Право вступу до шлюбу. Укладення договорів між подружжям. Патронат над дітьми

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Теоретична частина:

1. В якому порядку реалізується право неповнолітньої особи на вступ до шлюбу?

2. Якими є правила укладення договорів між подружжям та між ними і третіми особами?

3. Які обставини є перешкодами для вступу до шлюбу?

4. Охарактеризуйте природу відносин патронату над дітьми

Практична частина:

Задача 134

Пірогова звернулася до міліції з заявою про згвалтування. В ході досудового слідства з'ясувалося, що насильницькі дії щодо неї вчинені її чоловіком Піроговим. Після встановлення цього факту кримінальна справа була закрита. У постанові про закриття кримінальної справи зазначалось, що в діях Пірогова немає ознак злочину, оскільки він з потерпілою перебуває в шлюбі. Чи правомірно закрита кримінальна справа?

Задача 235

Воїнов захворів на туберкульоз. Тривале лікування унеможливило повноцінне подружнє життя. Його дружина звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу саме на цій підставі. Подружжя виховувало двох дітей. Суд в позові відмовив. Чи правовомірне рішення суду?

ВИСНОВКИ

Література

1. В якому порядку реалізується право неповнолітньої особи на вступ до шлюбу?

Право особи на шлюб відноситься до особистих немайнових прав людини. Законодавство України про шлюб і сім'ю визначає шлюб як сімейний союз жінки і чоловіка, зареєстрований органом реєстрації актів цивільного стану (стаття 21 Сімейного кодексу України (СК)).

Державну реєстрацію шлюбу встановлено для забезпечення стабільності стосунків між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави і суспільства.

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов'язків подружжя. Не має правового значення і відповідний релігійний обряд.

Сімейним законодавством України встановлено певні умови для реєстрації шлюбу, насамперед це його добровільність. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не припустимо.

Особи, які висловлюють свою вільну згоду на реєстрацію шлюбу, повинні бути достатньо зрілими для того, щоб усвідомлювати значення такого кроку та здатними нести подружні права та обов'язки.

Так, згідно зі ст.23 Сімейного кодексу України, право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку, для жінки це сімнадцять, а для чоловіка -- вісімнадцять років.

Однак у житті виникають такі ситуації, коли право на шлюб потребують особи, які ще не досягли шлюбного віку. Як правило, така потреба пов'язана з вагітністю нареченої для забезпечення в подальшому правого захисту її прав і дитини. Тому законодавством передбачено можливість надання права на шлюб за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Такі питання вирішують у судовому порядку.

Відповідно до вимог Сімейного кодексу України, заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком особисто до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором. Якщо чоловік або жінка не можуть через поважні причини подати заяву про реєстрацію шлюбу особисто, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їхні представники.

Однак присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов'язковою. Реєстрація шлюбу через представника не допускається.

Шлюб реєструється в приміщенні державного органу реєстрації актів цивільного стану після місячного терміну від дня подання заяви.

За наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку. Наявність поважної причини повинна бути підтверджена документально.

У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого шлюб реєструється в день подання заяви або в будь-який інший день (за бажанням наречених) протягом місяця.

Якщо наречені не можуть з'явитися з поважних причин до органу реєстрації актів цивільного стану в установлений день, то дата реєстрації шлюбу за їхньою письмовою заявою переноситься на інший день. У цих випадках термін перенесення реєстрації шлюбу не може перевищувати одного року з дня подання заяви.

Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після збігання трьох місяців від дня її подання.

Наречені зобов'язані повідомити одне одного про стан свого здоров'я. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження наречених. Порядок здійснення медичного обстеження встановлюється Кабінетом Міністрів України. Державний орган реєстрації актів цивільного стану під час прийому заяви про реєстрацію шлюбу інформує наречених про можливість проведення такого обстеження та за їхнім бажанням видає направлення. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим.

За заявою наречених реєстрація шлюбу проводиться в урочистій обстановці.

А також, за заявою наречених, реєстрація шлюбу може відбутися за місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть із поважних причин прибути до державного органу реєстрації актів цивільного стану. У цих випадках наявність поважної причини також повинна бути підтверджена документально.

Під час реєстрації шлюбу подаються паспорти наречених. Особи, які раніше перебували в шлюбі, можуть зареєструвати повторний шлюб тільки при пред'явленні документів, що підтверджують припинення попереднього шлюбу (свідоцтво про розірвання шлюбу, про смерть одного з подружжя, судове рішення або висновок відділу реєстрації актів цивільного стану про визнання шлюбу недійсним).

Наречені мають право обирати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Кожен із них також має право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Складання більше двох прізвищ не допускається.

Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

У паспортах або паспортних документах осіб, які зареєстрували шлюб, на відповідній сторінці проставляється штамп про реєстрацію шлюбу із зазначенням прізвища, власного імені, по батькові і року народження другого з подружжя, місця і часу реєстрації шлюбу.

У Києві реєстрацію шлюбу забезпечують 10 відділів реєстрації актів цивільного стану районних управлінь юстиції, які є в кожному районі та 2 спеціалізовані відділи реєстрації шлюбу з державними центрами розвитку сім'ї -- Центральний і Лівобережний, які здійснюють прийом відповідних заяв щоденно з 9.00 до 18.00 (в середу з 9.00 до 13.00) з перервою на відпочинок із 13 до 14 години та вихідними днями -- неділя, понеділок. Третя середа щомісяця в районних відділах реєстрації актів цивільного стану є неприйомним днем.

Згідно зі статистичними даними, в першому півріччі 2010 року відділами реєстрації актів цивільного стану районних управлінь юстиції у Києві, Центральним і Лівобережним відділами реєстрації шлюбів столиці з державними центрами розвитку сім'ї було зареєстровано 8373 шлюбів, що на 229 шлюбів менше, ніж за відповідний період минулого року.

2. Якими є правила укладення договорів між подружжям та між ними і третіми особами?

Відповідь на це питання зазначена в статті 64 Сімейного кодексу України. Право подружжя на укладення договорів між собою:

1.Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

2. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки.

В цій статті визначається загальний порядок укладення подружжям договорів між собою. Ціла низка таких договорів передбачена в СК України. Крім того, дружина та чоловік, як і будь-які інші фізичні особи, можуть укладати договори, які не передбачені законодавством, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 6 ЦК України, ст. 7 СК України).

До майнових договорів подружжя, що знайшли своє безпосереднє закріплення в законодавстві, належать:

* договори дружини та чоловіка щодо їхнього майна;

* договори дружини та чоловіка про надання взаємного утримання;

* договори про утримання дітей.

Критерієм наведеної вище класифікації є спосіб задоволення інтересів управомоченої особи. Якщо інтерес подружжя задовольняється за рахунок корисних властивостей тієї або іншої речі, то можна говорити про групу договорів щодо майна дружини та чоловіка. Якщо інтерес задовольняється за рахунок дій зобов'язаної сторони- про договори, що виникають із приводу утримання дружини або чоловіка. До особливої групи можуть бути віднесені договори дружини та чоловіка, у яких визначаються питання, пов'язані із задоволенням майнових інтересів їхніх дітей. Такі договори мають певну специфіку, тому що в них установлюються обов'язки дружини та чоловіка як батьків. Такі договори можуть опосередкувати задоволення інтересів уповноваженої особи (дитини) різними способами - як шляхом надання їй певного майна (ст. 190 СК), так і шляхом здійснення зобов'язаною особою (батьками) певних дій, зокрема, сплати аліментів (ст. 109 СК).

До договорів щодо майна дружини та чоловіка можуть бути віднесені: договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності без виділу цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК); договір про визначення порядку користування майном (ст. 66 СК); договір про поділ майна дружини та чоловіка (ст. ст. 69, 70 СК); договір про виділ нерухомого майна дружини або чоловіка зі складу усього майна подружжя (ч. 2 ст. 69 СК).

Спільність майна передбачає певну координацію дій дружини та чоловіка. Інструментом такої координації можуть служити договори про визначення правового режиму подружнього майна. Всі договори, що належать до цієї групи, укладаються щодо майна подружжя. Вони можуть стосуватися його поділу (виділу частки), передачі від одного з подружжя до іншого або визначення порядку користування майном. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки в праві спільної сумісної власності без виділення цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК) може бути включений до цієї групи подружніх договорів лише умовно. У цьому випадку передбачений не самостійний вид договору, а механізм здійснення правочинів з майном дружини та чоловіка.

До договорів подружжя про надання утримання належать наступні види поіменованих договорів:

1. договір про надання утримання (ст. 78 СК України);

2. договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати (ст. 89 СК України).

Як випливає з її назви, до цієї групи належать договори, що визначають порядок взаємного надання утримання подружжям. Треба додати, що цивільним законодавством передбачено договори щодо надання утримання або передання майна, які подружжя укладає з іншими особами. Це договір довічного утримання за участю дружини та чоловіка (ст. 747 ЦК України). Схожі риси має також спадковий договір за участю подружжя (ст. 1306 ЦК України).

Окрему групу складають договори про утримання дитини (дітей). Зазвичай такі договори укладають особи, які перебувають або перебували у шлюбі (подружжя або колишнє подружжя), тому вони включаються до системи подружніх договорів. До цієї групи можна віднести: договір про забезпечення умов проживання дитини тим з батьків, хто буде проживати окремо від дитини після розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 109 СК України); договір дружини та чоловіка про розмір аліментів на дітей після розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 109 СК); договір про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК); договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку із набуттям права власності на нерухоме майно (ст. 190 СК).

До цієї групи входять договори дружини та чоловіка з приводу надання утримання дитині (дітям) у широкому розумінні. Батьки можуть укласти договір не лише про сплату аліментів, а й про заміну аліментів на нерухоме майно. Сторони можуть домовитися про інші варіанти забезпечення майнових інтересів дитини, коли один з батьків бере на себе обов'язок оплачувати, наприклад, навчання дитини, її поїздки за кордон на відпочинок, придбання дитині музичних інструментів тощо.

Як і у всіх інших випадках, сторони вправі розширити рамки своєї договірної ініціативи й укласти договори, які прямо не передбачені законодавством (не-поіменовані договори). Наприклад, дружина та чоловік можуть укласти договір про порядок надання утримання повнолітній непрацездатній дитині, про утримання повнолітньої дитини, яка продовжує навчання, про стягнення аліментів за минулий час тощо.

СК України передбачає договори, що укладаються не лише подружжям, а й колишнім подружжям, тобто особами, які розірвали свій шлюб або подали до суду заяву про розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 89 СК України, ч. ч. 1, 2 ст. 109 СК України). Сімейне законодавство передбачає також договори осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу - договір про визначення правового режиму майна (ст. 74 СК України) та договір про припинення права на утримання (ч. З ст. 91, ст. 89 СК України). Втім, такі особи не можуть укладати шлюбний договір, оскільки реєстрація шлюбного договору нерозривно пов'язана з реєстрацією шлюбу.

Окрім вказаних вище договорів подружжя може також укладати шлюбний договір. З одного боку шлюбний договір, безсумнівно, входить до системи майнових договорів подружжя, з іншого - він займає в цій системі особливе місце і не може бути віднесений до жодної з вказаних груп договорів. По-перше, шлюбний договір носить комплексний характер і може включати умови, які по суті складають зміст окремих видів договорів, що належать до трьох вказаних вище груп (сторони можуть одночасно включити в шлюбний договір умови щодо правового режиму їхнього майна, про надання взаємного утримання та утримання дитини). По-друге, шлюбний договір має особливий суб'єктний склад. Його учасниками можуть бути не лише дружина та чоловік, а й наречені. По-третє, шлюбний договір - це єдиний вид договорів подружжя, предмет якого складає не наявне, а так зване майбутнє майно, тобто майно, що, можливо, буде набуте сторонами в майбутньому.

В ч. 2 ст. 64 СК України вперше міститься норма, згідно з якою договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки. Ідея цієї норми полягає у спрощенні порядку передання майна одного з подружжя на користь другого з подружжя. Такий порядок встановлювався для того, щоб дружина та чоловік могли визначити свої частки у спільному майні і одразу передати частку одного з них на користь другого (подарувати, продати, обміняти тощо).

Таким чином, для розпорядження своїм майном сторони перш за все визначають частку кожного з них в праві власності на майно (не в натурі). Зрозуміло, що основне значення мають договори подружжя про визначення часток у праві власності на нерухоме майно. Оскільки такий договір не передбачається сімейним законом, в ньому не встановлюється і нотаріальна форма для нього. У зв'язку із непослідовністю визначення процедури переходу майна від одного з подружжя до другого цей момент залишився поза увагою законодавця. Можна припустити, що найкращим було б встановлення для такого договору нотаріальної форми. Саме така форма передбачена в законі для договору про поділ подружнього майна (ч. 2 ст. 69 СК України). Проте закон дозволяє за бажанням сторін надати будь-якому договору нотаріальну форму (ч. 1 ст. 209 ЦК України, ч. 1 ст. 54 Закону України «Про нотаріат»). Договір про визначення часток в праві власності на нерухоме майно не потребує державної реєстрації (ст. 210 ЦК України).

Щодо нерухомого майна проблема полягає також в іншому. Згідно із ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Після визначення часток у праві власності на спільне майно у кожного із подружжя виникає нове право - на певну частку у праві спільної часткової власності. Тобто право спільної власності, що належало кожному з подружжя, перетворюється на право на частку у спільному майні. Момент виникнення права кожного з подружжя на частку у праві власності визначається відповідно до ст. 334 ЦК України. Таке право підлягає державній реєстрації. Однак тут теж існують проблеми. Закон України від 1.07.2004 р. «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» до переліку документів для державної реєстрації прав на нерухоме майно не відносить договір про визначення часток в праві спільної власності. В ст. 19 Закону йдеться про договори поділу, перерозподілу та об'єднання нерухомого майна. Проте така реєстрація є необхідною, зокрема тому, що сам Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (ч. 4 ст. 18) вимагає подання документів, що свідчать про встановлення, зміну або припинення речового права. Саме тут стає очевидним незбіг норм сімейного законодавства та інших нормативних актів.

Якщо подружжя не зареєструє право власності на певні частки, неможливе подальше «просування» процедури переходу майна від одного з них до іншого. При цьому виникає ціла низка нових нюансів реєстраційного характеру, оскільки нерухоме майно первісно може бути зареєстроване на ім'я того з подружжя, який хоче передати свою частку другому з подружжя, або навпаки, на ім'я того з подружжя, який в подальшому одержить таку частку від другого з подружжя за договором.

Правило, закріплене в ч. 2 ст. 64 СК України, не співпадає з базовими нормами цивільного законодавства, що передбачають державну реєстрацію правочинів та речових прав на нерухоме майно, а також нормами спеціального законодавства. Для його реалізації потрібна системна зміна законодавства. У будь-якому випадку норми сімейного закону не можуть встановлювати окремі правила для порядку реєстрації правочинів за участю подружжя, якщо аналогічні правила не будуть закріплені в спеціальному законодавстві.

У ч. 2 ст. 64 СК України сказано про договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя. Здійснений аналіз дає підстави для висновку, що цей вислів має умовний характер. Насправді має місце укладення подружжям двох окремих договорів: а) договір про визначення часток в праві спільної власності подружжя; б) договір про відчуження (продаж, дарування тощо) частки одного з подружжя на користь другого з подружжя.

Договори довічного утримання за участю подружжя, які укладаються між подружжям з третіми особами, мають цивільно-правову природу і не пов'язані з подружнім статусом їх учасників. У зв'язку з цим ЦК України 1963р. не містив спеціальних норм, котрі б стосувалися саме подружжя як учасників договірних відносин. У ЦК України 2003 р. вперше визначено два види цивільно-правових договорів, у яких подружній статус їх учасників має вирішальне значення: - договір довічного утримання (ст. 744) та спадковий договір подружжя (ст. 1302).

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому іншій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок)у власність. - ч. 1. Статті 717 ЦК України. Сторонами у договорі дарування можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, а в певних випадках -- держава, Автономна Республіка Крим і територіальні громади (ст. 720 ЦК України).

При укладенні договорів дарування необхідно додержуватися спеціальних правил, встановлених для відчуження частки у спільному майні. Так, договори про відчуження нерухомого майна подружжя, що належить їм на праві спільної сумісної власності, посвідчується нотаріусом за наявності письмової згоди другого з подружжя (ч. З ст. 65 Сімейного Кодексу). Справжність підпису на заяві другого з подружжя про згоду на відчуження спільного майна засвідчується в нотаріальному порядку або підприємством, установою, організацією, в якій він працює чи навчається, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні. Якщо чоловік або дружина відчужувача особисто надасть нотаріусу заяву про згоду на відчуження, засвідчувати справжність підпису не потрібно, нотаріус тільки встановлює особу заявника, про що робить відмітку на заяві і вказує назву документа, який посвідчує особу, номер, дату видачі й назву установи, що його видала.

Договори про відчуження нерухомого майна можуть бути посвідчені нотаріусом і без згоди другого з подружжя, якщо з правовстановлюючого документа, свідоцтва про шлюб та інших документів видно, що зазначене майно є не спільною, а особистою власністю одного з подружжя (набуте до реєстрації шлюбу, одержане в дарунок або в порядку спадкування, здійснено поділ майна, набутого підчас перебування в зареєстрованому шлюбі, тощо). Про перевірку цієї обставини нотаріус робить відмітку на примірнику договору, що залишається в нотаріальній конторі чи у приватного нотаріуса, з посиланням на реквізити відповідних документів, якщо ці документи не приєднуються до договору.

Договір про відчуження нерухомого майна може бути посвідчений без згоди другого з подружжя також у випадках, коли остання не проживає за місцем знаходження майна і місце проживання його невідоме. На підтвердження цієї обставини повинна бути подана копія рішення суду, яке набрало законної сили. Про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім.

До майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, однак проживають однією сім'єю поширюються правила щодо майна, що є правом спільної сумісної власності подружжя.

3. Які обставини є перешкодами для вступу до шлюбу?

Перешкоди для вступу в шлюб визначено в ст. 22, 23, 24, 25, 26, 29 Сімейного кодексу України.

В ст 21. шлюб є сімейним союзом жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення органів державної реєстрації актів цивільного стану.

В ст 22. визначено шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років, а особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.

В ст. 23 право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Одним з основних принципів шлюбу є його добровільність. Так, згідно із статтею 24 СК, шлюб грунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, а примусове те, що одружується чоловіка або жінки не допускається.

Добровільність, яка припускає вільну згоду осіб, що одружуються, їх вільне волевиявлення відносно оформлення шлюбу, є однією з основних умов для оформлення шлюбу згідно із СК і численними міжнародними правовими договорами. Зокрема, принцип добровільності шлюбу передбачений частиною 2 статті 16 Загальній декларації прав людини 1948 року, статтею 2 Хартії прав сім'ї 1983 року, статтею 23 Міжнародні пакти про громадянські і політичні права 1976 року.

Якщо шлюб оформляється всупереч принципу добровільності, без вільної згоди чоловіка і жінки, такий шлюб визнається недійсним в судовому порядку. Згідно із статтею 40 СК, шлюб, зареєстрований без вільної згоди чоловіка або жінки, визнається судом недійсним. Саме тому добровільність шлюбу є обов'язковою передумовою для його оформлення.

Якщо в основу того, що одружується покладений принцип добровільності, то цей принцип повинен зберігатися і надалі, не лише на стадії того, що одружується, але і на етапі його розірвання. Адже добровільність шлюбу полягає в тому, що, по-перше, нікого не можна змусити одружитися, а по-друге, нікого не можна змусити залишатися в шлюбі, тобто зберігати шлюб. Сімейний кодекс України, на мою думку, дозволяє зробити такий висновок, оскільки говорить про те, що неприпустимо змушувати жінку або чоловіка до шлюбу взагалі, при цьому не повинне розмежовуватися те, що одружується і перебування в шлюбі.

В ст 25. визначено, що жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу.

Дана заборона відповідає принципу моногамії і належить до абсолютної заборони, тобто ні за яких умов цей шлюб не може бути дійсним. Слід зазначити, що сучасне сімейне законодавство не містить заборони на вступ до наступного шлюбу за чисельністю його попередніх укладень.

Знаходження жінки та чоловіка між собою у родинних зв'язках прямої та в деяких випадках побічної (бокової) лінії споріднення та відносинах, що прирівнюються до родинних.

Так відповідно ст. 26. визначено коло осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою, це:

1. особи, які є родичами прямої лінії споріднення;

2. рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра (повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків, а неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька);

3. двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;

4. за рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.

5. усиновлювач та усиновлена ним дитина (шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення).

В ст 29. визначено, що орган державної реєстрації актів цивільного стану зобов'язаний ознайомити наречених з їхніми правами та обов'язками як майбутніх подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу.

Заборону реєстрації шлюбів у цих випадках можна поділити на заборону абсолютну і заборону відносну.

Заборона абсолютна характерна для шлюбів між родичами прямої лінії споріднення. Родичами прямої лінії споріднення визнаються особи, які походять один від одного - батьки і діти, онуки і баба, дід тощо. Абсолютною є також і заборона шлюбів між деякими з родичів побічної лінії споріднення, тобто тими, хто має спільного предка, а саме заборона шлюбів між рідними (повнорідними і неповнорідними) братами і сестрами.

Визнання особи недієздатною (п. 3 ст. 39 СК). Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Дана заборона належить до абсолютної. Згода -- обов'язкова умова одруження, а особа, визнана недієздатною, не усвідомлює значення своїх дій, а отже, і не може усвідомлювати наслідки даної згоди на одруження.

Порядок визнання громадянина недієздатним встановлений цивільним процесуальним законодавством.

Внаслідок того, що недієздатні особи не можуть розуміти значення своїх дій або керувати ними, вони не здатні висловити свою усвідомлену волю на вступ до шлюбу. Зазначений заборону також викликаний турботою з боку держави і суспільства про створення нормальної сім'ї і здорове потомство подружжя, тому що деякі захворювання психічного характеру можуть передаватися в спадщину. Наведені обґрунтування введення в сімейне законодавство даної заборони розцінювалися як що визначають як у радянській, так і в сучасній юридичній літературі.

Слід звернути увагу на те, що перешкодою до, укладення шлюбу є недієздатність особи, що вступає в шлюб, встановлена рішенням суду до державної реєстрації укладання шлюбу. Якщо ж чоловік визнаний недієздатним після укладення шлюбу, то дана обставина може розглядатися в якості підстави для розлучення з ініціативи другого з подружжя (ст. 19 СК), але не для визнання шлюбу недійсним.

Психічні захворювання в тій чи іншій формі, а також інші хвороби, не стали підставою для визнання особи судом недієздатним, не є перешкодою до укладання шлюбу. У такому разі державна реєстрація укладення шлюбу з вказаною особою може стати неможливою через відсутність у нього усвідомленої волі на вступ до шлюбу. А якщо шлюб був зареєстрований, не дивлячись на те що в момент його укладення психічний розлад особи було очевидно, хоча рішенням суду недієздатність особи і не встановлена, то шлюб в подальшому може бути визнаний судом недійсним через порушення умови, передбаченого ст. 12 СК, тобто відсутності добровільного усвідомленої згоди на одруження.

У той же час обмеження дієздатності громадянина внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами (ст. 30 ЦК) не є перешкодою до укладення шлюбу.

4. Охарактеризуйте природу відносин патронату над дітьми

Перш за все патронат над дітьми визначено в главі 20 ст. 252, 253, 254, 255, 256 Сімейного кодексу України.

Патронат - альтернативна форма влаштування дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, в сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) з метою сімейного виховання.

Виховання дітей-сиріт в сім'ї практикувалося здавна. На початку XIX століття було зареєстровано більше 45 тисяч дітей, які залишилися без батьківського піклування, за що їм виплачувалась винагорода зі скарбниці. Надалі влаштування дітей-сиріт в сім'ю на виховання існувало в різних формах (патронаж, патронат) як в дореволюційний період, так і після 1917 року на теренах колишнього СРСР. У післявоєнний період передача дітей на виховання в сім'ї стала нечастим явищем із-за відсутності у держави можливості надавати матеріальну допомогу потронатній сім'ї і патронат почали ідентифікувати з опікою (піклуванням). КпШС вже не передбачав патронат, як спосіб влаштування у сім'ю дітей, які залишилися без піклування батьків.

На протязі останнього десятиліття практика передачі дітей, які залишилися без батьківського піклування, на виховання в сім'ю стала відроджуватись попередньо у вигляді дитячих будинків сімейного типу. Положення про прийомну сім'ю було затверджено постановою Кабміну України.

Патронатом у сімейному праві називається передача за договором дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронажного вихователя) до досягнення дитиною повноліття.

У сімейному законодавстві України поняття «патронат» з'явилось у зв'язку з прийняттям нового СК України. Глава 20 нового Кодексу так і називається «Патронат над дітьми». Вона містить 5 статей (ст. ст. 252-256).

Специфіка патронату в сімейному праві як правового інституту виявляється в тому, що така передача здійснюється за договором про патронат, а не на підставі адміністративно-правового акта - рішення органу опіки чи піклування. Цей договір укладається між органом опіки і піклування та особою, яка дала згоду взяти дитину на виховання (патронатним вихователем).

Охорона дитинства в Україні визнається загальнонаціональним пріоритетом і здійснюється з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток. Основними законодавчими актами, що забезпечують втілення в життя поставленої мети є: Конституція України, Закон України «Про охорону дитинства», Сімейний кодекс України, Правила опіки та піклування (далі - Правила).

У світлі зазначеного пріоритету особливої турботи потребують:

- діти-сироти; діти, в яких померли чи загинули батьки;

- діти, позбавлені батьківського піклування; діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібрані у батьків без позбавлення батьківських прав;

- діти, батьки яких визнані безвісно відсутніми або недієздатними, оголошені померлими, відбувають покарання у місцях позбавлення волі або перебувають під вартою на час слідства, або в розшуку в зв'язку з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження; діти, батькам яких тривала хвороба перешкоджає виконувати свої батьківські обов'язки; а також підкинуті діти; діти, батьки яких невідомі;

- діти, від яких відмовились батьки та безпритульні діти.

Безпритульні діти - це діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувались, і не мають певного місця проживання.

Законодавством визначено різні форми державної турботи про дітей, які залишились без батьківського піклування. Це - опіка і піклування, усиновлення, влаштування дітей на виховання в сім'ї громадян (патронат), у будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу на повне державне утримання. Основною метою діяльності всіх перелічених закладів є створення їх вихованцям необхідних умов для всебічного і гармонійного розвитку, підготовки для самостійного життя і праці.

Патронатом у сімейному праві називається передача за договором дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронажного вихователя) до досягнення дитиною повноліття.

Специфіка патронату в сімейному праві як правового інституту виявляється в тому, що така передача здійснюється за договором про патронат, а не на підставі адміністративно-правового акта - рішення органу опіки чи піклування. Цей договір укладається між органом опіки і піклування та особою, яка дала згоду взяти дитину на виховання (патронатним вихователем).

Відповідно до ст. 252 Сімейного кодексу України за договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату.

Патронат є альтернативною формою забезпечення сімейним вихованням дитини, позбавленої батьківського піклування. Життя дасть змогу перевірити соціальну цінність цих правових інститутів.

Патронат має подібні риси з опікою та піклуванням, але все ж патронат це не опіка і не піклування. Відносини по опіці та піклуванню виникають на підставі рішення суду або рішення органу державної виконавчої влади, а відносини патронату - на підставі договору. Тому патронатний вихователь виконує свої договірні обов'язки, в той час як опікун чи піклувальник виконує повноваження, покладені на нього від імені держави, на виконання конституційного обов'язку держави, сформульованого у частині третій статті 51 Конституції України.

Опікун є законним представником дитини у всіх правовідносинах. Патронатний вихователь є таким лише у сфері процесуальних відносин. Між названими правовими інститутами є чимало спільних рис, зумовлених спільною метою, - врятувати дитину від безпритульності, забезпечити її сімейним оточенням.

Договір про патронат є різновидом сімейного договору. Сторонами договору про патронат є, з одного боку, орган опіки та піклування, а з другого - патронатний вихователь.

Стаття 252 СК не містить вимог щодо особи патронатного вихователя та переліку осіб, які не можуть бути стороною в договорі. Ця прогалина може бути заповнена за допомогою аналогії закону: не може бути патронатним вихователем, як і опікуном та піклувальником, той, хто зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, позбавлений батьківських прав, а також особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.

Перш ніж укласти договір орган опіки та піклування зобов'язаний обстежити умови проживання сім'ї, переконатися у можливості забезпечення дитині умов для виховання та розвитку.

Якщо хтось із членів сім'ї страждає на тяжку інфекційну хворобу чи сім'я потерпає від матеріальної скрути, передання їй дитини не відповідало би її інтересам.

Права члена сім'ї, відповідно до частини третьої статті 3 СК, має одинока особа. У зв'язку з цим особа, яка бажає взяти дитину на виховання, може бути одинокою. У цій ситуації «взяти дитину у свою сім'ю» означає спільно проживати з нею.

Предметом договору є прийняття у свою сім'ю чужої дитини і забезпечення її сімейним вихованням.

Кінцевим строком дії договору є досягнення дитиною повноліття. Дитина, звичайно, може залишитися і після цього у сім'ї колишнього патронатного вихователя, але вже на іншій правовій підставі. Договір про патронат може бути укладений не обов'язково на весь період неповноліття дитини.

Укладення договору про патронат не звільняє посадових осіб від обов'язку надавати інформацію про наявність дитини, яка може бути усиновлена (стаття 214 СК).

Договір про патронат не є перешкодою до усиновлення дитини. У свою чергу, усиновлення дитини є підставою для припинення цього договору.

Аналізуючи зміст ст. ст. 252-256 СК, можна дати наступне визначення договору про патронат над дітьми. За договором про патронат над дітьми орган опіки і піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, як правило, з врахуванням згоди самої дитини, патронатному вихователю за плату, а патронатний вихователь зобов'язується виховувати і утримувати дитину у своїй сім'ї, захищати її права та інтереси як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень.

За термінологією договір про патронат над дітьми має багато спільного з цивільно-правовим договором. У ньому застосовуються цивільно-правові терміни: договір; сторони; оплатність; двосторонність тощо. Але за своєю правовою природою цей договір не є цивільно-правовим і на нього не можуть поширюватись положення зобов'язального права, тому що:

- по-перше, предметом цього договору є діяльність, пов'язана з вихованням та утриманням дітей, що є сферою регулювання сімейного права;

- по-друге, за невиконання умов договору не встановлена цивільно-правова відповідальність у вигляді відшкодування збитків чи інших майнових санкцій;

-по-третє, патронатний вихователь за своїм правовим статусом прирівнюється до опікуна (піклувальника) дитини, права та обов'язки якого встановлено не умовами договору, а нормами сімейного чи адміністративного законодавства.

Має специфіку і стадія підготовки такого договору. Перед укладанням договору про патронат над дітьми орган опіки і піклування повинен переконатися, що передачею дитини у сім'ю патронатного вихователя буде досягнуто основної мети договору - одержання дитиною належного виховання, утримання, захисту належних їй особистих і майнових прав, охорони інших її інтересів. Тому перед тим, як підписати договір, потрібно ретельно обстежити побутові умови і стан здоров'я членів сім'ї патронатного вихователя, вивчити моральний клімат, що склався в сім'ї. Така перевірка повинна бути підтверджена актом перевірки умов життя майбутнього патронатного вихователя, довідками лікувальної установи про відсутність у сім'ї майбутнього патронатного вихователя захворювань, що перешкоджають влаштуванню до нього особи, яка потребує патронатного виховання (п. 3.3 Правил) [7].

Таким чином, патронат є однією з форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, у чужу сім'ю на виховання. Відповідно до ст. 252 СК за договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення нею повноліття.

Договір про патронат укладається між органом опіки та піклування й особою, яка виявила бажання взяти дитину на виховання (патронатним вихователем). Як зазначено в літературі, за своєю природою він не є цивільно-правовим. Адже його предмет становить належне виховання дітей. А відносини, спрямовані на забезпечення сімейного виховання дітей - це предмет сімейного права (ст. 2 СК). Тому зазначений договір є сімейно-правовим.

Між договором про патронат і угодами про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу та про влаштування дітей на виховання і спільне проживання у прийомну сім'ю є деякі спільні риси. Метою передачі дітей до дитячого будинку сімейного типу і у прийомну сім'ю, як і укладення договору про патронат над ними, є забезпечення сімейного виховання дітей до досягнення ними повноліття.

У всіх зазначених вище випадках не припиняються правовідносини між дитиною та її родичами. Батьки-вихователі, прийомні батьки і патронатні вихователі виконують функції опікуна щодо дитини у віці до 14 років і піклувальника щодо дитини у віці від 14 до 18 років. Проте дитячий будинок сімейного типу - це окрема сім'я, яка створюється за бажанням подружжя або особи, яка не перебуває у шлюбі, які повинні брати на виховання і спільне проживання не менше п'яти дітей (ст. 2 Положення про дитячий будинок сімейного типу). Прийомними батьками можуть бути лише особи, які перебувають у шлюбі між собою (ст. 14 Положення про прийомну сім'ю). При передачі дитини на виховання у сім'ю патронатного вихователя додержувати ці вимоги не потрібно.

Сторонами договору про патронат є орган опіки та піклування і патронатний вихователь. Водночас згідно зі ст. 253 СК на передачу дитини у сім'ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку, що може її висловити. Це положення відповідає ч. 1 ст. 171 СК, відповідно до якої дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї.

Патронатний вихователь, як зазначено в літературі, є опікуном або піклувальником дитини. Тому доцільним є законодавче закріплення положення про те, що патронатними вихователями не можуть бути особи, які зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, особи, позбавлені батьківських прав, а також особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини, тобто особи, які згідно з законом не можуть бути опікунами, піклувальниками дитини (ст. 244 СК). Варто було б також, як це передбачено ст. 153 СК РФ, встановити, що патронатними вихователями не можуть бути особи, усунені від виконання повноважень опікуна, піклувальника за неналежне виконання покладених на них обов'язків; колишні усиновлювачі, якщо усиновлення скасоване з їх вини; особи, які за станом здоров'я не можуть виконувати обов'язки, пов'язані з вихованням дітей.

Оскільки основним завданням патронатного вихователя є забезпечення належного виховання дитини, яка передається в його сім'ю, треба було б передбачити, що перед укладенням договору про патронат орган опіки та піклування має обстежувати умови життя майбутнього патронатного вихователя й одержувати від лікувального закладу довідку про відсутність у нього та членів його сім'ї захворювань, що можуть перешкоджати передачі дитини, яка має потребу у патронатному вихованні, у нову сім'ю, тобто йдеться про застосування положень п. 3.3 Правил опіки та піклування.

Стаття 252 СК не встановлює особливих вимог щодо форми договору. Тобто це означає, що достатньо письмового викладу його умов, підпису сторін та відповідної печатки органу опіки та піклування.

Якщо договір укладається у письмовій формі, то до нього застосовуються вимоги Цивільного кодексу України.

Згідно ст. 207 ЦК:

1. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

2. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

3. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Отже, ця стаття встановлює, що письмовою формою вважається фіксація змісту правочину в одному або кількох документах. Це може бути єдиний письмовий документ (договір), підписаний усіма учасниками правочину. Це може бути кілька документів, що складаються окремо, але відображають узгодження волі сторін - листи, телеграми тощо. Крім того, правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо воля сторін вчинена за допомогою телетайпного, електронного або інших технічних засобів зв'язку.

Обов'язковою ознакою письмової форми є те, що сторони власноручно вчиняють підпис на відповідному документі при укладенні правочину [18, 139].

Частина 3 ст. 207 ЦК допускає використання при укладенні правочину факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. Але допускається це лише тоді, коли такий порядок підпису або передбачений законом; або сторонами заздалегідь досягнута згода, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису.

Відповідно до ст. 255:

1. Патронатний вихователь зобов'язаний:

1) забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;

2) створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;

3) захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень [3].

Із самої назви сторони за договором «патронатний вихователь» випливає, що основний його обов'язок - виховувати дитину, хоча про це окремо не записано у цій статті. Про передачу дитини на виховання у сім'ю патронатного вихователя зазначено у статті 252 СК.

Патронатний вихователь зобов'язаний забезпечити дитину житлом, виділивши у її користування частину свого помешкання.

У договорі має бути чітко визначено, де буде проживати дитина, яка частина помешкання буде їй виділена особисто чи дитина буде користуватися помешканням разом з іншими членами сім'ї.

Прийняття у свою сім'ю може проявитися і у тому, що вихователь житиме у помешканні дитини, позбавленої батьківського піклування. Тому обов'язок забезпечити дитину житлом для такої ситуації буде нечинним.

Вихователь зобов'язаний забезпечити дитину одягом, харчуванням, шкільним приладдям, книгами, всім тим, що необхідне їй для навчання, фізичного та духовного розвитку.

Але за рахунок яких коштів?

Якщо дитина є сиротою, вона має одержувати пенсію або відшкодування у зв'язку із втратою годувальника. Їй можуть бути призначені інші соціальні виплати. Дитина може мати дохід від використання належного їй майна. На її утримання можуть бути присуджені аліменти з матері, батька, діда, баби, брата, сестри, вітчима, мачухи.

Патронатний вихователь, як і опікун чи піклувальник, не зобов'язаний утримувати дитину за рахунок своїх, власних коштів. Він зобов'язаний забезпечити дитину всім необхідним за рахунок її майна чи інших, спеціально виділених для цієї мети коштів.

Як уже зазначалося, патронатний вихователь не є ні опікуном, ні піклувальником. Але немає законодавчих перешкод для того, щоб він був призначений опікуном чи піклувальником у зв'язку з встановленням над дитиною опіки чи піклування.

У пункті 3 статті 255 СК вихователеві надано право процесуального представництва, відповідно до чого він має право звертатися до різних органів з відповідними заявами (наприклад, про призначення пенсії). Він має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів на дитину, про повернення її майна, відшкодування завданої шкоди тощо.

Згідно зі ст. 247 СК дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника. Цьому праву кореспондується обов'язок опікуна (піклувальника) проживати разом з підопічним. Враховуючи, що згідно з п. 3 ст. 3 СК права члена сім'ї має одинока особа - опікун (піклувальник) має право вибору - поселити дитину в оселю, де він проживає, або поселитись на житлову площу підопічного. Цей вибір залежить від багатьох чинників - наявності в опікуна (піклувальника) інших членів сім'ї, рівня забезпеченості його сім'ї житлом, наявності житла в підопічного тощо. Роздільне проживання опікуна й підопічного орган опіки і піклування може допустити лише як виняток, коли воно не може негативно позначитись на вихованні дитини. При вирішенні спорів про місце проживання підопічного необхідно враховувати правило, зазначене в п. 3 ст. 160 СК про вибір неповнолітнім місця свого проживання.

Підопічний має право на піклування з боку опікуна (піклувальника). Здійснюючи це право підопічного, опікун (піклувальник) зобов'язаний не тільки створювати належні побутові умови підопічному, але й забезпечувати догляд за ним з тим, щоб він не вчиняв дій на шкоду собі й іншим, дбати про стан його здоров'я.

Підопічний має право на забезпечення йому умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до його людської гідності. Забезпечуючи це право опікуни (піклувальники) повинні піклуватися про фізичний розвиток підопічного, дбати про його навчання в школі та інших навчальних закладах, про підготовку його до суспільне корисної праці.

Опікун (піклувальник) зобов'язаний виховувати підопічного в дусі любові до Батьківщини, чесності, правдивості, моральної чистоти, ставитись з повагою до його людської гідності. Опікун (піклувальник) має право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування.

За підопічним зберігається право користування житлом, в якому він проживав до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності житла підопічний має право на його отримання позачергово. Це право підопічного забезпечується органами опіки і піклування в порядку, передбаченому п. 6.1-6.5 Правил. Суть цього права в наступному:

- при поверненні дитини, позбавленої батьківського піклування, від опікуна у разі відсутності у неї житла житлове приміщення надається їй позачергово. До надання їй житлового приміщення для постійного проживання дитина повинна бути влаштована у гуртожиток або забезпечена іншим упорядкованим житлом;

- квартири, у яких мешкають тільки неповнолітні, позбавлені батьківського піклування, можуть бути передані їм у власність;

- приватизоване житлове приміщення може бути передане опікуном (піклувальником) з дозволу органу опіки і піклування в оренду на підставі відповідного договору [13, 267].

Опікуни (піклувальники) несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання опікунських обов'язків відповідно до закону.