручання у здійснення права за статтею 8 не суперечитиме пункту 2 статті 8 лише тоді, коли воно здійснюється „згідно із законом», має законну мету чи цілі, як того вимагає цей пункт, а також коли воно є „необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої мети чи цілей (див. рішення у справі Даджен проти Сполученого Королівства).

Пункт 2 статті 8 чітко визначає підстави, за яких втручання з боку держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї ж статті, є виправданим. Таке втручання повинно бути передбачене законом і необхідним в демократичному суспільстві, здійснюватися в інтересах національної безпеки, громадського спокою або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до практики Суду, поняття необхідності втручання передбачає відповідність втручання нагальній суспільній потребі і, зокрема, його пропорційність поставленій законній меті; з'ясовуючи, чи було втручання „необхідним у демократичному суспільстві», Суд має взяти до уваги свободу розсуду, яка надається національним органам, але він уповноважений перевірити відповідність їхніх рішень вимогам Конвенції. Межі свободи розсуду, що мають надаватися компетентним національним органам, залежать від характеру питань та серйозності залучених у справу інтересів. Скажімо, у справах, в яких йдеться про втручання в інтимну сферу статевого життя людини, свобода розсуду обмежена (див. рішення у справі Даджен проти Сполученого Королівства, А.D.Т. проти Сполученого Королівства). Водночас Суд погодився з тим, що деякі закони, які передбачають можливість таємного стеження за кореспонденцією є, за наявності виняткових обставин, необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та/або в інтересах „запобігання заворушенням чи злочинам» (справа Класc та інші проти Німеччини).

Саме держава має повноваження визначати мету втручання в певне право особи. Перелік цілей, що можуть визнаватися виправданими, досить значний: у справах про секретний збір інформації -- інтереси національної безпеки (Ліндер проти Швеції), у справах про позбавлення батьківських прав -- інтереси дітей (Олсон проти Швеції) або захист здоров'я та моралі; у справах про перехоплення листів ув'язнених -- запобігання порушенню порядку (всередині в'язниці) або запобігання вчиненню злочину (Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства).

У рішенні від 20 травня 1999 року у справі Реквеньї проти Угорщини Європейський суд з прав людини зазначив, що згідно з усталеною прецедентною практикою Суду, однією з вимог, що випливають зі слів „встановлений законом», є вимога передбачуваності.

Передбачуваність наслідків з абсолютною певністю не потрібна, заявив далі Суд, оскільки досвід показує, що цього досягти неможливо. Закон не може передбачити усі непередбачувані обставини; чимало законів неодмінно формулюються більшою чи меншою мірою нечіткими термінами, і їхнє тлумачення та застосування є питанням практики. До того ж, як Суд неодноразово зазначав у своїй прецедент ній практиці, тлумачити й застосовувати національне законодавство повинні насамперед національні органи влади (див., наприклад, рішення у справі Чорхерр проти Австрії). Що ж до ступеня чіткості, що має забезпечуватися у формулюваннях національних законів, то він значною мірою залежить від змісту даного документа, сфери, на яку поширюється даний закон, а також кількості та статусу тих, кому цей закон адресований, причому конституційні положення можуть мати більш загальний характер, ніж інші закони.

Підсумовуючи вищевикладене, можемо констатувати, що бажання України увійти в європейський правовий простір як держави демократичної та правової, в якій діє принцип верховенства права, потребує приведення національної юридичної практики до європейських стандартів, зокрема, у сфері захисту прав людини. Очевидно, що такими стандартами виступають принципи та норми Конвенції про захист прав і основних свобод людини, зміст яких розкривається у рішеннях Європейського суду з прав людини. Тому знання та використання українськими суддями практики Європейського суду, розуміння ними підходів Суду до тлумачення і застосування положень Конвенції надзвичайно важливе для уникнення порушень прав людини в нашій державі.

6. Проблеми, що ускладнюють застосування Конвенції, та пропозиції щодо їх подолання

Ратифікація Конвенції про захист прав і основних свобод людини Україною має два основних наслідки для нашої держави -- по-перше, можливість прямого, безпосереднього застосування її положень (оскільки відповідно до Конституції чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства), в тому числі -- і насамперед -- прямого застосування положень Конвенції судами України, а по-друге, можливість (в першу чергу для фізичних і юридичних осіб) звернення до Європейського суду з прав людини, вичерпавши усі національні засоби правового захисту.

Категорії справ, щодо яких надходить найбільша кількість заяв від України, а особливо щодо яких постановлено ухвали щодо прийнятності чи рішення по суті, зумовлюють проведення комплексу заходів загального характеру, спрямованих на зміну національної правозастосовчої практики з тим, щоб європейські правові стандарти були впроваджені в національну юридичну практику нашої держави. Видається, що важливою передумовою зміни правозастосовчої практики України в напрямку визнання європейських принципів і норм щодо прав людини є співпраця (зокрема, в освітньому аспекті) органів правосудця із Уповноваженим у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який представляє позицію Уряду України в Європейському суді з прав людини і, по суті, відстоює рішення національних судів в Європейському суді.

Застосування положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини ускладнюється численними труднощами та проблемами.

Держави, які ратифікували Конвенцію, тим самим взяли на себе подвійні зобов'язання відповідно до статті 1 Конвенції. По-перше, держави гарантують відповідність свого внутрішнього законодавства положенням Конвенції (в окремих випадках для цього необхідно внести зміни у національне законодавство та правозастосовчу практику); по-друге, мають виправити будь-які існуючі порушення тих основних прав і свобод, які захищає Конвенція.

Права і свободи, що гарантуються Конвенцією, забезпечуються в першу чергу органами влади держав-учасниць. Діяльність Європейського суду з прав людини як контрольного механізму носить виключно субсидіарний характер, що неодноразово підкреслювалося в рішеннях самого Суду. Те, якою мірою національні суди держав-учасниць можуть забезпечувати гарантовані Конвенцією права і свободи, розглядаючи справи про дію чи бездіяльність органів влади, багато в чому залежить від вирішення питання, чи можуть суди прямо застосовувати положення міжнародних договорів взагалі і Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., зокрема. У свою чергу, відповідь на це питання залежить від вирішення питання про дію актів (або принципів і норм) міжнародного права в рамках національної правової системи тієї чи іншої держави-учасниці.

Держава сама має право вирішувати, яким чином виконувати їй свої міжнародні зобов'язання і імплементувати міжнародно-правові норми в рамках власної правової системи. При цьому держави несуть відповідальність тільки за кінцевий результат дотримання своїх зобов'язань. Разом з тим, важливо пам'ятати, що навіть коли відповідно до національного права (зокрема, конституційного) певної держави міжнародне право і має верховенство, то подібного статусу воно набуває не в силу своєї власної природи, а саме завдяки відповідним нормам внутрішньодержавного права.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України. Якщо з Конвенцією як частиною національного законодавства значних суперечок не виникає, то проблема, яким чином розглядати рішення Європейського суду з прав людини, досі існує. Оскільки норми Конвенції мають загальний характер, і права людини здебільшого констатуються в абстрактній, оціночній формі, то суть та конкретний зміст цих положень розкривається саме у рішеннях Суду. Саме рішення Суду допомагають глибше зрозуміти зміст та обсяг гарантованих Конвенцією прав і відповідно реалізувати ефективний захист кожного порушеного права. Окрім того, рішення Суду щодо конкретних справ виступають найбільш дієвою формою реакції контрольного механізму Ради Європи на ситуацію, яка склалася у певній країні щодо дотримання основних прав і свобод.

У тих випадках, коли Суд констатує у своєму рішенні факт порушення прав заявника з боку держави-відповідача, з цього випливає необхідність, обов'язок держави не тільки сплатити справедливу компенсацію, але й -- у багатьох, випадках -- вжити певних заходів загального характеру. Рішення Суду не лише констатує, але й „сигналізує" про необхідність усунення такої ситуації та виключення її в майбутньому.

Змістовна конкретизація конвенційного обов'язку державою -- ось у чому насамперед вбачається значення (регулятивний вплив) рішень Європейського суду з прав людини.

Основними причинами визнання Судом порушення прав людини, як неодноразово зазначалось в літературі, є невідповідність (чи навіть явна суперечність) національного законодавства принципам і нормам Конвенції або ж розбіжність у здійснюваній національними правозастосовчими органами інтерпретації змісту „конвенційних" прав людини з їх тлумаченням, яке обґрунтовує і реалізовує Суд у своїх рішеннях.

У першому випадку держава-відповідач має забезпечити належну узгодженість національного законодавства з нормами Конвенції адекватними правотворчими заходами. У другому ж -- переорієнтувати правотлумачну (а отже, й правозастосовну) національну практику згідно зі „стандартами" прав людини у Раді Європи. Така переорієнтація може бути здійснена шляхом або офіційного нормативного роз'яснення норм національного законодавства, або ж вказівок з боку органів конституційного судочинства чи то компетентних керівних органів відповідних право застосовних структур, ланок державного апарату.

Щодо визначення юридичного статусу рішень Суду у внутрішньодержавному праві серед учених немає одностайності. Автор-поділяє ту точку зору, що рішення Суду є офіційним тлумаченням стосовно конкретної справи.

Загальновідомо, що оскільки стаття 1 Конвенції вимагає забезпечення кожній особі, яка перебуває під юрисдикцією високих договірних сторін, прав і свобод, що визначені в розділі 1 Конвенції, то ця стаття зобов'язує держави-учасниці певним чином реагувати на порушення ними прав і свобод людини, і у більшості випадків логічним наслідком прийняття рішення Судом, у якому констатувався факт порушення закріплених у Конвенції прав людини та основних свобод, є саме зміни у правозастосовчій практиці та/або в національному законодавстві держави. Окрім того, тлумачення Конвенції, здійснене Судом у мотивувальній частині рішень щодо конкретних держав, дедалі частіше беруться до уваги не лише державою-відповідачем, щодо якої рішення Суду слугують своєрідним „сигналом реагування" на невідповідності внутрішнього законодавства або застосування внутрішнього права Конвенції (про що свідчать понад 300 випадків зміни законодавства в державах-учасницях), але й іншими державами під час здійснення законотворчої та правозастосовчої діяльності.

Іноді сама передача справи на розгляд Суду є достатнім стимулом або значною мірою прискорює внесення поправок до актів законодавства чи зміну судової практики. Це дозволяє дійти висновку про неабияке значення мотивування й обґрунтування, що дається Судом, оскільки воно є не лише передумовою чи підставою формулювання резолютивної частини рішення, а й сприяє уніфікації правозастосовчої практики держав-учасниць Ради Європи, приведення їх законодавства відповідно до вимог Конвенції.

Оскільки судові прецеденти не визнані на сьогодні джерелами права в Україні, можна зробити висновок, що посилання на рішення Європейського суду з прав людини в резолютивній частині рішень національних судів є безпідставним. Рішення Європейського суду можуть використовуватися в мотивувальній частині, адже саме в них суддя може знайти пояснення щодо змісту та обсягу того чи іншого права, закріпленого у Конвенції.

Висновки

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що на сьогодні в Україні існує нагальна необхідність враховувати рішення Європейського суду з прав людини і в судовій практиці, і в законотворчій діяльності для уникнення констатації порушень, які вже були констатовані відносно інших держав чи відносно України. При цьому, якщо певні порушення можна виправити лише внесенням змін до законодавства, переважної їх більшості можна уникнути саме шляхом використання Конвенції та рішень Європейського суду з прав людини, які містять тлумачення положень Конвенції та рішень Європейського суду з прав людини, які містять тлумачення положень Конвенції, в прецедентній практиці. Європейський суд з прав людини не аналізує законодавство тієї чи іншої держави абстрактно і безвідносно до конкретних обставин справи і ніколи не констатує порушення Конвенції, якщо при недосконалому законодавстві судове рішення відповідає гарантіям, які містяться в Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Після ратифікації Верховною радою України Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950) з 11 вересня 1997 року вона набрала чинності для України, яка, як учасниця Конвенції, визнає обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини у питаннях тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї.

Тому застосування судами ст. 8 Конвенції має здійснюватися з урахуванням практики Європейського суду з метою уникнення порушення Україною цього міжнародного договору, у зв'язку з чим необхідне знання цієї практики.

Застосовуючи положення Конвенції слід мати на увазі, що відповідно до ст.ст. 1, 14 вона гарантує без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин захист проголошених нею прав і свобод кожному, хто перебуває під юрисдикцією держав учасниць, але і іноземців, осіб без громадянства, осіб з обмеженою право- та дієздатністю (дітей, інвалідів), юридичних осіб, групу осіб або державу в цілому. Зазначене стосується і прав та свобод, проголошених `ст. 8 Конвенції, які не можуть бути звужені чи скасовані або обмежені в більшому обсязі, ніж це передбачено нею.

Гарантуючи в першому пункті ст. 8 Конвенції право кожного на повагу до таємниці кореспонденції, в другому пункті цієї статті Конвенція викладає загальні принципи і положення, за яких держава-учасниця має право обмежити здійснення цих прав, дотримуючись принципу пропорційності, що означає забезпечення справедливої рівноваги між інтересами особи з одного боку та інтересами суспільства (держави) - з іншого.

Список використаних джерел

1. Загальна декларація прав людини 1948 р. // Європейське право в галузі прав людини. - Київ-Будапешт, 1997. - Є. 568-573

2. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. // Європейське право в галузі прав людини. - Київ-Будапешт, 1997. - Є. 521-539

3. Основні протоколи до Європейської конвенції з прав людини (протоколи № 1, № 2, № 4, № 6, № 7, № 9, № 11) // Європейське право в галузі прав людини. -Київ-Будапешт, 1997. - Є. 544-567

4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 12.1966 p.)

5. Конституція України.

6. Кримінально-процесуальний Кодекс України.

7. Закон України про ратифікацію Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. та протоколи № 1,2, 4, 6, 7,9,11 до неї від

17 липня 1997 року //Відомості Верховної Ради України. -1997. -№33.

8. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18.02.1992 р.

9. Закон України «Про поштовий зв'язок» від 04.10.2001 р.

10. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 28.03.2008 №2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства».

11. Право на повагу до приватного і сімейного життя, житла і таємниці кореспонденції: Загальні підходи застосування статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950).- К.:Видавництво «Софія-А», 2004.-104 с.

Додаток

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ВАЛАШИНАС ПРОТИ ЛИТВИ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення у справі «Валашинас проти Литви» (заява № 44558/98). Суд одноголосно постановив, що було порушення статті 3 (заборона поводження, що принижує гідність) та статті 8 (право на повагу до таємниці кореспонденції) Європейської конвенції з прав людини і що порушення статті 34 Конвенції (право на індивідуальну заяву) допущено не було.

Згідно зі статтею 41 Конвенції, Суд присудив заявникові 6000 литовських литів як компенсацію за нематеріальну шкоду та 1693,87 литовського лита за судові витрати.

1. Основні факти

Заявник -- п. Юозас Валашинас, громадянин Литви, 1974 року народження. Він відбув дев'ять років ув'язнення за крадіжку, володіння і продаж вогнепальної зброї. На початку квітня (дата точно не встановлена) 1998 року його взяли під варту і помістили у в'язницю Правєнішкі. 14 квітня 2000 року внаслідок президентської амністії його було звільнено. Ця справа стосується умов тримання і поводження із заявником у в'язниці Правєнішкі.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник стверджував, зокрема, що умови тримання його під вартою і поводження з ним у в'язниці Правєнішкі було поводженням, що принижує гідність, на порушення статті 3 Конвенції. З цього приводу заявник скаржився на загальні умови тримання у в'язниці. Він також скаржився на обшук, здійснений 7 травня 1998 року після його побачення з родичем: заявник стверджував, що від нього зажадали роздягтися догола в присутності співробітниці в'язниці з наміром принизити його; йому наказали сісти навпочіпки, й охоронці, не надівши рукавичок, перевіряли його статеві органи і їжу, принесену відвідувачем. Крім того, заявник скаржився на переслідування з боку в'язничної адміністрації, яка карала його дисциплінарними стягненнями за його законні вчинки як захисника прав в'язнів. За його словами, належного перегляду цих рішень не було.