Права на таємницю кореспонденції в кримінальному судочинстві

Заявник також скаржився, що контроль в'язничних органів за його листуванням з органами Конвенції становив порушення статей 8 і 34 Конвенції.

Рішення Суду

Стаття 3 Конвенції

Суд знову наголосив на принципі своєї прецедентної практики, згідно з яким жорстоке поводження підпадає під сферу застосування статті 3 Конвенції тоді, коли його тяжкість досягає мінімального рівня. Суд наголосив на тому, що ступінь страждань чи приниження, які виникають як наслідок, повинен перевищувати рівень неминучих страждань чи приниження, пов'язаних з даною формою законного поводження чи покарання. Заходи з позбавлення особи свободи часто можуть спричиняти такий рівень неминучих страждань. Згідно зі статтею 3 Конвенції, держава повинна подбати про те, щоб умови тримання особи під вартою відповідали принципові поваги до людської гідності, щоб спосіб і метод виконання заходу не спричиняли неґативного стресу чи прикрощів, інтенсивність яких перевищує рівень неминучого страждання або приниження, яке завжди виникає внаслідок тримання під вартою, і щоб її здоров'я і благополуччя були достатньою мірою захищені з урахуванням практичних вимог ув'язнення. Суд визнав, що загальні умови тримання під вартою у в'язниці Правєнішкі не були такими, щоб становити порушення статті 3 Конвенції. Щодо обшуку заявника, здійсненого 7 травня 1998 року, Суд зазначив, що, хоча обшуки з роздяганням особи догола можуть бути необхідним заходом у випадках, коли потрібно забезпечити в'язничну безпеку чи запобігти заворушенню або злочинам, вони мають проводитися належним чином. На думку Суду, спосіб, у який було проведено саме цей обшук, виявив очевидну відсутність поваги до заявника і фактично принизив його людську гідність. Суд дійшов висновку, що обшук являв собою поводження, що принижує гідність, тобто було порушення статті 3 Конвенції. Щодо стверджуваного знущання над заявником, Суд визнав, що за висловлення поглядів чи здійснення законних прав і свобод заявника не переслідували. Суд зауважив, що дисциплінарні стягнення, накладені на нього, не були свавільними, в'язнична адміністрація та омбудсмен належним чином їх перевіряли, і вони не становили поводження, яке порушує статтю 3 Конвенції.

Статті 8 і 34 Конвенції

Суд визнав, що контроль за листуванням заявника з органами Конвенції, якщо зважати на послідовну прецедентну практику Суду стосовно цього предмета, являв собою невиправдане втручання у право на повагу до таємниці кореспонденції, яке гарантується статтею 8 Конвенції, але не містить ознак суттєвого втручання у право заявника на індивідуальну заяву, гарантоване статтею 34.

СПРАВА «ДЕМІРТЕПЕ ПРОТИ ФРАНЦІЇ»

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. 5 квітня 1993 року заявник, який на той час перебував у тюрмі м. Вільнев-Лес-Маґлонн на виконання вироку суду присяжних департаменту Еро, за яким його було засуджено до вісімнадцятирічного ув'язнення за вбивство, подав скаргу стосовно порушення таємниці листування з боку службовця пенітенціарної установи, який є відповідальним за листування в'язнів, з учиненням цивільного позову до старшого судді-слідчого при суді великої інстанції м. Монпельє.

7. Заявник скаржився, що з часу його ув'язнення у слідчому ізоляторі м. Вільнев-Лес-Маґлонн численні листи, надіслані його адвокатами, судовими органами, пенітенціарними соціальними службами, а також священиком установи, потрапляли до нього відкритими, на порушення статей D.69, D. 262, D. 438 і D. 469 Кримінально-процесуального кодексу і статті 8 Конвенції.

8. Постановою від 24 жовтня 1994 року суддя-слідчий суду великої інстанції м. Монпельє вирішив, що не існує підстав для того, щоб розпочати судове переслідування проти Х за мотивом порушення таємниці листування через «недостатність обвинувачень проти особи, яка б вчинила порушення таємниці листування, як воно розглядається законом».

9. Заявник подав скаргу на це рішення до обвинувальної палати апеляційного суду м. Монпельє. Рішенням від 6 квітня 1995 року апеляційний суд залишив розглянуте ним рішення без зміни і відхилив апеляцію. Розглядаючи фактичні ознаки правопорушення, апеляційний суд визнав, що воно було встановлене на таких підставах: «У цьому випадку слід зауважити, що, хоча контроль за листуванням ув'язнених з боку адміністрації пенітенціарної установи в цілому є передбаченим, він категорично забороняється статтями D.69, D.262, D.438 і D.469 Кримінально-процесуального кодексу, коли йдеться про кореспонденцію, адресовану ув'язненим їхніми захисниками, представниками адміністративних і судових органів, священиками пенітенціарних установ і працівниками соціальної служби одного з відділів Міністерства юстиції. Беручи до уваги той факт, що, як свідчать матеріали справи, кореспонденція осіб, які належать до зазначених вище категорій, адресована Деміртепе, відкривалася тюремним персоналом, що цей факт було визнано адміністративними службами в'язниці м. Вільнев-Лес-Маґлонн, адже відповідальні за службу листування заявили, що вони випадково розкрили їх, пояснюючи це великою кількістю листів, які до них надходять, і тим, що вони використовують електричний апарат, і що, крім того, до справи додано кілька листів, конверти яких свідчать, що вони відкривалися машинним способом, нарешті, у справі міститься супровідний лист заступника начальника тюрми до одного з листів, у якому повідомляється, що цей лист було відкрито помилково; …»

10. Втім, апеляційний суд засвідчив, що, хоча фактичні ознаки правопорушення, на яке скаржився заявник, справді було встановлено, тобто кореспонденція дійсно відкривалася, на цій підставі не можна визнати колективну відповідальність служби листування тюремної установи або кримінальну відповідальність лише начальника цієї служби. Суд підтвердив правильність відхилення скарги.

11. Заявник подав касаційну скаргу на це рішення, яка була відхилена рішенням Касаційного суду від 14 травня 1996 року. Це рішення було повідомлено 20 серпня 1996 року.

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

23. Заявник стверджував, що розкриття тюремною адміністрацією адресованих йому листів є порушенням його права на повагу до таємниці кореспонденції і суперечить статті 8 Конвенції, яка передбачає, що: «1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».

24. Заявник вважає, що розкриття тюремною адміністрацією адресованих йому листів, які за законом країни не підлягають цензурі, становить втручання в його право на повагу до таємниці кореспонденції у значенні пункту 1 статті 8 Конвенції, яке не підпадає під дію пункту 2 цієї статті.

25. Уряд не заперечує того, що розкриття тюремною адміністрацією листів, адресованих заявникові, які повинні були дійти до нього в заклеєному конверті, становить втручання в його право на повагу до таємниці кореспонденції у значенні статті 8 Конвенції. До того ж це втручання не відповідає умовам пункту 2 цієї статті, оскільки його не передбачає національне законодавство. Зрозуміло, що поштова служба слідчого ізолятора не зробила це з умислом. Однак, з огляду на повторюваність таких дій, їх можна вважати показником неналежного функціонування поштової служби пенітенціарної установи, що підлягає адміністративним санкціям у національному законодавстві.

26. Суд вважає, що розкриття кореспонденції заявника за зазначених вище обставин, безумовно, означає порушення його права на повагу до таємниці кореспонденції у значенні пункту 1 статті 8 Конвенції (рішення «Кембелл проти Сполученого Королівства» від 25 березня 1992 року, серія А, № 233, с. 21, п. 57).

27. У зв'язку з цим постає питання, чи відповідало це втручання умовам пункту 2 статті 8. На думку Уряду, зазначає Суд, таке втручання не мало місця, оскільки воно не передбачене національним законодавством.

28. Таким чином, Суд вважає, що втручання адміністрації пенітенціарної установи в листування заявника не відповідало умовам пункту 2 статті 8. Отже, було порушення статті 8 Конвенції.

ІІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

29. У статті 41 Конвенції сказано: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

30. Заявник висунув вимогу про виплату компенсації в розмірі одного мільйона французьких франків за моральну шкоду через постійні утиски, яких він зазнавав з боку тюремної адміністрації, метою яких було примусити його припинити вже розпочатий ним у різних інстанціях апеляційний позов.

31. Уряд вважає визначену суму явно завищеною порівняно з компенсацією, яка звичайно надається у разі відкриття кореспонденції, адресованої ув'язненому.

32. Суд вважає, що заявникові було завдано моральної шкоди, за яку йому належить справедливе відшкодування в сумі 5000 французьких франків.

33. Насамперед заявник висунув вимогу про відшкодування витрат, а саме -- 84 478 французьких франків, пов'язаних із провадженням у французькому суді, а також відшкодування витрат, пов'язаних із провадженням в органах Конвенції, які він обчислює в сумі 10 000 французьких франків плюс 2060 французьких франків за податок на додану вартість, тобто разом 12 060 французьких франків.

34. Уряд зазначає, що національне законодавство надає заявникові можливість скористатися правовою допомогою. Отже, він не потребує відшкодування витрат, які взяли на себе національні органи влади. Щодо витрат, пов'язаних із провадженням в органах Конвенції, Уряд зауважує, що у першому рахунку, який подав заявник, не розрізняються витрати, пов'язані з провадженням у французьких судових органах, і витрати, пов'язані з провадженням в органах Конвенції, тимчасом як у другому рахунку взагалі не розкрито, на що було витрачено зазначену в ньому суму. Виходячи з цих фактів, Уряд вважає, що заявникові належить виплатити загальну суму в 10 000 французьких франків для надання йому справедливої сатисфакції.

35. Суд бере до уваги, що національне законодавство надавало заявникові можливість скористатися правовою допомогою. Отже, він не потребує відшкодування за витрати, які взяли на себе національні органи влади. Щодо витрат, пов'язаних із провадженням в органах Конвенції, Суд не вважає, що зазначена в рахунку сума є надмірною. Таким чином, Суд повністю надає заявникові зазначену ним суму, а саме 12 060 французьких франків.

36. Згідно з даними, що були в розпорядженні Суду, передбачена законом Франції процентна ставка станом на день прийняття цього рішення становить 3,47% на рік.

На цих підставах Суд одностайно:

1. Відхиляє попереднє заперечення Уряду;

2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;

3. Постановляє:

a) що держава-відповідач має виплатити заявникові протягом трьох місяців такі суми:

-- 5000 (п'ять тисяч) французьких франків за моральну шкоду;

-- 12 060 (дванадцять тисяч шістдесят) французьких франків за витрати;

b) що ця сума підлягає виплаті річних простих процентів у розмірі 3,47% зі спливом зазначених трьох місяців і до розрахунку;

4. Відхиляє решту вимог про справедливу сатисфакцію.

Размещено на Allbest.ru