Кваліфікація злочинів як засіб кримінально-правової реалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

РОЗДІЛ І. Загальнотеоретичне поняття кваліфікації злочинів

РОЗДІЛ ІІ. Значення складу злочину для кваліфікації злочину

РОЗДІЛ ІІІ. Кваліфікація злочинів при конкуренції кримінально-правових норм

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Людське суспільство, як і будь-яка інша складна система може функціонувати та розвиватися лише на основі певних правил, з - поміж яких обирається один з багатьох можливих варіантів поведінки того або іншого суб'єкта. Задля регулювання поведінки людей, об'єднань у суспільстві формуються певні правила поведінки, котрі орієнтуються на досягнення тієї чи іншої мети. Правила, що покликані регулювати життя суспільства, забезпечувати в ньому бажаний порядок і стабільність називаються соціальними нормами. Але невідворотно із встановленням правил поведінки виникають і такі поняття як злочин та злочинець.

Основою застосування кримінально-правових та кримінально-процесуальних норм - є класифікація злочинів, а виділення окремих видів складів злочинів має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення їх суттєвих ознак, а в кінцевому рахунку - для точної кваліфікації злочину.

У зв'язку з цим, предметом курсової роботи є такі поняття кваліфікації злочину та її значення для кримінально-правової відповідальності, оскільки ці проблеми є зараз доволі актуальними не тільки в науковій діяльності в галузі кримінального права, але і в юридичній практиці.

Кваліфікація злочинів за своїм змістом та значенням виступає центральною частиною процесу застосування кримінально-правових норм. Саме поняття кваліфікація злочинів широко використовується в кримінальному праві, кримінальному процесі, кримінології, судовій статистиці, в інших галузях права та юридичної науки, в правозастосовній практиці, однак законодавчого визначення не отримало. Найбільш поширеним та загальновизнаним є розуміння кваліфікації злочинів як встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння і ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою.

Питання кваліфікації в своїх працях розглядали А.А. Герцензон, В.М. Кудрявцев, С.А. Тарарухін, Б.А. Куринов та інші.

Під час виконання курсової роботи автором поставлені наступні завдання:

1) Охарактеризувати поняття кваліфікації злочинів;

2) З'ясувати значення складу злочину для класифікації злочину;

3) Виявити проблеми, що виникають при кваліфікації конкурентних кримінально-правових норм;

4) Визначити правила, що застосовуються при кваліфікації злочину за наявності конкуренції кримінально-правових норм.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури.

РОЗДІД І. Загально-теоретичне поняття кваліфікації злочинів

Застосування кримінального закону зводиться до двох головних дій --визначення того, якими статтями (статтею, частиною статті) передбачене вчинене діяння, та визначення його правових наслідків. Першу з названих дій прийнято називати кваліфікацією. Друга стосується призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності тощо.

Зміст кримінально-правової кваліфікації полягає в тому, що: вона становить собою частину процесу застосування кримінального закону, а отже:

це офіційна діяльність, яка здійснюється уповноваженими на те органами держави - дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду;

проводиться у відповідній процесуальній формі, її результати закріплюються в актах вказаних вище органів;

тягне за собою правові наслідки як для осіб, дії яких кваліфікуються, так і для самих державних органів[6; С.90-91].

Кримінально-правова кваліфікація - це визначення статті (статей, їх частини або пунктів) КК, яка передбачає відповідальність за скоєне діяння.

Взагалі поняття кримінально-правової кваліфікації включає в себе два поняття(два види):

кваліфікація злочинів (закінчених і перерваних на попередніх стадіях, вчинених у співучасті, одиничних і сукупності тощо);

кваліфікація суспільна небезпечних діянь, які не є злочинами (кваліфікація суспільне небезпечних діянь неосудних; кваліфікація суспільне небезпечних діянь осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність; кваліфікація діянь, вчинених за обставин, що усувають їх злочинність, тощо).

З названих видів кримінально-правової кваліфікації центральне місце займає кваліфікація злочинів. Головною метою будь-якої процесуальної діяльності в цій сфері є визначення того, чи становить собою вчинений злочин і якщо так, то який саме і якою нормою він передбачений. Не випадково, до останнього часу в теорії та на практиці поняття кримінально-правової кваліфікації, по суті, підмінялося поняттям кваліфікації злочину. Разом із тим, ототожнювати поняття «кримінально-правова кваліфікація» та «кваліфікація злочинів» принаймні неправильно хоча б тому, що «кваліфікація злочинів» - це видове поняття, яке входить в родове «кримінально-правова кваліфікація» і становить лише його частину; про те, що має місце кваліфікація злочину, можна стверджувати лише тоді, коли закінчився весь процес кримінально-правової кваліфікації. На початку й у ході кримінально-правової кваліфікації не можна стверджувати, що відбувається кваліфікація злочину. Адже вона може привести до різноманітних результатів (висновків):

має місце злочин;

діяння передбачене кримінальним законом, але вчинене за обставин, що виключають злочинність діяння;

наявна добровільна відмова від доведення злочину до кінця;

діяння через малозначність не становить суспільної небезпеки;

у скоєному немає ознак будь-якого злочину, передбаченого ККУ[9; С. 117].

Таким чином, кваліфікація злочину є одним із можливих результатів кримінально-правової кваліфікації.

Кваліфікація злочину є центральним питанням вирішення будь-якої кримінальної справи. Відповіді на питання, який саме злочин вчинено, хто його вчинив, винний він у цьому чи невинний, якого заслуговує покарання, можна одержати тільки в результаті правильної кваліфікації.

Термін "кваліфікація" походить від латинського qualis -- який, якої якості. У буквальному перекладі кваліфікація означає визначення якості, оцінка. Кваліфікація взагалі -- віднесення певного явища, речі за їхніми властивостями (якістю) до певного класу чи категорії. Правова кваліфікація -- це пошук, вибір і застосування до певної події, випадку конкретної правової норми[15; С. 284].

Кримінально-правова наука розробила поняття кваліфікації злочинів після Другої світової війни. В 1947 році А.А. Герцензон визначив кваліфікацію як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі можна визнати правильним. Воно відображає основну сутність кваліфікації -- встановлення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаного в законі. Але воно правильне лише як загальне і орієнтовне. Головний недолік цього визначення в тому, що воно не вказує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосована у цьому випадку саме до цього діяння. Кримінально-правова кваліфікація є застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної. Кримінальна відповідальність за певний, конкретний злочин передбачається в кількох кримінально-правових нормах, іноді -- у низці норм.

У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В.М. Кудрявцев. Кваліфікація злочинів, на думку В.М. Кудрявцева, є встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом. На відміну від професора А.А. Герцензона академік В.М. Кудрявцев точніше визначає ту норму, яку необхідно застосувати при кваліфікації злочину.

Так само як і В.М. Кудрявцев визначають поняття кваліфікації злочинів професори А.Ф. Зелінський, Б.А. Куринов, і С.А. Тарарухін. Але й таке визначення цієї норми незадовільне, оскільки і воно неконкретне, неоднозначне, не виключає застосування неналежної норми, тобто не виключає помилки. Воно не враховує детальної конкретизації і диференціації кримінально-правових норм, що відображають прагнення законодавця до диференціації кримінальної відповідальності. Сучасна диференціація кримінально-правових норм настільки деталізована, що багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом, відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад, різні склади розкрадання державного чи колективного майна відрізняються лише однією ознакою -- способом вчинення діяння -- таємно, відкрито, із застосуванням обману та ін. Всі інші ознаки цих складів злочинів тотожні, однакові. Крім того, і в межах однієї статті містяться кілька окремих складів злочинів, які теж відрізняються лише однією ознакою -- повторністю вчинення цього злочину чи вчиненням його за попереднім зговором групою осіб[7; С. 70].

Найбільш повним видається визначення поняття кваліфікації, дане В. О. Навроцьким. На його думку, кваліфікація злочинів - це результат кримінально-правової оцінки діяння органами дізнання, попереднього розслідування (досудового слідства), прокуратури й суду, внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначено норму(и) кримінального закону, яка (і) передбачає(ють) відповідальність за скоєне, і встановлено відповідність між юридично значущими ознаками посягання й ознаками злочину, передбаченими законом, та процесуально закріплено висновок про наявність такої відповідності.

Кваліфікація являє собою певний розумово-логічний процес, що здійснюється за законами формальної логіки з використанням таких прийомів і методів, як індукція й дедукція, аналіз і синтез, сходження від абстрактного до конкретного.

Через кваліфікацію дається правильна юридична й соціально-політична характеристика вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Необхідною умовою правильної кваліфікації є точне й достовірне встановлення усіх фактичних обставин вчиненого суспільно небезпечного діяння, а також глибоке знання чинного кримінального законодавства. Тобто, глибоке дослідження факту вчиненого діяння має поєднуватися з глибоким знанням закону.

Процес реалізації кваліфікації проходить ряд етапів, на кожному з яких здійснюється повний цикл пізнання, наслідки якого відображаються в певних процесуальних документах: постановах слідчого та прокурора, ухвалах та вироках суду.

Кваліфікація злочинів складається з таких дій:

1) вибір норми, яка передбачає відповідальність за скоєне. При цьому робиться попередній висновок про те, що посягання є саме злочином, а не адміністративним проступком, цивільним деліктом, дисциплінарним проступком чи іншим правопорушенням. Також висувається припущення про те, яку з кримінально-правових норм може бути застосовано у даному разі, водночас констатують, що скоєне не підпадає під ознаки інших кримінально-правових норм;

2) встановлення відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання і ознаками складу злочину, передбаченими у кримінальному законі. Для цього з усієї інформації про злочин виділяють, по-перше, інформацію, зібрану законним процесуальним шляхом, а, по-друге, ту, що характеризує ознаки юридично значущі, з якими закон пов'язує наявність певного злочину - фактична підстава кваліфікації. Після цього, з кримінально-правової норми, яка обрана для юридичної оцінки вчиненого, виділяють ознаки, що характеризують вчинене посягання, і за наявності кількох альтернативних ознак обирають ті, які характерні для посягання, що підлягає кваліфікації - нормативна підстава кваліфікації. У цьому процесі використовується конструкція складу злочину;

3) процесуальне закріплення висновку про наявність або відсутність відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання і ознаками складу злочину, передбаченими кримінально-правовою нормою - закріплення результатів кваліфікації.

Закріплення (фіксування) результатів кваліфікації в процесуальних документах включає щонайменше три дії: 1) виклад фактичних обставин справи; 2) складання формули кваліфікації; 3) виклад формулювання обвинувачення.

Виклад фактичних обставин справи полягає у формулюванні фактичного складу діяння. Тобто, з усіх встановлених у справі фактичних даних обираються ті, які мають значення, враховуються при її вирішенні й виступають фактичною підставою застосування правової норми.

Формула кваліфікації - це вказівка на кримінально-правові норми Особливої, а в певних випадках - і Загальної частини кримінального закону, якими передбачено вчинене діяння, шляхом використання скорочених, умовних позначень. Вона становить собою сукупність цифрових та буквених позначень, які вказують на статті (а також їх частини і пункти) Загальної та Особливої частин кримінального закону, за якими кваліфікується діяння.

Формула кваліфікації залежно від обставин справи може мати, наприклад, такий вигляд:

ч.3 ст.185 КК України - за умови вчинення однією особою крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

ч.4 ст.27 - ч.З ст. 185 КК України - за умови підбурювання до вчинення крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

ч.1 ст.14 - ч.З ст.185 КК України - за умови готування до крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

ч.2 СТ.15 - ч.З ст. 185 КК України - за умови закінченого замаху на вчинення крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

ч.3 ст.185; п.9 ч.2 ст.115 КК України - за умови вчинення сукупності крадіжки, що поєднана з проникненням у житло та умисного вбивства з метою приховати інший злочин.

Формулювання обвинувачення становить собою словесне посилання на ті кримінально правові норми, які відображено у формулі кваліфікації. Формулювання обвинувачення дозволяє усунути певну неконкретність, яка може мати місце у формулі кваліфікації (наприклад, пов'язана із наявністю альтернативних основних чи кваліфікуючих ознак складу злочину).

Кваліфікація - це, насамперед, певний розумовий процес, що виражається в послідовному встановленні точної відповідності усіх ознак конкретного суспільно небезпечного діяння ознакам складу злочину, закріпленого кримінальним законом[17; С.348].

При цьому встановлення складу злочину як підстави кримінальної відповідальності є головним завданням кваліфікації, а сам склад злочину виступає в якості юридичної підстави кваліфікації.

Кваліфікація - це не тільки встановлення фактичних даних про подію злочину, а й відшукання логічного зв'язку між подією злочину і конкретним складом злочину.

Кожен злочин має безліч ознак, але далеко не всі вони враховуються при кваліфікації: необхідно відібрати лише ті юридично значущі об'єктивні й суб'єктивні ознаки, що входять до складу конкретно вчиненого діяння. І якщо їх сукупність відповідатиме сукупності передбачених законом ознак, то це свідчить про наявність у діях винної особи складу певного злочину, а відсутність хоча б однієї з необхідних ознак - про відсутність у діях особи конкретного складу злочину.

Складно відмежувати злочини, які відрізняються один від одного лише однією ознакою. Такі відмежувальні ознаки у різних складах злочинів належать до різних їх елементів. Це можуть бути ознаки об'єкта суб'єктивної сторони, суб'єкта злочину.

Найбільшу складність становить кваліфікація діянь, які спрямовані на один і той самий безпосередній об'єкт посягання і які утворюють низку послідовних, пов'язаних між собою дій. Так, зокрема, щодо працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця при виконанні ними обов'язків по охороні громадського порядку можуть бути вчинені образа, опір, погроза вбивством чи знищенням майна або посягання на їхнє життя, наприклад: поєднана з грубим порушенням громадського порядку з хуліганських мотивів погроза вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо судді, народного засідателя чи присяжного (а також їхніх близьких родичів) у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя, має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачено ч. 1 ст. 377 КК і відповідною частиною ст. 296 КК.

Кваліфікація злочину передбачає віднесення його до певного виду злочинної поведінки -- вбивство, викрадення, зловживання, тілесні ушкодження тощо. Віднесення злочину до певного виду злочинів є його видовою кваліфікацією, яка визначається законодавчою назвою цього злочину. Без визначення назви злочину, без його законодавчого найменування не може бути повною, задовільною кваліфікація, оскільки вона не буде загальнозрозумілою [10; С. 312].

Таким чином, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити як кримінально-правову оцінку вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найповніше описує його ознаки. Вказівка на те, що для правильної кваліфікації діяння необхідно вибрати і застосувати лише одну, конкретну кримінально-правову норму з кількох суміжних, подібних, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння, має суттєве практичне значення, оскільки змушує право-застосовників шукати і застосовувати саме ту норму, яка є єдино правильною. Така конкретизація застосовуваної кримінально-правової норми допомагає розв'язати багато питань кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально-правових норм, що підлягають застосуванню.

Разом з тим вказівка у визначенні поняття кваліфікації на її юридичне закріплення є зайвою, оскільки воно (закріплення), по-перше, не властиве лише кваліфікації і, по-друге, його повністю охоплює поняття застосування кримінально-правової норми.

Кваліфікація злочинів полягає у встановленні зв'язку між ознаками вчиненого діяння і ознаками, викладеними у законі як ознаками певного складу злочину. Це зв'язок між окремим (вчинене діяння) і загальним (кримінально-правова норма). Сутність кваліфікації полягає в правильному визначенні і встановленні цього зв'язку. У процесі кваліфікації злочину ознаки складу злочину, передбаченого законом, порівнюються з ознаками діяння, вчиненого певною особою. При повній ідентичності цих ознак можна зробити висновок про правильне застосування певної кримінально-правової норми, про правильну кваліфікацію діяння.

У літературі визнається, що основою кваліфікації є склад злочину, тобто сутність встановлених кримінальним законом ознак окремого, певного виду діяння (вбивства, грабежу, зґвалтування, хуліганства тощо). Вчинене певною особою конкретне діяння теж має сукупність певних ознак. Органи, що застосовують кримінальний закон, аналізують, порівнюють ознаки вчиненого діяння з ознаками певного складу злочину. Якщо вони збігаються, робиться висновок про інкримінування певного складу (або складів) злочину за вину особі. Таким є процес кваліфікації злочину.

Але процес кваліфікації не є кваліфікацією. Кваліфікація злочину являє собою застосування певної норми чи кількох норм кримінального закону. Процес же кваліфікації ні в чому іншому не проявляється і нічого іншого не становить. Тому немає підстав поряд із кваліфікацією злочину встановлювати чи визначати додатково ще й процес кваліфікації.

Головним у кваліфікації злочину є завдання і результат -- встановити наявність складу злочину у вчиненому діянні, тобто визначити підставу кримінальної відповідальності. Але кваліфікація злочину не є кримінальною відповідальністю і не є її підставою. Кримінально-правова кваліфікація -- це засіб реалізації кримінальної відповідальності. Кваліфікація злочину конкретизує кримінальну відповідальність, встановлює її межі, визначає сутність. Кваліфікація злочину є конкретною та єдиною формою реалізацї кримінальної відповідальності.

П.А. Воробей правильно відзначає, що кваліфікація злочину та кримінально-правове ставлення за вину співвідносяться між собою як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення за вину -- її змістом. Співвідношення цих юридичних явищ повністю відповідає співвідношенню філософських категорій змісту і форми, в якому форма є змістовною, а зміст -- формальним. Кримінально-правова кваліфікація діяння є змістовною, а кримінально-правове ставлення за вину -- формальним. Формальність кваліфікації злочину випливає з формалізованості кримінально-правової норми. Саме тому кваліфікація злочину вимагає відповідної форми, без якої кваліфікація неможлива. Кожній кримінально-правовій кваліфікації притаманна відповідна форма. Форма кримінально-правової кваліфікації завжди чітка, певна і конкретна. Особливості кримінальної відповідальності вимагають, щоб діяння завжди було чітко і конкретно кваліфіковано[6; С. 649].

Конкретність кваліфікації діяння полягає у застосуванні конкретної кримінально-правової норми -- частини чи пункту певної статті кримінального закону. Кваліфікація злочину має вигляд посилання на конкретну кримінально-правову норму. Конкретність кваліфікації діяння полягає також у тому, що кваліфікація не може бути загальною. Кримінальна відповідальність не тільки особиста (персоніфікована), але вона завжди конкретна, чітко визначена. Найбільшою мірою кримінальна відповідальність конкретизується саме кваліфікацією злочину, яка значною мірою визначає сутність, зміст і обсяг обвинувачення.

Отже, для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і застосувати ту норму, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння. В цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочинів. Визначити з багатьох подібних найнеобхіднішу норму буває складно, що призводить до помилок. Щоб їх уникнути, Пленум Верховного Суду України змушений майже у кожній постанові про практику застосування законодавства про відповідальність за окремі види злочинів вказувати судам на необхідність посилити увагу до кваліфікації злочинів.

РОЗДІЛ ІІ. Значення складу злочину для кваліфікації злочинів

Одним із найбільш важливих питань, що постає в межах механізму кримінально-правового регулювання, є питання про те, який саме конкретний злочин (злочини) вчинила особа. Це питання вирішується у процесі кваліфікації злочинів. У загальній формі кваліфікація злочинів може бути визначена як оцінка певної поведінки як конкретного злочину (злочинів).

До поняття злочину в КК вперше включено ознаки винності і суб'єкта злочину. Таким чином, наведене у ч.1 ст.11 КК поняття злочину містить вказівку на п'ять обов'язкових ознак злочину:

1) злочином є лише діяння (дія або бездіяльність);

2) це діяння має бути вчинене суб'єктом злочину;

3) воно має бути винним;

4) вказане діяння повинне бути суспільно небезпечним;

5) відповідне діяння повинно бути передбачене чинним КК.

Останнє, крім того, має на увазі, що обов'язковою ознакою злочину є також кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї із цих ознак вказує на відсутність злочину[20; С. 793].

Коли говориться про поняття "склад злочину" , то мається на увазі не будь-який злочин , а конкретно скоєний: це - конкретна крадіжка, конкретне згвалтування, конкретне вбивство та інше.

Для кваліфікації конкретно скоєного злочину поняття "злочин" недостатньо, щоб діяння кваліфікувати за певною статтею Особливої частини Кримінального кодексу. Для такої кваліфікації потрібно, крім наявності загальних ознак ( суспільна небезпека, протиправність, винність та караність), тобто наявності загального складу злочину, дати детальний аналіз конкретного складу злочину.

Таким чином, склад злочину розкриває юридичний зміст злочину. Він дає змогу правильно кваліфікувати конкретне діяння, скоєне конкретною особою, за конкретною статтею Особливої частини Кримінального кодексу.

У диспозиціях статей Особливої частини КК встановлюються юридичні ознаки, що у своїй сукупності характеризують певне суспільно небезпечне діяння як злочинне і каране. Це означає, що диспозиція статті містить опис конкретного складу злочину. Наприклад, склад крадіжки визначений як таємне викрадення чужого майна (ст. 185). Проте диспозиції статей Особливої частини КК не вичерпують усіх ознак складу злочину. Деякі з них передбачені Загальною частиною КК, оскільки вони відносяться до всіх або більшості складів, закріплених у частині Особливій. Наприклад, у статтях Особливої частини нічого не сказано про такі ознаки складу злочину, як вік і осудність. Але про ці ознаки для всіх складів йдеться в статтях 19 і 22. У статті 15 дається характеристика замаху, а в статтях 26 і 27 -- співучасті. Отже, склад кожного злочину становлять ознаки, описані як в Особливій, так і в Загальній частині, що ще раз свідчить про нерозривну єдність останніх.

Застосування відповідних статей КК відбувається на основі з'ясовування ознак окремих складів злочинів.

Перш за все, склад злочину є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягає лише особа, у суспільно небезпечному діянні якої є ознаки складу злочину, передбачені кримінальним законом (ч. 1 ст. 2). Ці ознаки необхідні для кримінальної відповідальності, при відсутності яких вона виключається. Водночас встановлення цих ознак вичерпує склад, тобто вони достатні для кримінальної відповідальності [11; С.294].

Ознаки складу злочину виконують й іншу роль: вони відмежовують злочин від діянь, які не є злочинними, або один склад злочину -- від іншого (розмежувальна функція складу злочину).

Розмежування складів окремих злочинів можна пояснити на такому прикладі. Якщо винний таємно вилучив гроші з квартири потерпілого, то його дії будуть кваліфіковані як самоправство за ст. 356 КК, якщо він вважав, що має на них дійсне або вигадане право (зокрема, що вилучає ці гроші в рахунок боргу, який йому, незважаючи на нагадування, не віддавав потерпілий). Якщо таким самоправством не було заподіяно значної шкоди потерпілому, то це випадок цивільно-правового делікту. Якщо ж за такого вилучення винний розумів, що не має на це майно (гроші) жодних прав, що воно є чужим, вчинене підпадає під ознаки крадіжки і кваліфікується за ст. 185.

Також склад злочину виступає як базове поняття при визначенні предмета доказу, впливає на межі дослідження у кожній кримінальній справі. Сам опис ознак складу злочину в законі має вирішальне значення. Чим більше ознак введено законом до складу злочину, зазначеного у диспозиції, тим більше коло фактичних обставин слід встановити у справі, тим ширші межі дослідження. І, навпаки, якщо склад описаний у законі вужче, «економніше», це, безумовно, звужує межі. Нечіткість ознак складу злочину, введення так званих «каучукових» (розпливчастих) диспозицій робить межі дослідження кримінальної справи досить невизначеними. Тому точний опис ознак складу злочину в законі -- важлива умова ефективності самої процесуальної діяльності. Зазвичай, встановленням складу злочину не обмежуються межі дослідження у кримінальній справі, вони набагато ширші, але ознаки складу мають тут вирішальне значення.

Склад злочину являє собою законодавчу модель кваліфікації злочину. Кваліфікуючи злочин, встановлюється відповідність вчиненого особою суспільно небезпечного діяння складу, описаному в законі. У цьому виявляється сутність кваліфікації. В ній дається не тільки юридична, а й соціально-моральна оцінка вчиненого особою діяння. В зв'язку з цим правильна кваліфікація злочинів має велике значення для зміцнення законності, охорони правопорядку, забезпечення прав і законних інтересів громадян. Тому вчинений злочин має бути кваліфікований відповідно до закону, що передбачає кримінальну відповідальність за це діяння, і будь-які відступи від цієї вимоги неприпустимі.

Неправильна кваліфікація призводить до невірної правової і соціально-моральної оцінки діяння, визначаючи тим самим і неправильне уявлення про характер і ступінь його суспільної небезпеки. У цьому плані цілком неприпустима кваліфікація діяння, що не містить ознак складу злочину, як злочинного. Така кваліфікація може призвести до засудження особи, яка взагалі не вчинювала злочин. Не менш шкідливі також і випадки протилежного характеру, якщо в діях, що є злочинними, не встановлено ознак складу злочину.

Найпоширенішими є помилки, коли злочинному діянню дається невідповідна кваліфікація. Наприклад, якщо діяння, що є розбоєм, кваліфікується як грабіж, умисне вбивство -- як вчинене з необережності, а крадіжка -- як шахрайство.

У таких випадках діянню дається не лише неправильна юридична кваліфікація, а й неправильна соціально-моральна оцінка. Якщо, наприклад, хуліганство замість ч. 4 ст. 296 кваліфіковано за ч. 1 ст. 129, тобто як погроза вчинити вбивство, то тут не лише неправильно застосовано кримінальний закон, а й тяжкий злочин розцінений як злочин невеликої тяжкості. Адже хуліганство карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років, а погроза вчинити вбивство -- арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років. Кваліфікація ж за ст. 129 може призвести навіть до звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до положень розділу IX Загальної частини КК.

Якщо навіть помилка у кваліфікації не призводить до неправильного призначення покарання, вона і тоді спричиняє негативні наслідки. Так, за зловживання службовим становищем (ч. 1 ст. 364) і за привласнення, розтрату майна, вчинені службовою особою (ч. 2 ст. 191), може бути призначене покарання -- п'ять років позбавлення волі. Проте у такому випадку самому підсудному не байдуже, чи засуджений він лише за службовий злочин, чи за привласнення чужого майна.

Кваліфікація злочину передбачає повне і всебічне встановлення тих фактичних обставин справи, що відповідають ознакам складу злочину, зазначеним у законі. Якщо такі фактичні обставини не з'ясовано, не можна дати точну кваліфікацію злочину, що відповідала б об'єктивній істині [9; С. 113].

Крім виявлення у справі певних фактичних обставин, необхідно знайти і точно усвідомити ознаки цього складу злочину відповідно до норми КК, потім встановити відповідність вчиненого особою діяння ознакам складу, описаного в законі. Кваліфікація злочину і є об'єднуючою ланкою між фактично вчиненим особою суспільно-небезпечним діянням і тим складом злочину, якому це діяння відповідає.

Звідси випливає важлива вимога: кваліфікація передбачає точний юридичний аналіз елементів складу злочину: об'єкта, об'єктивної і суб'єктивної сторін, суб'єкта злочину. Причому правильне встановлення елементів складу та їх ознак є необхідною передумовою правильної кваліфікації вчиненого. У відносно простих випадках, за чіткого знання закону досвідчений юрист вже при вивченні кримінальної справи може одразу зробити висновок щодо кваліфікації злочину, не вдаючись навіть до детального зіставлення виявлених обставин з нормою закону. Це кваліфікація на основі так званого симультанного (миттєвого) упізнання досліджуваних матеріалів. Але, як свідчить практика, кваліфікація на підставі такого упізнання містить серйозну небезпеку помилки, тому що виключає з'ясовування всіх необхідних ознак складу, їх зіставлення з фактичними обставинами справи.

Отже, необхідний відповідний аналіз, і, тим самим, встановлення всіх елементів складу злочину. Так, важливе значення має визначення тих суспільних відносин, яким це діяння заподіює безпосередню шкоду. Констатація цих відносин означає і виявлення об'єкта цього злочину. У тих злочинах, що мають свій предмет, його з'ясування дає можливість правильно усвідомити й об'єкт злочину. В КК є деякі статті, що передбачають відповідальність за розголошення різного роду таємниць (лікарської таємниці, таємниці голосування, таємниці приватного життя, комерційної таємниці, державної таємниці та ін.). Таємниця -- це відомості, які містять інформацію, що не підлягає розголошуванню і може бути відомою лише певному колу осіб. Передбачена як предмет конкретних злочинів, вона прямо вказує на об'єкт злочину, тим самим визначаючи його кваліфікацію. Так, якщо розголошено комерційну таємницю, це свідчить, що об'єктом цього злочину є господарська діяльність, тобто відносини у сфері підприємництва, і такі дії підпадають під ознаки ст. 232. Якщо ж розголошено Інформацію, що становить державну таємницю, вчинене посягає на відносини у сфері обороноздатності держави і кваліфікується за ст. 328. Нарешті, якщо розголошено таємницю слідства, то об'єктом злочину виступають відносини у сфері правосуддя, і таке діяння охоплюється ознаками ст. 387.

Важливе значення для кваліфікації злочинів має його предмет та об'єкт. Так, якщо особа виявила у стіні будинку, що був призначений на злам і в якому ніхто не жив, схованку, де зберігалися невідомо ким заховані зливки золота, і привласнила цей скарб, вона відповідає за ст. 193, тому що об'єктом цього злочину є відносини власності. Але якщо в цій схованці винний знайшов пістолет, придатний для використання, і не здав його в органи влади та переховує у себе в сараї, то кваліфікація настає за ч. 1 ст. 263, тобто за незаконне зберігання вогнепальної зброї, тому що об'єктом тут виступають відносини громадської безпеки [10; С. 273].

Для визначення об'єкта злочину в ряді випадків істотне значення мають ознаки особи, яка потерпіла від злочинного посягання. Так, потерпілим від розпусних дій може бути тільки підліток, який не досяг 16-ти років, статева недоторканість якого і виступає об'єктом злочину, передбаченого ст. 156. Потерпілими в злочині, передбаченому ст. 345, є робітники правоохоронних органів у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків. Об'єкт цього злочину -- авторитет органів державної влади, а також безпека та здоров'я цих осіб.

Для кваліфікації злочину важливо встановити ті ознаки, що визначають об'єктивну сторону його складу. Вони в переважній більшості прямо вказані в диспозиціях відповідних статей ККУ. Так, щоб визнати наявність об'єктивної сторони контрабанди (ст. 201), слід встановити, що винний переміщав певні предмети, зазначені в цій статті ККУ, через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю. Для кваліфікації злочину як крадіжки необхідно встановити, що особа вчинила таємне викрадення чужого майна. Важливе значення має також з'ясовування того, чи є злочин закінченим або діяльність особи перервана на стадії готування чи замаху на злочин. Так, затримання особи, яка намагається вирвати у потерпілої сумку з грошима, кваліфікується як замах на грабіж, а змова про вчинення вбивства -- як готування до цього злочину. У таких випадках крім кваліфікації дій за відповідною статтею Особливої частини необхідне посилання і на статті 14 та 15, що визначають караність незакінченого злочину. Для кваліфікації дій організаторів, підбурювачів і пособників крім статті Особливої частини, що передбачає злочин, вчинений виконавцем, необхідне посилання і на ст. 27.

Для визначення об'єктивної сторони істотне значення має встановлення суспільно небезпечних наслідків, які впливають на кваліфікацію злочину. Адже, наприклад, заподіяння потерпілому внаслідок порушення правил безпеки руху тяжкого тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 286, де передбачені саме ці наслідки. У злочинах із матеріальним складом необхідно також встановлювати і причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками, що настали.

У ряді випадків об'єктивну сторону злочину характеризують спосіб вчинення діяння, місце, час і обстановка його вчинення. Так, доведення особи до самогубства чи до замаху на самогубство може бути кваліфіковане за ч. 1 ст. 120, якщо воно вчинене внаслідок жорстокого поводження з потерпілим, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження його людської гідності. Для кваліфікації злочину за ст. 331 -- незаконне перетинання державного кордону -- слід встановити, що діяння мало місце поза пунктами пропуску через державний кордон України чи навіть у пунктах пропуску через державний кордон України, але без відповідних документів або дозволу.

Для правильної кваліфікації слід також встановити ознаки суб'єктивної сторони злочину: вину, мотив і мету діяння. Наприклад, якщо тяжке тілесне ушкодження вчинене умисно, воно кваліфікується за ст. 121, а при необережному його заподіянні -- за ст. 128. Службове зловживання може бути кваліфіковане за ст. 364, якщо воно вчинене з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб. Для складу розбою необхідно встановити, що напад на особу відбувався з метою заволодіння чужим майном. Якщо такий напад мав на меті подавити опір особи і зґвалтувати, то це буде замах на зґвалтування. Якщо ж той, хто нападав, мав на меті познущатися над потерпілою, показати свою зухвалість -- це хуліганство, а, якщо він напав і побив потерпілу з ревнощів -- злочин проти особи.

Нарешті, правильна кваліфікація передбачає чітке встановлення ознак суб'єкта злочину. Так, за крадіжку може бути притягнута до відповідальності особа, яка досягла 14-ти років. За одержання хабара відповідає лише службова особа, ознаки якої описані в примітці до ст. 364, а за злочини проти встановленого порядку несення військової служби -- військовослужбовці та військовозобов'язані під час проходження ними відповідних зборів (ч. 1 ст. 401).

Також для кваліфікації злочинів важливе значення має класифікація складів злоченів за певними ознаками, наприклад, за ступенем суспільної небезпечності.

Склади злочинів за ступенем суспільної небезпечності поділяються на такі види:

а) основний склад злочину;

б) кваліфікований чи особливо кваліфікований склад злочину (склад злочину з обтяжуючими чи особливо обтяжуючими обставинами);

в) привілейований склад злочину (склад злочину з пом'якшуючими обставинами).

Основний склад злочину - це юридичний склад, що фіксує різновид злочину певного виду без пом'якшуючих і без обтяжуючих обставин. У переважній більшості випадків "специфічна" частина основного складу злочину передбачена в частині першій відповідної статті Особливої частини кримінального закону. Є, однак, і винятки. Так, основний склад умисного вбивства (ст. 115) - в своїй "специфічній" частині передбачений окремою статтею; "специфічна" частина основного складу зараження венеричною хворобою міститься не в ч. 1, а в ч. 2 ст. 133. Здебільшого такі винятки пояснюються певними традиціями законодавчої техніки - інколи виправданими, а інколи, очевидно, ні [15; С. 392].

Кваліфікований (особливо кваліфікований) склад злочину - юридичний склад, що фіксує різновид злочину певного виду з обтяжуючими (особливо обтяжуючими) обставинами. У переважній більшості випадків "специфічна" частина кваліфікованого (особливо кваліфікованого) складу злочину міститься в диспозиції частини другої (третьої, четвертої) тієї ж статті Особливої частини кримінального закону, що передбачає і "специфічну" частину основного складу (у главі XI Особливої частини КК - це, відповідно, пункти "в" або "г", інколи - пункт "б"). Загальним орієнтиром того, що це кваліфікований (особливо кваліфікований) склад злочину є санкції відповідних частин (пунктів) - кваліфікований склад "має" суворішу санкцію, ніж основний, особливо кваліфікований - ще суворішу, ніж кваліфікований. Винятки приблизно такі самі, як і наведені вище, - іноді "специфічну" частину кваліфікованого чи особливо кваліфікованого складу злочину передбачають окремі статті Особливої частини КК , але санкції в них завжди також суворіші, ніж ті, що "прив'язані" до основного складу, наприклад: кваліфікуючою ознакою хуліганства, що передбачена ч. 4 ст. 296 КК, є застосування вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для заподіяння тілесних ушкоджень. Таке застосування вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета полягає у фактичному їх використанні для спричинення шкоди здоров'ю та заподіяння тілесних ушкоджень, використанні бойових властивостей вогнепальної зброї, направленні такої зброї на особу, здійсненні пострілу в сторону потерпілого, намаганні завдати ударів ножем потерпілому, киданні ножа з метою ураження потерпілого, приставлянні ножа (його колото-ріжучої частини) до тіла потерпілого. Ця ознака має місце лише в тих випадках, коли винний за допомогою названих предметів заподіяв чи намагався заподіяти тілесні ушкодження або коли використання цих предметів під час учинення хуліганських дій створювало реальну загрозу для життя чи здоров'я громадян.

Останній вид юридичних складів злочинів при класифікації їх за ступенем суспільної небезпечності - привілейований склад.

Привілейований склад злочину - юридичний склад, що фіксує різновид злочину певного виду з пом'якшуючими обставинами. У чинному КК таких складів небагато, їх "специфічні" частини передбачені в статтях ч. 1 ст.266, ч. 1 ст.344, ч. 3 ст.390, ст.434. Механізм утворення привілейованих складів злочинів такий само, як і механізм утворення кваліфікованих складів (у його типових варіантах). Загальний орієнтир того, що це привілейований склад, - санкції зазначених вище статей. Вони завжди менш суворі, ніж санкції, що "прив'язані" до відповідного основного складу: наприклад, санкція ч.1 ст.109 передбачає позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років, а санкція ст. 391 передбачає позбавлення волі на строк до трьох років.

Кримінально-правове значення поділу юридичних складів злочинів на основні, кваліфіковані (особливо кваліфіковані) та привілейовані полягає в тому, що він дозволяє законодавчим шляхом зафіксувати "рівні" суспільної небезпечності злочинів одного і того самого виду, пов'язати з ними різноманітні кримінально-правові наслідки і тим самим посилити нормативні начала в механізмі кримінально-правового регулювання. Крім того, зазначений поділ є одним із дієвих засобів законодавчої техніки, за допомогою якого в кримінальному праві забезпечується належний рівень системності [6; С. 742].

РОЗДІЛ ІІІ. Кваліфікація злочинів при конкуренції кримінально-правових норм

Конкуренцією кримінально-правових норм називається передбачення певного діяння двома (кількома) кримінально-правовими нормами одночасно. А.А. Герцензон називав конкуренцією наявність двох чи кількох законів, які рівною мірою передбачають караність певного діяння. Характерною особливістю конкуренції кримінально-правових норм є те, що вона виникає лише тоді, коли було вчинено один злочин (на відміну від повторності чи сукупності злочинів). Але такий злочин має ознаки, передбачені двома (кількома) кримінально-правовими нормами, тобто при кваліфікації такого злочину виникає конкуренція двох чи більше кримінально-правових норм.

Вирішення конкуренції -- це розв'язання питання про те, яка з конкуруючих кримінально-правових норм має бути застосована у конкретному випадку.

Конкурувати між собою можуть дві або кілька кримінально-правових норм. Конкуренція зумовлюється диференціацією кримінально-правових норм, прагненням законодавця диференціювати кримінальну відповідальність, посилюючи її в одних нормах і пом'якшуючи в інших, а також недосконалістю системи кримінального законодавства. Але конкуренція кримінально-правових норм має і позитивну сторону, оскільки сприяє розвиткові кримінального законодавства [6; С. 746].

Конкуренція кримінально-правових норм є наслідком розвитку законодавства, створення нових кримінально-правових норм, виділення конкретизованих норм з більш загальних, норм, які передбачають відповідальність за окремі випадки вчинення загальних видів злочинів і т.ін. Але недоцільно і безпідставно, як зауважує академік В.М. Кудрявцев, свавільно створювати нові норми. Конкуренція норм, яка не має відповідного обгрунтування, призводить лише до ускладнень кваліфікації злочинів і спричинюється до численних судових помилок. Як свідчить судова практика, такі помилки трапляються при конкуренції норм про відповідальність за вимагання чужого майна (ст. 189 КК) і розбій (ст. 187 КК), за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких сталася смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК) і навмисне вбивство (ст. 115 КК).

Конкуренція кримінально-правових норм буває кількох видів:

1) конкуренція загальної і спеціальної норм;

2) конкуренція безпосередніх об'єктів посягання різних кримінально-правових норм;

3) конкуренція кваліфікуючих ознак одних и тих самих кримінально-правових норм.

У спеціальній літературі наводиться дещо інша класифікація видів конкуренції. В.М. Кудрявцев виділяє два види конкуренції -- конкуренцію загальної і спеціальної норм та конкуренцію частини і цілого. С.А. Тарарухин також виділяє два види конкуренції -- конкуренцію загальної і спеціальної норм та конкуренцію цілого і частини.

Конкуренція загальної і спеціальної кримінально-правових норм виникає з прагнення законодавця диференціювати кримінальну відповідальність шляхом виділення із загальної норми спеціальних норм, які передбачають або більш сувору або пом'якшену відповідальність порівняно із загальною нормою. Наприклад, загальною нормою про відповідальність за умисне вбивство є норма ст. 115 КК. Але законодавець вважає, що навмисне вбивство вчинюється за дуже різних обставин, які або суттєво обтяжують відповідальність (вбивство двох потерпілих, повторне вбивство, вбивство з особливою жорстокістю і т.ін.), або значно пом'якшують відповідальність (вбивство у відповідь на протизаконне насильство з боку потерпілого чи вбивство в стані необхідної оборони). Щоб зробити відповідальність і покарання за вбивство відповідними цим обставинам, законодавець виділив із загальної норми ст. 115 КК спеціальні норми: ч.2 ст. 115 -- про відповідальність за навмисне вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин, статті 116 і 118 -- про відповідальність за навмисне вбивство, вчинене за пом'якшуючих обставин (у стані сильного душевного хвилювання, спричиненого протиправними діями потерпілого в стані необхідної оборони, але з перевищенням її меж).

При конкуренції загальної і спеціальної норм конкуренція вирішується за допомогою такого загального правила: застосовується лише спеціальна норма.

Таке вирішення цього виду конкуренції грунтується на волі законодавця, який, виділивши спеціальну норму, вказав -- при наявності ознак, передбачених спеціальною нормою, повинна застосовуватися саме вона. У деяких випадках законодавець безпосередньо вказує на це в тексті закону. Зокрема, у п. 13 ч.2 ст. 115 КК зазначено: "за винятком вбивства, передбаченого статтями 1116-118 КК".

При застосуванні загального правила кваліфікації злочинів при конкуренції загальної і спеціальної норм, згідно з яким діяння повинно кваліфікуватися лише за спеціальною нормою, треба мати на увазі дві дуже важливі обставини:

1. Конкуренція загальної і спеціальної норм вирішується з допомогою цього правила лише за умови, що винна особа вчинила один злочин. Якщо ж винна особа вчинила два або більше (кілька) злочинів, то кваліфікація цих злочинів залежатиме від виду сукупності злочинів. Якщо вчинені злочини утворюють ідеальну сукупність, то їх кваліфікують як один злочин за правилом: при ідеальній сукупності злочинів, діяння кваліфікується як один злочин за спеціальною кримінально-правовою нормою, оскільки загальна і спеціальна норми не можуть утворювати ідеальної сукупності злочинів [12; С. 264].

2. Співвідношення загальної і спеціальної кримінально-правових норм є відносним, оскільки певна кримінально-правова норма може бути загальною відносно однієї і спеціальною відносно іншої норми.

Основним і найпоширенішим видом конкуренції є конкуренція безпосередніх об'єктів злочинного посягання. Конкуренція безпосередніх об'єктів посягання виникає у зв'язку з тим, що злочин заподіює суспільно небезпечну шкоду не одному, а кільком об'єктам одночасно. Ця обставина значно ускладнює кваліфікацію діяння. Таким чином, оскільки злочин заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди не одному, а кільком безпосереднім об'єктам кримінально-правової охорони, то при кваліфікації діяння необхідно виділити ті суспільні відносини, які в цьому конкретному випадку є головним, визначальним, провідним об'єктом посягання. Інші безпосередні об'єкти цього посягання, яким заподіюється шкода, є додатковими чи факультативними Так в Постанові № 10 Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 р. Про судову практику у справах про хуліганство зазначено, що у разі коли хуліганські дії містять ознаки злочинів, склад яких передбачений різними частинами ст. 296 КК, одночасна кваліфікація дій за цими частинами може мати місце лише за наявності реальної сукупності злочинів.

У визначені головного безпосереднього об'єкта злочину є суттєві розбіжності. Одні автори головним безпосереднім об'єктом злочину визнають ті суспільні відносини, ті інтереси, які законодавець, створюючи певну кримінально-правову норму, прагнув поставити під охорони кримінального закону. Здається, що таке визначення безпосереднього об'єкта злочину невдале, оскільки в ньому немає головної ознаки цього об'єкта. Основним у цьому визначенні є вказівка на прагнення законодавця поставити об'єкт під охорону кримінального закону. Таке твердження є суперечливим, оскільки і додатковий об'єкт за своєю важливістю і цінністю заслуговує на кримінально-правову охорону. Наприклад, здоров'я людини однаковою мірою охороняється кримінальним законом поряд з відносинами власності при грабежі і розбої, зі статевою свободою при зґвалтуванні і т.ін. Звідси стає зрозумілим, що сутність головного безпосереднього об'єкта не в цьому.

Визначальними ознаками головного безпосереднього об'єкта злочину є те, що з посягання на головний об'єкт випливає суспільна сутність злочину, що головний об'єкт злочину визначає його суспільну сутність. Зокрема хуліганство у багатьох випадках заподіює шкоду здоров'ю, відносинам власності, але суспільна сутність хуліганства полягає в посяганні на громадський спокій (порядок). Те саме можна сказати і про розбій, суспільна сутність якого -- посягання на відносини власності. Наприклад, Новоодеський районний суд Миколаївської області вироком від 19 листопада 2004 р. засудив С.І. за ч. 2 ст. 296 КК за те, що він у групі з іншою особою на огородженій території братської могили загиблих воїнів відламав від історико-архітектурного пам'ятника Воїну-визволителю голову. Після цього умисно розбив два кам'яних стовпчики та секцію огорожі братської могили. Зазначені хуліганські дії підлягали додатковій кваліфікації ще й за ст. 297 КК (наруга над могилою).

Отже, головний безпосередній об'єкт можна визначити як ті суспільні відносини, посягання на які є суспільною сутністю певного злочину і з метою охорони яких було створено саме цю кримінально-правову норму.

Додатковим безпосереднім об'єктом злочину є ті суспільні відносини, посягання на які не становить суспільної сутності цього злочину, але які руйнуються цим злочином поряд з головними або яким загрожує небезпека порушення разом з головними. Такими є життя чи здоров'я при посяганні на життя державного діяча (ст. 112 КК), власність при диверсії (ст. 113 КК), життя і здоров'я при порушенні правил охорони праці (ст. 172 КК) та деякі ін. Особливість додаткового об'єкта полягає в тому, що він у багатьох випадках є самостійним об'єктом злочину і потребує кримінально-правової охорони.